Олег Лановенко,
доктор філософських наук

Одне з дочірніх підприємств Київської Русі, у миру наречене Росією, за минулі сторіччя розрослося, набуло не тільки самостійності, але й чималої сили, здивувало, захопило, а в ряді випадків і приголомшило світ найширшим спектром унікальних досягнень у найрізноманітніших галузях.

Однак Росія здивувала світ не тільки широким спектром унікальних досягнень. Загальновизнаний і донині нез’ясований парадокс цього Колоса полягає в тому, що він, давно вже здолавши стадію державного дитинства, і досі перебуває в інфантильній непевності реальних цілей, здатних зробити свідомим його існування в іншому сенсі терміна “підприємство”, тобто як задуманої і здійснюваної справи.

Чого у світі і від світу хоче Росія? До чого вона прагне? Які справжні мотиви визначають її внутрішню і зовнішню політику?..

Нині для переважної більшості цивілізованих держав у ролі незаперечного державного пріоритету зазвичай слугує цільова установка на економічне і культурне процвітання. Іншими словами, створення умов для повнішого здійснення конституйованих прав і свобод людини, а також підвищення її добробуту є нині кінцевою - і, відзначимо, вже не тільки суто декларативною! – метою функціонування будь-якої держави, що відповідає цивілізаційним канонам західного зразка.

Не будемо акцентувати на тому, що орієнтація на права і свободи людини, а також її добробут завжди була несумісна з явними і неявними принципами функціонування Російської держави. У кращому випадку, вершителі долі останньої з більшим або меншим успіхом дбали про її користь як не тільки надіндивідуального, але й принципово позаіндивідуального, тобто такого, що виключає орієнтацію на людину, державного феномена.

Щодо цього досить цікава думка П.Б.Струве, який у 1921 році з достатньою, здається, на те підставою стверджував: “Росії байдуже, чи віриш ти в соціалізм, у республіку або в общину, але їй важливо, щоб ти шанував велич її минулого і сподівався і вимагав величі для її майбутнього, щоб благочестя Сергія Радонежського, відвага митрополита Пилипа, патріотизм Петра Великого, геройство Суворова, поезія Пушкина, Гоголя і Толстого, самовідданість Нахімова, Корнілова і всіх мільйонів російських людей, поміщиків і селян, багачів і бідняків, які безтрепетно, не ремствуючи, безкорисливо вмирали за Росію, були для тебе святинями”.

Коментарі тут майже зайві - Росію, згідно з думкою П.Б.Струве, не цікавлять ніхто і ніщо, крім “величі її минулого” і вимоги “величі для її майбутнього”. Навіть благочестя, відвага, патріотизм, героїзм, генії та найвизначніші таланти, зрештою, самовідданість “усіх мільйонів російських людей” її цікавлять у кінцевому підсумку лише тією мірою, якою вони, знову ж таки, творили велич її минулого і здатні творити велич її майбутнього. Яка вже тут різниця, “чи віриш ти в соціалізм, у республіку або в общину”…

Але коли ми говоримо: “Росію не цікавить...”, маємо на увазі при цьому зовсім не Росію як таку, а лише владну еліту Росії. Саме її велич зобов'язані творити “безтрепетно, не ремствуючи, безкорисливо” відомі, а частіше невідомі, герої. Недивно, що досить часто дрейф Колоса, що іменується Росією, відбувався і зовсім без керма і вітрил, зумовлений чи не винятково різної сили і спрямованості “підводними течіями” інтриганства і хабарництва.

Не беремося безапеляційно стверджувати, що й нині в Росії відбувається щось подібне. Водночас навряд чи є підстави заперечити, скажімо, думку Д.С.Лихачова, який цілком обгрунтовано стверджував: “Наша країна живе сьогодні без будь-якої усвідомленої перспективи свого розвитку…”. І це, можливо, найголовніше, найсуттєвіше, причому, споконвічне лихо Росії - неусвідомленість і нецілеспрямованість довгострокової дії, тобто або відсутність, або аберація реально значущої, конституйованої і довгострокової мети існування. Відсутність же такої мети призводила і призводить до імпульсивності “поводження” Росії у міжнародній і внутрішній політиці, недостатньої передбачуваності її дій.

Мабуть, саме тому відома поетична формула Тютчева, відповідно до якої “умом Россию не понять, аршином общим не измерить”, стала чи не загальновизнаною парадигмою оцінювання будь-яких “дійств” останньої на арені внутрішньої і зовнішньої політики. Причому, не варто тішитися ілюзіями - на відміну від самих росіян, ця парадигма практично ніким у світі не розглядалася і не розглядається як відбиток таких собі чудових у своїй неповторності рис поводження милого великодержавного пустуна.

Втім, справа не в цьому, точніше, не тільки в цьому...

Так і не спромігшись перебороти у своєму філогенетичному розвитку стадію талановитого, мрійливого і дещо незграбного неофіта, Росія встигла набути, водночас, кремезних м'язів і, взагалі, статури затятого шанувальника бодибілдингу. Така статура у поєднанні з непевністю цілей і, як результат, швидкою, іноді блискавичною і кардинальною, аж до протилежної, зміною фактичних устремлінь, складають риси портрета, який легко впізнається і своєрідність якого далеко не вичерпується лише зовнішньою виразністю контурів.

Втім, знову ж таки, справа не в цьому, точніше, не тільки в цьому...

Заслуговує на увагу той факт, що талановитого, мрійливого і дещо незграбного неофіта, в миру названого Росією, частіше за все не любили і не люблять. Цього неофіта не любили і не люблять навіть його товариші по спільних іграх.

Та й як його можна любити? Адже переважна більшість російських лідерів ніколи не могла усвідомити навіть тієї істини, що світ змінюється, виникають нові умови, у світлі яких необхідно переглядати традиційні погляди і підходи. А відомо, що ті, хто переглядати традиційні погляди і підходи не хоче і, взагалі, “думати не звик, воліють ламати об коліно. Саме тому такий жах вселяв іншому світу Радянський Союз. Саме тому ніде зараз не люблять і Росію” .

Більше того, усе очевидніше, що цього талановитого, мрійливого і дещо незграбного неофіта не люблять навіть його найближчі родичі, вже не кажучи про сусідів. Та й не потрібно бути надто мудрим, щоб усвідомити причину, яка визначає цю нелюбов. Адже родичі і сусіди неофіта прекрасно знають, а часто і на собі випробували, не дуже приємну закономірність: не тільки у пориві ненависті, але й у пориві любові непередбачено-чарівне дитя здатне з ведмежою безпосередністю віддавити кінцівки кому завгодно, але в першу чергу, зрозуміло, цим самим родичам і сусідам.

Ні, ні, боронь Боже, не хочу й натяком образити патріотичні та всі інші почуття росіян, тим більше, що чимало зі сказаного на їх адресу чи не рівною мірою може і повинно бути переадресоване нам. Якщо, наприклад, “бездарне управління, це вікове хронічне російське захворювання”, лише “значно ускладнилося в останні роки”, як не без підстав стверджує Геннадій Корж, то це твердження цілком може бути поширене і на Україну!

І хоча деякі риси нашого та їхнього менталітету не збігаються, ми з ними, по суті, - дзеркальні відбитки один одного. Ми однаковою мірою незобов’язливі, непередбачувані й непередбачливі, але при цьому сповнені грандіозних і частіше за все безпідставних амбіцій.

Є, однак, між нами і відмінності. Причому, основна з них криється в масштабах того, що реально або потенційно може бути учинено нами й ними. Масштаб, тобто суто кількісний чинник, отримує тут значення цілком адекватне показнику якісного порядку. Якщо вам наступило на мозоль пустотливе або погано виховане дитя, - що ж, ви лише посміхнетеся. Але якщо це дитя вагою, скажімо, центнер, навряд чи посмішка з'явиться на вашому обличчі, у кращому випадку - гримаса…

До речі, дедалі відвертіше охолодження і дистанціювання між Україною і Росією, яке хоч і не дуже афішується, але справді має місце, також є, - якщо не винятково, то значною мірою, - похідним майже неприхованих погроз, що таїть у собі дуже своєрідна любов Росії до своєї праматері. Щоб не бути голослівним, наведу кілька прикладів такої любові.

Практично вся, без винятку, політична і культурна еліта Росії єдина у прояві приязні, поваги і найтепліших родинних почуттів до Україні. Однак така єдність проявляється доти, доки Україна розглядається як абстрактний феномен, який не має ні територіальних, ні економічних, ні політичних, ні культур-історичних, ні етносоціальних, ні військових, узагалі ніяких конкретних параметрів та інтересів. Як тільки ж мова заходить про те, що Україна -зовсім не ефемерне утворення і, відповідно, має свої власні інтереси, ставлення до неї кардинально змінюється.

Згадаємо проблему Чорноморського Флоту, який, відповідно до суті первісної домовленості, повинен був повністю відійти до України... Або проблему Криму і Севастополя, що безупинно реанімується, проблему, яка, відповідно до Гельсінських домовленостей, взагалі не може бути предметом якоїсь полеміки... Або вельми цікаві перипетії з ратифікацією Великого Договору між Україною і Росією... Або відверті й численні висловлювання, що стосуються України, багатьох, причому - далеко не останніх за значущістю, осіб в урядовій еліті Росії...

Згадаємо, нарешті, широко рекламовані в Росії – у тому числі і на офіційному рівні! - підходи до розв’язання так званої проблеми російської діаспори. Лише три невеличкі цитати…

…“Нинішні російські діаспори самим фактом свого існування обстоюють крайні рубежі Росії, стримуючи, з одного боку, іслам (у Таджикистані, Узбекистані, Туркменії, Казахстані), з другого боку – наступ НАТО та інші форми західної агресії (на Україні, у Молдавії, у Прибалтиці)”…

Зачекайте, любі добродії, яким це чином російські діаспори в інших країнах, зокрема - в Україні, можуть обстоювати крайні рубежі Росії? І де взагалі знаходяться, за вашими уявленнями, ці крайні рубежі?

Зачекайте, любі добродії, яким це чином власні територіально-ресурсні інтереси Росії виявляються пов'язаними з російською діаспорою в інших країнах, зокрема - в Україні, а ця діаспора, приналежність до якої усього лише вказує на етнічне коріння громадян цих країн, зокрема - громадян України, як за помахом чарівної палички, перетворюється на організацію співвітчизників росіян?

… “Необхідно консолідувати діаспору, якій Росія зобов'язана допомогти, щоб вона потім допомагала Росії”…

Зачекайте, любі добродії, яким це чином російська діаспора в інших країнах, зокрема - в Україні, буде допомагати Росії? Чи не за допомогою задоволення її, тобто Росії, “власних територіально-ресурсних інтересів” в Україні, а також обстоювання її, тобто Росії, “крайніх рубежів” в Україні?..

Виявляється, означений вище підхід не тільки теоретично можливий, але, що особливо небезпечно, вже існує. Досить, наприклад, ознайомитися з матеріалами І з’їзду руських України, який відбувся у травні 1999 року, щоб переконатися у відвертих намаганнях декого перетворити громадян України відповідного етнічного походження на своєрідну п’яту колону. Починається все з питань, які, зрештою можуть дискутуватися. Наприклад, голова правління Українського товариства руської культури “Русь” В.І.Єрмолова вважає, що “росіяни не можуть погодитися з тим, що останніми роками переписується історія, в якій вони почасти виступають як носії агресивного імперського характеру, росіян ображає версія про українофобський характер російської культури”.

Й справді, надії на насильницьку “лікарську” допомогу “старшого брата” до певної міри обгрунтовані, якщо врахувати, що для численних доброзичливців (наприклад, усім відомого директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна) Україна зовсім “не “братня слов'янська держава, а політично у найвищий спосіб організована бандерівщина…”, а “бандерівець - не брат росіянину” . Навіщо ж, у такому випадку, взагалі зважати на десятки мільйонів тих, кого, віднісши до “бандерівців”, можна поставити поза загальновизнаними у цивілізованому світі правилами стосунків?

І тоді, справді, питання буде стояти “лише про межі” - адже “від Росії тут дуже багато що (згідно уяви деяких росіян – О.Л.) залежить: чи нова “Українська Народна Республіка” існуватиме тільки за Тисою, або за Бугом, або за Дніпром, або український етногенез захопить усю територію, на яку сьогодні претендує Україна (і ми (тобто Росія – О.Л.) втратимо при цьому 11 млн. асимільованих росіян), або перейде цю межу (і ми втратимо набагато більше) - усі ці можливості прямо залежать від позиції нашої країни і нашого народу (виділення - О.Л.)” ...

Але, припустимо, деяка наївність, мрійливість і відчутне захоплення як прикметні риси ура-патріотів Росії зіграли з авторами матеріалів, що цитувалися, злий жарт і вони не цілком усвідомлювали те, що писали. Адже, якщо називати речі своїми іменами, треба визнати, що цитовані вище “Стратегії розвитку діаспори” за кордонами Росії є не що інше, як сценарії планованих переворотів у незалежних країнах. Причому, головною діючою особою планованих переворотів повинен стати необхідним чином структурований (зібраний “на задворках СНГ-дипломатии”) і цілеспрямовано використовуваний у підривних цілях “російський світ”, тобто світ російської діаспори. Ну а вже в ході реалізації подібних сценаріїв можна буде вирішувати, у яких межах - “тільки за Тисою, або за Бугом, або за Дніпром” - дати або не дати можливість існувати Україні.

Тому визнаємо наведені пасажі лише відгомоном минулого. Тим більше, що рух до “світлого майбутнього”, тобто до нового соціально-політичного устрою, не буває, як відомо, простим, він пов’язаний не тільки з труднощами, але й з рецидивами застарілих хвороб.

Але при цьому не може не постати нове істотне питання: хто і яким шляхом реально поведе сьогодні Росію до цього найяснішого майбутнього, тобто до нового соціально-політичного устрою? І не просто поведе, але при цьому гарантуватиме країнам-сусідам, що пустотливе “маля” в азарті гри у новий соціально-політичний устрій не потрощить кістки усім, хто випадково або невипадково потрапить йому під ноги?

Аналіз засвідчує, що незалежно від суттєвих змін, які нині відбулися у вищих ешелонах влади Росії (поява нового Президента Росії ставить більше запитань, а ніж дає відповідей), сьогодні в ній немає ні політичної сили, ні лідера, здатних у довгостроковому плані справитися з означеним завданням. Більше того, повна відсутність гарантій зазначеного роду ще очевидніша, якщо врахувати, що нині навіть найвпливовіші духовні сили Росії часом заражені міфологемами або “старшого брата”, або “народів-братів”. Щоб переконатися в цьому, досить познайомитися, наприклад, з інтерпретацією одним з найвпливовіших і найшанованіших сучасних російських мислителів О.І.Солженіциним глибинної суті слов'янської трагедії, що розігралася на пострадянському просторі.

“У самостійному розвитку – дай, Боже, Україні всілякого успіху” ! - бажає нам Олександр Ісайович, що, зрозуміло, дуже приємно почути з вуст людини, яку високо цінують в усьому світі. Висловлене, однак, далі застереження дещо ріже, відверто кажучи, вухо своєю прямолінійною безапеляційністю: “Стратегічна помилка у виборі державного завдання буде постійною перешкодою здоровому розвитку України, ця споконвічна психологічна помилка - неодмінно і шкідливо позначиться: і в неорганічній єдності західних областей зі східними, і в роздвоєнні (тепер уже й в розтроєнні) релігійних гілок, і в пружній силі російської мови, яка придушується, і яку досі вважали рідною 63% населення”.

Ще далі - відбувається і зовсім щось незрозуміле: “Саме тому, що я відчуваю до України найродинніше почуття, люблю її, - відзначає Олександр Ісайович, - я т а к о ж не бажаю їй “державного” розвитку, як не бажаю і Росії”!

Що ж, залишається лише констатувати, що такі висловлювання не можуть не викликати певного роздратування в Україні не тільки в так званих “щирих українців”, а й у багатьох відвертих русофілів своєю нетактовністю. Зі своїм статутом, як відомо, у чужий монастир не ходять. І що стосується “неорганічної об'єднаності” західних областей зі східними, роздвоєння чи розтроєння релігійних гілок, пружної сили російської мови, - а ці дуже складні і хворобливі проблеми справді мають місце в Україні, - вирішувати їх прерогатива громадян України і нічия більше. Та й, освідчуючись у любові сусідові, бажаючи йому всілякого успіху “в самостійному розвитку”, навряд чи виправдано заявляти, що хоча Ви і відчуваєте до цього сусіда родинні почуття, проте Ви йому цього самостійного, тобто державного, розвитку зовсім не бажаєте, і сказане раніше було не більше, ніж черговою і нічого не вартою люб'язністю. При цьому “не бажати” державного розвитку й Росії – це, погодьмося, не дуже щира риторика, бо де ж та Росія без “державного розвитку”?

Але якщо цю нетактовність стосовно народу України допускає навіть така людина, як Олександр Солженіцин, котрий тонко відчуває змістові й моральні нюанси, то чого ж варто очікувати від людей іншого, всім добре відомого, “покрою” і однозначно шовіністичної позиції? Питання, як неважко здогадатися, суто риторичне...

Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Наведений вище далеко не повний (багато деталей лише означені) портрет Росії - зовсім не спроба когось скривдити, тим більш, образити. Цілком зрозуміло, наприклад, що портрет цей має умовний характер уже тому, що Росія, як і будь-яка інша країна, зовсім не є якимось формально-змістовним монолітом, внутрішньо єдиним цілим.

І низка російських політиків, натяки на яких, мабуть, досить прозорі й не вимагають конкретизації, - хоч і дуже авторитетні персони у російському істеблішменті, але вони не уособлюють весь спектр вищої урядової і політичної еліти Росії. Так само не можна вважати думку аналітиків із, скажімо, затулінського Інституту країн СНД повсюдно поширеним у Росії ставленням до руської діаспори за кордоном і планами її використання.

І все ж наведений вище не дуже привабливий портрет Росії є підстави вважати обгрунтованим уже тому, що він здатний, по-перше, пояснити, чому до Росії практично скрізь, у тому числі й в Україні, не виявляють (причому, чим далі, тим більше) великої приязні; по-друге, опосередковано вказати на ті цивілізаційні рамки, у яких єдино можливе налагодження тісних, плідних, поважних, тобто - міцних, ефективних і довгострокових відносин між нашими країнами...