Воєнно-економічна стратегія не може не враховувати те, що в наступному тисячолітті тенденції розвитку міжнародних економічних відносин, які були характерні для 90-х років ХХ ст., діятимуть ще активніше. Так, поширюватимуться і поглиблюватимуться економічні відносини між країнами, різними блоками, економічними угрупованнями, окремими фірмами та організаціями. Згадані процеси вже зараз виявляються в поглибленні міжнародного розподілу праці, інтернаціоналізації господарського життя, відкритості національних економік, їх взаємодоповненні та зростанні, розвитку й посиленні регіональних міжнародних структур. Однак усі ці процеси взаємодії, зближення й співробітництва мають суперечливий, діалектичний характер.

Сучасне світове господарство – це глобальний економічній організм, сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності. Світове господарство підпорядковане об’єктивним законам ринкової економіки. Зберігаючи багато протиріч і різнопланових тенденцій, на межі ХХІ ст. воно є більш цілісним, інтегрованішим, динамічнішим, ніж у середині ХХ ст.

У системі міжнародних економічних відносин особливе місце посідає міждержавне воєнно-економічне співробітництво, яке здійснює воєнно-економічні зв’язки між державами, експортує та імпортує оборонну продукцію та послуги, спільно вирішує воєнно-економічні проблеми, питання надання та одержання безкоштовної або пільгової економічної допомоги для забезпечення обороноздатності держав у мирний і воєнний час. До сфери воєнно-економічного співробітництва належить і військово-технічне співробітництво, яке включає розробку, виготовлення, експлуатацію та утилізацію озброєння і військової техніки, використання технологій оборонного призначення, зокрема критичних, подвійного призначення.

Поняття «воєнно-економічне співробітництво» в теорії воєнно-економічної стратегії останніми роками почало вживатися більш широко. Але певною мірою зараз це поняття неправомірно ототожнюється з поняттям «військово-технічне співробітництво».

Слід зауважити, що зараз у світі понад 70% проектів з питань розробок і виробництва перспективних систем озброєння реалізується в рамках міжнародного співробітництва.

Тенденції розвитку міжнародних економічних відносин, які впливають на стан обороноздатності держави, її економічну і воєнно-економічну безпеку, мають базуватися на воєнно-економічній стратегії, яка враховує:

Характерною ознакою сьогодення є те, що майже всі держави беруть участь у різних формах воєнно-економічного співробітництва (рис. 1). Його спрямованість, структура і обсяги залежать від таких факторів:

- економічного і науково-технічного потенціалу держави;

- характеру участі в зовнішньо-політичному, економічному, військовому, воєнно-економічному і військово-технічному співробітництві;

- рівня розвитку воєнної сфери держави, особливо збройних сил і їх інфраструктури, воєнно-промислового комплексу і науково-технічного комплексу оборонного призначення.

Нині воєнно-економічне співробітництво між країнами набирає різних форм і здійснюється різноманітними способами. На форми і способи міждержавного воєнно-економічного співробітництва значною мірою впливають:

Воєнно-економічне міждержавне співробітництво успішніше розвивається тоді, коли діє політичне, економічне і військове співробітництво. Тоді згадані напрями міждержавного співробітництва посилюють одне одного, а комплекс взаємопов’язаних заходів підвищує в цілому ефективність міждержавного співробітництва. Для кожної окремої держави ефективність воєнно-економічного співробітництва зростає в тому випадку, коли визначені пріоритети співробітництва, що відповідають національним інтересам. Визначення пріоритетів міждержавного воєнно-економічного співробітництва має базуватися на додержанні принципу задоволення тих потреб держави, які вона не може задовольнити за рахунок своїх можливостей або задоволення яких потребує від держави надмірної економічної напруги і надто багато часу.

Історичний досвід свідчить, що міждержавне воєнно-економічне співробітництво успішно розвивається тоді, коли для цього, крім наведених вище можливостей і гостроти потреб в їх використанні, існує добре підготовлене воєнно-політичне коаліційне підгрунтя. Його формування значною мірою залежить від міжнародного стану тієї чи іншої держави або коаліції держав, необхідної дипломатичної підготовки, стану традиційних та існуючих економічних, політичних і воєнних відносин.

Але той же історичний досвід свідчить, що в критичні періоди життя людства саме гострота ситуації найчастіше була головним чинником міждержавного воєнно-політичного і воєнно-економічного співробітництва. Слід зазначити, що таке співробітництво не завжди виявлялося тривалим.

Досвід створення і дії в Другій світовій війні антигітлерівської коаліції показав дієвість такої форми воєнно-економічного співробітництва, як ленд-ліз.

Ленд-ліз (англ. – lend-lease, від lend – позичати і lease – здавати в оренду) – система передачі Сполученими Штатами Америки у позику або в оренду військової техніки, озброєння, боєприпасів, спорядження, стратегічної сировини, продовольства, різних товарів і послуг країнам-союзникам по антигітлерівській коаліції у роки Другої світової війни. Закон про ленд-ліз було затверджено Конгресом США 11 березня 1941 р. Закон надавав Президентові повноваження передавати, обмінювати давати в оренду, позичати або доставляти іншим чином воєнні матеріали або воєнну інформацію будь-якій країні, якщо її «оборона проти агресії життєво важлива для оборони Сполучених Штатів». Країни, які одержували допомогу по ленд-лізу, підписували з США двосторонні угоди, в яких передбачалось, що матеріали, знищені або використані під час війни, не підлягають після закінчення війни ніякій оплаті. У роки війни поставки по ленд-лізу одержували 42 країни. Витрати США по ленд-лізу з 11 березня 1941 р. по 1 серпня 1945 р. становили 46 млрд дол. (близько 13% усіх воєнних витрат США за роки війни і більше 50% їх експорту). В свою чергу, США за роки війни одержали у вигляді «зворотного ленд-лізу» дефіцитні товари з інших країн на суму 7387 млн дол.

У роки Другої світової війни і після неї міждержавне воєнно-економічне співробітництво здійснювалось як у середині коаліцій, так і поза ними між окремими державами у формі воєнно-економічної допомоги, експорту-імпорту стратегічних матеріалів, устаткування і озброєння, кредитів і позик на пільгових умовах або повністю безкоштовно.

Причому такі форми і способи широко використовували як країни-учасники НАТО, так і колишнього Варшавського договору та соціалістичного табору. Але основний «тягар» у цьому при різних економічних можливостях несли США і СРСР.

Останнім часом США в великих обсягах надають безкоштовну воєнно-економічну допомогу країнам Східної Європи. Так, у 1998 р. таку допомогу мали отримати: Польща – 15,7 млн дол. (в 1997 р. – 12,6 млн дол.), Угорщина – 10,8 млн дол. (10,09), Чехія – 10,8 млн дол. (9,09), Румунія – 8,9 млн дол. (6,5), Словаччина – 3,2 млн дол. (6,0), Україна – 3,8 млн дол. (5,25), Естонія, Литва і Латвія – по 5,7 млн дол. (1,5).

Складність і особлива важливість сучасного міждержавного воєнно-економічного співробітництва дедалі більше вимагає в усіх країнах його державного регулювання й чіткішої координації. Таке співробітництво перебуває під постійною увагою з боку вищого державного керівництва, ретельно готується і значною мірою є визначальним у прийнятті ним рішень по зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних проблемах.

Це пояснюється і тим, що воєнно-економічне співробітництво завжди має стратегічне значення для національної безпеки, часто набирає значних масштабів, розвивається динамічно, але іноді має і суперечливий характер.

Так, у 1998 р. представники урядів Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії та Швеції досягли взаєморозуміння у питаннях про необхідність об’єднання зусиль континенту для повної ліквідації конкуренції на ринку озброєнь і реструктуризації існуючих воєнних програм в єдину «Європейську оборонну ініціативу» (ЄОІ).

Згадана програма передбачає розробку єдиної європейської оборонної стратегії, спрямованої на поліпшення інформаційного та технологічного обміну між країнами-учасницями, узгодження термінів закупівлі озброєння та військової техніки, усунення конкуренції у сфері розробки ноу-хау, створення єдиного менеджменту за виконанням бюджету, реєстрацію учасників – приватних корпорацій на Лондонській фондовій біржі та випуск ними спеціальних акцій з обмеженим «пакетним» розподілом. Це дасть змогу усунути концентрацію акцій у одного інвестора і не допустить можливості блокування проектів.

Бурхливий розвиток військово-технічного прогресу, значне ускладнення озброєння, військової техніки та подорожчання їх розробок і удосконалення останнім часом спонукає навіть розвинуті країни до об’єднання своїх зусиль у проектуванні, виготовленні та модернізації озброєнь.

Держави НАТО вже давно мають досвід у спільному вирішенні згаданих проблем. Особливо щодо розробок, виробництва та модернізації авіаційної, ракетної і бронетанкової техніки, військово-морських суден.

Дев’ятнадцять Європейських країн у рамках міжнародної програми «Евріка» намагаються координувати свої роботи з питань розвитку перспективних технологій, зокрема воєнного спрямування. Тому всі європейські країни НАТО беруть участь у воєнній програмі «Евклід», яка є часткою програми «Евріка».

Основними цілями програми «Евклід» є:

Для вирішення сучасних проблем воєнно-економічного співробітництва необхідна стандартизація у воєнній сфері і насамперед з питань розробки та виробництва озброєння і військової техніки. Під стандартизацією озброєнь воєнно-політичне керівництво НАТО вважає систему заходів, що передбачають розробку концепцій та конструктивних схем озброєння і військової техніки, що забезпечують високий рівень сумісності взаємозаміни. Стандартизація розглядається як основа уніфікації озброєнь, зменшення їх типажу до розумних меж, що дасть змогу скоротити витрати на їх створення та експлуатацію. За оцінками зарубіжних фахівців, досягнення цілей стандартизації є вельми складною справою через розбіжності в позиціях країн, особливо тих, які мають власну розвинуту оборонну промисловість.

Окрім організацій великомасштабних форм воєнно-економічного співробітництва (наприклад, НАТО), у світі зараз існують і менші структури співпраці. Так, міністерства оборони Великої Британії, Італії, Франції та Німеччини утворили спільне Агентство з питань озброєнь, яке дасть можливість ефективніше реалізовувати проекти створення різних видів озброєнь.

При цьому слід враховувати, що в сучасних умовах всебічно розвинуте економічне, а також і воєнно-економічне співробітництво суттєво посилює для окремих держав їх потенціал стримування воєнної загрози. Але це може бути тоді, коли від заходів і дій держави вирішальною мірою залежить економічна, екологічна, воєнно-економічна безпека.

Розглядаючи вимоги щодо надійного забезпечення перспективних інтересів національної безпеки України, слід враховувати реальний стан економічної і воєнно-економічної безпеки держави. Значне порушення традиційних добре налагоджених науково-технічних і економічних відносин у межах колишнього СРСР, деградаційні процеси у воєнно-промисловому комплексі, науково-технічному комплексі оборонного призначення і в інфраструктурі військової організації врешті-решт призвели до незадовільного її стану.

Окрім того, що вихід з глибокої кризи воєнної сфери можливий лише за умов сталого інтенсивного розвитку держави. Значною мірою він залежить і від ефективного розвитку воєнно-економічного співробітництва.

Розвиток в Україні оборонних науково-технічних розробок і їх реалізація поки що на 70-80% залежить від існуючих функціонуючих зв’язків з Росією та іншими країнами СНД і Балтії. Водночас Україна повинна використовувати на взаємовигідних і рівноправних умовах розвиток воєнно-економічного співробітництва і з іншими країнами, зокрема з тими, що входять до блоку НАТО.

Основою для всебічного розвитку економічного та воєнно-економічного співробітництва може бути повномасштабний договір України з Росією, ратифікований обома країнами в 1998 р., а з НАТО – Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО) на період до 2001 р., яка затверджена Указом Президента України від 4.11.1998 р.

Безумовно, Україна у своїй воєнно-економічній стратегії не може ігнорувати наведені вище тенденції.

Вирішуючи за допомогою воєнно-економічного співробітництва проблеми своєї обороноздатності, Україна має дотримуватись принципів рівноправності, економічної та політичної доцільності, забезпечуючи національну безпеку.

Прикладом саме такого підходу є військово-транспортний літак Ан-70, який в основному розроблено в м. Києві колективом Авіаційного науково-технічного комплексу ім. Антонова. Представники урядових делегацій України, Німеччини та Росії на зустрічі, що відбулася в Бонні наприкінці 1998 р., підтвердили наміри своїх держав щодо реалізації спільного проекту й створення європейського військово-транспортного літака на базі Ан-70. Сторони домовилися доручити німецькому авіаконцерну ДАСА і українсько-російському консорціуму СТС розробити варіанти створення спільної структури для реалізації майбутнього проекту. Оскільки вартість Ан-70 приблизно втричі дешевша за модернізацію американського конкурента С-17, а необхідні конструктивні доробки до рівня стандартів НАТО не значні, то вважається, що є реальна можливість для Ан-70 стати до 2000 р. базовою моделлю в озброєнні військово-повітряних сил НАТО. Це було підтверджено і на Міжнародному авіасалоні в Ле-Бурже (Франція) в червні 1999 р.

У шостому розділі Державної програми співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО) на період до 2001 року, а саме по Співробітництву в галузі воєнної економіки передбачається, що відповідальність за здійснення заходів у цій галузі покладатиметься на Міністерства економіки, промислової політики та оборони України.

Основними напрямами співробітництва визначено:

Враховуючи стратегічне значення воєнно-економічного співробітництва в збройному конфлікті, слід очікувати, що воно може використовуватися як інструмент тиску на ту державу, безпека якої значною мірою залежить від зовнішньої воєнно-економічної допомоги.

Розглядаючи різні аспекти міждержавного воєнно-економічного співробітництва, воєнно-економічна стратегія має враховувати, що співробітництво, особливо в сфері транспортних комунікацій, по яких воно здійснюється в воєнний час, становить для противника важливі стратегічні цілі їх ураження.

Такими цілями для Німеччини у Другій світовій війні були на території США оборонні виробництва і морські порти відвантаження оборонної продукції. Неможливість здійснення відчутних диверсій на території США Німеччина компенсувала нищівними збройними ураженнями морських суден з оборонними вантажами на переходах в Атлантичному океані, Північному і Середземному морях. Жорстким ударам з повітря піддавалися порти вивантаження цих морських суден, особливо в Мурманську і Архангельську.

В сучасних умовах воєнно-економічного значення набуває участь України та інших держав у миротворчих операціях, зокрема надання гуманітарної допомоги потерпілим внаслідок збройних конфліктів або великих природних і техногенних катастроф.

Збройні Сили України в будь-якому випадку повинні бути спроможні до дій, що сприяють миротворчим операціям.

Переважаючий обсяг міждержавного воєнно-економічного співробітництва припадає на зовнішньо-торговельну діяльність, що пов’язана з експортом-імпортом оборонної продукції і послуг, стратегічних матеріалів, оборонних технологій.

Економічною основою забезпечення експорту оборонної продукції і послуг, стратегічних матеріалів, оборонних технологій, в тому числі критичних і подвійного призначення, є експортний потенціал.

Експортний потенціал оборонної продукції та послуг – це комплекс можливостей об’єктів та установ воєнно-промислового комплексу, науково-технічного комплексу оборонного призначення та інфраструктури військової організації, які використовуються або можуть використовуватися для задоволення, згідно з договорами і контрактами України, потреб інших держав в оборонній продукції та послугах, що вивозяться в товарній формі. Метою використання цього потенціалу є отримання прибутку, зміцнення воєнно-економічних та воєнно-політичних (економічних і політичних) позицій у світі.

Нині експорт оборонної продукції та послуг і розвиток необхідного для цього потенціалу вважається стратегічно важливим напрямом у діяльності кожної розвинутої держави. Це пов’язано з тим, що експорт оборонної продукції та послуг, це:

Зазначимо, що у західноєвропейських країнах НАТО питома вага озброєння, що експортується, на початку 90-х років перевищувала третину його виробництва (в Італії – понад 50%, Франції – 40%, Великій Британії – 30%), а у Бразилії, Ізраїлі та Китаї вона дорівнювала майже 60%. Для США цей показник приблизно дорівнював 10-15%, що свідчить про великий внутрішній збут оборонної продукції та послуг. Для Чехії в другій половині 90-х років – близько 70%.

У колишньому СРСР згаданий показник становив у середньому майже 20% (по бронетанковій техніці – 10%, авіаційній – 25%). В Україні наприкінці 1997 р. вартість експортованої оборонної продукції та послуг становила приблизно 43,0% від їх внутрішнього виробництва.

Але використання показника питомої ваги оборонного експорту в загальній вартості оборонного виробництва щодо впливу його на мобілізаційну готовність держави буде не коректним. Для цього слід враховувати також і внутрішній збут, і загальну завантаженість існуючих та тих, що розгортаються мобілізаційних потужностей. А вплив експорту оборонної продукції на мобілізаційне розгортання оборонного виробництва може бути значним.

Наприкінці 80-х років у період найбільшого розвитку міжнародного ринку озброєнь питома вага (по вартості) оборонної продукції в загальному експорті становила у США – близько 6%, Франції – 5%, в інших західноєвропейських країнах НАТО в цілому – майже 2%. У колишньому СРСР цей показник становив понад 15%. За даними 1997 р., в Україні згаданий показник становив 8,8% проти 31,1% в 1993 р.

Високорозвинений експортний потенціал оборонної продукції та послуг сучасних держав забезпечує їм від 200 до 800 відсотків прибутку від експорту зброї. В 80-і роки, коли на СРСР припадало близько 40% світового оборонного експорту, прибуток становив 2 дол. США на кожний карбованець, вкладений в оборонне виробництво (це при тому, що за платню реалізовувалося лише 6,0%). Слід нагадати, що воєнно-промисловий комплекс України давав країні третину внутрішнього валового продукту.

До початку 90-х років світовий ринок зброї та військової техніки був поділений між СРСР і США, які займали на ньому панівне становище приблизно на паритетних умовах. На початку 90-х ситуація зазнала значних змін. Розпад СРСР призвів до встановлення монополії США на торгівлю озброєнням, у світі частка США на ринку протягом 1990-1995 років коливалась у межах 45-50%. Водночас частка Росії як правонаступниці колишнього СРСР становила на 1994 р. лише 5,5%. Внаслідок цього домінуючі позиції поряд з США посіли Німеччина та Велика Британія, а експорт таких країн, як Канада та Китай досяг у 1994 р. рівня Росії по кількості проданих систем зброї (відповідно – 272-202 проти 275).

Інша тенденція, що негативно вплинула на оборонний експорт, це загальне зменшення попиту в світі на озброєння. В 1990-1994 роках обсяг цього експорту в світі скоротився на 30-35%. Ця тенденція триває і досі. Світовий ринок на даний час порівняно з 1990 р. зменшився приблизно на 50%. Суперечливих причин цього є кілька:

Усі ці причини загалом негативно вплинули на позиції України і Росії на світовому ринку озброєнь. Це треба враховувати, бо експортний потенціал оборонної продукції та послуг України певною мірою залежить від цього потенціалу в Росії. Адже вони пов’язані кооперацією.

Оскільки експортний потенціал оборонної продукції і послуг в основному базується на воєнно-промисловому комплексі та науково-технічному комплексі оборонного призначення, яким притаманні різні виробничо-галузеві ознаки та багатогранні технологічні особливості, то вони характерні і для цього потенціалу. Але доповнюються вони ще і значними особливостями виробництва оборонних послуг, пов’язаних з використанням можливостей інфраструктури військової організації (ремонт і модернізація озброєння, навчання і лікування іноземних кадрів, утилізація озброєння тощо). Це розширює не лише особливості економічного забезпечення розвитку експортного потенціалу, а й джерела його забезпечення.

Специфічним експортним товаром на світовому ринку оборонної продукції та послуг дедалі більше становитимуть спеціальні технології, особливо критичні (за певних політичних умов) технології подвійного призначення. Це пояснюється тим, що на межі тисячоліть людство відчуватиме зміну технологічних укладів не лише у виробництві та науці, а й у військовій справі.

Для українського експортного потенціалу оборонної продукції та послуг технологічний фактор має неабияке значення. Справа в тому, що в створенні експортних технологій з різною питомою вагою в загальній інтелектуальній власності присутні не лише зусилля науково-технічного комплексу оборонного призначення України, а й інших держав СНД, насамперед Російської Федерації. Це має також відношення до умов експорту технологій з цієї держави. Але саме визначення обгрунтованого показника такої питомої ваги зараз ускладнюється, хоча актуальність вирішення цієї проблеми залишається.

Росія має значні потужності по випуску експортоорієнтованої продукції оборонного призначення, виготовленої на рівні світових стандартів, яка користується попитом на світовому ринку. При цьому Росія все ще зацікавлена в кооперації з Україною, хоча в деяких випадках вступає в жорстку конкуренцію з нашою державою (близько 18-20% комплектуючих до оборонної продукції Росія одержує з України).

Враховуючи потенціал російського воєнно-промислового комплексу, стан та можливі в перспективі напрями експорту, Росія в найближчі 5-10 років може міцно закріпитися на світовому ринку, визначивши свою ринкову нішу та її якісний склад. Єдиною умовою для цього може бути економічна стабілізація російської економіки в цілому і воєнно-промислового комплексу як її структурного компонента.

Рівень радянського потенціалу по експорту зброї, зокрема і як допомоги, на час розпаду СРСР становив 25-30 млрд дол. США з урахуванням кількісного співвідношення виробництва видів зброї і військової техніки України та Росії. Вартісна величина українських можливостей на той період становила 8-10 млрд дол. США. Але зважаючи на вищезазначені тенденції і зміни, цей потенціал може оцінюватись у 4,5-5 млрд дол. США на рік.

Необхідно враховувати і те, що Україна, яка перебуває в глибокій економічній кризі, з різних причин втратила великі потенційні зовнішні ринки збуту свого озброєння і зараз повинна докладати значних зусиль для того, щоб сформувати власний експортний потенціал оборонної продукції та послуг.

Його організація і функціонування має передусім спиратися на всебічний розвиток експортних можливостей воєнно-промислового комплексу, науково-технічного комплексу оборонного призначення та інфраструктури військової організації (Збройні Сили та інші військові формування).

З розвитком експортних можливостей пов’язано створення імпортозамінних виробництв. Проблему створення в Україні цих виробництв в експортоорієнтованих галузях необхідно вважати ключовою, якщо мова йде про перспективи українського оборонного експорту.

Недостатньо розроблені в Україні питання експорту оборонних послуг. Їх можна було б збільшити за рахунок більш масштабної підготовки у військових навчальних закладах зарубіжних фахівців. Зараз реформа системи вищої військової освіти в Україні орієнтується перш за все на потреби власних Збройних Сил у кваліфікованих офіцерських кадрах, майже не враховуючи можливості кваліфікованої підготовки кадрів для збройних сил інших країн. Тому при перспективному скороченні Збройних Сил України недоцільно в таких же пропорціях скорочувати і військову освіту. Непродуманість у підході до визначення корисності даної сфери призведе тільки до збитків, як матеріальних, так і моральних, замість того, щоб приносити прибуток.

За нашими оцінками, за рахунок поширення послуг оборонний експорт може бути збільшено до 30-35%. Але для того щоб використовувати ці експортні можливості, необхідно провести їх тотальну інвентаризацію, визначити пріоритети їх розвитку і застосування, проводити активну політику використання цих послуг за кордоном.

У воєнно-економічній стратегії міжнародне воєнно-економічне співробітництво посідає важливе місце. Досвід війн ХХ ст. і забезпечення обороноздатності держав у мирний час свідчить про те, що за допомогою воєнно-економічного співробітництва вирішувались складні проблеми, які вимагали великих коштів і тривалого часу, а вирішити ці проблеми власними силами окремих держав було неможливо.

Стратегічне значення міжнародного воєнно-економічного співробітництва потребує адекватного ставлення до його налагодження, а в воєнний час і захисту.