Глобальний характер сучасних трансформаційних перетворень змушує кожне окремо взяте суспільство постійно звертатись до усвідомлення власної сутності, до виявлення особливостей попереднього історичного розвитку та оцінки своєї ролі у світовому контексті. Для нових незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, процес пошуку власної ідентичності рівнозначний пошукові формули самовиживання.

Східнослов’янська цивілізація, що упродовж усієї своєї бутності нівечилась і нищилась, витримувала мученицькі тортури, стаючи по суті полігоном найкрутіших історичних експериментів і випробувань, зазнала в останні роки відчутних геостратегічних втрат. Її сучасний стан можна охарактеризувати як винятково критичний: геополітичний центр втрачено, духовні полюси – у стані «смути», культурне ядро розмите або зруйноване, а пострадянська культурна периферія зазнає випробувань у вогні локальних конфліктів на тлі загального посилення відцентрових процесів.

Подібна картина, якою постійно зловживають політичні сили, вороже налаштовані щодо будь-яких трансформаційних зрушень, не позбавлена реально-загрозливих рис:

· базовий потенціал суспільства (природні ресурси, економіка, фінанси, наука і технологія, оборонні сили) значною мірою підірвано, частково втрачено (культура, моральність, довіра до владних і фінансових структур) або ж не може бути відновлено у короткі терміни (чисельність населення);

· практично заблоковано імпульси висхідного (прогресивного) розвитку;

· соціальна динаміка набула негативного спрямування;

· розірвано стійкі духовні зв’язки історичних часів – сучасного з минулим та майбутнім.

Трансформаційні перетворення зумовлені перш за все внутрішніми імпульсами. На відміну від них, цивілізаційні дрейфи (дрейф, за тлум. словн., – відхилення судна від курсу під впливом вітру і течії) є штучними стрімкими відхиленнями окремих країн (груп країн) від власних – цивілізаційних, суперетнічних, загальнокультурних – цінностей та ідеалів у бік іншосистемних базових цінностей та ідеалів.

Трансформаційний перехід не в останню чергу утруднений відсутністю такої сучасної технології суспільних перетворень, яка була б геополітично та геокультурно прийнятною у Східній Європі. Тож не дивно, що увага політиків-практиків здебільшого прикута саме до модернізаційних теорій, але ігнорує проблеми національної та цивілізаційної своєрідності. До того ж, для здійснення універсалістських проектів модернізації міжнародні фінансові організації надають, хоч і надто скромні, проте відчутні в умовах скрути матеріально-фінансові ресурси. На реалізацію ж проектів національного та цивілізаційного самоствердження кошти потрібно заробляти самостійно. Щоправда, певний простір для вибору все ж таки існує.

Східноєвропейськими науковими центрами напрацьовано наступні концепції історичного розвитку:

· «формаційну», започатковану ще класичним марксизмом й спрямовану на осягнення устрою «загальної гармонії» та «остаточної» соціальної справедливості;

· «модернізаційно-ліберальну», що визнає можливою «імплантацію» на вітчизняний грунт західного цивілізаційного досвіду й застосовує для аналізу суспільних подій виключно західні оціночні категорії;

· «цивілізаційну», що стверджує негативне ставлення до ідеї уніфікованого розвитку й обстоює ідею багатоваріантності світової історії.

У зв’язку із внутрішньою суперечливістю й певною штучністю формаційної концепції та самоочевидною проблематичністю концепції ліберальної у східноєвропейських суспільствах дедалі більше прихильників знаходить парадигма, що спирається на цінності цивілізаційного (суперетнічного) самобутництва.

У суто теоретичному плані поняття цивілізації досі залишається остаточно нерозкритим, оскільки немає єдиного критерію його дефініції, логічно-понятійного виокремлення. Найпоширенішим є визначення цивілізації через культурно обумовлену спільність духовних цінностей та історичної долі. У такому разі поняття «соціокультурний простір» виступає синонімом «цивілізації». Історичним ядром цивілізації (головним її носієм) вважаються певні етноси (суперетноси). Саме з цієї точки зору говорять про далекосхідну (конфуціанську або китайську), буддистську (індуїстську), західну (європейсько-американську), ісламську, східнослов’янську (cлов’яно-православну), латиноамериканську та африканську цивілізації.

У цілому ж під «цивілізацією» маємо розуміти:

· складну соціальну систему, якій властивий власний механізм функціонування;

· наднаціональну соціокультурну макро- або суперсистему, що виходить за межі однієї епохи й охоплює сфери сукупних діянь різних етносів;

· найвищу стадію розвитку окремої культури або соціокультурної лінії.

Існування соціокультурних цілісностей цивілізаційного типу знаходить підтвердження у численних соціологічних моніторингах. Зокрема, ретельне вивчення локальних цінностей місцевих політичних еліт, що проводилось у 1991-1996 рр. в межах дослідницького проекту «Демократія та місцеве самоврядування» у восьми республіках колишнього СРСР з Україною та Росією включно, а також у шести центральноєвропейських, чотирьох західноєвропейських державах та у Туреччині, дає всі підстави стверджувати, що в Європі існує щонайменше три кластери, тобто класи споріднених елементів статистичної сукупності, політичних культур. До першого належать держави з високим рівнем демократичних засад – вони охоплюють регіон від Швеції до Швейцарії й Італії. Другий кластер, в якому демократичні цінності мають в цілому позитивне сприйняття, займає простір від Польщі до Угорщини й Словенії. Третій пролягає через терени у напрямі Україна – Росія – Киргизстан, де цінності демократії здебільшого ігноруються [2, 21-29].

Отже, сутність цивілізаційної проблеми та вірогідних підходів до її осмислення можна, виходячи зі сказаного, сформулювати у вигляді відповідей на запитання:

1. Хто (держави, етноси, культури) до якого цивілізаційного простору (блоку, сфери, системи) нині належить?

2. З яких цивілізаційних складників побудовані існуючі державні утворення й соціокультурні системи, як давно вони існують у нинішньому вигляді?

3. Чиїми зусиллями (етносів, культур або держав) ті або інші цивілізаційні простори було створено, хто споконвічно знаходився в їхньому «центрі», а хто й чому втратив головну роль і становить тепер ближню й далеку «периферію»?

4. У рамках якого цивілізаційного блоку (системи, лінії, простору) Україна і Росія розвиватимуться надалі?

5. Довкола якого політичного «центру» – старого чи нового – в майбутньому трансформуватиметься східнослов’янський цивілізаційний простір?

Вимальовується, як бачимо, цілісна проблема, що не підлягає, на нашу думку, дробленню. Геостратегічний аспект її визначає місце України і Росії у «світовому співтоваристві» й хронополітично орієнтує темпи їх пристосування до наднаціональних структур. Соціокультурний же аспект досліджує чинники успішного вирішення зазначеного завдання, вказує, яким геокультурним потенціалом держави можуть реально скористатися, а який утруднює реалізацію належних модернізаційних перетворень.

У процесі комплексного розв’язання проблеми слід взяти до уваги наступні тези:

· кожен етнос виникає й формується в унікальних історичних умовах і виводити його виключно з одного пракореня принаймні некоректно; те ж саме стосується ліній культурних першоджерел, хоча культурна лінія здатна об’єднати чимало етносів, нерідко приналежних навіть до різних цивілізаційних (суперетнічних) блоків;

· жодне соціокультурне утворення не є вічним, оскільки існування етносів обмежене потужністю отриманого ними «пасіонарного заряду» й наприкінці історичного шляху вони нерідко або розчиняються в інших етносах, або ж переходять у стан депопуляції;

· суперетнічні системи не слід ототожнювати з біологічними організмами, етапи становлення яких підпорядковані певній програмі; суперетноси можуть пережити підряд кілька періодів сходження або ж падіння, а можуть так і згаснути, не набравши потрібної сили, не самоутвердившись;

· етноси, що існують у спільному часі та просторі, хронополітично не є цілком сучасниками, бо у діахронній шкалі вони завжди, за вимірами «реального часу», старші або молодші і відповідно по-різному виявляють політичну активність.

Звідси випливає висхідне методологічне наставляння щодо оцінки окремих носіїв східнослов’янської цивілізації. Зокрема, маємо досить підстав вважати український і російський етноси порівняно молодими. Адже як цілісні соціокультурні спільноти, що усвідомлюють себе українцями й росіянами, відлік в історії вони ведуть приблизно від історичного зламу XV-XVI сторіч.

На відміну від уже постарілих західноєвропейських етносів, більш молоді східноєвропейські здатні протиставити історичним вибухам і потрясінням не стільки досвід і знання, яких у них замало, скільки нерозтрачену енергію. Водночас поза увагою не слід полишати факт потрясінь ХХ століття, які не могли не позначитися на загальному стані східнослов’янського суперетносу.

Нерозривна єдність усіх головних складників локальної цивілізації – культурного, соціального й етнічного – є витвором теоретичного абстрагування, бо у вимірах реального історичного простору-часу зазвичай фіксується поєднання обмеженої кількості таких складників. Хронополітичний аналіз вказує до того ж на численні розриви історичних шляхів розвитку східнослов’янської цивілізації.

Тому, на наш погляд, оцінки цивілізаційного виміру українсько-російських відносин мусять враховувати наступне:

· українці та росіяни приналежні до однієї суперетнічної системи й однакових базових цінностей;

· ці етноси є цілковито самодостатніми соціокультурними утвореннями – як за історичною генезою, так і за етнокультурним складом.

У Східній Європі завжди взаємодіяли народи, прилучені до різних цивілізацій, і навряд чи кожному з них осібно можна «приписати» приналежність до чітко окресленої цивілізації. Як державні утворення Росія та Україна в основі своїй теж ніколи не були соціокультурно ідентичними і завжди відзначалися мозаїчністю з точки зору цивілізаційних характеристик. До того ж, пріоритетні напрями соціокультурного розвитку окремих складових східноєвропейського світу неодноразово змінювалися на різних етапах історії.

Головні наставляння та базові ціннісні орієнтації населення будь-якої країни, що забезпечують його цивілізаційну й соціокультурну самоідентифікацію, завжди існують на двох рівнях – на рівні масової неспеціалізованої та неструктурованої свідомості, а також на рівні групової спеціалізованої та структурованої свідомості.

В Росії та Україні зв’язок між цими рівнями істотно порушено. Народ і влада, що знаходяться в центрі кожного із зазначених рівнів, часто-густо не збігаються в оцінках політичних та економічних подій, більше того – нерідко виходять у своїх твердженнях майже із протилежних культурних цінностей.

Отже, прямий контакт глибинного та верхнього пластів свідомості залишається поза моральнісними, науковими та політично-державними системними впливами, а тому може утворити, так би мовити, непрогнозовану конфігурацію, яка загрожуватиме новими суспільними катаклізмами. Криза соціокультурної ідентичності як девальвація ідеалів, цілей та цінностей дореволюційних і радянських часів переборюється переважно шляхом національної ідентифікації.

Майбутнє східнослов’янської цивілізації зараз багато в чому залежить від результату здійснюваних в Україні й Росії реформ і передусім – від здатності політичного керівництва кожної з країн поєднати політичні та економічні інновації з базовими цінностями традиційних культур.

Головними причинами масового несприйняття сучасних суспільних перетворень слід, на наш погляд, вважати:

§ ігнорування реформаторами дії соціокультурного чинника;

§ вибір неадекватної (суто прозахідної) теорії суспільної трансформації;

§ інерційність існуючої цивілізаційної системи.

Хоча протягом останніх років у суспільстві відбувався складний процес смислової й ціннісної самоідентифікації, проте пануючі на цей час у масовій свідомості російського та українського населення соціокультурні наставляння поки що неспроможні забезпечити консолідацію суспільства. За даними Аналітичного центру Інституту соціально-політичних досліджень РАН, у масовій свідомості росіян превалюють здебільшого деідеологізовані цінності, від яких залежить вирішення повсякденних проблем, а саме – здоров’я, матеріальний добробут та міцна сім’я.

Серед політичних цінностей упродовж останніх років у масовій свідомості домінують справедливість (у січні 1995 р. – 44% опитаних, у січні 1997 р. – 29%), права людини (відповідно – 37% і 24%), порядок (відповідно – 36% і 33%). Такі цінності як приватна власність, державність, народовладдя, СРСР дістали трохи більше 10% голосів. Решті ж цінностей – включно з тими, що відображають національно-патріотичні погляди (нація, патріотизм, імперія), – не надається великої смислової ваги: до них схиляється від 3 до 6% респондентів [4, 136-151].

ХХ століття стало періодом глобальних суспільних зрушень, які зруйнували кращі досягнення слов’яно-православної (східнослов’янської) цивілізації, порушили багатовікову ієрархію культурних цінностей та усталені стереотипи суспільно корисної діяльності. Внаслідок недосконалості суспільного механізму врегульовування кризових процесів, а також масового несприйняття реалій, що склалися після розпаду СРСР, на перший план вийшли вирвані з історичного контексту «негативно заряджені» уламки старовинних пластів духовності.

За цих умов українсько-російські відносини не можуть бути надійно убезпеченими від постійного негативного впливу традиційних цінностей великодержавного спрямування російської культури. Попри усі розбіжності в політичних позиціях, і комуністичні, і патріархально-консервативні, і навіть ліберальні підходи об’єднує те, що вони розглядають уявну Росію як незмінну цілісність. В умовах загальнонаціональної кризи на перший план виходять концепції євразійського спрямування, оскільки вважається, що саме ідея євразійства має достатній потенціал, щоби проявити себе новим орієнтиром розвитку як стосовно пострадянських держав, так і світової спільноти у цілому [3, 3-8, 28-29].

Послідовники євразійства виходять з того, що:

· Росія завжди відрізнялась як від Заходу, так і від Сходу, бо це є особливий світ – Євразія;

· стосовно попереднього історичного розвитку суперетносу розпад Радянського Союзу був протиприродним;

· утворення Євразійського союзу було б виправданим у світлі історичного минулого, оскільки євразійська сутність Росії виявилась ще понад тисячоліття тому;

· оскільки національний (етнічний) чинник став на нинішньому етапі розвитку держав СНД визначальним, то питання реінтеграції дедалі більше актуалізується;

· головними інтеграційними чинниками виступають не лише глибока взаємозалежність та багатостороннє взаємодоповнення господарських комплексів незалежних держав, а й передусім наявність єдиного етнокультурного простору;

· Росія як ініціатор вирішення проблеми має очолити майбутній союз.

За сподіваннями російських політиків та науковців, головними функціями, реалізації яких здатні прислужитись їхні своєрідні теоретичні напрацювання євразійського змісту, слід вважати:

§ призупинення подальшого розпаду Росії, збереження її культурної самобутності та національного суверенітету;

§ «ідейне озброєння» розташованих на території держав СНД російськомовних анклавів, населення яких, як доводить історичний досвід, відігравали визначну роль у «відновленні» радянської влади й російського впливу в «національних окраїнах» колишньої Російської імперії (згадаймо 20-ті роки ХХ століття);

§ об’єднання довкола Росії як «споконвічного ядра» східнослов’янської цивілізації суміжних держав та народів;

§ збереження за Росією статусу великої держави та перетворення її на загальносвітового лідера в умовах переходу від індустріальної цивілізації до постіндустріальної.

Безумовною перевагою євразійського підходу є те, що він намагається враховувати відомі фактори сучасного розвитку Росії й України та спирається на багатовікову історичну традицію. Небезпека ж полягає в тому, що деякі політики й аналітики прагнуть будь-що виокремити суто російські («руські») складові долі Росії-СРСР, підкреслено ототожнюючи східнослов’янську цивілізацію з Російською державою як такою. Усе це надає євразійській позиції не лише антизахідного, але й антиукраїнського спрямування.

Відтак сучасні відносини Україна-Росія складаються хоча й у межах єдиної цивілізаційної системи, проте на засадах різних ціннісно-смислових наставлянь, відображаючи суперечливі інтереси. І навряд чи комусь вдасться привести їх у найближчому майбутньому до «спільного знаменника», якщо під ним розуміти формулу тотожності державних інтересів. Та оскільки Росія й Україна постійно зазнають потужного тиску з боку провідних держав Заходу, то саме їм належало б вирішувати свої проблеми насамперед у межах власної цивілізаційної системи.

Цивілізаційна система, до якої належать Україна та Росія, в цілому вже досягла стану соціокультурної зрілості, а головні її етнічні носії не схильні до інерційності і перебувають в переломній фазі розвитку. Водночас соціокультурні та етнокультурні породження радянської епохи (згадаймо хоч би, наприклад, вислів радянський народ), що виникли на революційно-аномальному витку східноєвропейської історії, перебувають у стадії обскурації (згасання) і швидко деградують. Новоутворені модерністські потоки швидко прямують до інерційного річища західної цивілізації, яке давно вже проминуло кульмінаційний пік свого розвитку й поступово міліє. Вони прагнуть перетворитись хоча б на її периферію, і оскільки старіння відчувається тут не надто вже гостро, то зберігається подальша спроможність до певного розвитку.

Україна поки що не визначилась у питанні прикінцевих орієнтирів розвитку, тяжіючи до якісно відмінних цивілізаційних центрів. Тому вона намагається звести число цивілізаційних блоків до мінімуму, прагне штучно змоделювати унікальну систему цінностей, щоби самостійно вирішувати власну долю.

Те ж саме турбує й Росію, проте цивілізаційний крен її у бік Заходу менш відвертий – вона вдається до спроб зміцнити ослаблену цивілізаційну систему. Щоправда, робить це надто прямолінійно – або намагається звести накопичене за довгі віки соціокультурне різноманіття до вирваних з історичного контексту уламків пластів культури – старомосковських (святоруських), ретро-модерністських (петровських, столипінських тощо), революціонаристських (радянських), або нав’язує сусіднім народам власне бачення під гаслом неоєвразійства.

Оскільки Росія звикла усвідомлювати себе політичним ядром локальної цивілізації, то їй надто важко змиритися із втратою могутньої геостратегічної позиції. Стати новим глобальним центром сили вона відкрито не прагне, але й від свого месіанського призначення остаточно не відмовляється. Тож не дивно, що Росія, за традицією, інерційно розглядає прагнення України до самостійності як втілення відцентрової сили.

Спроба України і Росії наблизитись до принципово іншої системи культурних цінностей може стати цілком здійсненною в перспективі, щоправда не у найближчій. Таким шляхом йшла, наприклад, Новгородська республіка XIV-XV століть, що прагнула стати повноправним членом Ганзейського союзу. Щось подібне було й в історії України другої половини XVI – першої половини XVII століття, коли вона шукала собі гідне місце у складі Речі Посполитої, розташованої на далекій окраїні тогочасного «християнського світу».

Варто лише пам’ятати, що за дуже проблематичне прилучення до цінностей західної культури доведеться, можливо, сплатити втратою культурної самобутності. Згадаймо, яку трансформацію пережило у ХIV-XVI століттях Велике князівство Литовське, хоча свого часу було самостійним політичним центром і всерйоз претендувало на роль нового цивілізаційного полюса. Подібним чином намагалася розвиватися у XVIII-XIX століттях Російська імперія, але для неї цей шлях трагічно обірвався у 1917 році.

Отже, щоб дістатися кінця трансформаційного коридору і набути нового якісного стану, часто доводилось, як свідчить історична практика, відходити від колишніх соціокультурних надбань, відмовлятися від себе, своєї історії, культури і традицій. Трансформаційне входження порівняно безболісно давалося лише згасаючим етносам і соціокультурним потокам, а також тим етносам, що переживають період розпаду (депопуляції). Прийняття християнства з рук Візантійської імперії, що перебувала у зеніті слави, відіграло позитивну роль у житті древніх слов’ян, хоча й не врятувало їхню згасаючу цивілізацію від згубних потрясінь ХIII-XIV століть. Такі ж перетворення спостерігалися й в інших країнах Східної та Північної Європи у X-XIV століттях нової ери.

Для молодих етносів, навпаки, особливо небезпечними є спроби обмежити власну життєдіяльність виключно тими культурними наставляннями, які домінують на інерційно-згасаючих фазах розвитку впливових цивілізацій. Ось чому догматичне дотримання суворих вимог містичного візантінізму (ісіхазму) не тільки втягнуло Велике князівство Московське у стан безпросвітної духовної самоізоляції, а й зіштовхнуло на шлях до Великої смути XVII століття.

Часто-густо здійснення модернізаційних експериментів призводить до конфронтаційної логіки в самих процесах історичного розвитку, стає наслідком виникнення тіньових потоків історії або ж навіть різкої зміни (інверсії) полюсів історичного тяжіння. Це вочевидь можна простежити, скажімо, на тіньових, до того ж надзвичайно різних за своєю сутністю соціокультурних потоках XVII-XIX століть, що силоміць вивільнилися на початку ХХ століття (1917 рік) і підірвали й без того неспокійний хід російської імперської історії.

Сучасна цивілізація Заходу прагне перебрати на себе роль загальносвітового інтеграційного й стабілізаційного центру. Справа, на наш погляд, надто сумнівна, оскільки саме таких новацій минула історія ніколи не демонструвала. І просування НАТО на схід уявляється не стільки «ходою переможців-доброчинців», скільки звичайною спробою закріпитися на «природних» рубежах західної цивілізації.

Киньмо погляд у цьому зв’язку на історію Давнього світу. Великі імперії – персидська, македонська, римська – на якісь часи справді залучали до свого складу і зближували розрізнені цивілізаційні блоки, але не позбавляла їх права на існування. А от сучасна західна цивілізація, започаткування якої припадає приблизно на IX-XI століття, завжди вирізнялася з-поміж інших своєю агресивністю і домагалася загибелі цивілізацій, які так чи інакше чинили їй опір. На совісті західної цивілізації – нищення у ХVI-XIX століттях зрілих індіанських цивілізацій Центральної та Північної Америки. У XIII-XVI століттях вона неодноразово оголошувала загальноєвропейські «хрестові» походи проти східнослов’янської, «кочової» або «степової» (татари) та ісламської (турки) цивілізацій. У XVIII-XIX століттях вона намагалася підірвати культурні основи існування буддистської цивілізації, була, зокрема, ініціатором колоніального поділу Китаю.

У середині ХХ століття світова колоніальна система зазнала політичного розвалу. Історично усталені методи руйнації незахідних цивілізацій дещо змінилися, однак збереглося головне цільове наставляння – пошук спроб уніфікації всього світового співтовариства відповідно до еталонної моделі вестернізації. Розпад СРСР на якийсь час заблокував один з цивілізаційних полюсів, «розв’язавши руки» іншому.

Стратегічна лінія сучасного Заходу досить неоднорідна, оскільки між США і країнами ЄС існують розбіжності в розумінні шляхів подальшого розвитку людської цивілізації. При цьому Сполучені Штати схильні відстоювати свої позиції шляхом:

Ё зміцнення співробітництва і єдності в рамках власної цивілізації, а також вимушеного пристосування до світу, що змінився [6, 47-48];

Ё послідовного забезпечення безроздільного світового панування – як «першої, єдиної й останньої воістину світової наддержави» [1, 254];

Ё ідейного роззброєння представників незахідних культур (ні про який самостійний розвиток тут не може бути й мови, якщо «еталонна система» устами Ф. Фукуями зафіксувала настання «кінця історії») [5, 134-135].

Звичайно, жодна з нинішніх світових цивілізацій в економічному, фінансовому, політичному або військовому планах істотно конкурувати із Заходом поки що не може [7, 28-29, 36-37.]. Однак доречно зауважити, що до «світового гегемона» ніхто поки що реально не приєднався. Не лише тому, що для США незахідні цивілізації, якщо повірити З. Бжезінському, – лише фігури на «великій шахівниці», а й тому, що американська цивілізація, за усіх своїх незаперечних технологічних здобутків, з погляду базисних культурних цінностей, – малоприваблива.

Річ у тому, що у викінчену цивілізацію США на сьогодні не склалися. Адже у нинішніх своїх межах вони існують усього-на-всього близько ста років і цілковито позбавлені соціокультурної цілісності. Незрозуміло взагалі, чи є вони відламом західноєвропейської цивілізації, чи зародком нової. Головне ж полягає в тому, що жодного позитивного досвіду подолання глобальних історичних криз Сполучені Штати не мають, оскільки тривалий час розвивалися осторонь світової історії.

США не є цивілізаційною системою у повному розумінні ще й тому, що мають явно негативістське наставляння майже в усіх найголовніших сферах життєдіяльності та не позбавлені духу катастрофізму. (Достатньо пригадати хоч би кінопродукцію Голлівуду). Саме культурна неусталеність примушує Сполучені Штати вдаватись до пошуків компенсації у масштабних військових авантюрах. У цьому зв’язку не можна лишати поза увагою небезпечні заяви ряду офіційних осіб щодо можливості одностороннього перегляду Штатами основних положень Договору ПРО.

Жодна країна не в змозі процвітати в усіх сферах нескінченно, або ж хоча б упродовж 50-100 років розвиватися по висхідній. А тому слід бути реалістами, що постійно готові до різкої зміни сформованої геополітичної ситуації. Якщо у майбутньому в США виникнуть якісь серйозні проблеми внутрішнього характеру, то це неминуче змусить їх залишити Євразію. А як тоді діятимуть узалежнені «союзники»? Кожен рятуватиметься самостійно? Тому пов’язувати долю з подібного роду «цивілізаціями», на наш погляд, вкрай небезпечно.

Усяка життєздатна світова культура не має права замикатися в собі і не повинна розраховувати виключно на власні сили. Такою, власне, бачиться і позбавлена будь-якого змісту політика постійного нейтралітету, яку цілеспрямовано нав’язують Україні. Реалізація права на самобутній шлях розвитку припускає координацію зусиль тих цивілізаційних систем, що прагнуть до подолання тісних рамок однополюсного світу, який виник після розвалу СРСР. Стабільний розвиток і розквіт цивілізацій можливі лише в багатополюсному світі.

Спільнослов’янської цивілізації, як і всеслов’янської єдності, на жаль, не існує. Отже, у пошуках стратегічних союзників Україна і Росія (обидві разом або кожна зокрема) навряд чи можуть розраховувати на те, щоб міцно притулитися до якогось єдиного «слов’янського кореня». Теоретично, у перспективі, вони можуть розраховувати в час біди хіба що на підтримку єдиновірців.

Західні слов’яни (поляки, чехи, словаки) ще в Х-XI століттях стали невід’ємною частиною «євросфери», тоді як частина східних слов’ян (населення греко-католицького віросповідання західних регіонів України і Білорусі) приєдналася до неї набагато пізніше – у XV-XVI століттях. Важливим показником сучасного стану слов’янського світу і розвитку міжцивілізаційних відносин можна вважати югославську, зокрема косовську, кризу, що зафіксувала не лише розкол між недавніми союзниками по Варшавському пакту, а й жорстке протистояння представників різних цивілізацій.

Водночас величезний союзницький потенціал несуть у собі державні утворення та етнокультурні потоки ісламського світу, що завжди були найтіснішим чином пов’язані історичними долями з Росією та Україною. Це не означає повної переорієнтації України і Росії «на Схід». Однак саме світ Сходу має розглядатися як потенційний союзник у справедливому протистоянні амбіційним геостратегічним претензіям Америки. Східний вектор політики може стати надійною підставою для відродження слов’яно-православного світу.

Східним слов’янам, на відміну від західноєвропейських народів, завжди було чужим негативне ставлення до культури і духовних цінностей найближчих сусідів та співгромадян-іновірців. За необхідності – воювали, часом жорстоко, але ніколи не опускалися до повного фізичного винищення переможених (подібне спостерігалося лише за радянських часів, однак і воно було зумовлене не етнокультурними особливостями слов’ян, а винятково ідеологічними наставляннями).

Успіхи і досягнення України та Росії були вирішальною мірою обумовлені багатоетнічністю цих державних утворень, спільністю зусиль тих народів, що їх населяють. Зокрема, саме татари, попри усю трагічність обставин, супутних їхній появі у Східній Європі, допомогли східним слов’янам відстояти у XIII-XIV століттях культурну самобутність і право на існування перед воєнним та культурним натиском об’єднаної «хрестоносної» Європи.

Мусульманський світ теж пережив у ХХ столітті чимало гірких потрясінь, проте завзято відстоює свою самобутність і намагається з’єднати модернізаційні поривання з традиційною культурою. І хоча характер процесів, що тут розвиваються, поки що незрозумілий, Захід сприйняв ці зміни різко негативно, не бажаючи усвідомити, що так званий «ісламський» фундаменталізм багато в чому обумовлений минулою і нинішньою політикою самого ж Заходу (достатньо щодо цього пригадати генезу ісламської революції в Ірані або ж звернутися до передісторії кризи довкола Іраку).

Отже, у стратегічному прогнозуванні можливих наслідків «цивілізаційного дрейфу» слід враховувати не тільки наш – поточний і перспективний – стан, але й стан Західної Європи, США і Канади, країн ісламського світу, латиноамериканського і далекосхідного регіонів, причому беручи до уваги вплив довготривалих чинників їхнього розвитку.

Недоцільно, зокрема, форсувати зміну цивілізаційної парадигми. За будь-якого розкладу сил перетворення подібного масштабу затягувалися на віки, а їхні наслідки завжди були непередбачувані. Зрештою, вони ніколи не приносять вагомих дивідендів політичним силам, що їх ініціювали.

У цілому політичний курс «на об’єднану Європу» не суперечить національним інтересам України і Росії. Але конкретні форми зближення зі «сторонніми» системами також мають відповідати традиційно пануючим у Східній Європі цінностям, а приєднання до певних міжнародних організацій (ЄС, НАТО) не повинно виступати самоціллю.

Державний корабель України (як і державний корабель Росії) втратив рухливість і тому «дрейфує» під стихійними впливами заокеанських вітрів і течій. Отож, однобічний соціокультурний крен у бік Заходу має бути підправлений. Переорієнтація на власний шлях «природної модернізації», що не замикається у своїй унікальності і не зводиться лише до «вестернізації», зажадає від України та Росії відновлення всього комплексу моральних і раціональних – традиційних і сучасних – мотивацій творчої соціальної діяльності. Напрями і межі прийдешнього коригування трансформаційного курсу кожна держава мусить вибирати сама.