Кант був тим мислителем, який чітко сформулював проблему самосвідомості, зрозумів її принципову важливість для «маніфестації німецького духу» і втілення його в практику суспільного життя. Як зазначає Мартин Бубер, Кант поставив чотири фундаментальні запитання, відповідь на які має шукати як кожен індивід, так і цілі народи: 1. Хто ми такі? 2. Що ми можемо знати? 3. Що ми повинні робити? 4. На кого можемо покладати надію?

Відповідь на ці запитання є самопізнанням суб’єктом своєї власної сутності, місця й ролі в навколишньому середовищі, свого покликання у загальному потоці історичного буття. Це загальне знання виступає основою для усвідомлення суб’єктом своїх життєвих потреб, інтересів, цілей та шляхів і засобів їхнього досягнення, а тому є могутнім спонукачем доцільної перетворюючої діяльності людини. Така саморефлексія людини, цілісне уявлення її про себе у контексті складної багаторівневої взаємодії з навколишнім середовищем є суспільним феноменом, що називається самосвідомістю.

Проблема самопізнання цікавила людство з прадавніх часів. Уже Сократ сформулював її як філософське кредо, пізнавальний імператив: «Пізнай себе!». Таке пізнання було для нього не лише засобом задоволення людської допитливості, а насамперед основою для вирішення питання щодо моральних імперативів людської діяльності: що я повинен чинити як представник людського роду, до чого мене зобов’язує моя природа? Категорія обов’язку, опрацьована в античні часи, залишалася наріжним каменем моральної свідомості впродовж усієї історії людства, і сьогодні тлумачення її змісту в контексті накопиченого людством практичного й духовного досвіду залишається однією з центральних світоглядних проблем.

Самосвідомість покликана вирішувати двоєдине завдання: самоідентифікувати суб’єкт і на цій основі спонукати його до діяльності, спрямовуючи її у русло життєвої доцільності. Таким чином, самосвідомість є ідеальним інтегративним підсумком перетворюючої діяльності людини і водночас одним з основних засобів такого перетворення. Сприяючи розвитку творчої людської діяльності, самосвідомість цим самим піднімає себе на більш високий рівень. Водночас вона відповідальна за практичні наслідки дії суб’єктів, що є її носіями. Тому звинувачення Ерном кантівського феноменологізму в причетності до трагедії Першої світової війни не безпідставне. Політика – це концентрований вираз не лише економіки, матеріальних проблем (як вважали марксисти-леніністи), а й не меншою мірою практичне втілення національного духу, самосвідомості народу як цілого. Цікаво згадати, що самі більшовики, незважаючи на фанатичну віру в істинність постулатів економічного детермінізму, у своїй революційній діяльності керувалися не стільки потребами вирішення назрілих суперечностей між базисом і надбудовою (у Росії на час Жовтневої революції така суперечність взагалі ще не визріла), скільки ідеєю перетворення світу на комуністичних засадах, прагненням втілити у суспільну практику комуністичний ідеал – стрижень самосвідомості комуністичної партії.

Залежно від суб’єкта, який виступає носієм самосвідомості, вона може бути індивідуальною (особистісною) або колективною (самосвідомість певної групи людей, об’єктивно чи свідомо об’єднаних у якусь спільноту: сім’ю, рід, клан, верству, клас, конфесію, партію, націю, расу тощо).

Отже, можна говорити про наявність різних форм самосвідомості (індивідуальна і колективна) і різних її видів: особистісна, родова, класова, конфесійна, етнічна, расова, національна, загальнолюдська тощо.

Людина, кожний індивід може бути носієм практично всіх видів самосвідомості. Більше того, формування самосвідомості особистості відбувається саме внаслідок інтеграції низки її самовизначень у різних зрізах і сферах оточуючої реальності, життєвого простору, тобто як узагальнений результат індивідуальної, соціальної, політичної, конфесійної, національної тощо самоідентифікації. Для цілісного уявлення про самого себе індивід має усвідомити своє ставлення до якомога більшого числа наявних у суспільстві спільностей. Знаючи себе насамперед як представника людського роду, як homo sapiens, індивід певною мірою усвідомлює також свій зв’язок з сім’єю, родом, етносом, соціальною стратою, релігією, трудовим колективом, регіоном, расою тощо. Кожна людина у повсякденній практиці життя вип’ячує, як правило, якусь одну свою «іпостась»: я – людина; я – католик; я – гуцул; я – комуніст; я – негр; я – дворянин; я – українець. Залежно від обставин та потреб один тип самоідентифікації поступається місцем іншому або співіснує з ним. Решта до певного часу залишається у тіні, не відіграє провідної чи навіть помітної ролі у життєдіяльності. Так, під час своєї інавгурації президент Польщі А. Кваснєвський заявив, що він є насамперед поляк, а вже потім комуніст, тобто національна самосвідомість у цієї людини взяла гору над партійною. Натомість Ленін перед початком Першої світової війни висунув гасло: сприяти поразці своїх урядів, намагаючись цим партійну самоідентифікацію поставити вище національної, державної.

Серед численних самовизначень людини чільне місце посідає національна самоідентифікація, що у розвиненому вигляді постає національною самосвідомістю. Це зумовлено тим, що нація для сучасної людини є найбільш життєвоважливою, найфундаментальнішою історичною спільністю. М. Бердяєв у праці «Доля Росії» цілком слушно стверджував: «Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, єдності людства – шлях національного зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядом національностей. Денаціоналізація є... чистісінька порожнеча, небуття» [5, 99].

Нація акумулює і специфічно трансформує історичний досвід людства, створює умови для найповнішого забезпечення можливостей реалізації життєсмислових настанов і цілей, виступає субстанційною основою життєдіяльності як окремих індивідів, так і їхніх об’єднань.

Національна самосвідомість, як наслідок історичного генезису нації, водночас виступає необхідною умовою її повноцінного розвитку і прогресу. В. Старосольський в одній з своїх найвідоміших праць «Теорія нації» писав, що нація «будується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея; національна спільнота є суспільством вільним у тому значенні, що її існування відповідає волі її членів» [6, 92].

Ця думка визначає суть національної самосвідомості: як цілісна саморефлексія нації (всебічне розуміння нацією своєї суспільної суті та історичного покликання) національна самосвідомість виступає могутнім засобом її історичного поступу, повноцінного функціонування у світовій спільноті, спонукає колективну людську волю до активної життєвої позиції, мобілізації всіх наявних і прихованих вітальних (життєвих) ресурсів народу. Аналогічне розуміння знаходимо і у Д. Донцова: «Мільйони розбіжних людських воль єднають в одно – «спільні тріумфи в минулім», «слава предків», дальше – спільна воля в теперішнім і «готовність до дальших великих діл, одна велика ціль для всіх в майбутнім», одне велике підприємство, що з’єднало б під своїм гаслом всі ентузіазми, весь фанатизм, всі горіння мільйонів, вириваючи їх у критичні моменти життя поза рамки їх буденних турбот та егоїзмів у напрямку до одної великої мети» [3, 225].

Національна самосвідомість – це своєрідний міст, через який діяльність окремого індивіда органічно вливається у життя нації, отримуючи доступ до її багатств і можливостей, залучаючись водночас до спільної справи, вносячи у загальну скарбницю свою частку. Безумовно, людина об’єктивно, незалежно від її волі й свідомості, включена у систему зв’язків тієї чи іншої національної спільноти. Однак без розвиненої національної самосвідомості цей зв’язок має примітивно-меркантильний споживацький характер: нація намагається використати всі сили і можливості індивіда, а він, у свою чергу, мати максимальну вигоду від суспільства для задоволення своїх егоїстичних потреб. Взаємини між особою і національною спільнотою набувають антагоністичного характеру, що призводить, врешті, до негативних наслідків для обох сторін: деформує особистість і виснажує сили нації. Взаємодія особи і нації стає по-справжньому результативною лише за умови гармонійного поєднання об’єктивних зв’язків між ними з суб’єктивними – свідомо встановленими, доцільно організованими, що сприяють як самореалізації особистості, так і розквіту нації.

Національна самосвідомість пробуджує і стимулює такі могутні емоційно-психологічні рушії національного прогресу, як патріотизм і жертовність, які не в змозі замінити жодні меркантильні розрахунки, матеріальна вигода. Ці останні є ненадійною опорою національного розвитку, легко перетворюються при коливанні економічної та соціально-політичної кон’юнктури на гальмо національного поступу, а то й на його нищівно-руйнівну силу. Натомість породжений національною самосвідомістю патріотизм, жертовність практично не залежать від матеріального становища нації. Більше того, погіршення життєвих умов, загроза національному прогресу або незалежності, подібні негативні явища стимулюють духовну енергію національно свідомого населення, а відтак спричиняють сплеск його патріотичної діяльності, готовність піти на будь-яку самопожертву заради порятунку нації.

Відсутність національної самосвідомості як самоцінної категорії не тільки не спонукає до пошуку причин суспільного колапсу і шляхів порятунку нації, а, навпаки, викликає сплеск антипатріотичних настроїв. Не мобілізація сил для того, щоб взяти свою історичну долю у власні руки, а пошук сюзерена, до якого можна було б податися у васали за обіцянку дрібних подачок. Подібна психологія – прямий наслідок деформованої, нерозвиненої національної самосвідомості. Такий стан є дуже небезпечним для нації. Жоден зовнішній примус не може зрівнятися за ефективністю свого впливу з внутрішнім пориванням мас, зумовленим їхнім розумінням історичної та моральної необхідності їхніх дій. Свого часу Л. Троцький вихвалявся, що більшовики «лінивого мужика примусили багнетом піти у бій» [9, 160].

Такий факт справді мав місце. Однак більшовики ніколи не досягли своєї стратегічної мети, якби вони своєчасно не використали більш могутній засіб – вплив на масову свідомість. Одним з найважливіших чинників, що забезпечили перемогу більшовиків в Україні (як і в інших колишніх колоніях Російської імперії), був послідовний наступ на національну самосвідомість, вперте намагання витіснити її соціальною демагогією та пропагандою класового інтернаціоналізму, що, врешті, вдалося.

І навпаки, маємо сумний приклад повної практичної безпорадності керівництва УНР у 1918 р. внаслідок ігнорування могутнього потенціалу національної самосвідомості. Україна втратила свою незалежність насамперед через нездатність Центральної Ради використати патріотичне поривання народних мас, що стихійно визріло на той час. Більше того, як зазначає З. Книш, лідери УНР багато зробили для того, щоб згасити рушійний потенціал національної самосвідомості. У книзі «Так перо пише...» він наводить слова історика П. Христюка про те, що на першому Українському Військовому з’їзді панували піднесені національно-патріотичні настрої, які «... не були наслідком чиєїсь агітації, а тим більше агітації тодішніх провідників українського революційного руху. Навпаки, визначніші революційні діячі того часу, як от В. Винниченко, С. Петлюра й інші немало сил прикладали до того, щоб національно-політичні домагання народних мас звузити і тим самим втиснути їх у рамки «загальної справи революції» [5, 136].

«Таким способом, – коментує З. Книш, – змарнувався величезний морально-політичний капітал національно-політичних настроїв української маси. Замість надхнути її революційним патосом національного визволення в боротьбі з московським ворогом, спертися на колосальну національно-свідому і готову на жертви для свого народу військову силу, соціялістичні провідники студили національний запал, гасили патріотизм, розкладали військо соціялістично-матеріялістичною демагогією і добилися того, що самі мусіли втікати перед «демократією братського народу» [5, 136].

Структурно, змістовно і функціонально національна самосвідомість є складною системою, що включає величезну кількість елементів та їхніх зв’язків. У своєму історичному розвитку вона проходить довгий шлях самовдосконалення від елементарних уявлень, стереотипів і норм до високорозвиненої цілісної системи знань та ціннісних орієнтирів. Основний зміст структурних елементів національної самосвідомості зумовлюється тими функціями, які вона виконує у суспільному житті.

Можна виділити три основні функції: 1) пізнавальна; 2) ціннісна; 3) регулятивна.

Кожен індивід у процесі соціалізації серед маси різноманітних знань про суспільне середовище, в якому він живе, з необхідністю пізнає свою національну належність та національні особливості, історію свого народу, його фольклор, звичаї, традиції, норми поведінки, а також економічний, політичний, духовний, геополітичний статус своєї нації, її приховані резерви і можливості (справжні чи уявні), ідеали та настанови, якими вона керується, чи хотіла б керуватися за певних умов. (Недарма М. Грушевський написав низку статей, у яких намагався пояснити: «Хто такі українці і чого вони хочуть?». Очевидно, основна мета цих публікацій полягала у сприянні становленню національної самосвідомості у населення України, забезпеченні його хоча б мінімальним рівнем знань, необхідним для національної ідентифікації).

Однак пізнавальна функція національної самосвідомості не є самодостатньою. Знання, що несе національна самосвідомість, підпорядковані меті формування ціннісної орієнтації члена національної спільноти. Усе, що дізнається індивід про свою націю, спрямовується на формування певної життєвої позиції, яка базувалась би на загальнонаціональних святинях і цінностях. Ці останні поділяються на емоційні (переважно ірраціональні за природою) і раціональні (цінність яких піддається логічному обгрунтуванню). До першої групи належать такі почуття, як любов до рідного краю, патріотизм, жертовність в ім’я національних інтересів, громадянський обов’язок, національна гідність (як і національна пиха), культ предків, трепетне ставлення до історичного минулого, шанування національної символіки та святинь тощо. Ці емоційно-ціннісні елементи національної самосвідомості практично не підлягають раціональному поясненню. Неможливо логічно обгрунтувати, наприклад, чому людина любить свій рідний край, навіть якщо він за своїми об’єктивними характеристиками набагато гірший від інших земель, відчуває національну гідність, навіть якщо її нація крихітна і непримітна, чому мимовільно виструнчується, почувши звуки національного гімну, чи схиляє голову перед пам’ятником героям Крутів, хоча знає, що їхній подвиг на подальшу долю України помітного впливу не справив.

До раціонально-ціннісних елементів національної самосвідомості належать, передусім, такі сприйняті й відображені нею об’єктивні реалії, як свобода, незалежність, історична місія нації у світовій спільноті, самобутність національної історії та культури, внесок нації у загальноцивілізаційний поступ людства тощо.

Національна самосвідомість надає їм нового життя. Із об’єктивних явищ історичної дійсності вони перетворюються на ідеальні цінності, спонукачі національної активності, своєрідний «генетичний код» нації, здатний відродити за певних умов реально втрачені нею властивості й ознаки. Відомий грузинський письменник, громадський і політичний діяч К. Гамсахурдія у відкритому листі до Леніна писав: «Єдина гарантія нашої незалежності була, є і буде жити у свідомості самого грузинського народу, оскільки основа всякого звільнення в усвідомленні самої свободи» [2, 225].

Те саме можна сказати і стосовно будь-яких інших ціннісних елементів національної самосвідомості: вони більшою чи меншою мірою виступають запорукою життєздатності нації.

Зрозуміло, що ціннісне сприйняття й відображення національною свідомістю тих чи інших реалій національного буття не завжди є об’єктивним, більше того, може спотворюватися і гіпертрофуватися. Історія людства перенасичена надмірною самоуявою різних народів про своє особливе призначення у світовій історії, особливий внесок у розвиток цивілізації, більшовартість їхньої культури порівняно з іншими, винятковість національного характеру тощо. Поява у національній самосвідомості завищених самооцінок зумовлюється не стільки складнощами пізнання дійсного стану речей чи потягом до вдоволення власного марнославства (хоча ці чинники відіграють певну, інколи досить значну роль), скільки насамперед цілепокладально-регулятивною функцією національної самосвідомості, тобто її практичною спрямованістю.

Пізнаючи, оцінюючи себе і навколишній світ, кожна нація усвідомлює свої потреби та можливості, виробляє найприйнятніші для неї стандарти поведінки її представників, найдоцільніші форми діяльності, найперспективніші напрями розвитку тощо. У національній самосвідомості фіксуються регулятивні норми життєдіяльності кожного громадянина і всіх наявних спільнот – від сім’ї до нації у цілому, і в усіх зрізах – від інтимних до міжнародних стосунків.

Національна самосвідомість здатна виконувати регулятивну функцію завдяки органічному поєднанню в ній двох протилежних моментів: консервативного і творчого. Безперервний процес самопізнання, поглиблення розуміння своїх проблем, пошук шляхів та засобів їхнього вирішення складається у сталу систему поглядів, цінностей, регулятивних настанов, обов’язкових для виконання усіма членами національної спільноти. Їхнє порушення засуджується громадською думкою та суворо карається. З часом пізнавальний процес та практика суспільного життя поглиблюють або відкидають усталені уявлення та норми як такі, що виявили свою недоцільність чи втратили її із зміною історичної ситуації. Відбувається переоцінка наявних цінностей, формується нова система національної самосвідомості, яка вже на інших засадах переформовує і весь наявний багаж: одні елементи відкидає, інші залишає без змін, третім надає нового звучання, включаючи їх у новий контекст. Завдяки такій динаміці, національна самосвідомість піднімається на вищий рівень, отримує нове дихання, посилює свою регулятивну функцію у суспільному житті, повніше реалізуючи своє основне призначення.

Національна самосвідомість формується величезною кількістю чинників, що визначають її архітектоніку та змістовну особливість і відповідно функціональну спроможність, практичну ефективність.

Основні чинники, що формують національну самосвідомість як у генетичному плані, так і в функціонально-структурному, хоча і взаємопов’язані між собою, однак є відносно самостійними сферами. Їх можна умовно поділити на три великі групи: 1) об’єктивні; 2) практично-духовні; 3) ідеальні.

До перших належить увесь комплекс суспільно-історичних реалій, які визначають спосіб життя народу. Зрозуміло, що національна самосвідомість, наприклад, курдів, які впродовж століть ведуть безрезультатну боротьбу за право бути єдиною нацією з власною територією і всіма іншими атрибутами суверенної країни, і національна самосвідомість турків, іранців, іракців чи сирійців, на території яких курди змушені проживати і які є унітарними стабільними державами, не може бути ідентичною, хоча ці народи мають багато спільних етнічних рис та духовних цінностей. Відмінність, а в багатьох відношеннях повна протилежність об’єктивних умов життя формує і відповідне специфічне бачення цінностей, проблем, ідеалів, завдань, принципів життєдіяльності та інших складових національної самосвідомості. Не можуть сповідувати одні й ті ж ідеали та цінності, переслідувати одну й ту ж мету, ставити однакові завдання прагматичні, респектабельні американці чи англійці та надірвані важкою ношею економічних і соціальних проблем українці.

Намагання переорієнтації національної самосвідомості українців у руслі самосвідомості благополучних західних країн не лише малоефективне, а й згубне, як, наприклад, спроби деяких політиків переконати націю в доцільності встановлення в Україні федеративного устрою (на зразок Німеччини), що, поза всяким сумнівом, означало б, зважаючи на сучасні об’єктивні реалії, неминуче самознищення країни. Те саме можна сказати і про гуманістичну концепцію західного зразка. Нам нав’язують цінності, що за теперішніх умов обертаються своєю протилежністю: заборона смертної кари для України є сьогодні не проявом гуманізму, а прямим потуранням насильству й жорстокості тощо.

Українська національна самосвідомість (а відтак і весь комплекс соціально-правових стосунків) повинна розвиватися як наслідок усвідомлення й узагальнення об’єктивних реалій сьогодення. Однак зв’язок тут не може бути лінійним. Вплив об’єктивних чинників на формування національної самосвідомості суттєво коригується чинниками духовного характеру.

Вони, як уже зазначалося, поділяються на практично-духовні явища національного життя та власне духовні, ідеальні за своєю природою.

До практично-духовних чинників належать насамперед властиві певному народу етнічні стереотипи (традиції, звичаї, обряди, типові риси характеру й поведінки, домінуючі емоції, народні промисли, розваги, ігри), а також історична пам’ять, усталена символіка, народні святині.

Ці явища етнічної культури трансформуються у найстійкіші, а в багатьох відношеннях найвпливовіші елементи національної самосвідомості. Втілюючи головні принципи та основний зміст національного духу у видимих конкретних речах і образах, вони породжують миттєвий емоційний відгук серед усіх верств етнічної спільноти, виступають ефективним засобом передачі накопиченого багатьма поколіннями життєвого досвіду, тобто засобом соціалізації, виховання членів даного етносу.

Особлива роль у формуванні національної самосвідомості належить історичній пам’яті. Вона не лише фіксує величезну кількість подій, а й синтезує, сплітає їх у єдине цілісне мереживо національної історії, де кожен факт, подія займає свою ціннісну нішу. Відбувається своєрідне сортування надбаного досвіду на позитивний, що належить засвоювати і примножувати, і негативний, який слугує застереженням. Історична пам’ять виступає не німим свідком минулого, а живим збудником людської волі й водночас дороговказом, орієнтиром доцільної активності. Німецький мислитель К. Ясперс був повністю правий, стверджуючи, що «минуле не завершене: воно продовжує жити... Воно не лежить перед нами як залишки того, що було. У минулому криється більше, ніж добуто з нього до цього часу...» [10, 266].

Увесь цей минулий досвід живе у теперішньому завдяки творчій енергії сучасників, спрямованій у майбутнє. Відомо, що сучасність є межею між минулим і майбутнім, порогом, через який майбутнє переходить у минуле. Цей безперервний перехід і є теперішнє. Розумна людська діяльність була б принципово неможливою, якби не унікальна властивість свідомості в сучасному жити майбутнім. Спираючись на історичну пам’ять і актуальний пізнавальний процес, мислення долає рамки теперішнього і в ідеальних образах здійснює прорив у майбутнє. Численні уявлення, поняття, ідеї, принципи об’єднуються у теоретичну систему, що відображає ідеал, до якого прагне нація і модель суспільного устрою, який має забезпечити практичне досягнення поставленої мети. Водночас у національній самосвідомості напрацьовуються і займають свою нішу ідеальні імперативи волі – моральні принципи й норми, покликані стимулювати громадську активність громадян у бажаному напрямку, застерігаючи їх від згубних дій, що загрожують національній спільноті.

У своїй сукупності всі ці ідеальні образи, світоглядні орієнтири, моральні цінності та імперативи, ідеали і принципи їхнього здійснення завершують формування національної самосвідомості як цілісного явища. Тепер нація усвідомлює себе як єдність свого історичного шляху, актуального надбання і майбутніх перспектив. Її сутність розкрилася, висвітлилася на даному історичному відтинку максимально повно. Нація вважає, що адекватно оцінює своє місце у людській спільноті, свої можливості та перспективи. Викристалізовується стратегічна мета національного прогресу – національна ідея.

Національна ідея як породження і виразник розвиненої національної самосвідомості сама потребує всебічного обгрунтування. По-перше, потрібно розкрити зміст поставленої мети, розгорнувши його у систему конкретних завдань, програму дій. По-друге, необхідно відшукати відповідні поставленим завданням засоби їх практичної реалізації. По-третє, знайти конкретних виконавців, соціальних суб’єктів, здатних здійснити намічені плани, втілити мету в життя своєю діяльністю і нарешті продумати необхідні заходи на випадок виникнення непередбачених перешкод (протидія інших народів, несподівана зміна міжнародної кон’юнктури, економічні та фінансові кризи тощо). Якщо всі ці вимоги виконані, національна ідея втілюється у практику суспільного життя, нація долає чергову сходинку в цивілізаційному процесі й далі розпочинається новий цикл, усе повторюється вже на новому рівні.

Це – ідеальна схема, принциповий механізм дії духовних рушіїв національного прогресу, який у дійсній історії людства у повному обсязі ніколи не реалізується. Як правило, спотворюється та чи інша ланка або й кілька відразу, що й деформує весь процес. Результат виявляється невідповідним очікуваному або й зовсім протилежним. Найчастіше деформації починаються вже на рівні формування національної самосвідомості. Нації виявляється не під силу пізнати належним чином свою власну сутність, адекватно оцінити свої можливості в усій сукупності та поставити далекосяжні й водночас життєздатні цілі.

Вихідною причиною цього виступає насамперед недостатня розвиненість або спотвореність світоглядної основи національної самосвідомості. Для того щоб вона породила життєздатні цілі національного розвитку, необхідно для початку дотримання двох умов. По-перше, сам світогляд має бути справді науковим (а не лише уявним, як це було з марксизмом). По-друге, світогляд повинен виступати синтезуючим началом усієї системи складових елементів національної самосвідомості.

Друга умова означає, що світогляд не просто входить у національну самосвідомість як її важливий чи навіть основний елемент, а формує його як систему, верифікуючи кожен елемент на його істинність та вартісність. Світоглядне розуміння сенсу людського буття і відповідних призначенню людини загальних принципів її життєдіяльності має виступити критерієм істинності, придатності, суспільної ваги тих чи інших елементів національної самосвідомості. Після такого відбіркового формування весь зміст національної самосвідомості гармонійно поєднується і підпорядковується єдиній меті: перетворити національну самосвідомість у дійове знаряддя реалізації призначення людини у масштабі нації, використати потенціал об’єктивної історичної спільності людей для їхньої повноцінної самореалізації як особистостей. Як вища форма раціональності світогляд має органічно поєднати у національній самосвідомості всі елементи: раціонально-понятійні, емоційно-ціннісні, образно-символічні, чуттєво-ірраціональні.

Зміст світогляду визначає специфіку моралі, якою керується особа у своїй життєдіяльності. Особливості розуміння людиною свого призначення, сенсу життя формують бачення нею свого обов’язку і системи імперативів волі, що сприяють його виконанню. Мораль, таким чином, безпосередньо вибудовується на світогляді як на своїй духовній основі, виступаючи з’єднувальною ланкою між теоретичними світоглядними орієнтирами і життєвою практикою. Абстрактні повеління людської волі матеріалізуються у конкретних діях людей, сукупність яких і складає суспільне життя. Злиті в єдине ціле керівні принципи розуму й волі (світогляду й моралі), накладаючись на конкретні суспільні потреби, формують основну мету суспільного розвитку – суспільно-політичний ідеал, що розгортається у систему своїх визначень – ідеологію. В останній відображаються не лише основні цілі, до яких має прагнути суспільство, а й шляхи і засоби їхнього досягнення, а також відповідні принципи організації суспільного життя. Разом узяті ці моменти складають теоретичну модель суспільно-політичного устрою, що виступає основою для розробки політичної стратегії – керівництва до дії певних політичних сил, зусилля яких породжують врешті-решт певний спосіб життя тієї чи іншої спільноти.

Отже, вибудовується послідовний ланцюжок основних структурних ланок національної самосвідомості та механізму її впливу на суспільне життя людей: від світогляду через мораль – до ідеології і далі через політику – до способу життя людей.

Конкретна програма дій, яку обгрунтовує національна самосвідомість, постає як національна ідея – дороговказ національного відродження й розквіту.

Практична спроможність національної ідеї зумовлюється передусім її об’єктивністю – відповідністю назрілим потребам і можливостям їхнього задоволення. Це висуває особливі вимоги до змісту національної самосвідомості: кожен її елемент, кожна ланка повинні максимально можливо враховувати весь сукупний досвід, накопичений людством у відповідній сфері пізнання та практики. Такий підхід не виключає можливості помилок, однак це єдиний спосіб звести їх до мінімуму, що є принципово важливим, оскільки недосконалість будь-якого елементу чи ланки національної самосвідомості неминуче позначається на життєздатності національної ідеї в цілому.

Оскільки ядром національної самосвідомості є світогляд, то суспільство повинне насамперед турбуватися про його наукову глибину й довершеність. Однак нині світоглядна проблематика залишається «ахілесовою п’ятою» духовного життя не лише в Україні, а й в усій західній цивілізації. Для будь-якої вдумливої людини не секрет, що всі наявні світоглядні парадигми сучасної цивілізації спотворено відображають суть людини, сенс її життя, а тому є ущербливими і не можуть бути надійним дороговказом у майбутнє життя, повсякчас заводячи людину у глухий кут, безвихідь. Ні могутнє в своїй істині, але вкрай спотворене церквою християнське вчення, ні викрутаси ірраціонального правого атеїзму, започаткованого Ф. Ніцше, ні псевдооптимістичний світогляд Маркса, ні примітивно-споживацькі світоглядні настанови поширеного у розвинутих індустріальних країнах заходу прагматизму не дають надійної духовної опори сучасній людині. Вона почуває себе одинокою і приреченою на нікчемне борсання у повсякденному клопоті, що неминуче закінчується нічим, не в змозі зрозуміти свою суть і призначення, вищий смисл свого життя. Не підлягає сумніву істинність слів іспанського філософа Ортеги-і-Гасета: «Марні зусилля тих, хто відводить очі від тяжкої кризи, що стала на шляху західної історії... Людина Заходу переживає повну дезорієнтацію, бо вона втратила провідну зорю свого життя» [7, 41].

Світоглядна криза неминуче деформує мораль, розуміння людиною свого обов’язку перед іншими і відповідних норм співжиття з ними. Деформована мораль паралізує людську волю. За умов відсутності великих цілей починається гонитва за примітивними земними втіхами, що супроводжується байдужістю до всього, що виходить за межі вузькоегоїстичних потреб. Людина стає байдужою до потреб інших людей, долі своєї країни, життя у цілому. Її не турбують загальнонаціональні чи людські проблеми, навпаки, вони дратують її, оскільки вносять дискомфорт у звичне існування. Такими людьми легко маніпулювати, але підняти на боротьбу за ідеали в ім’я національного чи соціального прогресу неможливо. Тому споживацькій моралі відповідає, як правило, і споживацька ідеологія, для якої вища мета, ідеал суспільно-політичного розвитку – це суспільство масового споживання, в якому вся енергія спрямовується на консервацію статусу-кво, самозбереження. Творчість, високі поривання безкорисного служіння людям, любові до ближнього у такому суспільстві оцінюється як патологія, дивацтво чи принаймні один із способів розвіяти нудьгу, але не як самореалізація внутрішньої суті людини, її вселенського призначення. Відповідно організується вся система суспільного життя: всі економічні, соціальні, політичні, духовні інститути працюють таким чином, щоб забезпечити за влучним виразом І. Фіхте, «порожню свободу» кожному індивіду (парадоксальне поєднання формальних свобод із жорсткою системою заданих правил життєдіяльності: місця у соціальній ієрархії, ролі у політичному житті, частки у споживанні матеріальних та духовних благ, способу організації дозвілля тощо).

Уся система суспільного життя постає як чітко відлагоджений, добре керований механізм, що працює, однак, на самознищення. Деформована самосвідомість невпинно ослаблює життєздатність суспільного організму. Поглиблюється відчуженість між людьми, апатія, духовна спустошеність і як наслідок – моральна деградація. Духовне життя дедалі витісняється масовою культурою – справжнім духовним наркотиком, який, подразнюючи певні рецептори, приносить чуттєве задоволення, але пригнічує й руйнує здатність мислити і творити.

Вирішальною рисою масової культури є, як зазначають американські соціологи Дж. Бенсман і Б. Розенберг, «ринковий умонастрій, згідно з яким мистецтво (науку, релігію, політику) розглядають як предмет споживання, що підпорядковується економічним міркуванням, а не внутрішній логіці змісту» [8, 94].

Масова культура, що нині набула дуже широкого поширення на теренах посткомуністичних країн, створює страшну загрозу становленню національної свідомості, оскільки є її антагоністом. Якщо національна самосвідомість покликана мобілізувати життєві сили індивіда і нації для творчої діяльності, втілення в життя високих ідеалів, то масова культура позбавляє людину особистісного начала, відчуття громадського обов’язку, патріотичних поривань, перетворюючи її у пасивний об’єкт впливу, споживацьку одиницю.

Багато сучасних західних соціологів визнають вади духовних засад свого суспільства, зокрема, маніпулятивну функцію ідеології. Однак, не розуміючи глибинних причин цих деформацій, пропонують дуже своєрідні ліки: відкинути ідеологію як «хибну свідомість» (М. Хоркхаймер, Т. Адорно), наділити статусом «нової ідеології» науку і техніку (Ю. Хабермас), поставити на місце ідеології «технологічний розум» (Г. Маркузе) тощо.

Українське суспільствознавство має йти своїм шляхом у пошуках духовних механізмів розвитку нашого суспільства. Воно не повинне піддаватися ідеологічному нігілізму, викликаному крахом марксистської ідеології, не слідувати технократичним рецептам оздоровлення суспільної самосвідомості, протистояти спокусі віддати духовну сферу на поталу масовій культурі.