Холодного січневого вечора 1904 р. у Лондоні відбулись чергові збори членів Королівського географічного товариства, на яких учасники заслухали й обговорили наукову доповідь Гальфорда Макіндера – оксфордського лектора і директора щойно створеної Лондонської школи економіки і політичних наук. Саму доповідь, названу «Географічна вісь історії», невдовзі було опубліковано як статтю у часописі товариства і вона швидко набула розголосу як класичний геополітичний текст. Висунуті Макіндером теоретичні тези викликали неабиякий інтерес у аналітиків далеко за межами британських берегів, давши відчутний поштовх розвиткові геополітичних досліджень. Отже, сповнений очікуваннями початок буремного ХХ століття був позначений ще і появою першої впливової теорії (чи, можливо, ескізу теорії), що пояснювала міжнародне життя та його закономірності крізь призму просторово-природничих чинників.

У центрі уваги Макіндерового аналізу була Євразія. Тоді, у 1904 р., він зробив принаймні кілька важливих висновків, що не втрачали своєї актуальності упродовж десятиліть. Британський геополітик звернув увагу на унікальний статус центральної та північної частин Євразії – загалом важкодоступних територій, певною мірою утаємничених і загадкових для постороннього спостерігача, але завжди зручних для пересування мобільних військових з’єднань поза їх межі. Цій величезній глибинній зоні континенту Макіндер дав назву Гартленд – «Серцевинна земля». Він також наголосив, що ця зона є, на його думку, «осьовою» для ходу історії: саме звідси накочувались хвилі степових завойовників-номадів, які загрожували цивілізаціям євразійського континенту. Вміщуючи цю свою теоретичну тезу в сучасний її появі контекст, Макіндер зазначив: «Росія приходить на зміну Монгольській імперії. Її тиск на Фінляндію, Скандинавію, Польщу, Туреччину, Персію, Індію і Китай заміщує відцентрово спрямовані рейди степовиків. Вона займає, з погляду всесвітнього масштабу, центральну стратегічну позицію – таку, як Німеччина в Європі» [2, 436].

Цілком закономірно, що кінець ХХ ст., який своїм прихованим драматизмом не поступається його початкові, позначений появою досить значної і різноманітної геостратегічної літератури. На її тлі особливо виокремлюється книга Збігнєва Бжезінського «Велика шахівниця» [1], що, як видається, залишається дотепер чи не єдиним опублікованим аналітичним текстом, створеним на основі володіння справді широкими знаннями про світову політику, культурою геостратегічного мислення і майже півстолітнім досвідом вивчення закономірностей поведінки головних дійових осіб на євразійських обширах. Таким чином, наше століття – доба великих геостратегічних візій, амбіційних геополітичних примар та вражаючих геополітичних трансформацій – немовби знайшло своє обрамлення і в ділянці осягнення міжнародної політики з географічною картою в руках. І цього разу знов у центрі уваги широко обговорюваного твору міжнародного стратега перебуває Євразія.

Бжезінський виступив з книгою, яку, одначе, не можна розглядати як пряме продовження макіндерівської школи (хоч уважний читач і знайде чимало перегуків з останньою). Це інтелектуально самостійний твір, у якому лише один раз згадується знаменитий вислів британця: «Хто править Східною Європою, той керує Гартлендом. Хто править Гартлендом, той керує Світовим островом. Хто править Світовим островом, той керує світом». Навіть більше того, американський теоретик вдається фактично до спроби осягнути реалії цілком нової доби в історії Євразії та її геостратегічних проблем. Свою доповідь 1904 р. Макіндер почав констатацією того, що на порозі ХХ ст. людство, досягнувши нових небачених комунікаційно-технологічних можливостей, завершило колумбівську епоху: вся планета була вивчена, а володарі Гартленду здобули можливість швидкого і безперешкодного доступу до всіх частин Євразії. (При цьому нагадаємо: російсько-японська війна, що почалася того ж 1904 р., і поразка Росії в ній через свою комунікаційно-технологічну незграбність стали серйозним випробуванням для постулатів Макіндера). Макіндер був переконаний у тому, що Євразія як ціле та її ймовірний правитель, зокрема, не можуть не володіти незаперечною гегемонією в світовій політиці. Натомість Бжезінський виходить з того, що визначальною рисою нової доби є досягнута вперше глобальна і неспростовна гегемонія позаєвразійської потуги. «Якщо говорити коротко, – пише американський геостратег, – Америка володіє верховенством у чотирьох царинах глобальної могутності: у військовій вона має незрівнянні можливості глобального розмаху; в економічній вона залишається головним локомотивом глобального зростання, навіть якщо їй кидають виклик на деяких напрямах Японія і Німеччина (жодна з яких не обдарована іншими атрибутами глобальної могутності); технологічно вона зберігає за собою всеосяжне лідерство у передових ділянках інновацій; у культурному житті, незважаючи на певну незугарність, вона має привабливість, якій нема альтернатив, особливо серед молоді світу... Саме комбінація усіх цих чотирьох чинників робить Америку єдиною всеосяжною світовою наддержавою» [1, 24]. Таке привілейоване становище Америки не означає, однак, на думку Бжезінського, що вона може собі дозволити послабити увагу до розвитку подій на просторах традиційного світового осідку могутності й відмовитись від пильнування геополітичних тенденцій у Євразії. «Американська зовнішня політика мусить залишатись перейнятою геополітичними клопотами і використовувати свій вплив у Євразії у спосіб, що створює стабільну континентальну рівновагу – зі Сполученими Штатами в ролі політичного арбітра. Євразія, таким чином, є шахівницею, на якій тривають розігри боротьби за світову першість, і ці розігри містять у собі геостратегію – стратегічне уміння впоратися з геополітичними інтересами» [1, XIV].

Принциповим для розуміння методологічних поглядів автора книги є другий розділ – «Євразійська шахівниця». На думку Бжезінського, Євразія є «геополітично осьовою» для всього світу, а домінування над континентом означало б контроль над двома з трьох найпередовіших й економічно продуктивних регіонів світу. Континент нагадує овалоподібну шахівницю, на якій грають декілька гравців, фігури яких розташовані на заході, сході, в центрі і на півдні уявної дошки. Наголошуючи на вирішально-підставовому значенні політичної географії у міжнародних відносинах, автор зазначає, що сьогодні якісно змінюється розуміння змісту геополітичного аналізу. На його думку, відтепер геополітично актуальним є ні те, яка географічна частина Євразії є відправним пунктом для континентального панування, ані те, чи суходільна держава є більш вагомою, ніж морська. «Геополітика, – пише він, – перейшла від регіонального до глобального виміру, за якого переважання на всьому євразійському континенті слугує центральною підставою для світової першості» [1, 39].

За такої обставини визначення принципових гравців на Євразійській шахівниці й аналіз позиції на ній є підгрунтям для опрацювання довготермінової американської геостратегії і забезпечення американських геополітичних інтересів у Євразії. «Кажучи коротко, – підсумовує аналітик, – для Сполучених Штатів євразійська геостратегія вміщує в собі цілеспрямований менеджмент геостратегічно динамічних держав і обережне поводження з геополітично каталітичними державами, що має поєднуватись з двома нероздільними інтересами Америки: в короткотерміновому плані – зі збереженням її унікальної світової могутності, а в довготерміновому – з трансформуванням цієї могутності у всезростаюче інституціоналізоване глобальне співробітництво. Якщо ж сформулювати це мовою найжорстокіших періодів стародавніх імперій, то трьома головними імперативами імперської геостратегії слід вважати запобігання таємній змові й підтримування несамостійності забезпечення безпеки серед васалів, утримання данників у поступливості і під захистом, а варварів – від єднання» [1, 40].

На думку Бжезінського, на Євразійській шахівниці виділяються дві головні групи «тубільних» гравців – активні геостратегічні держави-гравці та геополітично опорні (осьові) країни. До першої належать ті з держав, що мають спроможність і волю застосовувати свою могутність і вплив поза власними кордонами з метою змінити сучасний стан геополітичних справ настільки, що це зачепить інтереси Америки. Хто вони? Звичайно ж Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія.

Друга група – це країни, важливість яких визначається не їх могутністю і мотивацією до дій на міжнародній арені, а скоріше критично важливим розташуванням і можливим впливом їхнього потенційно загрожуваного стану на поведінку геостратегічних гравців. Сюди належать Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран. Автор зазначає, що наведений ним список з десяти провідних суб’єктів геополітичної гри не є незмінним. Він також звертає увагу на ще одну групу країн. Вони не лише споріднені типологічно як осідок і джерело неспокою, конфліктів і насильства, що, ймовірно, можуть перерости у широкомасштабну війну, але й формують географічно консолідований геополітичний масив. Його межі визначаються уявною лінією, що пролягає від Керченської протоки на схід уздовж південних кордонів Росії, охоплює на сході китайську провінцію Синцзянь, далі відтинає північний захід Індії, огинає крайній південний виступ Аравії на вході до Червоного моря і, нарешті, повертається до вихідної точки, включивши до меж масиву східний Єгипет, Ліван, Кіпр, більшу частину Туреччини і, звичайно ж, Кавказ. Це угруповання з 25 держав, населених приблизно 400 млн людей, Бжезінський називає глобальною зоною перколаційного (тобто такого, що просочується назовні) насильства. Природно, що події у цій зоні не можуть не турбувати як євразійських країн-гравців, багато з яких ще й розташовані в її межах або поряд, так і Сполучені Штати.

Декільком євразійським регіонам у книзі присвячено окремі розділи.

Звертаючи свій погляд на Європу, Бжезінський зазначає, що вона є природним союзником Америки, поділяє з нею однакові вартості, практикує таке ж демократичне політичне життя, є історичною батьківщиною більшості американців. Та насамперед вона є «незамінним геополітичним плацдармом Америки на євразійському континенті. Американські геостратегічні ставки в Європі, – підкреслює Бжезінський, – колосальні» [1, 59]. Однак автор книги переконаний, що Європа (точніше її західна частина), незважаючи на її зовнішню імпозантність, обтяжена різноманітними внутрішніми проблемами. Європейська інтеграція, зокрема, залишається скоріше процесом, аніж ділом, а могутня і політично одностайна Європа малоймовірна у передбачуваному майбутньому. Крім того, серед європейців поширені підозри, що Америка начебто не бажає правдивої європейської єдності. На додачу до всього Вашингтон має різного роду проблеми з тандемним локомотивом європейської інтеграції –Францією і Німеччиною. Зважаючи на такі обставини, Бжезінський висловлює три головні рекомендації з приводу майбутньої американської політики щодо Європи. По-перше, необхідно, щоб існувало чітко окреслене американське зобов’язання щодо прийняття Європи в ролі глобального партнера Америки. По-друге, якщо в короткотерміновому плані виправданою є тактична опозиція французькій політиці і підтримка німецького лідерства, то у довгостроковішій перспективі виправданим є «певне прогресивне пристосування до французького погляду на розподіл впливу у трансатлантичних організаціях». По-третє, слід враховувати, що і Франція, і Німеччина не є настільки могутніми, щоб самостійно вибудувати Європу чи розв’язати суперечності з Росією. «Це вимагає, – робить висновок аналітик, – енергійної, зосередженої і рішучої участі Америки, зокрема разом з німцями, у справі визначення меж Європи, а отже, також і полагодження таких чутливих, особливо для Росії, питань, як фактичний статус у рамках європейської системи балтійських республік та України» [1, 72].

Принциповою позицією, з якої виходить Бжезінський у своїх міркуваннях про демократичний плацдарм Америки у Євразії, є заперечення звуженого трактування феномена Європи і поняття європейська цивілізація. На його думку, було б хибним зводити межі європейської цивілізації та кордони її сучасного міжнародно-інституціонального втілення до меж Європи апостола Петра (тобто західнохристиянської традиції) та імператора Карла Великого. Подібна Європа сьогодні є аномалією. Адже «на додачу до того, що вона є цивілізацією, новоформована об’єднана Європа являє собою також спосіб життя, стандарт добробуту і співтовариство, оперте на спільні для його членів демократичні процедури, не обтяжені етнічними і територіальними конфліктами» [1, 81]. Ось чому Європа зможе відбутись лише в разі розширення членства у своїх дієвих організаціях, серед яких особливо важливою є сьогодні НАТО.

Бжезінський подає свій прогнозний графік такого розширення з чотирьох пунктів:

1. На 1999 р. перші нові центральноєвропейські члени мають бути допущеними до НАТО, хоча їх вступ до Європейського союзу (ЄС), ймовірно, не відбудеться до 2002 або 2003 р.

2. ЄС тим часом ініціює переговори з республіками Балтії щодо їхнього вступу, а НАТО вочевидь почне просуватись вперед у питанні членства як згаданих республік, так і Румунії з наміром допустити їх до організації на 2005 р. У якийсь момент на цій стадії інші балканські країни можуть також стати цілком підходящими для прийому.

3. Вступ країн Балтії, можливо, спонукатиме Швецію і Фінляндію також розглянути питання про членство в НАТО.

4. Десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо на той час вона досягне істотного прогресу у внутрішньому реформуванні і почне ідентифікуватись як центральноєвропейська країна, має стати готовою для серйозних переговорів як з ЄС, так і з НАТО [1, 84].

Та поки цей орієнтовний графік втілюватиметься, «вельми ймовірно, що Україна поступово залучатиметься до системи особливих франко-німецько-польських стосунків». Для унаочнення цієї тези автор «Великої шахівниці» наводить карту, на якій Франція, Німеччина, Польща та Україна формують своєрідну «крокву» європейського простору, яка, згідно з підписом під картою, має стати «критичним осердям європейської безпеки» [1, 85].

Підсумовуючи роздуми щодо проблем європейської безпеки і необхідної настанови Америки стосовно своїх інтересів у цьому вкрай важливому для неї регіоні Євразії, Бжезінський пише: «Отже, центральну геостратегічну роль Америки в Європі можна підсумувати досить просто: вона полягає у консолідуванні через послідовніше трансатлантичне партнерство американського плацдарму на євразійському континенті, щоб зростаюча Європа могла стати більш життєздатним трампліном для просування до Європи міжнародного демократичного порядку і співробітництва» [1, 86].

Спеціальний розділ у книжці присвячено Росії. Він має промовисту назву –»Чорна діра». (Зазначимо, що в англійській мові цей зворот (black hole) має такі значення: 1) за історичною військовою термінологією, це карцер у казармі, а в ширшому значенні – будь-яке місце позбавлення волі; 2) ділянка у космічному просторі, якій притаманна така потужна гравітація, що уникнути її дії не може ніяке тіло чи електромагнітне випромінення – див., наприклад, The New Shorter Oxford English Dictionary. V. 1. – Oxford, Clarendon Press, 1993. – P. 236). Феномен «чорної діри» виник наприкінці 1991 р. після розпаду СРСР. «Виглядало так, начебто те, що геополітики за своєю термінологією називали «гартлендом», було несподівано висмикнуто зі світової карти» [1, 87], – образно пише автор «Великої шахівниці». «Російський» розділ є скоріш сумою вже відомих з інших публікацій формулювань і позицій Бжезінського – таких як концепція геополітичного плюралізму на пострадянському просторі. Прикметним для цього розділу є те, що в ньому підкреслено розглядаються перспективи розвитку Росії в контексті впливу на неї українського сусідства. Формулюючи довгострокове завдання для американської політики щодо «Чорної діри», Бжезінський вважає, що вона має зводитись до того, як «заохотити демократичну трансформацію та економічне одужання Росії, уникаючи водночас відродження євразійської імперії, яка могла б перешкодити досягненню американської геостратегічної мети – формування розбудованої європейсько-атлантичної системи, з якою Росія тоді може бути стабільно і безпечно пов’язана» [1, 87].

Оригінальною є концепція автора, покладена в основу іншого розділу – «Євразійські Балкани». І хоча ці нові «Балкани» не виявляють такого фатального дрейфу до ролі детонатора нової світової війни, як їх класичний прообраз, проте не можна відкинути того факту, що саме тут нагромаджується заряд великої потенційної конфліктогенності. Фактично цей геополітичний регіон є частиною вже згадуваної «глобальної зони перколаційного насильства» і розташований у її північній частині. Значні території півдня Росії, Казахстан, китайський Синьцзян, Таджикистан, більша частина Афганістану, північний Іран, східні провінції Туреччини, а також Закавказзя формують оболонку Євразійських Балкан. У середині регіону розташовані пострадянські центральноазіатські держави і Каспійське море з його покладами нафти. Проте на відміну від інших частин «глобальної зони» Євразійські Балкани, як наголошує Бжезінський, мають одну важливу відмінність: вони є силовим вакуумом. Цей вакуум спокушає могутніх сусідів, які прагнуть його заповнити [1, 123]. Ще більше ускладнює ситуацію той факт, що Євразійські Балкани, на відміну від «класичних», є скарбницею величезних природних ресурсів, серед яких особливо приваблюють газ і нафта. Сьогодні у змагання за регіон безпосередньо втягнуті три країни, чиїх територій він торкається, – Росія, Туреччина та Іран. Дистанційовано до змагання причетні Україна, Пакистан, Індія, а також далека Америка. Головними антагоністами стали учасники першої трійки, причому особливо амбіційною є позиція Москви, яка і надалі прагне зберегти свою монополію на політичний вплив та економічний контроль у Центральній Азії. «Першочерговими геополітичними цілями політичного підпорядкування для Москви, – вважає Бжезінський, – є Азербайджан і Казахстан» [1, 143]. Контроль над цими двома країнами дає можливість ізолювати Центральну Азію від Заходу (Азербайджан) і поступово підпорядкувати решту центральноазіатських держав (Казахстан).

Геополітичні реалії, що постають для Сполучених Штатів на просторах Євразійських Балкан, є досить драматичними. США надто віддалені, аби домінувати у цій частині Євразії, але відчутно могутні, аби не бути втягнутими у розвиток геополітичного регіону. Натомість провідні претенденти на гегемонію (Росія, Туреччина, Іран і Китай) обтяжені в очах країн регіону досить істотними вадами, щоб підійти на роль консолідуючого лідера. «З цього випливає, – робить висновок автор «Великої шахівниці», – що першочерговий інтерес Америки – допомагати забезпеченню того, щоб жодна держава не здобула контроль над цим геополітичним простором, а світове співтовариство мало безперешкодний фінансовий та економічний доступ до нього» [1, 148]. Бжезінський переконаний, що єдино прийнятною моделлю організації цього простору є регіональний баланс, альтернативою якому можуть стати міжетнічні конфлікти, політична фрагментація і, можливо, навіть військові дії вздовж російських південних кордонів. «Досягнення і консолідація такого регіонального балансу, – констатує геостратег, – має бути важливою метою будь-якої всеосяжної геостратегії США для Євразії» [1, 150].

Геостратегічна панорама рецензованої книжки завершується розділом «Далекосхідний якір». Він починається констатацією того, що ефективна американська євразійська політика повинна мати «далекосхідний якір», двома основними конструктивними елементами якого мають бути близькі стосунки з острівною Японією і співробітництво з материковим Китаєм. На відміну від інших частин Азії, східна її частина характеризується значно більшою політичною й економічною стабільністю. Проте це, за термінологією Бжезінського, метастабільність – стан, якому притаманна зовнішня жорсткість конструкції з недостатньою її гнучкістю. Така регіональна конструкція може не витримати екстремального випробування (у вигляді серйозного міждержавного конфлікту), що може відбутись за обставин різкого гальмування дотепер вражаючого економічного поступу регіону.

Що ж стосується довгострокових перспектив економічного розвитку Китаю, то вони, на думку автора «Великої шахівниці», не безхмарні. Згідно з поточними прогнозами, за умови збереження досягнутих темпів зростання економіки Китай міг би перетворитись на глобальну державу, рівну США, вже через два десятиліття. Так може статись у разі досягнення вдалого поєднання ефективного державного керівництва, політичного спокою, внутрішньої дисципліни в країні, високого рівня заощаджень, тривкого і дуже значного надходження зарубіжних інвестицій і, нарешті, регіональної стабільності. «Тривала комбінація всіх цих позитивних факторів, – вважає Бжезінський, – є проблематичною» [1, 160]. А через це, робить він висновок, малоймовірно, щоб навіть на 2020 р. Китай став справді конкурентоспроможним у визначальних аспектах глобальної могутності [1, 164]. Ця країна, на його думку, зберігатиме за собою місце не глобальної, а регіональної потуги, що, ймовірно, прагнутиме розмити американо-японський союз і підштовхнути США до особливих союзницьких стосунків з нею.

Японію Бжезінський коротко характеризує як «не регіональну, але міжнародну» силу. Він глибоко переконаний, що й за нових умов, які виникли на Далекому Сході після занепаду російської могутності, Японія позбавлена альтернативи американському союзникові, який є єдино можливим гарантом безпеки острівної держави. Використовуючи переваги перебування під американським збройним захистом і уникаючи залучення до будь-якої антикитайської коаліції, Японія могла б знайти своє унікальне місце в світі, ставши впливовим еквівалентом Канади – «країни, шанованої за конструктивне використання своїх багатств і могутності, але таких, яких не бояться і якими не обурюються». Таким чином, робить висновок геостратег, перед Америкою стоїть завдання: як спрямувати енергію Японії у міжнародному напрямі та як спрямувати китайську потугу в бік регіонального припасування [1, 185]. Японія, пропонує він, мусить бути насамперед незамінимим партнером Америки у вибудові всеосяжної системи глобального співробітництва, але не першочерговим військовим партнером у регіональній схемі протистояння регіональній першості Китаю. Останнього ж слід розглядати як американський інструмент у більш традиційній царині силової політики, що допомагає плекати євразійський баланс сил з роллю Китаю, подібною до ролі розширеної Європи на заході континенту [1, 193].

Книзі Збігнєва Бжезінського «Велика шахівниця» властивий один особливо важливий для українського читача аспект. Ця праця є першою західною аналітичною розвідкою такого авторського рівня, в якій так широко і зацікавлено аналізується місце України на євразійській, а відтак і світовій геостратегічній карті. Відомо, що автор книги вже не перший рік належить до кола активних приятелів України. Не менше значення має і те, що з погляду дослідницьких підходів Бжезінський віддавна перебував на позиції критики імперської політики Москви щодо неросійських народів, а в останні роки неодноразово зосереджував увагу західної громадськості на критично важливому значенні для демократичного світу української незалежності.

«Україна, – наголошує автор, – новий і важливий простір на Євразійській шахівниці. Вона є геополітично опорною (у тексті – «geopolitical pivot», тобто «геополітична вісь») тому, що саме її існування як незалежної країни допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією» [1, 46]. Проте, застерігає Бжезінський, якби Росія відновила контроль над Україною, то остання втратила б статус геополітично опорної країни, передавши його своїй західній сусідці Польщі (принагідно нагадаємо, що у своїй попередній значній геостратегічній праці «План гри» (1986) З. Бжезінський, оперуючи терміном «ключова держава» (linchpin state), надавав такий статус у Європі Польщі і Німеччині. Нові реалії продиктували йому необхідність не лише поміняти терміни, а й переглянути їх атрибуцію). Якщо ж Україна виживає як незалежна держава, то їй варто було б стати частиною Центральної Європи, аніж Євразії і, відповідно, повністю долучитись до центральноєвропейських зв’язків з НАТО і Європейським союзом. «Визнання Росією цих зв’язків, – зазначає Бжезінський, – визначало б у такому разі власне рішення Росії також стати правдивою частиною Європи. Відмова Росії дорівнювала б відкиненню нею Європи на користь відособленої «євразійської» тотожності та існування» [1, 121-122].

Проте українському читачеві слід замислитись не лише над рядками книги, присвяченими безпосередньо Україні, але й збагнути українські проблеми через призму всіх висновків і концептуальних положень твору Бжезінського. Центральна концепція «Великої шахівниці» – це концепція консолідації геополітичного плюралізму на просторах Євразії. Якщо раніше автор книги рекомендував Вашингтонові обороняти геополітичний плюралізм на пострадянському просторі, то тепер він закликає американців поширити цей принцип своєї зовнішньої політики на весь материк. Ці настанови, схоже, добре засвоюються політикоформуючими колами США, втілюються ними в життя і надалі залишатимуться на порядку денному. Це означає, що такі підходи Вашингтону справлятимуть потужний вплив на всі аспекти міжнародних відносин, актуалізуючи постійне опрацювання всіма гравцями на Великій шахівниці виразної і передбачуваної зовнішньополітичної стратегії. Визначення такої стратегії для України є особливо важливим ще й тому, що вона посідає на геостратегічній карті не надто затишне місце між «Чорною дірою» і «Демократичним плацдармом», який розширюється та ще й має своїм близьким сусідом «Євразійські Балкани». Власне кажучи, така ситуація є традиційною для української історії, що, до речі, добре відомо й авторові «Великої шахівниці», чия особиста доля зазнавала впливу геополітичних потрясінь, породжених боротьбою імперій за українську землю.