Ця віха на шляху цивілізації завершує період, позначений величезними, справді епохальними змінами у світі. Змінами, які не мають рівних за своїм впливом на сьогодення і майбутнє нашої планети.

В епіцентрі цих подій було утворення на пострадянському просторі незалежних держав. Серед них вісім років тому постала суверенна Україна.

Це було не наслідком якогось збігу обставин, не щедрим дарунком історії. Це було закономірним виявом і результатом як глобальних, світових процесів, так і внутрішньої логіки розвитку того гігантського і по-своєму унікального державного утворення, яке називалося Радянським Союзом. Тому закономірно, що із здобуттям незалежності Україна практично відразу включилася в загальноцивілізаційні процеси у статусі рівноправного учасника, який співвідносить внутрішні завдання з нормами і параметрами світової практики.

Значення таких історичних проривів повніше осягається лише з часом. Це якраз той випадок, коли велике бачиться на відстані. Але вже сьогодні у нас є всі підстави стверджувати: День незалежності увійшов у нашу плоть і кров, у все наше буття. За своїм характером його можна зіставити лише зі Святом Перемоги, яке від самого початку стало справді всенародним.

Тоді це була перемога над ворогом, жорстоким загарбником, а зараз – торжество історичної правди над історичною несправедливістю. У цьому найвищий вимір і доказ нерозривності часів та поколінь. Завдяки такій єдності Україна змогла відбутися як держава. Завдяки цьому ми стверджуємося як нація. І ствердимося!

Колосальна і багатогранна справа сучасного державотворення була розпочата на фундаменті, який закладався впродовж віків. За нами – велике, героїчне минуле, позначене звитягою і випробуваннями, здобутками і протиріччями, болісними помилками, трагедіями і втратами. І все це – наша історія, провісництво майбутньої свободи. Кожен з тих років був пронизаний генетично властивим нашому народові прагненням стати господарем у власному домі. Тобто лягав черговою цеглиною у споруду нинішньої держави, ім’я якій – Україна.

А відтак ні в кого немає і не може бути монополії на любов до неї, на патріотизм. Це заслуга і справа всього нашого народу.

Ідея відродження незалежної держави жила, незмінно пробивала собі дорогу – від розпаду Київської Русі до визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, від Шевченкового «Кобзаря», цієї духовної Конституції України – до проголошення Української Народної Республіки й акту Злуки з ЗУНР, впродовж радянських часів, за яких завершилося збирання історичних українських земель, аж до найвищого злету на цьому шляху – проголошення незалежності і референдуму 1991 року. Тоді народ раз і назавжди сказав: державі Україна – бути! Кладучи свої сили і долі на олтар національного визволення, усі покоління, сини та дочки України переконливо спростовували зловмисну міфотворчість щодо нашого народу як «неісторичного», другосортного, що неспроможний мати власну державу.

Доземний уклін і вічна пам’ять нашим попередникам, які свідомо чи неусвідомлено наближали незалежність України!

Шана і вдячність тим, хто сьогодні практично втілює ідеї та принципи державності в цеху, на полі, в науковій лабораторії, школі, хто стоїть на сторожі безпеки держави, законності і правопорядку, нашим братам і сестрам за кордоном, усім, хто підтримує Україну, примножує добру її славу у світі.

Сердечно вітаю весь український народ, від луганських степів до карпатських гір, і складаю йому глибоку подяку. Саме він став творцем одного з найпомітніших феноменів XX століття – появи на карті Європи держави, що веде свій родовід з сивої давнини.

У цей урочистий день хочу звернутися з щирими вітаннями до українців, які пронесли через роки і випробування несхитний волелюбний дух, зберегли нетлінну духовну спадщину – мову, фольклор, історичну пам’ять, трудову мораль.

Выражаю глубокую и искреннюю признательность миллионам своих сограждан – русских братьев, для которых Украина – родной дом и которые делают все для его обустройства.

Сердечне спасибі і найкращі побажання представникам усіх національностей та етнічних груп, які споконвіку живуть і трудяться в Україні заради її і свого блага, добра та щасливого майбутнього. Зберігаючи свою національну самобутність, усі ми складаємо широку і багатобарвну палітру українського народу, живемо у мирі і порозумінні. Це наше величезне і спільне надбання треба берегти як зіницю ока.

Схиляю голову перед славними ветеранами війни і праці. Немає меж нашій вдячності вам, які захищали Вітчизну у воєнне лихоліття, піднімали її з руїн. Вам, які жертвували життям і здоров’ям, особистим щастям заради того, щоб вставала й відроджувалася Україна. Без вашого подвигу й самопожертви не було б сьогодні ні свята, ні нас самих.

З особливими почуттями звертаюся до українського жіноцтва – матерів, дружин і сестер. На вас значною мірою тримаються сім’я і держава, ви мужньо несете тягар життєвих проблем.

Хочу назвати сьогодні представників великої і славної когорти, яка уособлює кращі риси нашого народу – мудрість, інтелект, високу духовність, обдарованість і працьовитість, відданість своїй справі і своїй Батьківщині. Це Семен Свиридонович Антонець – знаний організатор сільськогосподарського виробництва з Полтавщини. Петро Васильович Балабуєв, Михайло Дем’янович Борисюк і Станіслав Михайлович Конюхов – генеральні конструктори авіаційної, бронетанкової та ракетно-космічної техніки. Сергій Назарович Бубка і Олена Ігорівна Вітриченко – видатні спортсмени. Олександр Васильович Галуненко – мужній льотчик-випробувач. Михайло Васильович Гордовенко – бригадир шахтарів з Донбасу і Сергій Іванович Генієвський – гірник з Луганщини. Катерина Іллівна Гордєйчук – доярка з Криму, самовіддана трудівниця. Іван Федорович Драч – поет і громадський діяч. Олександр Віталійович Деркач та Володимир Павлович Матвієнко – банкіри, відомі меценати. Леонід Костянтинович Каденюк – перший космонавт незалежної України. Віктор Дмитрович Капшук – офіцер-прикордонник, Герой Радянського Союзу. Геннадій Васильович Книшов – кардіохірург з золотими руками, засновник школи у цій сфері. Леонід Макарович Кравчук – перший Президент незалежної України. Олена Михайлівна Лук’янова – директор Інституту педіатрії, акушерства та гінекології, друга мати для українських дітей. Любов Трохимівна Мала – всесвітньо відомий вчений-терапевт. Олександр Павлович Ляшко і Віталій Андрійович Масол – колишні глави урядів України. Ніна Митрофанівна Матвієнко – співуче серце України. Дмитро Костянтинович Моторний та Василь Андрійович Петринюк – хлібороби від Бога. Анатолій Костянтинович Недбайло – легендарний льотчик-штурмовик, двічі Герой Радянського Союзу. Борис Ілліч Олійник – поет, громадський діяч. Борис Євгенович Патон – один з корифеїв української науки. Вадим Якович Писарєв – зірка українського і світового балету. Володимир Аврумович Поляченко – керівник-новатор будівельного комплексу. Віталій Антонович Сацький – директор «Запоріжсталі». Станіслав Кирилович Стребко – начальник Іллічівського морського торговельного порту. Богдан Сильвестрович Ступка – улюблений актор мільйонів. Володимир Іванович Січовий – перший заступник генерального директора виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод». Богдан Данилович Турчин – підприємець з Львівщини. Олена Миколаївна Шеверун – талановита вчителька і мужня жінка. Тарас Віталійович Шевчук – фермер з Рівненщини. Тетяна Нилівна Яблонська – воістину народна художниця.

Ці імена стали своєрідними символами України.

Відзначення будь-якої пам’ятної дати, а тим більше головного національного свята – це завжди уважний погляд в історію, осягнення її з висоти прожитого і пережитого. Це потрібно не для того, щоб шукати у минулому рецепти з відтворенням їх у сьогоденні. Це потрібно для вироблення висновків, уроків як з урахуванням сучасних реалій та завдань, так і з прицілом на перспективу. Тільки за такої умови зможемо відповісти на доленосний виклик доби: якою Україна увійде у третє тисячоліття, куди і як проляже наш шлях за його порогом.

Є жорстка і невблаганна історична логіка в тому, що у критичні, переломні періоди на перший план виступають держава, її інтереси. Це доведено досвідом не тільки України. І якщо розглядати під таким кутом зору підсумки років незалежності, то треба зробити принциповий висновок: ми ще не змогли належно захистити людину, громадянина, але вже захистили державу.

Вважав би за необхідне конкретизувати деякі з цих результатів. Тим більше, що ще вчора вони були під великим знаком запитання і далися ціною надзвичайних зусиль. Я маю на увазі:

- закладення підвалин сучасного державного устрою на принципах розподілу влад; становлення парламентаризму і виконавчої вертикалі, побудову незалежної судової системи;

- прийняття Конституції;

- збереження внутрішньої стабільності, громадянського миру, що має особливе значення на фоні гострих, а то й кривавих конфліктів, які потрясають пострадянський простір, деякі країни Європи;

- повноправне входження України у міжнародне співтовариство, перетворення її у ключовий чинник системи європейської та регіональної безпеки; укладення повномасштабного договору з Росією, створення навколо наших кордонів поясу безпеки;

- введення власної грошової одиниці; приборкання гіперінфляції; зупинення спаду виробництва, створення умов для технологічної модернізації промисловості; безплатну передачу землі тим, хто її обробляє;

- забезпечення основних прав та свобод людини і громадянина, рівності усіх національно-культурних та релігійних об’єднань; утвердження української мови як державної з одночасним створенням умов для вільного розвитку російської та інших мов.

Якраз все це в сукупності і дає мені право сказати: ми вистояли, зуміли утвердити державу, суспільство, політичну націю. Україна відбулася. Віднині – і назавжди!

Чи могли досягти більшого? Могли і повинні були. Якби, по-перше, повніше врахували тогочасні реалії і не піддалися ейфорійним, романтичним настроям та уявленням, що часто призводили до недомислення. Значно пізніше, а до декого лише зараз приходить розуміння того, що здобуття Україною незалежності припало на пік економічної кризи Радянського Союзу. Вона була просто приречена на неминуче відтворення гірших сторін того життя і хворіла на його недуги довго і тяжко. І значною мірою продовжує хворіти сьогодні.

На нас особливо позначилося прогресуюче звуження економічної самодостатності колишніх республік, яке практикувалося союзним центром. Звернемося до цифр і фактів, які й досі залишаються поза увагою громадськості. В останні радянські часи Україна виробляла лише до 20 відсотків кінцевого продукту. А у військово-промисловому комплексі, що переважав у її промисловості, частка готової продукції була і того меншою – всього 3 відсотки. І це при тому, що на ВПК припадало до 40 відсотків від усього обсягу виробництва. На задоволення потреб внутрішнього ринку йшло менше 18 відсотків від усіх товарів власного виробництва.

Якщо у 1970 році наша республіка давала понад 250 млн. тонн умовного палива, споживаючи 210 млн., то через два десятиріччя вона вже змушена була його завозити. І немало – у перерахунку на світові ціни на 15 млрд. доларів. А вже незабаром нас змусили купувати енергоносії саме за цими цінами.

Через такий ступінь інтегрованості української економіки в союзний народногосподарський комплекс вона дуже важко йде сьогодні до своєї самодостатності, ще надто вразлива, залежна від зовнішніх впливів.

Не можу не сказати і про суто людський вимір. Вилучені на момент розпаду Союзу грошові вклади населення України в Ощадбанку (а це в перерахунку за тодішнім курсом понад 150 млрд. доларів) так і залишилися у Москві. А відповідати за це перед людьми доводиться нам.

По-друге, сьогодні можна було б говорити про значно вагоміші здобутки, якби з самого початку була єдність чи принаймні близькість у поглядах політичних сил, їхніх лідерів на шляхи та цілі розвитку держави і суспільства. Коли людям нав’язуються протилежні думки і позиції, коли їх смикають у різні боки, дуже складно, а то й неможливо виробляти узгоджену політику, проводити конструктивну роботу.

Вимушений, на жаль, констатувати: головне, чим можна охарактеризувати політичний клімат у державі, – це роздробленість. Треба ж, нарешті, прислухатися до своєї власної історії, яка вчить, що розбрат, роз’єднаність – це шлях у нікуди. За всієї гостроти дискусій і суперечок щодо методів керівництва державою та напрямів її руху існують межі, які в демократичному суспільстві не можна переступати.

По-третє, ми досягли б більшого, якби мали ефективну конструкцію державної влади. Таку конструкцію, яка мінімізувала б протистояння між владними структурами, зменшувала розрив між владою і людиною, служила загальним, суспільним цілям, а не окремим гілкам цієї влади, окремим політикам, політичним силам чи групам. Надмірна персоніфікація політики та влади, постійні зіткнення та боріння продукують нецивілізованість політичного процесу, волюнтаризм у рішеннях та діях. Владний механізм все більше вступає у протиріччя з завданнями державного будівництва, дедалі частіше пробуксовує і несе в собі реальну загрозу прямої кризи влади.

Це змушує мене з усією гостротою поставити питання про відповідальність влади перед народом. Адже, за Конституцією, саме народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади.

А ми в нього так і не запитали, як організувати управління, хоча й полюбляємо виступати від його імені. І всі, кому він передає цю владу у тих чи інших межах, мають нести всю повноту відповідальності за те, як вона використовується.

Українська держава не повинна бути заручницею недосконалої організації державної влади, її нестабільності, різких і непередбачуваних політичних коливань чи змін. Ми не маємо права цього допускати. Як не маємо права допустити паралічу життя країни через президентські вибори і продовження невизначеності після них.

Радикальні заходи будуть мною запропоновані і, сподіваюся, дістануть загальну підтримку. Належить виходити з того, що за умов творення держави, у періоди, подібні до того, який ми переживаємо, влада повинна бути вже сильною – навіть сильнішою за ті демократії, які набули зрілих форм і працюють в усталеному режимі.

Я бачу доконечну необхідність в утворенні такої політичної системи, застосуванні таких принципів організації влади, формуванні такої атмосфери в суспільстві, що забезпечували б динамічний поступ країни, послідовність і стабільність, гарантували б від тупикових ситуацій, з яких потім доводиться виходити з великими труднощами і втратами.

А це, у свою чергу, передбачає вироблення базових, основоположних, прийнятних для більшості наших співгромадян засад згуртування суспільства, консолідації гілок влади, політиків та політичних структур.

Ключовими з них вважаю такі.

Перше. Визначальний вектор розвитку – будівництво Української держави на принципах демократії і ринкової економіки.

Друге. Відмова від революційних або конфронтаційних підходів у вирішенні будь-яких проблем нашого розвитку.

Третє. Вибір ідеології творення, злагоди і порозуміння.

Четверте. Підведення риски під неоднозначними сторінками минулого, якими постійно провокується суспільна напруженість.

П’яте. Визнання неможливості повернення до попередньої політичної та економічної системи, яка засвідчила свою неспроможність і безперспективність. Водночас жодний період вітчизняної історії не може бути предметом огульного заперечення, осуду чи шельмування, оскільки це руйнує історичну пам’ять, перекреслює життя цілих поколінь.

Шосте. Політичне структурування, зміцнення демократичних інститутів, реальне забезпечення прав і свобод людини і громадянина як матеріалізація ідеї громадянського суспільства.

Ніхто не вправі змушувати людей відмовлятися від своїх принципів, втрачати своє політичне обличчя. Але суспільство має бути надійно убезпечене від деструктивних намірів.

Вищою владою є закон.

Сьоме. Діяльність Верховної Ради на основі сформованої відповідальної більшості, повне виконання нею конституційного призначення вищого законодавчого органу держави. Законодавство максимально наближене до потреб людей та економічного життя.

Восьме. Формування і робота Кабінету Міністрів згідно з наявною парламентською більшістю.

Прискорення адміністративної реформи, приведення структури державного управління у відповідність з сучасними вимогами та потребами.

Дев’яте. Чітке розмежування функцій і збалансування інтересів, рівня відповідальності між центром і регіонами при зміцненні єдності та цілісності держави.

Реалізація ідеї двопалатного парламенту, яка має служити цій меті з урахуванням побудови парламенту за партійним принципом. Ширше залучення людей до участі у політиці, державних справах через піднесення ролі місцевого самоврядування.

Визначення і задіяння перелічених та інших чинників потрібне нам для досягнення найголовнішої на даному етапі мети – поліпшення життя людей. Економічна ситуація в Україні складна, і простих рішень для її оздоровлення та виведення на шлях сталого розвитку немає. При цьому життєво важливо не спокуситися черговими, зовні привабливими міфами, лукаві автори яких обіцяють безтурботне солодке життя вже завтра, щоб сісти у керівні крісла вже сьогодні.

Давайте враховувати економічні реалії, а не догми. Зараз треба одночасно вирішувати невідкладні й гострі поточні проблеми і думати про перспективу, закладати основи ясної, ефективної, співвіднесеної з національними інтересами економічної політики.

Основа здорової економіки – довіра людей, яка визначається насамперед їхнім соціальним самопочуттям. Відтак визначальний вектор нашого дальшого розвитку – у тісному поєднанні завдань економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою. Реальними базовими параметрами цієї роботи можна вважати такі: збільшення валового внутрішнього продукту у 2000 році на 2 відсотки, а в наступні чотири роки – у межах 6-7 відсотків щорічно; створення 1 млн. нових робочих місць; збільшення реальних доходів громадян в 1,5-1,6 раза.

Таку програму можна було б розглядати як своєрідний суспільний договір, що передбачає солідарну відповідальність двох гілок влади – законодавчої і виконавчої – за її реалізацію. А відповідно і консенсус щодо шляхів та методів досягнення поставлених цілей.

Я б відніс сюди:

- зміну політики доходів, особливо малозабезпечених верств громадян, випереджаюче зростання заробітної плати та пенсій;

- захист від інфляційного знецінення доходів людей, які повинні бути реальними, а не номінальними;

- зосередження політики зайнятості на шахтарських регіонах та інших зонах найбільшої концентрації людей, які не мають роботи, на молодіжному середовищі, а також малих містах та райцентрах;

- стимулювання людей до набуття власності та захист прав таких власників;

- сприяння становленню потужного середнього класу як носія інтелекту і духовності, важливого чинника економічної активності та стабільності в суспільстві;

- перехід на адресний принцип соціальної допомоги, розробку і здійснення національної програми професійної реабілітації та зайнятості інвалідів;

- невідкладне здійснення пенсійної реформи з відновленням диференціації трудових пенсій залежно від трудового стажу та внеску, поетапним їх збільшенням;

- істотне, не менш як удвічі, нарощення за п’ять років обсягів введення житла. Маємо зробити його доступним для різних верств населення, особливо молоді;

- застосування узгоджених між Урядом і Верховною Радою механізмів погашення заборгованості з заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат, компенсації вкладів громадян.

Останнє заслуговує окремої розмови. Тим більше, що ця проблема винесена сьогодні на вістря політичної боротьби. Ми вже маємо певні зрушення в ліквідації боргу перед працівниками бюджетної сфери та пенсіонерами. З березня виплати їм здійснюються у повному обсязі. Зусилля в цьому напрямі будуть нарощуватися й надалі, і люди відчуватимуть результати цього.

Водночас не можу не сказати і про те, що борг перед бюджетниками та пенсіонерами виник не сьогодні і не вчора. Він значною мірою склався у 1996-1997 роках, коли на високих державних постах перебували і ті, хто сьогодні голосніше за всіх про це кричить. Цілком очевидно, що ми повинні дивитися крізь соціальну призму буквально на всі сторони економіки.

У тому числі й на визначення галузевих пріоритетів.

До таких пріоритетів я відношу насамперед село, агропромисловий комплекс. Це неправда, що держава, як дехто твердить, залишила сільське господарство напризволяще, хоча ситуація тут надзвичайно складна. Досить сказати про безпрецедентне зниження податкового навантаження на виробників, практично повне списання їхніх боргів, зусилля щодо поліпшення забезпечення села пальним, добривами, технікою.

Відчутна підтримка надається сільськогосподарському машинобудуванню. Інша річ, що у законодавців та виконавчої влади ще немає спільної думки щодо входження села у ринкові відносини. А це гальмує перетворення, дезорієнтує людей. Треба, нарешті, раз і назавжди визначитися в головному – долі землі. Вона повинна належати тим, хто її обробляє.

Високе соціальне навантаження і у харчовій, переробній та легкій промисловості. Ці галузі працюють насамперед на внутрішній ринок, на людину, забезпечують значні надходження до бюджету. Додам, що останнім часом саме вони складають дедалі серйознішу конкуренцію іноземним виробникам за якістю і товарним виглядом своєї продукції. Загалом переорієнтація на внутрішній ринок, що передбачає і підвищення платоспроможного попиту, має стати однією з принципово нових підвалин нашої економічної та соціальної політики зараз і на осяжну перспективу.

Два основних кити, на яких повинна грунтуватися вся наша робота, – це збереження ролі держави, яка дуже необхідна у перехідний період, і, з другого боку, лібералізація та дерегулювання економічних відносин. Важливо знайти у співвідношенні між ними той оптимум, ту гармонію і збалансованість, які гарантували б від надмірного крену в той чи інший бік, від тупцювання на місці чи забігання вперед у формуванні ринкового середовища. Завдання із завдань, яке є для нашої держави і суспільства справді універсальним, всеохоплюючим, – реформування податкової системи. Саме реформування, докорінна перебудова, а не поверхові косметичні новації, які не вносять нічого нового по суті. Для мене очевидно, що стратегічні цілі податкових перетворень – у підтримці та стимулюванні реальної економіки, виробництва, легалізації, виходу з тіні прихованих капіталів, набутих некримінальним шляхом. Саме в цьому – колосальні резерви економічного зростання.

Кризові сплески минулого і нинішнього років мають ще раз переконати нас в необхідності зміцнення національної грошової одиниці. Це не тільки суто зовнішній атрибут держави, а й показник її економічного здоров’я, визначальний інструмент національного ринку і захисту українського виробника. Що потрібно для сили і твердості вітчизняних грошей? Жорстка, збалансована бюджетна політика. Поліпшення основних параметрів платіжного балансу. Поетапне зменшення зовнішніх запозичень, реструктуризація внутрішніх та зовнішніх боргових зобов’язань держави. Законодавці у першу чергу повинні знати, що величина дефіциту бюджету, за що весь час іде змагання, – це величина зовнішніх запозичень. Нагромадження необхідних валютних резервів. І, звичайно, утримання на короткому повідку емісії.

Економіка має бути предметом нашої постійної та пильної уваги і тому, що саме в цю сферу змістилися можливі загрози національній безпеці.

Не применшуючи значущість жодного з її аспектів, хочу ще раз привернути увагу до проблеми енергетичної безпеки. Без неї просто неможливе повноцінне існування держави. Суть не тільки в тому, що Україна імпортує понад 55 відсотків від усіх енергоносіїв, які споживаються. Складність і в одноканальному їх надходженні. А це критично підвищує нашу залежність практично від однієї країни-експортера, що ми особливо відчули нинішнього року, в ході підготовки до жнив і під час їх проведення.

Звідси триєдине завдання: активніше використання альтернативних джерел постачання, розвиток власного енергопотенціалу й ефективна політика енергозбереження.

Підвищується актуальність військово-економічної безпеки, тобто спроможності військово-промислового комплексу країни задовольняти потреби Збройних Сил та інших військових формувань на рівні раціональної оборонної достатності.

Не менш важливо і те, що продукція ВПК може і повинна стати не останньою статтею українського експорту. Крім того, технічне переозброєння армії слід розглядати і як стимул для піднесення високотехнологічного виробництва, що цілком іде в руслі нашої орієнтації на інноваційний вектор економічного розвитку.

У розряд компонента державної безпеки переходить справа утримання та піднесення ролі України як транзитної держави. Нам це сам Бог велів з огляду на вигідне, просто-таки унікальне географічне розташування. Зокрема, стратегічної ваги набуває наша участь у реалізації проектів формування транспортно-комунікаційної мережі для доставки каспійських енергоресурсів на вітчизняний та зовнішні ринки.

На відміну від попередніх періодів історії, ми маємо сьогодні сприятливе міжнародне середовище для здійснення завдань державного будівництва. Воно є наслідком як активного та конструктивного зовнішньополітичного курсу України, так і глибоких внутрішніх перетворень, визнаних світом.

Використовуючи цю принципово важливу перевагу, треба враховувати при цьому дві основні на даний момент обставини. Ми повинні мати на увазі, що світ, перетворюючись завдяки інформаційно-комунікаційній революції у взаємопов’язану та високоінтегровану спільноту, не перестає жити за законами конкуренції. Навпаки, вона нерідко набуває жорстоких і безжальних форм, що особливо відчувають на собі найслабкіші учасники цього змагання.

Друга із зазначених обставин – югославська криза. Незважаючи на свою європейську адресу, вона стала подією глобального масштабу. І, судячи з усього, матиме глибокий та далекосяжний вплив на світову безпеку. Так, до речі, вже було і в столітті, що завершується. Не слід забувати, звідки розпочалася пожежа першої світової війни.

Не підлягає сумніву, що до ключових орієнтирів у нашій зовнішній політиці мають бути віднесені збереження позаблокового статусу України і водночас уникнення, навіть суто гіпотетично, перспективи стати буфером, «сірою зоною» між НАТО і Росією.

Динамічний, а часом і драматичний характер подій на території колишнього Радянського Союзу вимагає посиленої уваги до всього, що діється у країнах СНД, і перш за все Російській Федерації.

Вам відома моя принципова позиція щодо нашої зовнішньополітичної орієнтації: не можна спрощено трактувати європейський вибір України лише як однолінійний рух на Захід. Ми не повинні повертатися спиною до наших сусідів, до того минулого, яке з ними пов’язує. Пам’ятаймо, що Україна існує у складній системі міжнародних координат, будучи одночасно органічною частиною Центральної, Східної і Південно-Східної Європи.

Ця геополітична реальність і диктує нам головні міжнародні пріоритети. Зміцнення довіри і співпраці з Росією – один з них. Немає потреби доводити, що це зумовлюється не тільки зовнішньополітичними інтересами, а й внутрішніми, економічними і суто людськими мотивами.

Від послідовного й осмисленого проведення нашого зовнішньополітичного курсу, який ми бачимо ні прозахідним, ні просхідним, а проукраїнським, від якості стратегічних прогнозів, розуміння можливих зовнішніх загроз та засобів їх уникнення буде залежати наша здатність забезпечити існування суверенної незалежної неподільної України, яка має всі можливості стати субрегіональною державою в критично важливій частині Європи.

Сам час, реалії перехідного періоду вимагають від нас бути жорсткими прагматиками, звільнитися від останніх залишків романтизму початкового етапу державотворення, концентрувати увагу на насущних, земних проблемах. Але повноцінне життя і майбутнє не можна будувати тільки на турботі про хліб насущний.

Друге крило цієї доленосної роботи – це відродження духовності, яка гуртує, єднає людей, піднімає на велику спільну справу, формує в суспільстві дійсно гуманістичний клімат. Клімат, в якому домінують ідеї добра, приязні, взаємопідтримки, терпіння, милосердя.

На цьому шляху треба долати наслідки десятиліть морального розкладу суспільства, які глибоко проникли у нашу свідомість. Саме з цієї причини сьогодні доводиться стикатися і з високими злетами людського духу, і з низькими почуттями та темними інстинктами, які колись нагромаджувалися, а зараз прорвали греблю замовчувань і заборон.

У духовній сфері держава має всіляко підтримувати національні культурні устремління, стимулювати процес збереження, зміцнення і збагачення національного культурного надбання, створювати умови для вільного розвитку здібностей і талантів своїх громадян. Духовне відродження – це невід’ємна складова відродження державного. Воно повинне включати повернення народові культурних цінностей минулого – вилучених, сфальсифікованих або замовчуваних за часів тоталітаризму, прилучення суспільства до відчужених духовних цінностей – національних і світових.

Разом з піднесенням цінності людського життя, а це неодмінна передумова гуманізації суспільства, нам належить піднести цінність і суспільний престиж інтелекту, інтелігентності, освіченості, внутрішньої культури людини.

Творення держави – справа кожного з нас, справа всього українського народу. Лише разом, лише спільно ми зможемо звести і облаштувати цю величну споруду. Нам важко, ми помилялися і помиляємося, зазнаємо втрат. Але водночас уже здолали чи не найскладнішу частину цього шляху, набувши безцінного державницького досвіду. Ми вже достеменно знаємо, що і як треба робити. Маємо все необхідне, щоб доводити намічене до завершення. Для цього сьогодні потрібне головне – впевненість у силах народу і своїх власних, дружна робота і віра в її успіх, у майбутнє України.

Хай Бог укріпить нас у цій вірі.