Кардинальні зміни, що відбулися в останні роки на світовій арені, суттєво позначились на характері геополітичних обставин, а отже, відчутно вплинули на зниження загрози виникнення великомасштабних війн. Перехід від біполярного до багатополярного світу і зникнення ідеологічного протистояння по лінії Схід-Захід зробили життя планети безпечнішим на рівні макросистем, зате відродились, так би мовити, «конфлікти другого ешелону». І справді, зросла напруженість в окремих регіонах світу, більш високою стала ймовірність переростання кризових ситуацій у відкриті збройні конфлікти, в тому числі і на теренах СНД. Красномовно про це свідчать події в Грузії, Молдові, Вірменії, Азербайджані, Таджикистані, та й у самій Російській Федерації – Осетія, Інгушетія, Чечня, Дагестан, Карачаєво-Черкесія, де прогресують і поширюються локальні конфлікти, що ініціюються окремими етнічними та політичними групами, які прагнуть зміни лінгвістичного, культурного, релігійного та насамперед політичного статусу.

Переростання кризових ситуацій у відкрите збройне протистояння з можливою подальшою ескалацією війни аж до глобального військового конфлікту наглядно демонструє балканська криза. Вона до того ж вкрай негативно впливає на стан безпеки й стабільності в Європі. Війна в Югославії знову витягла з могильника «холодної війни» усі проблеми й протиріччя двополярного світу і викликала, мабуть-таки, найгостріше та найнебезпечніше протистояння Москви і Вашингтону з часів берлінської та карибської криз початку 60-х років. Косовський конфлікт, а отже, апокаліптичні сценарії третьої світової, що, здавалося б, назавжди відійшли в минуле, одразу ж стали предметом серйозного політичного прогнозування і військово-оперативного планування силовиків Росії. Блок НАТО знову розцінюється як головний потенційний супротивник, першорядна зовнішня загроза знову, як і колись, очікується із Заходу.

Творці Статуту ООН, проголосивши обов’язковість для членів Організації утримуватися «у їхніх міжнародних відносинах від силової погрози або її застосування», аж ніяк не виключали можливості виникнення спірних питань, міждержавних конфліктів і навіть актів агресії. Серед спроб здійснювати миротворчість вони мали тільки один історичний прецедент: у 1935-1936 рр. агресія Італії проти Абіссінії змусила Лігу Націй створити Координаційний комітет, який обмежив свою діяльність загальними, причому нереалізованими рекомендаціями щодо вжиття економічних примусових заходів стосовно агресора. Інші ж, більш ніж боязкі миротворчі спроби виявилися настільки безуспішними, що навіть посилили активізацію агресії країн «осі». Тому, позитивно оцінюючи положення Статуту ООН про миротворчість, визнаючи їхню безсумнівну роль у міждержавних відносинах та міжнародному праві, ми не повинні обходити увагою найголовніше – самий механізм їх практичного застосування.

Міжнародне право та міжнародні документи ООН останніх років окреслили напрями в питаннях підтримання міжнародного миру та безпеки, серед яких:

- превентивна дипломатія (preventive diplomacy);

- зміцнення миру (peace making);

- підтримання миру (peace keeping);

- примус до миру (peace enforcement);

- миробудівництво у постконфронтаційний період (peace building).

«У міжнародного співтовариства, – зазначено у доповіді Генерального секретаря ООН, – з’явилось більш чітке уявлення як щодо обмеженості можливостей операцій на підтримання миру, так і щодо їхньої корисності. Внаслідок невдач, що мали місце у минулому, держави-члени зараз краще уявляють собі загрози, з якими пов’язане розгортання операцій, ресурси яких не відповідають їхнім мандатам» [1, 61]. Провідні політики, аналітики та дослідники проблем міжнародної безпеки не без підстав вважають, що на цей час ООН не здатна у повному обсязі виконувати свої функції, які пов’язані з миротворчими операціями. В умовах біполярного протистояння ООН здійснювала миротворчі операції тільки тоді, коли з проведенням їх були згодні всі сторони, причетні до конфлікту (такі дії обумовлені статтею 6 Статуту ООН).

Вже невдовзі після створення ООН стала очевидною необхідність проведення на базі Статуту ООН операцій на підтримання миру (реасе-kееріng ореrаtіоns) [2, 48, 103]. Негативні процеси у міжнародних відносинах обумовили еволюцію миротворчості і появу дещо жорсткіших форм впливу – цього вимагали ліквідація збройних конфліктів та умиротворення сторін у гострих протистояннях міжетнічного, релігійного і територіального характеру, що нерідко могли перерости у громадянські війни. Так виникла нова форма миротворчості – примус до миру (реасе еnfоrсеmеnt), яка поки що, на жаль, не приносить бажаного успіху. Примус до миру пов’язаний з цілим рядом моментів. Головні з них визначаються складністю причин, які призводять до зазначених конфліктів, а також комплексом проблем, що вимагають постійного вдосконалення засобів і методів практичної миротворчості самої ООН.

Усе це продиктовано тим, що сьогоднішні конфлікти, які нерідко іменуються «конфліктами нового покоління», здатні привести, на відміну від минулих, до надто серйозних негативних наслідків – саме таких, що створюють реальну міжнародну загрозу (в крайньому разі – серйозну напруженість у міждержавних взаєминах) навіть у тих випадках, коли вони є внутрішньодержавними (Югославія). Таким чином, примус до миру – це комплексна проблема, що пов’язана з міжнародними відносинами, правом, принципами державного суверенітету, які поки що не дістали належної розробки в наукових дослідженнях.

Операції примусу до миру найактуальнішими стали вже десь починаючи з 90-х років (певною мірою вони відповідають вимогам як 6, так і 7 статей Статуту ООН – за що їх прозвали «операції 6 з половиною»).

Рішення на здійснення миротворчих операцій ООН приймала у тому разі, якщо:

1. Конфлікт перетворювався на реальну загрозу глобальній чи регіональній безпеці;

2. Конфлікт був пов’язаний з масовими порушеннями прав людини чи людськими жертвами;

3. Конфліктуючі сторони заходили у тупикову ситуацію, що змушувало їх шукати можливості мирного вирішення проблем.

У доповідях Генерального секретаря ООН та Спеціального комітету з питань підтримання миру визначено такі умови, за яких дозволяється ООН здійснювати операції, а саме:

- миротворча операція здійснюється, якщо є згода уряду (чи урядів), держави (чи держав), що втягнуті у конфлікт;

- усі конфліктуючі сторони дають згоду на присутність миротворчих сил, а також на їх національно-державний склад;

- є підтримка з боку міжнародного співтовариства (Рада Безпеки ООН затверджує сили та визначає їх мандат);

- держави-члени ООН добровільно надають збройні контингенти для виконання миротворчих функцій;

- Генеральний секретар, відповідно до мандату Ради Безпеки ООН, здійснює командування операціями з підтримання миру;

- миротворчі контингенти не повинні ставати на бік тієї чи іншої сторони у конфлікті;

- миротворчі контингенти обмежені у використанні сили – остання застосовується тільки для самооборони;

- миротворчі операції фінансуються міжнародним співтовариством.

Проте криза на Балканах засвідчила, що в окремих випадках операції, спрямовані на зміцнення та підтримання миру, не є достатніми для припинення спалаху війни. Ці заходи мають доповнюватися примусом до миру – в разі, якщо агресор зухвало нехтує вимогами міжнародної спільноти і продовжує агресію та геноцид.

Отже, миротворчі операції ООН поділяються за своїм характером на два види. Перший – це операції на підтримання миру, які мають сприяти обмеженню і врегулюванню конфліктів, ліквідації їх наслідків. Збройні сили ООН при здійсненні цих операцій повинні бути неупередженими – вони можуть мати лише легку зброю, що необхідна для власної оборони.

За офіційними документами ООН, до кола операцій на підтримання миру входять:

· нагляд за умовами перемир’я, припинення вогню або військових дій;

· забезпечення роз’єднання між збройними силами в конфлікті;

· сприяння законному урядові запобігати збройному втручанню ззовні або ліквідовувати наслідки такого втручання;

· недопущення подальшої інтернаціоналізації конфлікту;

· контроль за дотриманням прав людини;

· створення або відновлення інфраструктури;

· сприяння наданню гуманітарної допомоги [3].

За період існування ООН проведено близько 40 операцій на підтримання миру. В них взяли участь загалом майже 1 млн чоловік військового, поліцейського та цивільного персоналу з 68 держав світу. Близько тисячі чоловік загинули в ході операцій. «Голубі каски» удостоєні Нобелівської премії миру, хоч переважна більшість цих операцій, на жаль, не привела до остаточного політичного врегулювання та повного усунення причин суперечок і конфліктів, а отже, і їх ліквідації.

Другий вид – операції на примус до миру. Це бойові дії сил ООН, у складі яких – контингенти, надані державами-членами. Примус допустимий як для боротьби зі збройною агресією, так і для забезпечення в критичних випадках рішень Ради Безпеки ООН, що далеко не є тотожним урегулюванню конфліктів і наданню допомоги при досягненні домовленостей між сторонами. Головне завдання таких операцій полягає в припиненні кровопролиття у випадках агресії, створення умов для проведення мирних переговорів.

Слід зауважити, що операції на примус до миру за своїм характером військові й вважаються винятковим заходом. У главі VII Статуту ООН передбачається проведення колективних політичних, економічних і військових заходів щодо примусового здійснення резолюцій Ради Безпеки (приймаються за умов неодмінного дотримання принципу одностайності постійних членів Ради). На жаль, поки що відповідного постійно діючого механізму виконання таких заходів нема. Існуючий Військово-штабний комітет ООН (ВШК), створення якого в системі ООН було продиктоване атмосферою ролі військових у наслідках другої світової війни, виявився зовсім недієздатним у мирний час.

Операції на примус до миру з необхідністю застосовуються саме як акції колективної безпеки ООН. У цьому полягає їх надзвичайний характер – вони завчасно приймаються країнами-учасницями цих операцій та ефективно проводяться. Що ж до проблеми забезпечення колективності при здійсненні примусових заходів, то і це питання належить до таких, що недостатньо визначені. З огляду на те, що чисельність держав-членів ООН наближається до двох сотень, навряд чи можна вважати колективними операції, які здійснюються в основному США, – з дотриманням, звичайно, певного декоруму у вигляді супроводу потужних американських сил кількома військовими з інших країн. В останні роки це наочно проявилося в антиіракських операціях. Немає сумніву, що агресія Іраку проти Кувейту, а потім інформація про ретельно законспіровану злочинну підготовку Багдадом бактеріологічної та хімічної зброї масового знищення цілком виправдували рішення Ради Безпеки ООН щодо примусових заходів стосовно цієї держави. Але не є секретом те, що військова частина операції «Буря в пустелі» майже цілком здійснювалася Збройними силами США, причому без будь-якого керівництва і контролю з боку ООН.

У главі VIII Статуту ООН «Регіональні угоди» вказується на бажаність застосування на регіональному рівні засобів, здатних сприяти врегулюванню конфліктів у регіоні. Водночас підкреслюється непорушність пріоритету ООН у даному питанні. «Рада Безпеки, – стверджується у ст. 53 Статуту ООН, – використовує, де це доречно, також регіональні угоди або органи примусових дій під її керівництвом». Отже, як бачимо, потрібна безумовна згода Ради Безпеки ООН на примусові дії регіональних організацій, її безпосереднє керівництво і контроль за цими діями, виключаючи будь-яку їхню самостійність.

Оскільки регіональні організації добре поінформовані про становище в регіоні, то їхня участь у миротворчих операціях, в тому числі й у примусі до миру, може виявитися дуже корисною. Звичайно, з їхнього боку потрібен об’єктивний підхід до ситуації, який би категорично виключав втягування у конфлікт на боці будь-якої із сторін – в цьому підпорядкованість Раді Безпеки має бути суворою і бездоганною.

На європейському континенті ООН делегувала права в питаннях проведення операцій з підтримання миру унікальній регіональній структурі (вона об’єднує 54 держави) – ОБСЄ. Консультації щодо створення ОБСЄ (тоді Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі) почалися ще в 1972 р., а в 1975 р. держави-учасниці підписали історичний Гельсінський акт, у якому остаточно закріплено зобов’язання щодо принципів регулювання взаємин між європейськими державами з питань збереження міжнародного миру та безпеки. У багатьох документах альянсу зафіксовано й ставлення НАТО до ОБСЄ: «ОБСЄ – головний елемент в архітектурі європейської безпеки».

Ставши учасницею ОБСЄ 30 січня 1992 р. (майже одночасно з Російською Федерацією), Україна проводить лінію на посилення ролі та ефективності Гельсінського акта, на зміцнення безпеки у регіоні, підвищення превентивного та миротворчого потенціалу ОБСЄ і, таким чином, на зміцнення безпеки нашої держави. Україна підтримала пропозиції країн-учасниць ОБСЄ щодо розширення партнерської співпраці цієї організації з деякими трансатлантичними і європейськими структурами в галузі безпеки – зокрема, з НАТО, РПАС, ЄС, ЗЄС, РЄ.

У другій половині 90-х років зміцнення потенціалу ОБСЄ розглядалось Росією в контексті створення політичних можливостей обмежити негативні для себе наслідки розширення НАТО в Європі. У відповідності з Лісабонською декларацією стосовно моделі Загальної і всеохоплюючої безпеки для Європи ХХІ століття (прийнята у грудні 1996 р. під час зустрічі представників держав-учасниць ОБСЄ на найвищому рівні) російська сторона розробила проект Хартії Європейської безпеки. Ключовою ідеєю цього документа стало створення у рамках ОБСЄ Ради Безпеки та Виконавчого комітету з обмеженою кількістю членів та обов’язковим характером рішень. Україна виступила проти такого підходу – це може підірвати саму природу ОБСЄ, яка є унікальним форумом, де всі держави однаково відповідають за підтримання стабільності в регіоні ОБСЄ.

Водночас із російським проектом у контексті рішень Лісабонського саміту Комітет з питань моделі безпеки ОБСЄ розробив проект концепції Платформи кооперативної безпеки (вона грунтується на загальному співробітництві). В основу цього документа, підготовленого датськими експертами, покладено розуміння того, що ОБСЄ відводиться унікальне місце в запобіганні появи нових ліній розподілу в Європі. Здійснюватиметься це через розробку політико-правових норм та розвиток співробітництва між інститутами, що сприяють забезпеченню безпеки в Європейському регіоні. Платформа кооперативної безпеки спрямована також на розширення відносин співробітництва та координації у сфері миротворчої діяльності між різними регіональними та субрегіональними міжнародними організаціями через всеохоплюючі заходи і раннє попередження, через запобігання конфліктів та постконфліктну реабілітацію з неодмінним забезпеченням рівних можливостей кожної з організацій. У цій моделі безпеки є водночас місце як структурам НАТО, так і структурам СНД.

У вересні 1997 р. голова ОБСЄ надіслав виконавчому секретарю СНД листа, в якому запропонував Співдружності Незалежних Держав взяти участь в обговоренні та реалізації Платформи європейської безпеки. Керівництво ОБСЄ запропонувало державам-членам СНД для обговорення документи, що стосуються умов чинності Платформи кооперативної безпеки, а також взаємопов’язаності інститутів, де увагу привертає вступне положення документа: «Відносини ОБСЄ з іншими міжнародними організаціями формально не оформлені (відносини з ООН є щасливим винятком)».

Обговорення питання щодо можливої участі СНД в розробці моделі загальноєвропейської безпеки виявило принципові розбіжності в позиціях Російської Федерації, Білорусі та Киргизстану з одного боку та України й інших держав-членів СНД – з другого. РФ закликала членів СНД дати позитивну відповідь голові ОБСЄ про готовність СНД до європейського співробітництва як регіональної міжнародної організації.

Позиція України грунтувалась на положеннях Заяви Верховної Ради України, зробленої під час ратифікації Угоди про створення СНД (відповідно до пункту 3 згаданої Заяви, Україна заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права та перетворення її на регіональну міжнародну організацію. Україна не підписала Рішення Ради глав держав СНД щодо забезпечення міжнародного визнання СНД та його статутних органів від 23 грудня 1993 р. і наступні рішення з цього питання). За відсутністю консенсусу між державами–членами СНД активний діалог між ОБСЄ і Співдружністю щодо моделі європейської безпеки та, зокрема, миротворчої діяльності так і не розпочався.

Цілком очевидно, що війна в Югославії, прийняття нової Стратегічної концепції НАТО, а також рішення Росії змінити основні положення Концепції національної безпеки та військової доктрини РФ ще більше загострять протистояння, зроблять неможливим ухвалення сьогодні Хартії європейської безпеки ОБСЄ.

Разом з тим питання миротворчості для Співдружності є надзвичайно актуальним, оскільки на теренах СНД постійно виникають конфлікти. Найістотніша відмінна риса таких конфліктів – недовготривалість латентної фази і стрімкий вихід на збройний рівень розвитку, як це було в Таджикистані, Нагірному Карабасі, Грузії (Абхазія і Південна Осетія), у Молдові (Придністров’я). При цьому мінімальна кількість загиблих у кожному конфлікті перевищує 10 тис. чол., а в Таджикистані й того більше – 40 тис. чол., у Карабасі й Абхазії – по 20 тис. чол. Такий індикатор не просто ставить пострадянські конфлікти в один ряд із приблизно 30-ма найбільшими збройними конфліктами, що мали місце на рубежі 80-90 років ХХ ст., а через їхню підвищену інтенсивність (приблизно 15% збройних конфліктів на 6% населення) дає підстави вважати територію СНД одним з найзначніших вузлів небезпеки і нестабільності у світі.

Питання про проведення миротворчих операцій у межах СНД є предметом активного обговорення з 1992 р. Прийнято навіть ряд документів, що визначають загальний механізм та найважливіші конкретні деталі миротворчих операцій. Їх можна розділити на три основні групи.

До першої відносять положення прийнятого в січні 1993 р. Статуту СНД, в якому визначені принципові підходи до вирішення суперечок, засоби запобігання конфліктів між державами–членами СНД.

Друга група документів присвячена конкретним питанням формування й активізації діяльності Колективних сил з підтримання миру в СНД. Сюди необхідно віднести і прийняту в січні 1996 р. Концепцію запобігання та врегулювання конфліктів на території СНД, а також Положення про Колективні сили з підтримання миру в СНД.

Третя група визначає механізм прийняття рішень про проведення конкретних операцій з підтримання миру на території СНД, вона ж включає і документи, що надають можливість регулярно продовжувати строк дії заходів щодо підтримання миру.

Проте загальні підходи до проведення миротворчих операцій поки що не врегульовані. З усього комплексу документів, що регламентують миротворчу діяльність на територіях держав СНД, Україна підписала 20 травня 1992 р. лише угоду про Групи військових спостерігачів і Колективні сили з підтримання миру в СНД (із застереженням: «У кожному конкретному випадку рішення про участь України приймає Верховна Рада України») та два Протоколи до неї. Така позиція України пояснюється тим, що в межах ОБСЄ існують визнані європейською спільнотою концепція і процедура запобігання, а також врегулювання конфліктів. Тому немає потреби дублювати в межах СНД вже наявні міжнародні норми. Всі операції щодо підтримання миру в регіоні ОБСЄ мають здійснюватися під егідою або за мандатом ООН/ОБСЄ при обов’язковому забезпеченні багатостороннього і неупередженого характеру таких операцій. Сьогодні уявляється логічним, що створення механізму взаємодії між ОБСЄ та СНД може суттєво змінити позицію як України, так і Російської Федерації стосовно миротворчої діяльності в межах Співдружності.

Недостатня конструктивність у врегулюванні конфліктів на територіях держав-членів СНД є наслідком намагання Російської Федерації створити особливу процедуру запобігання та врегулювання конфліктів у межах СНД, що фактично виключає співробітництво з ООН та ОБСЄ у сфері миротворчої діяльності, більше того – веде до звуження матеріальних та інших можливостей ефективного врегулювання конфліктів на теренах СНД.

У березні 1997 р. Рада голів держав прийняла рішення про створення Комітету СНД з конфліктних ситуацій, яке підписала й українська сторона. Відразу визначилися різні підходи до функцій цього Комітету. Для Російської Федерації Комітет СНД з конфліктних ситуацій є спеціальним органом підготовки політико-правових рішень щодо миротворчої діяльності на теренах СНД, а також засобом контактів із ОБСЄ та відповідними структурами ООН. Україна та деякі інші держави-члени СНД вважають, що діяльність Комітету повинна мати лише науково-консультативний характер. Комітет поки що практичної діяльності не розпочинав.

Україна готова у кожному конкретному випадку розглядати питання про участь її спостерігачів у формуванні миротворчих сил СНД, діяльність яких підкріплюватиметься мандатом ООН/ОБСЄ.

На думку керівників деяких держав-членів СНД, на територіях яких існують неврегульовані етнічні конфлікти, Росія, беручи участь у миротворчих операціях на територіях колишнього СРСР, переслідує свої національні інтереси. Прагнення Російської Федерації отримати мандат ООН на проведення миротворчих операцій у масштабах СНД викликають у світової спільноти безліч запитань: це миротворчі операції, чи силове забезпечення інтересів Росії у ближньому зарубіжжі? Хто контролюватиме подібні операції з боку міжнародного співтовариства і чи погодиться Росія на подібний контроль? Хто фінансуватиме проведення операцій? Які миротворчі контингенти інших країн залучатимуться до проведення таких операцій і хто здійснюватиме керівництво ними?

Деякі експерти вказують на подвійні стандарти миротворчої діяльності Росії, яка під виглядом «миротворчої операції» підтримує сепаратистський рух у Придністров’ї, фактично консервуючи ситуацію, що тут склалася, на довготривалий час. Такою ж є і російська участь у грузино-абхазькому та грузино-осетинському конфліктах.

Рейтинг же контингенту російських миротворців після «наведення конституційного порядку» в Чечні впав до найнижчого рівня. Навіть високі посадові особи Міністерства оборони РФ відверто вважають, що не було ніяких підстав для введення колективних миротворчих сил і до Таджикистану, а вся операція тут спрямовувалась на підтримку новообраного тоді Президента Емомалі Рахмонова.

Варто нагадати, що Азербайджан у відповідь на подальше зміцнення військового потенціалу Вірменії з допомогою Росії відмовився від членства в ДКБ і навіть запропонував розгорнути на Апшеронському півострові базу НАТО.

Разом з тим необхідність убезпечення власних економічних інтересів у регіоні змусила держави ГУАМ вдатись до створення спільного миротворчого батальйону. З 16 по 19 квітня 1999 р. за тренувальною програмою обслуговування і охорони нафтопроводів на полігоні Ялгуджа поблизу Тбілісі відбулись навчання, в яких взяли участь військовослужбовці Грузії, Азербайджану, а також взвод трубопровідних підрозділів Збройних сил України.

Постало, таким чином, питання про необхідність якомога швидшого набуття об’єднанням тепер уже ГУУАМ (приєднався Узбекистан) статусу повноправної регіональної міжнародної організації, яка б в подальшому активізувала розвиток діалогу із структурами ООН/ОБСЄ. А щоб підвищити конструктивність та удосконалювати миротворчу діяльність на пострадянському просторі, державам ГУУАМ конче потрібно буде належним чином зарекомендувати себе у рамках Комітету СНД з конфліктних ситуацій, стати ініціатором створення механізму взаємодії цього Комітету з відповідними європейськими структурами в питаннях безпеки. Ці заходи сприятимуть гармонізації миротворчих зусиль Російської Федерації, України, інших держав-членів СНД, а також усієї європейської спільноти.

Маючи високу міжнародну репутацію як незаангажована держава, що займає принципову позицію в СНД, Україна може перебрати на себе більшість миротворчих функцій – передусім у регіонах периметра своїх кордонів та у басейні Чорного моря. Для цього є всі підстави, а саме:

- Україна має досвід участі у миротворчих операціях під егідою ООН. Починаючи з 1992 р., в них брали участь понад 10 тис. українських військовиків. За чисельністю своїх миротворчих контингентів Україна входить до складу перших 20-30 країн в низці більш ніж 80 держав, що беруть участь у миротворчій діяльності. Українські миротворці добре себе зарекомендували в операціях з підтримання миру на території колишньої Югославії – у Західній Словенії, в районах Боснії та Герцеговини, в Анголі й Таджикистані;

- Україна бере участь у переговорному процесі в Придністров’ї, яке на сьогодні стало єдиним регіоном СНД, де зусилля миротворців призвели до припинення збройного конфлікту і початку переговорів;

- Україна на регіональному рівні співпрацює з іншими країнами, вона є членом Організації чорноморського економічного співтовариства (ОЧЕС). А це означає, що забезпечення стабільності та безпеки, припинення збройних конфліктів у цьому регіоні цілком і повністю відповідає довготривалим життєво важливим інтересам Української держави;

- присутність українських миротворців у «гарячих точках» на Кавказі значною мірою зняла б побоювання конфліктуючих сторін щодо поновлення російського панування у регіоні, сприяла би зміцненню зв’язків України з причорноморськими країнами.

Миротворча діяльність України може стати дієвим чинником підвищення її авторитету на міжнародній арені, а також одним з важливих факторів розширення співпраці з іншими країнами. Про це свідчать домовленості України і Польщі з приводу створення спільного миротворчого батальйону та посередницька участь України в припиненні югославського конфлікту.

З огляду на зазначене Україні було б доцільно розглянути можливість виступу з новими ініціативами щодо розробки моделі європейської безпеки ХХІ століття, що базувалася б на взаємодії та розширенні партнерської співпраці всіх регіональних та субрегіональних структур у галузі безпеки – ЄС, ЗЄС, РЄ, НАТО, СНД, ГУУАМ та ін.