Активний процес утворення політичних партій на початку 90-х років в Україні, пов’язаний з втратою Комуністичною партією політичної монополії, став певним етапом на шляху створення багатопартійної системи, що відповідало об’єктивним потребам відродження багатопартійності.

Паростки сучасної багатопартійності в Україні почали проростати з кінця 50-х років, коли було засновано нелегальну організацію «Український робітничо-селянський союз», що проіснував до 1961 року. У середині 70-х років у Києві було створено «Українську Гельсінську групу» (37 осіб), серед активістів якої були М. Руденко, Л. Лук’яненко, Н. Світлична, В. Чорновіл, Ю. Шухевич та ін. У 80-і роки виникають Український демократичний союз, Український культурологічний клуб, Український християнсько-демократичний фронт, Український екологічний рух «Зелений світ» тощо. Чисельність цих угруповань була незначна. Соціальний склад – переважно представники творчої інтелігенції та студенти. Восени 1989 р. виникло громадсько-політичне об’єднання «Рух», яке зародилося у середовищі київських письменників. Отже, можна вважати, що першим етапом формування багатопартійності в Україні був тридцятирічний термін від хрущовської «відлиги» до горбачовської «перебудови», коли виникли й формувалися політичні об’єднання та рухи, які пізніше ставали підґрунтям політичних партій.

Другий етап багатопартійності охоплює період з кінця 80-х років до середини 1991 р. – після скасування 6-ої статті Конституції СРСР про політичну монополію КПРС. У цей час започатковується процес формування політичних партій. До серпня 1991 р., коли Верховна Рада прийняла «Акт незалежності України», в республіці існувало 16 політичних партій, а суспільно-політичне життя розвивалося двополюсно. На одному полюсі була Компартія України, у середині якої виникають платформи (майбутні самостійні партії), а на протилежному полюсі – блок партій і рухів, які стали називати себе демократичними.

Третій етап розпочався на тлі серпневих подій 1991 р. Далі процес формування і становлення багатопартійності в Україні набирає не тільки широкого розмаху, а й стає на певну юридичну основу. Правовий статус політичних партій закріплюється реєстрацією в Міністерстві юстиції України. Проте окремий Закон про політичні партії в Україні до цього часу відсутній.

Процес становлення сучасної багатопартійності має дві основні складові: створення політичної партії (об’єднання однодумців, розробка програми і статуту, організаційні заходи) і реєстрація партії Мін’юстом держави. Ось чому в політологічних довідниках та наукових публікаціях є деяка розбіжність у строках існування тієї чи іншої політичної партії. Ми зробимо спробу простежити динаміку формування багатопартійної системи в Україні по факту отримання юридичного статусу, тобто реєстрації (табл. 1).

Як бачимо, найбільш активні періоди утворення нових партій припадають на час, коли в країні розгортаються значні політичні кампанії, напередодні виборів народних депутатів або Президента республіки. Так, наприклад, у період передвиборної кампанії до Верховної Ради України 1998 р. кількість політичних партій, які було зареєстровано Мін’юстом, зросла з 42 до 56. Але в країні набереться ще до десятка політичних партій та угруповань, які не отримали юридичного статусу.

Багатопартійність сучасної України має фактично три політичних напрями, тобто таку класичну систему, яка характерна для більшості демократичних держав. Це політичні партії лівої, правої та центристської орієнтації.

Уважне знайомство з партійними програмами та іншими документами партій виявляє їхню значну змістовну та сутнісну ідентичність і навіть фактичну єдність у питаннях, які торкаються проблем внутрішньополітичного життя, питань формування державності, соціально-економічної політики, глобальних стратегічних цілей. Відмінності між ними пов’язані з різними соціальними і політичними інтересами відповідних верств населення, тактичними підходами, суб’єктивними характеристиками лідерів та іншими ознаками. Варто також мати на увазі, що партії трьох згаданих політичних напрямів не є чимось стійким, монолітним, до кінця оформленим. У кожному з цих партійних угруповань є свої радикали й ліберали, консерватори й реформатори, радикали й помірковані.

Аналіз процесу складання партійної системи України засвідчує, що на початковій стадії він мав три основні гілки: 1) партії, які вийшли з лав Компартії України на основі різних платформ і тактичних угруповань; 2) партії, створені на основі опозиційних рухів в умовах перебудови 1985-1991 рр.; 3) партії антирадянського і антикомуністичного спрямування, зародження яких мало і власну, і еміграційну природу та походження. Останнім часом виявилася ще одна гілка створення нових політичних партій, яка пов’язана з внутрішньополітичними розколами вже існуючих партійних структур. Початок партійних розколів припав на 1992 рік і відбувся в лавах НРУ. Цей процес триває і нині, набираючи дедалі більшої гостроти і непримиренності. Розколи в УРП, СПУ, ЛПУ, СДПУ, знову ж таки в НРУ, «Громаді», НДП, ПЗУ та інших партіях – це яскраві свідчення досить непростого процесу партійно-політичної кристалізації, внутрішньополітичної боротьби між лідерами та елітними угрупованнями усередині багатьох політичних партій.

На сьогодні в Україні налічується більше десятка партій, які мають помітний банк виборців, розгалужену мережу партійних комітетів на місцях та первинні організації. Ще до 10 партій мають вплив в окремих регіонах, більш-менш відомих лідерів (частіше це народні депутати України), значні фінансові та інформаційні можливості.

Більшість же вітчизняних партій мають надто невелике коло своїх прибічників серед електорату, а їхній кількісний склад такий незначний, що й називати їх партіями в повному розумінні цього слова можна лише умовно, хоча вони набули такого юридичного статусу. З позиції політичної науки ці партії-малюки швидше підпадають під поняття «групи за інтересами». Таких партій в Україні близько 50.

Варто підкреслити, що багатопартійність сучасної України не була викликана нагальною соціально-класовою потребою чи революційною ситуацією, як це було на початку століття. Її «батьками» стали групи політиків, які вийшли на політичну арену за умов перебудови, демократизації суспільного життя і, зрозуміло, нового етапу державотворення. І все ж, незважаючи на реалії й тенденції сучасного партійного буття в Україні, можна зробити висновок, що багатопартійність стала досить стійким та важливим фактором політичної системи країни. Тим більше, що процес формування партійної системи триває, і він зумовлюється гострими політичними проблемами, породженими поглибленням економічної та політичної кризи сучасного українського суспільства.

Напередодні виборів народних депутатів України 1998 р., які проводилися у відповідності з новим виборчим Законом, Центральна виборча комісія допустила до участі у виборах 30 політичних суб’єктів (партії та виборчі блоки), що повели боротьбу за подолання чотирьохвідсоткового бар’єру, щоб отримати перемогу за загальнопартійними списками. 21 партія виступала самостійно. Лише 7 з них добилися успіху: КПУ, НРУ, ПЗУ, НДП, «Громада», ПСПУ, СДПУ(о). 19 партій об’єдналися у 9 блоків. Але лише один політичний блок СоцПУ – СелПУ – «За правду, за народ, за Україну!» досяг успіху. Інші 8 партійних блоків зазнали поразки, бо частіше це були штучні, ефемерні конгломерати політичних сил, чужих одна одній за своїми політичними поглядами, ідентичних переконаннях та прагненнях. Деякі політологи вважають, що перспектива політичних партій в Україні полягає не у створені політичних блоків та альянсів, а в об’єднанні, злитті дрібних партій, близьких за своїми програмними положеннями та політичним курсом. Але, як свідчить реальність, це справа майбутнього, можливо, не такого вже й близького.

Викладене не могло не позначитись на передвиборних платформах партій, які брали участь у парламентських виборах.

Громадськість, голосуючи за партії, робить свій вибір, орієнтуючись передусім на політичний курс, програмні (передвиборні) положення. Разом з тим, в Україні склалась така своєрідна ситуація, яку умовно можна назвати відсутністю сформованого інституту політичної відповідальності. За таких умов жодна з політичних сил не асоціюється і тим більше не пов’язується з реалізацією реформ у цілому, з окремою програмою партії чи навіть з прийняттям певного закону. Такий стан речей підштовхує представників багатьох сил до популізму, коли вони вдаються до критики «всіх і вся», а позитивні здобутки української політики зараховують на власний рахунок.

Таким чином, для практичної орієнтації на партійній мапі України лишається два «маяки» – передвиборні платформи та власні назви політичних сил. Аналізуючи передвиборні платформи партій, слід зазначити, що вони є не лише деклараціями про наміри, але й свідчать про те, як лідери та аналітичні центри партій уявляють основні потреби суспільства. Наголосимо, що для партій формулювання і презентація передвиборних програм у парламентській виборчій кампанії 1998 р. стали першим повноцінним досвідом саме такої діяльності, яка є основним покликанням політичних партій загалом.

Щоб проаналізувати передвиборні програми, окреслимо окремі положення, зокрема, про ставлення до влади, геополітичні орієнтири і, головне, про засоби розв’язання існуючих соціально-економічних проблем та визначених цілей. Остання позиція і є тим, що називається програмою.

Аналіз результатів парламентських виборів 1998 р. вказує на те, що з 30 політичних суб’єктів, які претендували на владу, лише частина довела свою політичну спроможність і здатність впливати тією чи іншою мірою на політику в Україні. До цього списку можна віднести КПУ, НРУ, СоцПУ-СелПУ, ПЗУ, НДП, «Громаду», ПСПУ, СДПУ(о) як переможців парламентських виборів 1998 р. у загальнодержавному окрузі. До них слід також додати АПУ, ПРП як партії, що спромоглися досягти представництва у Верховній Раді України через депутатів-партійців, які здобули перемогу в одномандатних округах. До числа впливових також належать партія «Союз» та виборчі блоки «Національний фронт», «Партія-праці та Ліберальна партія – разом», які в окремих регіонах здобули високу електоральну підтримку, хоча у виборчих змаганнях і не досягли видатного успіху.

Розглянемо передвиборні програми перелічених партій. Щодо ставлення до влади – «Громада» фіксує свою опозиційність, виборчий блок СоцПУ-СелПУ звинувачує її в сучасних негараздах, КПУ, НДП, ПСПУ, «Союз», «Національний фронт» – вдаються до її критики та системи загалом. Разом з тим, ряд партій обминає дане питання. До них належать НРУ, СДПУ(о), ПЗУ, АПУ, ПРП, ПП-ЛПУ. Вони не фіксують ані опозиційності, ані прихильності.

В питанні геополітичних орієнтирів також спостерігається плюралізм. Програма КПУ орієнтує Україну на союз з Російською Федерацією та Білоруссю. На схід, зокрема на Росію, орієнтує і партія «Союз». «Громада» та ПРП виступають за широкий ареал геополітичної співпраці, до якого, окрім РФ, входять країни СНД. В західному напрямку «Громада» орієнтується на США, а ПРП – на Європу. В свою чергу, НРУ акцентує увагу на потребі інтеграції України до Європи. В цьому питанні «універсальну» позицію відстоює НДП, яка у своїй програмі фіксує багатовекторність у геополітичних орієнтирах України. На тлі згаданих позицій вирізняється підхід, який пропонує виборчий блок «Національний фронт». Він орієнтує Україну в геополітичному контексті стати консолідуючою силою трьох світів – Європи, Азії та мусульманського Сходу. Лишається також ряд партій, які абстрагуються від геополітичної проблематики, до них належать СоцПУ-СелПУ, СДПУ(о), ПЗУ, АПУ, ПП-ЛПУ.

Спільним для програмних положень політичних сил є той факт, що практично всі вони звертають увагу на соціальну сферу. Проте ці партії, як не дивно, оминають один з найважливіших моментів будь-якої програми, а саме – засоби, якими вони досягатимуть поставлених цілей. Тому склалася ситуація, коли партії у своїх передвиборних програмах висувають цілком благородні цілі, зокрема в сфері економічного розвитку, соціального захисту, які в принципі є схожими навіть у опонентів. Але за умови відсутності обгрунтованих засобів реалізації цих цілей, програми стали популістськими гаслами про наміри, різниця між якими полягає не в концепції, а в окремих тезах, літературному оздобленні, формі викладу тощо.

Перші спроби викласти передвиборні програми сприяли виявленню сутності партій як таких, що недооцінюють інтереси пересічного виборця, більше схильного до гасел, аніж до реалістичних програм у справжньому розумінні.

До важливих результатів участі партій у парламентських виборах слід віднести і розпорошеність електорату, яка засвідчує факт наявності схожих за зовнішніми ознаками політичних сил. Партії, які програли вибори в загальнодержавному окрузі, виконували по суті функцію відбирання голосів у своїх ідеологічних однодумців. Так, у «лівих» відібрано в межах 2%, у «правих» – в межах 5%, тоді як «центристи» через розпорошенність сил втратили 15% голосів.

Зазначене доводить, що демократичні засади розвитку імпонують виборцям, але «центристи» найбільш нераціонально використовували наявні можливості.

Новий виборчий Закон від 1997 р. значно посилив партизацію Верховної Ради України. З 449 народних депутатів 335 є представниками 22 політичних партій, що становить 74,7% депутатського корпусу. У новому парламенті ліві партії представлені 174 депутатами, що становить близько 40% (у минулому скликанні Верховної Ради ліві мали близько 30% депутатських місць).

Зростає вагомість центристських партій у політичному житті держави. Ще два роки тому центризм мав незначну політичну вагу та авторитет серед масового електорату. Поширення пропаганди ідей центризму, ідеології соціал-демократизму та лібералізму дало позитивні наслідки. В передвиборній кампанії 1998 р. представники партій центру завоювали 108 депутатських мандатів. Серед лідерів і відомих політичних діячів центристського напряму є представники владних структур, голови місцевих органів самоврядування.

Помітно послабився політичний вплив партій правого спрямування. Тільки НРУ закріпив і поширив свою присутність серед парламентаріїв. У правих – 53 депутатських місця, з них – 42 у Руха. Значно поступилися кількістю депутатських місць у парламенті УРП і КУН, а УНА зовсім втратила свої позиції у Верховній Раді. Зазнали поразки на виборах 1998 р. лідери і відомі політичні діячі правих партій Л. Лук’яненко, Богдан і Михайло Горині, М. Поровський, С. Хмара, О. Вітович, Д. Корчинський, В. Яворівський, Б. Ярошинський та інші.

У новому парламенті України жодна політична партія не має абсолютної переваги. За півтора роки після виборів стало очевидним, що немає солідарності і серед партій лівої орієнтації. Розпався блок СПУ і СелПУ, загострилася полеміка між КПУ і СПУ, розколовся НРУ (навіть трагічна загибель В. Чорновола не сприяла його об’єднанню), негаразди в «Громаді», НДП, СДПУ(о), ПЗУ тощо. У парламенті триває протистояння між усіма політичними силами, що представлені в ньому. Цілком закономірно, що протиборство між потужними політичними силами посилюється у зв’язку з передвиборною кампанією Президента України у жовтні 1999 року.

Виборча кампанія Президента України відбувається на тлі політичного досвіду та реалій парламентських виборів 1998 р. Вона відрізняється від попередньої переважаючою тенденцією до партійної зорієнтованості або належності багатьох кандидатів, їх прагненням до більш чіткої партійно-політичної визначеності. Заяви на цей рахунок були зроблені не тільки представниками різних партійних інституцій, що цілком природно, а й представниками президентської адміністрації.

Гострота політичної боротьби на президентських виборах 1999 р. обумовлюється не тільки кризовим соціально-економічним станом держави, а й зрослою роллю і можливостями, особливо щодо впливу на всі структури виконавчої влади, інституту Президента після прийняття у 1996 р. нової Конституції України.

Більша частина авторів нового Закону про обрання Президента України наполягає на партійній визначеності майбутнього голови держави. Про це, зокрема, заявили у своїх проектах народні депутати України О. Лавринович (НРУ), В. Медведчук (СДПУ(о)), представники КПУ, СПУ, НДП та інші. Деякі політики вважають, що партійна приналежність кандидата дасть змогу спростити більшу частину передвиборної програми, положення якої автоматично випливатимуть із директивних документів тієї чи іншої партії.

Незважаючи на те, що такий підхід не став вимогою Закону, кожний з політичних лідерів – кандидатів у Президенти, безумовно, заручився підтримкою політичних партій і рухів, особливо найбільш впливових серед українського населення. Аналіз виступів кандидатів, публікацій аналітиків, повідомлення у ЗМІ тощо дають можливість уявити, на які партійно-політичні сили спирається той або інший претендент. Таким чином, можна зробити передбачення, що кандидати в Президенти вже мають певні партійно-політичні орієнтири і продовжують пошук своїх союзників серед політичних партій України.

Президентські перегони все більше виявляють тенденцію до об’єднання споріднених політичних сил навколо своїх кандидатів. До процесу об’єднання змушує і внутрішньополітична та соціально-економічна реальність. Адже розпорошення електорату серед близьких за духом і соціально-політичним статусом кандидатів – прямий шлях до поразки. З другого боку, боротьба між кандидатами у Президенти, що представляють впливові політичні блоки і об’єднання, може значно скоротити шлях до перемоги. Проте реальним кандидатам на перемогу потрібні й апріорі «провальні» конкуренти для відтягування на себе певної частки голосів виборців.

За матеріалами ЦВК, подали документи на реєстрацію претендентами в кандидати на пост Президента України 32 особи. З них: 14 – висунуті партіями, 1 – виборчим блоком та 17 – зборами виборців (18 осіб є депутатами Верховної Ради України). З 32 осіб претендентами було зареєстровано 18, з яких 12 висунуто партіями, 1 – виборчим блоком і 5 – зборами виборців (14 з них є народними депутатами України).

Окрім заяв зазначених осіб, ЦВК розглянула документи ще 7 претендентів у кандидати, що були подані 11-12 червня. (За календарним планом підготовки та проведення виборів Президента України 31 жовтня 1999 р., затвердженим ЦВК, висування відбувалось з 14 травня до 12 червня включно).

Для подальшого аналізу політико-персонального складу претендентів на посаду Президента України обмежимося політичними постатями, які спромоглися зібрати необхідний за законом мільйон підписів виборців на свою користь. Ті особи, яким не вдалося зареєструватись як кандидати, є слабкими, оскільки вони не подолали навіть формальні вимоги. Разом з тим, ті, кому вдалося стати кандидатами і продовжити вже повноцінну кампанію, навіть при кінцевій поразці, зароблять певні політичні дивіденди. Такими дивідендами буде можлива їх особиста «розкрутка», а також підвищення рейтингу політичної сили, яку представляв такий кандидат.

Серед кандидатів (в алфавітному порядку): Вітренко Н. – ПСПУ; Костенко Ю. – НРУ; Кучма Л. – п/п; Марчук Є. – п/п; Мороз О. – СоцПУ; Олійник В. – п/п; Симоненко П. – КПУ; Ткаченко О. – СелПУ; Удовенко Г. – НРУ.

Політичних несподіванок фактично немає, окрім В. Олійника – мера м. Черкаси, який фактично з реєстрацією кандидатом вийшов на загальнодержавну політичну арену. Інші кандидати, які представлені в парламенті, а також двоє – Л. Кучма та Є. Марчук – позапартійні.

Несподіваним явищем став той факт, що, до, так би мовити, «основного» списку кандидатів почали додаватись нові – ті, кому було офіційно відмовлено ЦВК. Ця практика започаткована В. Онопенком (лідером УСДПУ), питання про реєстрацію якого Верховний суд вирішив позитивно. Вже 10 серпня про аналогічні рішення Cуду було повідомлено ЗМІ щодо О. Ржавського – лідера політичного об’єднання «Єдина родина», та М. Габера – лідера «Патріотичної партії України», які згодом були зареєстровані також.

Поява навіть «слабких» кандидатів принципово впливає на політичну кон’юнктуру, адже так чи інакше вони «відтягуватимуть» голоси у «схожих» кандидатів. Зокрема, на лівоорієнтованих виборців розраховують Н. Вітренко, О. Мороз, П. Симоненко, О. Ткаченко. Серед них О. Мороз може також привабити виборців-центристів своїм іміджем толерантного політика. Останні (виборці) позбавлені можливості віддати свої голоси класичному політику-центристу через відсутність такого серед кандидатів. Тому на голоси виборців-центристів можуть розраховувати: Л. Кучма, Ю. Костенко, Є. Марчук, В. Олійник, Г. Удовенко, а також нові кандидати – В. Онопенко та О. Ржавський. На правих виборців можуть претендувати – Ю. Костенко, Г. Удовенко, Є. Марчук, частково й інші кандидати. Роблячи свій вибір, виборці матимуть змогу орієнтуватися й на партії, з якими асоціюються кандидати. Тобто кандидати можуть використати партійні банки виборців. Цю можливість матимуть Л. Кучма, кандидатуру якого підтримав блок найбільш впливових 23 партій (НДП, СДПУ(о), ЛПУ та ін.). Менше можливостей у Є. Марчука, якого підтримала УРП і КУН, практично не мають підтримки партій В. Олійник та кандидати, які представляють маловідомі партії (В. Онопенко – УСДПУ, М. Габер – ППУ та О. Ржавський – «Єдина родина»). Спираючись на результати голосування за партії на парламентських виборах 1998 р., можна припустити, що частина виборців уже «розібрана» кандидатами, які зорієнтовані на відповідні партії (табл. 2).

Таким чином, бази виборців на момент голосування будуть розірвані, а отже, передвиборні технології кандидатів будуть відпрацьовуватися з врахуванням цієї обставини.

За таких умов дуже важливим є спроможність кандидатів схилити на свій бік виборців, які не визначились або вагаються. Найшвидше, саме їх голоси і будуть визначальними.

У цьому контексті особливим кандидатом є Л. Кучма, оскільки він не просто кандидат, а й діючий Президент України. Його опоненти, «забуваючи» про свою причетність до влади і, зрозуміло, відповідальність, роблять усе, щоб усі існуючі негаразди спрямувати на Президента та виконавчу владу. Проте в процесі ознайомлення з передвиборними програмами інших кандидатів, неминуче настає розчарування голою критикою, неконструктивністю і дешевим популізмом.

Часткова консолідація бази виборців відбудеться у другому турі, коли на вибір постануть два кандидати. Зміни у політичній конфігурації груп виборців залежатимуть від особистостей, які вийдуть у фінал. Одна справа, коли це буде «Кучма – Симоненко», інша – «Кучма – Мороз», «Кучма – Марчук» або «Кучма – Вітренко».

Реєстрація кандидатів у Президенти України відкрила новий важливий етап передвиборної кампанії. Тепер кожен із претендентів намагається переконати співвітчизників у своїх високих політичних якостях та здатностях не тільки ефективно правити державою, а передусім вивести країну з кризи.

Формальними умовами успіху передвиборної кампанії є:

1) актуальна програма дій та заходів у подоланні гострої соціально-економічної кризи, все більш зростаючого духовного «манкуртизму»;

2) спроможність ефективно донести свої програмні положення до максимальної частини громадян;

3) виявлення власних здібностей керівника держави.

Але на сьогодні таких умов і складових передвиборної боротьби недостатньо. Україна за роки незалежності зробила досить помітні кроки до технологій західної демократії, де традиційно застосовуються такі важелі завоювання державної влади, які відомі були раніше тільки на теоретично-інформаційному рівні. Серед них слід назвати – фінансові витрати, політичний маркетинг, «війну компроматів», укладення відкритих і таємних угод з окремими політичними структурами тощо.

Грошові витрати потрібні не тільки на передвиборні потреби (друковані матеріали, виступи у ЗМІ, поїздки та зустрічі з виборцями, діяльність загальнодержавного і регіональних штабів і центрів підтримки), а й для вирішення окремих галузевих та регіональних проблем, на фінансову підтримку окремих політичних партій і рухів, на масштабні фінансово-економічні акції.

Політичний маркетинг, який виник у США за часів передвиборної кампанії президента Д. Ейзенхауера, суттєво відрізняється як від політичної агітації, якій притаманні безсистемність й однотипність впливу, так і від реклами, яка припускає перебільшення і навіть наділення претендентів вигаданими здібностями та якостями. Політичний маркетинг – грамотне, коректне й цілеспрямоване виявлення тих реальних характеристик лідера, які викликають інтерес у широких народних мас. Стосовно України, можна сказати, що політичний маркетинг для неї значною мірою є ще «terra incognita». Наша політична передвиборна практика в основному будується на добре відомій політичній агітації.

Таким чином, можна зробити висновок, що президентська передвиборна кампанія в Україні 1999 р., особливо її завершальний етап, відбуватиметься не тільки за традиційними агітаційно-пропагандистськими кліше, а й за активним застосуванням елементів західних передвиборних моделей і технологій. Можна без перебільшення сказати, що майбутньому переможцю, його політичному успіху сприятимуть фінансові можливості, інтелектуальний та працездатний рівень штабів і центрів, підтримка ЗМІ, діяльність місцевих осередків підтримки: партій, рухів, адміністрацій, міжнародна підтримка (політична, організаційна і фінансова). Останній фактор, як свідчить політична практика інших держав колишнього Радянського Союзу, в період передвиборної кампанії висвітлюється тільки в його першій частині.

Початковий період президентської кампанії не стільки був пов’язаний з боротьбою самих претендентів, скільки з прогностичними міркуваннями політичних оглядачів газет, радіо і телебачення, соціологів і політологів. Більшість цих прогнозів демонструють неприховану заангажованість та фінансово-політичну залежність від того чи іншого кандидата. Той, хто постійно знайомиться з політично-соціологічними публікаціями газети «День», упевнений у перемозі Є. Марчука, читачі «Товариша» – О. Мороза, «Комуніста» – П. Симоненка, телевізійні інформації більше віддають перевагу Л. Кучмі, Н. Вітренко і О. Ткаченку. Але можна без перебільшення дійти висновку, що ці первинні прогнози більш схожі на попередній зондаж.

На початку серпня виникла ще одна, скоріше сумна, ніж гумористична, ситуація у вітчизняній передвиборній кампанії. Остаточна реєстрація кандидатів у Президенти такою не стала. Потяглися розгляди позовів у Верховному суді України претендентів, яким було відмовлено у реєстрації ЦВК. Абсурдні рішення головного суддівського відомства держави і поповнення списку кандидатів з порушенням Закону про вибори Президента України свідчать не стільки про тріумф демократії, скільки про кволість і недієздатність української політичної системи.

Можна погодитися з висновками багатьох політичних аналітиків, що президентські вибори 1999 р. в Україні відбудуться в два етапи. І це не стільки данина минулій традиції, скільки наслідок незавершеності політичної і партійної структуризації суспільства, слабкості політичної еліти, неусталеності критеріїв, за якими суспільство визначає свого лідера.

Тому сьогодні можливий прогноз щодо вірогідних переможців у президентських змаганнях, які мають реальні шанси. Усі ці можливі фаворити, на нашу думку, ввійшли до першої центрвиборчкомівської десятки. Серед них: нині діючий Президент України Л. Кучма; народний депутат України, лідер комуністів П. Симоненко; лідер міцніючого центриського блоку Є. Марчук; народний депутат України, лідер соціалістів О. Мороз і голова Верховної Ради О. Ткаченко. Спочатку політична орієнтація означених фаворитів була двополюсною: центристи (Л. Кучма, Є. Марчук) і ліві (П. Симоненко, О. Мороз, О. Ткаченко). Деякі політологи відносять О. Мороза і О. Ткаченка до лівоцентристських сил, які дедалі більше переходять на позиції соціал-демократизму західноєвропейського зразка.

Проте після утворення так званої «канівської четвірки» (О. Мороз, Є. Марчук, В. Олійник, О. Ткаченко) такий поділ, принаймні формально, було порушено. Протиприродне поєднання протилежних програм і доктрин більше нагадує щось на зразок сумної пам’яті «право-лівого блоку» 30-х років у ВКП (б). Проблематичне визначення єдиного кандидата від «четвірки», або інші варіанти дозволять прояснити ситуацію.

Якщо виходити з можливості майбутньої перемоги, яку зможуть забезпечити вище означені фактори (фінанси, ЗМІ, робота штабів, підтримка органів місцевого самоврядування і зарубіжжя), то найбільші шанси вийти до другого кола й перемогти остаточно – у Л. Кучми. Крім сталого електорату, включаючи армію та чиновників усіх владних виконавчих структур, на другому етапі виборів Л. Кучма може значно збільшити кількість своїх прибічників за рахунок електорату претендентів від правих і центристських сил, що зазнали поразки.

Вихід до другого етапу виборів будь-якого з лівих кандидатів дає їм дуже малий шанс на остаточну перемогу, бо згуртованість антилівих сил, засобів і ресурсів політичної боротьби значно зросте, активнішими стануть і посередні впливи різних зарубіжних політичних сил, як це було, скажімо, в Росії. Крім того, серед кандидатів у Президенти від лівого блоку немає елементарної згоди і солідарності. Ведеться гостра полеміка з елементами безкомпромісності між комуністами та соціалістами. Активно веде політичну боротьбу проти КПУ і СПУ лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко.

У такому міжпартійному політичному розкладі навряд чи можна розраховувати на об’єднання лівого електорату (а він на сьогодні в Україні найчисельніший) за два тижні до другого етапу голосування.

Найбільш імовірно, що другий етап голосування відбуватиметься в боротьбі за президентську посаду такими дуетами: «Л. Кучма – П. Симоненко», «Л. Кучма – О. Ткаченко», «Л. Кучма – Є. Марчук», «Л. Кучма – Н. Вітренко». Маловірогідний, але може бути й такий варіант: «Л. Кучма – О. Мороз». Звичайно, такі припущення можна вважати суто умовними.

Гострота боротьби конкурентів, якщо дуети на другий етап виборів складуться таким чином, буде однаково жорсткою, а притягнення на свій бік виборців тих кандидатів, які зазнають поразки 31 жовтня, потребуватиме значних зусиль або компромісів. За такий короткий час без ефективної допомоги відповідних політичних сил (партій, рухів, політичних альянсів та інше) навряд чи можна обійтися.

Ймовірно, що найбільша напруга в боротьбі кандидатів буде у випадку, коли складеться так: «Л. Кучма – лівий кандидат». Але хто саме буде останнім, покаже найближче майбутнє.

Інші кандидати в президенти України, що увійшли у дев’ятку і ті, що додалися рішеннями Верховного суду, оцінюються багатьма політологічними аналітиками як «провальні». Але вони зіграють свою роль у розподілі голосів серед основних фаворитів. Так, Н. Вітренко відбере помітну частину голосів у всіх трьох інших кандидатів від лівого політичного спектра. Всі інші кандидати (партійні та позапартійні) «розтягуватимуть» голоси фаворитів. Хоча можна сподіватися, що кількість цих виборців буде невелика.

Певний політичний інтерес викликає змагання двох лідерів Народного Руху України – Г. Удовенка і Ю. Костенка. Розкол партії та парламентської фракції, рішення Конституційного суду України визнати істинним Рухом ту частину, яку очолює Г. Удовенко – все це призвело до висування двох кандидатів від однієї, хоча й розколотої партії. Результати голосування за Ю. Костенка і Г. Удовенка зможуть поставити крапку в цій гучній внутрішньопартійній суперечці, бо вже не суд, а прибічники НРУ зможуть визначити, який з двох Рухів справжній.

Розпорошеність лівого електорату між чотирма лівими кандидатами, їхню гостру полемічну боротьбу між собою не усуває і так звана «Канівська угода» четвірки (О. Мороз, О. Ткаченко, Є. Марчук і В. Олійник), бо дуже важко уявити, як можуть поєднатися прихильники, скажімо КУНу чи УРП з симпатиками СелПУ. Переваги діючого Президента, таким чином, зростають і полягають вони не тільки у засобах масової інформації, особливо на телебаченні, підтримці політичних партій (НДП, СДПУ(о), НРУ та ін.) і деяких рухів (профспілки, жіночі та ін.), армії, інших адміністративних органів, а й у авторитетній міжнародній підтримці лідерів багатьох держав, в тому числі США, Німеччини, Франції, Росії, Грузії, Польщі, країн Балтії, Азербайджану та інших.