Парахонський Борис Олександрович – доктор філософських наук, завідувач відділу Національного інституту українсько-російських відносин

   Інтеграційні процеси різних країн за групами економічних і політичних інтересів є чи не найважливішою ознакою сучасних процесів глобалізації. Вони пов’язані з розвитком процесів міжнародного розподілу праці та формуванням нової системи світового ладу. Ряд інтеграційних угруповань держав, що виникли на карті світу у другій половині ХХ ст., такі, як Європейський Союз, АСЕАН, АТР, НАФТА та ін. уже довели власну ефективність і значною мірою сприяли розвиткові економік інтегрованих країн.

Інтеграційні процеси серед держав пострадянського простору мають свою специфіку, пов’язану з трансформацією їх економічних моделей та пошуками власних шляхів адаптації до світової економічної і політичної системи. Розуміючи всі труднощі на шляху самостійного просування до стану добробуту і стабільного життя, населення пострадянських країн звертається до ідей інтеграції, слушно вважаючи, що в кооперації з іншими народами цей шлях можна подолати швидше і з меншими витратами.

Не є винятком щодо цих процесів і Українська держава. Але українське суспільство ще не зовсім усвідомило, у чому полягають інтеграційні інтереси нашої держави, якими шляхами і за допомогою яких механізмів мають розвиватися процеси її включення у світову економічну систему.

Питання вибору того або іншого напряму інтеграції для нашої держави є проблемою вибору загального стратегічного курсу розвитку, яка так або інакше включена в поле пекучих питань сучасної політичної боротьби, особливо напередодні виборів глави держави. Але як можна бачити, протягом останніх місяців дискусії навколо проблем інтеграції дещо притихли. Претенденти на головний пост у державі якось не дуже схильні детально обговорювати свої майбутні кроки у питаннях розвитку інтеграційних процесів у разі їх обрання, хоча у виборчих програмах ряд кандидатів декларують своє бачення головного напряму інтеграції.

Так, передвиборна платформа О. Мороза містить положення про необхідність «відновити дружні відносини з усіма країнами, особливо з найближчими сусідами: перш за все з Росією, а також з Білоруссю, іншими країнами СНД, зміцнювати слов’янську солідарність, єдність народів України». Отже, декларується східний напрям інтеграції, який фактично означає «реінтеграцію» колишніх радянських республік, оскільки нічого не говориться про таких найближчих сусідів України, як Румунія, Угорщина та навіть – слов’янські Польща, Болгарія або Словаччина. Лідер СПУ О. Мороз в цьому питанні виступає досить послідовно згідно з основними положеннями програми партії і власними переконаннями, яких він завжди дотримувався. У процесі своєї передвиборної діяльності у вересні він провів переговори у Москві з лідером російських комуністів Г. Зюгановим, мером Москви Ю. Лужковим та відомим політиком К. Затуліним, на яких, як можна зрозуміти, обговорювалися і питання майбутньої інтеграції.

Аналогічно чітко визначає свій інтеграційний шлях і лідер комуністів П. Симоненко. «Ми наполегливо діятимемо в напрямі створення Союзу суверенних держав братніх народів на взаємовигідних договірних засадах». Правда, водночас не виключається приєднання України до світових і європейських об’єднань, хоча рішуче заперечується можливість її вступу до НАТО. У поєднанні з гаслами щодо відновлення радянської влади і побудови соціалізму стає очевидним, що кінцева мета – це відновлення СРСР. Зрозуміло, що кандидату в президенти незалежної держави прямо про це говорити не личить.

Протилежний пріоритетний напрям інтеграції найчіткіше визначає передвиборна платформа рухівця Ю. Костенка: «Буде реалізовуватися політика інтеграції України в європейські та північноатлантичні структури, включаючи Європейський Союз і Організацію Північноатлантичного договору». При цьому зазначається, що Україна також розвиватиме рівноправні та взаємовигідні відносини з Росією. В цілому така позиція відповідає багатьом партіям національно-демократичної орієнтації, які прийнято називати правоцентристськими.

Передвиборна програма, гасла іншого кандидата, якого зараховують до правоцентристської орієнтації, Є. Марчука відстоює «розвиток взаємовигідних відносин з країнами-сусідами». Особливо відзначається необхідність створення «атмосфери довіри та стратегічного партнерства з Росією», а також «розвиток конструктивного співробітництва з країнами Заходу». Новим гаслом поза межами традиційного «біполярного» бачення пріоритетів нашої держави у Є. Марчука є те, що Україна має стати «транзитним транспортним коридором між Європою і Азією». Впадає в око те, що ці положення значною мірою збігаються з існуючим, практично здійснюваним курсом держави, який можна позначити як «центристський».

Не можна не торкнутися й ідеології такої впливової постаті на нашому політичному обрії, як Голова Верховної Ради О. Ткаченко, який також бере участь у виборчому змаганні. Але, на жаль, його програма не містить жодного чіткого визначення пріоритетів інтеграції і акцентується передусім на економічних питаннях, хоча з огляду на важливість проблеми цього слід було б очікувати. Цей вакуум можна заповнити ретроспективним поглядом у недавні часи.

Типи інтеграціонізму. Ще не стерлося з пам’яті, що в червні 1999 р. майже одночасно відбулися дві міжпарламентські зустрічі, в центрі уваги яких були проблеми інтеграції. Одна з них – міжпарламентська конференція «Білорусь, Росія, Україна – досвід і проблеми інтеграції» відбулася за участю парламентських делегацій трьох названих держав, Югославської Федерації та Міжпарламентської асамблеї СНД.

Друга – зустріч правих фракцій Верховної Ради з делегацією Політичного Комітету і Комітету з оборони і безпеки Північноатлантичної парламентської асамблеї (представники Великобританії, Німеччини, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Туреччини, Франції, а також представники країн-спостерігачів Латвії, Литви та Словаччини) за участю міністра закордонних справ України Б. Тарасюка.

На цих зустрічах найбільш чітко за останній час визначилися два полярні напрями ідеології інтеграційних процесів (євроатлантичний і євразійський), у яких перебуває Україна і які певною мірою суперечать одне одному. Вони окреслюють два типи інтеграційних ідеологем, яких дотримуються впливові політичні лідери, і, які, можна стверджувати, мають певне поширення і серед українського електорату.

1. Інтеграція у світовий економічний простір, що в нашому випадку переважно бачиться як «європейська інтеграція». Вона передбачає чітко визначену і послідовну прозахідну, проєвропейську позицію. Це інтеграція на засадах демократизації суспільства одночасно з швидким проведенням економічних реформ. Вона спирається на відтворення досвіду центральноєвропейських держав (Польща, Чехія, Угорщина) та країн Балтії на шляху повної інтеграції до європейських структур, оскільки вони демонструють реальний і ефективний шлях виходу з кризи, досягнення добробуту, забезпечення національних інтересів і зміцнення безпеки країни. Це приваблює прогресивні сили українського суспільства, молодь, інтелігенцію. Європейська інтеграція передбачає адаптацію населення до західних цінностей і форм цивілізованої поведінки в міжнародних стосунках.

У такому ж сенсі розуміють і «регіональну інтеграцію» стосовно держав пострадянського простору з іншими країнами ближчого оточення України, яка також грунтується на визначених економічних пріоритетах, діловому прагматизмі та поєднанні національних інтересів групи держав. Вона має вияв у створенні регіональних об’єднань держав типу ЧЕС, ГУУАМ, Балто-Чорноморський альянс тощо. Фактично це шлях міжнародної кооперації, що доповнює європейські інтеграційні процеси і слугує включенню України до системи міжнародного розподілу праці. Кроки нашої держави щодо зміцнення співробітництва з країнами Кавказу і Центральної Азії в цілому відповідають такому напряму інтеграції, оскільки відносини з ними будуються на засадах взаємовигоди і спільності інтересів.

2. Інший тип інтеграційної ідеології можна позначити як «євразійську інтеграцію», що фактично відстоює ідею відновлення великої держави в пострадянському просторі. Ця ідеологія має кілька модусів:

а) «ліберальний інтеграціонізм», побудований на домінуванні Москви як потягу процесу модернізації та демократизації пострадянських суспільств на прозахідних засадах (ідеологи перебудови доби Горбачова, сучасні російські ліберал-реформісти та їхні українські аналоги). Передбачається, що возз’єднані в єдину (конфедеративну або федеративну) державу народи все ж поступово прилучатимуться до світової макроекономічної системи, але не безпосередньо, а через Московський Центр.

Урядові кола РФ демонструють зацікавленість в активних інтеграційних процесах у межах колишнього Радянського Союзу з тим, щоб якомога швидше відновити єдиний економічний, політичний, воєнний і військово-промисловий простір із спільною внутрішньою, зовнішньою та оборонною політикою, скориставшись для цього критичною у своїй нагальності ідеєю економічного відродження. Уряд РФ дотримується офіційно затвердженого Указом Президента РФ стратегічного курсу Росії у взаєминах з державами СНД від 14 вересня 1995 р., якого ще ніхто не скасовував і який у цілому спрямований на створення «інтегрованого економічно і політично об’єднання держав». Дух цього документа, як і ряду інших з питань національної безпеки РФ, спрямований на фактичне відновлення Союзу під егідою Росії. Держави СНД також розглядаються як сфера переважних геостратегічних інтересів РФ, а отже – посилення впливу інших глобальних сил в країнах СНД розглядається як загроза національній безпеці РФ. Відповідно до цього складається враження, що уряд РФ зацікавлений у підтримці тих політичних сил в Україні, які орієнтовані на «реінтеграцію СРСР» шляхом перетворення СНД у новий Союз;

б) інша форма – «лівий інтеграціонізм» передбачає повернення до влади комуністичних сил та відновлення радянського суспільства під егідою того ж Московського Центру з можливим просуванням по шляху технічної та господарської модернізації, що дещо нагадує китайський аналог. Така інтеграція є привабливою для старшого покоління та зубожілого населення, оскільки начебто прагне забезпечити певний порядок, звичний з радянських часів та мінімальний рівень соціального захисту. При цьому приховується, що це тупиковий шлях з точки зору соціально-економічного розвитку – шлях, що призводить до міжнародної ізоляції та веде до знищення національної державності.

Ліві сили РФ завжди досить активно грають на «реінтеграційних» проблемах. Вони сприяють лівим в Україні, підтримуючи усі їхні акції щодо засудження НАТО та світового буржуазного імперіалізму. На думку Г. Зюганова, «зовнішньополітичне коріння наших нинішніх бід – у насильницькому розчленуванні країни, втраті стратегічних союзників». Але слід зазначити, що на грунті російської великодержавності їхні позиції збігаються з позиціями партій демократичного і реформаторського спрямування. Розбіжності полягають лише у тактиці та характері побудови відновленої великої держави, яка, на їхню думку, має бути соціалістичною, а не буржуазною. А задля цього варто рішуче застосовувати силові методи, на відміну від «м’яких» економічних і дипломатичних засобів, що більше влаштовує ліберал-демократів.

Ліві сили України здебільшого закликають до зміни зовнішньополітичного курсу держави в напрямі, кінцевою метою якого є реставрація Радянського Союзу. Першим кроком має бути формування потужного інтеграційного поля з колишніх радянських республік у вигляді СНД або принаймні у вигляді об’єднання України з РФ та Білоруссю. З другого боку, передбачається протидія усіма засобами розвиткові співробітництва України з міжнародними економічними та військово-політичними структурами, що, на думку лівих, реалізують інтереси розвинутих промислових країн світу;

в) «слов’янська інтеграція». В основних рисах ця ідеологія збігається з «лівим інтеграціонізмом», але, враховуючи певну відразу частки населення до віджилих комуністичних гасел, прагне їх замінити гаслами «слов’янофільства» – об’єднання слов’янських народів (мається на увазі – російського, білоруського та українського) навколо Росії. Ідеї інтеграції «трьох братніх народів», що вийшли із спільної колиски Київської Русі історично, не витримують критики. Так само «братніми народами» можна називати українців, білорусів і поляків, які «вийшли із спільної колиски» пізнішої держави – Речі Посполитої. Ідея виокремлення спільності трьох східнослов’янських етносів автоматично відокремлює їх від інших. Виникає питання: для чого це робиться?

Фактично це реставраційна ідеологія, яка передбачає консервацію та гальмування реформ при пануванні авторитарного режиму. Ситуація в Білорусі може бути охарактеризована як майже повне збереження радянського ладу. Союз РФ та Білорусі розглядають як значний крок до відновлення СРСР. Поразка національно-демократичних сил у цій країні спричинила її майже повну ізоляцію на міжнародній арені та призвела до значного гальмування реформаторського процесу. Білоруська державність поставлена на поріг виживання. Вихід з історичного тупика білоруські лідери вбачають в інтеграції з РФ в єдину державу.

На відміну від Білорусі, де третина населення виступає за союз слов’янських держав, в Україні ні населення, ні політична еліта в основному все ж не сповідує цих ідей. Навіть у РФ ідея Слов’янського Союзу сприймається лише вузьким колом фахівців і деяких радників вищих ешелонів влади. На думку багатьох аналітиків, це означало б самозамкнення в рамках одного макроетносу і протиставлення себе іншим народам РФ (зокрема тюркським), що може вилитися в етнічні та міжконфесійні конфлікти.

Треба відмітити, що ідея слов’янської єдності набула деякого пожвавлення у зв’язку з подіями в Косово і деклараціями керівництва Югославії щодо приєднання країни до Союзу Росії та Білорусі. Але виявивши з «братами-слов’янами» солідарність, «інтегратори» усіляко замовчували геноцид албанців Косово та європейську позицію з цього питання. Як і слід було очікувати, режим С. Милошевича, зазнавши поразки вже не бачить для себе потреби в розмовах про інтеграцію слов’ян. Отже, це було лише певною політичною кон’юнктурою;

г) «фундаменталістський інтеграціонізм» російських націонал-патріотів, прихильників Великої Росії. Вони вважають українців і білорусів лише гілками великоруського етносу, а тому відмовляють їм у праві на самостійну державність. Як можливий варіант вони припускають включення Білорусі до складу РФ на правах автономної республіки або навіть на правах окремої губернії Росії. Проробляється також ідея приєднання Білорусі шляхом визнання суб’єктами РФ окремих областей цієї країни, а не держави в цілому. Щодо України, то тут також плекають плани розчленування і включення окремих «зросійщених» частин її земель до Росії. Розуміючи, що західноукраїнське населення чинитиме рішучий спротив таким діям, аж до озброєної боротьби, російські націонал-патріоти погоджуються на відокремлення Галичини. Отже, йдеться про плани нового розколу української нації.

Таким чином, інтеграційні ідеологеми євразійської орієнтації мають багато спільного – всі вони побудовані на ідеї відновлення імперії, а головним каменем спотикання в цьому процесі вони бачать існування незалежної України. Таку думку поділяють і деякі західні аналітики, зокрема З. Бжезінський, який увесь час наголошує, що відновлення Російської імперії у будь-якому варіанті неможливо без встановлення російського контролю над Україною. До небагатьох чинників, які московськими політиками вбачаються рятівними для «імперії, що розсипається», традиційно належить і «український фактор». Практично всі публікації на теми інтеграції колишніх республік Радянського Союзу розпочинаються і завершуються різного роду розмірковуваннями, положеннями і висновками про роль, яку відіграє у цих процесах Україна.

Якщо подивитися на таку «інтеграцію» неупереджено, то стає зрозумілим, що відновлення єдиного воєнно-політичного простору на теренах колишнього СРСР, відтворення в тій чи іншій формі Союзу змусить незалежні держави діяти в інтересах Росії. А це означатиме можливість їх прямої участі у регіональних, етнічних та інших конфліктах на теренах колишнього СРСР. «Реінтегрований» партнер, як це можна бачити на прикладі Білорусі, неминуче зазнає негативних змін у ставленні до себе з боку Європейського Союзу, США та інших держав. В українському суспільстві реалізація такої перспективи неминуче призведе до серйозного внутрішнього розколу.

Канали впровадження ідей інтеграціонізму. Серед російських експертів останнім часом починає переважати ідея «інтеграції знизу». Вона означає реалізацію прагнення суб’єктів економічної, соціальної та культурної діяльності до створення, організації і функціонування таких суспільних інститутів, які б «відповідали на потреби часу загалом і більшості населення зокрема». Сюди можна віднести і форми виробничої кооперації, співробітництва та економічних контактів. Провідна роль належить заснуванню промислово-фінансових груп або транснаціональних корпорацій. Саме це, мовляв, дозволяє не втрачати накопичене. До числа впливових каналів інтеграції, які поки що слабо використовуються політиками, експерти зараховують «позицію творчих працівників, учених», які «одними з перших зрозуміли, що національні кордони в науці та культурі неможливі». Але тут не йдеться про спілкування з ученими Заходу, а лише про «відновлення зв’язків» радянських учених, тобто російське інтелектуальне домінування.

Фактичне панування російських мас-медіа в інформаційному просторі країн СНД дає можливість нав’язувати населенню відповідне до інтересів РФ розуміння міжнародних подій, створювати негативний імідж щодо України, де начебто влада перебуває в руках «націоналістів», які тільки й прагнуть утискувати росіян та російськомовне населення. Це сприяє підсиленню амбіцій великої держави, стимулює проросійські настрої на тлі розгорнутої пропаганди з боку Москви щодо неспроможності керівництва України здійснити необхідні перетворення та створити умови для процвітання країни.

Особливим механізмом упровадження ідеології інтеграціонізму є православ’я. Загальновідома орієнтація верхівки Російської православної церкви на гасла типу «Православ’я. Самодержавство. Народність (читай російська)!». Наочним свідченням посилення православного «інтеграційного тиску» на Україну з боку зовнішніх сил є політична акція, яка здійснювалася РПЦ. Хресний хід Патріарха Російської Православної Церкви Алексія ІІ відбувався під гаслами відзначення 2000-річного ювілею народження Христа. Він передбачав проходження територією України, що здатне було б викликати соціальну напруженість серед широких верств українського суспільства і дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію під час передвиборної кампанії на посаду президента України. На щастя, цей захід було реалізовано лише частково і він не позначився на перебігу політичних подій.

Візит російського Патріарха до України не мав би нічого протизаконного, якщо б він був представлений лише як паломництво високоповажного Пастиря до місць витоків російської православної традиції аналогічно до відвідування Святої Землі та витоків християнства. Одночасно це могло бути подане і як візит до віруючих власної конфесії у вигляді гілки УПЦ МП аналогічно з численними відвідуваннями власної пастви Папою Римським. У таких межах Хресний хід не викликав би жодних заперечень.

Стурбованість українського суспільства викликана наявністю небезпечних соціально-політичних аспектів проведення цієї та інших подібних акцій. Небажані наслідки такої політики визначаються рядом обставин. Це фактично є демонстрація «православно-російської ідентичності» Росії, Білорусі та України з метою обгрунтування ідеї відновлення єдиної державності; утвердження «історичного права» РПЦ бути єдиним спадкоємцем православної традиції Київської Русі. З другого боку, відбувається призвичаювання міжнародної громадськості до думки про «несправжність» і нетривалий характер Української держави, формування відповідного ідеям російського інтеграціонізму міжнародного іміджу України, що мало б наслідком її соціокультурну, а згодом і політичну ізоляцію на світовій арені. Метою є також здійснення передвиборного впливу на широкі маси віруючих з підтриманням бажаного для російських «інтеграторів» претендента на посаду президента України, що фактично є втручанням у внутрішні справи незалежної держави. Водночас поглиблення конфесійної та етнічної поляризації українського суспільства сприяло б провокуванню зіткнень та конфліктів на конфесійній основі та консолідації «російськомовного» населення навколо гасел російського інтеграціонізму.

Ще одним напрямом інтеграціоністських зусиль є використання мовної ситуації в Україні. Останнім часом можна помітити масову появу в ЗМІ України і Росії статей, присвячених мовній проблемі. Основну увагу вони акцентують на передвиборній обіцянці Л. Кучми в змаганнях 1994 р. надати російській мові статус офіційної. Вказується, що це начебто є постійно діючим чинником, який підтримує і стимулює завуальований конфлікт між владою і певними групами населення. Все це свідчить про активізацію зусиль певних політичних сил в Україні і в Росії щодо використання чинника «російськомовності» з метою отримання додаткових важелів впливу на український електорат. На І-му з’їзді росіян України цьому питанню було приділено чи не найбільшу увагу. Вважається, що оскільки 22% населення України становлять етнічні росіяни, то їх вплив на результати президентських виборів 1999 р. буде досить істотним.

З такими твердженнями важко погодитися, бо наскільки можливо Президент виконав свою обіцянку, надавши право владним структурам на місцях вирішувати питання використання російської мови у внутрішньому спілкуванні. За період з 1994 р. фактична сфера використання російської мови значно розширилася. Вона широко вживається як на офіційному (громадяни України можуть поглянути у свої паспорти), так і на неофіційному рівнях (особливо в Автономній Республіці Крим, де вживання російської мови гарантовано конституцією АРК, та в південно-східних областях). За офіційними даними, частка періодичних видань українською мовою становить по Україні лише 13%, українських фільмів в інформаційному просторі – лише 2%. Бібліотечні фонди складені на 80% з російськомовних книжок. Український книжковий ринок на 2/3 складений з імпорту російських книжок. На Луганщині українською мовою навчаються лише 3,9% школярів, на Донеччині – 4,1%. Отже, реальність свідчить про протилежні тенденції.

Мовне питання піднімають російські політики, тенденційно налаштовані збурити навколо цієї теми конфліктні ситуації й проводити офіційний курс РФ на «захист російськомовного населення» в державах СНД, хоча турбота про власних громадян за усіма міжнародними нормами є сфера виключно внутрішньої компетенції держави. Тому така політика є неприхованим втручанням у внутрішні справи незалежної країни.

У політизації мовного питання зацікавлені і політичні сили в Україні проросійського та лівого спрямування. Але варто зауважити, що незважаючи на широку пропагандистську кампанію під час виборів у Верховну Раду в березні 1998 р., партії, що намагалися здобути політичний капітал суто на «російськомовних» гаслах (СЛОН, Слов’янське об’єднання та інші), дістали вкрай низьку підтримку населення і в цілому набрали ледь 0,1% голосів. Загальновідомі дані про чисельність етнічних росіян в Україні та «російськомовних» ще не є достатньою підставою стосовно визначення їх політичних та електоральних орієнтацій.

Соціальним середовищем політизації мовного питання є деякі прошарки управлінців середньої ланки, які звикли до російськомовності, та окремі групи інтелігенції, вчителі російської мови та літератури, які побоюються безробіття, тощо. Насправді російськомовне населення (основу якого становлять етнічні українці) в масі не заперечує державний статус української мови, тоді як україномовне населення досить толерантно ставиться до вживання російської мови. Те саме можна сказати про багатьох етнічних росіян, які здебільшого зацікавлені у поліпшенні свого добробуту та не переймаються політичними дискусіями навколо мовних проблем. Але ініціювання змін у мовному питанні, його політизація може радикально порушити ситуацію толерантності.

Зрозуміло, що фактично йдеться про загальнодержавний статус російської мови, тобто закріплення її статусу як другої державної. Різниця між офіційною та державною мовами зводиться майже виключно до того, що офіційна мова не використовується при складанні міжнародних договорів та угод. Якщо за наявних умов погодитися з такою пропозицією, то наслідки для України від цього будуть досить непередбачуваними і загрозливими.

Так, значною мірою втрачатиметься національна ідентичність Української держави, яка за реальних умов поступово перетворюватиметься на «другу російську». Наступною вимогою проросійських сил буде введення «подвійного громадянства», а після цього досить легко буде піднімати питання про інкорпорацію України або її областей до складу РФ, оскільки існування двох російських держав не виглядає логічним. Потерпатиме міжнародний імідж України, оскільки інші держави та міжнародні структури, в очікуванні змін в державному статусі України, поступово переорієнтують свою політику знову на Москву. Внаслідок протестів української патріотичної громадськості буде збурений внутрішній конфлікт між російськомовним та україномовним населенням, що матиме наслідком дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в державі і в стратегічній перспективі, незважаючи на деякі тактичні переваги, призведе до погіршення українсько-російських взаємин.

Соціально-політичні і економічні корені лівого інтеграціонізму в Україні. Українське суспільство перебуває в стадії пошуків оптимального шляху до створення суспільства сучасного типу, але населення в масі своїй ще не має чітких суспільно-політичних орієнтацій та слабо усвідомлює як власні інтереси, так і інтереси суспільства в цілому. На рівні пересічного громадянина домінує уявлення, що включення його власних інтересів у загальний контекст суспільного життя не знаходить розуміння у влади, і процеси реформ виглядають більше як намагання суспільної верхівки збагатитися, ніж як реальна перспектива досягнення загального добробуту.

Значна економічна скрута в Україні також має свій негативний вплив. Виявленням цього є зневіра багатьох громадян у можливість конструктивних змін, спричинених приходом до влади нових політичних сил. Як наслідок значна частина електорату не має визначених політичних орієнтацій, що зменшує прогнозованість політичних подій. На цьому тлі зростають тенденції щодо посилення ідей лівого інтеграціонізму, в цілому спрямованих у минуле, яке завжди є більш визначеним, аніж майбутнє.

Соціально-політичною основою лівого інтеграціонізму є частина політичної еліти колишнього СРСР та їх прихильників, яка не сприйняла радикальних змін у пострадянському просторі після серпневих подій 1991 р., не погодилася з втратою свого домінуючого політичного становища і значною мірою протистоїть реформаторським процесам або прагне їх пригальмувати під демагогічними гаслами соціального захисту населення.

Важливим є також фактор майже повної відсутності політичної культури. Неадекватне представлення тих чи інших інтересів на рівні політичних партій та угруповань має наслідком те, що політичні програми багатьох кандидатів у президенти є декларативними і не дають реальної картини інтересів різних верств населення. Значною мірою на політичний процес впливає також низка факторів, пов’язаних із відсутністю усталених поведінкових форм, що робить вибір якоїсь частини громадян неусвідомленим та важко прогнозованим. Тіньовий характер розподілу реальної політичної влади між різними політичними та економічними групами має наслідком зростання в громадській свідомості різного типу соціальних міфологем, що полегшує можливості маніпуляції масами.

Вплив євразійських інтеграціоністів у більшості з нових незалежних держав має все ж локальний характер і спирається на значні прошарки російськомовного населення, які не розуміють і не сприймають національно-демократичні ідеї, не бачать перспективи майбутнього. На жаль, поки що в Україні є багато пересічних громадян, які ще відчувають себе частиною радянського народу, для яких батьківщиною є колишній СРСР. Економічні негаразди та злиденне буття населення сприяє посиленню ностальгічних настроїв за минулим.

Антизахідні настрої посилюються на тлі зростаючого зубожіння мас та швидкого збагачення небагатьох нуворишів, що мимоволі спрямовує думки звичайних громадян на минуле з його відносним добробутом та стабільністю і відвертає від реформаторів і демократів, та й від української державності. Прихід тієї чи іншої політичної сили в країні впливає на зміни в структурі вітчизняної економіки, тому має значення для перерозподілу власності і відповідно для отримання значних прибутків. У ситуації політичної невизначеності можуть бути реалізовані інтереси тих чи інших зовнішніх сил, отже, у передвиборній ситуації слід очікувати посилення ретельно прихованих зовнішніх впливів. Ідеї інтеграції використовуються як один з важелів цього впливу.

Російські політики намагаються поступово і непомітно підмінити ідею взаємовигідної економічної інтеграції на просторах колишнього СРСР політико-економічною і військово-політичною реінтеграцією колишніх союзних республік під егідою Москви. При цьому ігнорується безперечність того факту, що ідея «відновлення втрачених зв’язків у рамках колишнього СРСР» не може бути реалізована, оскільки з 1985 р. і особливо з розпадом СРСР у країнах СНД відбулися й відбуваються неминучі структурні та інші зміни. Тільки у цьому контексті доцільно вести мову про подальші кроки до інтеграції.

Відновлення єдиного воєнно-політичного простору на теренах колишнього СРСР, реінтеграція Союзу замість «нормальної» міжнародної інтеграції, у якій немає місця головним і підлеглим, по-перше, здатні підштовхнути нині незалежні держави у конфронтаційне минуле; по-друге, фактично змусять їх брати участь у забезпеченні національних інтересів Росії; по-третє, означатимуть потенційну можливість фінансування та прямої участі у регіональних, етнічних та інших конфліктах на теренах колишнього СРСР; по-четверте, «реінтегрований» партнер Російської Федерації неминуче зазнає негативних змін у ставленні до себе з боку США, країн-членів Європейського Союзу, всіх нинішніх чи потенційних конкурентів РФ; і врешті така перспектива неминуче супроводжувалася б серйозним внутрішнім розколом в українському суспільстві.

Головною перешкодою таким намаганням є політичні сили в Україні державницького і прозахідного спрямування. Тому передусім політичні кола РФ виступатимуть проти посилення правоконсервативних і центристських сил в Україні, спрямованих на включення в процес європейської інтеграції та на дистанціювання від РФ, що несе загрозу втрати її впливу на Україну.

Стратегічний інтерес України полягає у відновленні лише таких колишніх чи створенні нових інтеграційних економічних зв’язків у межах СНД, насамперед на двосторонніх засадах, які виключають надання взаєминам позаекономічних ознак і спрямовані на економічну модернізацію та стабільний розвиток. Зусилля України в проведенні незалежної полiтики на мiжнароднiй аренi гальмуються свідомими кроками та заявами «лівих інтеграторів», що надає західним аналітикам підстави для сумнівів у стабільності та життєздатності Української держави. Такі дії обертаються також і значними економічними втратами з огляду на обережність інвесторів.

Подальший загальнополiтичний перебiг подiй в Українi, економiчна стабiлiзацiя, боротьба з корупцiєю, втiлення у життя положень Конституцiї, подолання на її основi гостроти колiзiї мiж гiлками влади, оптимiзацiя законодавчої бази у народногосподарськiй сферi, пробудження iнтересу зарубiжних iнвесторiв до українського ринку і створення вiдповiдних гарантiй та остаточне завершення творення української полiтичної нацiї залишатимуться ключовими елементами нацiональної безпеки нашої держави. Стабiльнiсть української державностi та суспiльного розвитку залежить бiльше вiд вирішення цих проблем, нiж вiд рівня відносин з Росiйською Федерацією.

Нашим мас-медіа не завадило б більш рішуче здійснювати пропагандистські заходи, які викривали б справжнє спрямування ідей лівого інтеграціонізму. Слід розкрити правду про те, що СРСР розвалився не внаслідок дій міфічних масонів або підступів НАТО, а в силу неспроможності колишнього режиму забезпечити творчий поступ суспільства. Населення нашої країни в основному мало знайоме з кривавими наслідками панування тоталітарного радянського режиму, справжніми масштабами голодомору, репресіями 30-х років. Усе сприймається як далеке минуле, що мало кого торкається. Але історичний досвід показує, що за певних умов, коли не здійснювати належних заходів, історія може повертатися, особливо якщо в суспільному житті не відбуваються необхідні зміни в напрямі демократизації та поступального розвитку.

Особливу увагу можна було б приділити і періоду, що передував розпаду СРСР у 1991 р. У багатьох людей уже трохи стерлися в пам’яті ознаки того ладу, пов’язаного з тотальними дефіцитами необхідних речей, зубожінням, пихою номенклатурних володарів, спецрозподільниками, корупцією, «психушками», афганською війною і жахами Чорнобиля. На цьому тлі труднощі нашого часу, можливо, не виглядатимуть такими й значними. Недарма провідним гаслом серед нашого населення, особливо людей похилого віку, виступає теза: «Аби не було війни!». Йдеться не тільки про зовнішню агресію, але й про внутрішню війну «усіх проти усіх», з чим українці стикалися неодноразово протягом власної історії, тобто ситуації всезагального хаосу і безладдя.