Існуючі у зовнішній торгівлі України несприятливі тенденції (пасивне торгове сальдо, посилення сировинного перекосу в структурі експорту, збільшення розриву між експортоспроможністю та імпортоємністю) не залишають сумнівів у тому, що необхідною умовою інтенсифікації зовнішньоторговельної діяльності на сучасному етапі стає, перш за все, підвищення ефективності використання вітчизняного експортного потенціалу. Значення експорту як основного джерела валюти і фактора стимулювання вітчизняного виробництва особливо зростає в умовах звуження внутрішнього платоспроможного попиту на продукцію українських товаровиробників (приблизно 39% ВВП України реалізується на зовнішніх ринках, у тому числі в Росії – близько 20%).

У зв’язку з цим цілком закономірно, що важливим елементом структурної перебудови і технічної модернізації національного господарства країни має стати розвиток експорту. Особливу увагу слід звернути на продукцію обробних галузей промисловості з високим ступенем обробки. Незважаючи на це, доволі посередніми сьогодні виглядають успіхи в нарощуванні обсягів українського експорту: темпи розвитку останнього значно нижчі за аналогічний показник для міжнародної торгівлі в цілому. В результаті питома вага України в загальносвітовому обсязі експортних операцій скоротилася до 0,2% (аналогічний показник для Росії – 1,7%).

Значний стримуючий вплив на український експорт справляє комплекс ендогенних та екзогенних факторів. Найважливішими серед них є:

· низька конкурентоздатність вітчизняної промислової продукції, насамперед машинотехнічних виробів;

· важкий фінансовий стан більшості підприємств обробної промисловості і конверсійних виробництв, що робить практично неможливим здійснення за рахунок внутрішніх ресурсів інвестування перспективних, орієнтованих на експорт проектів;

· штучне стримування курсу гривні в рамках «валютного коридору», що звужує можливості використання курсового фактора з метою просування експорту;

· недостатній розвиток вітчизняних систем сертифікації та контролю якості експортних товарів на фоні підвищення вимог до споживчих та екологічних характеристик, а також до безпеки продукції, яка реалізується на ринках промисловорозвинутих країн;

· випереджаюче, порівняно з продукцією обробної промисловості та АПК, зростання цін на товари та послуги природних монополій;

· нестача спеціальних знань і досвіду роботи в сфері експорту у більшості українських підприємців, слабка координованість їх діяльності на зовнішніх ринках;

· розрив традиційних виробничих зв’язків на пострадянському економічному просторі та з країнами Східної Європи без завоювання нових постійних «ніш» на інших сегментах світового ринку;

· збереження елементів дискримінації українських експортерів за кордоном, застосування методів обмежувальної ділової практики, зокрема, картельних угод для витіснення чи недопущення України на перспективні, ємні ринки;

· низький світовий рейтинг надійності України для кредитів та інвестицій, що утруднює використання іноземних фінансових ресурсів для розвитку експортного потенціалу країни;

· невідповідність окремих норм українського законодавства прийнятим у міжнародній практиці принципам встановлення відповідальності постачальника за недоброякісну продукцію.

Із сказаного вище випливає висновок про необхідність невідкладного формування цілісної системи заходів державного стимулювання експорту. Вони мають бути відображені в спеціальній національній програмі розвитку і реалізації експортного потенціалу України, російський аналог якої, до речі, розроблений і затверджений ще постановою Уряду РФ № 123 від 8.02.96 р.

Тактична мета цієї програми полягатиме у нарощуванні експорту на традиційних ринках для швидшого відродження вітчизняного виробництва і подальшої перебудови національної економіки, а стратегічна – у підвищенні ефективності та масштабів експортної діяльності країни на основі розширення асортименту і поліпшення якості продукції, раціоналізації товарної і географічної структури експорту, використання прогресивних форм міжнародного торгово-економічного співробітництва.

Головними програмними завданнями мають стати, по-перше, формування в Україні сприятливих економічних, організаційних, правових та інших умов для розвитку та ефективнішого використання її експортного потенціалу. А по-друге – це також створення механізмів державної фінансової, податкової, інформаційно-консультативної, маркетингової, дипломатичної та інших видів допомоги вітчизняним експортерам.

Формування ефективного механізму розвитку і реалізації експортного потенціалу країни потребує розв’язання ряду превентивних задач, таких як:

· забезпечення функціонування механізмів кредитування і страхування експорту за участю держави, а також надання державних гарантійних зобов’язань щодо експортних кредитів;

· погодження заходів у сфері зовнішньоекономічної діяльності з цілями і задачами вищезгаданої Національної програми, а також проведення в разі потреби експертизи законопроектів та інших нормативних актів щодо їх впливу на розвиток вітчизняного експортного потенціалу;

· широке залучення українських ділових кіл до проведення спільних заходів стимулювання експорту;

· створення системи зовнішньоторговельної інформації та інформаційно-консультативних служб, що мали б регіональні і закордонні представництва;

· організація оперативної роботи державних органів щодо активного просування української продукції на зовнішні ринки та захист інтересів вітчизняних експортерів за рубежем.

Слід відзначити, що в 1998 р. була розроблена урядова програма розвитку експортного потенціалу. Але вона, на жаль, є прикладом невдалих спроб вирішення цієї проблеми. Замість виділення відповідних пріоритетних завдань і виконання їх на тендерній основі, що дозволило б істотно модернізувати виробництво і зробити продукцію конкурентоздатною на світових ринках, програма передбачає цільову роздачу державних коштів конкретним підприємствам під далеко не конкретні цілі. Перед владними структурами країни неодноразово ставились питання щодо падіння обсягів українського експорту, відсутності ефективної системи кредитування, страхування, стимулювання, інформування та інших засобів підтримки підприємств-експортерів з боку держави. Але, на жаль, і донині ніяких дієвих кроків в даному напрямку не зроблено. Свідченням цього є торішня постанова Кабінету Міністрів «Про заходи щодо розвитку зовнішніх ринків збуту українських товарів (робіт, послуг)» від 23.04.99 р. № 659. Вона рясніє деклараціями типу «внести» або «підготувати пропозиції». Так, наприклад, згідно з цим документом МЗЕЗторг, МЗС, Мінекономіки і Мінюст мали в місячний термін підготувати і внести пропозиції щодо ратифікації підписаної ще 15 квітня 1994 р. главами держав СНД Угоди про створення зони вільної торгівлі. Згадана постанова містить також доручення про внесення протягом 3-х місяців змін і доповнень до Правил визначення країни походження товарів, затверджених ще 24 вересня 1993 р. рішенням Ради голів Урядів країн СНД тощо. Якщо і надалі уряд буде таким чином розвивати зовнішні ринки збуту вітчизняних товарів, то очікувати якихось позитивних зрушень у даному питанні даремно. Це ще раз підкреслює актуальність прийняття комплексу дієвих заходів економічного характеру щодо державної підтримки українського експорту. Найбільш ефективним з них є фінансове сприяння держави вітчизняним експортерам, в тому числі із залученням коштів державного бюджету. Його здійснення пов’язане з використанням механізмів кредитування експорту, страхування експортних кредитів. Надання державних гарантій тощо. При цьому заходи щодо стимулювання експорту за рахунок держбюджету мають відповідати нормам і вимогам СОТ, що визначають прийнятий у світовій практиці порядок надання державної підтримки експорту, а також враховувати узгоджені умови майбутнього приєднання України до цієї авторитетної світової організації.

Домінуючими завданнями в галузі фінансового сприяння експорту мають стати:

· надання держгарантій щодо кредитних ресурсів, які залучаються уповноваженими банками для забезпечення обіговими коштами виробників, орієнтованих на реалізацію своєї продукції за кордоном;

· надання державних гарантійних зобов’язань і страхування експортних кредитів від комерційних і політичних ризиків для забезпечення захисту експортерів.

Доцільним для удосконалення в подальшому механізму фінансової підтримки українського експорту є вивчення можливостей кредитування за участю держави експортоорієнтованих науково-дослідних та експериментальних робіт, освоєння наукоємної і високотехнологічної продукції, закупівлі обладнання для розвитку експортного виробництва (кредити на тривалий період залежно від терміну окупності проектів). У цьому контексті також слід розглянути можливість надання кредитів на виробництво експортної продукції з тривалим циклом виготовлення, включаючи закупівлю сировини і матеріалів, що не виробляються в Україні.

Іншими засобами фінансового сприяння держави вітчизняним експортерам, можливість практичного застосування яких доцільно розглянути, є: надання банкам державних гарантій під фінансування на основі комерційного кредиту експортних поставок; забезпечення гарантій щодо кредитів для участі в міжнародних тендерах і торгах; страхування операцій з освоєння зовнішніх ринків; надання зв’язаних кредитів країнам-імпортерам української продукції (як це практикують Ексімбанки Німеччини, Японії та ін.).

Враховуючи хронічний дефіцит держбюджету, найдоцільнішим сьогодні, на нашу думку, є здійснення стимулювання вітчизняного машинотехнічного експорту.

У зв’язку з необхідністю організації системи страхування експортних кредитів і надання державних гарантій під них назріла потреба створення в країні спеціального експортно-імпортного товариства. Такі товариства за допомогою перерозподілу ризиків серед страхових компаній (в т. ч. і закордонних) змогли б підвищити вірогідність повернення державних експортних кредитів, а також поповнити власні кошти, які в майбутньому можна було б використати для того, щоб страхувати експорт в умовах обмеженої державної підтримки, а потім – взагалі без неї.

Одним з найважливіших напрямів підтримки українського експорту, особливо товарів з високим ступенем обробки, є посилення стимулюючого впливу податкової системи України на вітчизняних виробників. У зв’язку з цим доцільно вивчити та апробувати форми податкового заохочення експортерів з метою внесення в існуючі законодавчі акти відповідних коректив, серед яких:

· скасування ПДВ на вироби, що виготовляються за ліцензіями як для зовнішнього, так і внутрішнього ринку, бо інакше ліцензійна продукція машинобудування не стане конкурентоздатною (українське підприємство-ліцензіат несе додаткові, порівняно з ліцензіаром, виробничі витрати у вигляді сплати ПДВ і мита на імпортні комплектуючі);

· зниження непрямих податків на експорт послуг і приведення механізму регулювання такого оподаткування у відповідність до вимог СОТ;

· звільнення експортерів від сплати податку на рекламу експортних товарів;

· зниження розмірів державного мита, що сплачується при розгляді в арбітражних судах позовів, пов’язаних з виробництвом і наступним експортом товарів і послуг.

В подальшому з поліпшенням економічної ситуації в країні з’явиться можливість вжити ряд заходів щодо зміцнення закордонної інфраструктури збуту та обслуговування експортованого обладнання (створення збутових фірм, ділерської мережі, сервісних центрів тощо).

Крім того, доцільно дослідити можливості стимулювання використання промислового устаткування для виробництва експортної продукції шляхом зниження ставки податку на майно (чи його часткової компенсації через зменшення інших обов’язкових платежів).

Відомо, що транспортні витрати, які входять до вартості в т. ч. закордонних поставок вітчизняного обладнання і матеріалів, істотно перевищують аналогічні міжнародні показники. Це призводить до зниження конкурентоздатності української експортної продукції. Тому в Україні необхідно продовжувати роботу щодо удосконалення існуючої системи транспортних тарифів.

На сучасному етапі економічних перетворень важливого значення набувають цілеспрямовані зусилля органів державної влади щодо удосконалення нормативної бази, організаційного та іншого забезпечення експортної діяльності українських виробників.

З послабленням втручання держави, в тому числі у зовнішньоторговельне підприємництво, істотно збільшується роль опосередкованих (неадміністративних) форм її участі в реалізації загальнонаціональних цілей і задач у сфері експортної діяльності.

Запропонована (у доповнення до механізму економічної підтримки вітчизняних експортерів) система організаційно-правових і спеціальних заходів стимулювання експорту сприятиме ефективнішому виконанню покладених на державу функцій щодо його розвитку, а також розширенню участі України у світовому розподілі праці.

Відповідні функції в основному висвітлені та обгрунтовані в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Однак в ньому не знайшли достатнього відображення такі важливі для експортерів питання, як бартерна і клірингова торгівля, ціноутворення в зовнішньоторговельній діяльності, гарантії партнерам по співробітництву, порядок розв’язання господарських суперечок та інші аспекти, що вимагає додаткової розробки відповідних нормативних документів.

Крім того, потрібно розробити ще ряд законопроектів, що прямо чи опосередковано сприятимуть розвитку експорту. Серед них – закони про співробітництво на компенсаційній основі, про прикордонну та прибережну торгівлю, про зовнішньоекономічні операції з ліцензіями, про лізинг і франчайзинг, про офшорні зони на території України тощо.

Проблема реалізації українського експортного потенціалу вимагає докорінного поліпшення інформаційного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності. Першочерговим завданням у зв’язку з цим є створення системи зовнішньоторговельної інформації. Для її ефективного функціонування потрібно сформувати розгалужену мережу інформаційно-консультативних служб, які могли б оперативно інформувати клієнта у зручній для нього формі. Найбільш перспективними проектами в галузі інформаційного забезпечення експорту є:

· створення Українського інформаційно-консалтингового центру сприяння експорту, в якому концентрувалася б повна база даних з питань комерційних заявок і пропозицій вітчизняних підприємств та їх торгових партнерів, база нормативно-правових актів тощо;

· створення Українського інформаційного центру СОТ із стандартизації, сертифікації та усунення технічних бар’єрів у торгівлі;

· створення з використанням можливостей науково-дослідних центрів та українських закордонних установ системи інформатизації щодо сучасних досягнень вітчизняної та закордонної науки і техніки, а також передового підприємницького досвіду;

· створення автоматизованої системи інформаційно-аналітичного забезпечення зовнішньоторговельних зв’язків України на основі запровадження аналітичних програмних систем нової генерації, які можна охарактеризувати як системи інтелектуального аналізу даних з метою підтримки аналітичних розробок.

Для підвищення конкурентоздатності вітчизняних виробів на зовнішніх ринках необхідно організувати в країні ефективну систему сертифікації продукції, що експортується. Доцільним у зв’язку з цим було б також створення державної інспекції з якості експортних товарів. Ця установа змогла б не тільки стати на заваді проникненню на зовнішні ринки недоброякісних виробів, а й сприяла б випуску конкурентоздатної продукції з урахуванням вимог іноземних споживачів до якості. Важливим аспектом цієї діяльності є участь України в роботі міжнародних і регіональних організацій, що проводять сертифікацію, з метою взаємного визнання результатів іспитів експортованих товарів.

У міру того як зміцнюватиметься експортний потенціал країни, зростатиме важливість доступу вітчизняних експортерів на зовнішні ринки, в забезпеченні якого домінуюча роль належить державі. У зв’язку з цим на рівні міжнародних відносин ще більшого значення набуватиме діяльність міжурядових комісій з торгово-економічного співробітництва. В рамках цих організацій можна розглядати ті довгострокові перспективи динаміки і структури торгових потоків, які не викликають антагонізму у партнерів. Позитивний вплив на вирішення питання, що розглядається, може справити реалізація заходів, передбачених Програмою економічного співробітництва між Україною та Росією на 1998-2007 рр.

Очікуване приєднання України до СОТ буде сприяти передбачуваності доступу вітчизняної продукції на зовнішні ринки, усуненню торгової дискримінації та застосуванню загальноприйнятої у світі правової бази для захисту інтересів українських експортерів за кордоном. При цьому закордонні торговельні представництва України мають відігравати важливу роль. Їм треба активніше проводити моніторинг ринкової кон’юнктури за кордоном щодо українських товарів. З метою уникнення ускладнень «торговельно-політичного» характеру в разі дискримінації вітчизняних експортерів та виникнення загрози застосування країнами-імпортерами захисних заходів торгпредства України повинні ефективно використовувати дипломатичні канали для врегулювання конфліктних ситуацій. При значній кількості антидемпінгових розслідувань відносно українських експортерів доцільно встановлювати тісні робочі контакти уповноважених державних структур конфліктуючих сторін. Це дає можливість запобігти ескалації конфлікту і введенню компенсаційних мит. Потрібно також активізувати діяльність щодо роз’яснення, переконання, а в разі необхідності – і примушення українських експортерів дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки на світовому ринку. Таким чином можна буде уникнути багатьох торговельних суперечок і протидій вітчизняному експорту.

Крім того, назріла потреба створення в країні Центру сприяння доступу українських експортерів на зовнішні ринки. Ця структура виконувала б юридично-консультативні функції, допомагаючи тим самим вирішувати проблеми українських виробників при роботі на зовнішніх ринках (антидемпінгові процедури, захисні заходи імпортерів). Даний Центр також аналізував би умови угод і контрактів економічних операторів, що прагнуть отримати доступ до національної системи кредитування і страхування експорту.

Ефективний захист українських виробників має грунтуватися на підтримці, у першу чергу, конкурентоспроможних вітчизняних підприємств обробної промисловості для набуття ними навиків маркетингу, накопичення фінансових ресурсів та інших матеріальних і нематеріальних активів, важливих для виходу на зовнішні ринки. При такому підході захист внутрішнього ринку України виступає як важливий елемент національної стратегії в сфері експорту. Розвиток же експортного потенціалу, в свою чергу, створює довгострокові стимули до модернізації та підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Остання, в результаті, стає менш сприйнятливою до тиску імпорту.

Для здійснення запропонованого комплексу заходів щодо розвитку і реалізації експортного потенціалу України потрібні щорічні бюджетні асигнування, обсяг яких доцільно визначати, виходячи з існуючої світової практики, та коригувати з урахуванням сучасного стану національної економіки і сформованої структури українського експорту.

Сприяння розвитку експортного потенціалу України є найважливішим елементом державної промислової і структурної політики. Тому можна (на основі аналізу абсолютних показників і динаміки витрат на підтримку експорту за кордоном) рекомендувати виділяти щорічні бюджетні асигнування на сприяння українському експорту в розмірі 0,3% від обсягу ВВП, розрахованого за підсумками року, що передує прийняттю держбюджету. Рекомендований показник обчислений як середня для 22-х країн-членів ОЕСР питома вага (частка) чистих державних витрат на сприяння експорту в доданій вартості обробної промисловості. Застосування для України більш широкої бази розрахунків з використанням показника ВВП обумовлено перехідним характером національної економіки, яка відчуває гострий дефіцит у комерційному кредитуванні і страхуванні експорту, а також в інших засобах його стимулювання.

У сучасних умовах вирішення проблеми розвитку й особливо ефективної реалізації вітчизняного експортного потенціалу залежить не тільки від внутрішньоекономічної ситуації, а й від змін у світовому господарському середовищі. Тому при розробці політики української держави у сфері експорту необхідно враховувати об’єктивні зміни в геоекономічній і геополітичній ситуації, інтереси окремих країн-партнерів по зовнішньоекономічних зв’язках, міжнародні правові норми і правила торгівлі, конкурентні переваги своєї країни та її провідних підприємств, здатних брати активну участь у світовому торгово-економічному співробітництві.

Таким чином, успіх у реалізації експортного потенціалу може бути досягнутий лише при орієнтації вітчизняних галузевих комплексів і підприємств на випуск тих видів конкурентоздатної продукції і послуг, що зможуть знайти свої «ніші» на зовнішніх ринках. У зв’язку з цим постає необхідність корінного відновлення основних фондів у стислі терміни, стимулювання розвитку наукомістких технологій, переважного випуску продукції з високим ступенем обробки. Зокрема, для виробництва високоякісних конкурентоздатних товарів, які дадуть змогу Україні хоча б «засвітитися» на світовому ринку, потрібно впровадити на початку ХХІ століття як мінімум 10-12 макротехнологій, що визначають у даний час потенціал 7-ми найрозвинутіших країн світу. Без цього неминучими будуть подальша деградація вітчизняного виробничого потенціалу, технологічна стагнація, а в кінцевому підсумку – повна втрата конкурентоздатності української продукції і сповзання України на периферію світового господарського розвитку.

Однак сьогодні Україна не має власних інвестиційних ресурсів в обсязі, достатньому для форсованого переведення своєї промисловості на рейки інноваційно-конкурентного розвитку. Так, розмір капітальних вкладень у 1999 р. знаходився на рівні 1958 р. і становив 23% від показників 1990 р., хоча в більшості галузей економіки зношеність основних фондів сягає близько 80%. Тому закономірними виглядають численні спроби українських виробників залучити іноземні інвестиції для вирішення даної проблеми. На жаль, головною формою залучення закордонних коштів є кредити. Таку практику навряд чи можна визнати стратегічно виправданою через ряд причин. По-перше, ці кредити є в основному короткостроковими, даються під чималі відсотки і потребують значних витрат на обслуговування боргу. По-друге, існує великий ризик, що заново побудовані чи модернізовані підприємства можуть виявитися неконкурентоспроможними ще до появи на ринку їхньої продукції.

У цьому зв’язку більш ефективними порівняно з кредитними формами інвестування є прямі іноземні інвестиції в реальний сектор економіки. Однак минулі роки свідчать, що з різних причин в Україну надійшло всього лише 2,5 млрд дол. США інвестицій. В той же час, за розрахунками Мінекономіки, для структурної перебудови національного господарства країни потрібно 150-200 млрд дол. США на 10-15 років. Як бачимо, порівняно з потребами України допомога міжнародних фінансових організацій є мізерною і спрямовується в основному на покриття дефіциту бюджету, а не на структурні перетворення в економіці. І очікувати яких-небудь глобальних рухів у цьому плані в найближчому майбутньому наївно. Підтвердженням такого песимізму є дані щорічних звітів Світового економічного форуму про стан конкурентоспроможності 53-х країн, за якими ведеться спостереження. До речі, ця інформація призначена в основному для міжнародних ділових структур. У ній характеризується сприятливість умов інвестування в різних країнах. Показники конкурентоспроможності мають тут першорядне значення, тому що характеризують можливості конкретної країни ефективно використовувати вкладений у її економіку капітал. У вказаному звіті за 1997 р. Україні відводилась передостання, а Росії – остання позиція. В 1998 р. ці дві країни лише помінялись місцями.

Якщо дана економічна ситуація збережеться і надалі, то найближчим часом Україна в умовах жорсткої конкуренції на світовому ринку не зможе забезпечити реалізацію поза своїми економічними просторами вітчизняної продукції, особливо виробів з високим ступенем обробки. В зв’язку з цим життєво важливим для країни є збереження позицій українських виробників на традиційних для них зовнішніх ринках збуту. Вирішення цієї проблеми вимагає більш тісного економічного співробітництва України з державами СНД, і з Росією зокрема.

Загальновідомо, що світова економіка все більше інтернаціоналізується. Завдяки цьому створюються умови для концентрації та кращого використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, всебічного врахування регіональних особливостей і чинників виробництва, розширення ринків товарів, послуг, капіталу і праці. В результаті прискорюється соціально-економічний розвиток, підвищується ефективність суспільного виробництва держав, які активно беруть участь у зовнішньоторговельному процесі, значно зменшується існуюча між ними різниця в рівні та якості життя населення. З огляду на це, більшість країн прагне утворити регіональні економічні угруповання, які дають змогу більш повно й ефективно використовувати внутрішні і зовнішні чинники зростання економіки. Так, якщо в 1985 р. у світовому співтоваристві функціонувало 3 інтеграційних утворення, то в даний час – вже 7. Відповідно кількість країн, що беруть в них участь, збільшилась з 35 до 60, а їх частка у світовому ВВП зросла за цей період з 27,8% до 74,2%, і в світовому експорті – з 43,3% до 75,4%.

Врахувавши досвід функціонування цих інтеграційних угруповань, держави СНД могли б більш ефективно використовувати переваги інтеграції своїх національних економік і підвищити власний рейтинг у системі міжнародного розподілу праці. За розрахунками МЕК СНД, на країни Співдружності припадає нині близько 10% промислового і 4,5% експортного світового потенціалу, а також приблизно 25% існуючих у світі запасів основних видів природних ресурсів. Науково-технічний потенціал держав-учасниць СНД, виражений у формі інтелектуальної власності, становить не менше 500 млрд дол. США, а платоспроможний попит на наукомістку продукцію в них може досягти до 2005 р. 150-200 млрд дол. США.

Країни Співдружності мають досить розвинуті транспортно-комунікаційні системи. У СРСР залізниці перевозили 1/2 світових обсягів вантажів і 1/4 – пасажирів. За оцінками ряду міжнародних організацій, річний прибуток від експлуатації транспортно-комунікаційних систем СНД може скласти 100 млрд дол. США. По виробництву електроенергії країни Співдружності знаходяться на 4-му місці в світі (10% світового виробництва). Однак використовується цей потенціал украй неефективно. Деякі держави СНД в даний час не мають нормального енергозабезпечення, а енергоємність суспільного виробництва в них майже в 1,5 раза перевищує аналогічні показники в розвинутих країнах Європи.

Розвиток національних господарств та інтеграційних співтовариств особливо інтенсивно відбувається там, де економіка орієнтована на розширення взаємовигідних торгово-економічних відносин. Причому обсяг товарообмінних операцій між інтеграційними угрупованнями та індустріально-розвинутими країнами складає значну величину, частка якої в усьому товарообміні, наприклад, ЄС становить 23%. Це свідчить про високу конкурентоздатність продукції цих країн та ефективне використання переваг територіального розподілу праці і кооперації виробництва. На жаль, цього не можна сказати про Україну і держави СНД. На них припадає лише 4,2% обсягу товарообігу між розвинутими країнами та інтеграційними угрупованнями.

В розвитку останніх існує ще одна важлива тенденція, що обумовлює їхню ефективність. Це порівняно висока частка взаємної торгівлі між країнами, що інтегруються. Так, у ЄС об’єм внутрішньої торгівлі до загального об’єму експорту перевищує 62%, а в СНД – лише 27% при скороченні частки товарів з високим ступенем обробки і погіршенні використання науково-технічного потенціалу. В даний час у країнах Співдружності практично немає платоспроможного попиту на наукомісткі технології та продукцію, що призводить до старіння технологічної бази, поступової втрати переваг, які раніше були у розвитку авіакосмічної техніки, військово-промислового комплексу, ядерної фізики, енергетики, верстатобудування, біотехнологій, освіти, культури і мистецтва.

Це дуже тривожна тенденція, яку треба будь-що переломити у найкоротші терміни. Необхідно, щоб держави-учасниці СНД погодили і зосередили свої зусилля на розвитку взаємовигідних торгово-економічних і виробничо-технологічних зв’язків, створенні зон вільної торгівлі, на організації ефективної системи сприяння розвитку науково-технічного і виробничого потенціалів, на підвищенні конкурентоспроможності виробництва, поліпшенні управління зовнішньоекономічною діяльністю.

Більш тісне міждержавне економічне співробітництво дало б змогу цим країнам без додаткових інвестицій збільшити виробництво продукції базових галузей більш ніж у 1,5 раза; знизити сумарні по СНД виробничі витрати в електроенергетиці – на 20%, у металургії – на 15%, у машинобудуванні – майже на 25%. За рахунок поліпшення координації зовнішньоекономічної діяльності країн Співдружності з’явиться можливість поліпшити сумарний торговий баланс СНД на 15-20 млрд дол. США.

В даний час у світовій господарській практиці використовується безліч моделей економічної інтеграції. Однак будь-яке регіональне економічне співробітництво починається із введення режиму вільної торгівлі на багатосторонній основі. Дану стадію пройшли ЄС, що об’єднує нині 15 держав; РЕВ, що включала майже всі країни соціалістичної орієнтації; держави багатьох інших інтеграційних об’єднань у Європі, Америці й Азії. Це пояснюється тим, що режим вільної торгівлі дає змогу реалізувати основну умову ефективності міждержавних взаємодій – експорт надлишкових та імпорт дефіцитних чинників виробництва.

Угода про створення зони вільної торгівлі на економічному просторі СНД була підписана главами держав ще 6 років тому (15.05.1994 р.). На жаль, і донині ця зона тут ще не сформована. Режим вільної торгівлі на економічному просторі СНД, незважаючи на важливість його введення, все ж потрібно розглядати як перехідний етап на шляху до більш високих форм міждержавного економічного співробітництва, які дадуть можливість завершити реформування та провести структурну перебудову національних економік, створити розвинуту ринкову інфраструктуру, забезпечити значною мірою вирівнювання умов господарювання для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Цьому процесу може успішно сприяти насамперед відновлення практично зруйнованих у даний час раціональних науково-технічних і виробничих зв’язків між країнами Співдружності.

Створення ефективної системи сприяння розвитку експортних потенціалів у країнах СНД має здійснюватися по таких основних напрямках:

· кредитно-страхова підтримка інновацій та розвитку пріоритетних, експортоорієнтованих виробництв;

· надання податкових пільг виробникам пріоритетної продукції та її експортерам;

· розробка і фінансування програм розвитку пріоритетних експортоорієнтованих проектів у рамках спеціально створених фондів;

· адміністративно-організаційна підтримка національних виробників;

· врегулювання платіжно-розрахункових відносин між підприємствами країн Співдружності, включаючи можливість часткового або повного погашення заборгованостей у майновій формі та цінними паперами, а також переоформлення частини дебіторської заборгованості в державний борг країн СНД;

· розвиток міждержавного лізингу;

· розробка і прийняття міждержавних документів щодо координації ринків цінних паперів, установлення єдиних принципів заставних операцій, страхування ризиків, валютного й експортного контролю;

· розробка і впровадження нових систем обслуговування торгово-економічних відносин країн СНД, у т. ч. механізму клірингу;

· створення сприятливих умов для –

а)  організації і функціонування двосторонніх і багатосторонніх торгово-промислових палат, бізнес-центрів і представництв;

б)  розвитку різних форм спільного підприємництва, таких як транснаціональні фінансово-промислові групи, лізингові компанії та інші;

· заохочення прямих інвестицій національних інвесторів у країни СНД;

· використання бюджетних форм підтримки національних виробників і експортерів.

Одним із конструктивних заходів для подолання тенденції до зменшення взаємного товарообігу може стати квотування обсягів взаємних міждержавних поставок продукції і послуг з метою більш повного задоволення попиту і підвищення ефективності взаємного товарообміну. Даний процес необхідно погоджувати з формуванням національних бюджетів. Тільки тоді він забезпечить для всіх країн Співдружності обопільну вигоду і гарантований прибуток від розвитку взаємного товарообігу.

Крім цього, необхідно створити систему міждержавної координації інвестиційного кредитування зарубіжних країн, які б використовували виділені державами СНД кошти на придбання товарів, вироблених на території Співдружності.