Нині у структурах влади, у засобах масової інформації і серед громадян дедалі частіше можна почути розмови про соціальне партнерство як про підгрунтя майбутнього благополучного і відносно безконфліктного існування українського народу.

Серед західних вчених існує думка, що підняттю Європи з руїн після Другої світової війни сприяли три головні чинники: ринкова конкуренція, державне регулювання і соціальне партнерство. В Україні поки що ці чинники не працюють, тому перспективи кризового і конфронтаційного розвитку досить реальні.

Соціальне партнерство може виявитись саме тією ланкою, завдяки активізації якої уможливиться визначення всіх сприятливих перспектив.

Соціальне партнерство найчастіше визначають як шлях досягнення розумних компромісів між працею і капіталом, «як систему інститутів, механізмів і процедур, покликаних підтримувати баланс інтересів сторін, що беруть участь у переговорах про зайнятість, оплату і умови праці та сприяють досягненню взаємоприйнятного для них компромісу для реалізації як корпоративних, так і загальносоціальних цілей» [1]. На жаль, про загальносоціальні аспекти партнерства часто забувають, приділяючи увагу в межах певного підприємства передусім взаємостосункам власників з найманими робітниками. Звідси – типові шляхи досягнення позитивного результату: взаємодія з профспілками; генеральні, галузеві, спеціальні тарифні угоди; колективні договори тощо. Все це важливо і потрібно, проте стосується здебільшого внутрішньої сфери підприємств. До масштабів міста, села, селища цей процес найчастіше не доходить. Навіть щодо найперспективніших напрямів йдеться про контроль і арбітражне втручання органів місцевого самоврядування.

Припустимо, що на кожному з підприємств конкретного населеного пункту проблеми соціального партнерства успішно розв’язуються. Про це можна лише мріяти, однак чи означає подібна ситуація, що населення такого міста або селища матиме добробут? На жаль, ні. Органи місцевого самоврядування в Україні не спроможні забезпечити належне фінансування соціальної сфери і її працівників: вчителів, лікарів, працівників культури; сприяти виплаті пристойної пенсії ветеранам; допомоги безробітним тощо. Це означає, що певні прошарки населення перебувають поза межами справедливого розподілу і про реальне соціальне партнерство практично говорити не доводиться. Проблему можна розв’язати, тільки піднявшись над масштабами конкретного підприємства, оцінюючи соціальне партнерство з позицій міста, села, селища, тобто суб’єктів місцевого самоврядування.

Перехід до ринкових відносин, капіталізація суспільства призвели до ситуації, коли на рівні місцевого самоврядування існують і, на жаль, реально протистоять один одному дві сили: підприємці та решта населення. У суспільстві виділився прошарок відносно багатих людей і намітилося певне протистояння між цим прошарком і основною масою. Обидві сторони поводять себе не зовсім коректно, що спричиняє соціальну напруженість у суспільстві. Підприємці не гребують приховуванням прибутків від оподаткування, намагаються діяти «у тіні», необгрунтовано завищують ціни на продукцію і послуги, затримують заробітну плату найманим робітникам. Населення відповідає відкритою неприязню. У межах цієї проблеми неадекватною є позиція органів місцевого самоврядування. З одного боку, бізнесмени також виборці, причому саме від них багато у чому залежить нормальна життєдіяльність cуспільства. З другого боку, через деструктивну діяльність значної частини підприємців наявних податкових відрахувань не вистачає для нормальної роботи місцевої влади щодо підтримання інфраструктури населеного пункту і необхідних соціальних виплат.

Підгрунтям життєздатності будь-якого суспільства є процес виробництва і реалізації товарів і послуг. Внаслідок цього процесу виникають прибутки, що становлять основу зарплати найманих працівників, податків держави і місцевого самоврядування, накопичення капіталів підприємцями. Цікаво, що останні постійно критикують владу: центральну – за надмірні податки, а місцеве самоврядування – за бідність і неспроможність вирішувати соціальні проблеми. Соціальне партнерство за межами приватних підприємств більшість бізнесменів розглядають тільки через призму доброчинності, що, в принципі, похвально як явище, проте більше подібно на «забаву грабіжника» (Ж.-Ж. Руссо), ніж на реальне співробітництво із загалом. При цьому бізнес наполегливо сповідує особливий менталітет, тільки за собою залишаючи право на одержання прибутку і надприбутку. Сучасний вітчизняний підприємець, зазвичай, виходить з позиції, що бізнес – його виняткова прерогатива, що органи місцевого самоврядування і комерційний успіх – поняття несумісні, що робота місцевої влади зводиться тільки до організації життєзабезпечення населеного пункту у жорстких межах податків, що збираються.

Так, основним джерелом надходження коштів до місцевого бюджету є різні податки і збори. Частина інших надходжень, наприклад, від приватизації або оренди комунального майна, вкрай незначна. На сьогодні суб’єкти місцевого самоврядування в Україні дуже часто не мають у своїй комунальній власності високорентабельних комерційних підприємств. При цьому наявних бюджетних коштів катастрофічно не вистачає навіть для забезпечення поточної життєдіяльності населених пунктів, не говорячи вже про стабільний їхній розвиток. Вихід – в активізації роботи щодо пошуку нових форм поповнення міської казни. Найчастіше нове – це добре забуте старе. Документи свідчать, що влітку 1917 р. 25 % бюджету Москви становили прибутки від міських комерційних підприємств [2]. Виникає запитання, чому б не відродити у населених пунктах України подібний досвід, організувавши систему високоприбуткового бізнесу через підприємства з комунальною і змішаною формою власності. Для забезпечення необхідного контролю функціонування такої системи з боку органів місцевого самоврядування роботу пропонується здійснювати через головне комунальне підприємство, прибутком якого має розпоряджатися виключно місцева Рада. Інші підприємства системи (спільної форми власності) мають засновуватися через головну фірму, що відповідає вимогам Закону «Про місцеве самоврядування в Україні». При подібній організації роботи прибуток головного підприємства фактично є паралельним бюджетом населеного пункту (рис.), а найголовніша фірма відіграє роль добуваючого елемента системи управління населеним пунктом, причому на госпрозрахунковій базі, тобто без збільшення апарату держслужбовців.

Організоване таким чином комунальне підприємство само по собі здатне сприяти вирішенню багатьох економічних завдань місцевого самоврядування. Проте з точки зору соціального партнерства особливий інтерес становить не головна холдингова структура, а дочірні комерційні спільні форми, співзасновниками яких ця структура може виступати за рішенням місцевих Рад.

Припустимо, що орган місцевого самоврядування, що представляє інтереси громади населеного пункту, через комунальну холдингову фірму заснував спільне комерційне підприємство. Партнером виступила приватна комерційна структура. Свою частину статутного фонду комунальна холдингова фірма внесла будівлями, спорудами, приміщеннями, комунальним майном, правом користування землею, інтелектуальною власністю тощо. Приватна структура вклала гроші. Очевидно, що про реальне соціальне партнерство можна говорити тільки за умови, що внески учасників до статутного фонду створюваного підприємства приблизно рівні. При цьому обидва партнери несуть однакову відповідальність за долю спільного проекту.

Спробуємо розглянути, які переваги дає співзасновникам спільна робота.

З позиції населення капітал, що залучається до статутного фонду спільних підприємств, активізує виробництво товарів і послуг, створює нові робочі місця. На цьому підгрунті, а також за рахунок «прозорості» господарської діяльності збільшується база оподаткування і відповідно прибутки бюджету. Бюджет органів місцевого самоврядування поповнюється новою складовою – дивідендами за результатами діяльності спільних комерційних структур.

Для підприємців партнерство з органами місцевого самоврядування означає можливість розширити сферу діяльності, забезпечити себе найбільш сприятливими умовами роботи аж до отримання у межах Закону окремих пільг. Базою для одержання переваг є не злощасна корупція, а взаємовигідне співробітництво в інтересах громадян. При проведенні необхідної роз’яснювальної роботи можна очікувати позитивних змін соціального статусу підприємців-партнерів у громадській думці.

Для органів виконавчої влади і місцевого самоврядування активізація виробництва товарів і послуг сама по собі вже є позитивним результатом. Якщо ж при цьому зростає прибуткова частина бюджету, це серйозно збільшує потенційні можливості й престиж місцевої влади.

У місті Краматорську Донецької області вже накопичено певний досвід створення і функціонування спільних комерційних структур за участю комунальної власності. Керуючись цим досвідом, можна сформувати основні принципи побудови подібних підприємств, що дають змогу дотримуватися паритету інтересів учасників і тим самим забезпечують справжнє соціальне партнерство. Не викликає сумнівів, що ефективне управління комерційною структурою можуть здійснювати тільки професіонали-підприємці, які спеціалізуються у відповідній галузі бізнесу. Для того щоб зацікавити професіоналів, а також з метою залучення необхідних фінансових ресурсів до статутного фонду, контрольний пакет підприємства (у розмірі 51-55 % акцій) пропонується передавати підприємцям. З іншого боку, щоб застрахувати комунальну власність від можливої недобросовісності партнерів по бізнесу статутні документи підприємства мають передбачити рішення основних питань діяльності фірми (призначення керівників, розподіл прибутків тощо) 60-70 % голосів, що забезпечуватиме блокування невигідних громаді рішень. Звичайно, представники місцевої влади повинні брати активну участь в управлінні спільним підприємством.