Нове стрімко увірвалося в життя народів колишнього СРСР, змінюючи всі сфери суспільного життя. Серйозні перетворення відбулися і все ще тривають у структурі державної влади країн-членів СНД. На жаль, як і у деяких інших сферах, у галузі державотворення реформи принесли не тільки бажані і суспільно виправдані новації, а й призвели до нормативної плутанини, перетягування владної ковдри між провідними державними інститутами, що спричинило політичні кризи, які, зокрема, полягають у протистоянні законодавчої та виконавчої гілок влади.

Ще одна проблема державотворення викликана тим, що форма правління окремих пострадянських країн нині все ще тісно пов’язана з організацією верховної влади, яка склалася в часи формального панування Рад народних депутатів. Донедавна радянська політична наука і наука у галузі конституційного права активно заперечували необхідність визнання і впровадження в життя як принципу розподілу влад, так і інституту президентства, який вважався «шкідливим і безперспективним для радянської демократії, чужим і ворожим передовій соціалістичній формі народовладдя». Не останню роль у «відмові права на життя» президентству відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності державного механізму.

Поєднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повноважень – ось яким, на думку радянських ідеологів, був ключ до вирішення всіх питань державного будівництва. А «вершиною» вчення про Ради та радянське державне будівництво в цілому було зосередження функцій глави держави у Верховній Раді, в особі її постійно діючого органу – Президії ВР – такому собі «колективному президентові». Відповідний принцип «одновладного правління» зумовив особливості і форми функціонування системи представницьких органів СРСР, головними з яких були їх верховенство, принцип демократичного централізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, панування вертикальних зв’язків тощо.

Життя переконливо засвідчило непридатність і навіть шкідливість теорії «поєднання влад» і «одновладного правління», що обумовило необхідність впровадження на просторах СНД механізму розподілу влад як єдино можливої у демократичному суспільстві форми організації діяльності верховних владних структур.

Впровадження відповідного принципу пов’язане з подоланням усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів державної влади і передусім – інституту президентства. На заваді цьому процесу стоять як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники, головними з яких є важкий тягар недавнього радянського минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи тощо.

Тому процес державотворення в пострадянських країнах ще далекий до завершення. Як правило, в пострадянських країнах поки що остаточно не сформовано навіть основного каркасу державних інститутів, не кажучи вже про їх досконалість. У багатьох країнах СНД за короткий час неодноразово піддавалися змінам найважливіші базові нормативні акти (закони про власність, цивільні кодекси тощо).

Якоюсь мірою це закономірно для держав, що переживають стадію кардинального реформування. Державні інститути в такому випадку просто не можуть залишатися у тому вигляді, в якому вони існували в минулому, забезпечуючи функціонування держави, що пішла в небуття, а через різні причини сьогодні ще не набули кінцевої дієвої форми. Варто зазначити, що на вибір певної форми державного правління впливають, природно, традиції історичного розвитку країни, територіально-географічне розташування, стан національної консолідації, поєднання економічних, політичних та інших факторів тощо. Разом з тим, не можна не зважати, що сьогодні процес державотворення в СНД містить у собі досить великий суб’єктивний компонент. Це пояснюється своєрідністю політичного процесу в пострадянському суспільстві, де владні інститути і персоналії часто відіграють вагомішу роль, аніж партії і громадські організації, тоді, як ідеологія є вторинною щодо політичної практики.

Ефективні державні інститути і дієву політичну практику неможливо створити відразу. Приклад західних демократій свідчить, що для виникнення, зміцнення і легітимізації владних інститутів потрібен час, упродовж якого відбувається складний процес надбання позитивних знань і досвіду. В той же час для успішної боротьби з важкою і соціально-економічною кризою, яка нині має місце в новоутворених країнах, необхідні вже сформовані дієві інститути. Однак ця криза сама по собі перешкоджає складному завданню інституціоналізації.

У цьому і полягає драма пострадянських країн, позбавлених демократичної традиції. Країни СНД змушені переборювати численні негативні наслідки авторитарного минулого й одночасно вирішувати небачено складні соціально-економічні проблеми, з рядом яких «старі» демократії практично не стикалися при народженні.

Практика державного будівництва демонструє беззаперечний вплив на долю демократій у багатьох країнах економічних, соціальних, історичних і культурних чинників. Вони діють більш-менш незалежно від існуючих політичних інститутів. Культуру важко, а й, напевне, взагалі неможливо змінити. Історична спадщина ніколи не зникає зовсім, а соціально-економічні перетворення не можуть відбутися за наказом і відразу. Державотворці змушені шукати ті політичні інститути, що найкраще відповідатимуть соціально-політичним умовам тієї або іншої країни. Президентське, парламентське чи напівпрезидентське правління; централізм чи федералізм; система проведення виборів – у будь-якому випадку ці питання одного ряду: який комплекс законів і інститутів у змозі спрямувати суперечливі інтереси певного суспільства у мирне і демократичне русло?

Немає потреби описувати глибину політичної кризи, успадкованої країнами СНД від авторитарного режиму СРСР. Ця криза в першу чергу викликає у еліти сильне відчуття екстремальної ситуації та сприяє створенню грунту для прояву негативних тенденцій у державотворенні. Ще одним негативним елементом у пострадянських державах є слабкість і роздрібненість демократичних політичних партій, що часом змушує виборців шукати порятунку в особі популістських лідерів, які не мають ані досвіду, ані організаційної підтримки. Недосвідчений уряд не може вирішити цілої низки проблем, які виникають у суспільстві, і змушений у своїх діях спиратися на бюрократію (інколи нелояльну). Президентів обирають під обіцянки, а їхні уряди вважають «урядами рятівників».

Після краху колишніх надій і провалу перших «рятівних» програм у суспільстві виникає загальний цинічний настрій у ставленні до політики, політиків і уряду. Уряд, якщо бажає зберегти хоч будь-яку популярність, має одночасно як контролювати інфляцію, так і проводити соціальну політику, демонструючи тим самим, що піклується про бідний і, що більш важливо в політичному плані, недавно збіднілий прошарок середнього класу.

Цілком очевидно, що «незрілість» суспільних відносин, відсутність демократичних традицій (зокрема недостатність політичного та ідеологічного плюралізму) призводять до дестабілізації суспільного життя й постійних, затяжних владних криз.

Запроваджена форма начебто демократичного державного устрою, а фактично авторитарний механізм функціонування владних інститутів створюють додаткову загрозу політичній системі суспільства. Характерно, що занадто роздуті, надлишкові і майже неконтрольовані державні структури обмежують можливості економічного зростання і різко знижують ефективність діяльності уряду. За відсутності сильних юридичних інститутів влада права вкрай неефективна. Виборчі системи, засновані на принципі пропорційного представництва і закритих списків кандидатів, контрольованих партійними босами, та випадки купівлі голосів виборців у великих мажоритарних округах створюють розрив між обраним депутатським корпусом та їхнім електоратом. Корупція підриває довіру до обраних лідерів, визначаючи глибоко цинічне ставлення населення до політики і громадської діяльності.

Сьогодні на вибір форм правління в країнах СНД вирішальний вплив мають західні моделі державного будівництва, подані головним чином Конституцією V Республіки Франції та меншою мірою владною системою США. У світовій історії зустрічалася подібна рецепція в період формування державних систем країн, що звільнилися від колишньої колоніальної залежності. Запозичення колоніями конституційних положень своїх колишніх метрополій дуже чітко простежується в розбіжностях англійської і французької конституційної «спадщини» у цих державах.

У державах СНД причина була іншою. Новоутворені країни звільнялися від колишньої радянсько-соціалістичної моделі держави. Зважаючи на те, що загальна політична лінія проводилася під гаслом повернення нових держав «на стовпову дорогу світової цивілізації», природно, що нові еліти, які прийшли до влади, одночасно з західними концепціями ринкової економіки брали на озброєння і західні конституційні моделі, причому те й інше запозичувалося без обгрунтованого та критичного переосмислення і адаптації відповідно до особливостей конкретної пострадянської країни.

У політичних колах вважали, що всі демократичні закони і процедури мають бути побудовані за однією моделлю, незалежно від того, де вони втілюються в життя, що структурні характеристики репрезентативної влади є константами і їхня реалізація призводить до однаково позитивних результатів у всіх суспільствах, де вони існують.

Домінування цього ідеалістичного чинника при реформуванні державного устрою стало причиною того, що модернізація влади у більшості країн СНД не дала можливості створити політичну систему, адекватну потребам суспільств, що трансформуються. Це призвело до штучних спроб «одним стрибком» подолати існуючу прірву між тоталітаризмом та демократією. Швидка катастрофа колишніх соціалістичних режимів породила невиправдані надії на можливість проведення в обмежений проміжок часу широкомасштабних і водночас радикальних демократичних перетворень у державному реформуванні.

А в результаті сталося те, що неминуче мало статися. Сп’янілі повітрям волі, що нахлинула, нові державотворці, як їм здавалося, «видавлюючи з себе по краплині раба», підхопили «вірус революційного романтизму», що виявлявся в переоцінці можливостей ефективної дії демократичних інститутів, норм і принципів у суспільствах перехідного типу, якими і є державні утворення, що виникли на теренах колишнього СРСР.

Сьогодні, розглядаючи підсумки кількох років незалежного існування деяких держав СНД, можна з упевненістю констатувати, що подібний романтизм уже призвів до серйозних внутрішньополітичних криз у цілому ряді республік. Причина ця полягає як у слабкості політичної науки, не завжди здатної вчасно підказати розумну міру інновації і традиції в інституціалізації політичних процесів, так й у корисливих інтересах і амбіціях конкретних політичних діячів.

Але й досі у правлячих елітах багатьох пострадянських держав значно поширений утопічний за своєю суттю погляд на проблеми оформлення державно-владних інститутів. «Демократичний максималізм», що зводить на постамент суворо визначені принципи як незаперечні за будь-яких обставин істини, при одночасному небажанні тверезо оцінити їх реальну працездатність у певній системі, у певному суспільстві, за певних умов, прямо або мимоволі перетворюють самі ці принципи на конкретні обожнювані фетиші, на які можна лише молитися, але в реальному житті віддачі від них або зовсім нема, або вона зведена до мінімуму. Отже, дискредитуються самі демократичні принципи, бо теорія, відірвана від практики, застигає як мертва форма, позбавлена життєвої сили.

Разом з тим, аналізуючи тенденції розвитку владних відносин у державах, що входять до Співдружності Незалежних Держав, можна визначити одну очевидну закономірність – у політичних еліт є прагнення перебороти недоліки таких двох класичних форм державного правління, як президентська і парламентська. Провадяться спроби зібрати їх в одній якості, синтезувати позитивні властивості обох та забезпечити тим самим гнучкість і стабільність функціонування державного механізму. Ефективність державного управління як чинник, значення якого різко зростає в період кардинального реформування того чи іншого суспільства, залежить не тільки, а часом і не стільки від чіткого дотримання канонів класичної концепції поділу влади, доповненої системою стримувань і противаг, скільки від наявності необхідної конструктивної взаємодії і взаємоузгодження у функціонуванні вищих органів державної влади, чого досягають на практиці не абстрактними закликами «жити по-товариськи», а відповідним правовим регулюванням системи.

Не випадково країни СНД дедалі частіше звертають увагу на змішані моделі правління. Досвід напівпрезидентської республіки, що найбільш зримо втілений у «раціоналізованому парламентаризмі» нинішньої Франції, знайшов у пострадянських країнах значну кількість послідовників.

Створена генералом де Голлем система правління V Республіки вже неодноразово демонструвала свою життєздатність. Хоча при створенні на її адресу було висловлено багато негативних оцінок. Так, зокрема, знаменитий французький політолог і філософ Раймонд Арон характеризував змішане правління як консульську республіку, в якій «імператор», що обирається на сім років, на основі загального виборчого права має прерогативи глави виконавчої влади і у своїй могутності перевершує будь-яких королів.

Натомість, особливо невдалими є спроби трансформувати класичну американську систему президентського правління на непідготовлений для неї грунт пострадянських країн. Суспільство, в якому пануючий політичний клас не має мінімальної згоди з ключових питань напряму розвитку держави і в якому не завершена трансформація політичних об’єднань у партії парламентського типу, не здатне «переварити» ті переваги, що дає ця система правління, і не може використати їх на свою користь. Країни, у яких державний лад є нестабільним у результаті глибокого економічного, регіонального та ідеологічного розшарування у суспільстві, не можуть розраховувати, що тільки за допомогою створених особливим способом політичних інститутів вони будуть спроможні, «ніби за помахом чарівної палички», здолати всі труднощі. Трагічний досвід Росії 1993 р., який спричинив конфлікт між президентом і парламентом та криваві жовтневі події в Москві це цілком підтверджують.

Політичні зміни 1991-1993 рр. у Росії не торкнулися глибинних основ суспільного життя і стали лише більш-менш хворобливою адаптацією державного ладу, що існував у СРСР, реаліями, які змінилися. Незважаючи на зміну символіки, офіційної ідеології і механізмів управління, це не призвело значних досягнень демократії в її класичному розумінні. Події останніх років продемонстрували стрімку зміну різних тенденцій та парадигм устрою державної влади в Росії, які були передусім обумовлені розстановкою та протистоянням політичних сил: від верховенства законодавчої влади над виконавчою до їхньої відносної рівноваги і, нарешті, до концентрації повноважень у руках формального глави виконавчої влади – президента і його апарату.

Хвороба бездумного копіювання світових зразків державотворення є характерною насамперед для політичного розвитку Росії, що призводить до засвоєння не їх духу, а форми. Останні втрачають властиві їм у рідному соціокультурному середовищі якості, насамперед ефективність діяльності та лояльність громадян, і перетворюються на псевдоінститути, що відриваються від російської політичної реальності. Меншою мірою це стосується інших пострадянських країн, де процеси набуття (або відновлення) незалежності і формування нової державності мали відчутне соціокультурне значення, що обумовило більш відповідальний підхід до формування владних механізмів.

Можна виділити деякі феномени, що властиві саме російській спільноті. Перший пов’язаний з відсутністю у влади механізмів реального самовідтворення й інституціональних (тобто деперсоніфікованих) джерел легітимності. Це змушує правляче угруповання, що прагне до деідеологізації своєї політики і реальної свободи від зобов’язань перед тими або іншими соціальними групами, штучно формувати такі джерела. Здійснюється це, по-перше, підтвердженням легітимності влади волею народу з використанням механізмів референдумів, по-друге, трансформацією носіїв влади в її ж джерело та створенням «зверху» політичних організацій, зрощених із владними структурами – таких собі «партій влади». При цьому «партії влади» можуть формально декларувати нелояльність до конкретних носіїв влади, але з тим лише, щоб контролювати позицію народних мас.

Іншим проявом цих тенденцій стає провокована владою біполяризація політичних сил, що створює серйозні проблеми насамперед для опозиції, орієнтованої на демократичні цінності і методи політичної боротьби. Державна модель характеризується тенденціями до суворої мажоритарності – зосередження влади в одних руках при її гіперперсоніфікації, прагненням влади до зниження ролі представницьких інститутів і політичних організацій (включаючи і цілком лояльних до влади), при значному розвиткові позаінституціональних політичних механізмів та ігноруванням владою груп інтересів в умовах перманентної кризи управління. Відмова правлячого режиму від компромісів, що спирається на катастрофічну нездатність суспільства до інституціональної самоорганізації в сполученні з правовою сваволею ведуть до дискредитації парламентських форм політичної діяльності; позапарламентський же шлях (наприклад, створення альтернативних рухів) ще більш безперспективний і свідомо делегітимізує опозицію.

Одночасно з цими процесами відбувається деградація системи державної служби, перетворення владних структур на всіх щаблях у корпорації, побудовані за клієнтистським принципом, надання державному апарату в цілому ідеологічних функцій при заохоченні його безконтрольності як плати за лояльність.

На цьому ж грунті відбувається консолідація економічної еліти навколо декількох центрів тяжіння, політичні суперечності стають ширмою для економічної суперечності, йде стрімка дискредитація як конкретних політиків, так і політичної демократії, як такої. Це веде до корупції, лобіювання «потрібного» варіанта реформ, завдячуючи тому, що легальний діапазон вибору «потрібної» редакції у зв’язку з недосконалістю правової бази, відсутністю правового досвіду, методів контролю досить широкий. Цей бік політичного життя згодом розширюється, спресовуючись у монолітний фасад «тіньової» політики. Приводним пасом політики реформ, таким чином, стають приватні інтереси груп та осіб, об’єднаних довкола того чи іншого виду отримання прибутків.