Після зміни політичного устрою в Угорщині поряд з іншими важливими завданнями постало й питання про здійснення політики в інтересах національних меншин, яку підтримали Державні Збори. Її складовими є: політика внутрішня, спрямована на гарантування прав національних меншин, що проживають в Угорщині, і політика зовнішня, що покликана відстоювати інтереси угорських громад, які проживають за кордоном. Остання включає діяльність дипломатичну і діяльність у міжнародних організаціях, що ведеться в основному на впровадження міжнародних норм, а також діяльність в інтересах меншин у двосторонніх відносинах. Угорська зовнішня політика як у минулі роки, так і нині виступає у ролі активного ініціатора створення ефективної дво- і багатосторонньої міжнародної системи охорони прав національних меншин.

Усі угорські уряди, що діяли після зміни суспільно-політичної системи, здійснювали політику в інтересах угорців, які проживають за кордоном. Основною метою цієї політики було:

- сприяння збереженню національної ідентичності та подальшому проживанню на материнських землях угорців, які мешкають у сусідніх з Угорщиною країнах;

- створення і розвиток політичних, культурних й економічних зв’язків між Угорщиною та угорськими громадами, що проживають поза її межами.

Угорсько-українське співробітництво у питаннях щодо охорони прав національних меншин в минулі роки на міжнародному рівні часто ставили за приклад. Характер і зміст двосторонніх відносин передусім визначало те, що їх основу на початку 90-х років заклали: Угорська Республіка як середньоєвропейська країна, в якій щойно змінилася політична система, та Україна – республіка, що мріяла про незалежність. Це був період змін: припинили свою діяльність Варшавський Договір і Рада Економічної Взаємодопомоги, а в республіках Радянського Союзу все вказувало на суспільно-політичні зміни, діючі лідери політичної авансцени шукали нових партнерів для вирішення завдань, що їх висував новий час.

Угорську зовнішню політику насамперед цікавило те, як створити такі добросусідські відносини, що гарантували б права угорської меншини, яка проживає за кордоном, і яким чином у прийнятній для обох країн формі гарантувати достойні життєві умови для національних меншин. Складність завдання полягала в тому, що до кінця 80-х років питання національних меншин не піднімалося у відносинах між соціалістичними країнами; за гаслами інтернаціоналізму різні нації, народності та їх ідентичність «зливалися». Не було політичного наміру і дієвої політики щодо охорони інтересів меншин, кількість представників яких сягала від кількох тисяч до кількох мільйонів.

Події, що відбулися в Європі, дали можливість міжнародним організаціям – Нараді з питань безпеки і співробітництва в Європі (з часом – Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ), Раді Європи більше уваги приділяти встановленню тих міжнародних норм, що водночас слугували б мірилом демократизації суспільства, а також відповідали стандартам для охорони прав меншин у нових незалежних країнах. У двосторонніх відносинах збільшився простір для зовнішньополітичної діяльності в інтересах меншин. Середньоєвропейські країни, в яких відбулася зміна політичної системи, звільнилися від багатьох табу, між іншим і від рефлективно-делікатного підходу до питання стосовно становища національних меншин. Стали можливими внутрішньополітичні дискусії щодо тих меншинських громад, які внаслідок історичних подій опинилися за межами своїх історичних держав і не могли представляти волю цих держав щодо даного питання зовнішньополітичними методами.

Україна як багатонаціональна республіка виявилася гідним партнером у зовнішній політиці і міжнародному співробітництві в питаннях національних меншин. Зумовлено це було тим, що українське суспільство ще з радянських часів мало негативні приклади щодо тієї владної практики, коли не підтримувалася національна ідентичність українців. Тобто вони самі були об’єктом національного гноблення і тому прагнули відстоювати ці ідеї на міжнародному рівні. Між угорською та українською дипломатією були активні зв’язки ще в період існування Радянського Союзу: Будапешт надавав підтримку найбільшому своєму сусіду – Україні, що боролася за незалежність, а Київ шукав партнера як для співпраці на шляху до Європи, так і для того, щоб вирватися з обмеженого простору радянської дипломатії.

Підписана 31 травня 1991 р. Угорсько-українська декларація підтвердила намір обох країн виконувати всі норми і зобов’язання, що є в Статуті ООН, документах про права людини ООН, Гельсінському заключному та інших документах про безпеку і співробітництво в Європі. Декларація наголошує, що спільною метою Сторін є створення такої демократичної суспільної системи, яка в межах правової держави гарантує всім громадянам дотримання прав людини: права на свободу, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, політичний плюралізм, соціальну толерантність і рівність перед законом, правовий захист громадян і громад.

Сторони визнають, що дотримання прав національних меншин є визнанням загальних прав людини, а це є основою мирної, правдивої, безпечної, стабільної демократії і головною умовою формування дружніх відносин і розвитку співробітництва Сторін. Вони поважатимуть основні права і свободи національних меншин, що є невід’ємною частиною своїх суспільств і держав як індивідуально, так і разом з іншими особами в рамках своєї групи, включаючи їх рівність перед законом, недискримінацію, і послідовно забезпечуватимуть їх здійснення.

З метою практичного виконання Декларації, що має 19 статей, а також для виконання прийнятих зобов’язань Сторони домовилися створити Спільну комісію з представників державних установ і національних меншин обох країн, що, як і Декларація, стало прикладом для наслідування міжнародною громадськістю.

Сутність компетенції Угорсько-української міжурядової спільної комісії з питань забезпечення прав національних меншин полягає в тому, щоб за згодою Сторін приймати рекомендації для урядів обох країн. Виконувати ці рекомендації мають державні структури (міністерства, установи), до яких належать: Міністерство закордонних справ, Міністерство освіти і науки, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство екології і природних ресурсів, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій, Міністерство транспорту, Міністерство праці та соціальної політики, Департамент з питань угорців, які проживають за кордоном, Департамент національних і етнічних меншин. На пленарному засіданні Спільної комісії були представники всіх тих міністерств і відомств, до сфери діяльності яких належать питання національних меншин, перетину державного кордону, транскордонного співробітництва, працевлаштування, освіти, культури, самоврядування національних меншин тощо.

До складу Спільної комісії входять компетентні представники урядових відомств і установ обох держав, а також представники українців, які проживають в Угорщині, та представники угорців, які проживають в Україні. Спершу роботою Комісії керував з боку Угорщини Політичний Державний Секретар Кабінету Міністрів, а тепер – Політичний Держсекретар Міністерства закордонних справ. Українську сторону Спільної комісії на початку її діяльності очолювали представники Міністерства закордонних справ та керівники Міністерства у справах національностей та міграцій, а після ліквідації згаданої установи – представник Державного комітету України у справах національностей та міграції.

Підготовку до засідань Комісії від угорської сторони проводить компетентний відділ Держдепартаменту угорців, які проживають за кордоном, залучаючи до роботи правозахисні організації угорців України та українців Угорщини, а також відповідні міністерства. Під час засідання Комісії представники від обох сторін обговорюють актуальні питання, пов’язані з навколишнім середовищем та забезпеченням ідентичності національних меншин, аналізують виконання завдань за минулий рік, розглядають рекомендації, що надійшли від громад меншин і потребують державного розв’язання, закріплюють їх у протоколі і надсилають угорському та українському урядам.

У протоколі відображаються актуальні питання міжнародного захисту прав національних меншин і досвід діяльності обох країн у цій галузі, подається оцінка виконання рекомендацій, прийнятих на попередньому засіданні, і порушуються питання, що стосуються життєдіяльності національних меншин, а також конкретні завдання у галузі освіти та культури.

Спільна комісія за час свого існування провела вісім засідань (на час виконання даного дослідження Сторони готувалися до дев’ятого засідання в Будапешті), під час яких у протокол засідання було внесено ті питання, що безпосередньо впливають на життя національних меншин, що проживають в обох країнах. Завдяки комплексності проблеми існування національних меншин, а також розвитку прикордонного регіонального співробітництва робота Спільної комісії на рівні аналізу та рекомендацій охоплює ті питання, від яких залежить життя угорської національної меншини в Україні та української – в Угорщині.

Засідання Спільної комісії відбувалися: Будапешт – 27 липня 1992 р.; Київ – 4 лютого 1993 р.; Ньіредьгаза – 24 червня 1993 р.; Ужгород – 13 квітня 1994 р.; Будапешт – 28-29 березня 1995 р.; Київ – 10-11 червня 1996 р.; Будапешт – 23-25 квітня 1997 р.; Ужгород – 10-11 грудня 1998 р.; Будапешт – 16-17 грудня 1999 р.

Без претензії на вичерпність до результатів роботи Спільної комісії можна віднести наступне:

· У населених пунктах, у яких проживають національні меншини обох країн, є потреба розмістити двомовні написи (поза браком коштів багато населених пунктів не використало цю можливість).

· Близько 50 населеним пунктам у Закарпатській області, де проживають угорці, повернуто історичну назву.

· Українці, які проживають в Угорщині, отримали приміщення для навчання і культурної діяльності.

· В Україні було відкрито нові школи з угорською мовою навчання, збільшилась кількість учнів в угорськомовних навчальних закладах.

· Відкрився Закарпатський угорський педінститут, що отримав ліцензію стосовно діяльності п’яти факультетів, де навчаються 125 студентів щорічно. Більшість витрат інституту фінансує Угорщина.

· З 1997 р. за допомогою Ужгородського державного університету та фінансовою підтримкою Угорщини розпочала діяльність Ужгородська економічна академія, що навчає підприємців Закарпаття.

· На математичному та фізичному факультетах Ужгородського державного університету діють угорськомовні консультативні групи.

· В Ужгородському державному університеті стало можливим складати вступні іспити угорською мовою, що має велике значення для інтелектуального розвитку угорців України.

· Український закон про вибори дав можливість створити такий виборчий округ у Закарпатті, до якого ввійшла більшість угорськомовного населення, що дало змогу їм обрати до Верховної Ради свого представника.

· В Угорщині та Україні не вживалися такі економічні, адміністративні або інші заходи, що були б спрямовані на штучну зміну етнічного складу населення на території їх проживання.

· Українська національна меншина, яка проживає в Угорщині, в 1998 р. на виборах до органів місцевого самоврядування створила чотири місцеві органи самоврядування, що сприяло утворенню республіканського органу національного самоврядування. Представники українців беруть участь у всіх узгоджувальних форумах національних меншин, внаслідок чого реалізують свої потреби і плани.

· У нових закордонних паспортах громадян України угорської національності за бажанням власника записи прізвищ та імен здійснюються наближено до угорського правопису в графі, де запис робиться латинськими літерами.

· Для угорської національної меншини, яка проживає в Україні, завдяки географічній близькості Угорщини основними умовами підтримання відносин з материнською державою є перетинання кордону і транспортне сполучення. Кордони Радянського Союзу, що суворо охоронялися ще у 80-х роках, не давали можливості для належних контактів. 90-і роки в цьому плані внесли значні зміни як щодо кількості пунктів перетину кордону, так і щодо їх пропускної спроможності. 11 липня 1997 р. було здано в експлуатацію розширений міст (2 х 2 смуги в обох напрямках через р. Тиса на Чоп-Загонському пропускному пункті), а також завершено будівництво і введено у дію термінал для вантажних перевезень в Загоні та Чопі. Розширюється більшість пропускних пунктів для збільшення їх пропускної спроможності. Покращання проїзних можливостей проводиться не лише в інтересах меншин, а й в інтересах всього населення обох країн, адже угорсько-українські кордони пов’язують 50-мільйонну і 10-мільйонну країни, не кажучи про те, що ця територія є західним кордоном для країн СНД, а через кілька років може стати кордоном між СНД і ЄС.

· Угорська сторона надає постійну матеріальну підтримку громадським об’єднанням українців Угорщини, а також об’єднанням угорців у Закарпатті.

· Досягнуто ряд домовленостей щодо прикордонного співробітництва і розвитку прикордонних територій обох країн.

· Угорщина надала значну допомогу Закарпаттю щодо ліквідації наслідків стихійного лиха – повені.

· Було підписано угоду про взаємне визнання виданих відповідно в Україні та Угорщині документів про закінчення навчальних закладів і отриманих наукових ступенів (еквівалентність дипломів).

· В Ужгородському державному університеті діють угорськомовні підгрупи на природознавчих факультетах.

· В Україні в усіх школах з угорською мовою навчання і надалі вивчатимуть угорську історію і народознавство.

· У тих районних відділах освіти, до яких належать школи з угорською мовою навчання, працюють спеціалісти, які володіють угорською мовою.

· У Токаї відкрито меморіальну дошку українському поету-філософу Григорію Сковороді.

· У Будайському замку споруджено пам’ятник з нагоди 160-річчя виходу в світ першого україномовного друкованого літературного альманаху «Русалка Дністрова».

· Угорська сторона фінансово підтримує газету української меншини «Громада».

· Здійснюється міжнародна фінансова підтримка щодо реставрації Мукачівського замку в Закарпатті, де Угорщина фінансує реставрацію двох залів, у яких представлено життєвий шлях Ілони Зріні та Шандора Петефі.

· Для української громади в Угорщині по угорському радіо щотижня транслюються 30-хвилинні передачі українською мовою.

· Українська національна меншина в 1999 р. з бюджету Угорської держави отримала 13 млн форинтів як централізовану підтримку, а на основі закону про національні меншини – на основні засоби (нерухомість та інше майно) 15 млн форинтів.

· Практикується проведення тижнів кіно у столицях обох країн.

· Угорський уряд в останні роки неодноразово заявляв про те, що найближчим часом не має наміру змінювати свою ліберальну візову політику стосовно України, незважаючи на наближення часу вступу Угорщини до ЄС і пов’язане з цим приєднання до Шенгенської угоди.

До питань, що чекають свого розв’язання, слід віднести такі:

· необхідно здійснювати заходи, які сприяли б створенню на Закарпатті у школах з угорською мовою навчання належних умов для вивчення української мови. Не вистачає підручників з української мови та вчителів української мови для шкіл з угорською мовою навчання, хоча і здійснюється їх підготовка;

· відкладено на невизначений час видання українсько-угорського та угорсько-українського словників;

· виникають проблеми щодо існування та діяльності Берегівського угорського національного театру ім. Ійєша Дюли;

· чекає на створення Угорсько-українська комісія істориків, яка досліджувала б «білі плями» спільної історії, використовуючи можливості архівних документів, що дотепер не було використано;

· Концепція освіти національних меншин в Україні, що вже кілька років доопрацьовується Міністерством освіти і науки України, викликає стурбованість угорської національної меншини, яка проживає в Україні. Адже запропонована модель навчання, на думку спеціалістів з освіти угорської національної меншини, означає крок назад порівняно з чинною і міжнародно визнаною Концепцією, бо практично дає можливість навчатися рідною мовою лише в 1-4-х класах загальноосвітніх шкіл.

Інституйована форма угорсько-українського співробітництва в питанні забезпечення прав національних меншин була зустрінута з розумінням і береться за приклад багатьма урядами середньоєвропейських країн. Міністри закордонних справ Угорської Республіки і Хорватської Республіки 5 квітня 1995 р. підписали Угоду про принципи взаємовідносин стосовно гарантій прав національних меншин. Згідно з її пунктом 16 для здійснення укладених в угоді принципів і положень створено Угорсько-хорватську міжурядову спільну комісію для вирішення питань національних меншин, яка 25-26 вересня 1995 р. провела установче засідання. Згідно з вимогами пункту 15 Угорсько-словенської угоди про охорону прав національних меншин, підписаної 6 листопада 1992 р. у Любляні, відповідно до принципів пункту 16 Угорсько-словенського основного договору, який підписано 2 грудня 1992 р. у Будапешті, створено Угорсько-словенську спільну комісію з питань національних меншин, яка провела установче засідання 4 квітня 1995 р. в Любляні.

Угорсько-словацький основний договір було підписано прем’єр-міністрами обох країн у Парижі 19 березня 1995 р. Дотримання даного документа контролюють спеціальні комісії, серед них і Спільна комісія з контролю за дотриманням прав національних меншин, що створена відповідно до пункту 15 даного договору. Але уряд Мечіяра, зі словацького боку, вимог укладеного Договору не дотримувався. До речі, не було отримано згоди на участь легітимних представників національних меншин у роботі Спільної комісії. У такому випадку діяльність Комісії втрачала сенс, адже ті, кого це стосується, не мали можливості брати участь у вирішенні своєї долі. Ситуація змінилася у 1998 р. після створення нового Словацького уряду, бо демократичні партії, що увійшли до його складу, не заперечували проти залучення до роботи Спільної комісії представників національних меншин. Про позитивну політичну зміну свідчить і те, що членом урядової коаліції є і Партія Угорської Коаліції, яка представляє інтереси 600-тисячного словацького угорства.

В Європі за останні сім-вісім років у розв’язанні питання захисту прав національних меншин було досягнуто вагомих результатів. Поступове просування вперед у галузі міжнародного захисту прав національних меншин значно доповнюється співробітництвом на двосторонньому рівні, що дає можливість враховувати специфічні умови регіонів при виконанні норм міжнародного права. (Основні договори між державами відображають мінімальний рівень захисту прав національних меншин і потребують удосконалення). Характерною особливістю міжнародних договорів зазначеного періоду слід вважати те, що права національних меншин у них розглядаються як невід’ємна частина прав людини, а як на такі – на них не поширюється принцип невтручання у внутрішні справи. Вони розміщуються у межах обов’язкових правил міжнародного співробітництва. На учасників таких договорів поширюються зобов’язання щодо національних меншин. Але ці часто абстрактно сформульовані зобов’язання залишають великий простір для маневру при їх виконанні. Сумлінне виконання міжнародних зобов’язань, здійснення у межах добросусідських відносин політики стосовно національних меншин, що задовольняла б усі зацікавлені сторони, є одним з важливих показників демократизації суспільства.

Створення системи спільних комісій сприяло прозорому, взаємоконтрольованому процесу, підпорядкованому міжнародним зобов’язанням і можливостям сторін. Прикладом для наслідування на міжнародному рівні є і те, що при розгляді питань, пов’язаних з національними меншинами, і підготовці рішень стосовно їх життєдіяльності і прав присутні представники національних меншин.