Поняття геополітики перебуває у межах політичної географії. Тобто, особливості ландшафту та природних умов того або іншого регіону Землі розглядаються у контексті політичних міждержавних відносин. Ведеться пошук кореляції між особливостями простору в межах певної території і аспектами зовнішньої політики розташованих на ній держав (насамперед розглядаються телурократична або таласократична орієнтації в зовнішньополітичній стратегії). Отже, головна увага у геополітиці приділяється розгляду перманентного процесу переділу між суб’єктами міжнародних відносин простору, захоплення і утримання під контролем певних його фрагментів. Таким чином, об’єктом геополітики є простір у всьому розмаїтті його проявів.

У наукових джерелах, що з’явились останнім часом у країнах СНД, під поняттям суб’єкт геополітики у кращому випадку розуміють державу. Однак істинність такого підходу виглядає сумнівною. Суб’єкт геополітики (як і політики взагалі) передусім є носієм певних індивідуальних (особливих) інтересів, що у ньому безпосередньо персоніфікуються. Держава не може виступати такою персоніфікацією, оскільки вона не є чимось самодостатнім. Держава – це лише форма соціально-політичної організації певної етнічної групи або сукупності етнічних груп, засіб досягнення цілей, що стоять перед етносом (або групою етносів, об’єднаних загальним державним устроєм) та випливають із його інтересів (в історії є прецеденти існування етносу без державної організації, але нема жодного прикладу існування держави без етносу). Таким чином, як носій індивідуальних інтересів, як активне начало у політиці, суб’єктом геополітики виступає етнос або група етносів, що проживають в одному географічному ареалі і мають єдину державну організацію. Це твердження вимагає роз’яснення, яке вкладається у поняття «етнос» в контексті статті (значною мірою воно базується на етнічній концепції Гумільова). Етнос – це співтовариство індивідів, що має неповторну внутрішню структуру та оригінальний стереотип поведінки, що базується на їхній індивідуальній духовно-психологічній організації. При цьому вищезазначені моменти перебувають у перманентній динаміці природної трансформації.

Суб’єкти геополітики (етноси) через державну організацію вступають у відносини між собою за об’єкт геополітики (простір). Тому предметом геополітики є відносини, що виникають між окремими етнічними групами за простір, у межах якого відбувається їхня життєдіяльність.

Але було б помилковим вважати, що сам етнос безпосередньо формулює перед собою цілі, виходячи зі своїх інтересів. Будь-який народ ніколи не піднімався і не підніметься у своїй масі вище усвідомлення лише власних потреб. Тільки його національна еліта здатна, виходячи з об’єктивних потреб, сформулювати національні інтереси, а на їхній основі – національні цілі.

Логічний ряд: «Національні потреби – національні інтереси – національні цілі», – завершується елементом «національна безпека». У політиці поняття «національні цілі» і «національна безпека» використовуються як синоніми. Так, наприклад, у національній стратегії США національна безпека формулюється «как более конкретное выражение совокупности главных национальных целей и является сферой совместной деятельности военной и внешней политики» [2, 54].

Искать мудрость вне себя –
вот верх глупости.
Лес чаньских изречений

За твердженням класичної психології, в індивідуальному розвитку кожної окремої людини головним є її психологічна самоідентифікація. Вона відбувається на певному етапі, в момент становлення особистісного «Я» індивідууму. Саме самосвідомість формує із людської істоти людину, відокремлюючи її від світу тварини. Фактично виникнення і формування самосвідомості не тільки дає змогу людині осягнути свою сутність як об’єкта, але й наділяє її властивостями суб’єкта у системі людських взаємин. Одночасно з’являється усвідомлення своєї «самості», неповторності, індивідуальних особливостей і пов’язаних з цим потреб. Вирізняючи себе з ряду собі подібних, людина утверджується як щось особливе. При цьому вона заявляє про власні інтереси, що належать лише їй одній. Таким чином, завдяки самосвідомості людський індивідуум виділяє себе з навколишнього середовища, усвідомлює свої потреби й інтереси, формулює власні цілі, набуває вольових якостей, – тобто стає суб’єктом стосовно навколишнього світу.

Так само можна характеризувати будь-яку природно сформовану групу людей, яка має особливі, неповторні духовні і поведінкові властивості. Вона самоідентифікується за принципом «ми – вони», і проявляючи «самість», стає суб’єктом у системі міжгрупових відносин. Найпоширеніша форма таких груп (на рівні великих груп) – етнос, який, свідомо чи несвідомо протиставляючи себе іншим етносам та володіючи сукупністю унікальних психологічних і поведінкових стереотипів, виступає як єдина духовна спільність, що переслідує свої особливі цілі. Останні наділяють змістом існування певного етносу та виступають чинником загрози для інших етносів, з якими він вступає у відносини. Найнегативнішим наслідком втілення такої загрози стає втрата етнічної самоідентифікації менш життєздатного етнодержавного утворення з подальшою руйнацією його самобутності та унікальності.

Розпадаючись, етнос трансформується у конгломерат існуючих у рамках спільного простору індивідів (іншими словами, редукується до стану біологічної маси), пов’язаних єдиною територією проживання та потребами, які остання спроможна задовольнити. Лебон, Каннеті, Ортега-і-Гассет та ін. у своїх роботах показали, як легко ззовні маніпулювати масою (натовпом, а можна сказати і стадом). При цьому в індивідів, що її складають, інтенсивно знижується духовна й інтелектуальна активність, на перший план для них висуваються проблеми споживання та комфорту. Прагнення до наживи і накопичення при загальному потужному соліпсичному колапсі всього суспільства стають нормою та ідеалом.

На певному етапі розпаду етносу виникає глобальний екзістенційний ступор і втрачається дієздатність всього етносоціального організму (що включає державну, економічну, суспільну, наукову, військову та інші сфери).

Г. Лебон так описував цю ситуацію: «Энергия и деятельность заменены у государственных людей страшно бесплодными личными препирательствами, у масс – восторгами и злобами дня, у образованных – каким-то плаксивым, бессильным и неопределенным сентиментализмом и бледными рассуждениями о горестях жизни. Безграничный эгоизм развивается всюду. Каждый в конце концов стал заниматься только собой. Он не умеет больше владеть собой; а тот, кто не умеет владеть собой, осужден скоро подпасть под власть других» [3, 136].

Як правило, таке послаблення, що охоплює все етнодержавне утворення, настає після тривалої і планомірної інфільтрації «сторонніх агентів впливу». Потім уже може бути і відкрите вторгнення (здатне набувати різноманітних форм), територіальний розлам, втрата державності й остаточна анігіляція етносу. Все це яскраво ілюструє всесвітня історія, упродовж якої зник не один етнос та гинули цілі держави.

Только в нем самом [народе] находится
его судьба, но не во внешних
обстоятельствах.
Г. Лебон

Сформовані на цей час у світі реалії загальноцивілізаційної ситуації вимагають від політичного керівництва будь-якої держави розуміння того, що на певний момент головним чинником внутрішньодержавних і міждержавних відносин є власна національна сила їх суб’єктів. Вона виявляється на етнічному, культурному, інформаційному, політичному, економічному, фінансовому, військовому та інших рівнях суспільної дійсності.

Нині окреслилась життєво важлива необхідність чіткої орієнтації всієї діяльності будь-якої національної еліти на перманентне нарощування етнодержавного, наукового, економічного, військового і т. п. потенціалу країни, а також його цілеспрямованого розкриття з метою розв’язання життєво важливих стратегічних завдань у загальнонаціональному масштабі.

Національна консолідованість держави не може залежати лише від зовнішніх умов як вияву впливу чужої волі (від окремих потужних іноземних держав до впливових міжнародних організацій). Зовнішній фактор (наприклад, кредити, членство у міжнародних організаціях тощо) можна з користю використовувати, але він ніколи не стане фундаментом національної могутності. Нікому ще не вдавалося стати сильним, використовуючи чужу силу. Остання завжди була, є і буде лише додатковим фактором у вирішенні якихось проблем, але не більше того.

Набуття власної сили вимагає від її потенційного носія самодостатності і навіть самозакоханості. Як свого часу зазначив М.Я. Данилевський: «жалка доля того народа, который… как бы принужден, если не говорить, так думать: я люблю свое отечество, но должен сознаться, проку в нем никакого нет. Под таким внешним политическим патриотизмом кроется горькое сомнение в самом себе, кроется сознание жалкого банкрутства. Он как бы говорит себе: я ничего не стою; в меня надобно вложить силу и вдуть дух извне…» [1, 66].

Тому тільки інтенсивна мобілізація внутрішніх ресурсів нації (духовних, інтелектуальних, фізичних) і землі (природних ресурсів), на якій вона живе, може створити передумови для набуття національної сили та могутності. Такі мобілізаційні процеси не можливі без загальнонаціональних зусиль, копіткої, напруженої, цілеспрямованої роботи.

Маючи об’єктивний потенціал самоствердження на світовій арені, еліта будь-якого народу повинна чітко усвідомлювати основний для політики будь-якого рівня фактор власної сили як державно-політичну об’єктивацію всього розмаїття якостей нації. Без цього національне життя держави приречене на другорядність, а сама вона, крім того – на відсутність політичної та економічної самостійності.

…мы утверждаем…и не только
утверждаем, но и доказываем,
что борьба неизбежна…
Н.Я. Данилевский

Основою дослідження політичного процесу будь-якого рівня є взаємовідносини і взаємозв’язки між окремими виділеними за певним критерієм групами (соціальними, політичними, економічними, становими, групами за інтересами тощо), взаємодія між якими розглядається як своєрідна «гра». Зрозуміти останню (її правила, причини виникнення та поточну ситуацію в ній) неможливо без визначення складу її учасників, підстав їх консолідації та цілей кожного з них.

Без сумніву, велика політика – це «гра», тонка і дуже складна. При аналізі політичного процесу міждержавного, світового рівня дуже часто ігнорується фундаментальний політологічний підхід, який завжди застосовується до внутрішньодержавного політичного процесу, що розглядається через призму виявлення перманентного протистояння різноманітних угруповань у суспільстві, боротьба яких є однією з причин виникнення держави. Тобто, у випадку такого ігнорування об’єкт аналізу (етнос) підміняється його організаційною формою (державою).

Але «державні інтереси» як такі не існують. Справа в тому, що «держава» – це лише соціально-політична надбудова конкретного етносу (або групи етносів), що виникла природним чином і забезпечує його організаційну основу. На нашу думку, поняття «державні інтереси» є не коректним з точки зору політологічної науки. Некоректність тут пов’язана з тим, що, по-перше, держава сама є провідником інтересів етносу, інструментом його захисту. По-друге, з цього поняття випливає, що етнос без власної державності не має своїх інтересів. Але це не так.

Кожний етнос має життєво важливі потреби та пов’язані з ними інтереси. Саме для їх реалізації він природним шляхом формує спершу суспільство (як основний внутрішній регулятор), а потім – державу (яка, крім внутрішньої регуляції, забезпечує інтереси етносу щодо зовнішнього антропогенного середовища). Переважно ці інтереси стосуються ареалу (простору), що забезпечує фізичне існування конкретного етносу, і всього, що з цим ареалом безпосередньо або опосередковано пов’язано. При цьому поняття ареалу (простору) виходить за просторові рамки, охоплюючи практично всі стратегічні сфери діяльності людини.

З погляду сучасної геополітики, до елементів, що визначають і забезпечують життєвий простір будь-якого з етносів і є одночасно основними об’єктами їх боротьби і конкуренції, можна віднести:

· простір як фізичну величину (простір суходолу, морський простір, повітряний простір, космічний простір);

· джерела сировини та енергії;

· родовища корисних копалин;

· контроль над стратегічними транспортними коридорами;

· глобальний контроль над виробництвом ключової високотехнологічної продукції, що впливає на якість національних економік (наприклад, авіаційна і космічна техніка);

· контроль над закордонними ринками збуту національної продукції і захист власного ринку від конкурентних імпортних товарів;

· контроль над закордонними ринками капіталовкладень;

· контроль над ринком дешевої і кваліфікованої робочої сили;

· контроль над районами утилізації промислових відходів, у т. ч. хімічних і радіоактивних;

· прямий або непрямий контроль над внутрішньою та зовнішньою політикою (або її окремими аспектами) іноземних країн.

Значна частина життєвої енергії кожного етносу (або ж конгломерату етносів – суперетносу) спрямована на оволодіння і утримання необхідного для його повноцінного існування життєвого простору (всіх його елементів). Це пов’язано з обмеженістю ресурсів. Тому етноси (суперетноси), захищаючи власні інтереси, перебувають у постійному протистоянні, що має найрізноманітніші вияви (по суті, світова історія – це історія перманентного етногеополітичного протистояння людства у вигляді кровопролитних війн, революцій, переселень народів, культурного або релігійного експансіонізму тощо).

Крім того, етногенез, що виявляється у формі перманентного етногеополітичного протистояння, має діалектичну сутність. І саме він шляхом нескінченної трансформації етнічного розмаїття планети створює передумови для того, щоб людство залишалося людством, а не зводилося до рівня біомаси соціальних комах.

Таким чином, вторинною щодо самого етносу є вся його соціально-політична організація. Причини її виникнення, існування та відтворення пов’язані з її охоронною функцією. Якщо вона не спроможна з якихось причин виконувати цю функцію, етнос поступово зазнає розпаду аж до повної анігіляції. А врешті-решт руйнується і соціально-політична структура цієї сукупності індивідуумів, що мала, але вже втратила властивості та риси етносу.

У наш час суб’єкти світових політичних процесів широко та інтенсивно використовують технології етнічного розпаду своїх опонентів. Головний чинник цієї тенденції – універсалізм західної цивілізації, що постійно набирає силу. Він припускає глобальну одноманітність усіх прошарків людського буття і за своєю суттю є тоталітарною наддержавною суперсистемою, що культивує так звану «одномірну людину» з уніфікованими потребами і тиражованим способом життя.

Етнічний розпад починається з окремої особистості. Втрачаючи індивідуальні риси та перетворюючись на стадну істоту, вона анігілює всю етнічну групу, руйнуючи її соціально-політичну організацію. Тому технології етнічного розпаду (стандартизації) як стратегічні методи боротьби, що застосовуються на практиці в рамках етногеополітичного протистояння, посідають одне з провідних місць у традиційному арсеналі сучасних держав-гегемонів.

Раніше протистояння етнодержавних утворень набувало форм війн, змов, політичних переворотів, організації масових соціальних протестів, революцій тощо і посилювало на світовій арені одних його учасників та ослаблювало інших. Сьогодні технології етнічного руйнування впливають не стільки на позицію (у системі етнодержавних відносин більшою або меншою мірою оптимальну чи вигідну), скільки на життєву основу конкретного етнодержавного утворення, коли сумнівним є саме його існування. Тобто цілком природним стає приховане бажання сильнішої країни (етносу) остаточно знищувати своїх опонентів з метою запобігання можливому відродженню їхньої сили. Як колись казав Сталін: нема людини – нема і проблеми.

Сила та добробут будь-якої етнічної групи залежать від того, якою мірою її потреби віддзеркалюються елітою у вигляді концепції пріоритетних національних інтересів. Але проблема полягає в тому, що еліта спроможна до такого віддзеркалення лише тоді, коли:

- вона формується безпосередньо зі складу очолюваного нею етносу;

- створено умови, що не дають їй можливість втратити різноманітний зв’язок зі своєю етнічною групою.

Очевидним є те, що ототожнювати інтереси будь-якої групи з власними людина здатна лише у випадку ідентифікації себе з нею. Тому, якщо, крім владних відносин, еліта немає нічого спільного з очолюваним нею етносом, відбувається десинхронізація та різноспрямованість інтересів керуючих і керованих. Подальший розвиток такої ситуації веде до антагонізму «верхів» і «низів». При цьому утворюється невелика, але могутня денаціоналізована група, що використовує своє привілейоване становище, паразитує на етносі і рано чи пізно приводить його до загибелі.

Ще більш катастрофічна ситуація виникає тоді, коли через певні обставини еліта складається з представників іншої етнічної групи.

З усього вищезазначеного випливає необхідність обов’язкового збереження автентичності національної еліти, коли вона не втрачає зв’язку з етнічним середовищем, що її породило, та не витісняється чужинцями. Як показала світова історія, ігнорування цієї вимоги веде до катастрофічних наслідків. Прикладом цього може бути Туреччина XVI ст. У той час турки були впевнені у тому, що необхідно лише піднести формулу сповідання ісламу і визнати владу султана, щоб стати турком. Тобто вони розглядали етнічну приналежність як свідомий вибір, як щось таке, що за власним бажанням можна змінити. Відповідно до цього принципу турки брали на державну службу будь-кого. Головною вимогою була наявність необхідних якостей чи фаху. Але це призвело до того, що Високу Порту заполонив мутний потік ренегатів-авантюристів. На думку сучасних турецьких істориків, це призвело Туреччину до занепаду (хоча серед чужинців були умілі й талановиті люди).

Розпад Порти завершили «аджемоглани» – діти ренегатів. Саме вони прагнули у будь-якій діяльності лише до власної наживи та отримання різноманітних матеріальних благ. Це сприяло поширенню і розвитку таких негативних явищ, як продажність візирів, підкупність суддів, падіння боєздатності військ та розпад економіки.

У черепахи твердая походка, но стоит ли из-за этого подрезать крылья орлу?
Э.А. По

Будь-яке співтовариство людських індивідуумів існує у двох основних реаліях, що взаємно визначають одна одну: у світі матеріальної життєдіяльності і віртуально-смисловому континуумі. Перша з них є тілесно-просторовим буттям людини, а друга – духовно-інтелектуальним.

У світі немає етнічних груп, що одночасно проживали у несхожих природно-географічних ареалах і мали б ідентичну матеріальну життєдіяльність (при всій начебто її стереотипності, що яскраво виявилася в останні двісті років).

Якщо розглядати найбільш уніфікований елемент життєдіяльності – економіку (виробництво), то тут значна схожість полягає у тому, чим працюють, а не те, як працюють. Так, наприклад, американська, японська, німецька і радянська (існуюча і нині майже на всій території СНД) системи менеджменту мають принципову різницю. Людину, яка б стала, скажімо, у США організовувати виробництво на принципах японського менеджменту, найімовірніше просто не зрозуміли б (хоча іноді окремі моменти однієї системи менеджменту, але не головний її принцип, можуть бути запозичені іншою). Недаремно японське державне керівництво в особі свого прем’єра лише ввічливо посміхається, коли Президент США Б. Клінтон починає закликати Японію до лібералізації економічних відносин у країні.

Усі сфери життєдіяльності кожної етнічної групи такі ж неповторні, як і самі етноси та природно-географічні умови їхнього існування. Якщо сформовані природним чином різні системні відносини (зокрема економічні) у рамках певного етносу піддати будь-якій радикальній зміні відповідно до стереотипів іншого етносу, то це може призвести до руйнації цієї системи і аж ніяк до її оптимізації.

Як писав Г. Лебон: «в политических учреждениях наиболее очевидно проявляется верховная власть расовой души» [3, 32]. Більше того, на його думку: «учреждения народа составляют выражение его души, и… если ему бывает легко изменить их внешность, то он не может изменить их основания» [3, 55]. У цьому ж плані висловлюється і М. Данилевський: «политические формы, выработанные одним народом, собственно только для одного этого народа и годятся…» [1, 70].

Для трансформації всієї системи внутрішньоетнічних відносин необхідна радикальна зміна як властивостей окремих її елементів, так і самого середовища, в якому вони перебувають. Але ця системна цілісність є результатом (чи етапом) тривалого і складного процесу розвитку, тоді як «радикальні реформи» обмежені у часі (тривалості впливу) і просторі (глибині проникнення у систему відносин). Тому результатом цієї тотальної «перебудови» основ стане, як уже зазначалося, не оптимізація функціонування, а руйнація зв’язків між складовими елементами системи та її наступна остаточна анігіляція.

У зв’язку з цим доречно знову згадати Г. Лебона: «Только на внешний взгляд народ круто переменяет свой язык, свой государственный строй, свои верования и свое искусство. Для того чтобы произвести подобные перемены в действительности, нужно изменить его душу» [3, 37]. А трохи пізніше він додає: «Никогда не было дано какому-нибудь народу выбирать учреждения, которые казались ему лучшими. Если очень редкий случай позволяет ему их выбирать, то он не умеет их сохранять» [3, 37].

Аналогічно висловився і М. Данилевський: «начала, лежащие в народе одного культурно-исторического типа…могут быть искажены, уничтожены, но не могут быть заменены другими началами, составляющими принадлежность другого культурно-исторического типа, иначе как с уничтожением самого народа, т. е. с обращением его из самодостаточного исторического деятеля в этнографический материал…» [1, 98].

Таким чином, будь-яке соціально-політичне чи економічне перетворення в межах певної етнічної спільноти може дати позитивні наслідки лише тоді, коли виходитиме з особливостей сформованої у ній системи внутрішньоетнічних відносин, а не з відірваних від реалій умоглядних конструкцій (нехай і скопійованих з найкращих іноземних зразків). Нав’язування принципово нових стереотипів поведінки не тільки зробить менш ефективним функціонування всієї системи таких відносин, але й поставить під сумнів її існування.

Це ж стосується і особливостей сприйняття реальної дійсності, мислення і духовного життя у межах всієї планети будь-якої етнічної співдружності. Ці особливості німецький психоаналітик К. Юнг назвав архетипами, про які В. Одайник пише: «коллективное бессознательное (тобто архетип – авт.) состоит из унаследованных инстинктов и форм восприятия или понимания, которые никогда не сознавались индивидом и не требовались ему на протяжении жизни, но которые являются характерной чертой для целой группы – будь то семья, нация, раса или все человечество» [5, 25].

Ніколи не існувало, не існує, і не буде існувати навіть двох етносів з ідентичними світоглядами. Звідси й випливає унікальність системи (ієрархії) цінностей кожного окремого етносу.

За певних обставин мова може йти лише про спорідненість чи віддаленість, але не про абсолютну схожість світоглядів окремих народів. У свою чергу, світогляд, системи (ієрархії) цінностей кожного етносу надають його культурі неповторного вигляду. Поки народ (це стосується і будь-якої окремої людини) живе своїм духовним життям, самостійно мислить, він являє собою один з унікальних виявів Життя і виступає як щось особливе, те, що дійсно (а не опосередковано) існує.

Таким чином, ідейна (концептуальна) самодостатність етносу – це одна із складових фундаменту його безпеки. Тому за своїми наслідками катастрофічнішим за військове є будь-яке ідейне (концептуальне) вторгнення ззовні у сформований певним етносом віртуально-смисловий континуум, за зламом якого (коли вся ієрархія цінностей починає нав’язуватися ззовні) настає руйнація системних внутрішньоетнічних відносин (коли порушується гармонія взаємодії окремих індивідуумів і різних угруповань як між собою, так і з навколишнім середовищем), що веде до розколу суспільства у багатьох напрямках та послаблення державної системи (держава втрачає свої захисні функції і будь-яку значущість для етносу). Згортається активність самоутвердження країни на історичній арені, її політична вага. Підсумком усіх цих процесів стає загальнонаціональна катастрофа, що призводить до загибелі етносу. Про це свідчить історія розпаду корінних етнічних груп Північної Америки, Аляски та Чукотки.

Свого часу видатний європейський соціолог В. Парето сформулював концепцію «циркуляції еліт», відповідно до якої розвиток будь-якої соціальної системи є наслідком боротьби і «циркуляції» еліт, коли пануюча еліта з часом занепадає та розпадається як соціально-політична сила і поступається місцем новій, сповненій сил та енергії. Як правило, такі зміни відбуваються насильницьким шляхом, іноді змінюючи всю соціальну структуру.

Це пов’язано з тим, що коли пануюча еліта досягає піку своєї могутності, вона починає самоізолюватися. Виключається механізм відбору, в процесі якого вищі державні посади посідають індивіди, які мають певні якості, незалежно від вихідної соціальної приналежності останніх. Ці процеси пояснюються реакцією еліти, що прагне забезпечити майбутнє своїх нащадків («чинник родинної спадкоємності»), на інфільтрацію до її складу членів інших груп, що стоять нижче у соціальній ієрархії. Відбувається інтенсивне зниження функціональної якості еліти. Вона слабшає як з точки зору індивідуальних можливостей її членів (погіршуються їхні інтелектуальні, вольові, моральні якості тощо), так і в цілому, втрачається здатність «вести» інші соціальні групи, бути керівним і спрямовуючим началом у державі. Цей процес призводить до суттєвого зменшення ефективності загальнонаціональної діяльності еліти, до її замикання на своїх власних інтересах, що підсилює негативне ставлення до неї всіх інших соціальних груп з нижчими ієрархічними сходинками, породжує соціально-політичне напруження в суспільстві.

Так, наприклад, занепад Монгольської імперії стався тоді, коли монгольські князі обійняли провідні військові посади, не допустивши до них талановитих монголів, які за своїм походженням були не з правлячої династії Чінгісу.

Через самоізоляцію еліти весь активний та потужний соціально-політичний і навіть культурний елемент нації (що постійно нею репродукується) концентрується у формі опозиції (контреліти). Коли кількість контреліти (що переважає еліту за своєю якістю та авторитетом) досягає «критичної маси», починається відкрите соціально-політичне протистояння. При цьому у розпорядженні еліти – державний апарат з його каральними органами, а контреліти – народні маси.

Тот, кто един, одержит победу;
тот, кто разрознен, будет разбит.
Вэй Ляо-цзы

За багато років до трагічних подій жовтня 1917 р. Ф. Достоєвський у своїх «Записках из мертвого дома» дуже точно і глибоко показав різницю між дворянством Російської імперії та її народом. На прикладі тих оголених ситуацією відносин, що склалися між каторжанами з різних соціальних і станових груп, він яскраво провів ту лінію розлому, що охопила все суспільство.

Так званий «класовий антагонізм» не був вигаданий більшовиками. Останні лише вивели його з латентного стану, об’єктивізувавши у формі збройної політичної боротьби. Але цей «антагонізм» мав не тільки економічну, а й більшою мірою духовно-психологічну основу. Матеріально-духовні світи простого народу і пануючої еліти були антиподами задовго до жовтневого перевороту 1917 р. Їхній антагонізм був настільки непереборний, що робітничі та селянські маси імперії досить-таки легко пішли за транснаціональною революційною «командою» РСДРП(б), відгукнувшись на заклик «бити буржуїв!», з якими вони до цього моменту жили впродовж століть. А матеріальна скрута народу стала потужним каталізатором міжетнічних суперечностей у рамках імперії, що гинула.

Ще задовго до Різдва Христового китайський військово-політичний стратег У-цзи повчав: «Если верхи надменны и чванливы, а низы возмущены и бедны, их следует разделить» [6, 193]. Але поділ у даному випадку означає лише одне – затяжну політичну кризу, а можливо, й громадянську війну.

Зведення до мінімуму в країні порозуміння між тими, хто приймає рішення (чиновник держапарату або керівник приватної комерційної фірми), та їх виконавцями веде до втрати контакту взаємодії «верхів» і «низів» та виникнення ворожнечі між ними з подальшим тотальним відокремленням і партикуляцією, порушенням системних зв’язків управління (саботаж, що спрямований згори до низу і з низу до гори). Врешті-решт виникають передумови соціального конфлікту в суспільстві, в основі якого лежать насамперед матеріальні та духовні умови життя нації, що постійно погіршуються і втрачають будь-яке значення для національної еліти. Остання яскраво виявляє саме в цій ситуації своє невміння і, головне, небажання бути хранителькою нації.

Соціально-психологічний і духовний розкол у суспільстві, насамперед між елітою і народними масами, є проблемою національної безпеки будь-якої держави. Фактична відсутність соціальної цілісності, коли взаємини «низів» і «верхів» поступово вступають у фазу зростаючої конфронтації, призводить не тільки до внутрішніх потрясінь та загального етнодержавного ослаблення. Її наслідком може бути також вторгнення у тій чи іншій формі зовнішнього ворога.

По суті, відсутність соціально-психологічної цілісності суспільства означає нелегітимність політичної влади в країні (мається на увазі нелегітимність не тільки влади окремого конкретного політика чи політичної партії, а й політичного режиму в цілому, коли все, що пов’язано з державою, позбавлено народної довіри та підтримки). Тобто, це ситуація, коли народ психологічно і практично відокремлюється від держави, а вона – від народу, набуваючи у своїй діяльності фактичної самодостатності.

При цьому державний апарат, а також політична та економічна еліти, паразитуючи на суспільстві, перетворюються в свідомості громадян і реально на його головного ворога. За таких умов нація починає чинити опір: спочатку – пасивний (різні форми саботажу, згасання політичної активності, психологічна інертність та самоізоляція мас, багатостороння відчуженість більшості від усього, що відбувається в країні тощо), а через певний проміжок часу – активний (він починається переважно з різноманітних виявів громадянської непокори – акцій протесту, страйків тощо – і може призвести до збройної боротьби).

Як писав Н. Макіавеллі: «лучшая из всех крепостей – не быть ненавистным народу: какие крепости не строй, они не спасут, если ты ненавистен народу, ибо, когда народ берется за оружие, на подмогу ему всегда явятся чужеземцы» [4, 107]. Характерно, що на етапі активного опору суспільство готове йти будь за ким і робити що завгодно, аби змінити становище.

Отже, можна виділити наступні геополітичні імперативи як фактори, без урахування яких сьогодні неможливе забезпечення національної безпеки будь-якої існуючої етнічної групи:

Ш самоідентифікація етнічної групи;

Ш фактор власної сили етнічної групи;

Ш перманентне геополітичне протистояння етнічних груп;

Ш автентичність еліти етнічної групи;

Ш концептуальна та діяльна самодостатність етнічної групи;

Ш соціальна циркуляція в середині етнічної групи;

Ш соціально-психологічна цілісність етнічної групи.

Запропонований перелік може доповнюватись, розширюватись та удосконалюватись так само, як містить потенціал для удосконалення будь-який елемент концепції національної безпеки, що має коригуватися з урахуванням змін реальної дійсності і співвідноситися за своєю динамікою з поточним станом внутрішнього та зовнішнього середовища будь-якої етнічної групи. У зв’язку з цим хотілося б зауважити, що оптимізація концепції національної безпеки є перманентною.

Більше того, оскільки концепція національної безпеки віддзеркалює всю сукупність постійно породжуваних світом загроз для того чи іншого етносу, то створення умов для їх нейтралізації є процесом нескінченним – перманентним.