Історичні зміни, що зараз відбуваються в нашому суспільстві, створюють сприятливі умови для регенерації релігійних конфесій, для посилення їх ролі в житті суспільства. Пов’язані з віросповіданнями питання завжди були одними з найважливіших для організації державного і суспільного життя. Віра часто відігравала провідну роль в духовному консолідуванні суспільства і формуванні його здатності до ідейного та організаційного оновлення. Враховуючи інтереси суспільства, церква підтримує також і його прагнення до державотворення. Але коли, як це часто буває, вона керується насамперед власними, а не суспільними потребами чи відбиває інтереси не стільки своєї, скільки іншої держави, тоді виникають загрози національній безпеці країни розташування цієї церкви. Дана ситуація має виявлення також у конфліктах між суспільством і церковними організаціями.

Протягом століть однією з найважливіших характерологічних ознак української нації була і залишається властива їй система вірувань. Сучасний етап українського державотворення вимагає грунтовного аналізу процесу відтворення релігійних цінностей, визначення етноконфесійної специфіки вірувань та практичного усвідомлення релігійної компоненти в загальній стратегії національної безпеки України.

Україна – багатоконфесійна держава. На її теренах діє майже 22 тис. тільки офіційно зареєстрованих релігійних громад, понад 80 конфесій, течій і напрямів. Особливістю релігійної ситуації є те, що її формування відбувається не лише за участю традиційних для України національних церков і конфесій, а й під цілеспрямованим впливом активної місіонерської діяльності закордонних релігійних організацій і центрів, місцевих представництв новітніх нетрадиційних для нашої країни напрямів і культів.

За відсутності загальноприйнятної консолідуючої ідеології український народ змушений був сам шукати духовно-ідеологічні засади власного життя, які для багатьох громадян втілені у релігії. За даними статистики, понад 50% мешканців України вважають себе віруючими. Серед молоді цей показник становить від 59,5% до 73%. Численні соціологічні дослідження свідчать, що українські громадяни серед суспільних інститутів найбільше довіряють церкві (50% опитаних – довіряють, ще 25% – настільки довіряють, наскільки не довіряють) [4].

За умов ідеологічного вакууму саме релігія стає для багатьох тією домінуючою ціннісною орієнтацією суспільства, яка визначає співвідношення: добра й зла, що дозволено і що – ні, хто є друг, а хто – ворог. Релігійні світоглядні орієнтири вже вийшли за межі суто побутових взаємовідносин і певним чином впливають на перебіг подій політичного, культурного і навіть економічного життя в Україні. Володіючи значними матеріальними та людськими ресурсами, маючи безпосередній вихід на електорат, церкви не лише стали невід’ємним елементом української суспільно-політичної палітри. Вони самі розпочали боротьбу за місце на політичному Олімпі. Дана обставина разом з появою зорієнтованих на релігійні цінності партій, рухів і підприємців викликає зростання політичного інтересу до релігійних течій і церков з боку усіх політичних сил. Особливе значення це має під час виборчих кампаній, які проходять у суспільстві із зародковими формами багатопартійності та переважанням серед мас тоталітаристської психології і люмпенських стереотипів.

Що ж до виникнення і поширення в наш час нетрадиційних релігій, то це можна розглядати у зв’язку з більш загальними процесами глобалізації та модернізації світу, масштабним розвитком систем комунікацій, що зблизили різні народи та культури.

Неорелігії – дещо умовний термін. Мова може йти і про усталені з багатовіковими традиціями релігійні системи, такі як буддизм та інші, які в інших культурних умовах набувають нових рис і ознак. Важко адаптуючись до процесів національного життя, яке їх не сприймає, вони намагаються впливати на психічний склад людини з метою її зміни в бік формування з неї більш зручного для себе об’єкта впливу. Зрозуміло‚ що найсприятливішими для неорелігій є саме умови суспільних трансформацій‚ нестабільної соціальної атмосфери‚ з чим пов’язані і певна дезорієнтація людини та пошуки нових світоглядних цінностей. Традиційні культи є значною мірою адаптованими до умов існування тих чи інших народів, оскільки супроводжували сам процес формування етносів і націй. На відміну від них, неорелігії входять у суспільне життя через окремих осіб, яких традиційні вірування чомусь перестали задовольняти.

Поява і діяльність неорелігій на території нашої країни є виявом однієї з глобальних тенденцій сучасного релігійного життя – зустрічі традиційного, звичного з новим, досі невідомим. Природно, що цей контакт з багатьох причин зустрічає різне ставлення з боку населення – від нейтрально-здивованого до відкритої конфронтації і ворожнечі, здатної перетворитися на тривалий соціальний конфлікт. На відміну від історично традиційних для України церков і конфесій, неорелігії не мають багатовікового досвіду у засвоєнні поступу етнокультури українського народу та адекватному сприйнятті його самосвідомості і державницького менталітету.

Вміло використовуючи об’єктивні труднощі демократичної розбудови суспільства, певний ідеологічний вакуум на тлі руйнації старої системи цінностей, а також нерозвинутість місіонерської структури традиційних українських церков, закордонні релігійні організації та центри розгорнули активну проповідницьку діяльність. Намагаючись поширити своє віровчення серед населення України за допомогою масштабної фінансової, матеріальної і людської експансії, вони роблять основними об’єктами свого проповідництва молодь, студентство, науково-технічну інтелігенцію‚ бізнесменів-початківців – тобто верстви населення‚ за якими майбутнє.

Розгляд питання про роль віри в житті суспільства в широкому розумінні не може обмежуватись суто конфесійними проблемами. Він має бути виведений у простір міркувань навколо смислу життя. Багатовікове існування різнопланових релігійних систем в історії людської цивілізації примушує замислитись над тим, у чому саме полягає потреба людини створювати ті або інші вірування, які з плином часу відкидаються на догоду іншим.

Будь-яка релігія у житті окремої людини виконує певні функції. Вони пов’язані з організацією духовного життя особистості та наданням смислу її повсякденному буттю. Ці функції взагалі можуть і не мати суто релігійного забарвлення, оскільки безвідносно до цього тісно пов’язані з життєвим світом людини. Але саме релігії кодифікують їх і надають виразу віри в Бога. Отже, навіть людина, яка не сприймає жодну релігію, все одно у своїх життєвих орієнтаціях так чи інакше спирається на аналогічні релігійним засади. Без цього її життя виглядає позбавленим змісту і сенсу, що неодмінно призводить до деградації і, врешті-решт, до духовної (а потім і до фізичної, якщо згадати статистику самогубств) загибелі особистості. Власне, з подоланням такого стану і пов’язана функція спасіння. Фундаментальною засадою життя для кожної людини є самозбереження її як духовної особистості. Рух у зворотному напрямку означав би для неї деградацію до рівня тваринного існування. У чому саме полягає її спасіння, кожна людина має вирішувати наодинці із собою або ж брати на озброєння досвід, який пропонує та чи інша релігійна система. Будь-яка релігія включає людину в систему ритуалів, що налаштовують її на спасіння. Традиційні релігії звичайно пропонують стан потойбічного життя, конструюючи опозиційну схему «пекло/рай» з відповідним визначенням, що є добро, а що – зло. На цьому побудовані класичні поняття моралі, справедливості, а також – влади. Неорелігії дещо відходять від цієї, певною мірою архаїчної схеми уявлень і пропонують таку організацію земного життя, що передбачає для людини спасіння в самому собі, зберігаючи водночас поняття Вищої істоти або сили з її контролюючими, владними функціями. В цілому традиційне розуміння добра і зла, моральних настанов, справедливості стає тут більш гнучким, здатним орієнтувати людину на вчинки, які видаються (а значною мірою і є) асоціальними та анормальними.

Життя у відповідності з певними правилами та настановами, що походять від Вищої сили, побудоване як служіння. Особистою справою людини є вирішення питань про те, чому і як їй ставати на шлях релігійного служіння. Можна вважати, що це стає можливим за умов, коли людина відчуває в організації власного життя недостатність смислу. Дехто бачить сенс життя в накопиченні матеріальних багатств, інші – в духовному самовдосконаленні, треті – у цінностях сім’ї, в творчості, сумлінній праці, і т. п. Формою служіння, що має найбільшу суспільну значущість, вважається служіння на благо власному народові, патріотизм. Традиційні релігії, намагаючись надати соціальним формам служіння сакрального відтінку, виконують практично корисну консолідуючу функцію (згадаємо відоме гасло російських воїнів «За Бога, царя и Отечество!»). І в цьому їх позитивне значення. Релігійне служіння вони залишають лише для певного прошарку осіб – священнослужителів. Неорелігії, навпаки, переважно прагнуть відволікти людину від виконання її соціальних обов’язків і підмінити суспільні форми служіння суто релігійними. Звідси жорсткі вимоги до адептів віри щодо побудови їх власного життя.

За даними Державного комітету у справах релігій, за станом на кінець 1999 р. в Україні діє понад 550 новітніх релігій майже 30-ти віросповідних напрямів переважно закордонного походження. Вони представляють практично всі форми світової неорелігійності (рис. 1) і можуть бути умовно поділені на:

1. Неохристиянські рухи на загальнохристиянській основі. До них належать привнесені з-за кордону різні пізньопротестантські течії, міжнародні християнські місії та новітні церкви – Свідки Єгови‚ харизмати‚ мормони тощо.

2. Релігії орієнталістського напряму. В Україні вони репрезентовані переважно неоіндуїзмом‚ буддизмом тощо.

3. Езотеричні об’єднання. Релігійні громади Реріхівського товариства, Асоціації «Живої етики», послідовників О. Блаватської, Д. Андреєва, О. Бердника та П. Іванова.

4. Об’єднання неоязичницьких релігій. Релігійні осередки РУНвіри, Рідної Віри, Собору Рідної Віри, Слов’янської релігійної громади тощо.

5. Об’єднання синтетичних неорелігій. Релігійні громади віри Багаї, Церква об’єднання (муністи), Велике Біле Братство, Церква Останнього Заповіту, релігійні громади Зоресвітнього християнства тощо.

6. Саєнтологічні рухи. Релігійна громада «Наука Розуму», Діанетика – фонд Хаббарда, АСТІКА, «Вогняна квітка», різні психотехніки.

Більшості поширених на території України неорелігій властивий ряд загальних рис. Це – універсалізм, синкретизм, орієнтація на спільний містичний досвід, відкритість для послідовників різних релігій і релігійно-філософських систем, орієнтування передусім на молодь та достатньо освічену частину суспільства, широке використання новітніх засобів пропаганди тощо.

Поява і становлення неорелігій у духовно-релігійному просторі України пояснюється не стільки послабленням впливу традиційної релігійності, що було б вірно, наприклад, для більшості розвинутих демократичних країн світу, скільки загальним релігійним відродженням після епохи тоталітарного атеїзму. Так, на Заході неорелігії стали певною духовною альтернативою наявним традиційним церквам, а в Україні – з’являлися як протест проти комуністичної ідеології, як своєрідна форма дисидентства. В інших країнах поповнення неорелігійних об’єднань відбувається за рахунок віруючих, які переосмислили офіційні церковні канони, релігійну символіку та раціоналізували їх або зневірилися у догматичних релігійних нормах. В Україні прихильниками неорелігій стають переважно невіруючі, а іноді – й колишні войовничі атеїсти, тобто ті, хто не був достатньо знайомий з релігійною традицією і не мав релігійного досвіду.

Темпи поширення та саме існування новітніх релігійних течій і культів в Україні значною мірою залежать від закордонних фінансових, матеріальних і людських «вливань». Останні здійснюються через найрізноманітніші іноземні місії, братства, культурно-просвітницькі заклади та окремих проповідників. Забезпечення діяльності неорелігійних рухів звичайно відбувається через посередників: не з батьківщини релігійного руху, а з інших країн, не від Вчителя, а від його учнів та послідовників. Поява майже всіх неорелігій в Україні пов’язана з вторинною, не «апостольською», діяльністю. Більшість новітніх вчень у релігійному та культурному аспектах важко сприймається широкою українською аудиторією як світоглядна позиція та різновид релігії. Здебільшого вони виступають нетрадиційним засобом розв’язання особистих проблем, універсальною формою фізичного та психічного оздоровлення (йога, медитація, екстрасенсорика тощо) (рис. 2).

Найчисленніші осередки закордонних і місцевих представництв новітніх нетрадиційних для України релігійних напрямів і культів є громади Релігійної організації Свідків Єгови, Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (мормонів), харизматів, східних культів, неоязичницьких та синтетичних релігій.

1. За даними Держкомітету у справах релігій, у 1999 р. в Україні діяло 515 громад Релігійної організації Свідків Єгови (РОСЄ) загальною чисельністю близько 70 тис. віруючих. Віровчення Свідків Єгови має апокаліптичну і мілленаристську спрямованість. Всесвітня історія подається ним як боротьба між Богом Єговою і сатаною за панування над світом. Вирішення проблеми «всесвітнього суверенітету», знищення «існуючої злої системи речей», виправдання імені Єгови, зневаженого сатаною, має відбутися під час Армагеддону – всесвітньої божественної війни ще за життя нинішнього покоління. Одним із головних своїх завдань Свідки Єгови проголосили боротьбу з Православ’ям, як різновидом сатанізму. Адепти секти називають себе єдиними істинними християнами, звинувачуючи у відступництві решту християнських течій і закликаючи їх послідовників виходити із своїх церков. Для Свідків Єгови Хрест Ісуса Христа – символ зла [9].

Розуміючи важливість людських відносин для більшості людей, Свідки Єгови декларативно підкреслюють значущість сім’ї, любові, дружби, моральності, расової терпимості, замовчуючи про жорстку дисципліну всередині секти, численні випадки розвалу сімей, відмови від навчання та роботи. Секта навчає ненависті до тих, хто пішов з неї, проголошуючи їх «огидними, паскудними, брудними».

Адепти церкви за своїми релігійними переконаннями не беруть участі у політичному житті‚ виборах, уникають як військової, так і альтернативної служби, відкидають будь-які форми політичної активності. Часто приналежність до Свідків Єгови має вкрай небезпечні наслідки для життя і здоров’я людей. Так, кожний сектант має при собі спеціальне посвідчення особи з відмовою від переливання крові. Зареєстровані непоодинокі випадки, коли тяжко хворі адепти секти відмовлялись від того, щоб їм переливали кров. Особливу небезпеку подібні дії становлять для породілей.

З огляду на антилюдський характер ідеологічних настанов секти‚ її експансіоністська діяльність викликає серйозну занепокоєність у широкої міжнародної громадськості та органів державної влади. Функціонування РОСЄ повністю заборонено або значно обмежено у 35 країнах світу [2, 36].

В Україні Свідки Єгови з’явилися у 20-х роках XX ст., коли до її західних областей почали повертатися із США та Канади українські емігранти. Вони і започаткували на українській землі перші осередки цього віровчення. У той період організаційні структури єговістів в Україні підпорядковувалися крайовому Бюро в Лодзі (Польща). Після заборони, переслідувань і нелегальної діяльності протягом кінця 30-80-х років Свідки Єгови з 1991 р. в Україні є офіційно зареєстрованою і вільно діючою релігійною організацією, громади якої підпорядковані керівникам краю зі штаб-квартирою у Львові. На території української держави нині функціонує близько 60 недільних єговістських шкіл. Проблемами віруючих РОСЄ в Україні опікується близько тисячі священнослужителів, не всі з яких є українськими громадянами. Найбільша кількість єговістських об’єднань припадає на Закарпаття (136), Львівську (88), Донецьку (35), Запорізьку (25), Івано-Франківську (22) області та АР Крим (24).

2. Другою серед неорелігій в Україні за рівнем поширеності і кількістю послідовників є Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), головний центр якої знаходиться у м. Солт-Лейк-Сіті (штат Юта, США). За власною статистикою мормонів, кількість їх послідовників – близько 10 млн чол. у 160 країнах світу.

Їх вчення виходить з того‚ що, оскільки людина створена за зразком Бога, то отже він, як і людина, має матеріальне тіло. За твердженням мормонів, існує не один Бог – є й багато інших. Тому у людини є можливість стати Богом. Мормони вважають, що протягом століть до отримання одкровення засновником секти Смітом світ знаходився у темряві, й ніхто не мав можливості врятуватися. Тому вони ввели практику хрещення померлих заднім числом, коли людина, яка приймає хрещення, «переводить благодать» на свого давно померлого прадіда, надаючи йому можливість спасіння (шлях перевтілення у Бога). Ця прихована від непосвячених робота супроводжується широкомасштабною діяльністю мормонів зі створення єдиного «Всесвітнього Центру Генеалогії», який контролюється організацією «Святих останніх днів». Активно працюючи з 1992 р. з архівними управліннями Росії, Білорусі, України, Грузії, Вірменії з метою копіювання (мікрофільмування) документів, мормони успішно перетворюють отримані з архівів копії метричних документів на досить суттєве джерело одержання прибутку від новонавернених на просторах СНД.

Релігійні канони зобов’язують мормонів дотримуватися суворої дієти, вести аскетичний спосіб життя, не вживати алкоголь, каву, чорний чай, наркотики, не палити, виступати проти користолюбства, брехні та егоїзму. В наш час, коли боротьба за здоровий спосіб життя стає загальносвітовою проблемою, мормонський аскетизм широко підтримується серед різних верств населення планети і є однією з причин швидкого зростання чисельності цієї церкви.

Мормони – дуже багата релігійна організація. Її рухоме і нерухоме майно оцінюється у 30 млрд дол. США. Основним джерелом надходжень «мормонської економіки» є насамперед обов’язкова церковна десятина (кожен адепт зобов’язаний жертвувати організації десяту частину свого загального прибутку). Щорічний прибуток імперії мормонів оцінюється у 3 млн дол. США. Понад 40 тис. її місіонерів працюють в усьому світі та щороку хрестять майже 300 тис. нових послідовників. Гроші вкладаються мормонською верхівкою в розташовані в різних країнах підприємства церкви, що працюють у галузях страхування, банківської діяльності, нерухомості та сільського господарства. При цьому мормони мають досить «пристойне» теологічне обгрунтування виправдання власної комерційної діяльності у словах одного із своїх пророків, який свого часу наголосив: «Царство Боже не наступить доти, доки ми не навчимося виробляти все, що нам необхідно, самі» [10].

Одним з найбільш скандальних положень мормонського вчення є дозвіл багатоженства. Але більш фундаментальним у їхній доктрині є постулат про те, що закони Бога мормонів більш важливі, ніж закони людського суспільства, і що уряд будь-якої держави є продажним за своєю суттю і буде знешкоджений.

Мормонська церква усіляко поширює свій політичний вплив передусім через своїх адептів, які перебувають на відповідальних посадах у державних структурах розвинутих країн світу. Так, у США значна кількість мормонів працює у місцевих адміністраціях і федеральному уряді, в тому числі на дипломатичній службі, у ЦРУ, ФБР і збройних силах. А за часів президентства Дж. Буша генерал Брент Скоукрофт, що також є мормоном, обіймав посаду помічника Президента з національної безпеки.

В Україні сьогодні налічується 48 громад мормонів. З них офіційно діє одна місія в Києві, яка підпорядкована Президентству Центральної і Східної Європейської Території, розташованому у Франції. Церква має 214 священнослужителів, значна частина яких є іноземцями (72), причому більшість з них – це молодь віком від 19 до 23 років.

Діяльність мормонських місіонерів, які прибувають в Україну з-за кордону (переважно із США), неоднозначно оцінюється у суспільстві. Зокрема, негативну реакцію викликають практика жорсткого прозелітизму і спроби нав’язати українцям американські стандарти способу життя. Чимало проблем виникає через порушення місіонерами правового статусу, пов’язаного з перебуванням іноземців на території України.

Церква мормонів з самого початку свого заснування має кримінальне минуле. Так, самого Джозефа Смiта було заарештовано і засуджено за недозволену окультну практику. Можна згадати також невдалу банківську аферу Сміта у Кертланді (Огайо), його багатоженство до отримання одкровення, а також організацію ним збройних погромів і знищення друкарських верстатів у Iллiнойсі [14]. Не сприяють позитивному іміджу мормонів і сучасні повідомлення про випадки кровної помсти між їхніми різними групами, про існуюче у них і донині багатоженство, а також відома серія вбивств у м. Солт-Лейк-Сіті, коли було викрито підробку цілої низки документів офіційної мормонської історіографії. Сьогодні діяльність мормонів офіційно заборонена у деяких ісламських країнах, а також у Китаї та на Кубі.

3. Останнім часом відчувається помітний вплив на релігійне середовище України з боку харизматичних церков, об’єднанню яких сприяли антиінституційні настрої, невдоволеність жорсткістю організаційної структури та духовного клімату традиційних баптистських та п’ятидесятницьких громад. Спостерігається певне дистанціювання останніх від харизматичного руху, так званого «нового протестантизму». Церкви харизматів орієнтуються переважно на російськомовне населення і створюються здебільшого у великих містах Південного Сходу України, спрямовуючи водночас свою увагу і на західні її області.

Негативну реакцію традиційних церков і широкої української громадськості викликає культова практика харизматів, яка побудована на відомих психофізичних методах управління натовпом і супроводжується сумнівними духовними посиланнями, що подаються через критику ортодоксального християнства і характеризуються претензіями на роль месіанського руху в ім’я спасіння Христової віри. Все це загалом негативно впливає на міжконфесійні відносини в Україні.

Незважаючи на відокремлення церкви від держави, харизмати брали активну участь в останній виборчій кампанії до Верховної Ради України і одержали депутатські мандати. Церква «Слово віри» С. Аделаджі чітко орієнтувала своїх послідовників щодо того, за кого їм віддавати свій голос [8]. У м. Мелітополі Запорізької області харизматична громада церкви «Нове покоління» проводила розширені богослужіння, де одночасно відбувалися зустрічі новонавернутих харизматів з кандидатом у народні депутати сумновідомим екс-прем’єром П. Лазаренком. Останній, як кажуть, стояв на колінах і клявся у відданості харизматизму, обіцяючи вірно служити новій вірі [7].

До релігійних організацій східної орієнтації (75 громад), що діють сьогодні в Україні, належать громади індуїстів, буддистів, тантристів та ін. – тобто різноманітних напрямів і течій переважно модернізованих форм.

4. Найчисленнішими з них (34) є кришнаїти. Вони підпорядковані Всеукраїнському центру громад Свідомості Крішни і входять до Міжнародного Товариства Свідомості Крішни (Руху «Харе Крішна»). Разом з тим, прихильників цієї релігії в самій Індії порівняно небагато – менше, ніж індійських католиків. Крім того, серед традиційних індусів досить поширена думка про те, що Міжнародне Товариство Свідомості Крішни є своєрідною християнською сектою, покликаною насамперед зруйнувати традиційний індуїзм [4].

Офіційно ця міжнародна організація розпочала свою діяльність у нашій країні з 1990 р., а в 1995 р. зареєстровано її всеукраїнський центр. Рух «Харе Крішна» є модернізованим варіантом однієї з гілок вішнуїзму – релігії чайтанітів. Підгрунтям кришнаїтської релігійної догматики виступає віра в Крішну як Верховну Особу Господа і проповідь необхідності відданого служіння йому. Ідеологи кришнаїзму стверджують, що їхня релігія є універсальною системою релігійно-культурного світосприйняття, мета якої – пропаганда ведичного знання (космологічних, антропологічних, соціальних та медичних концепцій) та поширення Свідомості Крішни (тобто уявлень про всевишнього Бога та способи відданого служіння йому – так звана бхакті-йога).

Разом з тим, культова доктрина Міжнародного Товариства Свідомості Крішни цілком однозначно закликає до залишення (руйнування) сім’ї та розриву всіх соціальних зв’язків. Керівники «ашрамів» (монастирів) самовільно, не враховуючи ні симпатій віруючих (навіть всупереч їм), ані їхнього віку, формують шлюбні пари серед адептів. Наступне спілкування чоловіка з жінкою можливе лише з дозволу і під контролем «гуру». Усі, хто не вірить у Крішну, проголошуються демонами або подібними до тварин.

Грубим порушенням прав людини в кришнаїтських «ашрамах» є сувора регламентація особистого життя адептів. Це передусім вегетаріанський аскетизм, який перешкоджає нормальному розвитку молодого організму, а також обмеження сну новонаверненого до 2-4 годин на добу. У «Бхагават-Гіті» прямо наголошується, що людина, яка має прагнення до Свідомості Крішни, повинна завжди бути готовою виконати свої обов’язки щодо служіння Господу і тому має звести до мінімуму свій сон.

Ідеологія кришнаїтів передбачає обмеження людського спілкування. Розмовляти з особами, які не належать до культу, можна лише з дозволу керівника. А в межах культової групи дозволено говорити лише про Крішну та те, що з ним пов’язано. Суттєво звужуючи можливість отримання інформації із зовнішнього світу, ця заборона призводить до руйнації розумових здібностей людини, а зрештою – до деградації особистості. У культі та ритуалах кришнаїзму містяться елементи сугестій, трансу, екстазу тощо.

Найбільше громад Свідомості Крішни припадає в Україні на АР Крим (6), Київ (3), Донецьку, Івано-Франківську, Одеську, Сумську та Харківську області (по 2 громади у кожній). Кришнаїти організували 6 недільних шкіл, видають 2 періодичних видання, мають свій розташований у м. Києві духовний навчальний заклад на 40 слухачів. Проблемами віруючих руху «Харе Крішна» опікується в Україні 33 священнослужителя.

5. До діючих на території української держави східних культів належать також 32 релігійні громади буддистів, розташовані переважно у Донецькій (5), Луганській (5), Харківській (4), Одеській (3) областях та у м. Києві (3). Буддистські організації в Україні мають 28 священнослужителів, 3 функціонуючі недільні школи.

Нині у світі налічується близько 400 млн буддистів та майже 1 млн ченців, які проповідують буддизм на всіх континентах. Серед культових практик провідне місце посідає традиційний буддистський обряд, проте значна увага приділяється також медитаціям.

6. Останнім часом в Україні набули поширення так звані тантричні секти. Тантризм – це напрям індуїстської релігії, у рамках якого на основі широкого використання методів йоги розроблено специфічну систему езотеричної (від грецьк. esoterikos – таємний, внутрішній – феномен культури різних епох, що включає, з одного боку, віру в існування надприродного світу та містичні уявлення про нього, а з другого – магічні засоби спілкування з ним та підкорення його своїм інтересам. Іноді езотеризм розглядається як надзвичайно глибокі позитивні знання про світ, приховані від «непосвячених») практики. Він виникає на початку нашої ери на півдні Індії як синтез індуїзму та старовинних шаманських культів, чорної магії, людського жертвоприношення і сексуальної оргії. Базу тантристської релігійно-філософської концепції становлять ідея людини-мікрокосмосу та уявлення про жіночу (інь) і чоловічу (янь) статеву енергетику (шакті), трансформація якої і призводить до розширення свідомості та просвітлення. В основі тантризму лежить вчення про різноманітні енергії Всесвіту, а також спроби керування й оперування ними. Тантристське віровчення є досить складним і базується передусім на тантрах – відповідних священних релігійних текстах, які вшановуються як прояв богоодкровення.

Поруч із вшануванням Шиви послідовники «Тантра-Сангха» особливого значення надають жіночому началу, уособленому Богинею-Матір’ю Шакті Деві. Тантристські секти використовують багато самих різноманітних практик, ритуалів, видів поклоніння, методів медитації та йоги. Характерними для тантризму є яскраво виражений ритуалізм і широке застосування медитативної практики. Притаманні тантристам культ лінгаму (чоловічий статевий орган), йоні (жіночий статевий орган) та ритуальне використання сексуального акту для підняття енергії Кундаліні сприймається у цивілізованих країнах як виклик загальноприйнятим нормам людської моралі. «Кундалінізація» людини має особливо небезпечні наслідки для населення азіатського континенту, породжуючи серйозні сімейні, соціально-політичні та релігійні конфлікти.

Загалом, активне використання більшістю східних культів таких методик, як медитація, монотонне співання, глосолалія (від. грецьк. glossa – незрозуміле слово, і lalien – говорити. Поняття для позначення розмови, яку віруючий при сходженні на нього Святого духу веде з Богом «незнайомою» мовою, що досягається через тривалі пости, настанови та молитви), самонавіювання та контрольовані дихальні вправи (які призводять до збіднення або перенасичення крові киснем і зміни процесів мозкової діяльності), може викликати подібний до трансу змінений стан свідомості, близький за багатьма параметрами до гіпнотичного запаморочення. Типовий психологічний портрет адепта, який час від часу перебуває в стані релігійного екстазу, характеризується екзальтацією, підвищеною сугестивністю, звуженим фокусом самосвідомості, зростаючою залежністю та підсиленим прийняттям ролі, що нав’язується інструктором [13].

Останнім часом на теренах України значно активізувалася діяльність китайських, південнокорейських і в’єтнамських релігійних груп, культова практика яких здебільшого перебуває під покровом таємничості і ніким не відслідковується. Достовірно відомо, що усі ці секти можна віднести до чань-буддійських (дзен-буддійських) або даоських конфесій, і що в багатьох із них культивуються східні системи єдиноборств (різні стилі у-шу, тхай-кван-до тощо) та пов’язані з ними медитативні й оздоровчі комплекси. Застосовуючи різноманітні сумнівні з медичної точки зору медитативні практики, пропонуючи їх новачкам без серйозної попередньої підготовки, що часто-густо призводить до психічних і фізичних травм людей, ці секти становлять реальну загрозу для духовного, морального і фізичного здоров’я своїх адептів.

7. Під безпосереднім впливом закордонної місіонерської діяльності на території української держави поширюються конгрегації, які називають себе «Церквою Христа». Першим засновником осередку «Церкви Христа» в Україні став пастор організації «Міжнародна Церква Христа – бостонський рух» громадянин США Шон Лі Вунд (1968 р. народження). У 1994 р. він прибув до Києва з Москви у складі десяти віруючих російських громадян. Грубо зневажаючи вимоги чинного законодавства щодо перебування іноземних громадян в Україні, цей функціонер за досить короткий час заснував у ряді міст, зокрема у Києві, «Церкву Христа» із значною кількістю прозелітів. Після заборони перебування в Україні Вунд повернувся до Москви. Але, користуючись «прозорістю» українсько-російського державного кордону і здобутим впливом над новонавернутою паствою, він залишив за собою фактичне керівництво сектою.

Єдиною віроповчальною літературою представники «Церкви Христа» визнають Новий Заповіт‚ який тлумачиться ними з позицій фундаменталістської нетерпимості та релігійного ізоляціонізму. Усі інші християнські віровчення вважаються «вигаданими і штучно створеними ділками від релігії». Метою діяльності «Церкви Христа» проголошено відродження основ християнства за Євангелієм і його проповідь. Згідно з церковною аксіологією, євангелізація усього світу цим релігійним об’єднанням є вищою метою, наказом Ісуса Христа і має бути проведена до 2013 р. Організаційну структуру церкви характеризує жорсткий прозелітизм, беззастережне підкорення адептів «духовним наставникам та сувора внутрішньогрупова дисципліна».

Характерною ознакою «Церкви Христа» є соціальна мімікрія, що проявляється у вигляді введення в оману як владних структур держави, так і неофітів. Місіонери «Церкви Христа» досить часто удають із себе представників інших релігійних громад, називають себе «просто християнами» чи взагалі заперечують власну приналежність до будь-якої конфесії. Вони також надають неадекватну інформацію щодо своєї організації і приховують її назву, заперечують свою залежність і зв’язки із закордонними центрами.

Місіонери «Церкви Христа» активно використовують відомі прийоми з практики деструктивних тоталітарних культів: «промивання мозку», «нав’язливість», тривалі бесіди по телефону, запрошення взяти участь у роботі «біблійних груп» тощо. Примітивна екзегеза (тлумачення) Євангелія поєднується в даній релігійній організації з жорстким психологічним примусом та залякуванням, нав’язуванням комплексу вини, позбавленням непокірного прозеліта сну та їжі з метою зламати волю останнього та зробити його нездатним до конструктивного раціонального мислення й адекватної оцінки реальної ситуації. Серед інших засобів тоталітарного впливу «Церкви Христа» – щоденні самозвіти, «персональна опіка» і «наставництво». Причому слово «наставника» досить часто, всупереч Євангелію, стає вищим законом для «учня». Як наслідок, багатьом учасникам цього об’єднання властиві такі негативні особистісні риси, як месіанський комплекс та повна залежність від лідерів. Кожний член громади знаходиться у керівника на персональному обліку. Чітка посекторна організація у межах кожної конгрегації дає змогу контролювати внески і діяльність її членів. Майже весь свій час і кошти адепти віддають для потреб церкви. При зміні місця проживання людина передається керівництвом «з рук у руки» лідерам іншої громади.

Культова процедура богослужінь зорієнтована передусім на молодь з її нестійкою психікою, підвищеною емоційністю, чутливістю та вразливістю. Широко використовуються вільні спрощення відправи, яка складається з п’яти ритуалів: спів (обов’язково без музичного супроводу), молитва, проповідь, складання дарів, щотижнева Вечеря Господня (ламання хліба та причастя вином).

Досить часто участь у діяльності об’єднань «Церкви Христа» призводить до негативних змін у житті новонаверненої молоді. Молоді люди припиняють навчання у вузах, нехтують громадською думкою, починають зверхньо і презирливо ставитися до своїх батьків і близьких. Все це викликає постійні сварки у родинах і, зрештою, приводить до розриву з батьками. Якщо новонавернений все ж таки вирішує вийти із церкви, то «учні Христа» починають ставитися до нього як до ізгоя, створюючи довкола нього атмосферу неприязні. Спілкування з «відступниками» суворо забороняється.

Зафіксовано численні випадки порушення місіонерами «Церкви Христа» чинного законодавства України щодо статусу іноземних громадян. Значна частина закордонних емісарів прибуває до української держави під виглядом туристів, спеціалістів у галузі освіти і культури. В подальшому вони змінюють свій офіційний статус і займаються прозелітизмом. Нерідко представники закордонних центрів виявляють неповагу до законів України, не зважають на складність релігійної ситуації у державі, на культурно-релігійні традиції українського народу, ставлячи понад усе інтереси своєї організації.

«Церква Христа» вважається однією із самих закритих та небезпечних деструктивних організацій у світі, яку за її радикалізм офіційно обмежено у праві на діяльність навіть у таких демократичних щодо релігійного питання країнах, як США та Великобританія.

8. Найбільш дикими та криміногенними навіть на фоні інших діючих сьогодні в Україні тоталітарних культів є сатанинські секти. Перші прояви організованих сатанинських структур в СРСР мали місце ще на початку 70-х років у Москві, Ленінграді та Одесі. Поступово культ Сатани розповсюдився на всі великі міста колишнього Радянського Союзу. Вже на початку 80-х років тут почали функціонувати досить численні сатанинські угруповання. Особливий сплеск моди на сатанізм збігся з початком «горбачовської перебудови», коли до неформального молодіжного середовища хлинув потік західної субкультури, культ жорсткої сили, hard та rock музики.

За даними правоохоронних органів, сьогодні на території України діють різноманітні сатанинські угруповання, серед яких найчисленнішими є «Присвячений Сатані лицарський орден чорної меси», «Орден чорного кола», «Black Metal Mаfia», «Зірка смерті», «Орден SA», «Партія сатаністів», «Церква Сатани», «Чорне братство», «Язичницький слов’янський рух», «Чорний орден» та «Легіон темряви». Точну кількість сатанинських об’єднань встановити досить важко, але з певним ступенем вірогідності можна стверджувати, що їх значно більше сотні (можливо і двох), а загальна кількість адептів – від 800 до 1800 чол. Тільки у Києві, наприклад, зафіксовано ознаки діяльності близько десяти угруповань сатаністів загальною чисельністю 250-300 осіб [6].

Звичайним людям важко повірити, що сатанинські секти – реалії наших днів. Разом з тим, це – факт, актуальність якого особливо зростає під час розслідування вбивств, скоєних за незрозумілими мотивами (зокрема вбивств християн та їхніх прихильників), або при розшуку людей (зокрема немовлят), що раптово зникли. Ще у 1981 р. журнал «Людина і закон» писав про сатаністів на теренах СРСР, які об’єднуються у різноманітні чорні масонські ложі: «Чорні масони намагаються підірвати державу та інші національні інститути, розкласти нації й народи, заразити суспільну свідомість метастазами користолюбства, кар’єризму, егоїзму та здирництва. Вони ставлять за мету вбити патріотизм, очорнити історію народів, при цьому нахабно глузуючи з національних героїв, розхитуючи будь-які моральні устої, руйнуючи сім’ї та культивуючи різноманітні людські вади і збочення».

Щодо характеристики релігійного культу, то сатаністи – це прихильники обожнення сил зла, поклоніння Сатані (від др.-євр. Сатан, букв. – протидіючий, диявол – за вченням цілого ряду релігій – злий дух або голова злих духів, причина зла у світі, володар пекла, який штовхає людей до гріха. Історично джерела віри в Сатану кореняться в уявленнях первісного суспільства про добрих і злих духів. З формуванням класового суспільства складаються уявлення про ієрархію головних і підпорядкованих духів, які у процесі розвитку монотеїстичних релігій трансформувалися в уявлення про Сатану. Для визначення диявола вживаються також імена: Вельзевул, Люцифер, Мефістофель, Воланд та інші). Сатаністи прийшли із Стародавнього Іраку і набули особливого поширення в Європі у середні віки. Поклоніння Сатані має глибоке історичне коріння. Протягом століть воно мало більш таємний, ніж тепер, характер, в якому переважали антирелігійні і безбожні аспекти, хоч ця ознака зберігається і донині. Сучасний сатанізм здебільшого асоціюється з чорною магією та різноманітними таємничими ритуалами.

Ідейним натхненником сучасних сатаністів вважається випускник Кембриджу, окультист Алістер Кроулі – автор низки «магічних» книжок. Але «Великий маг ХХ століття», як називали Кроулі, прославив себе не тільки науковими працями, а й шокуючими сексомагічними оргіями з використанням наркотиків. Сьогодні однією із найбільш розповсюджених серед прихильників сатанізму книг, яка містить основні концепції їхньої діяльності, є «Сатанинська біблія» (або «Чорна біблія»). Вона була написана у 1968 р. Ентоні Шандором Ла Веєм і відразу вийшла тиражем 125 тис. примірників. Ла Вей вважає, що Сатана, названий багатьма своїми послідовниками «Чорним папою», є концентрацією всіх темних сторін людської натури, що «в кожному з нас сидить Сатана, і завдання полягає лише у тому, щоб виявити та пізнати його».

Написана простою, загальнозрозумілою мовою «Сатанинська біблія» коштує дешево і тому є досить доступною та популярною серед молоді. Ця книга пропагує вид нестямної незалежності, суспільну анархію, бунт і радикальну самодостатність, формуючи у молоді негативні ціннісні орієнтири щодо влади та державного устрою. У «Сатанинській біблії» заперечуються будь-які форми авторитету – релігійного, суспільного чи батьківського. Моральні кодекси проголошуються просто перешкодами, які треба переборювати. «Роби, що хочеш – це єдиний закон» – дана цитата з «Книги Закону» Алістера Кроулі повною мірою відбиває загальну спрямованість «Сатанинської біблії».

Культ поклоніння Сатані, відомий як сатанізм, має досить різноманітні форми. Чорна магія, чорна меса, деякі види субкультури наркоманів, криваві жертвоприношення – все це так чи інакше пов’язано із сатанізмом. Релігійна сатаністська догматика та культові дії виступають своєрідним антиподом християнству і побудовані на дзеркальному відображенні останнього. Основа культу сатаністів – принесення жертви. Справжня жертва для них пов’язана не з вбивством як таким, а насамперед з передсмертними муками живої істоти. Жертвою може стати будь-хто з тих, хто вчинив із сатаністами, на їхню думку, щось неправильне або серйозно порушив їхній спокій, тим самим нібито власноручно даючи дозвіл на своє катування та загибель. Досить часто замість справжньої жертви може використовуватися її образ: лялька, фотокартка, малюнок, письмовий чи словесний опис. Після відповідної промови образ знешкоджується, наприклад, втиканням в нього голок чи гвіздків, описом процесу знешкодження, магічними заклинаннями тощо.

Перше знайомство молоді із сатанізмом відбувається підсвідомо – через насичений диявольською символікою неконтрольований «чорний ринок» відеофільмів, деякі напрями рок-музики, друкованої продукції та комп’ютерних ігор. При цьому найбільш вразливими бувають саме підлітки, які намагаються бездумно копіювати антигероїв, сприймають нав’язаний тип поведінки і починають неусвідомлено виконувати сатанинські ритуали. Характерною ознакою послідовників культу Сатани є їхня асоціальна поведінка – образа релігійних почуттів і тиск на віруючих, вбивство людей, акти вандалізму, знущання і вбивство тварин, хуліганські дії тощо.

Прагнучи побудувати демократичне суспільство, Україна проголосила одним із своїх державотворчих принципів забезпечення права кожного громадянина на свободу світогляду і віросповідання [3]. Держава взяла на себе зобов’язання сприяти здійсненню цього права, а також охороняти та захищати зазначені особистісні свободи. Для реалізації такої державно-церковної політики, що базуватиметься виключно на ідеології миру, зміцненні національної єдності та захисті національних інтересів, слід вжити заходів щодо вдосконалення правової бази взаємовідносин держави і церкви, юридичного оформлення функціонування релігійних організацій в Україні.

Водночас у зв’язку із поширенням неорелігій перед державою постає питання про те, наскільки далеко демократичне суспільство може йти шляхом послідовної реалізації фундаментального принципу свободи совісті? Нами було показано, що нічим не обмежене розповсюдження неорелігійних культів значною мірою ставить під загрозу як безпеку людини, так і національні інтереси України. В багатьох країнах, демократичність устрою яких не викликає сумнівів, діяльність ряду культів заборонена або обмежена законами. Певні кроки в цьому напрямі здійснюються й у нашій країні, наприклад, у зв’язку із сумновідомим «Великим Білим Братством». Але щоб державна політика не «пасла задніх», потрібно мати чітко розроблену концепцію національної безпеки держави в релігійно-духовній сфері, де би принцип свободи совісті органічно поєднувався із засадами безпечного існування людини.

Новітні нетрадиційні для нашої країни релігійні культи й секти вже вийшли з площини суто міжконфесійних відносин і теологічних дискусій, дедалі більше впливаючи через свою постійно зростаючу паству на загальну соціально-політичну ситуацію в Україні, формування електоральної поведінки населення та на громадську думку.

Діяльність цих організацій загалом не сприяє відродженню національної самосвідомості українського народу, збереженню й розвитку його історичних традицій і культури. Тому феномен неорелігій в Україні необхідно розглядати як внутрішньополітичний дестабілізуючий фактор, посилення якого негативно впливає на національну безпеку держави в цілому.

Слід очікувати продовження і, швидше за все, розширення неорелігійної експансії в Україну. Враховуючи складну економічну, соціально-політичну і культурно-релігійну ситуацію в країні, несформовану правову базу, низький рівень життя місцевого населення, необхідно розглядати будь-яку діяльність місіонерів із-за кордону як спробу втручання у внутрішні справи нашої держави і впровадження чужих цінностей, далеких від української національної культури і традицій. Безконтрольне перебування іноземних емісарів, їхня протиправна, а подекуди й відверто ворожа щодо України діяльність стає дестабілізуючим фактором у міжконфесійній ситуації, підриває систему народної освіти, поширює серед населення вірування, пов’язані з псевдомедичними та знахарськими способами лікування.

Дана ситуація не залишається поза увагою владних структур Української держави. З метою протидії негативному впливу закордонних місіонерів і релігійних організацій у січні 1997 р. віце-прем’єр-міністр України з питань гуманітарної політики затвердив «Заходи щодо нейтралізації діяльності деструктивних тоталітарних культів, мінімізації їхнього негативного впливу на суспільство». У цьому документі, зокрема, передбачено підвищення вимог щодо реєстрації статутів нетрадиційних релігійних організацій та відповідальності їхніх керівників за створення й утримання монастирів (ашрамів, дацанів, комун, колоній тощо). Наголошено також на неможливості використання іноземними місіонерами системи просвітницьких, навчальних та культурно-освітніх закладів тощо. Згідно з названим вище документом, при Державному комітеті України у справах релігій буде створено експертну комісію, а в АР Крим, областях, Києві та Севастополі – консультативно-експертні групи з вивчення негативного впливу деструктивних тоталітарних культів на населення та підготовки необхідних змін до чинного законодавства. Захист гуманітарної сфери національних інтересів держави, особливо щодо релігійних відносин, підноситься до рівня одного з провідних напрямів діяльності працівників Служби безпеки України.

Але існуючого ряду заходів все ж замало для подолання негативних тенденцій поширення неорелігійних культів в Україні. Окремі відповідальні органи держави діють безсистемно і нескоординовано. Немає відповідно опрацьованої і послідовної стратегічної державної концепції щодо релігійних культів‚ зокрема нетрадиційних.

Вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння й некерованість процесів, які відбуваються в гуманітарній сфері взагалі, та релігійному житті зокрема, призводить до саморуйнівних конфліктів у державі. Нині в Україні мають бути пріоритетними консолідація всього суспільства та спрямування його політичної волі на реалізацію загальнонаціональних інтересів з максимальним використанням для цього власних духовно-інтелектуальних потенцій.