Ще у 1930 р. видатний французький історик Люсьєн Февр, що є одним із засновників дуже авторитетної серед учених-суспільcтвознавців школи «Аннали», якраз на початку її існування присвятив еволюції значень дефініції «цивілізація» спеціальну роботу (ця праця називається «Цивілізація: еволюція слова та групи ідей»). Після ретельного дослідження він стверджував, що даний термін вперше вжито французьким інженером мостів і доріг Н.А. Буланже у його книзі «Старовина, що виявлена у своїх звичаях», яка у переробці видатного французького філософа Поля Гольбаха була видана тільки у 1766 р., тобто після смерті автора (помер у 1759 р.). Цю дефініцію тут використано наступним чином: «Коли дикий народ стає цивілізованим, ні в якому разі не слід вважати акт цивілізації завершеним після того, як народу видані чіткі та незаперечні закони: потрібно, щоб він ставився до даного йому законодавства як до цивілізації, що подовжується» [38].

Існує й така думка, що поняття «цивілізація» вперше було використано у французькій літературі маркізом де Мірабо у 1757 р., а в англійській – у 1767 р. [17], тобто практично в одні й ті ж самі часи. Це свідчить про сам дух світосприйняття епохи, що вимагала нової дефініції. І сьогодні у слові «цивілізація» є щось магічне, що заворожує людину і створює в її уяві незвичайну суспільну модель, побудовану розумно, з урахуванням усіх необхідних потреб соціуму, що проголошувалось і в комуністичному ідеалі. Але в дійсності таких суспільств немає, і навіть громадяни найбільш розвинутих країн світу мають складне життя з усіма його суперечностями та проблемами. Слід також зазначити, що традиційно термін «цивілізований», відповідно до етимології латинського слова civilis, означає вихованого, гідного громадянина з високим рівнем освітнього та культурного розвитку.

Після такого визначення поняття цивілізації набуває широкого розповсюдження та упродовж десятиріччя зустрічається вже не тільки у французьких, але й в англійських та німецьких текстах. Причому з півстоліття воно використовувалось як синонім культури, що включає прогрес освіти, науки та мистецтв. У більш широкому розумінні під цивілізацією мався на увазі ще й прогресивний розвиток політичної та релігійної сфер. Тобто вона асоціювалася з наближенням до деякого наперед передбаченого морального ідеалу. В подальшому в цьому напрямі розвитку світової думки в галузі моралі «цивілізацію» замінили соціалістичний та комуністичний ідеали. Що вийшло через століття з «примари комунізму з моральним кодексом його будівника», сьогодні добре відомо. Щоправда, деякі положення цього кодексу цілком відповідають християнській моралі з її десятьма заповідями.

Рівно через півстоліття після першого використання поняття цивілізацій як множини у 1869 р. виходить у світ книга «Росія і Європа». Її авторство належить видатному російському вченому Миколі Данилевському [11]. У ній він виступає засновником теорії культурно-історичних типів цивілізацій. До речі, значну частину своєї роботи автор пише у Криму, що розташований на стику кількох сучасних цивілізацій і де тільки у 90-і роки ХХ століття, тобто через 125 років після оприлюднення даних теоретичних викладок, вперше відбулись «Данилевські» читання, які стали щорічними [30].

У згаданій вище роботі кожний культурно-історичний тип є одноосновним. Тобто головним для його класифікації є переважання в ньому однієї з 4-х запропонованих ознак: релігійної, культурної, політичної чи суспільно-економічної. Так, наприклад, у єврейському культурно-історичному типі домінує релігійний фактор, у грецькому – культурний, у романо-германському – суспільно-економічний. На цій основі Данилевський визначив 12 цивілізацій, що існували упродовж історії людства. Це – єгипетський, індійський, китайський, асиро-вавилоно-фінікійсько-халдейський (стародавньосемітський), візантійсько-аравійський (новосемітський), єврейський, грецький, римський, мексиканський, перуанський, іранський, європейський (романо-германський) культурно-історичні типи. До них додавався 13-й – слов’янський, який за життя Данилевського ще формувався. Саме він, на думку вченого, і мав стати, відповідно до своєї культурної самобутності, повним чотирьохосновним культурно-історичним типом, за яким у перспективі вбачалося велике майбутнє.

У зв’язку з останнім прогнозом-бажанням Данилевського, його звинувачували у панславізмі. Особливо нищівна критика, багато в чому справедлива, прозвучала з боку видатного російського філософа Володимира Соловйова. Він навіть після смерті Данилевського у своєму листі до відданого захисника ідей останнього відомого слов’янофіла Миколи Страхова висловився досить гостро про роботу «Росія і Європа». На думку В. Соловйова, «ця невинна книга…раптом стає спеціальним кораном усіх мерзотників і дурнів, які хочуть загубити Росію та уготувати шлях грядущому хаму» [28]. Треба зазначити, що саме під впливом критики такого авторитетного опонента суспільна думка викинула разом з панслов’янською колискою і дуже цінну для майбутнього талановиту дитину теорії культурно-історичних типів цивілізацій Данилевського.

Майже на півстоліття ідея співіснування різноманітних цивілізацій на земній кулі була забута. У першій чверті ХХ століття до неї повернувся, не посилаючись на Данилевського, видатний німецький історик та культуролог Освальд Шпенглер у своєму знаменитому двотомнику «Занепад Європи» [47]. Але його класифікація культурно-історичних типів дуже нагадує раніше запропоновану Данилевським. Причому, декілька з визначених останнім культурно-історичних типів у Шпенглера об’єднуються (грецький з римським – у греко-римський, а мексиканський з перуанським – у культуру майя), а деякі з них (єврейський, іранський та романо-германський) взагалі відсутні. Разом з тим, цілком сформований вже у першій чверті ХХ століття перспективний слов’янський тип автор «Занепаду Європи» називав російсько-сибірським, вбачаючи за ним, як і Данилевський, велике майбутнє, особливо щодо його розвитку в азіатській частині. Таким чином, усього Шпенглером було визначено 8 цивілізацій. Причому, в його капітальній праці акцентовано не стільки на аналізі історичного минулого тисячолітніх цивілізацій, скільки на прогнозуванні майбутнього людства, що й викликало широкий суспільний резонанс та інтерес до висловлених ним ідей.

Важливим з історичної точки зору був і сам момент виходу в світ фундаментальної, ретельно зробленої, з елементами системного аналізу праці Шпенглера. Адже саме наприкінці Першої світової війни в причетній до її розв’язання Німеччині у 1918 р., що є роком капітуляції останньої, вийшов перший том книги Освальда Шпенглера «Занепад Європи». У ньому міститься висновок про європейський континент, що постарів і назавжди вичерпав себе як лідер сучасності, віддаючи цю роль США, а в перспективі – Росії з переміщенням лідерства до її сибірської частини. Другий том, безпосередньо присвячений всесвітньо-історичним перспективам людства, вийшов у 1922 р. – тобто на початку страшної фінансово-економічної кризи у Німеччині. Кризова ситуація в цій країні характеризувалася страшною гіперінфляцією 1923 р., динаміка якої на три порядки перевищувала темпи росту гіперінфляції 1993 р. в Україні. Безпосередньо розв’язана фашистською Німеччиною Друга світова війна, здавалось, повністю підтвердила апокаліпсичні прогнози Шпенглера. Головним її підсумком став розкол на дві протидіючі частини не тільки Німеччини та Європи, але й людства в цілому. Саме «берлінська стіна» стала символом біполярного світу, на протилежних полюсах якого майже на півстоліття розмістилися у взаємному протистоянні двоє планетарних лідерів – СРСР та США.

В основу класифікації цивілізацій Тойнбі поклав критерій їх призначення в історії, природа якого зумовлювала володіння кожною з них неповторними рисами у вигляді цілісних систем. Останні складались з елементів, які характеризувалися взаємовідповідністю, взаємовпливом та взаємодоповнювали один одного, впливаючи на систему в цілому. Спочатку Тойнбі нарахував до 100 самостійних цивілізацій. Розвиваючи свою концепцію, він послідовно скорочував їх число до 36, 21, 13. Кількість цивілізацій змінювалась в залежності від обраних критеріїв їх класифікації. Якщо у 10-20-і роки XX століття основною одиницею історичного розвитку Тойнбі вважав національну державу, а в 30-40-і – «просторово-часовий регіон», що включав групу країн з деякою спільністю духовних особливостей, то у 50-60-і роки – належність до «найвищих релігій світу».

Цікаво, що у варіантах просторового розподілу кількості цивілізацій зустрічаються ті ж числа, в першу чергу числа Фібоначчі (італійський математик, який на основі кількісного аналізу процесу розмноження кроликів ще на початку ХІІІ століття запропонував ряд чисел, кожне з яких складає суму двох попередніх {1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89, 144, 233…}, а співвідношення двох сусідніх чисел ряду збігається з основною пропорцією «золотого перетину» – 1,618, або оберненої до неї – 0,618), що були у часовому розподілі довжини їх суспільно-політичних та соціально-економічних циклів у роках (див. [15, 54, 49, 25, 6, 16]). Причому, якщо у Шпенглера було 8 цивілізацій, то у Данилевського – 13, тобто саме та їх кількість, на якій зупинився Тойнбі, хоча у нього їх було і 21. Мабуть, невипадково останній нараховував свого часу 36 цивілізацій (4 по 36 – знову ж число Фібоначчі – 144), що відповідає тетрактісу Піфагора, який визначив його як символ усього всесвіту з акумуляцією довершеності у відношенні до циклічного процесу. Це підтверджується також 36-річними хроноісторичними підциклами, що, у відповідності з 36-річними періодами правління Володимира Святого, Ярослава Мудрого, Василя І, Василя ІІ Темного, Петра І, Катерини ІІ (багато прикладів, коли два послідовних правління, наприклад, Леніна і Сталіна, вкладаються також якраз у 36-річний період), закладено в основу створеної нами у 1992 р. теорії історичних циклів України-Руси, Московії та Росії – СРСР [15].

Поняття цивілізації часто ототожнюється з культурою, у вершинних досягненнях якої, таких як єгипетські піраміди (наприклад, піраміда Хеопса) та античні храми (наприклад, Парфенон), дуже багато архітектурних пропорцій, що відповідають «золотому перетину», відомому ще у цивілізації Стародавньої Месопотамії. Такі співвідношення спостерігаються і в давньоруських храмах, кількість куполів на яких, знову ж таки, вражаюче співпадає з числами ряду Фібоначчі: 21 – на перлині північної російської дерев’яної архітектури – церкві Спаса в Кижах, 13 – на збудованому ще в ХІ столітті соборі Святої Софії у Києві, 8 – навколо центрального собору храму Василя Блаженного у Москві, а також найчастіше 5 чи 3 або ж 1 – на дзвіницях. Усе це вказує на можливість існування універсального закону, за яким кількісні характеристики історії людської цивілізації (включаючи вершинні досягнення її культури) гармонічно розподіляються в просторі та часі у формі циклічної спіралі, коли еволюційний розвиток суспільства сприяє підвищенню якості життя людини та соціуму. Таку логарифмічну (відносно чисел ряду Фібоначчі) спіраль – «криву гармонійного розвитку» – знайдено у зразках іонійської волюти античних храмів, а видатний німецький мислитель і поет Йоган Вольфганг Гете ще наприкінці ХVІІІ століття вважав її математичним символом життя та духовного розвитку, що якоюсь мірою було підтверджено відкриттям у ХХ столітті гену (молекули ДНК, що має форму вкладених одна в одну двох гармонійних спіралей).

Наприкінці другого десятиріччя ХХ століття, описуючи «кризу культури на перевалі» громадянської війни, геніальний російський прозаїк, поет і культуролог Андрій Бєлий намалював гармонійну спіраль розвитку цивілізацій [2]. Для десятиріччя, останнього в цьому столітті і водночас у другому тисячолітті Християнської ери, також є характерними кризові явища у розвитку культури людської цивілізації, що відбуваються на тлі стрімкого перерозподілу політичного та економічного просторів між країнами та континентами, що супроводжується посиленням на Земній кулі катастрофізму подій за майже повної відсутності інструментів їх попередження та пом’якшення.

П’ять років тому в методологічній роботі «Про зміну порядків у світовому суспільному розвитку» російський вчений Валерій Алтухов, який займається питаннями системного мислення, дійшов важливого і невтішного висновку про те, що у розв’язанні цієї, «безумовно, центральної проблеми дослідження сучасного людського суспільства … не вдалося створити достатнього запасу нових ідей та підходів, спираючись на який можна було б поглиблювати розробку проблеми, розкриваючи її нові аспекти і вияви». Разом з тим він звернув увагу на те, що «в рамках становлення нового світового порядку знаходять зримі контури хвильовий рух, а також деякі інші контури розвитку, що залишились у тіні за старого порядку. Тому не є випадковим в останні роки буквально вибух дослідницького інтересу до проблематики циклів, коливань і хвиль». Головними ж у фундаментальній статті В. Алтухова стали наступні висновки:

«Виявилось також, що коливальні тенденції можуть самі підпорядковуватися визначеному правилу, тобто виступати в упорядкованій формі – в цьому випадку можна говорити про закон другого порядку (метазакономірності). Без вивчення характеру цих коливань неможливо пояснити соціальні та економічні хвильові процеси, що виявляються на поверхні суспільного розвитку…

Перехід від катастрофізму до нового світового порядку, що відбувається в сучасних умовах, – це, безумовно, одна з найзначніших подій у багатовіковій історії людства: він пов’язаний з подоланням багатобічної кризи, яка загрожує самому існуванню людського роду, та стабілізацією суспільства на базі некатастрофічних законів» [11].

Усе це дає підстави використовувати універсальну циклічну парадигму розвитку суспільства не тільки з метою кардинального перегляду причинно-наслідкового механізму та хронометрії історичних подій, а й для того, щоб переглянути просторовий перерозподіл культурно-історичних типів цивілізацій у процесі їх участі в трансконтинентальній перебудові світового порядку, що спостерігається на рубежі другого і третього тисячоліть Християнської ери.

Саме виходячи із циклічних закономірностей розвитку цивілізацій, узагальнюючу концепцію їх культурно-історичних типів запропонував видатний російсько-американський соціолог Питирим Сорокін. У стислому вигляді він виклав її ще в 1941 р. у своїй знаменитій роботі «Криза нашого часу» – скороченому та популяризованому варіанті його фундаментальної чотиритомної праці «Соціальна та культурна динаміка» [54]. Ключова категорія, використана автором – це соціокультурна суперсистема, в основі якої лежить світогляд, що формується на базі визначеного способу пізнання. Для кожного її типу в якості інтегруючого фактора виступають чотири філософські світоглядні посилки: бачення природи об’єктивного світу, природи потреб, рівня задоволення та шляхів і методів насичення останніх.

1. Умоглядна або спіритуалістична, що базується на надчуттєвій реальності;

2. Сенсуалістична, що визнає чуттєвість джерелом та мірою усіх речей;

3. Ідеалістична, що базується на синтезі інтуїції, розуму та чуттєвості.

Названі суперсистеми існують ідеально, але історично об’єктивуються в матеріальних засобах задоволення потреб людей.

Цікаво, що запропонована Сорокіним типологія суперсистем дуже нагадує відповідні теоретичні викладки іншого російського вченого Миколи Хлєбникова, який ще у 70-і роки ХІХ століття, працюючи в Києві, також виділив три типи цивілізацій: чуттєву, утилітарно-реалістичну та ідеалістично-релігійну. За класифікацією Хлєбникова, кожен тип має в основі визначену ціннісну (у його термінології – «регулятивну») орієнтацію. «Пріоритетом чуттєвих цивілізацій є матеріальні насолоди, особливо чуттєве кохання, що прирівнюється тут до найвищого роду людських потреб та санкціонується усіма формами пропаганди як культовий феномен. Навіть Бог, якому всі поклоняються», на думку Хлєбникова, «сприяє чуттєвості і відповідним чином тлумачить регулятори – добро, справедливість та право. Цивілізації цього типу регресивні за своєю природою. Індивідуалізм та егоїзм, жадоба мати насолоду будь-якою ціною, і чим скоріше, тим краще, полягають у їх основі. Але спадкоємність у прихильності до насолоди не гарантує відтворення нації, навпаки, виснажує духовні сили народу. Зв’язок між поколіннями дуже крихкий, і вони легко залишають історичну сцену» [46].

До такого типу цивілізацій Хлєбников відносив ассиро-вавилонську, фінікійську, магометанську, а також мормонську. В останній значною мірою криються корені сучасної північно-американської цивілізації, де релігія мормонів хоч і не має ведучих позицій, але, займаючи свою нішу, досить спокійно співіснує з різними гілками християнства. В той же час мормонська релігійна течія дуже активізувалась на нещодавно атеїстичному пострадянському просторі, особливо в Україні та Росії. У цьому, враховуючи потяг української та російської молоді до вестернізованих телевізійних супергероїв американських бойовиків, слід вбачати небезпеку нав’язування чужих цінностей суспільствам, що знаходяться в стані трансформаційної кризи і остаточно не визначились у цілях свого розвитку. Підключення релігійного фактора до вкрай небажаної тенденції негативного впливу чужої цивілізації на формування громадянського суспільства як в РФ, так і в Україні стає особливо небезпечним. До речі, іслам, що також тривалий час не сприймався християнським світом всерйоз, сьогодні примушує звернути на себе увагу, як на одну з найпоширеніших і найвпливовіших релігій сучасності.

Індикаторами «аморальності» північно-американської цивілізації є останні публічні викриття дій Президента США Білла Клінтона у його стосунках з деякими співробітницями Білого дому (він визнав свою провину тільки у невідвертості перед нацією, що недостатньо для засудження юридично, але цілком достатньо – морально) та ставлення до такої «моралі» населення Сполучених Штатів Америки. І це не дивно в умовах тотальної американської пропаганди сексу разом з насильством не тільки в своїй країні, але й в усьому світі. До того ж, це справді може бути особистою справою Клінтона. Але вкрай аморальною виглядає спроба зняти внутрішню напругу в країні навколо «амурних справ» президента шляхом відвернення уваги народу на агресивні акти Збройних Сил НАТО в інших країнах, ніби-то, для ствердження в них демократії та боротьби з терористами. Знаменно, що ці події співпали з 30-річним «ювілеєм празької весни». Адже до аналогічних методів радянська армія вдавалась не тільки у Чехословаччині, а й в Угорщині, НДР, Польщі та інших «соціалістичних» країнах під прикриттям необхідності захисту та ствердження в них «комуністичного ідеалу», що засуджено прогресивною громадськістю навіть у колишньому СРСР. «Ювілейний 1999 рік 60-річчя з початку Другої світової війни» світ зустрів двома послідовними гуманітарними катастрофами у Косово та Чечні, що відбулися за вкрай схожими сценаріями. А чим закінчиться друге тисячоліття Християнської ери, нам поки що невідомо.

Слід підкреслити, що ще 120 років тому Микола Хлєбников вказував, що не краще виглядають і зорієнтовані на захист від «ворожих зазіхань» цивілізації другого, тобто утилітарно-реалістичного, типу, де «аморальність» замінено на раціональність, якій надається навіть правовий статус. Це, у свою чергу, перетворює на постулат і деяку загальну цінність – «благо гуртожитку як такого, що асоціюється у масовій свідомості з державною користю-мораллю», ототожненою із законом, що проголошується правом. З точки зору Хлєбникова, у цивілізаціях утилітарно-реалістичного типу панує релігійний індиферентизм, що компенсується обожнюванням держави та служінням створеному ідолу. Утилітарна цивілізація – це цивілізація визначеної «зверху» корисності. Моральним у ній стає те, що корисно саме цьому «верху» – державі та правлячій еліті, – з безперечним підпорядкуванням кожного громадянина владі за рахунок «механізмів деспотичної поліцейської держави» [46]. Прикладами таких цивілізацій Хлєбников вважав Монголію та Китай. Але сьогодні найбільш яскравим прикладом утилітарно-реалістичної цивілізації можна назвати колишній Радянський Союз, розбудований на соціалістичних ідеалах, з приводу яких Хлєбников писав, що «ідеал соціалізму не краще утилітарно-реалістичної китайсько-монгольської цивілізації». Від розбудови «цивілізацій» такого типу не застраховані й новостворені на терені СРСР незалежні країни, що багато в чому успадкували радянські риси. Йдеться насамперед про Білорусь та РФ, що наприкінці минулого року об’єдналися у союзну державу, а також про середньоазіатські автократії, такі як Узбекистан і Туркменістан. В останньому образ «туркменбаші» – батька нації Сапармурада Ніязова – сяє навіть на національних грошових знаках (манатах).

Цивілізації утилітарно-реалістичного типу відрізняються мобільністю і достатньо високою сталістю існування, що їх мала радянська держава, а до неї – російська імперія. Остання після, здавалось, загибелі у 1917 р. відродилась у формі радянської імперії. Це вказує на велику вірогідність нового подібного відродження, тим більше, що автократичний стиль управління дедалі більше стверджується не тільки в Росії, а й у більшості пострадянських країн. Розпад СРСР відбувся. Але імперський дух в Росії не загинув, і пройде ще не одне десятиріччя, поки вщухнуть російські великодержавницькі амбіції та пов’язані з ними претензії на землі сусідніх країн. Ось, чому сьогодні для самозбереження України так важливо зробити все, щоб зазіхання імперських сил у Росії не матеріалізувались за рахунок української території та розташованих у її межах кращих господарчих об’єктів. У цьому контексті делімітація українсько-російського кордону потребує термінового вирішення, незважаючи на суперечності навколо статусу прикордонних водних акваторій України у басейні Азовського моря.

На думку Хлєбникова, найвищим є третій, релігійно-ідеалістичний тип цивілізацій. Він передбачає багатоманітність форм, оскільки самоціллю таких цивілізацій є саме дух. Цивілізації даного типу є внутрішньо прогресивними. Але на шляху до їх успішного розвитку існує чимало перешкод, пов’язаних насамперед з тим, що після духовного піднесення завжди настає спад, який веде до посилення цінностей цивілізацій першого або другого типу. Релігійно-ідеалістичні цивілізації займаються якраз пошуком шляхів органічного синтезу чуттєвості та утилітарності зі справжніми морально-релігійними ідеалами. Але в якийсь час уже не вдається подолати однобічності чуттєвої або утилітарно-реалістичної цивілізації. І тоді відбувається релігійна криза та культурний занепад, від якого не застрахована жодна цивілізація. Саме релігійний тип культури дає змогу досягнути її вершин, що стають, по суті, ідеалом для всього людства. До релігійно-ідеалістичних Хлєбников відносить індійську, перську, єврейську, римську та християнську цивілізації.

Дуже важливо, що Хлєбников чи не вперше розглянув і проблему взаємодії цивілізацій. Слід зазначити, що він, практично, разом з Данилевським запропонував і культурно-історичні типи народів, з менш чіткою, ніж у Данилевського, класифікацією. Хлєбников вважав, що міжцивілізаційне спілкування сприяє появі того ж «духовного збудження», що безпосередньо впливає на виникнення та формування нових цивілізацій. Кажучи сучасною мовою теорії етногенезу, створеної видатним російським істориком та етнографом Львом Гумільовим через сторіччя після життя Миколи Хлєбникова, «діалог цивілізацій сприяє пасcіонарному поштовху та розвитку фази піднесення етногенезу, що формує, в кінцевому підсумку, цивілізацію» [9]. З іншого боку, Хлєбников вважав, що міжцивілізаційні відносини – це не спорідненість поколінь. Даний процес не пов’язаний з усвідомленням зовнішніх принципів, «розташованої зовні від нас моделі, тому що будь-яка модель – мертва, а цивілізація є життя». Для того щоб один народ сприйняв цивілізацію іншого, необхідна духовна асиміляція – «благородний донор», – у результаті чого відбувається процес уподібнення, який сам по собі нечасто має позитивні підсумки. Кажучи мовою Хлєбникова, «гібрид і є гібрид, а стара цивілізація не схожа на нову. На відміну від духовної спадкоємності між поколіннями, цивілізаційний процес у такому випадку має «механічний» зовнішній характер. Тому взаємодія цивілізацій», на думку вченого, «має негативну роль у культурному розвитку: цивілізації чи зовсім зникають, чи розчинюються в інших. Сам по собі культурний процес від цього нічого не виграє, на все «воля Божа» [46].

Слід зазначити, що точний переклад назви знаменитої шпенглерівської книги «Занепад Європи» як «Занепад Західного світу» або «Занепад Західної цивілізації» відповідає сутності її головного змісту. Таке уточнення перекидає місток від ідей Шпенглера до процесів, що відбуваються у наш час не тільки на європейському континенті, але й у масштабах всієї Земної кулі. Адже насправді наприкінці ХХ століття тенденція повернення до єдиної «європейської» цивілізації стає дедалі більш помітною з посиленням європейської інтеграції, одним із найважливіших чинників якої є зміцнення потенціалу Великої Європи до такої міри, коли вона змогла б самостійно справляти на загальносвітові процеси суттєвий суспільно-політичний, соціально-економічний і культурно-ментальний вплив на рівні з такими могутніми країнами, як США, Китай, Японія. На жовтневому 1998 р. саміті ЄС в австрійському місті Перчі Прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер навіть запропонував створити єдину європейську армію, що брала б участь у зонах локальних конфліктів з метою їх попередження та пом’якшення. Він недвозначно і впевнено сказав: «Якщо ми хочемо, щоб Європа мала рівний з американським вплив, з нашого боку мають бути виявлені прагнення та здатність діяти у воєнних обставинах». І після бомбардувань Югославії та окупації території Косово військами блоку НАТО його Генеральний секретар Хав’єр Солана вже перейшов до керівництва аналогічною структурою в ЄС на посаду її Високого представника з питань загальної зовнішньої політики та безпеки. До того ж, для усього світу Європа постає такою, що упродовж століть накопичила величезне культурне надбання та відпрацювала модель правової держави, яка функціонує у триєдиній цілісності законодавчої, виконавчої та судової влади.

Сьогодні найбільший інтерес у концепції Хлєбникова, безумовно, викликає типологія цивілізацій, запропонована ним одночасно зі спробою визначити динаміку їх розвитку у відповідності до трансформації «регуляторів», що, на думку вченого, лежать в основі конкретних релігійно-національних спільнот. За аналогією, згідно з поглядами Сорокіна, історичний процес являє собою зміну одних соціокультурних суперсистем іншими. В основі цього руху лежить заміна існуючого домінуючого світобачення та зумовлених ним способів сприйняття дійсності на інші. Основні причини змін знаходяться всередині суперсистем. При цьому перехід від умоглядної до ідеалістичної, а від неї – до чуттєвої суперсистеми має хоча й кризовий, але відносно спокійний характер. І тільки шлях від чуттєвої до інших соціокультурних суперсистем набуває форму затяжної та болісної кризи. Саме такою, на думку Сорокіна, є «криза нашого часу». Справедливість даної оцінки, зробленої на початку Другої світової війни, підтверджується через півстоліття кризою 90-х років, негативні соціально-економічні наслідки якої в Росії та Україні (падіння ВВП в них за 1991-1997 рр. склало відповідно 41% і 57%) перевершують розміри спаду виробництва на цій же території у будь-які, найбільш кризові часи ХХ століття – у періоди Першої чи Другої світової або ж Громадянської воєн (у кожну з цих воєн спад становив від 21 до 25% [13]). Причому ця криза наприкінці другого тисячоліття Християнської ери набувала дедалі більш глобального світового характеру.

Теорія культурно-історичних типів Сорокіна дуже нагадує відповідні теоретичні розробки Хлєбникова і принципово відрізняється від поглядів Данилевського, Шпенглера і Тойнбі з аналогічних питань. Сорокін стверджував наявність визначених ним рис нової цивілізації, що формується, об’єднуючи все людство. Такий підхід свідчить про усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, яку вчений висвітлив в одній з останніх своїх робіт «Головні тенденції нашого часу» [33], написаних у 60-і роки.

Слід зазначити, що й Тойнбі наприкінці своєї творчої діяльності у 60-70-і роки також розглядав світ вже не у вигляді формальної сукупності локальних цивілізацій, а як «єдину цілісну, своєрідну ойкуменічну, всеохоплюючу цивілізацію» [32]. І це не дивно, тому що саме у цей період у світовій гуманітарній науковій думці переважали теорії соціальної та економічної конвергенції людства в постіндустріальному суспільстві, що були побудовані на основі ліберальних американських моделей Деніела Белла, Кеннета Боулдинга, Джона Гелбрейта, Уаста Ростоу, Олвіна Тоффлера або радикальних французьких моделей Раймона Арона, Алена Турена, Жана Фурастьє. Але набагато раніше, ще у період Першої світової війни, геніальний російський мислитель і поет Велимир Хлєбников, можливо, вперше у світі висловив утопічну для свого часу ідею формування «Уряду голів Земної Кулі» [8], до яких він зарахував 317 найбільш видатних політиків і діячів науки та культури свого часу, покладаючи на них розв’язання завдання об’єднання зусиль різних народів для виведення з кризового стану всього людства.

У сучасній Росії найпоширенішим є визначення цивілізацій за національно-етнічною ознакою: індійська, китайська, російська, японська. Але значною мірою це зумовлено дуже популярною сьогодні в Росії євразійською школою історичного розвитку, за якою саме національний фактор стає визначальним у соборній, колективній парадигмі розвитку тієї чи іншої цивілізації. Разом з тим слід усвідомлювати, що хоча заміна етнічної належності неможлива, сьогодні вже не стільки етнічний, скільки культурно-ментально-континентальний критерій може бути покладений в основу сучасної класифікації цивілізацій, хоча взаємодія останніх у політичному і, особливо, в економічному світовому просторі набуває дедалі більше трансконтинентального характеру.

На різних континентах можуть існувати схожі суспільства, особливо якщо відбулась синхронізація часу їх формування. Прикладом можуть бути Північна Америка та Австралія з Новою Зеландією, куди майже в один і той же час цивілізація прийшла значною мірою з Європи. Але за цим фактом не можна ототожнювати з останньою названі континенти і території, оскільки на них сформована значно молодша, ніж у Європі, цивілізація, культура якої тільки формується шляхом синтезу європейської культури з африканською за участю культур місцевих аборигенів. З урахуванням прискореного характеру економічних і політичних процесів у Північній Америці в ХІХ-ХХ століттях можна сказати, що для еволюційного формування даної цивілізації і, особливо, культури не було достатньо часу, тому її створення носить, по суті, революційний характер. А як відомо з історії, у революціях завжди присутні елементи катастрофізму, що, в кінцевому підсумку, впливають на світ тільки негативно. Згадаймо хоча б французькі або російські революції. Відомий радянський скульптор-дисидент Ернст Нєізвєстний, який ще у часи існування СРСР був вимушений емігрувати до США, дав дуже влучну оцінку процесам, що безпосередньо спостерігалися ним:

«Становлення Американської цивілізації та культури, що в ній народжується, – це не довготривале напластування геологічних порід, а, скоріше, землетрус, де глибинні доісторичні пласти перемішуються на супермодерні пластики та космічні метали. Археологія та антропологія сказилися та перетасували колоду часу» [20].

Про ментальний фактор формування цивілізацій історики почали говорити тільки наприкінці першої чверті ХХ століття після роботи видатного голландського культуролога Йохана Хейзинги «Осінь Середньовіччя», що вперше вийшла у світ в 1919 р. Нещодавно молода російська дослідниця його творчості Гела Гриньова визначила цю подію наступним чином: «Логіка розвитку сучасного Хейзинги суспільства була логікою розвитку кризи. Мабуть, саме тому його «влучання» у новий стиль, у потребу нової методології було майже ідеальним. Вже через кілька років історики, звертаючись до робіт Хейзинги, стали використовувати словосполучення історія ментальності» [44].

Слід зазначити, що саме в Росії, на батьківщині родоначальників теорій культурно-історичних типів цивілізацій (Данилевський і Хлєбников) та соціокультурних суперсистем цивілізацій (Хлєбников і Сорокін), сьогодні приділяється посилена увага подальшому розвитку цих науково-теоретичних напрямів. Ще на початку 90-х років ХХ сторіччя вийшла у світ книга визнаного лідера сучасної російської циклічної школи Юрія Яковця «Історія цивілізацій» [49]. Його класифікація цивілізацій є своєрідним синтезом теорії цивілізацій Тойнбі та марксистської теорії історичного прогресу людства з використанням добре відомих фаз його розвитку: первіснообщинної (неолітичної), рабовласницької, з розподілом на раннєрабовласницьку та античну, і феодальної, з розподілом на раннєфеодальну та індустріальну, що у Карла Маркса ввібрала до себе капіталістичну та соціалістичну фази. Щоправда, на зміну двом останнім у Яковця приходить не комуністична фаза, а постіндустріальна або надіндустріальна, яку впроваджено в науковий обіг американським філософом Елвіном Тоффлером. Усі перелічені хронологічні мегатренди розвитку людства, по суті, й названо цивілізаціями. Головним нововведенням даної теорії є не назва цивілізацій, а їх хронологічний ряд, у відповідності з яким період існування кожної наступної фази (цивілізації) у 2-3 рази коротший за тривалість попередньої, тобто спостерігається «стиснення» фізичного часу історії.

Такий же феномен присутній і в іншого російського дослідника історії цивілізацій Володимира Пантіна. Але у його книзі «Цикли та ритми історії» [25] характер формування цивілізаційних циклів має більш витончений характер. Взявши за основу своїх теоретичних побудов вершинне досягнення школи «Аннали» – теорію культурно-історичних зон французького історика Фернана Броделя [6], – В. Пантін створив теорію еволюції міжнародного ринку, де кожний еволюційний цикл складається з 4-х фаз, дві з яких (друга – фаза «технологічного перевороту», і четверта – фаза «революції міжнародного ринку») мають постійну тривалість величиною 24 роки кожна. Інші дві фази (перша – фаза «структурної кризи», і третя – фаза «великих потрясінь»), маючи у першому циклі 108-річні періоди, з кожним наступним циклом зменшуються на 12 років і досягають у сучасному, дев’ятому, циклі лише 12 років, а в десятому – нуля. Таким чином, за рахунок двох змінних за часом фаз загальні цикли також зазнають «стиснення» фізичного часу історії.

Кожна теорія має право на життя. Але якщо, все ж, фізичні ритми часу тих чи інших процесів стабільні (у чому і є сутність різноманітних ритмів функціонування як суспільства, так й окремих людей, з яких воно складається), що досить часто зумовлено синхронізацією останніх зі сталими космічними циклами, то стискається чи розширюється в них уже не фізичний, а історичний час, тобто насиченість аналогічних інтервалів фізичного часу значущими історичними подіями. Сама ідея стиснення фізичного часу циклів історії людства може привести до парадоксальних висновків та перегляду хронології історії людства взагалі, як це вже сталося у дуже популярній сьогодні, особливо в Росії, «Новій хронології Русі», що поширена нині майже на весь світ її авторами – московськими вченими Анатолієм Фоменком та Глібом Носовським [41]. Але, здається, у цій титанічній, добре, якщо науковій, праці на межі самовіддачі їх підвела саме циклічність історії, за якої іноді справді майже збігаються хронологічні ряди історичних подій, що розділені тисячею або сотнями років.

Якщо подивитись на хроніку незвичайних явищ природи кінця першого тисячоліття Християнської ери [5], то багато з них вражаюче співпадає з тим, що коїться сьогодні у світі. Як і наприкінці нинішнього, 2-го, тисячоліття у Спітаку, за десяток років до кінця минулого тисячоліття у трьох містах Вірменії був страшний землетрус (ще більший землетрус стався на всій Земній кулі 29 березня 1000 року з епіцентром поблизу Кракова, майже повністю зруйнованого тоді). А в 999 р. цунамі (згадаймо нещодавнє, наприкінці 1999 р., цунамі в Індії, що знищило тисячі людей) закинуло скандинавський корабель в Америку, яку таким чином було відкрито європейцями майже за 500 років до Колумба. Саме виходячи із сказаного вище та з посилення наприкінці ХХ століття сонячної активності, нами ще на початку 90-х років [5] прогнозувалось посилення виявів стихійних лих на Землі з наближенням до кінця нинішнього тисячоліття, що й спостерігається вже сьогодні.

У «Новій хронології Русі» Фоменка та Носовського [21] досить показовим є процес поєднання авторами 36-річних періодів правління Володимира Святого та Ярослава Мудрого в циклах історичного розвитку Київської Русі з аналогічними за тривалістю періодами правління Василя І та Василя ІІ Темного в циклах розвитку Великого князівства Московського. Зв’язок між цими періодами простежується у схожості багатьох подій, що не дає підстави ототожнювати останні, хоча й підтверджує циклічність історичного розвитку.

Нещодавно з’явилась досить грунтована стаття професора Олександра Портнова [29], з якої видно, що окрім археологічних та археографічних суперечностей згадана вище теорія має також й інші недоліки. Так, зокрема, в останній розрахунки астрономічного календаря за довготою, на яку вказувалось в «Альмагесті» Птолемея, досить безпідставно проігноровані і враховуються тільки за широтою [14], що недостатньо для отримання достовірних результатів.

У 1998 р. як у Росії, так і в Україні з’явилось багато фундаментальних праць з проблем взаємодії світових цивілізацій. Так, у Брянську вийшов навчальний посібник Лариси Семенникової «Цивілізації в історії людства» – суттєво перероблений варіант попередньої її книги «Росія у світовому співтоваристві цивілізацій», у якій вона досить аргументовано сперечається з євразійською концепцією розвитку Росії, в тому числі з концептуальною настановою щодо винятковості, «симфонізму, соборності, цілісності російського світу» [31]. Можливо, саме такі погляди автора, що є професором МДУ ім. Михайла Ломоносова, зумовили видання її праць не у столиці Російської Федерації, а в Брянську – обласному центрі території, що межує з Білоруссю та Україною.

Разом з тим у Москві вийшла книжка іншого московського автора Ірини Орлової, назва якої – «Євразійська цивілізація» – говорить сама за себе. Особливу увагу в цій праці приділено інтерпретації «Росії як ядра Євразійської цивілізації – особливої географічної, соціально-історичної та соціально-культурної спільноти». Вихід цієї книги, можливо, невипадково синхронізується з озвученням у Верховній Раді України спікером Державної Думи РФ Геннадієм Селезньовим старої солженіцинської ідеї «союзу трьох братніх слов’янських народів». Адже Орлова (чи не пряма спадкоємниця графа Орлова – одного з фаворитів Катерини ІІ, що знищила Запорізьку Січ?) досить відверто описує у своїй праці далекосяжні цілі, які нею переслідуються:

«Після розпаду Радянського Союзу змінилися політичні форми об’єднання людей на пострадянському просторі, але глибинне, сформоване багатовіковою історичною традицією усвідомлення спільності та взаємного тяжіння у більшої частини етносів й окремих індивідів збереглося. Ця спільність не декларується як євразійська. Лише деякі з учених і політиків зараз ототожнюють її з євразійським культурно-історичним простором. Просуванню усвідомлення цієї спільності від рефлекторного рівня до чітко вираженої ідеї, до практичних дій, як нам уявляється, може сприяти наука, засоби масової інформації, державна політика. Для чого це потрібно?

Відповіді на це питання присвячено нашу роботу. Але, забігаючи наперед, скажемо, що, на наше глибоке переконання, Росія відродиться, лише усвідомивши себе євразійською державою, і об’єднання навколо Росії самостійних євразійських держав надасть нового імпульсу розвиткові євразійської цивілізації, що зазнає другої за століття найтяжчої кризи» [22].

У травні 1998 р. в Костромі відбулася ІІІ Міжнародна Кондратьєвська конференція «Соціокультурна динаміка у період становлення постіндустріального суспільства». На ній відбулась міждисциплінарна дискусія «Локальні цивілізації у ХХІ столітті: Зіткнення чи партнерство?», до проведення якої вийшла книга під такою ж назвою [16]. У цій праці вміщено узагальнюючу доповідь Юрія Яковця «Шлях до партнерства локальних цивілізацій»; удостоєну нагороди Кондратьєвською медаллю працю київського вченого Арнольда Кулінковича «Нова соціологія» як теоретична основа гармонії та співробітництва локальних цивілізацій у третьому тисячолітті»; а також статтю відомого московського політолога Олександра Панаріна «Двопівсферна структура світу: сенс дихотомії Схід-Захід», ідеї якої ним детальніше розгорнуто у книзі «Реванш історії: російська стратегічна ініціатива у ХХІ столітті» [24].

Узагальнення різних концепцій приводить до висновку, що основним фактором утворення цивілізації є рельєфно визначена територія спільного проживання населення, об’єднаного культурно-ментальною спорідненістю утворюючих його націй. Саме фактор певного земного простору з його неповторністю визначає спільну історичну долю народів, з яких формується єдина цивілізація, що характеризується переважаючим впливом у ній однієї чи кількох визначених Данилевським, Хлєбниковим та Сорокіним ознак культурно-історичних типів цивілізацій. До речі, саме Сорокін та Бродель вважали, що кожне суспільство чи цивілізацію треба вивчати такими, якими вони є, а не шукати якихось загальних, глобальних законів їх розвитку.

Сьогодні цивілізації мають надетнічний і, навіть, дедалі більше надрелігійний характер (фактично, тільки така молода та впливова на рубежі тисячоліть релігія, як іслам, залишається визначальним фактором існування ісламської а, по суті, навіть, панісламської цивілізації, до сфери якої перш за все входять народи Північної Африки, Передньої та Центральної Азії, хоча мусульманські народи проживають і на територіях України, Росії та інших країн світу). Відносно відособлено вже кілька тисячоліть стало існує індійська цивілізація, духовну силу якої не змогла здолати навіть колоніальна залежність від Англії, що в часи завоювання Індії була економічним і значною мірою політичним світовим лідером. Формування китайської цивілізації відбувалось через сприйняття її населенням основ єдиних моральності, освіти та правил поведінки, для яких не було мовних кордонів чи обмежень за походженням. Разом з тим сьогоднішній Китай та оточуючі його «південно-східно-азіатські тигри» виявляють дедалі більш міцніючі тенденції до їх об’єднання як між собою, так і з могутньою сусідньою Японією. Остання ж, у свою чергу, незважаючи на існуючі в ній релігійні особливості і технологічний прогрес рівня найрозвинутіших країн, дедалі більше відходить від так званої Західної цивілізації і після глобальної фінансової кризи, що зумовила перерозподіл японських капіталів до Китаю, перебуває вже, по суті, у Південно-Східно-Азіатській цивілізації. Такою ж дедалі більш єдиною стає Центрально-Південно-Африканська (а по суті – африканська) цивілізація зі своїм лідером – ПАР, яка нещодавно дивилась у потилицю Західній цивілізації, що вже не існує як єдине ціле, незважаючи на зміцнення військово-політичного блоку НАТО. Західна Європа, об’єднавшись у Європейський Союз, все більше притягує до себе центральноєвропейські держави, що саме з метою майбутнього вступу до ЄС об’єднуються «Центрально-Європейською угодою про зону вільної торгівлі» в CEFTA. До складу останньої вже входять 5 центральноєвропейських країн: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Мабуть, і Україні, що прагне до вступу у ЄС, слід зробити кроки у напрямі приєднання до цих держав. Враховуючи, що латиноамериканська цивілізація давно сформувалась, та виходячи із сучасних мегатрендів перерозподілу світового порядку суспільного розвитку, сьогодні можна визначити за географічно-континентальними та культурно-ментальними критеріями наступні вісім цивілізацій:

1. Північно-Американсько–Австралійсько-Новозеландську (західна);

2. Південно-Американську (латиноамериканська);

3. Західно-Центрально-Європейську (європейська);

4. Східно-Європейсько-Північно-Азіатську (євразійська або російсько-сибірська);

5. Південно-Східно-Азіатську (китайсько-японська або далекосхідна);

6. Південно-Азіатську (індійська);

7. Північно-Африкансько-Передньо-Центрально-Азіатську (ісламська);

8. Центрально-Південно-Африканську (африканська).

Практично кожна із центрально- та східно-європейських країн, включаючи Україну і, навіть, Росію, прагне до інтеграції в Європейський Союз, що може виконати роль колективного світового лідера. Враховуючи все вищесказане і той природний фактор, що на українській території розташований географічний центр Європи, саме персоніфіковане зближення України з ЄС є пріоритетним напрямом її геостратегії поступового входження до європейської цивілізації.

Цьому має сприяти і геоекономічне положення України. Її територією, як відомо, традиційно проходили торгові маршрути трансконтинентального значення, від активності функціонування яких залежала динаміка розвитку економіки тієї держави, до складу якої входила Україна. Сьогодні аналогічні шляхи називають транспортно-комунікаційними коридорами, що мають носити переважно транзитний характер. Адже згідно з результатами досліджень англійського інституту «Рендел», в України найкращий коефіцієнт транзитності в Європі, але ступінь його використання дуже низький. Це добре видно на прикладі вертикальної складової «великого хреста» (тобто «Шляху із варяг у греки»), головна історична транспортна артерія якої – Дніпро – нині майже завмерла. Горизонтальна його складова – «Великий шовковий шлях» з Європи через Україну та Росію у східному та південно-східному напрямках – веде до могутньої Японії, яка за темпами економічного зростання була у 60-70-і роки ХХ сторіччя світовим лідером, і Китаю, що разом з «поголів’ям азіатських тигрів» змінив її у цій ролі у 80-90-і роки, коли багато розвинутих країн, і особливо країни СНД в 90-і роки, переживали глибоку системну кризу. Саме усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі не тільки століть, а й тисячоліть зумовлює багатовекторний характер геостратегії України у постбіполярному світі, суттєвою компонентою якої є українсько-російські відносини, що справляють значний вплив на загальну геополітичну та геоекономічну ситуацію в країні.

Особливої важливості набуває роль України у геополітичному протистоянні планетарної демократії відродженню Російської імперії, яка під назвою «Радянської» нещодавно загрожувала всьому світу. І хоча ще у середині ХХ століття видатний російський філософ Георгій Федотов відзначав, що «у сучасному світі немає місця Австро-Угорщинам» [39] та іншим старим імперіям, не слід забувати про пересторогу Збігнєва Бжезінського, яку він уперше висловив у 1994 р. в статті «Передчасне партнерство» – «Неможливо досить рішуче стверджувати, що без України Росія зрікається імперії, але з Україною, заангажованою і потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією» [51] – і розвинув пізніше у книзі «Велика шахівниця» [4]. Адже більше трьох століть тому Російська імперія почалася саме з «возз’єднання» з Україною. А з проголошенням української незалежності дев’ять років тому, за визначенням, зробленим тоді у «Московских новостях» Глібом Павловським: «Припинилась Росія – імперська унія, створена династією Романових з Московського царства та Гетьманської України. Якщо не зловживати історичними претензіями, сьогодні в Європі існує, як мінімум, дві російські держави: російсько-московська та україно-руська» [23].

Ось чому політика самозбереження і самоствердження України, перш за все на пострадянському просторі, стає особливо важливою у відносинах з Росією. Тим більше, що деякі представники політичного істеблішменту РФ вважають, що «Росія швидше піде на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору і на розвал України» (Андронік Мігранян) [35], і обгрунтовують геополітичну декомпозицію останньої, виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та зі статусом «суверенної держави» тотожне завданню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію» (Олександр Дугін) [12]. Але цитовані московські професори, один з яких – тодішній член Президентської ради РФ, а другий – автор першого російськомовного навчального посібника з геополітики, не є тут винятком. Так, колишній голова комітету з геополітики Державної Думи Росії Олексій Митрофанов на слуханнях, присвячених обговоренню широкомасштабного договору України з РФ, 3 березня 1998 р. від імені фракції ЛДПР виступив із заявою: «Справа у неприйнятті принциповому: нема держави «Україна». Нема для суспільства» [34]. У виданій за рік до цього книзі «Кроки нової геополітики» він закликав «до дезінтеграції України на три-чотири держави, що включають турецько-кримсько-татарську «державу» з центром у Бахчисараї» [19]. Як наголошує Генрі Кіссінджер у своїй «Дипломатії», «переважна більшість російських лідерів, хоч би якими були їхні політичні переконання, відмовляються визнати крах Радянської Імперії або легітимність держав-наступниць, особливо України – колиски руського православ’я» [53].

Внаслідок саме постімперської історичної спадщини найбільші складності сьогодні викликають північний та північно-східний вектори української зовнішньої політики. Достатньо нагадати чергові висловлювання мера Москви Юрія Лужкова про Севастополь, зроблені як у цьому місті, так і в «білокам’яній» на відкритті пам’ятника Петру І, з правління якого й почалася Російська імперія. Враховуючи, що в сучасних умовах можливості впливу на економічну і політичну ситуації в Росії з боку різноманітних проімперських сил посилюються, налагодження добросусідських взаємин з РФ потребує нестандартних підходів, обережного і, разом з тим, випереджаючого та пом’якшуючого її дії просування інтересів України у відносинах з Росією. Позитивну роль тут мають відіграти й історична роль України як колиски руського православ’я, і генетична спорідненість процесів формування української та російської культур, і взаємовигідність розвитку виробничої кооперації на мікроекономічному та мезорегіональному рівнях. Адже «економічний націоналізм» украй неефективний як для України, так і для Росії. Завдяки географічному чиннику Україна здатна використати з вигодою для обох країн і чорноморські інтереси Росії. Перші кроки на цьому шляху вже зроблено. Особливо важливо остаточно розв’язати центральне питання – визнання кордонів, що призведе до суттєвого зміцнення політики самозбереження і самоствердження України не лише на пострадянському просторі, а й при розбудові нового світового порядку цивілізацій.

Адже фактично сьогодні Україна стоїть перед дуже складним вибором, по суті, вселенського масштабу: з якою цивілізацією себе ототожнювати? Тисячоліття тому такий же за значенням вибір щодо релігійних уподобань зробив Володимир Святославович. Сьогодні обрати має Україна і, здається, саме циклічно-цивілізаційна парадигма у широкому її розумінні (як географічно–континентальна та культурно-ментальна) має стати основою для грунтовного вибору. Причому ця парадигма дозволяє відійти від чорно-білого мислення більшовицької епохи (Хто – не з нами, той – проти нас!) до інструментарію антиномічного вчення, створеного понад 80 років тому видатним російським філософом і богословом, математиком і фізиком Павлом Флоренським. До речі, інший видатний російський філософ Микола Бердяєв, погляди якого сформувалися у Києві в першій третині його життя, відкликаючись у січневому 1914 р. номері журналу «Русская мысль» на вихід у світ фундаментальної праці Флоренського «Стовп та ствердження істини», написав тоді про неї, що ця «книга єдина в своєму роді, що хвилює та приваблює,…саме цінне у книзі свящ. Флоренського – це його вчення про антиномічність» [3].

Ще у період Другої світової війни Флоренського вже через 5 років після його знищення у ГУТАБі було названо «Леонардо да Вінчі ХХ століття». А за 25 років до цього він у своїй знаменитій книзі «Стовп та ствердження істини» писав: «Істина є антиномія і не може не бути такою… Антиномічність зовсім не говорить: «Чи те, чи інше не істинно; не говорить також: «Ні те, ні інше не істинно». Вона каже тільки: «І те, й інше істинно, але кожне – по своєму; примирення ж та єдність – вище розуму» [40]. Іншими словами, в різноманітних галузях знань для подальшого їх розвитку необхідне використання відкритого вперше у фізиці видатним датським ученим Нільсом Бором принципу доповнювальності. Застосування останнього в геополітиці дає як Україні, так й іншим країнам глибоку методологічну основу для пошуку поля рівноваг інтересів у складному нинішньому світі міжнародних відносин і швидких змін у різних сферах людської діяльності, яка дедалі більше набуває ігрового характеру. Про це вперше писав ще напередодні Другої світової війни згаданий вище видатний голландський культуролог Йохан Хейзинга в своїй знаменитій книзі «Homo ludens (Людина граюча)». В 1938 р. відбулася публікація даної праці, а за рік до цього у своєму виступі «Наука історії» Хейзинга сказав: «На моє глибоке переконання, уся розумова робота історика проходить постійно у низці антиномій» [45].

Як підсумок, саме на основі універсального антиномічного вчення українська багатовекторна геостратегічна концепція може виглядати наступним чином.

По-перше, для України, як географічного центру Європи, територією якого традиційно проходили трансконтинентальні торгові шляхи, саме персоніфіковане зближення з ЄС вбачається пріоритетним напрямом її геостратегії поступового входження до європейської цивілізації. Тим більше, що за культурними традиціями (особливо на рівні побутової культури) та ментальністю неагресивної нації (чого варта у сьогоднішньому досить агресивному світі відмова України від ядерної зброї, яка вже після цього унікального вчинку «малоросів» з’явилась в Ізраїлі, Індії та Пакистані) українці також досить близькі до багатьох європейських народів, а за терпимістю до негараздів – навіть можуть дати фору будь-якій нації. То невже, з огляду на вищесказане, українці не мають розраховувати на підтримку з боку інших народів у розбудові свого громадянського суспільства та незалежної держави, що має знайти своє гідне місце у новому порядку цивілізацій?

І перші ознаки руху назустріч Україні з боку Євросоюзу виявив ще жовтневий 1988 р. саміт «Україна – ЄС», що відбувся у Відні. Хоча офіційною реакцією Європи було тільки зафіксоване в підсумкових документах цього форуму «прийняття до відому стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС», дипломати стверджують, що й це є суттєвим позитивом. Поки що всі українські пропозиції – про приєднання Києва до Європейської конференції країн-учасниць та країн-претенденток на вступ до ЄС; про початок переговорів щодо введення зони вільної торгівлі; про мінімізацію негативних для України наслідків прийняття до Євросоюзу Польщі, Угорщини та Чехії; про створення спільної групи експертів для визначення місця України в Європі – будуть уважно та ретельно вивчатися в Європейському Союзі. Дипломати тоді стверджували, що такий результат досягнуто вперше, і він відкриває великі перспективи на шляху України до європейської спільноти. Тоді ж ЄС надав Україні перший транш кредиту для стабілізації платіжного балансу в розмірі 150 млн екю (181,8 млн дол. США). Ще було обіцяно 203 млн дол. США на приведення до нормального стану чорнобильського об’єкту «Укриття» та «суттєвий кредит» на добудування блоків Хмельницької і Рівненської АЕС. ЄС обіцяв також підтримку в розвитку Євро-Азіатського транспортного коридору, що за проектом TRAСECA має проходити територією України і Кавказу. Здається, виконання всіх цих рішень і визначить у перспективі місце України як не тільки географічного, а й геоекономічного центру Європи. Але сьогодні вже темп зближення української держави з ЄС не є задовільним, про що нещодавно заявив міністр закордонних справ України Борис Тарасюк.

По-друге, суттєвою компонентою суспільного життя для України залишаються водночас її відносини з Росією (тобто – за Шпенглером – з російсько-сибірською цивілізацією), з якою вона пов’язана упродовж століть спільними історією та духовними традиціями, науково-технічним співробітництвом, виробничою кооперацією підприємств, торгово-економічними відносинами, прикордонним, економічним та культурним співробітництвом регіонів, родинними та особистими людськими взаєминами. Адже, як стверджував лідер євразійської школи, видатний російський лінгвіст і культуролог князь Микола Трубецькой, «культура, що з часів Петра живе та розвивається у Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури» [37].

Таким чином, «Велика російська культура» має значною мірою українські корені, що подовжувались через таких геніальних російських літераторів українського походження, як Микола Гоголь, Володимир Короленко, Максиміліан Кирієнко-Волошин, Ганна Горенко-Ахматова, Михайло Зощенко та інші. Мабуть, невипадково післявоєнну розправу над радянською інтелігенцією, яку не встигли винищити у страшні 30-і роки, Сталін у серпні 1947 р. розпочав саме з двох останніх – «прокаженої» поетеси (Ахматова писала про себе: «Не лирою влюбленного иду прельщать народ, трещетка прокаженного в моих устах поет») та письменника-сатирика, яких взагалі не мало бути в сталінську епоху. Саме українська земля завжди відрізнялась гумором її жителів. А у перші роки радянської влади звідсіля поїхали до Москви такі письменники, як Михайло Булгаков, Ісаак Бабель, Ілля Ільф, Євген Петров, Юрій Олеша, Валентин Катаєв, що сформували там когорту видатних майстрів сатири та гумору, закінчивши свій життєвий шлях чи письменництво у цьому жанрі ще до Великої Вітчизняної війни.

Те ж саме можна сказати і про філософську та наукову думку Росії, досягнення якої пов’язані у тому числі з такими сформованими на українській землі особистостями, як Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Володимир Лесевич, Богдан Кистяківський, Василь Зеньківський, Микола Бердяєв, Данило Велланський, Михайло Остроградський, Костянтин Ушинський, Олександр Потебня, Сергій Подолинський, Микола Костомаров, Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Овсяніко-Куликівський, Максим Ковалевський, Михайло Туган-Барановський, Володимир Вернадський та багато інших. Навіть такі вершинні явища філософії «російського космізму», як Володимир Соловйов та Павло Флоренський, мають, за твердженням їх російських біографів, українські корені. Створені в СРСР видатні технічні проекти завоювання космосу розроблені в тому числі синами України – Сергієм Корольовим, Валентином Глушком та Юрієм Кондратюком. Незважаючи на суттєво менші порівняно з Росією територію, людський і ресурсно-економічний потенціал, Україна, маючи таке якісне культурно-історичне, філософське та наукове надбання, може і неодмінно має проводити не тільки попереджуючу, але й випереджаючу, більш динамічну політику у відносинах з так званою євразійською цивілізацією.

По-третє, не слід забувати, що південь України, і перш за все, Автономна республіка Крим, є свого роду перехідною зоною до ісламської цивілізації, релігію якої сповідають кримські татари. Враховуючи, що Кримський півострів є землею їх пращурів, яких Сталін у радянські часи вилучив з неї, Україні необхідно знайти виграшну модель діалогу з цією активно впливовою цивілізацією саме через татарське населення цього регіону. (Засновник антропософії, у самій назві якої закладена мудрість людини, Рудольф Штайнер ще перед Першою світовою війною шукав форми гармонійного співіснування різноманітних релігій на Землі. За допомогою таких всесвітньо відомих діячів культури, як Андрій Бєлий, Максиміліан Волошин та багато інших, на півночі завжди нейтральної Швейцарії, де упродовж тривалого часу мирно співіснують приблизно однакові частини католиків і протестантів, у Дорнаху, поблизу стародавнього європейського торгового міста Базеля Штайнер збудував Іоаннов храм «Гетеанум», що символізував спільність усіх релігій людства перед єдиним Богом. І хоча Швейцарія не брала участі, як у Першій, так і в Другій світових війнах, – це не зберегло «Гетеанум», що згорів у пеклі тієї війни. Та й у тому ж Криму, у стародавній столиці Кримсько-татарського ханства Бахчисараї багато століть мусульмани співіснували з караїмами. Останні також мали тюркське походження, але сповідували іудаїзм. За канонами ісламської релігії караїми не могли ночувати разом з мусульманами і тому кожну ніч змушені були повертатись до свого стану в горах. Але навіть у тому неспокійному світі постійної ворожнечі різних завойовників знайшли форму мирного діалогу).

Україна шукає адекватну модель цивілізованих відносин з кримськими татарами. Перші кроки щодо цього вже зроблені. Вони дістали високу оцінку з боку заступника генерального секретаря ООН з гуманітарних питань Серджіо Вієйри де Мелло, який, говорячи про виконання Україною профінансованого ООН у розмірі 3500 тис. дол. США кримського проекту допомоги депортованим народам, підкреслив: «Це був дуже складний іспит, і ви здали його на «відмінно». І хоча Україна звернулась до комітету з кризових явищ ООН з проханням додатково інвестувати в програму інтеграції та розвитку Криму ще 2 млн дол. США, поки що прийнято рішення про виділення тільки 500 тис. дол. Але управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), як заявила директор його Європейського бюро Анне-Віллем Байлавелд, у 2000 р. розпочне реалізацію в Криму «невеличких проектів з розвитку малого бізнесу для найвразливішої частини тих, хто повертається на батьківщину». Ці проекти мають охопити 4-6 тис. чол. Як повідомив голова УВКБ ООН в Україні Йожеф Дьорке, в 2000 р. на розв’язання питань, пов’язаних з депортованими (здебільшого на питання їх громадянства), ця організація виділить 2,3 млн дол. США. «Ми вважаємо, що це дуже важливе політичне питання. Найголовніше, щоб кримські татари усвідомили, чому їм важливо мати громадянство», – заявив Й. Дьорке. Він також підтвердив, що ООН буде й надалі надавати допомогу Україні в переговорах з іншими країнами СНД щодо питань спрощення процедури виходу з їх громадянства кримських татар.