З точки зору політичного реалізму саме створення і розпад союзів, блоків і альянсів є основним інструментом підтримки балансу сил і динамічної стабільності міжнародних систем глобального та регіонального рівнів. Між тим існуюча методологічна, а часом і правова невизначеність вищезгаданих категорій, відсутність загальновизнаної термінологічної диференціації часто призводять до серйозних помилок при спробах імплементації в життя заснованих на них зовнішньополітичних стратегій чи стратегій національної безпеки. Це особливо небезпечно для країн, які з тих чи інших причин ще не визначили чітко своїх геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів і орієнтирів.

Під нейтралітетом у міжнародному праві традиційно розуміють зовнішньополітичний курс країни на її неучасть у міждержавних війнах і відмову від військової допомоги конфліктуючим сторонам, а також на невходження до військових блоків у мирний час [2, 3, 6, 9].

Постійно нейтральні держави, на відміну від тих, що проголосили свою нейтральність під час війни, зобов’язуються проводити відповідну політику весь час (як у воєнний, так і у мирний період). Тобто вони мають не входити у військові союзи і блоки, не надавати свою територію для розташування іноземних військ та їх баз [4]. Позаблоковість і позаблокова політика також може розглядатися як «слабка» форма нейтралітету (її ще інколи називають позитивним нейтралітетом).

Статус постійного нейтралітету свого часу мали Швейцарія, Бельгія, Австрія та Лаос. Типовими позаблоковими європейськими країнами є Швеція, Фінляндія та Ірландія. Принципова відмінність тут полягає в тому, що постійно нейтральна країна набуває такого статусу, як правило, за гарантіями інших держав. Щонайменше, він зумовлюється відповідними міжнародно-правовими договорами. Свій позаблоковий статус країни визначають самостійно без будь-яких гарантій чи міжнародних підтверджень його поваги з боку інших держав [7].

Україна, таким чином, не може вважатися постійно нейтральною країною, незважаючи на її наміри, проголошені в Декларації про державний суверенітет. Вона є тільки позаблоковою країною. А погодившись розмістити на своїй території військові бази Російської Федерації, Україна не тільки позбавила себе можливості набути статусу постійного нейтралітету. На випадок конфлікту РФ з третіми країнами чи військовими блоками вона ризикує також бути безпосередньо втягнутою до нього. Так, згідно з цілим рядом міжнародних документів (зокрема з матеріалами Гаазьких конвенцій), будь-які дії (в тому числі й надання своєї території), які можуть кваліфікуватися як сприяння тій чи іншій воюючій стороні, категорично забороняються постійно нейтральній країні. Якщо ж з її території здійснена агресія чи напад на третю країну, то вона сама автоматично кваліфікується як агресор.

У класичній парадигмі політичного реалізму сила і, не в останню чергу, військова однозначно виступає як основний засіб просування національних інтересів і забезпечення зовнішньої та внутрішньої національної безпеки. А підвищити рівень останньої дозволяють альянси, блоки, союзи, що дають змогу ефективно протидіяти загрозам і сприяти підтримці балансу сил в анархічному за своєю природою міжнародному середовищі.

Цілком природно при цьому, що чіткі союзницькі зобов’язання і «розподіл праці» в системах колективної оборони і зовнішньополітичній діяльності істотним чином зменшують рівень витрат на підтримку необхідного стану національної безпеки для всіх союзників.

Крім того, участь у політичних чи військово-політичних альянсах і блоках разом з великими державами є ще й потужним засобом підвищення міжнародного авторитету та ефективності імплементації зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних стратегій малої чи «середньої» країни, з якою змушені рахуватися навіть ті потенційні супротивники, що за інших обставин могли б її просто ігнорувати.

Окрім переваг, участь в альянсах і блоках має досить серйозні недоліки і навіть може нести прямі небезпеки. Тому, на думку деяких аналітиків, вона є доцільною лише в разі крайньої необхідності [8, 444]. Швидкі зміни у міжнародному середовищі дуже часто ведуть до того, що вчорашні союзницькі зобов’язання можуть стати не вигідними чи, навіть, шкідливими для національної безпеки, реально обмежити свободу вибору і можливості маневрування у політиці. За такої ситуації стають неможливими балансування на суперечностях, опора на полярні центри сили, отримання політичних чи економічних дивідендів звідусіль, підтримка «добросусідських» стосунків з усіма конфліктуючими сторонами, проведення так званої «багатовекторної» зовнішньої політики.

Іншою вадою участі в альянсах і блоках є підвищення ризику втягнення держави у конфлікти, розпочаті іншими союзниками. Потенційно небезпечною в даному випадку є також можливість розколу суспільства всередині країни внаслідок небажання населення брати участь у «чужих чварах».

Нарешті відзначимо суто психологічні наслідки участі в блоках. Посилення будь-якої країни, в тому числі за рахунок утворення альянсів і блоків, неминуче сприймається потенційним супротивником як пряма загроза. Наслідком цього, як правило, є відповідні контрзаходи іншої сторони (посилення потенціалу стримування, контрсоюзи, контрблоки та ін.). У результаті виникає так звана «дилема небезпеки», коли зусилля з укріплення національної безпеки призводять до її реального зменшення, причому для всіх, без винятку, учасників протистояння. Додамо до цього, що сусідні і колишні дружні країни теж дуже неоднозначно можуть сприйняти входження даної держави до союзу чи блоку, особливо коли самі вони залишились за його межами і не можуть скористатися перевагами такої участі.

Недоліки і потенційні небезпеки, пов’язані з перебуванням в альянсах і блоках, привели багатьох представників політичного реалізму до макіавелістського висновку, що «добрим альянсом є тільки такий альянс, який може бути легко розпущений, коли рівень загроз національній безпеці зменшиться» [8, 445].

У концентрованому вигляді позитивні і негативні сторони участі країни в союзах і блоках представлені в табл. 1. Зазначимо, що, незважаючи на всю критику цих об’єднань, представники політичного реалізму одностайно наголошують на їх важливості і незамінності як інструменту підтримки балансу сил і стабільності міжнародних систем.

Корисність будь-яких альянсів і блоків у принципі відкидається класичною парадигмою сучасного політичного ідеалізму. Одним із батьків-засновників останнього є президент США Вудро Вільсон. Звертаючись до американського сенату в 1917 р., він стверджував, що «всі країни намагаються утримуватися від зв’язків з будь-якими альянсами, що можуть їх втягнути в нове життя інтриг та егоїстичного суперництва». Як показала подальша історія, найбільші світові центри і країни-клієнти були не дуже схильні прислуховуватись до подібних рекомендацій.

Майже 50-річний досвід блокового протистояння у «холодній війні» значною мірою підірвав популярність тези політичного ідеалізму про те, що саме альянси і блоки разом із секретною дипломатією є запорукою перетворення регіональних конфліктів на глобальні війни. Переживши дві світові війни та усвідомивши можливі наслідки переходу військово-політичного протистояння на термоядерний рівень, міжнародна спільнота зробила з цього важливі висновки і вжила необхідних заходів. Вона зуміла розробити запобіжні механізми (хай і далеко не завжди досконалі) демпферування і запобігання подальшій ескалації і поширенню регіональних конфліктів, таких як ірако-кувейтський, боснійський, косовський, у врегулюванні яких союзи і блоки відіграли не останню роль.

Саме в роки «холодної війни» поширилася також і політика неприєднання, очевидним стимулом для проведення якої завжди було і є прагнення сторони, що неприєдналася, здобути у такий спосіб максимум бенефіцій з усіх учасників протистояння («ссати двох маток одночасно»). Така позиція держави може бути викликана як внутрішніми причинами (економічні чи політичні негаразди, відсутність внутрішнього консенсусу), так і зовнішніми (сильною економічною залежністю від однієї із сторін, страхом втратити джерела постачання стратегічної сировини, можливістю зовнішнього політичного чи військового тиску тощо).

Політика опори на полярні центри сили та балансування на суперечностях за умов їх коректного використання завжди була дієвою тактикою, але поганою стратегією. Незважаючи на це, деякі держави (наприклад, Фінляндія) ефективно використовували її як стратегію протягом десятиліть і почали відходити від неї тільки тоді, коли змінилися геополітичні обставини і рівень загроз з боку однієї із сторін істотно зменшився.

Але успішне проведення політики неприєднання залежить не лише від бажання конкретної країни. Воно потребує позитивного сприйняття такого політичного курсу з тих чи інших причин усіма конкуруючими сторонами чи блоками. При цьому не має бути явних чи таємних спроб (в тому числі розрахованих на довгострокову перспективу) перетягти країну, що неприєдналася, на свій бік або протидіяти визнанню та закріпленню її позаблокового статусу на міжнародному рівні. Не зайвим буде додати, що курс на позаблоковість можливий лише за відсутності будь-яких явних чи імпліцитних територіальних претензій до держави, що його проводить.

Політика неприєднання мала свої особливості у країнах третього світу. В 60-70-х роках на цілому ряді міжнародних конференцій сформувалася потужна група (точніше численні групи) країн, що неприєдналися (сьогодні близько 160 членів). Це було значною мірою їх відповіддю на загострення блокового протистояння по лінії «Схід-Захід». Групи країн, що неприєдналися (найчастіше регіональні чи функціональні), проголошували спільність інтересів їх членів з цілого ряду питань (мирне співіснування, боротьба з колоніалізмом, антиімперіалістична спрямованість тощо). Але фактично вони являли собою альянси і коаліції, створені з метою спільного економічного і політичного протистояння індустріальним державам.

Рух неприєднання в країнах «третього світу» був також значною мірою підірваний відкритим і таємним блокуванням більшості з них (у тому числі з активною участю спецслужб) із соціалістичними державами, насамперед СРСР. При цьому обидві сторони розглядали одна одну як «природного союзника».

Історію нейтралітету в Європі можна простежити принаймні із середніх віків. Постійно нейтральними були Швейцарія (з 1815 р.), Бельгія (1831-1919 рр.), Люксембург (1867-1944 рр.), Австрія (з 1955 р.) та ін. «Скандинавські» форми нейтралітету хоч і містили певні елементи постійності (Данія і Норвегія з 1914 по 1940 рр.), але носили самопроголошений характер, не мали гарантій великих держав і були завжди більш близькими до варіанту позаблоковості, що мають сьогодні Швеція та Фінляндія. Нейтральний статус європейських країн в усіх формах дуже часто порушувався (у 1914 р. був порушений нейтралітет Бельгії і Люксембургу, в 1915 р. – Греції, в 1936 р. – Бельгії, в 1939 р. – Нідерландів і Люксембургу).

Із сказаного вище був зроблений важливий висновок про те, що нейтралітет, а тим більше позаблоковість повинні завжди мати активно-оборонний характер. Іншими словами, як показала історія, нейтральна чи позаблокова держава повинна завжди бути готовою активно захищати цей свій статус, який без наявності у неї достатнього власного «потенціалу стримування» мало чого вартий.

З відповідного європейського досвіду становить інтерес для України практика австрійського постійного нейтралітету і шведської позаблоковості. Це зумовлено певною подібністю як історичного досвіду, територіальних, геополітичних, економічних параметрів країн, так і дебатів, що розгортаються в них сьогодні з приводу їх нейтрального або позаблокового статусу.

Австрійський досвід

Імперське минуле Австрії та її роль у Першій і Другій світових війнах фактично виключали можливість проведення політики нейтралітету чи позаблоковості. Лише в 1945-1946 рр. виникло питання про статус цієї країни, яку на той час розглядали як колишню частину Третього Рейху, окуповану союзницькими військами.

Початок «холодної війни» і жорстка конкуренція колишніх союзників за вплив у Центральній Європі перетворили Австрію у період 1945-1955 рр. на «сіру зону» між двома опозиційними блоками. Радянський Союз робив спроби провести «примусову нейтралізацію» цієї країни. Але вони були відкинуті як західними союзниками, так і самою Австрією. Лише у квітні 1955 р. було досягнуто компромісу (так званий «Московський меморандум»). Австрія тоді отримала можливість в односторонньому порядку проголосити постійний нейтралітет в обмін на міжнародний договір між нею і чотирма союзниками, у якому визнавався її суверенітет і повна незалежність, але не містилося ніяких гарантій нейтрального статусу країни. Таким чином, австрійський нейтралітет був і залишається самопроголошеним, а тому в разі потреби може бути відмінений в односторонньому порядку.

На практиці, починаючи з 1955 р. і до кінця «холодної війни», Австрія грала роль «буферної держави» між Сходом і Заходом, намагаючись підтримувати «добросусідські» стосунки з обома конфліктуючими блоками. Разом з тим, вона повністю відкинула спроби поширити нейтральність на сфери економіки, внутрішньої політики чи ідеології та водночас заявила про свою відданість принципам західної демократії. Завдання забезпечення «оборони нейтралітету» було віднесено до першорядних національних пріоритетів ще в 1955 р. і закріплене як основоположний принцип Федеральної Конституції 1975 р.

Австрійська військова доктрина передбачала можливість «контрольованої втрати» в ході війни частини своєї території в обмін на значні втрати агресора в часі, техніці та живій силі. Ця тактика, у свою чергу, давала виграш у часі і забезпечувала підтримку «потенційного суперника» агресора, робила ціну агресії «неприйнятною».

Завершення «холодної війни» і зміна стратегічного балансу сил на європейському континенті поставили цілий ряд питань щодо місця Австрії в новій Європі. Необхідно було також визначитися щодо доцільності збереження країною статусу «постійного нейтралітету». Заявку на вступ до ЄС Австрія подала ще в 1989 р., а референдум (1994 р.) дав їй можливість з початку 1995 р. стати повним членом цієї організації і одразу наголосити на необхідності координації з нею щодо політики безпеки в цілому. Після приєднання до Західноєвропейського Союзу (1995 р.) в якості спостерігача в країні почалися широкі дебати навколо доцільності збереження нейтрального статусу, можливості вступу до НАТО і приєднання до ЗЄС на правах повного члена. Ця дискусія продовжується й сьогодні і загострилася у зв’язку з новими можливостями, що з’явилися в Австрії під час її президентства у ЄС, та різким посиленням впливу правих у країні. При цьому необхідність серйозного перегляду політики безпеки, зовнішньополітичних та історичних реалій під сумнів не ставиться.

Аналітики Національної Оборонної Академії (NDA) Австрії розглядають такі можливі варіанти політики національної безпеки країни на перспективу:

· підтримка існуючого нейтрального статусу;

· відхід від політики нейтралітету, інтеграція в структури безпеки ЄС, але поза рамками НАТО;

· відмова від нейтрального статусу, вступ до НАТО, курс на повну інтеграцію до євроатлантичних структур безпеки [5].

Перший із трьох вищеназваних варіантів, на думку більшості австрійських аналітиків, політичних діячів і представників мас-медіа, вже не відповідає потребам часу і європейським реаліям після закінчення «холодної війни». Роль «чесного брокера» між Сходом і Заходом, яку Австрія традиційно грала ще з 1955 р., отримуючи при цьому чималі дивіденди з обох сторін, сьогодні себе вичерпала, навіть у питаннях врегулювання регіональних конфліктів, де ініціативу перехопили міжнародні організації чи самі військово-політичні блоки. Нейтралітет, тим більше постійний, у новій Європі – це вже вчорашній день і несе із собою більше втрат, ніж прибутків.

Реалізація другого варіанта політики національної безпеки сьогодні практично вже почалася. Він інтенсивно проробляється в ряді провідних мозкових центрів країни і фактично проводиться на офіційному рівні. Проте невизначеність чи, правильніше сказати, практична відсутність ефективних європейських структур безпеки робить реалізацію цієї альтернативи щонайменше проблематичною. Політична думка в країні схиляється до того, що сьогодні цей варіант є «занадто слабким» і не може забезпечити необхідний рівень національної безпеки.

За таких умов тільки третій варіант політики може забезпечити надійний захист національних інтересів Австрії. Нема сумніву, що НАТО буде вітати такий вибір, й інтеграція країни до Альянсу буде проведена у найкоротші строки. Справа тут не тільки в тому, що Австрія відповідає всім вимогам НАТО, висунутим до нових його членів у процесі розширення блоку. Важливим є насамперед те, що інтеграція цієї країни, завдяки її унікальному геостратегічному положенню, дозволить значно підсилити дієздатність Альянсу і вирішити цілий ряд його внутрішніх проблем. У зв’язку з цим досить згадати лише про Угорщину, яка, не маючи спільних кордонів з країнами НАТО, не може розраховувати на їх швидку масовану допомогу на випадок кризи.

В Австрії швидко формується міжпартійний консенсус щодо доцільності приєднання до Північноатлантичного альянсу. Такий курс підтримують не тільки праві партії (консервативна Народна партія), що набирають сили, а й значна частина членів лівих партій (у тому числі й соціал-демократичної партії). За будь-яких обставин відхід від геополітики постійного нейтралітету і приєднання до європейських та євроатлантичних структур стає для Австрії лише питанням часу і внутрішніх політичних ігор.

Шведський досвід

На відміну від Австрії, Швеція після розвалу імперії Густава Адольфа завжди дотримувалась значно більш слабких, інколи надто оригінальних, форм нейтралітету. Так, у 1939 р. після початку Радянсько-фінляндської війни вона проголосила свій принципово новий статус «неворожнечості» («nonbelligerency»), під прикриттям якого активно постачала фіннам зброю, волонтерів і стратегічні матеріали.

За часів «холодної війни» самопроголошений статус Швеції визначався так: «позаблоковість у мирний час, націлена на нейтралітет під час війни». Усі спроби шведських лівих сил у 60-і роки (насамперед комуністичної партії Швеції) нав’язати країні більш «сильні» форми нейтралітету були ефективно заблоковані парламентом.

Характерно, що позаблоковість Швеції завжди мирно співіснувала з її постійними намаганнями створити регіональні політичні, економічні, а часом, і військово-політичні альянси під своїм лідерством. (Досить згадати спроби Швеції створити в 1947-1949 рр. Скандинавський Альянс, що були залишені тільки після вступу Данії, Норвегії та Ісландії до НАТО). Діяльність у Нордичній Раді, Раді країн Балтії завжди розглядалася серед найбільших пріоритетів шведської зовнішньої політики і національної безпеки.

Курс Швеції на регіональне лідерство підтримувався послідовною та ефективною оборонною політикою. Створення сильного національного потенціалу стримування було для неї і засобом забезпечення свого позаблокового статусу, і гарантією підтримки країн НАТО у разі зовнішньої агресії. Упродовж 50-60 років Швеція активно та успішно здійснювала власну програму створення ядерної зброї і припинила її тільки у 1968 р. після свого приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) в якості неядерної держави. Конвенційні шведські збройні сили, насамперед військово-морські і військово-повітряні, незважаючи на значні скорочення порівняно з періодом «холодної війни», є одними з найпотужніших у Європі і мають (завдяки технологічній підтримці США та інших країн НАТО) сучасні високотехнологічні види озброєнь, що повністю відповідають стандартам Альянсу.

Разом з тим, питання інтеграції Швеції до європейських політичних, економічних і військово-політичних структур завжди було дуже контраверсійним. Воно викликало жваві дебати як у шведській правлячій еліті, так і в широких колах громадськості.

Упродовж 30 років Швеція постійно відкидала пропозиції приєднання до Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) і пізніше – до Європейського Союзу (ЄС). Свою відмову вона обгрунтовувала вимогами підтримки повного власного державного суверенітету і позаблокового статусу. Тільки у 1991 р. після розпуску Варшавського Договору і зникнення прямої загрози для себе з боку радянських військ у Центральній Європі і республіках Балтії Швеція подала заяву на вступ до ЄС. Проте і зараз ця країна займає в Європейському Союзі певною мірою виокремлену позицію, відкидає саму ідею спільної європейської оборони. Водночас Швеція докладає максимум зусиль щодо найскорішого приєднання країн Балтії до ЄС, вбачаючи в цьому головну запоруку власної безпеки.

Схожа політика проводиться і стосовно НАТО. Активна кооперація і співпраця з Альянсом іде по всіх можливих напрямах, зокрема, в рамках Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП), програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ).

Разом з тим, як свідчить опитування громадської думки, більшість шведів продовжує підтримувати політику позаблоковості і не поспішає приєднуватися до НАТО чи інших європейських військово-політичних структур.

Характеризуючи поточні дебати в країні щодо майбутньої політики національної безпеки, шведський Національний Коледж Оборони (NDС) окреслює такі основні варіанти на перспективу:

· продовження політики неприєднання, що визначається нині як «неприєднання у мирний час з метою забезпечення для Швеції можливості бути нейтральною на випадок війни в сусідніх регіонах;

· «нордична кооперація» (у першу чергу з Фінляндією та Норвегією);

· створення балтійської системи регіональної безпеки;

· інтеграція на правах повноправного члена до Західноєвропейського союзу і, таким чином – до спільної системи європейської оборони;

· повне членство в НАТО [6].

Перший із п’яти вищеназваних варіантів у цілому відповідає традиційному позаблоковому статусу Швеції. Разом з тим, цілком очевидно, що на випадок серйозного конфлікту в Європі ця країна однозначно дотримуватиметься західно-європейських орієнтацій. Її нейтралітет, якщо й буде проголошений, то носитиме обмежений, умовний характер.

Другий і третій варіанти політики національної безпеки теж принципово не нові. Вони відповідають довгостроковій зовнішньополітичній стратегії Швеції, спрямованій на формування (в тому чи іншому вигляді) регіонального союзу нордичних балтійських країн під її лідерством. Взагалі, як цілком слушна і перспективна виглядає ідея створення регіональних структур безпеки, які б доповнювали існуючі інституції та могли б у перспективі стати підсистемами загальної всеохоплючої системи європейської безпеки. Але цілком вірогідно, що другу спробу створення скандинавського альянсу може спіткати доля першої (про що вже говорилося).

Інтеграція в тій чи іншій формі до існуючих структур європейської та євроатлантичної безпеки виглядає для Швеції сьогодні найбільш раціональним вибором. Щоправда, більшість населення країни ще не підготовлена до такого рішення. Однак, незважаючи на все вищезгадане, можна відзначити, що Швеція, яка наголошує на своїй готовності швидко змінити свій позаблоковий статус у разі необхідності, знаходиться значно ближче до НАТО, ніж Австрія, впевнена в автоматичній підтримці з боку останнього на випадок кризи.

Картину шведської форми нейтралітету доповнюють журналістські плітки про підписання за часів «холодної війни» таємного договору між Північноатлантичним альянсом і Швецією, який значною мірою сприяв її відмові від своїх ядерних програм.

Довгострокова стратегія шведської національної безпеки сьогодні також полягає в тому, щоб усебічно розвивати власну оборону, сумісну з країнами НАТО, і «тримати двері відчиненими», залишаючи за собою повну свободу дій у питаннях часу, форми, механізмів і способів формальної інтеграції до євроатлантичних структур безпеки.

Альтернативи України

Перебування у складі російської, а пізніше, радянської імперій повністю виключало для України будь-яку самостійну зовнішню чи військову політику. Питання її зовнішньополітичних орієнтацій та статусу як суб’єкта міжнародних відносин виникли лише після проголошення незалежності України.

Виходячи з найзагальніших геополітичних міркувань, можна окреслити досить широкий спектр альтернатив політики України щодо міжнародного оточення і структур євроатлантичної безпеки. Це:

· опора на власні сили;

· приєднання до одного з існуючих блоків чи альянсів;

· створення регіональних структур безпеки в рамках більш широкої архітектури європейської безпеки;

· нейтралітет або позаблоковість:

а) підтримка існуючого статусу самопроголошеної позаблоковості;

б) постійний нейтралітет, гарантований великими державами або Радою Безпеки ООН;

в) «активний» нейтралітет, «особливі» відносини з НАТО, орієнтація на європейську інтеграцію, приєднання до ЄС і ЗЄС [1].

Наведені варіанти політики національної безпеки не є альтернативними в строгому розумінні цього слова. Деякі з них можуть здійснюватися у різних комбінаціях або переходити один в інший. Різною є «вага» цих варіантів з точки зору вірогідності їх реалізації. Значна частина із них «заборонена» з огляду на ті чи інші економічні та політичні причини або на певні законодавчі акти парламенту. Наприклад, першого варіанта така «заборона» може торкатися щонайменше з двох причин. Відомо, що національна безпека країни, яка має подібні до України геополітичне положення і розміри, може бути забезпечена або з допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування, або за рахунок участі у впливових і сильних воєнних блоках чи альянсах. Відмова України від ядерної зброї та її приєднання до ДНЯЗ практично перекреслило можливість реалізації першого варіанта. Більше того, суто економічні обмеження не дають змоги українській державі розвинути у найближчій перспективі конвенційний потенціал стримування, достатній для захисту національних інтересів власними силами.

Другий варіант на сьогодні теж заблокований Декларацією про незалежність. Згідно з цим документом, Україна має стати «без’ядерною і постійно нейтральною державою, що не бере участь у воєнних блоках». Треба зазначити, що ці положення Декларації досить легко можуть бути змінені, оскільки більша частина української правлячої еліти вже зрозуміла небезпеку одночасного проголошення і без’ядерності, і позаблоковості. За будь-яких обставин цей варіант залишається умовно забороненим для України на найближче майбутнє. Проте на більш далеку перспективу можливість вступу до НАТО і ЗЄС щонайменше в часткових формах стає реальною.

Ідея створення регіональних структур безпеки у Центрально-Східній Європі не нова і дискутується з часів дезінтеграції Варшавського Договору. Пропозиції 1991-1992 рр., що стосувалися організації «НАТО-Біс» (висловлена Президентом Польщі Л. Валенсою), створення «зони стабільності і безпеки» в Європі (озвучена Президентом України Л. Кравчуком), формування «Балто-Чорноморського поясу безпеки», були природною відповіддю політичних лідерів держав на відчуття існуючого вакууму безпеки в регіоні.

Важливо, що всі ці ініціативи не націлені проти якоїсь однієї країни і не спрямовані на підміну вже існуючих об’єднань та організацій, таких як ОБСЄ, НАТО чи ЗЄС. Потенційно регіональні структури безпеки здатні стати підсистемами загальної системи європейської безпеки. Таким чином, вони можуть зробити значний внесок у запровадження «розподілу праці» між ОБСЄ, НАТО і ЗЄС у рамках популярної в Європі концепції «взаємосполучених інституцій». На жаль, треба констатувати, що поширення Північноатлантичного альянсу певною мірою підірвало цілком слушну ідею регіональних структур безпеки. Її реанімацію в нових геополітичних умовах можуть викликати поточні зміни загального політичного клімату в Європі. Дуже важливим кроком на цьому шляху є регулярні консультації президентів країн Балтії, Польщі та України. Більше того, забезпечивши собі вступ до НАТО, держави-учасниці Вишеградської групи і насамперед Польща, вірогідно, знову поновлять свій інтерес до створення регіональних структур безпеки на Сході. І таким чином, врешті-решт, ця дуже важлива для України та країн Балтії ідея буде реалізована.

Четвертий варіант політики національної безпеки (нейтралітет або позаблоковість) може бути реалізований у вигляді щонайменше трьох різних модифікацій. Найбільш «слабка» з них – підтримування існуючого статусу односторонньої самопроголошеної позаблоковості. В умовах поширення НАТО і можливого визнання de-facto Заходом пострадянського простору як сфери «особливих інтересів» і «особливої відповідальності» Росії Україна може стати дуже вразливою для політичного, економічного та воєнного тиску з боку Російської Федерації і може бути примушена до поступової політичної і воєнної інтеграції з цією країною.

Значно більш прийнятним, з точки зору інтересів України, є другий варіант – постійний нейтралітет, гарантований великими державами чи Радою Безпеки ООН.

Зазначимо, що Україна вже отримала запевнення щодо безпеки на саміті ОБСЄ в Будапешті. Подальша консолідація цих зобов’язань може розглядатися як важливий наступний крок до забезпечення стабільності і безпеки Центральної Європи. Проте існує проблема, пов’язана з тим, що Росія, вірогідно, блокуватиме будь-які спроби України отримати такий статус, оскільки такий розвиток подій іде «надто далеко» навіть для програми «фінляндізації» України. З іншого боку, така поведінка Росії може лише підштовхнути Україну (як уже було з іншими країнами) до більш тісних стосунків з євроатлантичними військово-політичними структурами.

Сьогодні найраціональнішим і, мабуть, чи не найкращим для України можливим варіантом політики національної безпеки має стати так званий «активний нейтралітет», подібний до вищезгадуваного статусу Швеції в її стосунках з європейськими структурами безпеки. Сюди слід додати також «спеціальні відносини» з НАТО і курс на політичне членство в цій організації паралельно з орієнтацією на ЄС і ЗЄС. В такому випадку формально нейтральна Україна поступово і планомірно підвищує рівень своєї кооперації з Північноатлантичним альянсом в рамках РЄАП, ПЗМ і відносин «особливого партнерства».

Сьогодні НАТО дедалі більшою мірою набуває рис системи колективної безпеки. Воно об’єктивно стає головним елементом майбутньої загальноєвропейської системи безпеки. Україна не може стояти осторонь цього процесу. Підписання Хартії між Україною та НАТО стало важливим кроком в цьому напрямі. Питання про вступ України на правах повноправного члена до Північноатлантичного альянсу за наявності політичних запевнень з боку його учасників, «особливого партнерства» і курсу на інтеграцію до ЄС і ЗЄС втрачає гостроту. За таких умов воно може залишатися відкритим ще 5-7 років, залежно від успіху українських економічних реформ, загального розвитку геополітичної ситуації в Європі та Росії. Більше того, існуюча між Україною і НАТО Хартія в разі її коректної імплементації в життя дозволяє практично стерти відмінності між відносинами особливого партнерства і повним членством у Північноатлантичному альянсі (або щонайменше членством у його політичних структурах). Разом з тим, цей курс істотним чином підвищить рівень національної безпеки України та об’єктивно послабить можливість її втягування Росією в зону свого домінування. Він виступатиме запобіжником нових політичних «ігор», що стосуються розподілу Центральної Європи на «зони впливу».

Курс на інтеграцію в Європу, в тому числі і в євроатлантичні структури, сьогодні стає не тільки стратегічним пріоритетом, а й історичним імперативом України. Для останньої можливості й альтернативи його імплементації значно збільшуються в ході поступового перетворення розширеного і трансформованого НАТО на наріжний камінь нової архітектури європейської безпеки.

Україні важливо активізувати дипломатичні зусилля з метою сформувати на Заході стійкі переконання в тому, що неможливість безпосередньо увійти до ЄС і Північноатлантичного альянсу здатна завдати чималої шкоди українській державі й у перспективі може підірвати тут реформаторський процес. Саме тому надзвичайно актуальним стає питання про розробку спільних із Заходом стратегій і програм з прискорення інтегрування України в євроатлантичні структури. Тим більше, що сама вона може не впоратися з вирішенням певних проблем на цьому шляху, особливо тих, які пов’язані не тільки з нею. ЄС, і насамперед малі європейські країни, незважаючи на гучні заяви про прийняття нової «консистентної» стратегії щодо України, дуже обережно ставляться до самої ідеї її інтегрування у Європу. Вони продовжують розриватися між небажанням створювати собі нові економічні, політичні проблеми від спроб навіть часткової такої інтеграції, з одного боку, і страхом підштовхнути Україну в тісні обійми Москви – з іншого.

В результаті Україна з мовчазної згоди ЄС ризикує перетворитися на «сіру зону» між об’єднаною Європою і Росією і, врешті-решт, буде змушена до економічного і політичного інтегрування з РФ.

На відміну від Європейського Союзу, Північноатлантичний альянс завжди послідовно проводив курс на широке співробітництво з Україною, про що свідчить підписання з нею Хартії про «особливе партнерство» з НАТО. Це значно розширило можливості такої співпраці і дозволило підняти її на рівень стратегічного партнерства. Розуміння і підтримку в НАТО знаходять питання про необхідність розробки по проблемі інтеграції України в євроатлантичні структури скоординованої стратегії. Прийняттю останньої могло б передувати широке співробітництво між українськими науково-аналітичними закладами і провідними мозковими центрами країн НАТО, спрямоване на вироблення основних стратегічних пріоритетів і альтернатив. У подальшому ці спільні розробки і рекомендації могли б стати основою даної спільної стратегії на перспективу.

Підсумовуючи все вищезгадане, можна твердити, що політика нейтралітету і позаблоковості була правильним і єдино можливим вибором України в 1991 р. Вона може розглядатися як доцільна і раціональна ще на деякий період майбутнього. Проте у більш широкому часовому інтервалі позаблокова країна, що перебуває на межі зіткнення конкуруючих геополітичних інтересів, двох цивілізаційних просторів, історично приречена на втрату свого статусу – добровільно або примусово. Про це об’єктивно свідчить весь міжнародний досвід.