Нині ці структури мають різний потенціал і склад учасників, суттєво різняться основними цілями та напрямками діяльності, проте кожна з них тією чи іншою мірою впливає на формування середовища безпеки та стабільності у Європі.

Так, наприклад, Європейський Союз був створений на підвалинах Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) з метою економічної інтеграції, зростання економіки та життєвого рівня населення європейських країн. Поступово він перейшов від економічного спрямування та внутрішньої обмеженості своїх відносин до далекосяжних маастрихтських рішень грудня 1991 р. й визначальних положень Договору про економічний, валютний та політичний союз від 1 січня 1993 р. Головною тенденцією розвитку ЄС наприкінці ХХ століття стала тісна інтеграція не тільки в економічній, соціальній, а й у політичній та оборонній сферах. Політична інтеграція дала змогу європейським країнам ефективно узгоджувати зовнішньополітичні рішення, проводити спільну політику в галузі безпеки, формувати європейські підходи до проблем міграції, військового режиму, надання притулку, боротьби з наркотиками та організованою злочинністю на засадах загальноєвропейських правових норм.

За складом країн-членів ЄС поки що не може розглядатись як організація, яка представляє інтереси всіх європейських держав. Проте принципове рішення про відкритість Союзу, задеклароване на нараді глав держав і урядів тоді ще 12 країн-членів ЄС у червні 1992 р., створило нові умови для поступового приєднання інших країн до членства в ЄС.

Із вступом 1 січня 1995 р. до Євросоюзу Австрії, Фінляндії та Швеції він перетворився на одне з найпотужніших регіональних утворень світу поряд з Північноамериканською зоною вільної торгівлі (NAFTA), в якій проживає 360 млн чоловік, та групою країн ACEAN, що має 320 млн населення. Період певної невизначеності ЄС щодо доцільності приєднання до Союзу країн Центральної та Східної Європи (10 країн подали офіційні заяви на вступ до ЄС: Угорщина – березень 1994 р.; Польща – квітень 1994 р.; Чехія – січень 1995 р.; Румунія – липень 1995 р.; Словаччина – липень 1995 р.; Латвія – жовтень 1995 р.; Естонія – листопад 1995 р.; Литва – грудень 1995 р.; Болгарія – грудень 1995 р.; Словенія – червень 1996 р.) завершився після прийняття у червні 1997 р. Комісією ЄС «Порядку денного 2000 р.» – фактичної програми наступного розширення Євросоюзу, яка визначала чіткі вимоги до кандидатів економічного, політичного, правового характеру. На базі рішень Комісії ЄС у грудні 1997 р. на засіданні Ради глав держав та урядів членів ЄС у Люксембурзі було прийнято політичне рішення про поетапне масштабне розширення Євросоюзу, наслідком якого стали реальні переговори міністрів закордонних справ країн-членів ЄС з їхніми колегами з країн-кандидатів. Восени 1998 р. такі переговори було проведено з шістьма кандидатами, а саме з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словенією, Естонією та Кіпром. Одночасно було прискорено підготовку й інших кандидатів.

Починаючи з 1998 р., Комісія ЄС постійно здійснює контроль над ходом виконання країнами їхніх планів вступу до ЄС та готує пропозиції для членів Євросоюзу. Паралельно Рада Європи прийняла рішення про створення Європейської конференції – постійно діючого багатостороннього форуму для політичних консультацій, який має об’єднати всі країни ЄС та ті країни, що подали заяви на вступ з метою поглиблення співробітництва між його учасниками у різних галузях економіки, зовнішньої політики, регіонального співробітництва (запрошення також було надіслано і до Туреччини, проте у 1997 р. його дію призупинили через відсутність єдності серед членів ЄС. Туреччину визнали країною, яка «поки що не відповідає відповідним критеріям демократії». У вересні 1999 р. країни ЄС поновили консультації щодо прийняття Туреччини у ЄС). Можливістю співробітництва у рамках Європейської конференції поки що скористалася тільки Швейцарія. Про своє бажання приєднатися до ЄС «на одній з наступних хвиль розширення» заявили Албанія, Македонія та Хорватія. Україна в ході другого саміту «Україна – ЄС» (Відень, 16 жовтня 1998 р.) поставила питання про надання їй статусу асоційованого члена ЄС. Посилюються позиції прихильників вступу до Євросоюзу в Норвегії та Швейцарії.

З 1 січня 1999 р. 11 країн-членів Європейського Союзу ввели в обіг спільну валюту «євро», що стало ще одним кроком на шляху до поглиблення економічного та валютного союзу європейських держав. У червні 1999 р. відбулися чергові вибори до Європейського парламенту, а 2000 рік матиме вирішальне значення для переговорів стосовно так званої «Агенди-2000» – пакету необхідних структурних реформ Європейського Союзу.

Таким чином, у Європі закладаються підвалини нового могутнього Союзу, який може на початку ХХІ століття поєднати у рамках спільної системи економічної, соціальної, екологічної, інформаційної, військової безпеки близько 26 країн Європи, населення яких складає 470 млн чоловік, та має значну територію.

Розвиток європейської інтеграції вплинув на кардинальні зміни середовища європейської безпеки. Відійшли у минуле територіальні суперечки і зазіхання на території сусідів. Соціальні та територіальні відмінності, етнічні конфлікти, які впродовж століть підштовхували Європу до стану війни, стали сторінками історії. Європейський Союз прийняв важливі рішення і надав подальшого імпульсу своїм зусиллям щодо зміцнення безпекового та оборонного вимірів.

Стереотипне сприйняття основних союзів західних країн – НАТО і ЄC пов’язано з чітким розподілом європейської інтеграції по лінії «військова – невійськова». Тому парадоксально виглядають взаємні порушення ними цієї межі: з одного боку – політизація військового блоку НАТО і з другого – «мілітаризація» мирного Європейського Союзу.

Тривалий час після заснування ЗЄС називали «сплячою красунею» та «кабінетною організацією», але за останні п’ять років він швидко змінив імідж і зробив якісний стрибок у напрямі нарощування «адміністративних м’язів».

У ЗЄС з’явилися такі підрозділи, як Плановий підрозділ, Ситуаційний центр, Супутниковий центр (розташований в м. Торрехон, Іспанія), Розвідвідділ, Військовий комітет, діє Робоча група з питань стратегічної мобільності, створюється Військовий штаб. У систему ЗЄС ввійшла і Західноєвропейська група з питань озброєнь, створена в результаті перетворення Незалежної європейської групи програмування (НЄГП).

Хоча ЗЄС усе ще не має прямо підпорядкованих йому збройних сил, він, у принципі, може залучати до своїх операцій ряд підзвітних йому (і НАТО) багатонаціональних формувань: Єврокорпус, Центральну дивізію (Німеччина, Великобританія, Голландія, Бельгія), амфібійну бригаду (Великобританія, Голландія). До цього списку варто додати угруповання, які створюються у рамках об’єднань ЄВРОФОР та ЄВРОМАРФОР (Італія, Іспанія, Португалія), що мають скласти свого роду сили швидкого реагування, а також 1-й німецько-голландський корпус.

Йдеться про досить значні сили. Так, тільки в Єврокорпусі налічується близько 86 тисяч військових, 800 танків, 2700 бронемашин. Оскільки ЗЄС фактично поки що не може залучити їх без санкції НАТО, то з урядами держав-членів Союзу був узгоджений список національних сил, що можуть бути задіяні в операціях, які проводить ЗЄС. Основним елементом військових формувань ЗЄС є Єврокорпус, рішення про створення якого було прийнято 22 травня 1992 р. на франко-німецькому саміті в м. Ла-Рошель (Франція). З 1995 р. до його складу входять з’єднання, частини і підрозділи п’яти країн-учасниць Союзу: Бельгії, Німеччини, Іспанії, Люксембургу і Франції. Першим з’єднанням стала сформована в 1991 р. франко-німецька бригада, особовий склад якої налічує 5250 чоловік. Крім того, до Єврокорпусу включено три дивізії: 1-а бронетанкова (Франція), 10-а танкова (Німеччина) і 1-а механізована (Бельгія), а також 21-а механізована бригада (Іспанія) та розвідувальна рота (Люксембург).

Становлення Єврокорпусу як головного військового інструменту ЗЄС пов’язано з розв’язанням багатьох проблем. Крім труднощів із прийняттям політичного рішення про застосування його сил і засобів, існують проблеми військово-технічного характеру, зокрема різнорідність систем керування, зв’язку та розвідки, відсутність необхідних автономних тилових структур, а також авіаційних і морських транспортних засобів для оперативного перекидання військ на великі відстані.

Реалізуючи плани військового будівництва ЗЄС, Франція, Італія та Іспанія підписали 15 травня 1995 р. документ про утворення спільних сил швидкого реагування (ЄВРОФОР), у тому числі морського компонента (ЄВРОМАРФОР), завданням яких є забезпечення безпеки у Середземноморському басейні. Згодом до цих країн приєдналася Португалія, а Великобританія повідомила про свій намір брати участь тільки в європейських військово-морських силах.

Відповідно до спільного комюніке урядів Франції, Іспанії та Італії створювані формування призначені для підвищення можливостей країн регіону в галузі «стратегічної автономності». До складу сил швидкого реагування передбачається включити багатонаціональну аеромобільну дивізію, частини і підрозділи якої розташовувалися б у місцях постійної дислокації до прийняття політичного рішення про їхню участь у військовій операції. Щодо європейських ВМС, то передбачається включити до їх складу один-два авіаносці, чотири-шість кораблів бойової охорони, кілька десантних кораблів та підрозділів морської піхоти, допоміжні кораблі. Крім того, передбачається створити постійне командування сил швидкого реагування зі штабом багатонаціонального складу в м. Флоренції (Італія). У той же час у структурі європейських ВМС створення постійного командування не планується. Крім зазначених сил, на випадок проведення Західноєвропейським Союзом військової операції керівництво НАТО може виділити зі складу блоку одне з кількох формувань морської піхоти. Про це було заявлено на сесії Ради ЗЄС 19 травня 1993 р. у Римі [1].

Такі заходи, на думку військових експертів, не цілком відповідають проблемам досягнення реальної незалежності країн ЄС у питаннях безпеки на континенті. Тому керівництво Північноатлантичного Союзу в червні 1996 р. прийняло рішення про надання в разі потреби у розпорядження Західноєвропейського Союзу сил і засобів Альянсу. Водночас військові аналітики ЗЄС розуміють, що Сполучені Штати Америки можуть виступити проти передачі своїх транспортних засобів країнам-членам блоку. У зв’язку з цим Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Бельгія, Португалія, Туреччина приступили до виконання програми будівництва нового європейського транспортного літака – майбутнього FLA, або ATF (Future Large Aircraft, або Avion de Transport Future). Цей проект припускає створення літака з чотирма двигунами, що мав би вантажну під’ємність до 20 т і дальність польоту до 5600 км. Поява перших серійних літаків очікується наприкінці 2002 р. На думку західних спеціалістів, програма ATF дасть змогу задовольнити потреби в авіаційних транспортних засобах держав-членів ЗЄС і одночасно консолідувати діяльність багатьох країн Союзу в галузі військового авіаційного будівництва.

Для залучення Великобританії до європейського співробітництва в галузі використання авіаційного транспорту 18 листопада 1994 р. було утворено англо-французьке об’єднане повітряне командування FBEAG. Воно має забезпечувати керування спільними авіаційними силами при проведенні бойових операцій, а також при перекиданні військ на великі відстані для виконання завдань, не передбачених договором про Північноатлантичний Союз 1949 р. Щоб створити сучасний парк повітряних і морських транспортних засобів, а також експлуатувати його упродовж 20 років, за різними оцінками, європейським країнам необхідно буде від 18 до 49 млрд дол. США.

У ЗЄС обговорюються [на даному етапі передусім у рамках його парламентської Асамблеї (АЗЄС), що формально мало пов’язана з іншими структурами Союзу] проекти створення європейської ППО – системи збору розвідувальної інформації за допомогою супутників спостереження, потужного розвідцентру, «який мав би більше шансів одержувати від держав-членів розвідувальну інформацію з певних зон, ніж зараз це має місце в НАТО» [2], Європейського агентства з озброєння. Досвід показує, що в таких питаннях АЗЄС відіграє роль піонера і що рано чи пізно ці проекти стають предметом проробки в основних робочих органах ЗЄС. Розвиток сучасних систем керування, зв’язку і розвідки експерти пов’язують із розробкою європейських космічних програм. Діяльність у цій галузі планується розгорнути по трьох напрямках: будівництво автономної космічної системи ЗЄС, здійснення програми «Геліос-1» і удосконалення роботи супутникового центру в м. Торрехоні (Іспанія) за рахунок використання інформації, одержуваної з американських і європейських супутників. Перший напрямок через високу вартість, на думку фахівців, є малоймовірним, третій – означає відмову від ідеї незалежної європейської супутникової системи спостереження, тому найперспективнішим вважається другий напрямок, що передбачає виконання програми «Геліос-1».

Відповідно до даної програми планувалося здійснити запуск двох супутників: «Геліос-l» (виведений на орбіту 7 липня 1995 р.) і «Геліос-lВ». Штучні супутники Землі розраховані на роботу впродовж чотирьох-п’яти років. Їхнє устаткування має обмежені можливості щодо спостереження (тільки в денний час і при сприятливих метеоумовах). Тому передбачається створити центри прийому інформації у кожній з країн-учасниць проекту. Загальна її вартість становитиме приблизно 10 млрд франків (1,7 млрд дол. США). Розробка військового супутника оптичної розвідки нового покоління «Геліос-2» була продиктована необхідністю заміни застарілих штучних супутників Землі першого покоління з поліпшенням технічних характеристик [1, 3].

Тривалий час під сумнівом залишалася участь Німеччини у програмі «Геліос». Незважаючи на тиск із боку США, що надавали доступ німецьким фахівцям до деяких передових технологій та інформації зі своїх штучних супутників Землі, Німеччина все ж таки уклала з Францією договір про спільну реалізацію програми «Геліос-2» і проекту супутника-радара «Хорус». До них пізніше приєдналися Італія та Іспанія. Великобританія також висловила бажання брати участь у цій програмі.

До наземних компонентів «Геліос-1» входить космічний центр ЗЄС (м. Торрехон), створений у січні 1992 р. Він опрацьовує інформацію, яка надходить із супутників «Слот» (Франція), ERS-1 (Європейське космічне агентство), «Лендсат» (США), «Радарсат» (Канада) та від авіаційних розвідувальних засобів країн-членів ЗЄС. Відповідно до меморандуму, що підписаний 27 квітня 1993 р., цей центр веде також спостереження за подіями в районах військових конфліктів і здійснює екологічний моніторинг.

Експерти ЗЄС особливу увагу приділяють формуванню європейської космічної системи спостереження, участь у якій мають брати всі країни ЗЄС. Однак через відсутність єдиної позиції у цьому питанні її розвиток у найближчому майбутньому пов’язується з співробітництвом у рамках програми «Геліос», а також із можливим залученням до неї інших держав ЗЄС. До появи європейської супутникової системи космічний центр у м. Торрехоні буде основним елементом системи керування, зв’язку та розвідки цього Союзу.

З 1996 р. ЗЄС проводить власні навчання, поки що тільки командно-штабні (серія навчань «Кризекс»). Відповідно до схваленого п’ятирічного плану з 2000 р. має розпочатися проведення Союзом повномасштабних польових і військово-морських навчань. Основна спрямованість цих заходів – миротворчі та рятувально-евакуаційні акції. Заплановано також провести спільні навчання з НАТО, зокрема «по керуванню кризовою ситуацією на Балканах».

У принципі ЗЄС, як вважає його керівництво, вже готовий самостійно здійснювати невеликі операції. Справа лише за політичною волею держав-членів Союзу. Практичний досвід Союзу у військовій сфері зводиться до проведення митно-поліцейської операції по здійсненню ембарго на Дунаї (у рамках режиму санкцій, введеного відносно Союзної Республіки Югославії), поліцейських місій у Мостарі (допомога формуванню місцевої поліції) і Албанії (інструктаж, інспекції місцевої поліції). ЗЄС брав участь також в операції «Шарп Гард» в Адріатиці, що проводилася разом із НАТО та під його егідою.

Ще одне питання, на яке необхідно звернути увагу в зв’язку з розвитком ЗЄС – це його розширення, зокрема, на Схід. У 1990 р. до Союзу входило сім постійних членів (Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург), у 1995 р. – уже десять (додалися Іспанія, Португалія і Греція). Крім того, статус асоційованих членів ЗЄС мали три держави (Ісландія, Норвегія і Туреччина) і дві – спостерігачів (Ірландія, Данія). З січня 1995 р. статус спостерігачів одержали також Австрія, Фінляндія і Швеція.

Найважливішою подією варто вважати надання в 1994 р. статусу асоційованих членів ЗЄС дев’яти країнам Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) та Балтії – Польщі, Чехії, Угорщині, Словаччині, Румунії, Болгарії, Латвії, Литві й Естонії, які з 1992 р. брали участь у спеціально створеному при Союзі Консультативному форумі. Пізніше до них приєдналася Словенія. Статус асоційованого члена розширює можливості країн співпрацювати як партнерам ЗЄС у інформаційній та політичній сферах.

Асоційовані члени мають право на регулярній основі отримувати від Ради ЗЄС інформацію про діяльність її робочих груп (на практиці це означає, що Рада у кожному окремому випадку приймає рішення про те, на якому рівні розповсюджувати документи); вони мають також можливість брати участь у сесіях Ради ЗЄС, якщо проти цього не заперечує більшість повноправних членів, та за спеціальним запрошенням у кожному конкретному випадку – у робочих групах; підтримувати механізми зв’язку з керівним органом ЗЄС; приєднуватись до рішень, що належать до «Петерсберзьких завдань», так само, як і брати участь у їх виконанні на таких же умовах та з правом включення до керівних структур; брати участь у відповідних навчаннях та плануванні заходів.

Нині ЗЄС перетворився на досить громіздку структуру, що об’єднує 28 держав. У ній, однак, є «тверде ядро» – 10 постійних членів, які, власне, і визначають політику Союзу. Інші держави поступово залучаються до практичної роботи органів ЗЄС, але без права вирішального голосу. Крім того, вони фактично (поза рамками основного засідання) беруть участь у роботі вищого органу ЗЄС – Ради міністрів закордонних справ і оборони, що двічі на рік збирається на свої засідання.

Кожна з 28 країн ЗЄС може залучатися до миротворчих операцій, у тому числі на стадії попереднього планування.

Особливо варто підкреслити увагу ЗЄС до України. Якщо спочатку керівництво Союзу дотримувалося певного паритету у відносинах з Україною та Росією, то вже на засіданні Ради міністрів ЗЄС у травні 1996 р. Україну було визнано «важливим європейським партнером» Союзу [3]. Рада міністрів ЗЄС, що відбулася в Парижі у травні 1997 р., схвалила документ Постійної ради про відносини й сфери можливого співробітництва з Україною [4]. Аналогічного документа стосовно Росії немає.

Треба відзначити, що Україна зі свого боку теж активно розвиває контакти з ЗЄС. Ще в березні 1997 р. вона направила у Секретаріат Союзу список своїх частин і з’єднань, що могли б брати участь у запланованих ним заходах. Українське керівництво прийняло також рішення надати для навчань ЗЄС полігон у Яворові (Львівська область). 27 серпня 1997 р. Україна направила на адресу Голови Ради ЗЄС листа, в якому офіційно заявляла про свою готовність стати асоційованим партнером ЗЄС.

У квітні 1997 р. ЗЄС зробив пропозицію як Росії, так і Україні підписати рамкову угоду про можливість використання ЗЄС у своїх операціях на комерційних засадах важкої транспортної авіації кожної з країн. Україна підписала таку угоду ще восени 1997 р., Росія ж тільки влітку 1998 р. вийшла на переговори з цього питання.

Загалом ЗЄС виявляє зацікавленість у розвитку контактів з Україною і планує такі шляхи зближення з нею, які не занадто ангажували б Союз, але відчиняли Україні перспективу для дедалі тіснішого співробітництва з ним.

В розвитку ЗЄС слід розглянути і зміни в його стосунках із Євросоюзом та НАТО, від яких вирішальною мірою залежить його подальша доля. Ця тенденція знайшла відображення й у багатьох документах ЗЄС, в яких підкреслюється, що його покликання – бути одночасно «оборонною складовою» ЄС і «європейською опорою» НАТО.

Вперше ці цілі були окреслені на саміті ЄС у Маастрихті у 1991 р. та на засіданні Ради Міністрів ЗЄС у Петерсберзі у 1992 р. На розвиток настанови про перетворення ЗЄС в «оборонну складову» ЄС визначив три типи операцій, що могли б проводитися його силами: гуманітарні операції, операції з підтримки миру та рятувально-евакуаційні акції.

З того часу в ЗЄС чітко означилися дві тенденції щодо розвитку його зв’язків із ЄС. Франція, деякою мірою підтримувана Німеччиною, намагається домогтися ухвалення рішення про злиття в перспективі двох організацій. Проти цієї ідеї виступили насамперед Великобританія, Нідерланди, Португалія та деякі інші країни. Вони побоюються, що занадто швидке посилення ЗЄС з автономним статусом або як «оборонної складової» ЄС може обернутися підривом «атлантичної солідарності» та послабленням ролі НАТО.

На міжурядовій конференції ЄС, яка відбулася у 1996-1997 рр., Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Бельгія і Люксембург представили проект «Про поступову інтеграцію ЗЄС у ЄС», що припускає їхнє поетапне злиття упродовж 10 років. Проект, однак, не був схвалений, і на саміті ЄС в Амстердамі в 1997 р. було прийняте рішення про збереження автономії ЗЄС. Водночас на саміті був схвалений Протокол, який передбачає, що протягом року після набрання ним чинності (від 2 жовтня 1997 р.) ЄС і ЗЄС вживатимуть заходи для зміцнення співробітництва між ними. Таку ж мету переслідувала прийнята в липні 1997 р. на надзвичайному засіданні Ради Міністрів ЗЄС Брюссельська декларація, у якій фіксувалося право ЄС доручати ЗЄС виробляти і запроваджувати в життя рішення, «що мають оборонні аспекти».

Таким чином, ідея злиття була відкладена на певний час. Разом з тим компромісним результатом боротьби двох тенденцій у Союзі стало посилення політико-юридичного зв’язку між ЄС і ЗЄС, який доповнюється формуванням організаційно-структурних зв’язків, зокрема на рівні двох генеральних секретаріатів. Крім того, відповідно до рішення саміту, що відбувся в Амстердамі в липні 1997 р., обидві організації розпочали створення Групи політичного планування і раннього спостереження, серед завдань якої і є спостереження за ситуаціями, що стосуються спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки ЄС.

Визначальною подією у відносинах ЗЄС із НАТО варто вважати рішення Брюссельського саміту в січні 1994 р., що офіційно визнав особливу роль європейської компоненти у своїх рамках і покликання ЗЄС бути «європейською опорою» НАТО. Альянс дав згоду на створення багатонаціональних оперативних сил (БОС) подвійного підпорядкування, що дає змогу ЗЄС у перспективі використовувати штаби й інфраструктуру НАТО.

Але до реального створення БОС справа поки що не дійшла насамперед через, м’яко кажучи, обережне ставлення до цієї ідеї США, особливо на початковому етапі. Однак, не можна вважати, що ніякі заходи не вживались. ЗЄС і НАТО досягли ряду домовленостей, що наближають цю перспективу. Найважливішими з них, очевидно, варто вважати ті, що дають змогу ЗЄС брати участь у військовому плануванні Альянсу. З весни 1998 р. ЗЄС подає НАТО свої пропозиції, що стосуються сфери військового будівництва по дворічному циклу.

У ЗЄС не приховують, що узгодження складових БОС з усіх параметрів (військових, технічних, тиловому забезпеченню, таємності, юридичному статусу, регламентації прав і обов’язків військових тощо) відбувалось і відбувається важко. Найголовніше те, що цей процес триває і що в основу БОС покладено модульний принцип, що, як розраховують у ЗЄС, полегшить не тільки швидке залучення БОС до операцій Союзу, а й втілить у життя ідеї політичного контролю та стратегічного керування цими операціями.

Отже, у ЗЄС сподіваються на досягнення певної автономії в здійсненні операцій з використанням БОС. Зрозуміло, що США, які на словах визнають «європейський компонент» НАТО, насправді обережно ставляться до його розвитку і розраховують на інше, оскільки без них навряд чи можливо упорядкування штабних «модулів» і використання інфраструктури НАТО. Вони так чи інакше контролюватимуть БОС та ті операції, які проводитимуться ЗЄС.

Керівництво ЗЄС, розуміючи це, виходить із того, що реальне посилення Союзу поки можливе тільки в рамках зближення з Альянсом. Звідси висунута Генеральним секретарем ЗЄС Ж. Кутилейру ідея підписання хартії НАТО-ЗЄС. Це свого роду зведення правил взаємодії між двома організаціями. Проте НАТО не квапиться з відповіддю.

На засіданні Ради Міністрів ЗЄС у Ерфурті у листопаді 1997 р. як пріоритетні були визначені такі завдання: створення координаційного механізму НАТО-ЗЄС на період криз, а також механізму консультацій між ними з питань майбутніх операцій БОС; завершення підготовки рамкової угоди про принципи передачі, використання та повернення сил і засобів НАТО (тобто БОС), задіяних в операціях ЗЄС. Домовленості з цих питань очікуються в найближчому майбутньому.

Водночас у ЗЄС була розроблена концепція «рамкової нації», що передбачає проведення операцій з ініціативи та під егідою однієї або кількох держав-членів національними силами країн ЗЄС. По суті, йдеться про створення альтернативи БОС, що не залежатимуть від США.

Підсумовуючи, можна сказати, що останнім часом ЗЄС істотно посилює свої зв’язки з НАТО, фактично перетворюючись у своєрідну ланку між цим Альянсом та ЄС. БОС покликані стати найважливішою складовою ЗЄС. Чи зможе, однак, ЗЄС виконувати функцію «європейської опори» НАТО, залишається під великим питанням, оскільки відчувається небажання США поступитися на користь західноєвропейців хоча б частиною свого безумовного контролю над цією організацією. Швидше за все, США підуть назустріч ЗЄС настільки, наскільки це дозволить їм «прив’язати» до НАТО Євросоюз. Крім того, не виключається ситуація, коли ЗЄС можна буде доручити проведення якихось необхідних Заходу, але непопулярних у США і НАТО операцій.

Не так давно мілітаризація ЄС сприймалася як можлива перспектива, далека від практичної реалізації політика. Європейські країни лише створювали, хоча і дуже наполегливо, плацдарм, який дав би змогу ЄС у «Годину Х» зробити прорив, посівши місце в ряду активних гравців на полі європейської безпеки. Але необхідні для цього засоби, насамперед адекватний оборонний потенціал, були відсутні. Більш того, не було і єдиної політичної волі для його створення. Будь-які сигнали активних прихильників «європейської оборони» – таких як ФРН і Франція, не могли перебороти вузької протоки Ла-Маншу і не знаходили відгуку у Великобританії. Пом’якшити гостроту розбіжностей у цьому питанні вдавалося за допомогою розвитку військово-політичного за своєю суттю Західноєвропейського Союзу. Однак цей компроміс був тимчасовим, оскільки не дозволяв у принциповому плані забезпечити європейський центр власним виміром безпеки й оборони.

ЗЄС, що вважається сполучною ланкою між НАТО і ЄС, відігравав, скоріш за все, роль подвійного агента. Маючи певний вплив на розвиток Європейського Союзу, ЗЄС в нього не входить. Не володіє ЗЄС і достатнім військовим потенціалом, а головне, не має політичної ваги, щоб вийти з тіні НАТО, в якій він перебуває уже тривалий час. Якщо говорити про претензії ЗЄС бути «оборонною рукою» ЄС, то за відсутності між ними органічного зв’язку він більше нагадує протез, на який Євросоюз при всьому бажанні не може розраховувати як на повноцінний орган проведення своєї політики.

За останні роки відбулися суттєві зміни у взаємовідносинах ЄС-ЗЄС. Це проявилось у наступних головних факторах.

Одним із них і хронологічно, і, мабуть, за значущістю – є так звана «нова динаміка» ЄС у сфері загальної зовнішньої політики, політики безпеки й оборони, що стала результатом зміни англійських підходів до європейської безпеки. Хронологічно цей період припадає на осінь 1998 р. З цього часу Євросоюз докладає істотних зусиль для ліквідації розриву, що існував між його соціально-економічним потенціалом і політичними можливостями. У цей період було обговорено основні параметри практичного формування власного виміру безпеки й оборони ЄС, розроблено плани практичної інтеграції ЗЄС у ЄС. При цьому слід чітко усвідомлювати, що посилення «європейської компоненти безпеки» автоматично не послаблює американської позиції у Європі та оборонної компоненти ЄС – НАТО. Нинішні зміни стали можливими саме тому, що вони абсолютно не підривають трансатлантичного партнерства. Найбільш адекватно відповідає реаліям європейська формула, що була введена в обіг рік тому міністром закордонних справ Австрії – Шюсселем у його зверненні до саміту ЄС у Портшасі: «Ми не хочемо менше Америки, ми хочемо більше Європи».

Безумовно, проблеми у взаємовідносинах Старого і Нового Світу виникли не сьогодні і зникнуть не завтра. Так, наприклад, завершилася провалом остання сесія Всесвітньої торговельної організації (ВТО), яка відбулася нещодавно у Сіетлі. Сполучені Штати Америки і Західна Європа так і не змогли подолати бар’єри у питаннях організації світової торгівлі, протекціонізму, субсидування сільськогосподарського виробництва, митної політики тощо. Європейцям також не вселяє оптимізму намір США створити над собою нову «ядерну парасольку» – ПРО. Старий Світ не без підстав побоюється, що над ним у цьому випадку утвориться «ядерне сито». Прикладів взаємних непорозумінь багато. Але все ж таки не варто вибудовувати занадто прямолінійні схеми і спрощувати те, що по своїй суті неоднозначно.

Національні інтереси розвинутих країн Заходу далеко не ідентичні, хоча ці держави і сповідують спільну систему цінностей. Західна Європа виходить зараз на більш високий рівень інтеграції, ніж колись раніше. Йдеться про тісну взаємодію державних структур не тільки в галузі економіки, а й у зовнішній політиці та у питаннях безпеки. У європейців є амбіційні плани створення власної системи безпеки і спільної європейської армії, зародки якої існують у вигляді франко-німецько-бельгійського корпусу або інших з’єднань, що не входять до складу НАТО. Американці, звичайно, розуміють, що такий варіант інтеграції Європи є цілком природним. Але, з іншого боку, вони зовсім не хочуть, щоб робота європейців над побудовою «єдиного даху» континенту зашкодила НАТО, в існуванні якого США зацікавлені. Європейці, у свою чергу, покладають надії на те, що НАТО надасть їм серйозні гарантії безпеки. Та у власній системі координат вони хотіли б відокремити себе від Америки у вирішенні таких проблем, як косовська криза, Чечня, – тобто від усього того, що відбувається поряд з їхніми кордонами і породжує страх.

Проте говорити про «розкол» – підстав немає. Для розбіжностей між Європою та Америкою є цілком визначені обмеження. У системі Європа-США одночасно діє кілька чинників, що не дозволяють занадто сильно грюкати дверима. У країнах Західної Європи і США зберігається загальна система соціальних і державно-правових цінностей. Західна група ліберальних демократій певною мірою протистоїть всьому іншому світу – країнам, що розвиваються, Росії, Китаю та ін. Заможним державам, які досягли досить високого рівня добробуту, є що втрачати під час війн і криз, тому вони, звичайно, ніяких катаклізмів не хочуть. І в таких ситуаціях з іншими європейськими країнами в них куди менше спільного, ніж з Америкою.

Серйозні корективи в європейську ситуацію вносить другий чинник – криза навколо Косово. Її вплив на формування спільної політики і безпеки – неоднозначний. Іміджу, престижу і потенціалу Європейського Союзу було завдано значного удару. Прийняті в ЄС/ЗЄС незадовго до операції НАТО далекосяжні ініціативи по формуванню спільної європейської політики безпеки та оборони ЄС фактично були дискредитовані у світлі югославських подій. Європейці продемонстрували свою неспроможність здійснювати стабілізуючий вплив на політику США в Європі у ситуаціях, коли це було пов’язано з реалізацією американських національних інтересів і не збігалося з інтересами самих європейців. Об’єктивно військово-силове вирішення європейських проблем є для США важливим засобом зміцнення своєї політичної ролі в Європі, змушеної в цих обставинах спиратися на безумовне американське лідерство. Це є найсерйознішим бар’єром на шляху розвитку самостійної лінії зв’язку – Західна Європа – країни пострадянського простору. Після югославських подій західноєвропейські інтереси значно більшою мірою формулюються у контексті політики НАТО. Політичні результати косовської кризи багато в чому стимулюють процес європейської інтеграції. Так, югославська акція, з одного боку, зміцнила лідерство США, а з другого – у європейців з’явилися побоювання, що нинішній проект корабля «Європейська ідентичність» не дозволить йому вийти з вузького фарватеру американської глобальної політики. Тому, як не парадоксально, але саме така європейська слабкість, що особливо контрастує із запропонованими ініціативами щодо спільної політики безпеки, створює додаткові стимули для формування в ЄС/ЗЄС власних діючих механізмів та інструментів здійснення погодженої європейської політики безпеки, включаючи антикризові дії на основі власного, автономного потенціалу. Прес американської «бульдозерної» політики зробив, мабуть, занадто сильний тиск на Євросоюз, і тепер пружина європейської інтеграції може розгорнутися з новою силою.

Влітку і майже всю осінь 1999 р. тривали досить напружені двосторонні та багатосторонні переговори між членами Євросоюзу про подальшу долю його оборонних структур. Наприкінці листопада – початку грудня кількість засідань обернулася на якість нових рішень.

14 листопада 1999 р. у Брюсселі вперше за 42-річну історію Європейського Союзу відбулося спільне засідання міністрів закордонних справ і оборони, які обговорювали питання зміцнення Західноєвропейського Союзу – європейської оборонної організації, що існує «в тіні НАТО» від 1955 року. ЄС уперше відчув свою, м’яко кажучи, військову неповноцінність під час нещодавніх конфліктів у Косово та Боснії. Адже економічний і монетарний блок за кількістю населення й загальним обсягом валового національного продукту не поступається заокеанській супердержаві. Але без США Європа так і не змогла розпочати і виграти військову натовську кампанію проти С. Милошевича. А тепер після невдалих спроб переконати Росію припинити військову кампанію в Чечні західноєвропейці зрозуміли, що без відповідної військової складової важко поширювати свій вплив і владу в східному напрямку. Міністр оборони Великої Британії Джефф Хун, зокрема зазначив, що приклад із Косово демонструє необхідність більшої відповідальності за європейську безпеку. Він запропонував створити сили швидкого реагування у складі 40 тисяч чоловік, які як миротворці впродовж 60 днів будуть розміщені в конфліктних зонах неподалік кордону ЄС. Його підтримав французький колега Ален Рішар, який вважає, що євроспільнота має самостійно, без американської допомоги, у певних випадках передбачати кризи, планувати військові операції, відряджати збройні сили в тривожні точки й утримувати їх там. Водночас європейці наголошують, що такі заходи не спрямовані проти США – їхнього традиційного союзника. Німецький міністр оборони Рудольф Шарпінг закликав своїх колег створити сили швидкого реагування до 2002-2003 рр.

23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 28 європейських країн, що мають той або інший статус у Західноєвропейському Союзі, – від Португалії і Великобританії до Туреччини й Естонії – на зустрічі в Люксембурзі ухвалили декларацію, суть якої зводиться до того, що Європейський Союз поступово перебиратиме на себе ті функції, яких у нього дотепер не було, а саме – у сфері оборони, попередженні та врегулюванні локальних криз. Одним із важливих кроків на шляху до поступової інтеграції ЗЄС у структуру Євросоюзу стало рішення про забезпечення прямого доступу керівних органів ЄС до тих військових і аналітичних можливостей, які вже зараз має ЗЄС. Це логічно збіглося з призначенням за сумісництвом на пост Генерального секретаря ЗЄС Верховного представника з питань зовнішньої політики і безпеки ЄС Хав’єра Солани. Злиття ЗЄС і ЄС для надання останньому оборонних можливостей – не проста справа з політичної точки зору. Проблема в тому, що нейтральні країни Євросоюзу не хочуть, щоб він перетворювався у військовий альянс із зобов’язаннями колективної оборони. Однак учасники наради в Люксембурзі висловили надію, що в майбутньому зможуть переконати всіх його членів, а також країни, що не входять до нього, у розвитку окремих військових напрямів діяльності Євросоюзу. Поки ніяких конкретних термінів і організаційних рамок цього процесу не визначено. У декларації було заявлено про політичну волю зміцнити оборонний потенціал європейських країн, заповнити ті невизначені моменти, які поки не дають змогу європейцям самостійно, без американців, проводити миротворчі гуманітарні операції. На основі «інвентаризації» військового потенціалу країн ЗЄС, поданої експертами, міністри дійшли висновку про те, що йдеться насамперед про стратегічну розвідку і стратегічне планування, транспортну авіацію, сучасні системи зв’язку тощо. Першим практичним кроком на шляху втілення в життя задуманого стало оголошене наприкінці листопада 1999 р. рішення Великобританії і Франції затвердити спільний проект створення країнами ЄС 50-тисячної мобільної армії. Одночасно учасники британо-французької зустрічі у верхах виробили пропозиції до саміту ЄС, що передбачають завершення основної фази формування такої армії упродовж року. Британський прем’єр-міністр Тоні Блер і президент Франції Жак Ширак закликали учасників чергової сесії Ради Європи зробити рішучий крок на шляху реалізації даного проекту і створити необхідні для цього політичні і військові механізми. Зокрема, мова йде про затвердження конкретного плану формування сил швидкого реагування з командними, тиловими, розвідувальними, бойовими структурами та вироблення конкретного завдання і графіка здійснення ініціативи. Першу фазу підготовки країн-членів ЄС намічено реалізувати в тримісячний термін. Основний етап, що передбачає повну готовність сторін у будь-який момент виділити війська для дій армії, на думку Лондона і Парижа, необхідно завершити протягом року. Учасники зустрічі в Лондоні висловились за заснування власного штабу і командних структур майбутньої мобільної армії. Операціями на континенті керуватимуть структури ЄС, а ключові рішення по їхніх діях прийматимуться Радою Європи. Як підкреслюється в комюніке, все це необхідно для надання ЄС автономної можливості використовувати власні сили в тих регіонах континенту, де не задіяне НАТО. Крім того, Великобританія і Франція оголосили про необхідність забезпечити платформу для участі в армії європейських союзників, що не входять до складу ЄС, а також асоційованих членів ЗЄС. Зрозуміло, що англо-французька зустріч на найвищому рівні викликала стурбованість США можливістю створення провідними державами Європи власної військово-політичної структури, що може призвести до швидкого занепаду НАТО і поступової втрати Вашингтоном контролю за процесом прийняття ключових рішень на континенті. Незважаючи на те, що Тоні Блер прагнув запевнити своїх атлантичних союзників у тому, що двосторонній план Лондона і Парижа не несе ніякої небезпеки для Альянсу і навіть, навпаки, сприяє модернізації і посиленню ЄС та блоку, політичні оглядачі оцінили останні події як крок у напрямі перетворення Євросоюзу з економічної у військово-політичну організацію.

11-12 грудня 1999 р. в столиці Фінляндії зібрався щорічний саміт Європейського Союзу, що обговорював два питання: розширення Євросоюзу і перегляд відносин з Росією через події в Чечні. Новий варіант розширення Європи відкриває перед нею перспективу перетворення Союзу 15-и в Об’єднання 27-и, а, може, й 28-и держав. До країн першої хвилі – Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії, Естонії, про вступ яких до Євросоюзу було оголошено раніше в Гельсінкі, додалися ті держави, що офіційно поки що залишалися за бортом європейського пароплава – Словаччина, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія, Мальта, Кіпр, а в майбутньому, мабуть, і Туреччина. Внаслідок такого розширення політична й економічна Європа набуває воістину континентальних обрисів. На саміті також йшлося про перетворення ЗЄС на військову складову Європейського Союзу. Перший заступник держсекретаря США Строуб Телботт назвав висновки ЄС про модернізацію своїх оборонних можливостей «кількома позитивними кроками в правильному напрямі» і вітав нарощування оборонних можливостей Європейського Союзу. У свою чергу, міністри закордонних справ країн ЄС підкреслили, що ці нові оборонні можливості перебуватимуть у розпорядженні НАТО. Сторони зійшлися на думці, що «європейська оборонна ідентичність» Альянсу і «європейська оборонна політика» ЄС – це єдиний процес, а не два різних, і порівняли його з одночасним початком будівництва тунелю під Ла-Маншем у британському Дуврі і французькому Кале.

Україна будує свої стосунки з ЄС, виходячи з наміру поновити свою європейську ідентичність та інтегруватись у майбутньому в Європу. Відносини між ЄС та Україною на першому етапі обмежувалися спершу питаннями ратифікації Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною та ЄС, яка набула чинності з 1 березня 1998 р., ТАСIS, а також торгівлі. Однак після проведення першого саміту Україна – ЄС (5 вересня 1997 р.) керівництво України вийшло з новими пропозиціями щодо розвитку відносин між Європейським Союзом і Українською державою. Заява прем’єр-міністра України від 9 червня 1997 р. у Люксембурзі про бажання України стати асоційованим партнером Євросоюзу викликала збентеженість у європейських столицях, не готових до такого повороту справ. На другому саміті (червень 1998 р.) у Відні було знайдено нову формулу, яка більш відповідала існуючим реаліям, а саме: мова йшла про «унікальне і стратегічне партнерство». Україна висловила свою зацікавленість у розвитку довгострокової стратегії двосторонніх відносин з ЄС. Президент України Л. Кучма наголосив на необхідності якнайшвидшого опрацювання сторонами такої стратегії. Він підкреслив, що європейський вибір України є незмінним, а місце України як центральноєвропейської держави у сучасній Європі є чітко визначеним. Незаперечним пріоритетом України є набуття асоційованого, а згодом і повного членства в ЄС. Для реалізації цього курсу Президент видав ряд нормативних актів, а саме: Указ Президента України від 11 червня 1998 р. «Про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу», а також Указ від 24 лютого 1998 р. «Про забезпечення виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС і вдосконаленням механізму співробітництва з ЄС». Незважаючи на те, що повноцінна інтеграція України у ЄС є справою майбутнього, Євросоюз співпрацює з Україною з широкого кола питань. Він підтримує спроби України перебрати на себе питання постачання нафти з Чорноморсько-Каспійського регіону до Західної Європи через програми INOGATE та TRACECA. Також ЄС виділив Україні 15 млн екю на розвиток контейнерного зв’язку між Одесою та грузинським портом Поті, прийняв рішення щодо виділення 150 млн екю для стимулювання процесу економічних реформ в Україні. Та головне завдання для України – набути статусу асоційованого партнера ЄС, а потім стати повноправним членом Європейського Союзу – до останнього часу залишалося невизначеною перспективою. Грудень 1999 р. став тією межею, за якою стосунки України з ЄС набувають принципово нового характеру. Йдеться про прийняття Декларації Ради Європи стосовно Спільної стратегії ЄС щодо України. Цей документ є визнанням нової якості самого Європейського Союзу, який поступово перетворюється на повноцінний міжнародний союз з усіма його ознаками не тільки економічного, а й політичного та військового плану. Саме військово-політичні мотиви змусили ЄС по-новому оцінити місце та роль України на європейських теренах безпеки, саме вони привернули увагу європейців до «економічно хворої» України і змусили їх визначити свою політику щодо Української держави.