Сьогоднішнє засідання, яке проводиться за моєю ініціативою, не можна вважати черговим, ординарним.

Минуло майже чотири місяці, як почав працювати новий склад Кабінету Міністрів. В економіці сформувалася нова ситуація. Усе це – підстави для серйозної розмови, всебічного аналізу і відповідальних висновків. Віддаючи належне зробленому цим складом Уряду, не слід самозаспокоюватися, обходити гострі кути.

Підкреслюю це насамперед тому, що розмова, яка відбулася, на мій погляд, може не задати необхідного тону, темпу і спрямування дальшій діяльності Уряду. Чимало проблем залишилося поза увагою, а деякі з них лише окреслені і потребують додаткової аргументації та уточнень. Не можу цілком погодитися з оцінками першого кварталу та визначенням завдань, які з цього випливають.

Оцінки і завдання, по-перше, далеко не в усьому адекватні економічній ситуації, по-друге, не націлені на подолання глибоких структурних деформацій у нашій економіці і, по-третє, у них явно не враховуються попередній досвід, допущені прорахунки в економічній політиці.

Впадають в око принаймні два істотних аспекти.

З одного боку, у мене складається враження, що новий склад Уряду прагне розпочати все з чистого аркуша – так, наче до нього нічого й не відбувалося. А якщо й було, то переважно зі знаком мінус. Можна було б не заперечувати і проти такого підходу, якби він базувався на глибокому аналізі, чітких і всебічно виважених розрахунках. Однак цього не завжди вистачає. Як і раніше, переважають інтуїція, імпровізація, робота, як говориться, на чесному слові. Мене це непокоїть, і дуже.

Один із симптомів цього: законопроекти з ключових економічних питань, у тому числі бюджетної політики, вносяться до Верховної Ради без достатнього обгрунтування. Мабуть, не помилюся, сказавши, що це надія на «свою» більшість у парламенті. Вона, мовляв, «проштампує», адже відтепер відповідальність спільна. Такі особливості стилю роботи Уряду не можуть не викликати занепокоєння – навіть беручи до уваги складність умов, за яких йому довелося починати.

У зв’язку з цим змушений нагадати про зайвий ажіотаж навколо Програми діяльності Кабінету Міністрів.

Я програму підтримав і просив зробити це ж Верховну Раду.

Але погодьтесь: її критики багато в чому мають рацію. І ті аванси, які роздавалися, коли програми не було ще й близько, тільки підігрівали пристрасті навколо неї та ускладнювали проходження у парламенті.

Зауважу, що це непоодинокий вияв певної загальної тенденції в Кабміні. Ніхто не проти, скажімо так, публічності у роботі урядовців. Але, по-перше, її явно забагато, вона стає настирливою. По-друге, перед тим як виходити на широкий загал, у засоби масової інформації, не завадило б зробити щось вагоме і реальне.

Відповідальна політика має будуватися і проводитися на більш грунтовній основі. Брак професіоналізму, полегшені підходи до принципово важливих управлінських рішень вже занадто дорого обійшлися нашій економіці. Просив би це враховувати.

Ми зобов’язані бути максимально об’єктивними, чесними і критичними у всьому, що стосується оцінок минулого періоду та перспектив економічної політики. І на цій основі вносити зміни та уточнення в ідеологію ринкових перетворень. Вона повинна бути максимально прагматичною, повністю деідеологізованою, базованою на своєму власному досвіді. Від постійних заклинань люди краще жити не стануть. Я наголошував на цьому у Посланні. Не думаю, що у когось із членів Уряду є серйозні заперечення проти такої постановки питання.

Хочу насамперед відмітити надмірний оптимізм при оцінках підсумків першого кварталу. Звичайно, зростання валового внутрішнього продукту на 5,6 відсотка, промисловості – на 9,7 відсотка – це обнадійлива динаміка. Але треба мати на увазі, по-перше, що вона почалася ще у другій половині минулого року. А крім того, і це головне, позитивні зрушення поки що не пов’язані з глибокими якісними перетвореннями в економіці, не випливають з них, а тому не можуть бути стійкими і довготривалими.

Це більше результат інерційних процесів, пов’язаних зі значною девальвацією гривні за попередній період у зв’язку з кризою в Росії та деяким зростанням платоспроможного попиту внаслідок часткового погашення боргів з пенсій та заробітної плати.

Не забуваймо і про базу статистичних порівнянь. І насамперед про те, що у першому кварталі минулого року, з яким порівнюються поточні результати, було значне падіння виробництва.

Якщо не застосувати додаткові стимулюючі заходи, потенціал зростання може бути вичерпаний вже за першу половину цього року. Вихід економіки на траєкторію сталого зростання стримується глибокими відтворювальними деформаціями, які виникли за період економічної кризи.

Ось на чому має бути зосереджена сьогодні увага. Ось де основні «больові точки» економіки. Тільки розв’язавши ці проблеми, ми зможемо забезпечити щорічні темпи зростання ВВП на рівні 6-7 відсотків. А це, нагадаю, визначальне завдання економічної стратегії на наступні п’ять років.

Гострою і невідкладною є потреба у виправленні диспропорцій галузевої структури. Тим більше, що за останні роки вони відчутно поглибилися.

У промисловому виробництві зросла питома вага галузей паливно-сировинного комплексу, що виробляють переважно первинну і проміжну продукцію – з 33,3 відсотка у 1990 році до 59 відсотків у 1999-му. Це удвічі вище, ніж, скажімо, у Франції, Німеччині, Італії.

Відповідно скоротилася частка продукції кінцевого споживання (наприклад, у машинобудуванні та металообробці – з 30,7 відсотка до 13,8). Майже у 8 разів зменшилася питома вага продукції легкої промисловості. Сировинна та напівфабрикатна спрямованість промислового виробництва – це не тільки низька його рентабельність. Це й висока енергоємність національного продукту, і непомірне техногенне навантаження на природне середовище.

За 1991-1999 роки енергоємність ВВП зросла майже вдвічі. Зараз вона у 10 разів вища, ніж у країнах – учасницях Організації економічного співтовариства і розвитку.

Акцентую увагу Уряду на доконечній необхідності активізації інноваційної діяльності. Нею перестала займатися переважна більшість промислових підприємств.

Катастрофічних розмірів набуло фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів. Тут мало що дає незначне пожвавлення інвестиційного процесу.

За роки кризи обсяг інвестицій зменшився майже у 5 разів, реальне зношення основних фондів у провідних галузях складає 60-70 відсотків, а в енергетиці, на транспорті та у деяких інших галузях воно наблизилося до критичних параметрів.

Гострою і комплексною є проблема конкурентоспроможності нашої економіки. За цим показником Україна посідає 58 місце серед 59 країн, за якими веде спостереження Світовий економічний форум. При цьому треба враховувати і таке: за винятком харчової і деревообробної промисловості та окремих підприємств інших галузей, конкурентоспроможність значної частки виробництв базується на штучно сформованій основі і не має ні системного, ні довготривалого характеру.

Це, по-перше, зростаюча заборгованість із заробітної плати, яка вже перевищує 6,5 млрд. гривень;

по-друге, бюджетна недоїмка як деформована форма самокредитування економіки. У цьому році вона збільшилася на 1,5 млрд., тоді як за весь минулий рік – на 2 млрд. гривень;

по-третє, кредиторська заборгованість, що стала таким же викривленим джерелом формування обігових коштів. Вона перевищує прострочені дебіторські борги на 41 млрд. гривень.

Особливо погані справи з конкурентоспроможністю аграрного виробництва. Ви знаєте, що вже зараз ціни на зерно та цукор на нашому внутрішньому ринку вищі за світові.

Я перелічив лише окремі проблеми, які можна назвати базовими для нашої економіки. Не впевнений, що вони вже достатньо осмислені урядовцями. Принаймні у конкретних діях цього поки що не помічається.

Отже, слід невідкладно виробити і задіяти ефективні механізми усунення негативних тенденцій, структурних деформацій в економіці. Інакше вона незабаром може знову увійти у фазу депресивного розвитку.

Вам, мабуть, відомі розрахунки зарубіжних експертів.

За так званого песимістичного сценарію у цьому і наступному роках в Україні будуть утримуватися відносно високі темпи зростання, а в 2002-2004-му – знову падіння, знову криза. А це вже не тільки економіка. Це й політика, і національна безпека, державність України.

Сьогоднішнє обговорення показало: Уряд ще не має такого інструментарію, який давав би змогу активно і реально впливати на розв’язання всього спектра проблем. Справа не тільки в нечіткості або невизначеності окремих аспектів економічних перетворень. Справа й у свідомому звуженні основного поля економічних реформ, зведенні його лише до макроекономічних вимірів.

Саме так я кваліфікую дії Уряду, коли вишукувалися шляхи макроекономічної стабілізації.

Не хочу сказати, що це неправильно. Це правильно. Однак треба враховувати і досвід попередніх років. А він однозначно засвідчує, що макроекономічна політика може бути результативною тільки тоді, коли вона постійно й органічно поєднується з реальними перетвореннями на мікрорівні.

До головних пріоритетів відношу освоєння ефективних ринкових механізмів структурної політики, стимулювання процесу нагромаджень, оновлення основних фондів, інноваційних перетворень, енергозбереження.

Чому пробуксовують реформи в масштабах підприємств, інших суб’єктів господарювання?

Головним чином тому, що ринкові вимоги постали перед структурами, в яких законсервовані старі організаційні основи, де не поставлено як слід менеджмент, маркетинг, рекламу, немає кваліфікованої роботи з посередниками та банками.

Хочу, щоб це як слід усвідомив Уряд, особливо його економічний блок. Сподіватися, що завдання мікрорівня будуть вирішуватися самі по собі, в автономному режимі – чергова безплідна і небезпечна ілюзія.

У цьому переконує і проведення аграрної реформи.

Якби, давайте чесно признаємося, не було активних і потужних імпульсів, конкретних і цілеспрямованих заходів, ініційованих указами Президента, усе залишилося б на рівні дискусій та декларацій.

Уважніше треба ставитися і до вже відомих, апробованих на практиці інструментів стимулювання виробництва.

Взагалі потрібне бережливе ставлення до напрацювань останніх років. Адже саме з них, навіть з негативів, значною мірою виростає той позитив, який намітився зараз.

Тим більше не можна демонтувати, руйнувати вже напрацьоване. А такі спроби, на жаль, спостерігаються.

Проілюструю це на прикладі житлового будівництва, яке не випадково вважається одним з локомотивів економічного зростання.

Виходячи з соціальної значущості цієї галузі та обмеженості інвестиційних ресурсів, торік її звільнили від податку на додану вартість. За розрахунками, це давало змогу збільшити введення житла у межах наявних капіталовкладень на півмільйона квадратних метрів. За минулий рік обсяги житлового будівництва зросли на 8 відсотків, а за три місяці цього – на 28.

Що ж робить Кабмін? Ініціює призупинення цих пільг, а фактично – економічної підтримки галузі.

У свою чергу, парламентська більшість, не особливо вдаючись у те, що за цим стоїть, за принципом солідарної відповідальності підтримує Уряд. І таким чином скасовуються не лише Указ Президента з цього питання, а й відповідний закон.

Ще один, не менш характерний приклад. За три останні роки у нас сформувалася непогана система стимулювання переробки на вітчизняних підприємствах сільськогосподарської продукції. Результати вам відомі. Ми витіснили практично весь іноземний продукт з нашого ринку.

У харчовій промисловості маємо найвищі (31 відсоток) і найбільш стійкі (півтора року) темпи приросту виробництва. Причому минулорічна база теж була з плюсом. Вперше намітилося підвищення на 10 відсотків частки харчової галузі у структурі промисловості.

І знову Кабмін намагається ламати через коліно ефективну практику, нічого не пропонуючи замість неї. Таким же чином Уряд вчинив і стосовно ПДВ на курортні путівки у Крим.

Так давайте зважимо, від чого можуть бути більші втрати.

Ті зміни на краще, які є вже не тільки на окремих підприємствах, а й у масштабах цілих галузей – це переважно результат реалізації рішень, що були прийняті до цього.

Я ціную ту рішучість і твердість, з якими Уряд іде на непопулярні кроки, бере на себе відповідальність за їх наслідки. І особисто підтримую такий підхід. Але ж потрібні перш за все грунтовні розрахунки. А їх поки що бракує.

Під гаслом упорядкування державних фінансів змінено механізми використання коштів інноваційного фонду. Раніше вони йшли за цільовим призначенням, завдяки чому реалізовано сотні ефективних проектів. А зараз? Зараз інноваційний збір перетворено в один з видів загального оподаткування, він повністю втратив свою цільову спрямованість.

Хто від цього виграв? І що запропоновано замість ліквідованих інструментів стимулювання інноваційного процесу? Адресую ці запитання у першу чергу С.Л. Тігіпку та І.О. Мітюкову.

Не можна допустити чогось подібного у ставленні до державних програм розвитку літакобудування, космічної і сільськогосподарської техніки, суднобудування та інших. Це наше майбутнє.

Неприпустимо стригти всіх під одну гребінку і у перегляді чинного законодавства щодо розвитку вільних економічних зон. Остаточні рішення мають прийматися тільки на підставі чітких розрахунків їх ефективності, виходячи не тільки з економічних, а й соціальних, політичних міркувань.

Сьогодні ми чули виступ губернатора Донецької області. Більш як 625 млн. доларів – такий обсяг інвестицій у Донецьку економічну зону. Я недавно був на відкритті суперсучасного підприємства з переробки насіння соняшника. Замість того, щоб ми за безцінь продавали насіння за кордон (і ніколи ці гроші не надходили до бюджету), тепер маємо ефективне виробництво. Хто від цього програв?

Уряд повинен насамперед зосередити увагу на проблемах реальної економіки, посиленні регулюючої функції держави. Цей висновок не надуманий і не суперечить принципам та цілям ринкового трансформування економіки.

Ще жодній країні, навіть з динамічною, прогресуючою економікою, не вдавалося після затяжної кризи стати на ноги, не спираючись на державу, її можливості. І наші втрати за попередні роки могли б бути значно меншими, якби це повніше враховувалося.

Реформуючи фінансовий сектор економіки – що я відношу до найбільш невідкладних завдань – треба забезпечити зміцнення на цій основі державних фінансів. Деякі позитивні зрушення тут стали можливими лише тоді, коли запрацювала реальна економіка, почали зростати обсяги ВВП.

Чи не найбільш консервативною і негнучкою, нечутливою до змін у державі залишається наша бюджетна система. А у Міністерства фінансів, особисто міністра І.О. Мітюкова це стурбованості чомусь не викликає. Практично до приходу нового Прем’єр-міністра В.А. Ющенка все лишалося незмінним порівняно з адміністративною економікою.

Нагальне завдання Уряду – знайти і привести в дію можливості зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств. Торік половина промислових підприємств спрацювала збитково. Сума збитків – 9,8 млрд. гривень, а з урахуванням минулих років – понад 17 мільярдів. За таких умов будь-які заходи і будь-які дії – правового, економічного чи адміністративного характеру – не вирішують бюджетних проблем. Зміцнити фінансову систему лише «згори», а до цього весь час вдається Кабмін, неможливо.

Не переосмисливши засадничі принципи фінансової стабілізації, ми ніколи не дійдемо згоди щодо того, як істотно послабити податковий тиск. А він, за різними оцінками, перевищує оптимальні параметри мінімум на 25 відсотків. Звідси невпинне зростання недоїмки з платежами до бюджету. За два місяці цього року вона збільшилася на 13 відсотків і перевищила 13 млрд. гривень.

Статистика більш ніж тривожна, а Кабмін продовжує ініціювати зростання фінансових стягнень.

У кінцевому підсумку страждають добросовісні платники податків. А з другого боку, розширюються масштаби тіньової економіки, підгрунтя для корупції та економічної злочинності.

Висновок очевидний: ми не можемо як слід мобілізувати і той потенціал, який є. Податковий тиск має бути максимально знижено, що можна зробити без втрат бюджетних надходжень. Це першочергове завдання.

Уже зараз слід на повний хід розгорнути підготовку проекту бюджету на наступний рік. Її необхідно завершити до 15 вересня. Це має бути бюджет економічного зростання. В ньому повинна знайти відображення нова логіка не тільки податкової політики, а й міжбюджетних відносин.

Якщо ж покладатися лише на ліквідацію пільг і в той же час всі регіони залишатимуться дотаційними, то цим ми остаточно відіб’ємо бажання працювати. Бюджет на старій базі – це не бюджет.

До такої постановки питання спонукає, зокрема, ситуація з підготовкою Податкового кодексу. Через безвідповідальність ця робота під загрозою зриву. Відкликаний з Верховної Ради проект Кодексу довго, майже три місяці, лежав без руху. Я змушений був дати вказівку створити робочу групу під егідою Адміністрації Президента. Щоправда, можуть закинути перебирання на неї невластивих функцій. А що робити, коли своїх функцій, і не тільки з цього питання, не виконують керівники та органи, на яких вони покладені безпосередньо?

Я хотів би бачити більше уваги й ініціативи щодо податкової реформи з боку Кабінету Міністрів. Ідеологія та логіка Податкового кодексу мають перетворити його в дійовий інструмент політики зростання, забезпечення якісних перетворень в економіці.

Вважаю, що зупинилася у своєму розвитку фінансово-банківська система. Звідси нагальна необхідність її реформування та зміцнення. Належить підвищити роль не тільки банківських установ, а й інституціональних інвесторів – страхових та пенсійних фондів, фінансово-інвестиційних компаній.

Вистачає розмов про створення Банку реконструкції та розвитку, Земельного (іпотечного) банку. Немає головного – результату.

Як наслідок, банківська система України – одна з найслабших і в державах СНД, і в країнах з перехідною економікою загалом. Лишається відкритою проблема нагляду за діяльністю небанківських фінансово-кредитних установ.

Про слабкість банківської системи, її нездатність адекватно реагувати на запити ринку вичерпно свідчить такий факт. Цього року було запропоновано безпрецедентний механізм – погашення за рахунок бюджету половини процентної ставки за кредити, видані на посівну. Але замість очікуваних 1,5 млрд. гривень банки ледве спромоглися зібрати з миру по нитці 450 мільйонів. Та й то видали з них поки що десь тільки половину. А посівна вже має завершуватися. Тим часом і в Нацбанку, і в Уряді, як мені здається, не бракує людей, які могли б організувати цю справу.

В.С. Стельмах не новачок у банківській справі. Треба діяти активніше.

Нацбанк повинен активізувати зусилля у забезпеченні грошової стабілізації. За нинішнього рівня зовнішніх боргових зобов’язань досягти цього лише засобами монетарного характеру неможливо.

Стабільність гривні буде вирішальним чином залежати від реалізації політики економічного зростання і посилення на цій основі збалансованості бюджету. Розрахунки показують: темп зростання у межах 7 відсотків забезпечує щонайменше 2-2,5 млрд. гривень додаткових надходжень до бюджету.

Сьогоднішня розмова підводить мене до висновку, що в Кабінеті Міністрів явно недооцінюється питання розвитку внутрішнього ринку.

При реалізації стратегії економічного розвитку не можна розраховувати тільки на нарощування експортного потенціалу. Вже зараз його частка у структурі ВВП перевищує 53 відсотки. А дальше зростання посилить залежність української економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків.

А щодо власне зовнішньоекономічної діяльності, то тут ми втрачаємо динамізм, ринки збуту, в тому числі й традиційні. У першу чергу – в Росії.

У зв’язку з цим не можу не повернутися до робочого візиту Президента Російської Федерації в Україну.

На превеликий жаль, у нас, і не тільки в нас, було багато доморощених політиків, які віщували, що президент Росії їде для того, щоб оголосити Україні «холодну війну».

Я можу відповісти на це російською мовою: «Не дождетесь».

І ще хочу сказати: без тісної, конструктивної співпраці з Російською Федерацією в України немає майбутнього. В цьому зацікавлена в першу чергу Україна, зацікавлена і Росія, зацікавлена і Європа, бо це питання європейської стабільності, і не тільки європейської.

Це ні в якому разі не означає, що ми повинні відмовитися від свого стратегічного шляху інтегрування в європейські структури. Ще раз кажу: ні в якому разі. Бо можна спитати: куди крокує Росія? Вона також хоче мати доступ до новітніх технологій, до кредитів і т.д. Тому давайте перестанемо вести балачки на цю тему.

Вчора на зустрічі за участю Прем’єр-міністра з делегацією Російської Федерації ми досягли принципових домовленостей. Ще раз хочу підкреслити, що Президент Російської Федерації однозначно заявив: Росія зацікавлена в економічному зростанні України, у тому, щоб поряд з нею був надійний партнер, була багата, процвітаюча країна. Тепер на нас повинна лягати відповідальність за реалізацію таких домовленостей.

Стратегія, а особливо практика двосторонніх відносин потребують більше логіки та осмислення.

Практично на всіх переговорах з керівниками інших держав мені доводиться констатувати, що рівень торговельно-економічних відносин між ними та Україною не відповідає нашому потенціалу.

Прошу пам’ятати: підписанням угод і досягненням домовленостей робота не завершується, а тільки починається. У нас же нерідко деякі міністри, провівши візит і надававши купу обіцянок, вважають свою місію виконаною.

Результатом кожного візиту мають бути конкретний економічний ефект, реальні і вигідні для нас проекти. Інакше я розглядатиму їх як екскурсії.

Практично з усіма основними економічними партнерами України створено двосторонні міжурядові комісії. А де ж їхня віддача? Які конкретні проблеми вирішено? Доручаю МЗС спільно з Мінекономіки проаналізувати практику та наслідки функціонування цього інституту і доповісти мені особисто.

Ми не одержали очікуваного ефекту від об’єднання Мінекономіки та Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі.

Завдання економічного піднесення вимагають випереджаючого зростання внутрішнього споживання та підвищення його питомої ваги в структурі ВВП. Дотримуючись принципу відкритої економіки, ми повинні виходити з того, що вона ефективна тільки тоді, коли забезпечується реалізація її конкурентних переваг.

Зрозуміло, що повернення до закритої економіки не буде. Але не можна забувати про реальну підтримку національного виробника, його стимулювання.

Слід відпрацювати комплексну і реальну програму стимулювання внутрішнього ринку. І насамперед високотехнологічної продукції. На часі запровадження розумного протекціонізму. Доручаю Урядові предметно зайнятися цим питанням.

Як приклад можу навести запровадження фінансового лізингу в літакобудуванні. Прискорити розвиток внутрішнього ринку за рахунок продукції вітчизняного виробництва можуть технічне переозброєння Збройних Сил та правоохоронних органів, реалізація державних програм виробництва медпрепаратів та медичної техніки, комп’ютеризації закладів освіти.

У нас уже стало поганою звичкою скаржитися на ресурсні обмеження. І це тоді, коли в Україні одна з найпотужніших в Європі геологорозвідувальна галузь, значні розвідані родовища корисних копалин.

Маючи діючі виробництва фосфатних добрив та розвідані родовища апатитів, ми щорічно імпортуємо відповідної продукції більш як на 50 млн. доларів США. Маючи одне з найбільших в Європі родовищ міді, для промислового освоєння якого потрібно 90 млн. доларів, щороку імпортуємо міді на 45-50 мільйонів.

Подібні ж реалії криються і за іншими наріканнями. А проблеми тим часом продовжують загострюватися. Особливо такі життєво важливі для держави, як енергозабезпечення.

Змушений оцінити, як вкрай незадовільну, роботу паливно-енергетичного блоку Уряду. Я не розумію того оптимізму, з яким виступала віце-прем’єр-міністр Ю. Тимошенко. Ситуація дійшла до межі. Лише дивом вдалося врятувати Об’єднану енергосистему від розвалу. Електроенергетика стала кредитором усіх галузей економіки, не маючи для цього жодних можливостей. Адже сам цей комплекс є практично банкрутом.

Кабмін констатує зростання обсягів виробництва електроенергії у першому кварталі. Але не каже при цьому, що воно вимірюється лише у грошовому еквіваленті за рахунок збільшення питомої ваги більш дорогої енергії, одержаної на теплових станціях. Додам, що запаси палива на цих станціях зменшилися до критичної межі. У той же час з п’яти запланованих на цей період поставок з РФ свіжого ядерного палива для АЕС через несплату коштів не здійснено жодної.

«Енергоатом» – банкрут. Це вина не нинішнього Уряду. Цю організацію обсіли сумнівні комерційні структури. Доручаю Кабміну провести ретельний аудит «Енергоатома».

Скорочення бартеру, про що так багато говориться, насправді трансформувалося у зростання неплатежів. Нові схеми розрахунків за електроенергію і газ не спрацьовують. Заборгованість зросла з початку року на чверть і склала 8,2 млрд. гривень.

Борг НАК «Нафтогаз України» перед російським «Газпромом» збільшився на півмільярда доларів США.

Бракує координації між галузями паливно-енергетичного комплексу, особливо у відносинах між вугільниками та електроенергетиками. Перші продовжують відвантажувати вкрай погане вугілля, добиваючи і без того зруйновані електростанції. А другі як не платили за нього, так і не платять.

За таких умов не можна зводити все виключно до ідеї утвердження прозорого енергоринку, на чому переважно зосереджується увага Кабміну. Повноцінного ринку енергоресурсів у нас не буде без розвитку і зміцнення власної енергетичної бази, реалізації Державної програми енергозбереження.

У більшості регіонів фінансування витрат на енергозбереження не перевищує одного відсотка від вартості спожитої електроенергії. Це у 10 разів менше, ніж у країнах з високим його рівнем. А хіба немає перспективних, багатообіцяючих напрацювань у нас?

У січні, коли Президія Національної академії наук обговорювала проект Послання до Верховної Ради, директор Інституту електродинаміки А.К.Шидловський повідомив, що в його колективі розроблені методи боротьби з технологічними втратами в електричних розподільних мережах. Їх реалізація дозволила б економити щорічно до 20 млрд. кіловат-годин електроенергії, або понад 500 млн. доларів.

Уряд повинен не просто підтримувати такі розробки. Їх треба відслідковувати, замовляти, буквально полювати за ними.

У стратегії енергозабезпечення основну ставку треба зробити на максимальне використання внутрішньої ресурсної бази. Необхідно протягом трьох місяців підготувати і внести на розгляд Верховної Ради комплексну державну програму з енергозбереження.

Свого часу я погодився з пропозицією Прем’єр-міністра на введення посади віце-прем’єра з питань енергетичної політики, виходячи з необхідності саме комплексного підходу до цієї сфери. Сьогодні у мене є всі підстави для висновку: ми не підняли енергетику і водночас втратили в економічній реформі. Оскільки фактично пожертвували посадою віце-прем’єра, який спеціально займався б цією проблематикою. Доручаю В.А. Ющенку визначитися в цьому питанні, внести пропозиції.

Щодо аграрної політики, то вважаю за необхідне привернути увагу Уряду до трьох основних на даний момент завдань.

Перше. Формування інфраструктури та механізмів іпотечного кредитування аграрного сектора. Без цього рухатися далі вперед просто немає сенсу.

Друге. Організація аграрного ринку, формування його інститутів та механізмів функціонування.

Третє. Створення ефективної системи ринкових інструментів та механізмів підтримки аграрного сектора.

Гострою є необхідність у політичному і, якщо хочете, ідеологічному забезпеченні здійснюваних на селі перетворень. Не поділяю в цьому питанні оптимізму М.В. Гладія. Противників здійснюваних на селі перетворень ще багато, вони мають силу.

Окремої і посиленої уваги потребує сільськогосподарське машинобудування. Тут склалася парадоксальна ситуація. З одного боку – за останні роки в Україні модернізовано і створено майже 2,5 тис. найменувань машин, які здатні виконувати до 80 відсотків усіх технологічних процесів на селі. Це дуже важливо і для підприємств галузі, які завантажені зараз лише на 10-15 відсотків.

З іншого боку, забезпеченість сільського господарства основними видами техніки досягла критичної межі і складає 50-60 відсотків від потреби. Половина цієї техніки відпрацювала амортизаційні терміни. Практично омертвляється незавершене виробництво нових тракторів, зерно-, кормо- і бурякозбиральних комбайнів. Знищуються перші практичні напрацювання, зокрема лізинг техніки. Із 350 млн. гривень, на які виготовлено і відвантажено техніки, заводам оплачено тільки 150 млн., а повернуто лише до 12 відсотків лізингових коштів. За таких умов ніхто й не думає над удосконаленням лізингового механізму.

Вікторе Андрійовичу, вимагаю зайнятися цим питанням особисто.

Я поділяю стурбованість соціальними проблемами. Але самими лише деклараціями про їх пріоритетність не погасити заборгованості з пенсій та заробітної плати. Не кажучи вже про їх реальне зростання.

І ще одне. Соціальна політика не може зводитися лише до державної підтримки незахищених верств населення. Ця підтримка, як і багато інших чинників, прямо залежить від оплати праці тих, хто трудиться. Якщо її частка в структурі ВВП буде й надалі падати, ми не забезпечимо ні стабільного пенсійного забезпечення, ні усього іншого.

Зараз заробітна плата впала до критичної межі. У 1994 році її середньомісячний розмір був еквівалентний 24 доларам США, на кінець 1997-го – 89, а нині – 35 доларів. Це майже у 12 разів менше, ніж у Польщі, менше, ніж у Росії.

Один з наслідків цього – відплив кваліфікованої робочої сили.

Треба визнати, що держава повністю втратила регулюючу функцію у сфері оплати праці.

Абсолютну пасивність маємо і в державному регулюванні міжнародної трудової міграції, захисті прав співвітчизників, які тимчасово працюють за кордоном. Звертаю увагу на пасивну позицію Міністерства праці та соціальної політики.

Необхідно забезпечити:

по-перше, постійну і жорстку персональну відповідальність керівників підприємств та організацій за своєчасну оплату праці;

по-друге, державне регулювання мінімальної заробітної плати і забезпечення її випереджаючого росту. Основним інструментом цього має стати запровадження нового соціального стандарту – регульованої державою мінімальної погодинної оплати праці;

по-третє, подолання прогресуючого розриву між доходами різних верств населення, соціального розшарування суспільства.

Не бачу ініціативи і відповідальності у проведенні пенсійної реформи і створенні надійної системи захисту праці. Звертаюся з цього питання і до голови Верховної Ради. Тут є голови комітетів парламенту. Давайте спільно вирішувати завдання. Люди цього чекають.

Завдання поглиблення ринкових перетворень вимагають практичної реалізації заяв про реформаторський потенціал Уряду. Не можна, щоб його функції багато в чому і надалі виконувалися Президентом чи Адміністрацією Президента.

Зокрема, так і не отримав логічного розвитку поштовх до проведення адміністративної реформи. Енергія керівників ліквідованих центральних органів спрямовується головним чином на те, щоб зберегти ці структури вже під іншими вивісками.

Не припиняється метушня навколо розсадки в кріслах і кабінетах, розподілу службового транспорту. Про що вже говорити, коли міністри не можуть визначитися із заступниками, очікують, що все повернеться на круги своя і їх знову можна буде мати по десятку і більше.

Кабмін, замість того, щоб зажадати неухильного виконання Указів Президента, де в чому показує поганий приклад і сам. Двома його березневими постановами чисельність апарату центральних органів збільшується на 560 одиниць, територіальних – майже на 2,2 тисячі, а парк автомобілів, що їх обслуговують, – на 576.

А як можна розцінювати урядові підходи до скорочення чисельності працівників бюджетних установ?

Замість того, щоб ліквідувати зайві, архаїчні, віджилі структури органів з відповідним зменшенням чисельності управлінського – підкреслюю, управлінського – апарату, скорочують переважно працівників сфери продуктивних послуг: медицини, освіти, телебачення і радіо, культури, науки, транспорту.

Загалом мені логіка реалізації адміністративної реформи, м’яко кажучи, незрозуміла. Розцінюю її як вияв неприпустимо низького рівня виконавської дисципліни. Він незадовільний практично у всьому і скрізь – починаючи від Кабміну.

Це видно не тільки на прикладі адміністративної реформи.

Хочу також привернути увагу Уряду і до відносин з регіонами. Контакти на цьому рівні явно втрачаються, немає належного порозуміння з місцевими керівниками. Урядовці, керівники міністерств та інших органів ухиляються від такого спілкування, віддаючи перевагу поїздкам за кордон.

Без урахування позицій регіонів часом приймаються принципово важливі урядові рішення.

Держадміністрації вже просто засмикані частим переглядом примірних переліків їхніх підрозділів, сотнями безсистемних доручень про надання різного роду інформацій, довідок, хоча у багатьох випадках це передбачено статистичною звітністю.

До числа ключових завдань Кабміну відношу посилення співпраці з Верховною Радою у формуванні стабільного та ефективного законодавчого поля.

Якість законотворчого процесу у нас ніколи не була на висоті. І поки що особливих змін на краще не видно. А крайнім залишається Президент.

Уряд повинен ініціювати прийняття необхідних законів, активно працювати з комітетами Верховної Ради.

Безкінечні вето на сирі, популістські, суперечливі, а то й відверто пролобійовані законопроекти – це не вихід із становища. Далі так тривати не може.

Особливо звертаю увагу на необхідність виправлення деформацій у відносинах власності, забезпечення реальної політичної підтримки і державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів.

Потрібні цивілізовані механізми державного регулювання земельного ринку. Він уже по суті діє, однак хаотично, безсистемно. Навіть концептуально не визначено основи державної політики у цій сфері, не вирішуються питання, пов’язані зі створенням її інфраструктури. Просто кричущим є питання захисту дрібних акціонерів, яких у нас близько 15 мільйонів.

Складається враження, що на Президента хочуть перекласти і проблеми приватизації. Але ж я свою справу зробив і роблю. А справа Уряду – утвердження надійного й ефективного власника, забезпечення прозорості приватизаційного процесу на всіх етапах.

Те ж стосується ефективного використання державного майна. Фінансові ресурси держави розміщені у 5,5 тисячах підприємств, однак управління її корпоративними правами поставлене дуже погано. Точніше, такої системи немає взагалі.

Вимагаю покласти край хаосу і безладдю, розкраданню державного багатства. І, зокрема, практиці штучних банкрутств державних підприємств з наступною їх приватизацією за безцінь. Вона набуває дедалі більшого поширення. Водночас не має суттєвого впливу на економічні процеси процедура реального банкрутства.

Це також не останні з питань, якими покликаний предметно займатися Уряд.

Багато що тут залежить і від Верховної Ради. Адже законопроект про управління об’єктами державної власності знаходиться там уже п’ятий рік, і перспективи його прийняття не видно.

Більш осмисленою і цілеспрямованою має бути робота над утвердженням ефективного конкурентного середовища. Поряд з суперечностями у законодавстві це головна причина деформації ринкових відносин. Конкурентне середовище існує хіба що лише у звітах Антимонопольного комітету.

Такої ж оцінки заслуговує і діяльність Комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Вікторе Андрійовичу, варто подивитися: можливо, керівники цих органів уже стомилися?

З усього сказаного логічно випливає висновок про необхідність жорсткої координації та структурної збалансованості політики економічних перетворень. А її немає, бо немає цілісної економічної політики, яку б здійснював Кабінет Міністрів.

Зараз, із сформуванням більшості у Верховній Раді, а особливо після референдуму, з’явилася можливість реалізувати економічну політику, співвіднесену з сучасними реаліями. Для цього потрібен перш за все повноцінний і дієздатний економічний блок в Уряді. Поки що я таким його не бачу.

У такому ж контексті хотів би поставити питання про кадрову проблему взагалі. Рівень її розв’язання, кадрового забезпечення реформ у нас явно недостатній. Причому у всіх ланках, на всіх рівнях.

Слабке знання людей, їхніх якостей, а нерідко добір кандидатур за принципом партійної приналежності чи особистої відданості – усе це має місце насамперед при формуванні корпусу керівників центральних органів виконавчої влади та їхніх заступників. Я змушений був відхилити ряд кадрових пропозицій Кабміну. І зокрема, через те, що не можна перетворювати державні установи в партійні. На фоні більш ніж скромних успіхів у кадровій роботі – невщухаючий потік подань з Кабміну про присвоєння держслужбовцям вищих рангів. На кінець минулого року до I та II категорій посад було віднесено вже 1100 осіб.

Я затвердив своїм Указом Стратегію реформування системи державної служби і прошу всіх без винятку керуватися її принципами.

Так, ми йдемо до того, що посада міністра буде політичною. Але поки що він несе повну – підкреслю, повну – відповідальність за свій напрям роботи. А як виглядає ця відповідальність, видно на такому факті: лише два із 15 міністерств подали на затвердження Президентові свої положення. На основі чого, шановні міністри, організовується робота ваших міністерств?

Не маючи змоги докладно зупинитися на роботі гуманітарного блоку Уряду, вважаю за необхідне зазначити таке. Хоча в цілому можна позитивно оцінити ті стратегічні напрямки, які втілюються в життя міністерствами цього блоку, сьогодні у цій сфері подекуди проглядаються спроби повернення до національного романтизму перших років незалежності. Розлогі розмірковування замість практичної роботи нічого, крім шкоди, принести не можуть. Особливо у чутливій і делікатній тематиці, що заторкує душі людей і народів. Не можна загравати з одними і налаштовувати проти себе інших. Це розходиться як з ідеєю консолідації українського суспільства, так і з конструктивним спрямуванням нашого зовнішньополітичного курсу.

Кілька слів стосовно співпраці з міжнародними фінансовими інституціями, зокрема МВФ, Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку. Треба керуватися тим, що її поглиблення можливе насамперед на основі опрацьованої нами стратегії економічних перетворень. Ми несемо відповідальність перед своїм народом за її реалізацію.

Вважаю неприпустимими і спекуляції навколо проблеми державного боргу. За своїми параметрами він не перевищує визначеної світовою практикою критичної позначки.