За кризових умов, що склалися, реалізувати тактичні або локальні цілі економічної безпеки можливо, проводячи відповідну, чітко орієнтовану на це державну політику.

У стратегічному (глобальному) плані економічну безпеку гарантує лише конкурентоспроможна економіка. Аксіоматично, що у сьогоднішньому і особливо у завтрашньому світі справді конкурентоспроможними можуть бути лише ринково організовані відкриті економіки. Ефективна відкритість економіки в узагальненому вигляді – це, з одного боку, можливість використовувати зовнішні джерела та ринки для національного розвитку, а з другого – здатність протистояти несприятливій міжнародній кон’юнктурі, особливо в періоди світових (або регіональних) криз. Як показує досвід, таку відкритість забезпечують структурно-збалансовані національні економіки з нормально функціонуючим реальним і міцним (здоровим) фінансовим сектором економіки, оптимальними пропорціями виробничої і невиробничої сфери, що адекватні внутрішній та міжнародній соціально-економічній структурі співвідношенням державного і приватного секторів тощо. Зовнішнє середовище дедалі суттєвіше впливає на формування таких економік, однак ніколи їх не створює. Більше того, конгломерат сучасних висококонкурентних економік країн-лідерів, в якому тісно переплелися державні та міждержавні інтереси з транснаціональними, навряд чи зацікавлений у нових членах-конкурентах.

Для сучасного розуміння проблеми конкурентоспроможності перехідних економік характерним є певне переосмислення чинників їх прогресу: якщо досі найважливішою інституціональною передумовою формування ринкового середовища вважалась приватизація та корпоратизація, то зараз на перший план висувається ідея здатності держави забезпечити конкурентоздатність окремих підприємств та їх об’єднань.

Загалом, як проблеми національної конкурентоспроможності, так і, відповідно, проблеми національної економічної безпеки для свого вирішення потребують аналізу внутрішніх і зовнішніх факторів впливу.

· Аналіз системи внутрішніх мікро- та макроекономічних факторів показує, що вирішального значення для економічного розвитку України з гарантуванням надійних і усталених умов національної безпеки набуває структурна політика держави в економічній сфері та її інституціональне забезпечення.

Не спрощуючи проблеми багатоаспектності витоків і проявів сучасної кризи, можна з упевненістю стверджувати, що безпосередньо вона виходить із структурної кризи, в якій перебувала економіка СРСР у період, що передував його руйнації. Фактично структура народного господарства опинилася у кризовому стані вже з самого початку незалежного розвитку України, позаяк ми успадкували галузеву структуру, що впродовж десятиліть формувалася як невід’ємна частка гіперструктури і була зорієнтована на саме на інтереси останньої, а не на національні інтереси України як самостійної держави.

Потреби реструктурування самі по собі зумовлювали скорочення обсягів виробництва, яке підсилювалося катастрофічним звуженням усталених коопераційних зв’язків, втратою традиційних ринків, заощаджень населення тощо. Усе це призводило до обвального падіння виробництва товарів та послуг, що в свою чергу спричиняло подальше погіршення структурних пропорцій.

Деіндустріалізація народного господарства супроводжувалася деградацією основних фондів, оновлення яких за кризових умов катастрофічно уповільнилося.

Посилилися диспропорції у вартісній структурі виробництва внаслідок інфляції, сплесків цін та цінових диспаритетів, зниження частки оплати праці в структурі доданої вартості та зростання в ній частки податків. У споживанні в цілому по галузях економіки частка витрат енергоносіїв перевищила 30%, а в найбільш витратоємних галузях народного господарства становить 70-80%. Багаторазово знизилась рентабельність виробництва, а близько половини підприємств і організацій взагалі є хронічно збитковими.

Cвоєрідний «синдром виживання», що поширився практично на всі підприємства, спонукав їх не гребувати жодними можливостями, аби втриматися «на плаву». У виробничій сфері домінують розподільчі і особливо перерозподільчі процеси, чисті заощадження набули від’ємного значення і значною мірою компенсуються зовнішніми запозиченнями.

Низька результативність заходів, що спрямовувалися на ринкову трансформацію та макроекономічну стабілізацію, не в останню чергу зумовлена тим, що вони не отримували адекватного інституціонального супроводження. Інституційні перетворення в народному господарстві не забезпечили формування ефективного власника, сучасної ринкової інфраструктури, відповідного законодавчого поля та інших умов, за яких суб’єктам господарювання не потрібно переходити в «тінь» для реалізації своїх ділових ініціатив.

На нинішньому етапі першочерговість завдань структурної перебудови знайшла відображення у Програмі «Україна – 2010», а також проекті Програми структурної перебудови України на середньостроковий період 2000-2005 рр. Цими урядовими документами довгострокова структурна політика спрямовується на становлення високоефективної, здатної до саморозвитку соціально орієнтованої економічної системи ринкового типу, що покликана забезпечити активну мотивацію трудової та підприємницької діяльності, високу якість життя, умови рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві.

Роль головних важелів реалізації найважливіших стратегічних завдань зазначених програм відведено саме інституційним перетворенням ринкового типу. Це насамперед оптимізація структури форм власності, формування прошарку ефективних власників і стратегічних інвесторів, проведення податкової реформи. Все це безпосередньо чи опосередковано сприятиме переходу до ефективної галузевої структури суспільного виробництва, покращанню ринкового середовища і, зокрема, інвестиційного клімату, розширенню участі національного капіталу у світогосподарських процесах.

Але в умовах негативної динаміки суспільного виробництва можливості позитивного впливу на його структурні параметри надто обмежені. Тому на середньостроковий період (до 2005 р.) головною метою структурної перебудови є якнайшвидше подолання економічної кризи і створення умов для поступового нарощування темпів економічного розвитку.

Структурно-промислова політика країн Заходу у повоєнний період передбачала пряме державне втручання у функціонування галузей та підприємств, що перебували у кризовому становищі. Така політика мала вертикально упорядковану орієнтацію і грунтувалася на використанні централізованих ресурсів. Власне, саме вертикальна структурно-промислова політика була постійним елементом в управлінні народногосподарським комплексом і в Радянському Союзі.

В сучасній українській економіці найбільшого спаду та втрати конкурентоспроможності зазнали нафтохімічна промисловість, галузі оборонно-промислового комплексу, машинобудування та металообробки, вугільна промисловість. Їхній підйом без прямого втручання держави навряд чи можливий. Однак можливості здійснення вертикальної промислової політики в Україні надто обмежені, оскільки державі істотно бракує централізованих ресурсів. До того ж пряме державне регулювання певною мірою суперечить законам ринкової економіки і системі спонукальних мотивів, властивих ринковому середовищу. Відтак, важелі вертикального управління мають застосовуватися селективно. Державну підтримку варто спрямовувати передусім у ті сфери та підприємства, які можуть дати найбільший кумулятивний ефект по всьому технологічному ланцюгу суміжних виробництв. Щодо реалій України, то такою сферою, очевидно, має бути визначено енергетику та енергозберігаючі технології.

Найперспективнішим напрямом структурно-промислової політики є її горизонтальний варіант, не обтяжений необхідністю прямого державного втручання. Це – інституціалізована промислова політика, коли регулятивні функції держави спрямовані на створення сприятливого макроекономічного, інституціонального середовища та відповідного законодавчого поля. Зрозуміло, що в ринкових умовах підприємства не повинні покладатися на державні джерела для розширення і модернізації виробництва. Вони мусять самостійно знаходити свої ринкові сегменти, гнучко адаптуючись до необхідних структурних змін, а необхідні кошти формувати за рахунок самофінансування та кредитів. Але головне полягає в тому, що саме горизонтальний вектор державної промислової політики утворює реальні можливості щодо реструктуризації підприємств.

Виділення у промисловій структурі основного виробничого осередка та перетворення обслуговуючих виробництв і соціальних об’єктів у самостійно конкурентні організації матиме великий сенс, оскільки при цьому постійно зменшуватимуться виробничі витрати, зростатиме ефективність підприємств, розширюватиметься конкурентне середовище. В середньостроковому аспекті нові підприємницькі структури зможуть нагромаджувати прибуток для самофінансування розширеного відтворення.

Не секрет, що сьогодні й мови немає про повноцінне конкурентне протистояння українських виробників міжнародним ТНК, об’єднанням типу РАТ «Газпром» тощо. І справа тут не стільки у кількісних показниках промислової потужності, скільки в інституціональних можливостях монополій у проведенні сучасної структурно-промислової політики. Якщо взяти до уваги світове виробництво наукоємної продукції, то тут організаційно-інституціональною формою, навколо якої об’єднуються науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, виробництво, збут та сервісне супроводження, є так звані макротехнології і відповідні міжгалузеві виробничі комплекси. Саме макротехнології виступають каркасом реальної структурно-промислової політики.

Макропідхід дає можливість визначити перелік так званих критичних технологій і спрямувати зусилля держави на їх освоєння, що є дієвим фактором прогресивних структурних зрушень.

Для стратегічного управління структурною політикою в Україні слід вирішити низку важливих науково-методичних та організаційних питань, які залишились поза увагою відповідних програм, розроблених органами державного управління. Це насамперед проблема дезагрегації показників валової доданої вартості. Такі укрупнені агрегати, як промисловість, сільське господарство, транспорт, зв’язок, торгівля та громадське харчування не дають необхідної інформації про попит на товари та послуги на макро- і мікрорівнях.

Розробка прогнозної структури економіки вимагає грунтовного деталізованого дослідження міжгалузевих потоків та умов реалізації кінцевого продукту. В цьому закладено певні потенційні резерви вдосконалення управління структурними процесами, які досі в Україні не застосовувались.

· Зовнішні фактори економічної безпеки стосуються всіх сфер зовнішньоекономічної діяльності України – торгівлі, кредитування, інвестування, трудової міграції.

Ми маємо вкрай вразливу структуру експорту з його концентрацією в секторах, які характеризуються переважно ціновою конкуренцією. На сьогодні 2/3 експорту України становлять товари, які є або сировиною, або напівфабрикатами з невисокою доданою вартістю. На реалізацію таких товарів головним чином впливає цінова конкуренція, тобто саме ціна, а не технологічний рівень виробництва чи якісні характеристики товару виступають провідним фактором конкурентоспроможності. По-перше, проблема полягає в тому, що експортна виручка відчутно коливається при кон’юнктурному або циклічному перевищенні пропозиції над попитом і дуже важко досягати бажаного рівня зовнішньої збалансованості економіки, коли критичний імпорт та обслуговування зовнішнього боргу забезпечується стабільними експортними надходженнями. По-друге, такий експорт дуже вразливий щодо дій з боку інших конкурентів: у багатьох випадках, завойовані з труднощами позиції на тих чи інших міжнародних ринках сировини і напівфабрикатів можуть дуже легко втрачатись, якщо конкуренти пропонують прямо чи побічно кращі цінові умови поставок (це, до речі, повною мірою відчуває сьогодні Україна на ринку Росії).

Характерною для українського експорту є його висока вразливість до протекціоністських заходів зарубіжних країн. На сьогодні в українському експорті домінують продукти чорної металургії, тоді як споживання цих виробів у світі є малодинамічним, а сектор металургійних виробництв у багатьох країнах (ЄС, США, Східної Азії) є об’єктом жорсткого протекціонізму. Схожі проблеми існують по інших важливих позиціях українського експорту, де застосовуються обмежувальні заходи у вигляді квотування (особливо по текстилю), жорстких санітарних норм і стандартів (сільськогосподарські товари і харчові продукти), суто антидемпінгові заходи (уранова сировина).

Однією з головних небезпек для країни є стихійне формування її міжнародної спеціалізації на товарах з низьким рівнем обробки. Це поступово закріплює за Україною місце в тих нішах світового ринку, що дають можливість привласнювати відносно незначну частину світового доходу, тоді як країни – постачальники товарів з високим рівнем доданої вартості, як правило, мають змогу отримувати більшу частину доходу, що продукується в світі. Тим самим створюються передумови для наростання економічного і технологічного відставання України відносно країн-лідерів.

Принципово важливими є проблеми бартеризації експортно-імпортних операцій, неповернення валютної виручки, жорсткі умови імпорту.

В багатьох випадках бартерні операції, які самі по собі є нормальною формою міжнародної торгівлі, призводять до критичного рівня відхилень від економічно вигідних для держави умов обміну, через що частина експортної виручки може приховуватись за кордоном.

Однак, зважаючи на тенденцію до зменшення питомої ваги бартеру в зовнішньоторговельних операціях, основною проблемою стають умови розрахунків за імпортом. З одного боку, ці проблеми зумовлені недостатньою кредитоспроможністю країни, що обумовлює застосування до неї розвинутими країнами систем зовнішньоторговельних розрахунків, подібних до тих, які використовуються щодо країн Африки – акредитиви та авансові платежі, а не документарні інкасо, тратти з оплатою за пред’явлення та відкриті рахунки. Це породжує значні додаткові трансакційні витрати, які ведуть до подорожчання імпорту і ускладнюють зовнішнє балансування економіки. З другого боку, окремі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України зацікавлені в існуванні такого режиму розрахунків і активно використовують можливості, надані законодавством України щодо терміну повернення валютної виручки для невиправдано високих авансових платежів (які не відповідають характеру комерційних угод та вимогам зарубіжних країн), а по суті, для пільгового кредитування таким чином партнерів із зарубіжних країн.

Стосовно обсягів та структури іноземного інвестування важливими є не тільки кількісні пропозиції (незначні інвестиції навряд чи здатні порушити безпечні для національного розвитку критерії іноземного впливу чи інвестиційний макробаланс в цілому), але й насамперед, якісні. Саме на якості іноземних інвестицій (тобто їх орієнтації у пріоритетні з точки зору ефективності проекти), а також на якості і конкурентоспроможності товарів, вироблених завдяки реалізації цих проектів, слід акцентувати особливу увагу. Інакше Україна і надалі випускатиме нерентабельні товари (наприклад, металургійної та хімічної промисловості), що йдуть на малоприбуткові ринки (наприклад, Росії) переважно через бартерні схеми. Це унеможливлює капіталовкладення, достатні для оновлення виробництв і виходу на більш прибуткові зарубіжні ринки.

Очевидною є непрозорість каналів іноземного інвестування. Ми практично не знаємо, з ким із малих і середніх зарубіжних інвесторів нам слід мати справу, а з ким – краще не мати. Щодо крупних іноземних інвесторів, то навіть у тих небагатьох випадках, коли на ринок України приходять транснаціональні корпорації, ми можемо лише здогадуватись стосовно їх реальної стратегії. При наявності (до останнього часу) чисельних державних і недержавних інститутів у нас майже повністю відсутній моніторинг реальної ефективності іноземних інвестицій – і прямих, і особливо портфельних.

Не тільки абсолютно незначними, але й вкрай непродуктивними є наші інвестиції за кордон.

Принципово важливою з точки зору економічної безпеки є і проблема зовнішньої заборгованості. Справа не тільки в обсягах зовнішнього боргу, хоча, за прогнозами Міністерства фінансів, на початок 2000 р. він сягатиме майже 60% ВВП, що є критичним рівнем з позиції економічної безпеки держави. На сьогодні не менш загрозливими є такі обставини:

– по-перше, обмежені наявні можливості та низький потенціал обслуговування зовнішнього боргу, що призводить до необхідності його постійної реструктуризації, що дуже нагадує славнозвісні «боргові піраміди»;

– по-друге, загальна тенденція нарощування обсягів обслуговування зовнішнього боргу, що супроводжується виникненням «піків», коли у короткий термін необхідно мобілізувати на такі цілі значні ресурси;

– по-третє, формується нераціональна структура зовнішнього боргу з превалюванням короткотермінових приватних кредитів.

Це негативно впливає на кредитний рейтинг України, її конкурентоспроможність, обмежує масштаби її участі в системі світогосподарських зв’язків.

Нераціональне використання приватних іноземних кредитів, коли практично не створювались джерела їх погашення, надмірна податливість української сторони щодо умов офіційного кредитування призвели до ситуації, коли зовнішні запозичення вже не можуть розглядатися як джерело підвищення конкурентоспроможності української економіки. Стратегічним пріоритетом має стати курс на оптимальне використання власних ресурсів, вдосконалення механізмів здійснення ринкових реформ, ліквідацію тромбів у економічній діяльності господарських суб’єктів. Першочерговим тут є створення умов для беззбиткового функціонування реального сектора з акцентом на підтримку кращих промислових і сільськогосподарських компаній, здатних підвищити конкурентність вітчизняних товарів, економічну привабливість економіки країни. Важливим чинником перемін у цьому напрямі має стати кредитно-фінансовий сектор, нормальне функціонування якого є визначальним у процесі нагромадження капіталу і структурних реформ, технологічних змін та економічного зростання.

Аналізуючи регулювання зовнішньоекономічної діяльності, очевидною є невідповідність масштабів, темпів і логіки лібералізації структурним пріоритетам розвитку економіки. Сучасні наукові дослідження доводять, що лібералізація економіки як одна з фундаментальних основ ринкової трансформації може мати значні негативні наслідки і навіть створювати загрозу в аспекті економічної безпеки країни, якщо в «технології» лібералізації порушуються певні обов’язкові принципи.

По-перше, передчасна зовнішньоекономічна лібералізація внутрішньої економічної діяльності створює переважно зовнішній, а не внутрішній конкурентний тиск на національних товаровиробників. За таких умов процес пристосування національного виробничого потенціалу до конкурентного середовища значно ускладнюється насамперед в галузях, що випускають технологічно більш складну, капіталоємну та наукоємну продукцію.

По-друге, випереджаюча лібералізація валютно-фінансової сфери формує передумови для виникнення механізмів перекачування капіталу з проблематичного реального сектора в більш гнучкий сектор валютних операцій (валютний арбітраж), спекулятивних операцій з цінними паперами.