До питання про взаємовідносини Україна - НАТО

Обличчя світової політики наприкінці другого тисячоліття визначають перш за все динамічні процеси інтеграції у всіх сферах суспільного життя. Але найбільш значущим вбачається різке зростання зусиль, спрямованих на поєднання військово-політичних та економічних ресурсів, яке спостерігається у євроатлантичному просторі. І у цьому контексті саме феномен НАТО – явище першої величини. Ставлення до Альянсу може різнитися у широкому діапазоні від обожнювання до ненависті. Але з НАТО не може і не в праві не рахуватися жодна держава, насамперед європейська, жоден реалістично мислячий політик.

З активним розвитком євроатлантичного співробітництва розпочалися процеси принципової трансформації самої архітектури європейської безпеки. І сьогодні вона докорінно відрізняється від тієї, що існувала за часів протистояння НАТО і Організації Варшавського договору. Протягом останнього десятиліття відбулися суттєві геополітичні зміни, які зруйнували стару систему міжнародних відносин в Європі, що будувалася на конфронтації. На її місці створюється нова архітектура безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Разом з тим з’явилися нові дуже небезпечні виклики миру і стабільності на континенті: етнічні та регіональні конфлікти, міжнародний тероризм, неконтрольоване розповсюдження зброї масового ураження. За цих умов НАТО – один з головних елементів старої системи – мало або зникнути, або змінити свою природу, адаптуватися до нових вимог часу.

З двох можливих варіантів подальшого розвитку членами Альянсу було обрано останній. Цьому значною мірою сприяло й те, що НАТО ніколи не було у чистому вигляді військовим блоком. Якщо брати до уваги історичний аспект, блок НАТО, крім стримування Радянського Союзу, виконував й інші місії – створював основу для запобігання відродження німецького мілітаризму, сприяв подоланню старих антагонізмів між європейськими державами, забезпечував присутність США в Європі, яка протягом повоєнних десятиліть відігравала стабілізуючу роль на континенті.

У 1991 році розпочався процес трансформації НАТО в нову, більш широку інституцію, яка поступово набуває рис системи колективної безпеки. Зростає відкритість Альянсу, істотно розширюється коло його партнерів. Сьогодні з 19-ма державами-членами НАТО співпрацюють практично усі країни Центральної і Східної Європи, Росія, держави Закавказзя і Центральної Азії. Характерно, що серед партнерів Альянсу є не тільки нейтральні країни – Швейцарія, Австрія, Фінляндія і Швеція, але й учасники Ташкентського договору.

Акценти діяльності НАТО дедалі більше зміщуються на політичні, економічні, екологічні та інші «невійськові» сфери. Завдяки таким перетворенням ця організація робить значний внесок у підтримання стабільності та загального клімату довіри на євроатлантичному просторі, у поглиблення процесів роззброєння, контролю над озброєннями і нерозповсюдженням зброї масового ураження тощо. В перспективі не виключена можливість, що саме розширене і трансформоване НАТО стане головним елементом майбутньої загальноєвропейської структури безпеки.

У цьому контексті Вашингтонський саміт НАТО мав викристалізувати нову конфігурацію європейської безпеки ХХІ століття, але схвалена Главами держав і урядів – учасників засідання Північноатлантичної Ради 23-24 квітня 1999 року Стратегічна концепція Альянсу не вирішує це питання в остаточному вигляді. На моє переконання, адаптація Альянсу до нових умов, що виникли після закінчення «холодної війни», вимагає більш гнучкої структури, відданої колективній безпеці, здатної швидко реагувати на широке коло нових ризиків та загроз ХХІ століття. Це має бути альянс партнерської взаємодії з іншими державами і організаціями, мета якого – забезпечення стабільності, добробуту і демократії на усьому євроатлантичному просторі. Водночас він має володіти й достатнім потенціалом для того, щоб, у разі необхідності, ефективно реагувати на виклики, які безпосередньо загрожують миру та безпеці в Європі.

Подолання кризи в Боснії вже стало позитивним прикладом реалізації нових місій НАТО в галузі миротворчості. Але заходи, які сьогодні вживаються цією організацією щодо врегулювання кризи в Косово, не є остаточним підтвердженням її готовності продовжувати таку діяльність без залучення дієвої допомоги інших міжнародних інституцій. При цьому ми вважаємо, що рішення про силове втручання має прийматися тільки у відповідності з цілями і принципами ООН та ОБСЄ. Саме такий механізм, на жаль, не знайшов повного відображення у новій Стратегічній концепції НАТО, яка ухвалена на Вашингтонському саміті.

Ще одне важливе питання, яке не було остаточно вирішено у Вашингтоні, – рамки розширення НАТО. З огляду на суверенне право кожної держави визначати шляхи забезпечення власної безпеки двері Альянсу мають залишатися відчиненими для всіх країн, які висловлять бажання приєднатися до нього. Україна, як і більшість держав Центральної та Східної Європи, очікує, що керівництво НАТО підтвердить проголошену в Мадриді політику «відкритих дверей».

У Вашингтоні не прозвучало чіткого сигналу, що держави колишнього СРСР, разом з країнами-колишніми учасницями Варшавського договору, не залишаться наодинці з проблемами забезпечення власної безпеки. Таким сигналом могло б стати рішення щодо «другої хвилі» розширення НАТО або ж започаткування спеціальної Програми підготовки до членства в цій організації. Її дія має поширюватися передусім на держави, що висловили бажання приєднатися до НАТО. При цьому право на участь у Програмі слід надати й тим країнам, які, висловивши таке бажання, ще не подали офіційної заявки щодо вступу.

Водночас варто було б активізувати зусилля Альянсу по зміцненню співробітництва з усіма державами-партнерами незалежно від їхнього прагнення до членства. У цьому контексті заслуговує високої оцінки рішення Альянсу щодо подальшого поглиблення співпраці в рамках РЄАП і ПЗМ. Безперечно, роль партнерів у таких сферах діяльності НАТО, як прийняття рішень і оперативне планування під час кризових ситуацій, має бути більш вагомою. Цьому сприяло б і ширше залучення партнерів до миротворчих операцій, що здійснюються Альянсом. Ми підтримуємо також ініціативи НАТО щодо розширення освітніх програм, створення навчально-імітаційних мереж і навчальних центрів ПЗМ. Як відомо, Україна запропонувала створити один з таких навчальних центрів на базі Яворівського полігону.

Важливим компонентом згаданого процесу, який впливає і на європейську безпеку в цілому, є відносини НАТО з Російською Федерацією. Основоположний акт, підписаний ними два роки тому, перегорнув одну з останніх сторінок «холодної війни», відкривши шлях до остаточного усунення «ялтинського розколу» континенту. Взаємні гарантії безпеки і нові можливості двостороннього співробітництва, які надаються цим документом, безумовно, сприятимуть налагодженню більш тісних зв’язків між НАТО та Росією, перетворюючи їх на визначальний елемент євроатлантичного партнерства. Але неврегулювання косовської кризи гальмує цей позитивний процес, створює елементи додаткової напруженості у відносинах Росії з Альянсом.

Прагнучи до зміцнення загальноєвропейської стабільності, Україна зацікавлена у розвиткові діалогу між Росією і НАТО, який останнім часом знайшов своє відображення не тільки в інституційному вимірі, але й у практичних формах. У той же час у неупередженого спостерігача викликає щире здивування те, що впливова частина політичної еліти Росії водночас намагається усіма силами протидіяти налагодженню відносин Альянсу з іншими державами СНД, і передусім з Україною. При цьому в хід ідуть різні засоби, в тому числі й далекі від толерантних. Ми розцінюємо такий підхід як яскравий приклад політики «подвійних стандартів» щодо України і щодо НАТО, який має на меті не співпрацю, а конфронтацію. Глибоко переконаний, що цей шлях є безперспективним.

Вашингтонський саміт мав дати відповідь на ще одне важливе запитання: як НАТО будуватиме подальші взаємини з Україною. Адже сьогодні вони вийшли за рамки двосторонніх зв’язків і перетворилися на важливий елемент євроатлантичної системи міжнародних відносин.

Що стосується підходів України до стосунків з НАТО, то ми розглядаємо їх як у широкому загальноєвропейському контексті, так і крізь призму наших національних інтересів. Розвиток співпраці з Альянсом зумовлений перш за все прагненням України забезпечити свою незалежність, демократичний розвиток і територіальну цілісність, зміцнити зовнішні гарантії національної безпеки, протидіяти виникненню нових загроз миру і стабільності у регіоні Центральної та Східної Європи, невід’ємною частиною якого вона є.

З приєднанням Польщі, Чеської Республіки і Угорщини до НАТО для нас виникає зовсім нова геополітична ситуація. Альянс вийшов на західні кордони України. За таких умов наші національні інтереси можуть бути повною мірою враховані лише в разі розвитку добрих відносин як з Росією, так і з НАТО.

У цьому контексті слід зауважити, що сьогоднішній позаблоковий статус України ніяким чином не створює правових перепон для співробітництва з НАТО. Разом з тим необхідно враховувати, що Україна є настільки важливим геополітичним чинником у Центральноєвропейському регіоні, що про її абсолютно нейтральний і позаблоковий статус можна говорити лише умовно. Історія міжнародних відносин свідчить, що державам, які знаходяться на стику протилежних геополітичних інтересів, бути нейтральними просто неможливо. Позаблокове існування таких держав було дуже короткочасним і закінчувалося, як правило, насильницькою зміною їхнього статусу ззовні.

У зв’язку з цим доречно нагадати й про те, що з боку НАТО, як і з боку її держав-членів, жодного разу не було натяку на якісь територіальні претензії до України. І це тоді, коли усі ми є свідками, як такі претензії періодично лунають з боку деяких політичних діячів братньої слов’янської держави і нашого стратегічного партнера – Російської Федерації. Тому керівництво України не може не враховувати згадані чинники при формуванні зовнішньополітичного курсу держави.

Отже, співробітництво України з НАТО здійснюється в руслі стратегічного курсу інтеграції у європейські та євроатлантичні структури, спрямованого на забезпечення участі нашої держави у загальноєвропейській структурі безпеки та зміцнення її національної безпеки через налагодження партнерства з Альянсом.

Разом з тим інтеграція зовсім не означає негайного приєднання нашої держави до НАТО. За умов, що склалися в Україні, некоректною виглядає вже сама постановка такого питання. Сьогодні воно, як неодноразово підкреслював Президент України Л.Д. Кучма, в практичній площині не стоїть.

Остаточне визначення позиції щодо членства нашої держави у тих чи інших військово-політичних структурах може відбутися тільки після об’єктивного, грунтовного і якісного аналізу усіх «за» і «проти» такого рішення, а також за умови досягнення консенсусу в українському суспільстві щодо такого кроку.

Ми добре розуміємо, що приєднання до Альянсу – це вельми тривалий процес. Рішення про приєднання обумовлюється досягненням державою-аплікантом певного стану, що передбачає наявність демократичного державного устрою, розвиненої ринкової економіки, системи цивільного контролю над збройними силами, добрих відносин з сусідніми державами тощо. Сьогоднішній стан справ із забезпеченням в Україні згаданих передумов залишає бажати кращого. Тому твердження про те, що завтра Україна планує приєднатися до НАТО, є з розряду провокаційних, мета яких – домогтися зміни нинішнього збалансованого зовнішньополітичного курсу нашої держави, спрямувавши його у антиєвропейському напрямку.

Разом з тим, хоча наша держава зараз і не порушує питання про вступ до НАТО, відповідно до Статуту ООН вона зберігає за собою право за певних умов стати членом будь-якої військово-політичної структури, яка у своїй еволюції матиме перспективи перетворитися на частину нової системи загальноєвропейської безпеки.

Європейський напрямок набуває для нас дедалі вагомішого значення з огляду на активний розвиток процесу європейської інтеграції, в якому бере участь переважна більшість держав, включаючи нові демократії Центральної і Східної Європи. 12 держав Європейського континенту вже заявили про свій намір приєднатися до НАТО, яка розглядається ними як провідна організація в галузі безпеки на континенті. Три з них вже стали членами Альянсу.

Рішення про вступ до військово-політичних структур, в тому числі до НАТО, є невід’ємним правом будь-якої держави, і ніхто не може накласти вето на це суверенне право. Неприпустимими є спроби позначити на карті Європи нові «червоні лінії» сфер впливу, як це вже було 55 років тому. Водночас, виходячи з принципу неподільності безпеки, під час розширення Північноатлантичного альянсу мають адекватно враховуватися інтереси і стурбованості всіх держав регіону. З цієї точки зору цілям України найбільш повно відповідало б створення на основі вже існуючих європейських інституцій, таких як ОБСЄ, НАТО, ЗЄС, ЄС, Рада Європи тощо, загальноєвропейської системи безпеки, що надаватиме реальні гарантії безпеки всім без винятку державам континенту.

Україна зайняла дуже виважену і конструктивну позицію стосовно розширення НАТО. Ми вважаємо, що з огляду на необхідність дотримання загальновизнаного принципу неподільності безпеки та уникнення нових «ліній розподілу» в Європі, потрібно забезпечити поступовість і еволюційність цього процесу, а також гарантувати відкритість Альянсу в майбутньому. Вже сьогодні існуючий рівень відкритості НАТО для співробітництва із державами Центральної і Східної Європи заслуговує високої оцінки. Про це свідчить, зокрема, заснування Ради Євроатлантичного партнерства та запровадження програми «Партнерство заради миру», в заходах яких Україна бере активну участь.

У зв’язку з цим процес розширення НАТО має обов’язково супроводжуватися поглибленням її співпраці в галузі європейської безпеки з усіма зацікавленими державами регіону. Добрим прикладом такої співпраці на сучасному етапі може бути програма ПЗМ, що надає новим демократіям реальну можливість швидше інтегруватися в європейські структури безпеки.

Само собою зрозуміло, що європейська і євроатлантична інтеграція України жодним чином не може здійснюватися за рахунок згортання взаємовигідного співробітництва з Російською Федерацією. Хотів би особливо підкреслити, що розвиток дружніх добросусідських відносин з демократичною і стабільною Росією завжди був і надалі залишатиметься наріжним каменем нашої зовнішньої політики. І не тільки тому, що з цією державою нас поєднують тісні історичні, економічні та культурні зв’язки. Українсько-російські відносини є важливим компонентом архітектури європейської безпеки, а їх стан впливає на стабільність усього Європейського континенту. При цьому треба раз і назавжди покінчити з логікою і стереотипами «холодної війни». Не можна збудувати міцної європейської безпеки, керуючись принципом «хто не з нами, той проти нас».

Якщо говорити про сучасний стан практичного співробітництва України з Альянсом, то його визначає, насамперед, укладена у липні 1997 року Хартія про особливе партнерство. Цей документ не тільки сприяє поглибленню двостороннього співробітництва на всіх рівнях і в усіх вимірах: політичному, військовому, економічному, екологічному, науково-технічному, інформаційному. Його існування є для нашої держави надійною гарантією від нового поділу Європи та створення «сірої зони безпеки» в Центральній і Східній Європі. Він створює передумови для того, щоб Україна могла відігравати ключову роль у забезпеченні європейської безпеки і підтриманні стабільності в регіоні, як це визначено в багатьох документах ЄС та НАТО.

Необхідність розвитку тісних зв’язків між Україною і НАТО сьогодні усвідомлюється обома сторонами. Напевно саме тому за час, що минув після підписання Хартії, ми змогли значно просунутися на шляху її наповнення реальним змістом. Серед вагомих результатів практичної реалізації намічених у цьому документі нових форм взаємного співробітництва варто назвати плідну роботу Комісії Україна-НАТО, поглиблення відносин у галузі планування при надзвичайних ситуаціях, успішне функціонування першого у Східній Європі Центру інформації та документації Альянсу, заснування Місії України при НАТО, а також рішення НАТО щодо призначення в Україну офіцерів зв’язку. Активно розгортається діяльність Спільної робочої групи з питань військової реформи, в рамках якої Україна і НАТО разом працюють над вдосконаленням цивільно-військових відносин у нашій державі. Регулярними стали спільні військові навчання в рамках програми «Партнерство заради миру». Діалог з Альянсом сьогодні охоплює не тільки сферу двосторонньої співпраці, але й значно ширше коло питань, що стосуються усього комплексу проблем європейської безпеки.

Отже, прийняте у липні 1997-го року Україною і НАТО рішення започаткувати особливе партнерство було кроком у вірному напрямку. Воно не тільки вивело наші взаємини на якісно новий рівень, але й надало значного імпульсу для розширення та поглиблення співпраці у різних сферах. Усі ми є свідками того, як наші відносини набувають нових форм, поступово охоплюючи більш широкі сфери, ніж ті, що визначені в Хартії.

Наприкінці минулого року Президентом України затверджена Державна програма співробітництва України з НАТО на період до 2001 року, що покликана, з одного боку, забезпечити більш якісне виконання тих завдань, про які йдеться в Хартії, а з іншого – слугувати орієнтиром для розвитку нових напрямів і форм двосторонньої співпраці.

Вона охоплює, крім співробітництва у політичній і військовій сферах, цілий комплекс нових напрямів двосторонньої співпраці, таких, як удосконалення цивільно-військових відносин, військово-технічне і науково-технічне співробітництво, цивільне планування при надзвичайних ситуаціях, спільна боротьба з розповсюдженням ядерних технологій, тероризмом, організованою злочинністю та нелегальним обігом наркотиків, стандартизація, інформаційні технології, охорона довкілля, управління повітряним рухом, співробітництво у космічній галузі, реалізація спільних проектів інформаційного характеру.

В цілому на сфери галузевої кооперації, якими, зокрема, передбачається реалізація тих чи інших спільних проектів, припадає майже 2/3 усього обсягу Програми. Досягнення конкретних результатів на цих напрямах не тільки дозволить надати імпульс розвитку української промисловості, передусім високотехнологічних підприємств, що належали до ВПК колишнього СРСР, підтримати та зберегти наш науковий потенціал, але й сприятиме надходженню в Україну новітніх західних технологій. Отже, сьогодні співпраця з НАТО спрямована й на підтримання тих галузей, які визначають подальше існування України як незалежної високорозвинутої держави.

Реалізація передбачених Державною програмою заходів відбуватиметься також через налагодження прямих контактів між галузевими міністерствами, відомствами і установами України та відповідними структурними підрозділами НАТО, що значно прискорить цей процес.

Іншим суттєвим моментом Програми є надання можливості міністерствам і відомствам нашої держави самостійно розвивати взаємодію з органами Альянсу в окремих сферах співробітництва шляхом підписання меморандумів про взаєморозуміння та укладення спільних робочих планів.

Про перспективність та доцільність такої форми розвитку відносин свідчить приклад інституціоналізації зв’язків між Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та Директоратом НАТО з планування при надзвичайних ситуаціях цивільного характеру у вигляді Меморандуму про взаєморозуміння у галузі планування при надзвичайних ситуаціях цивільного характеру та готовності до катастроф, який був підписаний у грудні 1997 року. Передбачені ним заходи сьогодні успішно реалізовуються, що позитивно позначається на стані готовності українських служб цивільної оборони.

Отже, у Державній програмі у сконцентрованому вигляді знайшли своє відображення підходи України до усього комплексу взаємин з НАТО. Її реалізація має на найближчу перспективу визначити рівень відносин з Альянсом. Саме поступове зближення з НАТО через поглиблення практичної співпраці, на яке вона спрямовує, а не форсований вступ до цієї організації сьогодні повною мірою відповідає національним інтересам нашої держави. Водночас вона може послужити добрим прикладом для інших держав, що прагнуть поглиблювати відносини з Альянсом.

У контексті відзначення 50-річчя НАТО у Вашингтоні відбулося перше засідання Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні. Цей саміт став доброю нагодою зробити огляд наших постмадридських відносин, підбити їх перші підсумки та визначити перспективи на майбутнє.

У зв’язку з цим великої ваги набуває зміст Декларації, яку ухвалено за результатами засідання2. Ми виступаємо за те, щоб Декларація не стала черговою політичною заявою. Це має бути дієвий документ, який би логічно розвивав та доповнював положення Хартії. Адже від моменту її підписання минуло майже два роки, за які були скориговані акценти в пріоритетах нашого партнерства. Так, останнім часом дедалі більшої ваги набуває двостороння кооперація у військово-технічній, науковій і науково-технічній галузях, активно розвивається військове співробітництво. Разом з тим ці перспективні напрями співпраці недостатньо відображені в Хартії. Таку ситуацію слід виправити якомога швидше.

На закінчення хочу ще раз підкреслити, що після Вашингтона Європу очікують епохальні зміни. Якою увійде в цю поствашингтонську Європу Україна? Якою буде роль України в європейській безпеці сьогодні і на перспективу? Чи скористається Європа тим унікальним шансом єднання, який вона отримала з падінням Берлінської стіни?

В цьому плані затягування процесу врегулювання конфлікту на теренах Югославії ще раз засвідчило нагальну потребу створення ефективної системи колективної безпеки на Європейському континенті. Хоча косовський конфлікт має регіональний вимір, але водночас він створює зону нестабільності для всієї європейської спільноти. Його цивілізоване врегулювання є головним завданням міжнародного співтовариства на порозі ХХІ століття. При цьому стає все більш зрозуміло, що міжетнічні та міжконфесійні конфлікти неможливо розв’язати тільки силовими акціями; екстенсивне розширення НАТО на Схід не є достатньою гарантією безпеки країн, що не входять у зону відповідальності Альянсу. Вимагають чіткого визначення механізми взаємодії військової і політичної складових на принципах ООН та ОБСЄ при врегулюванні конфліктів у Європі.

Можливо, сьогодні запитань більше, ніж відповідей. Але, вливаючись у сім’ю європейських націй, наша держава має дати чітку відповідь на кожне з цих запитань: для себе, для своїх громадян, для своїх партнерів. Адже спільні зусилля, спільна доля – це й спільна відповідальність. Це добре розуміють у нашій країні, кожний крок якої в напрямку єдиної, стабільної Європи – крок свідомий, виважений, підказаний історією становлення одного з найдавніших осередків культури Європейського континенту.