Інтереси національної безпеки України у сфері державно-церковних відносин

Внаслідок розпаду радянських партійно-державних структур, початку демократизації українського суспільства, втрати старих світоглядних цінностей і частковим виходом духовного життя з-під громадського контролю Україна, як і решта держав та республік колишнього соцтабору, переживає своєрідний релігійний бум. Розвиток демократичних свобод, відкриваючи можливості для вільного розвитку суспільства, тягне водночас за собою в нинішніх умовах і певну небезпеку для духовного здоров’я нації. Ситуація, що створилася, подібна до тієї, коли зморену голодом людину раптом допускають до столу, заставленого апетитними стравами, добрими й отруйними. Адже значна частина населення країни з погляду свободи релігії – духовно голодна й готова жадібно прийняти і життєдайний сік, і смертельну отруту.

На сьогодні українське суспільство переживає надзвичайно складний етап власного державотворення. Трансформаційні перетворення в Україні, спад виробництва, зниження до краю прожиткового мінімуму та знецінення соціальних гарантій болісно відбиваються на основній масі населення нашої країни. За свідченням провідних українських політологів: «За гаслами про розквіт України ми дійшли стану варварського нагромадження первинного капіталу (насильство, грабіж, крадіжки, спекуляція, корупція, шантаж і зловживання владою), посиленого атрофією політичної влади» [7].

Ці зовнішні негативні прояви перехідного періоду всім добре відомі. Вони враховуються і з ними, за умов прийняття фахових управлінських рішень, можна успішно боротися. Поширення духовних змін у державі, на відміну від економічних, політичних і навіть екологічних, не супроводжується гучними акціями громадської непокори: страйками, демонстраціями, голодуванням тощо. Такі процеси, немов міна уповільненої дії, визрівають приховано, довго, але коли вибухають – руйнують незворотньо, не залишаючи надії на відновлення суспільного устрою. Останні соціологічні дослідження, проведені службою Соціс-Гелап, доводять, що серед населення України є значна недовіра до державних інституцій, невпевненість у завтрашньому дні, з’являється страх за майбутнє дітей та онуків. Відбувається знецінення самої ідеї української державності, частина пересічних громадян з сумом згадують «комуністичне минуле» з гарантованим безкоштовним медичним обслуговуванням та пенсією, на яку можна було прожити. Свій «доробок» у поширення негативних тенденцій у духовній сфері внесли й народні депутати Верховної Ради України минулого скликання. Не визначивши в Конституції духовних засад нової для України моделі суспільного устрою, відмовившись від необхідності існування державницької ідеології, вони прямо наголосили на тому, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова» [6].

Український народ, як єдине джерело влади і носій суверенітету в нашій державі, змушений сам шукати ідеологічні засади теперішнього буття, і цими засадами для багатьох стає релігія. За статистичними даними, понад 50% мешканців України вважають себе віруючими (в деяких регіонах таких є понад 80%), а серед суспільних інститутів українські громадяни найбільше довіряють церкві [8]. За умов ідеологічного вакууму саме релігія стає тією домінуючою ціннісною орієнтацією суспільства, що визначає співвідношення: добра й зла; що можна і що не можна; хто друг, а хто ворог. Релігійні світоглядні орієнтири вже вийшли із площини суто побутових взаємовідносин, і певним чином впливають на перебіг подій політичного, культурного і навіть економічного життя в нашій країні. Церква, володіючи значними матеріальними та людськими ресурсами, маючи безпосередній вихід на електорат, стала не лише невід’ємним елементом української суспільно-політичної палітри, а й сама розпочала боротьбу за місце на «політичному олімпі».

Активна участь служителів культу у виборчій кампанії на всіх рівнях, чітко визначена «узгодженість дій» місцевих державних адміністрацій та регіональних церковних осередків, вихід релігійного життя за межі державних кордонів – це далеко не повний перелік позицій, за якими релігійний фактор набуває дедалі більшого впливу на національну безпеку України. Зважаючи на це, можливість загострення міжконфесійних та міжцерковних конфліктів має розглядатися як загроза національній безпеці України в цілому, що породжує інші загрози у найважливіших сферах життєдіяльності країни, утруднюючи вирішення гострих проблем як на державному, так і регіональному рівнях [1].

Загалом під релігійною складовою національної безпеки України слід розуміти такий стан релігійно-церковного життя нації (її державно-церковних, міжцерковних та внутрішньоцерковних стосунків), що є чи за певних обставин може бути загрозою національним інтересам держави, стабільному розвитку суспільства та здійсненню невід’ємних прав і свобод громадян. Це стан захищеності життєво важливих духовно-релігійних інтересів українського суспільства (особи, груп віруючих, держави) від внутрішніх загроз і зовнішнього втручання та система суспільно-політичних заходів, яка забезпечує цю захищеність.

До основних об’єктів духовно-релігійної складової національної безпеки України слід віднести:

· особу, її духовно-релігійні права й свободи;

· релігійні організації та взаємовідносини між ними;

· державу, її національно-культурну самобутність, незалежність і територіальну цілісність.

Головним суб’єктом національної безпеки у духовно-релігійній сфері є Українська держава, що разом із національними церквами проводить цілеспрямовану політику в цій галузі, покликану забезпечити духовну єдність українського народу, стабільність та динамізм прогресивного розвитку всього суспільства.

Результатами такої державної політики має бути реалізація національних інтересів у духовно-релігійній сфері. Це насамперед: зміцнення суверенітету і незалежності України, ефективне та соціально орієнтоване державне управління гуманітарними процесами, свобода волевиявлення й реалізація релігійних інтересів особи та груп віруючих, конструктивне розв’язання міжцерковних конфліктів, що виникають [2].

При цьому найважливішими чинниками національної безпеки у духовно-релігійній сфері є:

· внутрішньорелігійна стабільність (міжцерковна та міжконфесійна злагода – здатність до вирішення релігійних конфліктів, насамперед ненасильницькими методами);

· зовнішньорелігійна стабільність (зміцнення міжнародного авторитету України як великої європейської християнської держави, збереження її національно-культурної самобутності та незалежності – наявність для цього ефективного механізму);

· повне задоволення релігійних потреб, свобода волевиявлення та віросповідання окремих людей та груп віруючих;

· наявність комплексної стратегії суспільно-політичного й духовного розвитку держави, у тому числі й у галузі забезпечення духовно-релігійної безпеки України.

Сьогоднішня Україна – багатоконфесійна держава, в якій, за даними Державного комітету України у справах релігій, діє понад 21 тис. тільки офіційно зареєстрованих релігійних громад близько 80 деномінацій, напрямів та спрямувань. Проблемами віруючих опікується майже 19,4 тис. священнослужителів, 232 монастиря (понад 4,6 тис. ченців і черниць). Близько 13 тис. слухачів здобувають богословську освіту в 94 духовних навчальних закладах, функціонує понад 6,4 тис. недільних шкіл, видається 173 періодичних релігійних видання [8].

Наймасовішими серед Українських Церков є Українська Православна Церква (УПЦ Московського Патріархату); Українська Православна Церква – Київський Патріархат (УПЦ-КП); Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ); Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ); Римо-Католицька Церква в Україні (РКЦ); Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ); Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської – п’ятдесятників (ВСХВЄ); Всеукраїнський союз об’єднань Церкви християн-адвентистів сьомого дня (ВСОЦХАСД) та Релігійна організація Свідків Єгови в Україні (РОСЄ).

В цілому саме вони становлять понад 90% від загальної кількості зареєстрованих релігійних організацій у державі, обіймають значні матеріальні та людські ресурси (див. рис. 1).

Найвпливовішою складовою релігійного життя в нашій країні залишається православ’я. Загалом воно обіймає майже 11,5 тис. релігійних громад, що становить понад 52% від усієї релігійної мережі України і характеризується відсутністю єдиної церковної структури. Україна багатогранна не лише в політичному житті, а й у царині релігії: роз’єднане на гілки Православ’я кидає в обійми сумнівних заокеанських проповідників тих, хто рушив складним шляхом пошуку Істини, але заплутався. Існування водночас декількох православних церков в одній державі – явище не конструктивне, а інколи й небезпечне для нації.

Українська Православна Церква, яка фактично складає частину Московського Патріархату, Українська Православна Церква – Київський Патріархат (УПЦ-КП), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) та Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) ведуть між собою досить жорстоку боротьбу за храми, паству, фінанси та «місце під сонцем». Водночас вони обтяжені внутрішніми проблемами та розбудовою у повному обсязі власних церковних структур (управління, освіта, монастирі, місії, видавництва тощо).

УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ та УГКЦ набирають сьогодні в Україні чітко окресленого регіонального забарвлення: УПЦ – Схід, Південь; УПЦ-КП – Центр, Волинь; УАПЦ та УГКЦ – Захід України. Внаслідок цього ці церкви об’єктивно не можуть бути виразниками загальноукраїнських інтересів і в умовах сьогодення активно займаються пошуками союзників, як в Україні, так і за її межами. Найприроднішою зарубіжною опорою для УГКЦ є Рим, для УПЦ – Москва, для УПЦ-КП та УАПЦ – світова українська діаспора. У самій же Україні союзниками цих церков виступають місцеві владні структури за місцем їх найбільшого впливу (Захід – УАПЦ та УГКЦ; Схід, Південь – УПЦ; Центр, Волинь – УПЦ-КП). Саме регіональна «забарвленість» церков перешкоджає виконанню у повному обсязі Указу Президента України від 4 березня 1992 р. «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям церковного майна». Більше того, колишні представники Президента України на Львівщині, Івано-Франківщині та Тернопільщині прийняли із цього питання власні рішення і розпорядження, що суперечили чинному законодавству, а це негативно вплинуло на загальну релігійну ситуацію в країні [10]. Зважаючи на досить складний характер політичного структурування в Україні, все ж можна очікувати, що в нашій державі тисячолітня традиція віротерпимості переможе.

Розлад і протистояння в середині Українського православ’я вміло використовують, а подекуди й штучно розпалюють ті, хто не зацікавлений у єдиній Українській православній церкві, а з рештою – у справді незалежній Україні. Ми ще раз пересвідчилися в цьому під час проведення у 1997 р. в м. Одесі зустрічі між двома іноземними патріархами – Святійшим архієпископом Константинополя-Нового Риму і Вселенським Патріархом Варфоломієм I та Патріархом Московським і всієї Руси Алексієм II (Рідігером), які відкрито поділяють християн України на «правовірних» й «невірних». Закордонні церкви розглядають український православний потенціал як загрозу своєму безмежному пануванню у християнському світі, а для деяких із них він взагалі може підірвати теологічні засади функціонування. Зокрема, протидія Московського Патріархату Православній Автокефалії в Україні зумовлена тим, що виникнення в Україні своєї Церкви ставить питання про визнання автентичності духовно-культурних надбань і державних традицій України і Київської Русі, про право Київської митрополії вважатися Церквою-Матір’ю щодо Церкви Росії, а відтак незаконність перебрання Московським престолом на себе ідеї апостольського благословення, яке одержало Українське православ’я від апостола Андрія Первозванного [3].

Із деякою упередженістю розглядає віруючу громаду в Україні і Святий престол. Для Папи Римського українські католики стали черговим об’єктом євангелізації, що потребує ретельної батьківської турботи і не має права на самовизначення. Фактично Римо-Католицька Церква в Україні є осередком церкви на нашій території у вигляді п’яти її структурних підрозділів: Львівської архідієцезії, Волинської, Києво-Житомирської, Кам’янець-Подільської дієцезій та Апостольської Адміністрації для римо-католиків Закарпаття під головуванням Апостольського Нунція в Україні. Проявом відвертої недовіри Верховного понтифіка до українських католиків є те, що з 401 священнослужителя РКЦУ тільки 32% є громадянами України. Такі ж проблеми існують і для греко-католиків України, а саме: невизнання патріархату УГКЦ Апостольською Столицею, відмова у канонізації митрополита Андрея Шептицького, відсутність юрисдикції глави УГКЦ на парафії Закарпаття і Польщі [4].

Сьогодні в Україні набрав сили бурхливий процес творення нової моделі релігійно-церковного буття і особливістю цього процесу є те, що він розвивається не лише за рахунок дії внутрішніх чинників, а й під впливом активної місіонерської діяльності закордонних релігійних організацій та центрів. Деякі світові релігійні центри розглядають нашу державу як своєрідну «білу Африку», а український народ – як натовп безкультурних аборигенів без своєї історії, віри й традицій. Безумовно, Україна потребує більшої інтеграції у світовий соціокультурний простір. Але чому цей процес має носити ознаку дороги із одностороннім рухом? Інтереси національної безпеки України, зважаючи на чітко окреслене територіальне поширення церков, вимагають призупинити неконтрольований потік ідеологічної обробки закордонними служителями культу українських парафіян (див. рис. 2).

Чим гостріше український православний розкол, тим більше людей шукає Бога у новостворених церквах. Кожного року в Україну приїздять десятки груп місіонерів, проповідників, освітян тощо. Релігійний вакуум країни заповнюють американські, західноєвропейські, японські і навіть африканські місіонери. «Ми не спроможні нічого протиставити новим віруванням, що відводять нашу паству на хибний шлях. Ми роз’єднані, а отже, – безсильні», – кажуть керівники розколотої Української Православної Церкви [9].

Тільки в останні 3-4 роки за участю іноземних місіонерів в Україні створено близько чотирьохсот осередків нетрадиційних культів. Закордонні проповідники для своєї духовної експансії вміло використовують труднощі соціально-економічного стану в країні, недосконалість чинного законодавства у сфері міжнародних стосунків, зокрема правового статусу іноземних громадян в Україні та відсутність положення щодо обов’язкового повідомлення про створення релігійної організації.

Погано володіючи мовою, не знаючи національних традицій і звичок, закордонні емісари досить часто виявляють відверту неповагу до українських законів, не беруть до уваги складність релігійної обстановки та наше духовне історичне минуле, канони своєї релігії ставлять понад усе. Значна частина зарубіжних проповідників і місіонерів прибуває в Україну під виглядом туристів, фахівців освіти, охорони здоров’я, культури та представників комерційних фірм. А потім, усупереч чинному законодавству, ці емісари розпочинають релігійну діяльність.

Викликають стурбованість і такі факти, коли через незначну гуманітарну допомогу або плату державним закладам (лікарням, школам, клубам тощо), що здійснюється місіонерськими групами, для них створюється «режим найбільшого сприяння». Місіонерам віддаються в оренду під релігійні заходи стадіони, палаци, аудиторії в інститутах, школах, використовують вони і засоби масової інформації.

Відмічаються випадки, коли закордонні місіонери безпосередньо займаються розвідувальною діяльністю проти нашої країни. Так, в Івано-Франківську було заарештовано двох громадян Польщі – священнослужителів Римо-Католицької Церкви, які прикриваючись місіонерством, «наставляли на шлях Істини» військовослужбовців військових об’єктів. Від одного вони намагалися отримати таємні матеріали, а інший повинен був сфотографувати нову бойову техніку.

Інколи закордонні священнослужителі успішно поєднують турботу про душу із комерційною діяльністю. Так, грубо порушуючи статус іноземних громадян, рабини із організації «Сохнут-Україна» у Житомирській області перетворили її на фактичне представництво закордонної імміграційної служби, торгуючи посвідченнями про єврейське походження серед майбутніх емігрантів з України.

Масована атака закордонних місіонерів нерідко здійснюється через систему державних освітніх закладів. Три роки тому, наприклад, у кількох містах України за участю іноземних проповідників відбулися так звані конференції по підготовці «педагогічних кадрів нового типу». У Києві такий захід відбувся у 1996 р. в Республіканському будинку вчителя. За програмою конференції її організатором виступав Інститут педагогіки АПН України. Однак на практиці ця установа реальної участі у науковому забезпеченні конференції не брала, а проводила її делегація американських місіонерів у складі 100 чоловік. Свого часу наказом Міністра освіти України від 24 червня 1994 р. № 198 було припинено діяльність у державних закладах освіти представників Церкви Муна, Міжнародної програми для шкіл «Християнська етика та мораль», Корпорації «Інтенсивна Християнська Освіта», Міжнародної програми «Comissin» та заборонено використання їхніх навчально-методичних матеріалів і рекомендацій.

Протиправна, а подекуди й відверто ворожа діяльність закордонних місіонерів, представників новітніх тоталітарних культів і течій на території України не залишається поза увагою владних структур. З метою нейтралізації негативного впливу закордонних релігійних та місіонерських організацій, протидії їх втручанню у внутрішні справи нашої держави у січні 1997 р. віце-прем’єр-міністром України з питань гуманітарної політики було затверджено «Заходи щодо нейтралізації діяльності деструктивних тоталітарних культів, мінімізації їх негативного впливу на суспільство». В них, зокрема, передбачено підвищити вимоги щодо реєстрації статутів нетрадиційних релігійних організацій, відповідальності їхніх керівників за створення і утримання монастирів (ашрамів, дацанів, комун, колоній тощо), а також перекрити канали використання зарубіжними релігійними місіонерами системи просвітницьких, навчальних та культурно-освітніх закладів тощо. Документом також передбачено створення експертної комісії при Державному комітеті України у справах релігій, а в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі – консультативно-експертних груп з вивчення негативного впливу деструктивних тоталітарних культів на населення та підготовки необхідних змін до чинного законодавства.

Захист національних інтересів держави в гуманітарній сфері, а особливо щодо міжцерковної та міжконфесійної злагоди став одним із провідних напрямів діяльності працівників Служби безпеки України. Так, за повідомленням прес-служби СБУ від 23 січня 1998 р., тільки за 1997 р. співробітниками служби майже у 300 випадках не допущено силового протистояння між прибічниками різних релігійних конфесій, 192 підбурювачі були попереджені, 70 – притягнуті до адміністративної відповідальності, 6 – до кримінальної. За протиправні вчинки вжито заходи щодо 112 іноземних місіонерів, проти 8 порушено кримінальні справи, інших було попереджено або скорочено строк їх перебування в Україні.

Незважаючи на заходи, що проводяться, слід очікувати, що у подальшому триватиме і навіть поширюватиметься експансія закордонних місіонерів в Україну. Враховуючи складну економічну, соціально-політичну і культурно-релігійну ситуації в країні, несформовану правову базу, порівняно низький рівень життя населення, можна розглядати місіонерську діяльність як спробу втручання у внутрішні справи нашої держави, намагання впровадження чужих цінностей, що далекі від національної культури і традицій. Безконтрольне перебування в країні закордонних емісарів, їх протиправна, а в окремих випадках відверто ворожа щодо України діяльність переростає на дестабілізуючий фактор у міжконфесійній ситуації, підриває і без того недосконалу систему народної освіти.

Вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння процесів, які мають місце у гуманітарній сфері в цілому та релігійному житті зокрема, й некерованість ними призводить до руйнівних конфліктів у державі. «Нині в Україні має бути пріоритетним напрям на консолідацію всього суспільства із націленням його політичної волі на реалізацію загальнонаціональних інтересів та максимальним використанням духовно-інтелектуальних потенцій. Серед першочергових завдань консолідації нації – нейтралізація загроз сепаратистських тенденцій, підвищення життєвого рівня населення, модернізація управління державою і суспільством та зміцнення духовно-морального здоров’я народу. Важливу роль у цей складний і відповідальний період здатна відіграти виважена і водночас динамічна державна політика України у сфері державно-церковних відносин та обстоювання власних національних інтересів» [5]. Тільки копітка цілеспрямована робота за цим напрямом зможе перешкодити закордонним емісарам впливати на розстановку політичних сил в Україні, керувати суспільною думкою через свою паству.

1. Див.: Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення // В.Т. Шлемко, І.Ф. Бінько: Монографія. – К.: НІСД, 1997. – 144 с.

2. Див.: Здіорук С.І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міждержавні конфлікти. – К.: НІСД, 1993. – С. 45-54.

3. Там же. – С. 26.

4. Там же. – С. 41.

5. Здіорук С.І. Релігійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти // Національна безпека України, 1994-1996 рр. – К.: НІСД, 1997. – С. 69.

6. Конституція України. Розділ I. Ст. 15. – К.: Видавництво «Право», 1996. – С. 11.

7. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К.: ARC-UKRAINE, 1996. – С. 740-741.

8. Див.: Національна безпека України, 1994-1996 рр. // Ред. кол-ія: О.Ф. Бєлов (голова), І.Ф. Бінько, С.І. Пирожков та ін. – К.: НІСД, 1997. – С. 67-68.

9. Соколовская Я. В храмы приходят фарисеи // Известия. – 1995. – 11 нояб.

10. Яковенко В. Кому це вигідно? Дещо про релігійну ситуацію в Україні// Урядовий кур’єр. – 1995. – 24 берез.

11. За даними Державного комітету України у справах релігій на 01.01.99 р. (Форма № 1).