Міжнаціональні аспекти консолідації українського суспільства (на прикладі Закарпатської України)

Узагальнено характеризуючи повоєнний період розвитку суспільства, можна відзначити, що це був час зростаючої уваги до прав людини. Тема захисту прав людини стає головною як у міжнародному, так і в національному праві. Права людини набули статусу аксіоматичної загальнолюдської цінності. Серед цих прав визначне місце займають права людини як члена національної етнічної групи.

Зазначена проблема вийшла за межі конкретної держави, вона стала загальноєвропейською і, в певному сенсі, світовою. Про це говорить хоча б той факт, що протягом 90-х років кілька міжнародних організацій прийняли спеціальні документи, присвячені правам людини. У 1992 р. ООН схвалено Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин. Через рік, восени 1993 р., у Відні відбулася конференція на вищому рівні Ради Європи. На ній було ухвалено Віденську декларацію і доповнення до неї про права національних меншин, а також доповнення щодо боротьби проти расизму, антисемітизму та нетолерантності. У листопаді 1994 р. Рада Європи прийняла Рамкову Угоду про захист прав національних меншин.

Згадані міжнародні документи узагальнюють досвід демократичних держав у сфері захисту індивідуальних та колективних прав національних меншин. Водночас у них консолідуються новітні теоретичні та політико-правові підходи до вирішення політичних, етнокультурних, освітніх, мовних проблем поліетнічних суспільств. Основні ідеї, що закладені в них, є не тільки привабливими, але й досить прийнятними для нашого суспільства. Вони можуть слугувати орієнтиром при розробці правових актів, які регулюють міжнаціональні стосунки в Україні.

Забезпечення прав етнічних груп стало одним з провідних політико-правових напрямів діяльності у становленні незалежної Української держави. Першим юридичним актом, де зафіксовано рівні права всіх етнічних груп, що населяють Україну, стала Декларація про державний суверенітет. У ній проголошено, по-перше, що громадяни всіх національностей становлять народ України; по-друге, держава забезпечує рівність перед законом усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, місця проживання та інших обставин; по-третє, держава гарантує громадянам усіх національностей, які мешкають на її території, право вільного національно-культурного розвитку.

У листопаді 1991 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей, у якій сформульовано принципи національної політики молодої Української держави в нових зовнішніх та внутрішніх умовах. У документі зроблено акцент на те, що Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, соціальні, економічні й культурні права. Цей принцип конкретизувався в ряді положень, що захищали права етнічних груп як колективних суб’єктів.

Декларація прав національностей відіграла важливу роль у кампанії з підготовки референдуму про незалежність України, що відбувся через місяць після прийняття цього документа – 1 грудня 1991 р. Громадяни різних національностей повірили в перспективу побудови демократичної правової держави. Про це свідчать результати референдуму – всі громадяни без винятку виступили за незалежність України.

Закон про національні меншини в Україні, прийнятий Верховною Радою в червні 1992 р., конкретизував і чітко визначив ряд положень, декларованих у двох попередніх документах.

Отже, Українська держава з перших днів свого незалежного існування взяла курс на забезпечення прав для розвитку та самоствердження всіх етнічних груп населення, які проживають на її території. Для цього створена і постійно поновлюється необхідна правова база, приймаються декларації та закони, що гарантують права осіб як представників національної меншості, а також права етнічних груп як колективних суб’єктів.

Та слід зазначити, що після проголошення незалежності, Україна опинилася в незвичайній ситуації. Проголошення суверенітету не просто збіглося з розпадом СРСР, а стало результатом цього процесу. Тобто, Українська держава виникла на території колишньої держави. Свою суверенність Українська держава проголосила політично, закріпила юридично. За короткий час Україна вже мала всю необхідну атрибутику і ознаки – власну територію, кордони, парламент, уряд, закони, судову владу, армію, герб, гімн тощо. Незважаючи на всі труднощі, держава самоствердилась. Але на відміну від історично класичної послідовності виникнення держави, коли суспільство визріває, формується політично і створює свою державу, в Україні все відбувалося інакше. Спочатку утворилася держава, а потім почався процес формування сучасного українського суспільства.

Процес формування нової держави, нового суспільства насамперед має спиратися на об’єднавчу ідею, яка консолідувала б усі здорові сили всього суспільства, і очевидно, що в поліетнічній державі, якою є Україна, вона має сприйматися усіма її громадянами, незалежно від їхніх етнічних відмінностей.

У контексті цього складного процесу події, що відбуваються в окремих регіонах України, відіграють, безперечно, важливу роль. Для аналізу ситуації, що склалась, розглянуто підхід, який, на нашу думку, є найбільш конструктивним і враховує передусім відмінності між Західним та Східним регіонами України. Ці відмінності не вичерпуються лише домінуванням української мови на Заході, а російської – на Сході. Вони набагато складніші й глибші. Вони стосуються типів виробництва (відповідно землеробство і торгівля-індустрія), світогляду (індивідуалізм-колективізм), віросповідання (католицизм-православ’я).

Україна, як і більшість сучасних держав, є країною гетерогенною як в етнічному, так і в мовному відношеннях. Однак рубежі між етносами і їхніми мовами далеко не збігаються. Ця гетерогенність сучасної України визначається багатьма факторами, серед яких слід виділити три основні:

1. Культурно-етнографічний: за яким територію України можна умовно поділити на дві частини:

· етнографічно українські області центру і заходу (із значними відмінностями між середньоєвропейськими і західними областями);

· зона освоєння нових земель – схід і південь України.

Особливе місце посідає Крим, де росіяни становлять більшість населення, але там мешкає і корінний народ – кримські татари.

2. Соціально-історичний: за цим критерієм також можна виділити дві групи областей України:

· області, які тривалий час входили до складу держав Центральної та Південно-Східної Європи, таких, як: Австро-Угорщина, Польща, Угорщина, Румунія, Чехословаччина (Закарпаття, Галичина, Волинь, Буковина);

· області, які входили до складу Російської імперії і СРСР до 1939 р. (східний, центральний і південний регіони, включаючи Крим).

3. Конфесійний: за яким найсуттєвішою є грань між православними і греко-католиками (уніатами) передусім двох західних регіонів України – Закарпаття і Галичини [3, 311-312].

Відповідно до цих трьох критеріїв можна уявити складність мозаїчної картини близькості і відносної віддаленості різних територій України, а також мов і їхніх культур. Передусім у цьому плані вирізняються західні області України, які ввійшли до складу УРСР перед Другою світовою війною.

Та навіть самі західні території можна також чітко поділити на чотири різні регіони, які мають свої відмінності:

1) Закарпаття – належить до кола народів і держав Дунайсько-Карпатсько-Центральноєвропейського регіону (віросповідання: греко-католицизм);

2) Буковина (Чернівецька область) – належить до Дунайсько-Карпатського культурного кола (віросповідання: православ’я);

3) Галичина (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська області) – мають традиційно сильні економічні та культурні зв’язки з Польщею (віросповідання: греко-католицизм);

4) Волинь (Волинська, Рівненська області) – те саме, що і для Галичини (віросповідання: православ’я) [3, 314].

Слід відмітити, що у вищезгаданих регіонах Західної України націоналістичні настрої найбільш характерні для Галичини, менше для Волині та Буковини і зовсім не характерні для Закарпаття.

Зазначимо також, що західний регіон у цілому є україномовним (при анклавній присутності угорців у Закарпатті, румун – на Буковині, поляків – у Галичині, незначному поселенні росіян у містах), хоча місцеві діалекти (особливо в Карпатах і Закарпатті) суттєво відрізняються від української літературної мови.

У більш загальному визначенні Західна Україна – це «генератор національних ідей», що зорієнтовані на Європу, а Східна Україна – «економічний базис», що історично орієнтований на Росію.

Таким чином, історично склалося так, що Україна – це перехрестя світових цивілізацій, які об’єднують у собі різні етнічні та регіональні субкультури, що, на думку деяких авторів (С. Хантингтон), несе в собі потенційний конфлікт аж до конфлікту культур, націй і цивілізацій [4, 22, 39].

Та реалії засвідчують і інші приклади. Будучи перехрестям культур, мов і цивілізацій, такий регіон України, як Закарпаття, демонструє приклад моделі взаємодії західної і східної субкультур у межах одного регіону. Зазначимо такі характеристики регіону:

· Населення Закарпаття поліетнічне. Згідно з переписом населення в 1989 р. у Закарпатській області проживає: українців – 976,7 тис. (78,4%); угорців – 155,7 тис. (12,5%); росіян – 49,5 тис. (4%); румун – 29,5 тис. (2,3%); циган – 12,4 тис. (1,0%); словаків – 7,4 тис. (0,6%); німців – 3,5 тис. (0,3%); євреїв – 2,4 тис. (0,2%); всього представників більше 70 національностей.

· Міжетнічні відносини в Закарпатті виділяються своєю традиційною толерантністю, яка багато в чому обумовлена історичними умовами. За останні 100 років населення Закарпаття почергово опинялося у складі п’яти різних державних утворень (Австро-Угорщини, Чехословаччини, Республіки А. Волошина – Карпатської України, Радянського Союзу, незалежної України). У зв’язку з цим етнічна історія регіону характеризується періодами, коли питома вага одних етнічних груп зростала, інших – зменшувалася, що, в свою чергу, призвело до відсутності історичного домінування одного з етносів. Тому толерантність міжетнічних стосунків саме в цьому регіоні України дає унікальну можливість для аналізу поліетнічного середовища, що майже повністю втрачене в багатьох регіонах світу.

· Геополітичне положення. Закарпаття розташоване не тільки на межі чотирьох кордонів (Угорщина, Словаччина, Польща, Румунія), але і двох цивілізацій – західної і східної, виконуючи своєрідну роль моста між Європою та Азією. Особливість регіону в тому, що на стику двох цивілізацій «прогресуючий прагматизм Заходу» при взаємодії з культурою східних слов’ян утворюють там особливу буферну зону, яка демонструє шлях до співробітництва, взаємовпливу та взаємозбагачення націй, релігій і культур.

Саме там спостерігається мирне співіснування етносів з титульною нацією, оскільки регіон відрізняється специфічними транскордонними умовами, які накладають свій відбиток і на культурно-лінгвістичну ситуацію.

Національна самосвідомість закарпатців має багатогранне коріння. Найбільш очевидний її показник – використання «титульної» мови (української) іншими етносами. Характерно, що «меншини», як і українське населення області, крім рідної та державної мов, володіють, як правило, ще й іншими мовами. У школах, вищих навчальних закладах існує можливість користуватися як рідною мовою, так і вибирати мову іншої національної меншини (угорську, словацьку, румунську), що знімає потенційну міжнаціональну напругу.

У Закарпатській області функціонують 122 загальноосвітні школи з мовами навчання національних меншин, в тому числі: з угорською – 68, з російською – 3, з румунською – 11, з українсько-угорською – 29, з російсько-угорською – 2, з російсько-румунською – 2, з українсько-словацькою – 2, в яких навчається 30,9 тис. учнів. Крім того, учні вивчають угорську, словацьку, німецьку мови факультативно. В області працюють 3 єврейські недільні школи. В 100 групах дошкільних закладів виховання ведеться мовами національних меншин, в тому числі угорською – 90, російською – 7, румунською – 2, німецькою – 1.

Ужгородський державний університет (УжДУ) на сьогодні є єдиним в Україні вищим навчальним закладом, в якому представники національних меншин складають вступні іспити рідною мовою (угорською, російською, румунською, словацькою). В УжДУ функціонують угорське, румунське, словацьке, німецьке відділення філологічного факультету. Крім того, в Мукачівському педагогічному училищі підготовка вчителів початкових класів для шкіл з національною мовою навчання ведеться угорською мовою. У 1996 р. у м. Берегове відкрито Закарпатський угорський педагогічний інститут, де зараз навчається 114 студентів. Угорською мовою здобувають фахову освіту в окремих групах Мукачівського державного аграрного технікуму, Ужгородського училища культури та Берегівського медичного училища.

Зазначимо також, що на побутовому рівні російська мова до цього часу в районах компактного проживання національних меншин виконує роль мови міжнаціонального спілкування. Це не пов’язано з неповажним ставленням до української мови, а обумовлено усталеними традиціями та відсутністю підручників і словників з української мови для представників національних меншин.

Закарпаття відрізняє і мозаїка культур. У місцях компактного проживання національних меншин працює 98 клубних закладів, при яких діє 520 колективів художньої самодіяльності. Серед клубних закладів 82 обслуговують угорців, 7 – румун, 6 – словаків, 3 – німців. Там же працюють 123 бібліотеки з книжковим фондом в 4,4 млн примірників, у тому числі: 3,9 млн прим. російською, 435 тис. – угорською, 13,5 тис. – румунською, 6,1 тис. – словацькою, 4,9 тис. – німецькою мовами.

В області діють російський драматичний театр у м. Мукачеве (єдиний у західному регіоні) та угорський у м. Берегове (єдиний в Україні), в яких працюють 74 творчі працівники.

Щорічно проводяться обласні свята та фестивалі угорської, російської, єврейської, румунської, німецької, словацької, вірменської, циганської культур.

За останні шість років в області споруджено й встановлено 45 пам’ятників і пам’ятних знаків на честь відомих діячів культури та важливих історичних подій національних спільнот.

В області ведуться теле- та радіопередачі угорською, румунською, німецькою, словацькою мовами. Мовами національних меншин виходить 13 газет, 4 журнали, в т. ч. 6 газет та 4 журнали угорською і 3 газети російською мовами.

У Закарпатській області діє 25 громадських об’єднань етнічних груп, серед яких: угорських – 8, російських – 2, польських – 1, вірменських – 1, русинських – 3.

Російська культура на Закарпатті займає своє місце серед культур інших етносів. Завдяки високому рівню толерантності та етнічної «відкритості» російська етнічна група в цьому регіоні виконує функцію об’єднання всіх східнослов’янських культур і субкультур. Мета об’єднання – не у протистоянні Заходу, а в тій ролі, яку східнослов’янські народи відіграють у взаємодії Західної і Східної цивілізацій: не будучи повноправним структурним елементом європейської спільноти, вони століттями підтримували його безпеку і розквіт, стримуючи азіатську експансію.

Зауважимо, що на Закарпатті існує багаторічний досвід співробітництва місцевої еліти з російською. Так, І. Орлай (1771-1829 рр.), уродженець с. Давидково Мукачівського району, довгий час працював у Росії, був видавцем першого у Росії медичного журналу «Всеобщий журнал врачебной науки» [2, 74]. Закарпатський учений М. Балудянський (1769-І847 рр.) був першим ректором Петербурзького університету [1, 102]. Російський учений П. Сорокін (1889-1968 рр.) після еміграції у 1922 р. займав провідне місце в західній соціології. Першим його притулком було м. Ужгород. Помітний слід залишили на Закарпатті росіяни Воронцови, Манохіни, Романови [2, 88].

З упевненістю можна стверджувати, що на Закарпатті не існує суттєвих протиріч у галузі культури, традицій і менталітету серед населення, яке традиційно проживає на цій території, хоча кожна етнічна група зберегла свої рельєфно виражені культурні традиції. Що стосується безпосередньо росіян, то в цьому регіоні вони ніколи не домінували, навіть при Радянській владі, оскільки у дорадянський період там не було духовно-культурної «мікроцивілізованої єдності», а за радянських часів, якщо така єдність існувала, то поширювалася на більш широке поняття «радянський народ» і не базувалася на етнічній національній самосвідомості.

Отже, значення різних етнічних груп і їхніх культур в Закарпатській Україні велике, оскільки саме їхня мозаїка складає унікальність як регіону, так і всієї України. Тому важливо зазначити, що ідеєю, яка може об’єднати представників різних етносів, мов, культур і цивілізацій в Україні, має стати ідея побудови громадянського суспільства.

У рамках процесу консолідації українського суспільства на прикладі Закарпаття кожна національна меншина, що існує в цьому регіоні, цілком може усвідомлювати «спільність долі» з українським етносом і не відчувати своєї чужорідності. Основою для такого розвитку має бути тільки процес формування громадянського суспільства і поглиблення демократизації, тим більше, що членство України в європейських структурах до цього зобов’язує. І Закарпаття є одним з регіонів України, який демонструє приклади європейських норм співіснування націй, мов, культур і цивілізацій.

Ключовим принципом при формуванні етнополітики України, на нашу думку, є визнання поліетнічності та полікультурності українського суспільства і розгляд даного факту як цінності. Культурне, релігійне і мовне різномаїття суспільства має бути визнаним за позитивний фактор, що забезпечує його духовне багатство, а національні меншини мають розглядатися як невід’ємна частина суспільства. Разом з цим, грунтуючись на факті полікультурності суспільства, слід визнати, що нормальне, мирне, спокійне життя потребує дотримання додаткових умов. Вони полягають у наступному:

· громадянська єдність, загальна політика інтеграції країни в соціальному, етнічному, регіональному, правовому планах;

· створення клімату терпимості та міжкультурного діалогу.

Завдяки цим принципам кожна етнічна група збереже свою ідентичність, розвине її, збереже свою культуру, мову і традиції та разом з цим зробить свій внесок в інтеграцію суспільства.

1. Данилюк Д.Д. Історія Закарпаття в біографіях та портретах. – Ужгород, 1997. – С. 102.

2. Павленко П.В. Діячі історії, науки і культури Закарпаття. – Ужгород, 1997.

3. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. – К., 1998.

4. Huntington S. The Clash of Civilizations? // Foreign Affairs. – 1993. – Summer. – P. 22, 39.