Політичний лідер в історичному інтер’єрі

З наближенням президентських виборів політична еліта, представники суспільно-політичних сил і прості громадяни пильно вдивляються у провідних політиків, які прагнуть піднятися на найвищу вершину політичного Олімпу. Політичні й економічні ставки високі, а отже, є велике бажання досконально розібратися в тому, хто з кандидатів найбільшою мірою відповідає вимогам часу, здатний здійснити масштабні завдання, що стоять перед країною. Кого підтримувати, за кого проголосувати?..

Тема політичного лідерства невичерпна, тим паче не піддається якійсь формалізації. Водночас вона містить у собі деякі сутнісні основи, що є причиною постійних пошуків кожного чергового покоління політичних і політологічних «неофітів». Прагнення засвідчити себе в політиці, як і бажання пізнати або хоча б одержати зрозумілий і всебічний портрет політичного кумира, конкурента або супротивника в сучасному світі, завжди виявлялося жаданим і непереборним.

Пропонована авторами стаття виокремлює категоріальні структури, здатні послужити концептуальними формулами в процесі опрацювання політичних портретів.

Політичне портретування – одна з найбільш древніх і водночас наймолодших сфер наукових досліджень. Люди, що зробили помітний внесок в історію, завжди викликали інтерес у своїх сучасників і нащадків. І він ніколи не обмежувався тим, що робили ці люди на політичній і суспільній арені. Відомий діяч завжди привертав увагу як особистість – своїми моральними, інтелектуальними та психофізичними якостями, мотивами дій, прозріннями і прорахунками. Жанр історичної біографії з часів Плутарха – чи не найпопулярніший в історіографії?

Політична психологія – це зовсім нова сфера досліджень, що переживає ще дитячий період. Перші спроби залучити сюди понятійний апарат і методи психологічної науки спостерігаємо у другій половині нинішнього століття. У ній позначилися і відносна молодість самої психологічної науки, і зовсім недавнє її «вторгнення» у сферу політики. Сьогодні немає сенсу порівнювати достоїнства традиційних (науково-історичних, художніх) і нових науково-психологічних методів. Доцільніше, на наш погляд, говорити про своєрідний «поділ праці» та взаємодоповнення.

Такий підхід припускає диференціацію «зовнішніх» умов, що впливають на формування і діяльність лідера та його власних «внутрішніх» психологічних характеристик і поведінки. Якщо «зовнішні» чинники можуть бути об’єктом соціально-історичних і міждисциплінарних (історико- та політико-психологічних) досліджень, то особистісні і професійні характеристики лідера – предмет спеціального психологічного аналізу.

В самому феномені політичного лідерства, на нашу думку, досить рельєфно виявляються два рівні:

· макрорівень, що визначається процесами і явищами, до яких політик залучається (втягується) «волею долі». Вони розвиваються нібито поза самим «носієм», то виштовхуючи його на вершину влади, то кидаючи у вир історичного «небуття»;

· мікрорівень – сфера свідомої діяльності політика та його несвідомих проявів, які можна ототожнити з його особистістю й індивідуальністю, що обумовлюють специфіку його діяльності, його професійний і статусно-ролевий потенціали.

Приступаючи до упорядкування політичного портрета, експерт не може обійти увагою розгляд ситуаційної компоненти – соціально-історичного та соціально-політичного контексту діяльності, що репрезентує політичного лідера. Взаємопов’язаність і взаємовплив історичних процесів та психологічних властивостей політиків – сфера захоплюючих міждисциплінарних історико-психологічних і психолого-політологічних досліджень. Значення її визначається тим, що, як вважають сьогодні багато професійних соціальних і політичних психологів, саме ситуаційні чинники є вирішальними у феномені лідерства.

Відомий американський політичний психолог Д.К. Саймонтон [17], досліджуючи чинники, що визначали у порівняльному масштабі історичну роль 342 європейських монархів середньовіччя і нового часу, а також американських президентів, дійшов висновку саме про значну перевагу ситуаційних чинників над особистісними. У цьому ж контексті він звернув увагу на відому (по суті зневажливу) оцінку Л.М. Толстим історичної ролі Наполеона у філософсько-історичному епілозі «Війни і миру», як таку що не викликає серйозних заперечень. У свою чергу, Л. Росс [16], коментуючи схильність деяких дослідників розглядати історичні особистості у відриві від зовнішніх детермінантів їхнього поводження, зауважив, що вони впадають у той же гріх персоніфікації суспільних явищ, яка характерна для масової свідомості.

А. Політичний лад. До ситуаційних чинників, що впливають на особистість і характер діяльності лідера, насамперед мають бути віднесені особливість політичного ладу і політичної культури даної країни. В умовах авторитарного режиму діють зовсім інші принципи і механізми формування політичної еліти, ніж у країнах розвинутої демократії. Саме політична культура і політична система задають той мінімальний набір психологічних характеристик, що забезпечують сходження на вершину влади.

Потенційний національний лідер у демократичній країні повинен уміти завойовувати популярність і довіру в широких масах населення, особливо серед членів і прихильників тієї партії, яку він очолює. У більшості економічно і політично відсталих країн, де формальний політичний плюралізм і суперництво на виборах співіснують із силовою боротьбою політичних угруповань, для претендента на владу важливими є якості, що забезпечують лідерство «своєї» групи. А для перемоги допустимі і невибагливість у виборі засобів, і свобода від моральних обмежень. Ця ситуація багато в чому нагадує умови завоювання влади в полісах – античних містах-державах та феодальних монархіях, коли успадкування престолу відбувалось нерідко внаслідок насильницького усунення попередника.

Політична система впливає на особистість лідера і через культурні норми та обмеження (в соціології – «норми-рамки»), які тією чи іншою мірою формують політика, стають органічними компонентами його переконань. У сучасних умовах надто важко уявити собі західного політичного лідера, якому б спало на думку розігнати, усупереч чинній конституції, народом обраний парламент або використати поліцію та військові частини в боротьбі з легальною політичною опозицією. Проте подібні факти не настільки вже й рідкісні на просторі СНД.

Б. Національно-історична ситуація. Характер впливу політичної системи багато в чому визначається її станом, конкретною фазою історичного буття і тими політичними традиціями, що існують і репродукуються в її надрах. Від цих параметрів історичної ситуації залежать, зокрема, такі значущі моменти, як «політичний клімат», у якому здійснюється політичний старт лідера, його попередній політичний досвід, засоби, за допомогою яких він досяг свого наявного становища.

У процесі розвитку суспільно-політичної системи доцільно виділити наступні фази: 1) становлення системи; 2) стійка, поступальна її еволюція; 3) стагнація системи, що супроводжується дисфункціональними, кризовими явищами; 4) стан ситуаційної кризи, викликаний ускладненням конкретних проблем внутрішньої або зовнішньої політики, що загрожує стабільності системи; 5) загальна криза системи, що призводить до її незворотної дестабілізації. Кожна з цих фаз «висуває» своє специфічне «соціальне замовлення» на лідерів за принципом «потрібна людина в потрібний час» [2].

Зіставленням властивих соціально-політичній системі ситуаційних характеристик та особистісних якостей політичного лідера визначається конгруентність індивідуальної долі політика історичній долі тієї соціальної спільності, яку він репрезентує. В реальному часі для такої оцінки необхідно хронологічно і змістовно співвіднести ключові, знакові події політичного та громадського життя держави й основні віхи політичної біографії досліджуваного політика. Важливо при цьому спробувати прояснити, якою мірою вектор діяльності даної людини змістовно збігається з напрямом розгортання подій і явищ. Інтерес викликають передусім ті з них, що визначають характер часу, основну спрямованість потоку подій (як приклад – на певному етапі російської історії стрижнем політики реформ стала приватизація).

Подібна аналітична робота дає змогу виявити знаковість політичної постаті, тобто визначитись у тому, які владні сили політик уособлює й ідеологічно репрезентує (А. Чубайс, наприклад, – знакова постать російської приватизації, уособлення праволіберального крила демократичного руху).

Одним з наріжних каменів у фундаменті влади є традиція, яка визначається конкретними елементами політичного досвіду, свідомо і підсвідомо передається (успадковується) політичними режимами, що змінюють один одного незалежно від ідеологічних «надбудов». Так, політичні репресії в Радянському Союзі фактично стали своєрідним продовження «досвіду» вирішення внутрішніх проблем з допомогою силових структур, які своїм витоком сягають опричнини Івана Грозного.

Та найшвидше традиція відбиває лише зовнішню атрибутику передачі «досвіду». На глибинне коріння подібних аспектів сутності влади звернув увагу К.Г. Юнг [12]. У своїх дослідженнях вчений зосередився передусім на колективному несвідомому, древніх образах, кодах, у яких сконцентровано і відбито досвід колективних уявлень – архетипів. Саме архетипові символи є живильним джерелом міфології, релігії, сновидінь, мистецтва і літератури. За Юнгом, популярність тих чи інших ідей і пристрастей пояснюється саме їхньою архетиповою основою. У ряді випадків індивід справді може засвоїти і «підкорити» собі архетиповий образ, стати «харизматичною особистістю».

Харизма – один із важливих аспектів політичного лідерства, який характеризується активним проявом і демонстрацією енергії, що здатна «пробуджувати» архетип. Харизматики домагаються величезної влади над людьми головним чином за рахунок «використання» психічної енергії мас, яка криється у глибинних пластах підсвідомого. Це може досягатися через фізичні прояви, через занурення в масові емоції і дії тощо. За Юнгом, фактично кожний, хто одержує можливість свідомого контакту зі своїм несвідомим і сприймає його природу, мимоволі впливає на своє оточення. Він зачаровує і водночас підкорює.

Очевидно, що джерела далеко не всіх політичних переваг і мотиви не всіх політичних вчинків усвідомлюються і раціонально рефлексуються політиками. Підготовлений експерт у змозі відстежити визначену динаміку зміни (зростання або зменшення) активності підсвідомого в діяльності досліджуваного політика за період з моменту реального входження його у владу. При цьому інтерес може представляти як актуалізація біографічних (головним чином дитячих) підсвідомих конфліктів і комплексів у реакціях політика на визначені події та ситуації, так і поведінкові стереотипи, що свідчать про пожвавлення в його психіці архетипів колективного несвідомого, викликаних приєднанням до того або іншого «владного егрегору».

В. Культурно-національний аспект. Відповідність поглядів політика національному менталітету і культурним традиціям народу є важливою умовою сприйняття людьми його соціально-політичних та економічних проектів. Диференціація політиків за культурно-національним принципом «свій – чужий» нерідко має вирішальне значення при самовизначенні виборців у ході голосування.

Найважливішою складовою менталітету нації, стрижнем її психології є національний характер – сукупність визначальних національних рис, уявлень народу про самого себе, стереотипів поведінки, що передаються з покоління у покоління. В основу формування національного характеру закладаються геопсихічні, расові, соціально-історичні, соціально-психологічні, культурно-міфологічні, традиційні та інші чинники.

Зокрема, на думку провідних дослідників української ментальності, до основних рис українського характеру належать:

1. Універсалізм, синтетичність світосприймання. Ця риса формувалася під впливом відповідних геопсихічних (безкраї українські степи) і соціально-історичних (культурний синтез споріднених народів) умов.

2. Висока емоційна чутливість. Позитивні сторони української емоційності (глибина людського розуміння, спроможність до емпатії, співучасть у чужому стражданні, любов до природи, поетичність, естетизм) відбилися у творчості більшості видатних українських філософів і майстрів художнього слова.

3. Інтровертність вищих психічних функцій. Відзначається утаємничена заглибленість української душі, схильність українців до самоти, до спілкування зі своїм внутрішнім світом.

4. Волелюбність, прагнення до незалежності. Ця риса українського народу простежується упродовж усієї його багатостраждальної історії.

5. Демократизм. Самою сутністю свого соціально-психологічного походження Військо Запорозьке (певний прообраз державної системи) об’єктивно було «приречене» на демократичні процедури висування своєї правлячої еліти.

7. Інші національні риси характеру, обумовлені «селянським началом» української ментальності: працьовитість, прив’язаність до землі і традицій, статичність у сімейних взаєминах і високе значення статевої моралі, практичний розум і прагнення до самоосвіти, впевненість у собі й т. ін.

8. До негативних якостей національного характеру, що перешкоджають зростанню національної самосвідомості, відносять: соціальну пасивність; скритність; анархічний індивідуалізм – прагнення до відокремлення і персональної свободи без належної відповідальності, дисципліни й організованості; перевага емоційного начала над вольовим й інтелектуальним; нецілеспрямованість.

Національна ідея та національні ідеали достатньо відбивають саме особливості національного світосприймання і менталітету. Узгодження остаточного формулювання української національної ідеї допоки залишається найближчою актуальною турботою наукової і політичної еліти країни. Однак уже сьогодні, виходячи з особливостей національного характеру і тієї ролі, яку Україна прагне грати у світі, можна стверджувати, що одним з наріжних каменів національної ідеї можуть стати ідеали: «будинок – достаток», «сім’я – злагода», «моральність – повага до традицій».

«Вмонтованість» політика в національно-культурний контекст визначається саме відповідністю його ідеологічної програми (політичні цілі й цінності, які проголошуються в ній) та його іміджу (вся сукупність вербальних і невербальних послань) особливостям національного характеру і національній ідеї.

Г. Соціальний аспект. Для публічного політика (у рамках відкритого демократичного суспільства з його системою електоральних переваг публічність – неодмінна й обов’язкова умова входження в політику) кількісний і якісний склад співчуваючого йому електорату є найважливішими показниками, що визначають у підсумку можливості досягнення головної мети – перемоги на виборах.

Аналіз електорату за якістю включає виявлення майнових, національних, вікових, освітніх, професійних та інших соціологічних характеристик, а також ідеологічних і ціннісних переваг для якомога повнішого визначення основних запитів і потреб виборця – головної «мішені» пропагандистського впливу політиків. Для класифікації електоральних потреб західні політологи користуються, як правило, класифікацією людських потреб А. Маслоу [11] в їх наступній ієрархії:

· фізіологічні (голод, спрага, тепло і т. д.);

· самозбереження (безпека, захищеність);

· приналежності (почуття духовної близькості, любов);

· поваги (самоповага і повага з боку інших);

· самоактуалізації (реалізація власного особистісного потенціалу і саморозвиток).

За А. Маслоу, потреби людини ієрархічно супідрядні одна одній. Індивід не може відчувати, наприклад, потреби в повазі з боку інших, якщо він голодний або його свідомість зайнята проблемою особистої безпеки. В міру задоволення якоїсь із потреб на перший план виступає наступна за ступенем важливості. На основі вивчення актуальних потреб основної маси виборців будується, зокрема, структура політичної рекламної кампанії.

Пострадянські іміджмейкери, на жаль, свою роботу починають найчастіше знехтуванням запитами людей щодо політичних ідей і персоналій, плутаючи потреби виборців зі своїми уявленнями про бажаного для країни лідера. Вони орієнтуються на лідера, який, на їхню думку, в даний момент потрібен країні, в той час як громадяни бажають мати виразника своїх специфічних інтересів, якому б разом з владою вони змогли делегувати свої надії на задоволення конкретних потреб. Політичні запити людей не створюються зусиллями рекламних фірм із Медісон-авеню в Нью-Йорку або десятком наспіх створених груп у Росії та Україні. Вони кореняться в самих потребах людини і якщо не реалізуються зараз, сьогодні, то обов’язково штовхають людей на пошуки відповідної ідеології, що дає надію реалізувати їх у майбутньому.

Д. Політико-практичний аспект. Політична практика лідера (його рішення, дії і поведінка в конкретних політичних і життєвих ситуаціях, а також різноманіття і характер його політичних зв’язків) є основою для висновків. З урахуванням й оцінкою справ політика фактично і виноситься вердикт щодо його політичного масштабу.

Аналіз політичних аспектів лідерства передбачає визначення:

1. Політичного і соціального статусу лідера.

2. Меж домінування його політичної владної волі.

3. Становища лідера в партії, а також рівня впливовості самої партії на внутрішньополітичній сцені.

4. Політичних покровителів, прихильників і ставлеників у законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади, у силових структурах.

5. Закордонних покровителів.

6. Фінансових можливостей.

7. Розмірів та ефективності підконтрольного апарату управління.

8. Наявності підконтрольних силових структур і ЗМІ.

9. Масштабів участі в розробці стратегії суспільного розвитку, а також прийнятті і реалізації конкретних державних рішень.

10. Ступеня участі в оперативному управлінні і регулюванні соціальними процесами; можливості впливати на регламентацію життя суспільства.

11. Повноти володіння інформацією і ступеня допуску до контролю за найважливішими параметрами суспільної стабільності.

12. Характеру взаємовідносин із кримінальним світом (притаманне для країн СНД і «третього світу»).

У проведеному аналізі доцільно виділити окремим рядком економічний блок:

- пряме або непряме володіння економічними ресурсами;

- право розпоряджатися матеріальними ресурсами, необхідними для суспільного виробництва і споживання: фінансовими, природними і людськими;

- межа здійсненності власної економічної політики, можливості мобілізації фінансових засобів;

- право дозволяти економічну діяльність, сприяти їй;

- доступ до економічної інформації стратегічного рівня;

- спроможність впливати на прийняття важливих економічних рішень.

Аналіз лідерства буде неповним без прояснення ідеологічної платформи політика, що включає:

· ідеологічну концепцію;

· політичні ідеї;

· соціально-політичні ідеали;

· ідейно-політичні принципи і політичні погляди;

· політичні гасла.

Змістовний аналіз ідеологічної платформи є основою для наступного соціологічного дослідження з метою визначення популярності її основних положень і гасел серед населення.

Е. Політичний шлях лідера. В умовах нестабільності суспільства він позначений низкою безперервних політичних акцій і вчинків – битв, маневрів, викликів, погроз і демонстрацій сили. Сучасну ситуацію можна порівняти з часами лицарства, коли доблесть у проміжках між війнами і битвами встановлювалася, закріплювалася і примножувалася в турнірах. А в них ставкою нерідко було саме життя. Політик пострадянського періоду змушений приймати виклики й відповідати на них. Перемога – підвищення політичного статусу і рейтингу, уникнення виклику або поразка – неодмінне зниження людських і професійних чеснот, політичний занепад.

Здобута перемога дає можливість переможцю заволодіти політичними й економічними ресурсами переможеного, підвищити тим самим свій політичний потенціал. Однак автоматично такого не трапляється. Більше того, бувають ситуації, коли переможець, виснажений баталіями, не в змозі навіть відновити свій колишній потенціал. Отже, визначальною рисою політика є його здатність інтегрувати навколо себе ресурси інших, користуючись при цьому будь-якою сприятливою ситуацією.

Найважливішою подією для кожного без винятку політика є момент його входження у владу, наступні сходження і падіння (трансформації, «фазові» переходи) на якісно нові рівні політичної ієрархії. Це події політичного життя, після яких індивідуальна доля конкретної людини починає невпинно асоціюватися і узгоджуватися з долею регіону, соціальної групи, країни в цілому, з її сучасним і майбутнім. Як правило, подолання такого роду Рубікону асоціюється із знаковим, вагомим, резонансним політичним вчинком (так, президентський злет Л. Кравчука був позначений його відмовою підтримати ГКЧП, а Б. Єльцина – відкритою опозицією М. Горбачову з наступним захистом «Білого дому» в 1991-у і його ж «розстрілом» у 1993-у тощо).

Щодо цього в політичній біографії лідера, що зацікавлює, істотними є наступні етапи політичного життя:

- передполітична діяльність;

- рекрутування;

- самовисування;

- власне процес входження у владу;

- безпосередньо політична діяльність;

- вихід у політичний «запас» (клуб політиків, тих, яких тимчасово відсторонили від прийняття важливих рішень, але які зберігають потенційну можливість повернутись до великої політики);

- політична «смерть».

Процес входження людини у владу і наступні його переміщення розглядаються на даному етапі дослідження з погляду виявлення політичних і соціальних сил, що спрямовують його політичне зростання. Водночас доцільно простежити динаміку політичного розвитку, виявити елементи циклічності і періодичності, характеристичні особливості перетворень і трансформацій у рамках окремих циклів.

Є. Важливими соціально-психологічними характеристиками діяльності лідера є його спроможність цілеспрямовано впливати на соціально і політично вагомі сфери, верстви та групи (від еліти – до виборчого загалу), насамперед у питаннях прийняття важливих державних і суспільних рішень. Не менш важливими є також основні напрями і засоби здійснення такого впливу, що у контексті реалізації влади означає зміну уявлень, думок, поведінки людей через інформаційно-пропагандистські, психологічні, адміністративні та інші засоби. Мета такого впливу – організація суспільної свідомості у вигідному для політика плані або ж застереження намірів і дій різних соціальних груп, у тому числі опозиційних, що не відповідають актуально існуючим бажанням, а отже, надають можливість проводити в життя власні політичні задуми.

Досліджуючи напрями впливу політичного лідера, необхідно вивчати:

1. Якісні характеристики соціального і політичного середовища, на яке спрямовується вплив, його склад, потреби й інші особливості.

2. Механізми використання пропагандистським апаратом політика новітніх психотехнологій ефективного опрацювання суспільної думки.

3. Прийоми і засоби психологічної боротьби з опонентами, конкурентами і відвертими супротивниками.

4. Публічний імідж політика, його відповідність смакам й ідеальним уявленням еліти, електорату тощо, динаміку зміни іміджу.

5. Символічну навантаженість пропагандистських образів і текстів.

6. Тотальність впливу, поширення психологічного впливу на сферу підсвідомого.

7. Інтенсивність впливу, сталість і наполегливість, з якими він здійснюється, тощо.

Ж. «Медіа-простір» політичного лідера. Комунікаційно-інформаційний вимір політичного лідерства – данина особливої ваги інформаційної сфери у політичному бутті сучасного суспільства. Він характеризується тим,

· яке інформаційне поле політик створює довкола себе;

· яким чином за допомогою ЗМІ проектує його на соціум та його окремі групи;

· як реагує сам на інформаційні потоки;

· як будує свою комунікацію з різними професійними групами (журналістами, політиками, експертами);

· наскільки технологізована його робота в інформаційному середовищі (використання спеціальних методик, PR-прийомів).

Система «лідер-соціум» ефективно функціонує і здатна реалізувати вольові потенції політика лише за умов перманентного впливу суб’єктів системи з адекватною рефлексією на процеси, що відбуваються у суспільстві. Це дає можливість аналізувати обмінно-інформаційні процеси для створення політичного портрета. Інформаційний вплив може здійснюватися як через засоби мас-медіа, так і самими професійними та добровільними пропагандистами ідеологічного апарату політичної та громадської організацій. Однак особливої уваги заслуговують саме ЗМІ, оскільки через них відкриваються можливості проявити й ідентифікувати структуру та якісні характеристики портрета не тільки політика, що репрезентує масову партію, а й незалежного лідера.

Серед характеристик інформаційного поля політичного діяча, доступних спостереженню, декодуванню й аналізові, можна виділити наступні:

1. Здатність впливати на політику конкретних ЗМІ – масштаби впливу, види ЗМІ, що перебувають у сфері впливу (особлива увага за рівнем впливу на соціум приділяється електронним ЗМІ).

2. Здатність впливати на соціально-політичну ситуацію в країні за допомогою використання сучасних медіа-технологій.

3. Кількісна порівняльна оцінка інформаційних потоків, які включають:

- активну позитивну складову, що генерується з ініціативи самого політика;

- активну негативну складову, що породжується конкурентами і супротивниками;

- пасивну складову (як позитивну, так і негативну) як відгук «нейтральних» до політика сил.

4. Використання спеціальних інформаційних технологій, наявність ознак проведення інформаційних операцій з синхронізованим у часі залученням різних видів ЗМІ.

1. Політична орієнтація угруповань ЗМІ, що використовуються політиком, як непряме підтвердження взаємодії політика з силами, що впливають на політику даного сегмента мас-медіа.

2. Спрямованість інформаційної політики як виявлення політичної орієнтації.

3. Загальна тональність інформаційного потоку.

4. Образ лідера (медіа-імідж), сформований підконтрольними ЗМІ.

1. Динаміка інформаційного впливу, інтенсивність, ступінь його зв’язку з процесами в суспільстві.

2. Якість інформаційних матеріалів: аналітичність, використання спеціальних прийомів психологічного впливу на аудиторію, PR-прийомів, наявність тонкої смислової структури в інформаційних посиланнях політика.

3. Використання лідером нових інформаційних технологій, представленість в Інтернеті.

1. Візуальний ряд (електронні ЗМІ):

- вербальні прояви (ораторські, інтелектуальні здібності тощо);

- невербальні прояви (міміка, жести тощо).

2. Реакція на сторонні інформаційні впливи, особливо негативні.

3. Форма участі в комунікаційних процесах:

· пряма (участь політика у прямому ефірі в публічних дискусіях, у засіданнях «круглих столів» і т. ін.);

· опосередкована (публікації в пресі).

4. Дотримання норм журналістської етики.

Таким чином, макрорівень політичного лідерства визначається системними властивостями життєдіяльності політика в соціумі, насамперед його вкоріненням у сферу гео-хроно-соціополітики.

У сучасному аналізі феномена політичного лідерства питання «Чому людина стає лідером?» неминуче пов’язано з іншим – «Як особисті якості лідера впливають на його політичну діяльність?». І якщо в комплексі взаємозв’язків «лідер-ситуація» підкреслюється визначальна роль ситуаційного компонента, то це аж ніяк не принижує активної ролі індивідуальності політика. Б.Г. Ананьєв [1] розглядав її як взаємопов’язану в людині сукупність індивіда, суб’єкта діяльності й особистості. Саме ця сфера займає в даний час центральне місце у дослідженнях психологів, присвячених проблемі політичного лідерства.

А. Особистість. Вивчення психології лідера за методами, розробленими у рамках загальнопсихологічних і соціально-психологічних концепцій особистості, дає всі підстави уявити її як взаємодію когнітивних, мотиваційних, афективних і поведінських компонентів, відстежувати відображення їх в установках (аттитюдах) лідерів, у тому числі в їхніх цінностях і переконаннях.

Вихідними характеристиками для оцінки особистості політика є статусно-рольові та ціннісні орієнтації, на грунті яких формуються спрямованість, мотивація і характер.

1. Спрямованість. Більшістю психологів вона вважається однією з найважливіших характеристик особистості. Це поняття об’єднує цінності, ідеали, переконання, інтереси, уподобання, схильності, потяги, потреби тощо. Сутність спрямованості пов’язана не стільки з самим бажанням, намірами людини, скільки з тим, чому вона цього хоче, тобто з мотивами її поведінки. Зміст, який політик вкладає у свою діяльність, також визначається його внутрішніми цінностями – усвідомленими і неусвідомленими мотивами.

2. Мотивація. Найважливішим мотиваційним джерелом лідерства політико-психологічні теорії визнають, звичайно, потребу у владі. Прагнення владарювати вважається властивим біологічній природі людини, закладеній в її генах. Однак подібний підхід до психології лідерства, при всій його зовнішній безперечності, не може вирішити проблему мотивації. Він скоріш додає нових питань. По-перше, потяг до влади в одних людей сильніший, ніж у інших; у багатьох він взагалі відсутній. По-друге, навіть на рівні повсякденної свідомості влада не вважається єдино можливою метою політиків.

Сильний потяг до влади, що властивий більшості потенційних і реальних лідерів, найпростіше пояснюється їхніми природженими індивідуальними властивостями, що мають тенденцію трансформуватися у потреби: людина, яка вважає себе здатною здійснювати владу, відчуває потребу в ній. Однак у ході свого розвитку психологічна наука вийшла за рамки такого «генетичного» підходу. Починаючи з 30-х років дослідження психологічних передумов лідерства значного впливу зазнають від ідей фрейдистського психоаналізу. Останні спонукають шукати ці передумови в процесах первинної соціалізації людини, у відносинах дитини з безпосереднім соціальним середовищем. Так, Г. Лассуел [14] доводить, що психологічною основою політичної діяльності є несвідоме витіснення «приватних конфліктів», пережитих особистістю, у сферу суспільних об’єктів і наступної їхньої раціоналізації в поняттях суспільних інтересів. Потреба у владі, що виявляється дедалі відчутніше і сильніше, має компенсаторне походження: володіння владою психологічно компенсує ущербність, меншовартість, яку відчуває індивід.

Однак психопатологічний підхід до феномена лідерства викликає серйозні заперечення сучасної американської політичної психології. Один із її визначних представників Р. Лейн [13] навіть протиставив цьому підходові тезу, згідно з якою успішно діючими демократичними політиками стають люди зі здоровою, урівноваженою психікою.

Конкретні дослідження, та й просто здоровий глузд переконують, що властолюбство або кар’єризм далеко не завжди є єдиними або головними рушіями входження людини в політику та її подальшої діяльності у цій сфері. Політики, яким властива подібна мотивація у «чистому вигляді», звичайно ж легко розпізнаються суспільною думкою. Таких діячів відрізняють відвертий цинізм, віроломство, нерозбірливість у засобах, жорстокість. Їх відносять до макіавеллівського типу лідерів (флорентієць Ніколо Макіавеллі рекомендував у шістнадцятому столітті саме таку лінію поведінки сучасним йому правителям).

Американські дослідники розробили коефіцієнт виміру рівня макіавеллізму, який грунтується на таких показниках, як слабка роль емоцій у міжособистісних стосунках, зневага конвенціональної моралі, відсутність ідеологічних переконань, насолода від маніпулювання іншими людьми. Найбільш сприяють таким проявам умови, коли політик має відносну свободу дій у визначеній сфері (наприклад, якщо він очолює відомство, що володіє певним рівнем автономності в державному апараті). З іншого боку, макіавеллізм квітне у середовищі, яке породжене тиранічними, абсолютистськими і тоталітарними режимами.

Серед інших мотивів лідера виділяють передусім переконання і прагнення вирішити якусь політичну проблему (скажімо, вивести країну з кризи); почуття обов’язку; потреба у схваленні і повазі з боку інших людей; потреба у статусі і визнанні; необхідність відповідати на «виклики», що виникають у зв’язку з тим становищем, яке він займає в суспільстві [15].

За іншою класифікацією, що заснована на дослідженнях Д. Уінтера [19], мотивацію лідерів можна визначати трьома домінуючими потребами: у владі, у досягненні мети (або успіху) та у внутрігрупових зв’язках – любові, дружбі, позитивних міжлюдських взаєминах. Та як би там не класифікувалися мотиви лідерства, а всі вони, як правило, не є взаємовиключними. Усі вони або майже всі можуть «поєднуватися» в психіці однієї і тієї ж людини.

Сутність класифікації лідерських мотивів полягає, таким чином, у виявленні в особистостях лідерів різних за силою і характером мотиваційних тенденцій, їхньої ієрархії, яку можна вибудувати лише на основі аналізу ситуацій вибору – коли одні мотиви вступають у конфлікт з іншими. У цих випадках переважаюче-стійкий мотив характеризує лідера більшою мірою, ніж «переможений» або відкинутий ним. Тоді можна стверджувати, що перший займає більш високе ієрархічне місце в мотивації даного діяча. Наприклад, про політика, який має потяг до влади, але не здатний заради цього на конкретні дії, що можуть знизити його моральний престиж, повагу або любов до нього навколишніх, можна справедливо сказати: властолюбство не є його домінуючим мотивом.

3. Характер. Стрижнем характеру будь-якого політика є його морально-вольові якості. Політичний діяч сильної волі вирізняється з-поміж інших визначеністю намірів і вчинків, підкресленою самостійністю і незалежністю у виборі засобів політичної боротьби. Він рішучий і наполегливий у досягненні поставлених цілей. І навпаки, навіть широко ерудований із різносторонніми здібностями, але безвольний політик є практично малоефективним на своєму полі діяльності.

Отже, політична воля виступає однією з найважливіших функціональних якостей лідера. Вона визначає здатність політика мобілізувати зусилля широких верств населення для втілення в життя власних політичних задумів. Розвинута політична воля передбачає насамперед особисту автономію політика, що розцінюється як володіння собою (мова, емоції, поведінкові реакції тощо), а також як ступінь його політичної автономії – певної незалежності в реалізації політичних рішень.

Людина може мати сильну індивідуальну волю і проводити в політиці значимі для себе рішення, керуючись приватними, у тому числі суто корисливими інтересами. Однак, як засвідчує історичний досвід, найбільшу дієвість у політиці завжди демонстрували люди, чия політична воля грунтувалась на ідейних переконаннях, фанатичній відданості своїй суспільній, політичній, релігійній або якійсь іншій місії. При цьому головним чинником впливу таких лідерів на населення завжди виступає їхня непохитна впевненість у своїй правоті, яка змушує оточення вважати, що за проголошеними словами – щось надто важливе, а можливо й сакраментальне.

По-справжньому великим політикам, як правило, притаманний досить вражаючий арсенал людських достоїнств і чеснот, які є їхньою силою і зброєю. Серед них виділяють, зокрема, такі, як високий інтелект, почуття відповідальності, надійність, сміливість, рішучість, наполегливість у досягненні мети, здатність швидко орієнтуватися в ситуації, активність, енергійність, здоровий глузд, товариськість і впевненість у собі. Однак, як свідчить досвід, лідерами стають не лише завдяки певному конкретному набору особистісних якостей. Дуже важливо, щоб структура цих позитивних якостей відповідала багатьом чинникам, у тому числі характерові здійснюваних політичних завдань, еволюційним потребам країни (регіону) і т. д.

При складанні політичного портрета варто відрізняти вихідні риси особистості політика (основні структури, блоки самої структури його особистості) від поверхневих рис, що спостерігаються у поведінці. Вихідні риси існують на більш глибинному рівні особистості і визначають стійкі форми поведінки протягом тривалого часу. Так, у відомому прикладі Г. Олпорта у містера Маккарлі вихідною рисою було «побоювання комунізму», що спостерігалось у поведінкових реакціях: підтримка ядерної війни проти країн соціалістичного табору, голосування за правих екстремістів, вступ до ку-клукс-клану, критика ООН, виступи проти інакомислячих і т. ін.

Будь-яка поведінкова риса за надмірного її розвитку може робити характер людини деформованим, незбалансованим або акцентуйованим. Особи акцентуйованого характеру хоч і різняться між собою, проте всі вони привертають увагу – їм властива готовність до особливих (як соціально позитивних, так і соціально негативних) дій [3]. Наявність таких рис у характері визначає своєрідність особистості політика, власне те, що вирізняє його на загальному тлі.

4. Інтелектуально-пізнавальні характеристики. Когнітивний стиль політиків визначається за критеріями простоти або складності сприйняття ними явищ і процесів, утворюваних об’єктами їхньої професійної діяльності. Протилежними їм типами є, з одного боку, політики, основу мислення яких становлять примітивні жорсткі стереотипи і нетерпимість до будь-яких багатозначних суджень, а з другого – діячі, схильні до уявлень і оцінок, що відбивають різні аспекти явищ, а також до формування цілісного бачення об’єкта в усій його реальній складності.

Намагаючись надати зазначеній когнітивній характеристиці операційного значення (тобто придатного для формалізації і вимірів, для застосування в емпіричних дослідженнях), політичні психологи ввели категорію інтегративна складність. Для визначення її рівня використовується спеціальна методика контент-аналізу виступів, статей та інших документальних результатів діяльності політиків. На підставі цієї методики проведено серію досліджень як на сучасному, так і на історичному матеріалах.

Один з найцікавіших результатів цих досліджень – встановлення кореляцій між рівнем інтегративної складності, з одного боку, і поглядами, позиціями та конкретною роллю політиків – з другого. Так, П. Тетлок [18] встановив, що інтегративна складність пов’язана не стільки з ідеологічним змістом політичних позицій, скільки з інтерпретацією цього змісту: вона може бути жорстко догматичною, замкнутою і конфронтаційною або ж – динамічною, гнучкою, відкритою до сприйняття нових ідей і компромісу з іншими політичними течіями.

Як свідчать дослідження американських психологів, реалізм і гнучкість у політиці, що викликані інтегративними складнощами, не обов’язково залежать від сили інтелекту лідера. Зіставляючи рівень інтелекту політиків з масштабами їхнього впливу, дослідники проблеми дійшли досить песимістичного висновку. Виявилося, що вирішальною умовою впливу політика є близькість його інтелекту до середнього інтелектуального рівня його прихильників і послідовників. Надто низьким виявився рівень впливу лідерів, інтелектуальний потенціал яких утроє-вчетверо нижчий або вищий за середній; найбільший же успіх на виборах діставався тим, у кого він перевищував середній на 25-30% [20]. Однак приклади окремих видатних лідерів, таких, скажімо, як Рузвельт або де Голль, свідчать про те, що в гострокризових, екстремальних ситуаціях (для сучасної Америки нетипових) може значно зростати вплив діячів, які вирізняються своїм інтелектом.

5. Емоції. У дослідженні емоційної сфери політика необхідно фіксувати його невідповідні, щоразу повторювані реакції на ті чи інші події або людей. Невідповідні емоційні реакції виразно і точно вказують на хворобливі, вразливі місця особистості політичного лідера, що можуть бути використані в майбутньому його політичними супротивниками з провокаційною метою. До таких постійних невідповідних реакцій політика належать невикористані в минулому потреби, зокрема потреба в порадниках і їхніх настановах (необхідність мати «дорослу» людину поруч), потреба схвалення особистих вчинків з боку певного кола людей («батьківське» схвалення), потреба бути улюбленим і всіма визнаним (емоційна незрілість), потреба в підвищеній увазі до своєї персони та чимало інших, так би мовити, дитячих потреб, що виникають у деяких політиків унаслідок якихось стимулів – як правило, при зустрічі з опікою і лестощами зацікавленого оточення, що може стати об’єктом психологічної маніпуляції з боку досвідчених політичних супротивників.

Інформативним об’єктом дослідження можуть бути психологічні захисні механізми політика – системи стабілізації особистості, що знаходять свій прояв в усуненні або зведенні до мінімуму негативних емоцій, які виникають при неузгодженості внутрішніх психічних структур. Найхарактернішими психологічними захисними прийомами, до яких вдаються політики, можна вважати: проекцію – схильність приписувати іншим людям (найчастіше своїм політичним супротивникам) власні негативні думки, бажання, мотиви; раціоналізацію – начебто розумне (раціональне) пояснення власних ірраціональних підсвідомих бажань, виправдовування своєї неадекватної поведінки; виміщення своїх негативних емоцій і проблем у стосунках з близькими людьми на політичних опонентах тощо.

6. Самооцінка. Стійке емоційно-ціннісне ставлення політика до самого себе, що включає оцінку власних здібностей, психологічних якостей і вчинків, життєвих цілей і можливостей їх досягнення, а також свого місця серед оточуючих людей. Самооцінка може бути заниженою, завищеною, адекватною.

Політики із заниженою самооцінкою ставлять перед собою примітивні цілі, перебільшують значення невдач, гостро потребують сторонньої підтримки своїх рішень. Їм властива нерішучість, боязкість, зайва сором’язливість, дії за принципом «коли б чого не трапилося». Людина із завищеною самооцінкою часто стає в політиці жорсткою, інертною, агресивною. А тому вона, незважаючи на свої здібності, приречена, як правило, на політичний і життєвий крах.

Адекватна самооцінка особистістю своїх здібностей і можливостей забезпечує здебільшого відповідний рівень досягнень, гнучкість у реалізації поставлених цілей, тверезе ставлення до успіхів і невдач, до схвалення чи несхвалення оточуючими. Такому політикові легше передбачити і досягти своєї мети, він, як правило, енергійний, активний і оптимістичний, що й визначає успіх в його діяльності.

Б. Покликання до політичної діяльності. У співвіднесенні основних рис особистості досліджуваного політика з найважливішими доленосними рішеннями, які він приймав упродовж свого життя, можна простежити за певною логікою в ланцюзі його виборів. Це й визначає сутнісний напрям діяльності або покликання людини. Ця категорія тісно корелює з поняттям ціннісної орієнтації Г. Олпорта [10], який розглядає життєві цінності людини як риси її особистості глибинного рівня:

1. Теоретичні. Людина, що надає цінностям особливого значення, насамперед зацікавлена у розкритті істини. Такій людині властиві раціональний, критичний та емпіричний підходи до життя. Особа теоретичного типу вищою мірою інтелектуальна і найчастіше схильна до діяльності в галузі фундаментальної науки або філософії.

2. Економічні. Людина економічної схильності понад усе цінує те, що корисно і вигідно. Вона винятково практична і твердо дотримується стереотипу «процвітаючого бізнесмена». Представники такого типу уподобань жваво цікавляться тим, як заробити гроші. Знання, що не знаходять конкретного застосування, вони вважають зайвими. Багато блискучих досягнень у галузі техніки і технологій з’явилося внаслідок реалізації наукових потреб людей економічної спрямованості мислення.

3. Естетичні. Представники такого типу найбільше цінують форму і гармонію. Сприймаючи життєві явища з погляду принадності, симетрії або доречності, особи цієї категорії людства трактують життя як явища, якими кожен окремий індивідуум насолоджується по-своєму і заради самого себе. Естет (назвемо його так) не обов’язково має бути творцем, художником, але його здібності можуть знаходити прояв у підвищеному й активному інтересі до естетичних сторін життя.

4. Соціальні. Найвищою цінністю для людей соціального типу є любов. Можливо, що така людина розглядатиме теоретичні, економічні й естетичні підходи до життя як відчужені і негуманні, вважаючи любов єдино прийнятною формою людських взаємин. У чистому вигляді соціальне спрямування є альтруїстичним і тісно пов’язаним з релігійними цінностями.

5. Політичні. Домінуючим інтересом представників політичного спрямування думок і дій є влада. Професійна активність людей цього типу не обов’язково обмежується сферою політики, оскільки лідери у будь-якій галузі понад усе цінують владу і вплив. Таким чином, у «політичних» особистостей існують індивідуальні розходження щодо цінності влади. У той же час незавуальований вияв даного мотиву в людей означеного типу відхиляє всі інші у прагненні до влади, впливу, слави і популярності.

6. Релігійні. Представники релігійної схильності зацікавлені передусім у розумінні світу як єдиного цілого. Незалежно від способу самовираження, релігійна особистість бачить у всесвіті насамперед єдність і вищий зміст.

Покликання лідера багато в чому визначається тим, якою мірою ціннісна орієнтація та інші визначальні характеристики особистості поєднуються зі змістом її політичної діяльності. Іншими словами – чи на своєму він місці. Так, безславний прихід у владні структури СРСР (за часів М. Горбачова) і Росії (за часів «раннього» Б. Єльцина) великої кількості теоретиків з академічних інститутів, які не мали ні практичного досвіду політичної роботи, ні, головне, покликання до неї, яскраво засвідчили явище сутнісного неприйняття політики.

Навпаки, людину, яка реалізує в політиці своє життєве призначення, можна порівняти з локомотивом, що здатний «вивезти на собі» масштабні історичні перетворення, досягти на своєму шляху значних конструктивних результатів, гідних пам’яті нащадків. Історія знає багато прикладів подібних політичних діячів «від Бога». Основні відмінні ознаки діяльності таких політиків:

1. Енергійність, життєва наснага. У таких людей є внутрішній потяг до діяльності. Їм притаманна потужна, неослабна сила, що спонукає їх починати справи одна за одною, ніби їм належить перебудувати цілий світ.

2. Життєве призначення в політиці зазвичай поєднує в собі жагучий порив із стриманістю. Такі люди дивляться далеко вперед, але роблять за один раз не більше одного кроку.

3. Політики за покликанням, як правило, не потребують схвалення і численних порад. У їхній діяльності є своя внутрішня логіка, навколо якої розгортаються всі починання.

4. Має місце розумне чуття, свого роду «інстинкт» політика, що дає змогу безпомилково орієнтуватися в політичному просторі, визначаючи найоптимальніші шляхи здійснення своєї політики і приймаючи здебільшого єдино правильні рішення.

5. З цим чуттям тісно пов’язана непохитність, безкомпромісність у всьому, що стосується істотних сторін політичної лінії. В іншому – їхня політика є вмілим поєднанням гнучкості та незалежності.

6. Повнота життя. Найчастіше політики за покликанням віддаються своєму життєвому призначенню повністю. Вони ототожнюють себе зі своєю політичною діяльністю, поступово відмовляючись від усіх інших видів діянь, що не пов’язані з основним.

7. У якісь моменти покликання бути політиком сприймається ними як важкий хрест, причому довічний, бо відмовитися від свого призначення неможливо. Іноді, у хвилини важливих звершень, вони почувають глибоке задоволення. Але і в тому, і в іншому разі відхід від політичної діяльності був би для них рівнозначним утраті сенсу життя.

Здійснення свого життєвого призначення дає можливість політикові «від Бога» повною мірою розкрити свої здібності. Діяльність за покликанням пов’язана з багатьма конкретними починаннями, що спрямовані на розвиток суспільства. І тільки таким політикам цілком під силу втілення цих починань у життя.

В. Стиль керівництва. Важлива організаційно-діяльнісна (інституціональна) категорія, що є складовою політичного лідерства. В управлінні стиль керівництва – це звичайна манера поведінки керівника щодо своїх підлеглих або залежних від нього осіб, в якій має розумно поєднуватися вплив і залучення їх до досягнення важливих цілей (у широкому розумінні це поширюється як на адміністративно-управлінські, суспільно-політичні, соціальні структури – партії, рухи, групи, корпорації, клани, найближче оточення, так і на широкі верстви населення).

Стиль керівництва визначається тим, як керівник делегує свої повноваження; якою є участь підлеглих у прийнятті рішень; як інформуються підлеглі та які типи влади використовує керівник.

Виділяють наступні типи влади, що використовуються тією чи іншою мірою всіма керівниками:

1. Влада, заснована на примусі (вплив через страх бути покараним).

2. Влада, заснована на заохоченні (матеріальне і моральне стимулювання).

3. Експертна влада (високо оцінюється професійна компетентність керівника).

4. Влада прикладу (поважання керівника як особистості, прагнення брати з нього приклад, слідувати у «фарватері» його харизми).

5. Законна або традиційна влада (високий офіційний статус, що дає право віддавати розпорядження).

Найпоширеніша класифікація виділяє три основні стилі керівництва: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Для авторитарного стилю керівництва характерна централізація, концентрація влади у руках однієї людини. Керівник одноосібно приймає рішення, жорстко визначає всю діяльність підлеглих, не даючи їм можливості виявити ініціативу. Підлеглі повинні виконувати тільки те, що наказано, при цьому вони одержують мінімум необхідної інформації. Керівництво підмінюється командуванням. Діяльність підлеглих жорстко контролюється. При цьому застосовується влада, заснована на примусовості і традиційних методах.

При демократичному стилі керівництва лідер децентралізує свою владу. Він консультується з підлеглими, які також беруть участь у прийнятті рішень. Підлеглі достатньо інформуються, мають уявлення про перспективи своєї роботи. Ініціатива з їхнього боку всіляко стимулюється. Керівник делегує підлеглим частину своїх владних повноважень, зокрема при здійсненні контролю, вводить елементи колективного самоврядування. Застосовуються всі типи влади, але перевага надається тій, що заснована на заохоченні, а також владі прикладу.

Ліберальний стиль керівництва характеризується мінімальним втручанням керівника в діяльність групи. Він забезпечує своїх підлеглих інформацією і матеріалом, необхідним для виконання роботи. Мінімальне використання владних повноважень.

Наведена класифікація, природно, не вичерпує всього різноманіття форм взаємодії лідера і підлеглих, що складаються в різних умовах. Більше того, у своїй діяльності той самий лідер, залежно від конкретної ситуації, динаміки політичної мети і завдань, може застосовувати різні стилі керівництва. Завдання експерта саме і полягає в тому, щоб ретельно досліджувати цей контекст і з’ясовувати політичну й економічну доцільність використання елементів того або іншого стилю політичного керівництва на даному конкретному етапі історичного розвитку країни.

Г. Професійні навички. Сутність поняття полягає в прийомах і якості лідера, що характеризують його як політичного менеджера (ці якості є надто важливими для західних політиків, однак необхідно мати на увазі, що в основному по них і оцінюються наші політики на Заході):

1. Адміністративні навички (навички у плануванні; знання у сфері організації керування і досвід організаційної роботи; особиста організованість та уміння розпоряджатися своїм часом).

2. Пізнавальний потенціал (освіта, спеціальна підготовка; вміння вникати в подробиці і детально з’ясовувати другорядні питання; винахідливість і прагнення впроваджувати нове; досвід роботи у фінансово відповідальних сферах, навички в оперуванні кількісними показниками; навички в аналізі проблем (завдань) і прийняття самостійних рішень).

3. Лідерські якості (стиль лідера, прийоми і методи впливу на інших людей; уміння мотивувати думки інших; навички в роботі з командою; навички в делегуванні повноважень і контролю за виконанням; уміння добирати людей, створювати команду і навчати інших).

4. Навички міжособистісного спілкування (здатність встановлювати бажані стосунки з людьми; вміння залагоджувати конфлікти і вести переговори).

5. Навички в усному і письмовому спілкуванні (можливість доносити інформацію до інших людей; уміння слухати; навички у мовному спілкуванні, упорядковуванні текстів).

6. Пристосовуваність особистості (гнучкість, незалежність, впевненість у собі і прийняття самого себе, здатність володіти собою).

7. Внутрішня вмотивованість щодо керування (вміння ставити перед собою мету; здатність оцінювати свій успіх; зацікавленість в особистому і професійному зростанні; прагнення до реалізації своїх власних потенційних управлінських талантів, бачення себе на посаді керівника).

8. Професійна компетентність (знання організаційної роботи у своїй сфері діяльності; знання суті справи (за фахом) та своїх функціональних обов’язків).

9. Виконавча дисципліна.

10. Загальна працездатність.

Проведене дослідження має виявити істотні характеристики діяльності політичного лідера, що визначають її ефективність. Завдяки цьому з’являється можливість реконструювати індивідуальний стиль діяльності політика, зрозуміти внутрішню логіку його рішень, а також спрогнозувати імовірність прийняття тих або інших рішень у майбутньому.

Д. Свобода і відповідальність політика. Політик, який здатний впливати на інших, водночас може стати «розмінною монетою», об’єктом керування або маніпулювання з боку «третьої сили». Тому важливо визначити, якою мірою досліджуваний політик є незалежним щодо тих сил, які його ведуть нагору політичними східцями і якими є межі поширення його політично вільної волі. Щодо цього прийняті рішення можуть бути чотирьох типів:

- рішення, що прийняв політик, виходячи з власних переконань та оцінок ситуації (нехай навіть напротивагу «природному» ходу історичних подій);

- рішення, викликані об’єктивними еволюційними процесами і пов’язані з історичною долею країни та її народу (можуть бути частково вимушеними);

- компроміси як результат узгодження інтересів різних соціальних груп, корпорацій, кланів тощо;

- вимушені рішення, прийняті під тиском груп, що привели даного політика до влади. Особливий інтерес тут викликають так звані групи підтримки і групи тиску, їх сумарний вплив і взаємопроникнення.

Зрозуміло, було б надзвичайно наївно сподіватися зустріти в серйозних політичних колах лідера-одинака. Проте загальновідомо також, що надмірна заангажованість політика певними політичними і фінансовими колами здатна відвернути від нього недавніх прихильників, привести в кінцевому підсумку до політичного краху.

Невід’ємним від свободи є поняття відповідальності [10]. Спроможність приймати відповідальні рішення – найважливіший атрибут діяльності будь-якого політика державного рівня. Політологи останнім часом активно розвивають ідею корпоративної відповідальності політичних діячів – і це, мабуть, не випадково. Приєднання до конкретної політичної владної структури (корпорації) значно розширює свободу дій людини, її можливості впливати на різні сфери економічного і соціального життя. Але не кожен політик здатний адекватно поєднати зростаючу владну свободу і силу відповідальності за свої вчинки. Звідси й численні факти безвідповідальних рішень, прийнятих на високому державному рівні: люди, наділені колосальною владою, поводяться в політиці як індивіди, що не здатні контролювати власні руйнівні та корисливі спонукання.

У цьому контексті в рамках дослідження когнітивних структур політичного лідера доцільно виділити інтегральну категорію – державне мислення, що визначається наявністю у свідомості політика твердих переконань і установок, що надають йому можливість оцінювати різноманіття ситуацій поточного політичного життя з позицій національно-державних інтересів і приймати, спираючись на них, відповідальні рішення.

Е. Політичний імідж. Сприймається як цілеспрямовано сформований образ політика, покликаний здійснити емоційно-психологічний вплив на певних людей або соціальну спільність. Включає три групи характеристик. Це насамперед персональні достоїнства і недоліки лідера, до яких належать його фізичні якості, психофізіологічні особливості, характер, індивідуальний стиль прийняття рішень тощо. Інша складова образу лідера – соціальні характеристики (приналежність до певної партії, професійної групи, його соціальний стан, національність). Крім того, образ лідера несе велике символічне навантаження: лідери стають уособленням визначених ідеологій, очікуваного майбутнього, визначеного курсу дій.

У цьому контексті політичні лідери виконують функцію персоніфікації політичних процесів і подій. Ідентифікувавши основні політичні сили країни з конкретними особистостями, люди зводять складні політичні процеси до прийнятних для свого розуміння міжособистісних стосунків. Політичного діяча, який має свій людський вимір, можна лаяти або хвалити як індивіда, йому можна приписувати відповідальність за політичні акції, він може стати свого роду ідеалом для підтримуючих його політику і водночас «козлом відпущення» для незадоволених, символом захопленості, або символом нікчемності. У багатьох пострадянських країнах така персоніфікація має гіпертрофований характер: за відсутності чітких політичних програм і послідовності у діях політичних партій більшість населення орієнтується на окремих політичних лідерів.

Для публічного політика важливе значення має корпоративний імідж – ступінь престижу у свідомості населення образу тієї організації, в структурі якої цей політик проіндексований [9]. Так, Є.М. Примаков у короткий період свого прем’єрства для більшості росіян асоціювався з МЗС і службою зовнішньої розвідки – досить престижними в Росії організаціями.

Слід зазначити, що зрілий політик не задовольняється роллю пасивного об’єкта сприйняття, а прагне активно впливати на той образ, що складається у свідомості мас, створюючи і коригуючи його за допомогою різних іміджмейкерських прийомів та реклами. Тому необхідно чітко розрізняти стійкі складові іміджу, тобто справжні риси особистості політика, на сприйняття яких практично неможливо вплинути шляхом подання будь-якої інформації, і нестійкі – сприйняття яких залежить від роботи іміджмейкерів, якості і способу подачі інформації в ЗМІ.

Є. Управлінська команда політичного лідера. Соціально-психологічний аналіз політика не мислиться поза контекстом дослідження його команди: короля, як відомо, робить і «грає» свита.

Оцінюючи найважливіші цілі і вагомість політичних лідерів, а також структурні особливості їхніх керівних команд, виділяють наступні типи команд: імперативно-домінантний; імперативно-нормативний; дескриптивно-креативний; ціннісно-гармонізуючий; перехідний [5]. Оцінка ефективності команди політичного лідера проводиться насамперед з позицій аналізу рівня компетентності учасників і відповідності типу команди цілям і характерові її діяльності. Відомо, що команди імперативно-домінантного типу успішніше діють у ситуаціях жорсткої політичної боротьби, особливо на тлі загальної соціальної нестабільності перехідного періоду. У той час, як в умовах стабільного суспільства зі сталими політичними традиціями і зрілою політичною культурою функції державного управління ефективніше здійснюють організації, структуровані за імперативно-нормативним типом.

Важливий психологічний феномен життєдіяльності команди полягає в тому, що кожен із її членів грає в ній, по суті, подвійну роль: формальну і неформальну. Перша – чисто функціональна, що випливає із самого змісту посадових обов’язків. Друга роль – так звана «роль у групі», що менш помітна, проте саме вона є істотно важливою для діяльності колективу.

Виділяється вісім ролей, які можуть грати члени команди: «Голова», «Оформлювач рішень», «Генератор ідей (новачок зі свіжим поглядом)», «Радник (суддя)», «Практик-організатор», «Розвідник ресурсів», «Душа групи», «Провідник». Перелічені вище ролі включають у себе всі необхідні компоненти спільної діяльності – пізнавальний, практичний і комунікативний. Важлива для команди реалізація всіх ролей, однак часто буває так, що восьми чоловік іноді не набирається. Цілком реально, що в такому випадку члени групи виконуватимуть функції кількох ролей. При цьому розподіл ролей має відповідати особистісним характеристикам працівників.

Аналіз відповідності неформальних ролей учасників команди їхнім індивідуально-психологічним особливостям покликаний визначити:

· У чому полягають ролі основних членів команди політичного лідера та наскільки ефективно організована взаємодія всіх учасників групи?

· Чи відповідають ролі загальним і спеціальним можливостям учасників команди. Хто з її членів виконує невластиву йому, непосильну роль?

· Соціометрична структура групи. Особливо виділити, кому з її учасників у ній незатишно?

· Чи всі ролі тією або іншою мірою виконують учасники, чи якісь функції відсутні?

· Основну увагу варто приділити «Голові» та «Генератору ідей». Чи відповідають їхні інтелект і кваліфікація тим вимогам, які їм запропоновано?

· Чи є в команді члени, що виконують деструктивну роль? Які мотиви для цього – внутрішні (особисті проблеми, психологічна несумісність з групою тощо) або зовнішні (заангажованість зовнішніми, конкурентними групі силами)?

Ж. Публічна діяльність. Владний феномен у ряді випадків доцільно розглядати крізь призму спроможності політика впливати на масову аудиторію. Прямий контакт політика з народом через прості аргументи, зрозумілі слухачам, і невербальні послання (поза, міміка) надзвичайно важливий, оскільки створює в людей почуття приналежності до одного «ми». Поділ на «ми» і «вони» дослідник проблеми Б. Поршнєв вважає більш древнім і первинним, аніж «я» і «ти». «Ми» – люди, «вони» – не люди, тобто мається на увазі «вони» – звірі, інший вид. А пізніше: «ми» – свої, «вони» – чужі. Внутрішні сумніви людини, вагання при прийнятті будь-якого (навіть технічного) рішення – це процес переживання, хто кому ближчий, хто свій. Схилити чашу терезів може лише більша симпатія.

З цього погляду процес переконання людини або групи – то є, власне кажучи, розбирання того «частоколу» укріплення, яким людина захищається від підкорення, і це в кінцевому підсумку – процес установлення близькості в різних «вимірах». Тут головний чинник – авторитет людини, яка нав’язує свою думку іншій людині. Тут обов’язково мають бути упевненість підкорювача в успіху свого впливу, а також готовність підкорюваного піддатися впливові, тобто довіритися першому. Безмежна довіра – це готовність прийняти абсурд. У цьому контексті перша турбота політика – стати якомога більше «своїм». Діапазон впливу дуже великий: від логічної незаперечності доказів до тонких психологічних нюансів створення відчуття спільності й особистої довіри, але обидва полюси важливі і тісно пов’язані.

До погано усвідомлюваних належить один із тих моментів влади, коли остання (що цілком природно) обмежується якоюсь спільнотою – тобто за її межами лідер ніякої влади не має або має надто символічну, скоріш умовну. Бо якщо це не так, то він – «не свій». І ще: для функціонування влади, її самовідтворення важливими є епізоди непокори, а також самі особи, що демонструють непіддатливість. Вони ніби створюють для влади контрастуюче тло, постійно мінливу психічну субстанцію внутрішнього життя різних спільнот. Недовіра до колишніх авторитетів може бути настільки сильною, що здатна певним чином об’єднати спільноту.

Та, мабуть таки, найголовніше полягає в тому, що спільноті можна прищепити тільки те, що відповідає її станові, готовності її до цього – і в такому розумінні лідер є рабом спільноти. І тут важливим моментом уявляється визначення рівня сугестивності самого політика в комунікації: характер, джерела, канали подачі інформації, що сприймається політиком некритично.

Отже, мікрорівень лідерства репрезентується в основному індивідуальними рисами, а також силами, засобами і механізмами, які політик здатний персонально використати, вчасно спрямувати і проконтролювати в інтересах забезпечення легітимності владних повноважень, підтримки і розвитку свого політичного статусу і владного потенціалу, а також завчасно нейтралізувати використання опонентами його слабких рис.

І кілька слів на завершення. Складаючи портрет політичного лідера, а отже, надаючи іншим уявлення про його статус, професійні і людські можливості, ефективність діяльності, перспективи політичного зростання, експерт входить у сферу аналізу діяльності політичного істеблішменту з його законами і правилами гри. Правила ці виникають із самого визначення політики як діяльності по здійсненню державної і суспільної влади.

Саме влада як категорія, що виражає спроможність, право і можливість людини вирішальним чином впливати на дії і поводження інших людей та груп, спираючись на свої волю й авторитет, правові і моральні норми, погрозу примусу і покарання, на звичаї і традиції тощо, є основою для розуміння спрямованості зусиль будь-якого політика. Без цього розуміння легко втратити політичний контекст дослідження і захопитися побічною, несуттєвою описовістю.

Запропонована структура політичного портрета відбиває прагнення авторів зробити його максимально повним, цілісним, інформативним і водночас гранично ємним, простим і конкретним. Найважливішою вимогою до політичного портрета є, на наш погляд, його практична орієнтованість, спрямованість на відображення через конкретну політичну постать насущних проблем політичного і соціального життя країни.

Представлені в роботі чинники задають напрями пошуку відповідей на споконвічні питання більшості людей про особистісні якості і справи політичних лідерів. Ці напрями мають скоординувати зусилля соціальних і політичних психологів, політологів, соціологів, фахівців суміжних галузей знання. Запропонований підхід до аналізу феномена політичного лідерства може виявитися корисним і для практичних політиків та груп їхньої підтримки як у розумінні самих себе, так і в роботі з конструювання своєї політичної долі та прокладання ефективних «маршрутів» до вершин влади.

1. Ананьев Б.Г. Проблемы современного человекознания. – М., 1977.

2. Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология / Учебн. пособие для высших учебн. заведений. – М.: Новая школа, 1996.

3. Леонгард К. Акцентуированные личности. – К., 1989.

4. Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб., 1995.

5. Молодцов А.В. Формирование управленческой команды. – К., 1996.

6. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М., 1996.

7. Олдхэм Дж.М., Моррис Л.Б. Автопортрет вашей личности. – М., 1996.

8. Практическая психология: Учебник / Под ред. Тутушкиной М. К. – СПб., 1998.

9. Почепцов Г.Г. Профессия: имиджмейкер. – К., 1998.

10. Фромм Э. Иметь или быть. – М., 1985.

11. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб., 1997.

12. Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.

13. Lane R.E. Political Life: Why People Get Involved in Politics. – Glencoe, 1959.

14. Lasswell H.D. Psychopatology and Politics. – N. Y., 1930. Idem. Power and Personality. – N. Y., 1948.

15. Hermann M.G. Ingredients of Leadership // Political Psychology. Contemporary Problems and Issues. – San Francisco, 1986. – P. 168-185.

16. Ross L. The intuitive psychologist and his shortcomings // Advances in experimental social psychology / Ed. L. Berkowitz. – N.Y., 1997. – Vol. 10. – P. 173-220.

17. Simonton D.K. Personality and Politics // Handbook of Personality Theory and Research / Ed. L.A. Pervin. – N. Y., 1990. – P. 681-684.

18. Tetlock P.E. Cognitive style and political ideology // Journal of Social Psychology. – 1983. – Vol. 45. – P. 118-126. Idem. Cognitive style and political belief systems in the British House of Commons // Ibid. 1984. – Vol. 46. – P. 365-375.

19. Winter D.G. The power motive. – N. Y., 1976.

20. Psychological Review. 1985. – Vol. 92. – P. 532-547.