Розвиток соціокультурної сфери є одним з найважливіших показників стану суспільства загалом. Упродовж кількох десятиріч, особливо в 70-80-х роках, філософи, економісти, соціологи й інші вчені приділяли значну увагу проблемі культури і пов’язаним з нею формам діяльності. У ті роки було розроблено низку капітальних моделей, що дозволяли здійснювати аналіз, проектування і прогнозування культурних процесів [1, 2, 4, 8]. Проте практика показала, що ці моделі фактично були адекватні тільки такому типу культури, який було прийнято називати «соціалістична культура».

Розпад загального соціокультурного простору колишнього СРСР, виникнення в цьому просторі гострої конкуренції з переходом до побудови ринкових відносин визначили появу нових механізмів розвитку культури і необхідність побудови нових теоретичних моделей. Одним з головних компонентів в ієрархії соціальної інфраструктури є сфера культури й організації відповідних видів діяльності населення. З цього погляду культура уявляється як найбільш тонке, що легко руйнується, й водночас життєво необхідне утворення. Руйнація культури як частини інфраструктури суспільства може призводити до глобальних катастрофічних наслідків – більш трагічних, ніж наслідки економічної кризи.

Дослідження у сфері культури пов’язані з низкою труднощів. О.І. Генісаретський [3] вказує, зокрема, на такі, як:

- різноманітність діючих моделей культури;

- суперечливість цілей та цінностей;

- відкритий характер культурних процесів;

- принципова невизначеність культури.

Подолання зазначених труднощів можливе або через створення нових теоретичних моделей, що могли б у собі відтворювати живий рух тіла культури, або за рахунок застосування цілеспрямованої редукції, коли вся повнота культури зводиться до свідомо обмеженої моделі для розв’язання фіксованого завдання. Одним з варіантів такого редукціонізму є ситуаційний аналіз, в якому сфера культури розглядається як відносно стабілізована «картинка», в якій можна штучно виокремлювати різні аспекти і складові. За такого підходу соціокультурну ситуацію можна розглядати як наявний стан різних, відносно самостійних соціальних інституцій або сфер. Причому проблема теоретичної «чистоти» при виокремленні самих сфер відходить на другий план – вони можуть просто утверджуватися як існуючі.

Так, ми можемо виокремити сфери освіти, науки, інформації (точніше, інформування), культури, дозвілля, побуту тощо. Об’єднати сфери можна тільки загальною дослідницькою рамкою. Проведені нами дослідження показали, що при розв’язанні завдань аналітичного опису або прогнозування соціокультурні ситуації (загалом або в кожній сфері окремо) мають бути подані принаймні у трьох аспектах:

1) як певне виробництво;

2) як сфера діяльності людей;

3) як система цінностей і норм.

Опис соціокультурної ситуації, таким чином, має містити в собі відповіді на питання, що відбувається, якою є організаційна структура виробництва, хто є споживачем, які діяльності розгортаються в зв’язку з даним виробництвом, які потреби й інтереси задовольняються, які норми і цінності виникають у зв’язку з цим виробництвом тощо. Очевидно, що запропонована методологічна схема дозволяє здійснювати аналіз того самого об’єкта різними науковими засобами – засобами економічної теорії, політології, соціології, культурології, психології та ін. Кожний отриманий опис не буде суперечити іншим, а доповнюватиме їх за принципом «розширення знань».

Перейдемо до опису тих параметрів, за якими будується психологічний аналіз соціокультурних ситуацій.

I. Виробничо-економічний аспект. Саме у сфері культури люди задовольняють свої головні інтереси і потреби й, отже, витрачають готівку. Відомо, що саме через витрати на предмети і послуги у сфері культури відбувається повернення головних сум наявних коштів (культуру ми в цьому випадку розуміємо досить широко, включаючи сюди дозвілля і побут). Не випадково саме виробництво послуг, орієнтованих на вільний час і культуру, стало однією з перших і найприбутковіших сфер бізнесу.

Однак саме виробництво в сфері культури має низку специфічних особливостей, що відрізняють його від виробництва в матеріальній сфері. У першу чергу треба враховувати, що виробництво в соціокультурній сфері переважно спрямоване на виробництво послуг, а не товарів. Отже, предметно оформлені товари не можуть утворювати головне наповнення «ринку культури», зорієнтованого на вільну, ненормовану зовні діяльність особистості. Послуги визначають не зміст діяльності, а умови її розгортання. Чим гнучкіші і рухливіші умови, тим варіативніша сама діяльність і відповідно вищий рівень суб’єктивної свободи її здійснення.

Наведемо кілька прикладів. Розвиток системи освіти за останні десять років призвів до виникнення широкого спектра навчальних закладів, що різняться змістом програм, цілями та методами навчання. Освітні послуги створюють для батьків і дітей можливість вибору освіти, форм і методів навчання, натомість колишня уніфікована система освіти такої можливості практично не надавала. Важливо те, що саме існування диференційованої системи освіти багато в чому залежить від відповідності форм (послуг) запиту різних соціальних груп населення. Аналогічна ситуація складається й в інших сферах життя. Так, відомо, що на ринку комп’ютерів перемагають ті фірми, які забезпечують споживача максимально зручними додатковими послугами у вигляді програмного забезпечення, подальшого обслуговування тощо.

Проте у соціокультурній сфері необхідно розрізняти принаймні чотири типи послуг.

Перший тип – це послуги, спрямовані на обслуговування предметно-оформлених товарів і процесів діяльності. Добре відомо, що при купівлі товару першочергове значення мають його якісні характеристики, такі, як функціональність, ергономічність і дизайн, а також такі споживчі чинники, як доступність, ціна, соціальна статусність, мода тощо. Саме зазначені характеристики складають основу виробництва послуг такого типу. Це переважно послуги щодо придбання, подальшого обслуговування, навчання користуванню, утилізації і т. ін. Узагальнюючи, можна сказати, що виробництво послуг цього типу спрямоване на допомогу користувачеві. У сферу послуг переходять усі додаткові допоміжні стосовно основної діяльності операції.

Другий тип – це обслуговування побутової сфери життєдіяльності. І товари, і послуги тут спрямовані на зниження зусиль і, головне, витрат часу на виконання необхідних робіт щодо життєзабезпечення людини. У цьому плані і сучасна побутова техніка, і система обслуговування (пральні, крамниці тощо), і транспортні послуги спрямовані на розв’язання загального завдання – вивільнення вільного часу шляхом зменшення витрат особистого часу на одиницю необхідних побутових дій. Цей тип обслуговування є одним з головних джерел збільшення обсягу вільного часу.

Третій тип – це послуги щодо забезпечення процесів соціальної та індивідуальної життєдіяльності. До цього типу належать послуги численних і різноманітних соціальних інституцій, таких, як системи освіти, медичного обслуговування, пенсійного забезпечення, юридичного консультування тощо. Традиційно саме цей тип послуг визначали як соціальне забезпечення.

Четвертий тип – це послуги щодо організації вільного часу, власне культурні послуги. Звертання до культурних послуг завжди пов’язане з організацією вільного часу особистості і фактично з витратами цього часу на ту чи іншу діяльність.

Уся «індустрія розваг», формальні і неформальні клуби, туристично-рекреаційний комплекс та ін. надають послуги щодо організації вільного часу. З огляду на те, що обсяг вільного часу завжди обмежений, конкуренція розгортається саме за оволодіння цим часом. Тому у сфері культурного дозвілля конкурентами є, здавалося б, найрізноманітніші послуги – від запропонованого, скажімо, шаховим клубом до захоплюючих програм телебачення.

II. Діяльнісний аспект. Саме у сфері культури створюється можливість виходу особистості за рамки нормативно визначених діяльностей і змушеного влиття у сферу вільної творчості і саморозвитку. Відродження духовності, надання динамізму суспільному культурному розвитку можливі тільки при переорієнтуванні культурної політики в напрямі підтримки її конкурентоспроможності. На жаль, така протекціоністська політика найчастіше виражається просто у перекритті інформаційних каналів для інших джерел послуг. В Україні цю політику можна простежити в таких сферах, як інформаційний простір, мова й освіта, художня культура тощо. Реально це призводить не до зростання конкурентоспроможності вітчизняних виробників, а до їх ізоляції і, як наслідок, до зниження якості послуг. Споживачі, одержуючи послуги більш низької якості, і, головне, відчуваючи насильницькі обмеження, відмовляються підтримувати вітчизняного виробника.

За твердженням деяких авторів [5, 6], головним інструментом конкуренції у сфері культури є створення іміджу, тобто найбільш привабливого для споживача «уявлення». Поняття «війна іміджів» є не просто дотепною метафорою, а відображенням справжньої суті процесів просування культурних послуг на масовий споживчий ринок.

Розвиток культури безпосередньо пов’язаний з формами організації вільного часу населення. Сам по собі вільний час стає показником якості життя суспільства. У традиційних соціологічних та економічних теоріях вільний час операціоналізували здебільшого як час, що не зайнятий у виробничо-побутовій діяльності і фізичній рекреації.

Такий «залишковий» принцип завжди викликав безліч теоретичних заперечень, проте за умов соціально однорідного суспільства він був досить ефективним для проведення прикладних досліджень. За умов соціальної диференціації він виявився явно недостатнім. Нинішні соціально-економічні умови життя різних груп населення призвели до істотних відмінностей у психологічній структурі ставлення людей до свого вільного часу й у засобах його структурування.

З психологічної точки зору вільний час особистості може бути описаний за трьома параметрами. Вільний час – це час, який особистість структурує та оформляє відповідно до власних світоглядних ідеалів, ціннісних орієнтацій та інтересів; упродовж нього діяльність і поведінка особистості потенційно не обмежені і мають індивідуально варіативний характер; це час потенційної можливості задоволення тих потреб особистості і реалізації тих її інтересів, які вона не реалізовує в основній професійній діяльності.

Через це діяльність людей у вільний час за формою та змістом утворює спектр від рутинно-одноманітних і фактично беззмістовних форм проводження часу до потенційно нескінченних за могутністю культуротворчих процесів, що набувають як індивідуально-особистісного, так і суспільно-соціального змісту.

Водночас за останні роки ми фактично вперше зіткнулися з масовим феноменом вимушено-незайнятого часу. У першу чергу це пов’язано з масовим явним і прихованим безробіттям, негативні соціальні і психологічні наслідки якого є очевидними. Нездатність особистості організувати свій вільний час призводить до виникнення девіантних форм поведінки, масового алкоголізму і наркоманії, зростання кількості самогубств і невмотивованих злочинів і, нарешті, відтоку значної частини працездатного населення в «тіньовий» бізнес.

Таким чином, психологічна модель аналізу соціокультурної ситуації має містити в собі характеристики змісту та форм організації вільного часу населення. Ставлення населення до запропонованих соціокультурних послуг визначається низкою психологічних умов: особливостями їх сприйняття, певним спільним інформаційним простором; специфікою відносин, які є вираженням мотиваційно-емоційного комплексу особистості; структурою культурних цінностей, що становлять набір норм, правил, стандартів, з якими рахуються люди, а також загальні ідеї, якими вони керуються; системою впливів, здійснюваних через традиції і загальноприйняті норми; особистісними чинниками, що відображають типологічні особливості людей як споживачів.

III. Ціннісно-світоглядний аспект. Суттєвою особливістю соціокультурних процесів є те, що їх зміст і форми знаходять реальне існування і можливість розвитку тільки в тому випадку, коли вони включені в життя реальних людей. Кожна людина є не лише споживачем соціокультурних послуг, але й носієм тих цінностей та ідей, що вони їх виражають. У цьому розумінні конкуренція в соціокультурній сфері здійснюється не тільки з приводу грошей і часу населення, а й з приводу переважаючих умонастроїв, цінностей та ідеалів.

Специфічні характеристики виробництва і споживання соціокультурних послуг, набір та зміст вільних діяльностей та системи цінностей утворюють стійкий соціально-психологічний конструкт, який можна визначити як спосіб або стиль життя. Проблема способу життя фактично не розроблена у вітчизняній науці, але в існуючих нечисленних роботах показана його важливість для оцінки стану суспільства [7, 9, 10]. У той же час поняття способу життя має і важливе прикладне значення, бо розкриває динаміку змін соціально-психологічних норм та уподобань людей і груп населення.

В умовах трансформації суспільства відбувається злам сталих стереотипів і виникають нові соціальні групи, що істотно розрізняються за стилем та способом життя. Зміни, що відбуваються, не є нейтральними – вони завжди мають позитивний або негативний зміст з погляду потенціалу розвитку особистості та соціуму.

Сучасна методологія дозволяє побудувати систему оцінки змін способу життя через векторну модель. Нами виділено чотири вектори, що у сукупності утворюють цілісний психологічний простір соціокультурної ситуації. Графічно цей простір можна подати як тривимірну модель, де осями координат є вектори: соціальні можливості; психологічна відповідальність; соціально-психологічна захищеність. Умовний нуль – це згорнутий вектор соціально-психологічної змушеності в поводженні і життєдіяльності особистості. Коротко спинимося на характеристиці кожного вектора.

1. Вектор соціальних можливостей реалізації цінностей і досягнення важливих цілей (сфера суб’єктивної свободи) виражений такими показниками: реальне розмаїття альтернатив, що існують у соціумі, та їх розширення або звуження при прийнятті визначеного рішення для індивідів і груп; реальна доступність альтернатив для різних груп населення або наявність соціальних обмежень; репрезентованість у свідомості людей як самих альтернатив, так і міри їх доступності; цінність (вагомість) альтернатив для різних груп населення; відповідність альтернатив сформованим традиціям, нормам і правилам життя громади.

2. Вектор психологічної відповідальності визначає ті сфери життєдіяльності особистості і соціальних інститутів, у яких вони готові брати на себе відповідальність за результати власної діяльності і відстоювати свої цінності перед собою та іншими. Він виражений такими показниками: добровільність прийняття відповідальності; реалістичність прийнятих зобов’язань стосовно життя особистості та соціуму; стабільність і несуперечливість різних зобов’язань; відповідність прийнятих зобов’язань моральним нормам, що усталені в суспільстві.

3. Вектор соціально-психологічної захищеності визначає ті сфери життя особистості, де вона переживає почуття безпеки і дотримання прав. Він виражений показниками: сфера захищеності за рівнями соціальної організації життя – індивідуально-особистісному, мікрогруповому і цивільному; суб’єктивна оцінка ступеня захищеності; уявлення про інстанцію, що здійснює контроль ситуації в конкретній сфері життєдіяльності; уявлення про належне та реальні суб’єкти, які здійснюють функцію захисту; психологічна готовність до зміни моделей і стратегій поведінки в змінюваних умовах життя.

4. Вектор змушеності є формою негативної адаптації особистості і груп до несприятливих соціальних умов життя. Він виражений показниками: соціальна визначеність життєвого шляху, сфер діяльності і форм відношень до особистості і соціальних груп; ступінь суб’єктивного прийняття примусу як форми соціальної регуляції; переважання почуття провини (винуватості) і суб’єктивна готовність до прийняття-подання рішень; почуття тимчасовості і переважання в життєвих установках орієнтацій «на сьогодні» при відсутності довгострокових життєвих планів і проектів; поширення соціального утриманства і комплексу жертовності.

Проведені нами соціально-психологічні дослідження дозволяють виділити два основні канали виникнення нових ідей і цінностей. З одного боку, це неформальний канал поширення еталонів способу життя, з другого – це формальний канал поширення інформаційно-аналітичних уявлень. Хоча закони їх існування і механізми впливу на масову свідомість істотно різні, але з аналітичної точки зору можна виділити деякі загальні принципи оцінки їх ефективності. Аналітична оцінка має здійснюватися за двома основними показниками, що відтворюють характер сприйняття і ступінь суб’єктивного прийняття як джерела інформації, так і утримання інформації.

По-перше, це індекс принадності. В його основі лежить емоційно-психологічна шкала «подобатися – не подобатися» і суб’єктивна готовність витрачати час на сприйняття інформації саме з даного джерела. Як правило, при його вивченні використовуються різні соціологічні методи (анкетування, телефонне опитування і т. ін.), а на підставі результатів виводиться рейтинг популярності. (Детальне психологічне дослідження зовнішніх і внутрішніх чинників, що визначають принадність об’єкта або джерела інформації, проводиться, звичайно, тільки при вирішенні завдання розробки стратегії і тактики нової рекламної кампанії).

По-друге, це індекс довіри. Стосовно інформаційно-аналітичного простору – це головний показник. У його основі лежить визнання авторитету джерела інформації і сприйняття запропонованої аналітичної оцінки як істинної. Людина не просто визнає слушність аналітичної оцінки, але сама стає носієм і розповсюджувачем даної думки і, що головне, перетворюється на прихильника визначеної ідеї і пов’язаної з нею системи цінностей. Якщо на рівні привабливості людина стає активним споживачем, то на рівні довіри – активним носієм інформаційно-аналітичних думок і оцінок.

Таким чином, аналіз соціокультурних ситуацій має базуватися на шести основних психологічних принципах:

1. Входження та адаптація до способу життя. Окремі компоненти соціокультурної ситуації, включаючи й вироблені послуги, прийняті управлінські рішення тощо, мають узгоджуватися з культурними цінностями людей, традиціями, що склалися, загальноприйнятими нормами.

2. Дослідження емоцій. Врахування мотиваційно-емоційної насиченості форм культури є обов’язковою умовою їх адекватної оцінки й ефективного прогнозування.

3. Споживча експертиза. Якість послуг у сфері культури може бути адекватно оцінена тільки самими споживачами. Виявлення суб’єктивних параметрів оцінювання є єдиною гарантією розробки ефективних стратегій прийняття рішень.

4. Облік готовності витрачати гроші або час. Цей принцип пов’язаний із перехідним етапом розвитку нашого суспільства і дозволяє виявити сферу платоспроможного попиту в системі культурних потреб населення.

5. Розширення індивідуальних можливостей. Введення будь-яких нових послуг або форм організації вільного часу мають сприйматися людьми як розширення можливостей вільного вибору.

6. Створення іміджу. Його реалізація визначає принадність послуги і відповідно або її широке розповсюдження, або відторгнення.

1. Антонюк Г.А. Современное проектирование (некоторые методологические аспекты). – Минск, 1981. – 110 с.

2. Бестужев-Лада И.В. Поисковое социальное прогнозирование: Перспективные проблемы общества. – М., 1984. – 289 с.

3. Генисаретский О.И. Социальное проектирование как средство актуальной культурной политики //Социальное проектирование в сфере культуры: методологические проблемы. – М., 1986. – С. 29-42.

4. Дридзе Т.М., Орлова Э.А. Основы социального проектирования. – М., 1995. – 152 с.

5. Зуев С.Э. Несколько замечаний к понятию «рынок культуры» // Программирование культурного развития: региональные аспекты. Сб. науч. трудов /Отв. ред. П.Г. Щедровицкий. Вып. 2. – М., 1993. – С. 54-61.

6. Клячко Т.Л. Современный рынок и массовая потребительская культура. //Программирование культурного развития: региональные аспекты. Сб. науч. трудов. Вып. 2. /Отв. ред. П.Г. Щедровицкий. – М., 1993. – С. 80-85.

7. Проблемы социалистического образа жизни. – М.: Наука, 1977. – 328 с.

8. Социальное проектирование. – М., 1982. – 193 с.

9. Социальные показатели образа жизни советского общества. Методологические проблемы. – М.: Наука, 1980. – 216 с.

10. Толстых В.И. Образ жизни: понятие, реальности, проблемы. – М.: Политиздат, 1975. – 127 с.