Історичні передумови та закономірності розпаду Російської та Радянської імперій

В 1987-1991 рр. у Східній Європі, включаючи й Радянський Союз, за визначенням Егберта Яна, «стався історичний перелом, вирішальний вплив якого на всю світову політику можна порівняти хіба що з революційними змінами 1917-1921 рр. Адже й тиха змова, й путч проти московського Центрального комітету в серпні 1991 р. теж були одним із наслідків збройного штурму Зимового палацу в жовтні 1917 р.» [27].

На рубежі 80-90-х років ХХ ст. на Земній кулі залишалось тільки дві багатонаціональні імперії – СРСР та СФРЮ: одна започаткувалася на уламках першої, інша – другої світових війн. Перед початком першої світової серед європейських країн, що взяли у ній безпосередню участь, існувало три імперії: Російська, Австро-Угорська, Німецька. Їх послідовно було зруйновано у 1917, 1918, 1919 роках. Однак тільки Австро-Угорська імперія загинула остаточно. Російську імперію зробила спробу зберегти «Біла гвардія». Але її поразка на фронтах громадянської війни надала можливість зробити це більшовикам. Комуністичні лідери відновили імперію у формі Радянського Союзу.

Визначення сутності більшовицької ідеї, що продовжувала імперські традиції російського самодержавства, вперше було зроблено ще у 1918-1919 рр. в охопленому воєнними пожежами Криму. Саме там, у невеличкому приморському селищі Коктебелі, поет-пророк Максиміліан Кирієнко-Волошин, що мав і українські, і російські, і німецькі (мати була німкенею) корені у своєму родоводі, написав статтю-лекцію «Росія розіп’ята», з якою виступав тоді перед інтелігенцією південних міст розколотої війною країни. Ця стаття-лекція варта того, щоби повністю навести її кінцівку:

Ця спорідненість свідчить не тільки про державну гнучкість радянської влади, але й про неминучість державних шляхів Росії, про той жах, який викликала російська історія в усі часи... Воістину вся Росія – це Неопалима Купина, палаюча і неспалима крізь усі часи своєї мученицької історії».

Вже через п’ять років, саме в часи створення СРСР, а точніше в рік прийняття першої радянської Конституції (1924 р.), вийшла у світ його поема «Росія», де ті ж думки Волошин передав у поетичній формі:

Дворянство было первым Р.К.П.» [5].

Через десять років після створення Радянської імперії у формі СРСР було відроджено й Німецьку імперію у формі «Третього рейху». Імперії, як правило, не можуть мирно співіснувати, і саме між ними відбулась основна боротьба на фронтах другої світової війни, що закінчилася повним розгромом «Третього рейху», розширенням і зміцненням Радянської імперії. Впевненість у міцності і непереможності Радянської імперії за рахунок розширення її впливу на країни «соціалістичного табору» призвела до того, що за сприяння та допомоги Йосифа Сталіна Йосиф Броз Тито створив ще одну багатонаціональну «соціалістичну» імперію – ФНРЮ. Але знову ж таки, імператори не можуть мирно співіснувати – два Йосифи посварилися дуже скоро, вже у 1947-1948 рр. [6]. Наслідки цього протистояння з безперечними корисними перевагами для ФНРЮ-СФРЮ пожиналися її владою навіть після смерті Броз Тито у 1979 р. А завдяки своєму особливому («буферному») розташуванню – геополітичний простір у ніші між соціалістичними і капіталістичними країнами – СФРЮ тільки вигравала, нібито виконуючи роль урівноважувача протиріч світової політики, і була справжнім «раєм» на узбережжі Адріатичного моря аж до кризи початку 90-х років. Як і в Радянській імперії, етнонаціональні та кланові протиріччя накопичувалися там десятками років і вилились у страшну війну, що розпочалась улітку 1991 р.

Перемігши «Третій рейх» і розширивши свої кордони за рахунок країн, що увійшли до «соціалістичного табору», як ніколи міцною стала у післявоєнні роки Радянська імперія. Тому особливо вражає правдивість прогнозу щодо її долі видатного російського філософа Георгія Федотова. Саме тоді, тобто понад 50 років тому, він писав: «Теоретично ще є шанс – здається, єдиний шанс – запобігти новій війні: це крах більшовицької влади в Росії. Від скількох жахів він звільнив би світ! Не говоритимемо сьогодні, чи можливий він, – нам здається, що шанси його мізерні. Але в долі Росії, як приреченої імперії, цей варіант нічого не міняє. Зняття страшного тягаря, що висів над народами Росії тридцять років, означає вибух усіх прихованих, революційних і відцентрових сил. Доки російський народ зводитиме рахунки зі своїми катами, в загальному неминучому хаосі більшість національностей, як у 1917 р., вимагатимуть реалізації свого конституційного права на відокремлення» [24].

У момент розв’язки путчу 1991 р., в той день 24 серпня і час, коли у Москві в останню дорогу проводжали трьох «героїв барикад», у Києві було проголошено незалежність Української держави. Ще до українського грудневого референдуму того ж року в російській пресі з’явилася стаття московського автора Гліба Павловського, в якій він стверджував, що саме у серпні 1991 р. історія Росії у певному розумінні закінчилась … проголошенням Верховною Радою незалежної України. «Так припинилась Росія – імперська унія, створена династією Романових з Московського царства та Гетьманської України. Якщо не зловживати історичними претензіями, сьогодні в Європі існує як мінімум дві російські держави: російсько-московська та україно-руська» [19].

З цим висновком перегукується й оцінка історичного значення серпневого путчу, зроблена петербурзьким істориком Я. Гордіним. Він упевнений, що заколот 19 серпня військово-політичних та партійно-бюрократичних структур «завершив еру військово-політичної імперії, плоттю від плоті якої була імперія більшовицька. Він завершив – що б там не відбувалося в доступному для огляду майбутньому – трьохсотлітню петровську епоху російської історії» [7].

У створеній нами саме в 1991–1992 рр. теорії циклічного розвитку Росії цю трьохсотлітню епоху (1689-1989 рр.) було названо петровсько-більшовицькою [16]. За цією теорією, між 300-літньою петровсько-більшовицькою ерою і 300-літньою ерою Московського царства (1353-1653 рр.) мав місце 36-річний перехідний період, що розпочався влітку 1653 р. з рішення останнього Земського собору Московії про її возз’єднання з Україною, що відбулось на Переяславській раді вже у січні наступного року. Закінчився цей період приходом до влади Петра І (1689 р.), що мала до його смерті (1725 р.) також 36 років існування. Таким чином, петровсько-більшовицька ера, хоча й розпочалась з правління Петра І, витоками свого започаткування сягає за 36 років до цього, тобто до рішення останнього Земського собору 1653 р. про приєднання України до Московського царства. Закінчилась же вона виходом України зі складу Радянської імперії, який відбувся в момент проголошення Акту про її незалежність. Але, по суті, Радянська імперія почала свій розпад у 1989 р. – після оголошених на з’їздах народних депутатів СРСР заяв прибалтійських республік про свою незалежність та резонансних виступів на них видатного правозахисника академіка Андрія Сахарова, що помер якраз наприкінці того ж року. Можливо, телевізійні шоу з перманентно подовжуваних з’їздів народних депутатів, запроваджених і культивованих Михайлом Горбачовим упродовж 1989-1991 рр., відтягнули на півтора року розпад СРСР, що міг статися за румунським сценарієм наприкінці того ж таки 1989 р., коли було вбито подружжя Чаушеску. Адже в той період енергія радянського народу знаходила свій вихід не на площах міст, а спрямовувалась в екрани телевізорів, де трансляція з’їздів відбувалась майже щовечора з подовженням до пізньої ночі.

5 вересня 1991 р., тобто через два тижні після московського путчу, у Петрозаводську нами було вперше зроблено доповідь з викладенням основ цієї теорії. А ще за три тижні до путчу в одному з київських видань було надруковано статтю «Майбутнє: версії прогнозу»[14], де нами вперше наведено результати розрахунків циклів історичного розвитку Росії – СРСР і навіть вказано дату відліку більшовицького вектора розвитку – 19 січня 1918 р. Зверніть увагу – саме в цей день більшовики розігнали у Петрограді Установчі збори, показавши тим самим своє справжнє обличчя та відкривши шлях країни до громадянської війни, яка, по суті, через ГУЛАГ та інші репресивні форми не закінчувалась точно за прогнозом Нострадамуса: «велика імперія антихриста ... існуватиме 73 роки та 7 місяців» [18]. Саме від цієї дати нами були розраховані й цикли за «основним законом часу» геніального російського поета Велімира Хлєбникова, найбільш грунтовно викладеним у його «Дошках долі» як моменти відбуття знакових подій, що змінюють вектор історичного розвитку через (3n + 3n) днів за n, близькому до 10. Ще наприкінці 1920 р. ним було визначено його сутність наступним чином: «основний закон часу: у часі відбувається зворотне зрушення через 2 х 3n днів … події, дух часу стають зворотними через 2 х 3n днів …; між завоюванням Сибіру і відсіччю Росії 1905 р. 25 лютого при Мукдені минуло 310 + 310 днів. Коли майбутнє стає завдяки цим викладкам прозорим, то втрачається почуття часу, здається, що стоїш нерухомо на палубі передбачення майбутнього. Почуття часу зникає і воно стає схожим на поле попереду та поле позаду, стає свого роду простором»[26]. Так, за n = 8 від тієї ж дати – 19 січня 1918 р. – рівно через 38 + 38 днів, тобто 23 грудня 1953 р. було страчено Лаврентія Берію, зі смертю якого закінчився 36-річний підцикл ленінсько-сталінського правління. На основі аналізу вказаних закономірностей нами разом з дослідником проблеми Анатолієм Гуцалом було зроблено прогноз та висновок щодо ролі України у створенні Російської та Радянської імперій: «Україна стала своєрідним ключем до Імперії та її визначальною складовою… У світлі цього стає зрозумілішим те несприйняття України як самостійної держави, яке проявляють прибічники Великої Росії: без України втрачається імперський стрижень» [9].

Знаменно, що вже згадувану нами статтю Георгія Федотова «Доля імперій» вперше було опубліковано в СРСР також у рік його розпаду, до того ж у Ризі, що, по суті, не була вже радянською[25]. Ця робота позначена багатьма пророчими висновками, та особливо вражає те, як точно російський мислитель, що працював поряд з «євразійцями» еміграції, ще за 45 років до утворення незалежної України визначив її роль у загибелі і Російської, і Радянської імперій: «...Якби світ міг ще існувати як рівновага імперій, то серед них почесне місце посідала б імперія Російська. Проте у світі вже немає місця старим імперіям. Національно-романтичний рух докотився до кордонів Росії з деяким запізненням. Не одразу він набув і політичного характеру. Можливо, це відповідало і слабкості романтичного націоналізму (слов’янофільства) в самій Великоросії. Тяжіння до західної культури (за посередництвом Росії) довго переважувало в інтелігенції меншин їхній етнографічний зв’язок зі своїми народами. Проте неминуче настало». І далі: «Одну з перших, на початку дев’ятнадцятого століття, романтичне віяння заторкнуло й оживило літературу українську. Вже до середини століття в Кирило-Мефодіївському братстві український рух набуває політичного характеру.

Пробудження України, а особливо сепаратистський характер українофільства вразив російську інтелігенцію і до кінця лишився їй незрозумілим. Насамперед тому, що ми любили Україну, її землю, її народ, її пісні, вважали усе це своїм, рідним. Але ще й тому, що ми злочинно мало цікавились минулим України за три-чотири століття, які створили її народність та її культуру, відмінну від Великоросії. Ми уявляли, за схемами російських націоналістів, що малороси, знемагаючи під польським гнітом, тільки й чекали, щоб об’єднатися з Москвою. Проте руські в польсько-литовській державі, відкручуючись від католицтва, не були чужинцями. Вони увібрали в себе надзвичайно багато елементів польської культури і державності. Москва з її східним деспотизмом була їм чужою. Коли релігійні мотиви схилили козацтво до унії з Москвою, тут чекали на нього гіркі розчарування. Московське віроломство не забуте й досі. Найяскравіше наше глибоке нерозуміння українського минулого відображається в оцінці Мазепи.

Новий етап у творенні української нації припадає на другу половину дев’ятнадцятого століття. {Зазначимо, що у період найбільш прогресивних реформ Олександра II, розпочатих з відміни кріпацтва у 1861 р., вже в 1863 р. був прийнятий «секретний циркуляр», спрямований проти української культури. Тодішній міністр внутрішніх справ Петро Валуєв, аргументуючи його доцільність, твердив, що «більшість малоросів самі вельми грунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може і що наріччя їх, вживане простолюддям, то є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Відштовхуючись від такої «аргументації», вже самий російський цар Олександр II, перебуваючи в Німеччині, на батьківщині cвоєї прабабусі – імператриці Всія Руси Катерини II, яка знищила у 1775 р. Запорозьку Січ, видав таємний Емський указ, що заборонив українське друковане слово. Після цього відбулись репресії проти української інтелігенції зі звільненням ряду професорів з Київського університету Св. Володимира. Можливо, за таку антиукраїнську діяльність руками народовольців Бог і покарав у 1881 р. «прогресивного» імператора Всія Руси Олександра II. Примітним є те, що у здійсненні замаху 1 березня 1881 р. вирішальну роль зіграла Софія Перовська – дочка петербурзького губернатора, онука кримського губернатора, а головне – правнучка останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. – Авт.}.

Безглузді переслідування української літератури перенесли центр національного руху з Києва до Львова, в Галичину, що ніколи не була пов’язана ні з Москвою, ні з Петербургом. Польська, а не російська мова стала джерелом нових абстрагованих і наукових словотворень. Росіянин міг легко розуміти Шевченка, але мова Грушевського була йому незрозумілою, здавалася штучною. Начебто не всі літературні мови були штучними при своєму створенні – російська мова Ломоносова чи латинська Еннія! Проте ми, як і раніше, вперто вважали малоросійську мову лише обласним діалектом російської, хоча славісти всього світу, включно з Російською академією наук, давно визнали цей діалект як самостійну мову. Те, що ця мова з мови фольклорної поезії стала мовою абстрактної думки і цією мовою вже створено велику наукову літературу, остаточно розв’язує питання про українську націю. Грушевський може бути названий її творцем. {Додамо: він став енергетичним політичним лідером етнічного розвою української нації на шляху до її незалежності. – Авт.}.

На наших очах народжувалась на світ нова нація, але ми закривали на це очі. Ми були ніби переконані, що нації існують вічно і незмінно, як види природи для доеволюційного природознавства. Ми бачили химерність українських міфів, що творили для Київської епохи особливу українську націю, відмінну від російської. Але ми забували, що історична міфологія служила лише для пояснення справжньої реальності. Нації не було, але вона народжувалася – народжувалася століттями, але прискореним темпом у наші дні. 1917 р. став актом її офіційного народження» [22].

Саме у 1917 р., в момент утворення Уряду Центральної Ради України, відомий український філософ і правознавець Богдан Кистяківський – дуже популярний у дореволюційній Росії завдяки статті «На захист права (Інтелігенція та правосвідомість)», опублікованій у знаменитій політизованій збірці статей «Вехи», що витримала 40 видань, писав: «Як би там не було, а російське суспільство не має права нарікати на те, що політичне життя в Україні прийняло в останній рік оберт, якого воно не могло чекати. Воно не знало України та українців, а тому цілком природно, що менш усього передбачало те, що насправді відбулось. Освічену російську людину не цікавили якісь-там українці, вона вважала їх існування дрібницею провінційного життя... Тільки відтепер створились зовнішні умови для того, аби російське суспільство спроможне було зрозуміти українців» [8].

Понад 80 років минуло відтоді, як було висловлено цю думку. Останні слова й понині не втратили своєї актуальності. Навіть здається, що їх сказано сьогодні. Останнім часом, щоправда, деякі представники московської політичної еліти, передусім сам Президент РФ, у процесі підписання та ратифікації широкомасштабного Українсько-російського договору демонстрували зміну своїх нещодавніх жорстких антиукраїнських позицій. Та не слід при цьому надто втішатися, оскільки спонукала їх до таких дій не радикальна зміна поглядів, а міжнародна ситуація, що склалася навесні 1997 р. під впливом на неї різноманітних правових актів та нормативів, які активізували рух багатьох країн у напрямі приєднання до існуючих міжнародних союзів.

Директор Дослідницького центру вивчення конфліктних ситуацій та співпраці у Центрально-Східній і Південній Європі та Євразії при університеті імені Й.-В. Гете у Франкфурті-на-Майні Егберт Ян стверджує, що і попередні суспільно-політичні перевороти, і недавній злам у дев’яти соціалістичних державах Східної Європи пов’язані з глибокими змінами в державній системі та міжнародній політиці. Останні події свідчать про розпад не лише системи зв’язків між країнами Варшавського договору та РЕВ, а й самих багатонаціональних держав – СРСР, Югославії, Чехословаччини. «На території восьми соціалістичних країн (крім НДР) досі виникло 27 спадкоємних держав, ряд інших іще домагаються свого міжнародного визнання… Міждержавні зв’язки країн Сходу й Заходу розпалися або змінили свою функцію» [27].

Однією з таких змін і було створення на руїнах Радянської імперії нової форми союзу колишніх республік – Співдружності Незалежних Держав (СНД), яка й видала їм дозвіл на мирний роз’їзд у різні боки. У першій спробі за основу новоутворення було взято модель СРСР, однак не того, що існував перед розпадом, а проголошеного ще на початку 20-х років. Як зазначає російський політолог Олексій Салмін, за моделлю СНД, як вона прочитується у Біловезьких угодах, насправді стояв стереотип «реального», «справедливого», «правильного» Радянського Союзу – того, що на папері був започаткований концепцією Союзного договору 1922 р. та Конституцією 1924 р., але не був реалізований. «Спроба повернутися до юридичної фікції, коли начебто добровільно об’єдналися рівноправні, ідеологічно єдині республіки, зазнала очевидної поразки. Розпад ідеологізованого союзу виявив, що у республік мало інтересів, які справді є спільними для них усіх» [21].

Знаменно, що ще у 1929 р. видатний український вчений Володимир Вернадський, перебуваючи у відрядженні на науковій конференції за кордоном (листи там не перлюструвались органами НКВС), писав з Праги до Парижа своєму синові Георгію – до речі, видатному історику євразійської школи, авторові багатотомної історії Київської Русі та Московського царства [4], що «якщо Україна та Грузія коли-небудь вийдуть з СРСР, то ніколи вже туди не повернуться». Якимсь чином цю закономірність, мабуть, помітив Сталін, який протягом наступних 5-10 років практично винищив носіїв ідеї такої самостійності – українську та грузинську інтелігенцію, остання з яких була йому кровно близькою. Мабуть невипадково, що й сьогодні саме Україна та Грузія найбільш рішуче виступають проти повернення до будь-яких форм інтеграції, що можуть якимсь чином нагадувати колишній Союз.

Адже згідно з установчими документами СНД повноцінними рішеннями Ради глав держав можна вважати лише ті, які були підписані всіма лідерами країн, що входять до Співдружності, на основі консенсусу між ними. Проте розвиток подій у 1992-1998 рр. призвів до суттєвого перегляду та порушення в практиці СНД таких авторитетних і поширених у світі міжнародно-правових норм, як консенсус і ротація. Саме визначений у «Стратегічному курсі Росії з державами-учасницями СНД» пострадянський простір як зона пріоритетних інтересів Росії (з імперськими амбіціями на роль її в інституціональних структурах СНД) спонукав Україну зайняти в Співдружності особливе місце, коли, по суті, вона юридично не є членом СНД (як країна, що не приєдналася до статуту СНД), зберігаючи статус учасника та держави-засновника Співдружності.

До думок про імперську сутність Радянського Союзу та Росії як правонаступника СРСР представники російської інтелігенції періодично поверталися і через 50, і через 75 років після першого їх оприлюднення Максиміліаном Волошиним. Так, у 1968 р., коли радянські танки заморозили «Празьку весну», у сибірському журналі «Байкал» було надруковано фрагменти книги відомого російського літератора-дисидента Аркадія Белінкова під назвою «Поет і товстун», після чого автор менш ніж через рік опинився у змушеній еміграції. Лише аж у 1997 р. в Росії вийшло повне видання книги А. Белінкова «Здавання та загибель радянського інтелігента. Юрій Олеша», де автор цитує фрагмент з мемуарів «патріота спочатку своєї монархічної, потім своєї соціалістичної батьківщини, спочатку імператорського військового агента, потім радянського члена Союзу письменників товариша графа Олексія Олексійовича Ігнатьєва» [2], який повернувся до СРСР і на параді «сталінських соколів» на Красній площі раптом вже бачить прямих нащадків царевої гвардії: «І радісно стає, що російські воєнні традиції збережено»[12].

А хіба сьогодні, наголошуючи на тому, що Севастополь – місто російської воєнної слави, московська владна еліта не рухається у руслі саме цієї традиції у своїх претензійно-далекосяжних проімперських цілях? Уже в наш час відомий письменник-публіцист Геннадій Лисичкін на запитання: «Чи є минуле у більшовиків?» відповідає ствердно. Щоправда, нічого вони, мовляв, не придумали для народу, проте дбайливо і наполегливо продовжували розвивати найбільш реакційні ідеї далекого минулого Росії. «Третій Рим» трансформувався у них в Третій Інтернаціонал і Варшавський пакт: мілітаризація царської економіки завершилась створенням радянського монстра військово-промислового комплексу; його зміст, як і раніше, логічно припускав пограбування, зростаюче зубожіння населення (цю закономірність підмітив ще Ключевський: «Держава пухла, народ хирів»); особистість, як таку, було стерто з лиця руської землі і зведено до рівня звичайного будматеріалу для розбудови спочатку царської, потім радянської імперій. Нічого нового, крім пустопорожніх та пишних фраз, вони не придумали. Отож маємо з сумом та біллю визнати, що більшовикам не тільки не вдалося змінити фатальний курс історичного розвитку Російської держави, навпаки, вони тільки прискорили рух у заданому раніше напрямі до прірви» [17].

Останньою ланкою в ланцюзі імперських завоювань СРСР був Афганістан, що виснажив ресурси його економіки та остаточно підірвав віру в непереможність Радянської імперії. Особливо ж згубним наслідком страшної війни була масова загибель радянських воїнів, що в очах усього світу постали в ролі завойовників іншої держави, яка й дотепер залишається розколотою на частини, що перебувають у стані протистояння. А що стосується генетичної спорідненості сьогоднішньої Росії з колишнім Радянським Союзом, то вона переконливо далася взнаки при розв’язанні чеченського конфлікту.

Але протягом останніх двох років відбулися, нарешті, певні зрушення у свідомості російського істеблішменту, що, безперечно, проявляється у діях Президента й уряду РФ. Восени 1996 р. закінчилася війна у Чечні. Навесні 1997 р. підписано мирну угоду, а по суті довгостроковий договір Росії з Ічкерією як національною і територіальною цілісністю. У травні 1997 р. підписано широкомасштабний Договір РФ з Україною, яким Російською Федерацією Україна остаточно визнається незалежною державою з недоторканістю її кордонів. Нарешті цей Договір ратифіковано обома палатами парламенту РФ, на що, правда, знадобилося більше року після ратифікації його українським парламентом. Отже, маємо безперечний позитивний крок у процесі позбавлення імперської парадигми розвитку «великодержавної» Росії.

Дуже влучними щодо цього є останні рядки згадуваної статті Георгія Федотова, що здаються написаними не 50 з лишком років тому, а саме для сьогоднішньої ситуації – як своєрідний маніфест для розвитку демократичної Росії: «...Імперська свідомість живилась не так інтересами держави – тим паче народу, – як примхами влади: пафосом нерівності, радістю приниження, насиллям над слабкими. Цей язичницький комплекс для Росії дев’ятнадцятого століття означав кричущу суперечність між політикою держави і заповітами її духовних вождів. Російська література була совістю світу, а держава – страховищем для волі народів. Втрата імперії є духовним очищенням, звільненням російської культури від страшного тягаря, що спотворює її духовний образ.

Звільнена від військових і поліційних турбот, Росія зможе повернутися до своїх внутрішніх проблем – до побудови вистражданої у страшних муках вільної соціальної демократії. Проте після тридцятиліття комунізму {тепер уже сімдесятчотирьохліття, упродовж якого Україні випала доля чекати останнього енергетичного імпульсу, що разом з розвалом СРСР надав їй можливості унезалежнитися. – Авт.} російська людина огрубіла, зачерствіла і, кажучи словами народного вірша, вкрилася «еловой корой». Очевидно, не одне покоління знадобиться для її перевиховання, для її повернення в занімілу традицію російської культури, а через неї і російського християнства. До цього великого завдання повинна вже тепер <...>готуватися російська інтелігенція, замість того, щоб гонитися за примарними орлами імперії» [22].

Слід зауважити, що орел дуже швидко повернувся до герба новоствореної Російської держави, як, зрештою, й тризуб з’явився в українському гербі. Але це не повинно підривати столітні дружні взаємини двох слов’янських народів, що сьогодні стали титульними націями двох незалежних держав. Для підкріплення аргументів повернемося ще раз до влучних висловів Георгія Федотова, який у спеціальній роботі про Мазепу ще 60 років тому, можливо своєю винятковістю підтверджуючи правило «Нема пророків у своїй Вітчизні», написав:

«З грузинами, з татарами ми зустрічаємось як люди різних національностей, яких позбавили можливості спілкування з ними в найінтимніших («материнських») елементах їхньої культури. З українцями таке інтимне спілкування можливе: їх живі народні говори, їхні пісні, історичні перекази нам не чужі. Ми завжди любили Україну якоюсь романтичною любов’ю – як своє, руське і притому наймальовничіше, пишнобарвне та казкове в руському. У нас з українцями обопільна любов. І якщо національні традиції будуються в кінцевому підсумку на обопільній любові, а не на обопільній ненависті, то у нас є надія на забуття політичних образ.…

Необхідно покласти край політичним спекуляціям на загальнонаціональному надбанні. Будь-якій політиці необхідно знати своє місце. «Політизація» вбиває культуру. Політизація може вбити й державу» [23].

Зрозуміло, йдеться тут про політизацію та ідеологізацію суспільного життя в СРСР, що перешкоджали нормальному співіснуванню та діалогу двох культур народів, духовна спадщина яких має багато спільного. Ще у 1918 р. видатний історик руської (як російської, так і української) філософії Василь Зеньківський [10], що був тоді міністром віросповідань у складі українського уряду гетьмана Павла Скоропадського, навіть запропонував гасло: «Дві держави – одна культура». Пізніше лідер «євразійців» князь Микола Трубецькой дав обгрунтування цьому феномену як українізації великоруської духовної культури, що відбулася саме у петровську епоху [15].

Особисті пророцтва на зламі епох нерідко на диво гармонійно вписуються в історичний інтер’єр. Пророчими виявились оцінки майбутнього Андрієм Сахаровим. До речі, саме дисидентська діяльність цього видатного російського вченого та правозахисника, а також передчасна смерть батька у 70-ті роки підштовхнули автора цієї статті – тоді ще зовсім молоду людину – до написання вірша, строфу з якого взято за епіграф. Передчуття спочатку на інтуїтивному рівні, посилене потім науковими пошуками і розробками, стало свідченням очікуваних змін у країні, майбутнього її духовного відродження, для якого глуха стіна тоталітаризму не давала, здавалось би, жодних надій. Але ж пересічна зазвичай людина, можливо й підсвідомо, та все ж таки розуміла, що дедалі зростаюча прірва між словесною брехнею і ницістю практичних справ рано чи пізно внутрішньо (ендогенно) зруйнує будь-яку систему, що й сталося насправді. Звичайно ж, зовнішні (екзогенні) фактори відчутно прискорили цей процес.

Написано вірш російською мовою, оскільки значна частина русифікованого населення Радянського Союзу думала і спілкувалася тоді саме цією «інтернаціональною» мовою. Проблема ця, звичайно, має давні корені, про що розповів усе той же киянин Василь Зеньківський у своїх спогадах про короткочасну владу українців в Україні: «Належачи з свого походження на 7/8 до українців, я за вихованням та почуттями цілком та абсолютно належав Росії – і це створювало особисто для мене постійні труднощі по обидві сторони» [11]. І такі слова сьогодні можуть сказати багато генетичних українців, які взагалі десятиріччями жили за межами України. Особливо це стосується військовослужбовців, що не може не брати до уваги й нинішня влада.

Одразу ж після кривавих подій «Празької весни» радянський дисидент історик Андрій Амальрик написав дуже резонансну на той час роботу «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», в якій за 22 роки до розпаду СРСР вже безпосередньо «зсередини» виказана можливість зникнення цього монстра з географічної, а головне – геополітичної карти світу. Більше того, Амальрик передбачив, по суті, останній рік існування СРСР жорсткого «андроповського» типу і навіть визначив фактори, що обумовлять кризу, яка призведе, врешті-решт, до його розпаду: «Кризова ситуація може бути викликана перш за все економічними труднощами – уповільненням зростання продуктивності праці, нездатністю сільського господарства виробляти для країни необхідну кількість продуктів, зростанням боргів Заходові та зниженням золотовалютних резервів, неможливістю перебудови планування та економічного управління у рамках жорсткої політичної структури, апатією трудящих. Зовсім не виключено, що для вирішення цих труднощів прагматичнішому і більш терпеливому наступному поколінню влада ідеї «ліберального марксизму» може здатися, в усякому разі, меншим злом, аніж воєнна націоналістична диктатура. Важко сказати, наскільки далеко зайде цей процес, якщо навіть він почнеться, оскільки цьому московському варіантові «Празької весни» сильно невистачатиме історичних ліберальних традицій, що були в Чехословаччині» [1].

Сьогодні можна зробити висновок, що Андрій Амальрик досить точно спрогнозував фактори, які обумовлюють нинішню соціально-економічну кризу як в Росії, так і в Україні, витоки якої були започатковані в часи існування СРСР. Дуже високо оцінив його прогноз інший відомий радянський дисидент – Володимир Буковський, якого радянська влада випустила свого часу з ГУЛАГу та обміняла на Луїса Корвалана. Навесні 1991 р., тобто ще до московського путчу, він висловився щодо пророцтв Амальрика так: «Він передбачив майже все. Він стверджував, що будь-яка наднапруга – і система почне руйнуватися. Так і сталося… У цій системі неможлива суто економічна криза!» [3].

І лише останнім часом і в Росії, і в Україні посилились розмови про системну кризу, що стає всеохоплюючою. Але виникнення її значною мірою пов’язане з глобальною світовою екологічною та економічною кризами, які прогнозувались багатьма вченими-циклістами ще на початку 90-х років. Умови загального катастрофізму на нашій планеті висувають сьогодні на перший план проблему виживання як українського, так і російського народів, на шляху до вирішення якої головною стає їх взаємодопомога.

Зазначимо, що саме російська та українська наукові школи мають вже сторічну історію теоретичного обгрунтування цієї проблеми на вітчизняному грунті. Адже головний теоретик анархізму – видатний російський вчений Петро Кропоткін ще на зламі ХIХ-ХХ століть написав і вперше у 1902 р. видрукував книгу «Взаємна допомога як фактор еволюції», в якій показав, що двигуном розвитку та виживання живого світу є не тільки конкуренція, але й кооперація. Не відкидаючи сутності дарвінівської теорії «боротьби за існування», головним фактором прогресивного розвитку в середовищі тварин та людей він вважав взаємодопомогу, яка тісно пов’язана з притаманним їм суспільним інстинктом. Помер видатний росіянин на початку радянського НЕПу, а за два роки до того видав друком перероблений варіант тієї ж книги з досить символічною назвою «Взаємна допомога серед тварин та людей як двигун прогресу»[13].

Але ще за 22 роки до публікації першої редакції книги Петра Кропоткіна вийшла праця-розвідка міждисциплінарного характеру видатного українського вченого Сергія Подолинського «Людська праця та її відношення до розподілу енергії»[20]. Він чи не вперше у світі спромігся звести воєдино астрономічні, фізичні, біологічні та економічні знання. Саме Сергій Подолинський довів, що творча діяльність homo faber (людини діяльної), спрямована на протидію стихійним, хаотично небезпечним силам природи (постійне нарощування їх визначене другим началом термодинаміки), через мінімізацію приросту ентропії дає змогу забезпечити виживання народів шляхом нагромадження і перетворення сонячної енергії на поверхні Землі та відтворення з її допомогою засобів задоволення фізичних і духовних людських потреб. Таким чином, фактично було означене четверте начало термодинаміки. Упродовж завершальних літ ХХ століття рельєфно проявилося те, що своєю теорією щодо розуміння світу людством Подолинський «вирвався» вперед майже на сторіччя. І сьогодні генетичні спадкоємці науково-прогнозних екскурсів у майбутнє, подарованих нащадкам вченими Подолинським та Кропоткіним змушені знову разом і ніби заново шукати шляхи виживання своїх народів, гарячими патріотами яких були ці двоє видатних першовідкривачів.

На завершення підкреслимо, що розпад Радянської імперії – останнього оплоту світового тоталітаризму був явищем історично обумовленим, а отже, закономірним і неминучим. Нинішня глибока системна криза, що охопила і Росію, і Україну, певною мірою викликана недостатньою узгодженістю практичних дій керівництва двох суверенних держав, різновекторністю пошуків оптимальних шляхів вирішення нагальних проблем сьогодення. Українцям і росіянам, на наш погляд, належить у подальшому зосередити увагу передусім на питаннях якомога швидшого економічного й технологічного кооперування виробництв двох країн. І першим кроком у цьому напрямі має стати спільна зона вільної торгівлі, пріоритетність якої полягатиме в активізації економічної розбудови у кожній з країн СНД.

1. Амальрик А. Просуществует ли Советский Союз до 1984 года? // Погружение в трясину: Анатомия застоя. – М.: Прогресс, 1991. – С. 643-675.

2. Белинков А. Сдача и гибель советского интеллигента. Юрий Олеша. – М.: РИК «Культура», 1997. – С. 206.

3. Буковский В. «Пока у вас нет мужества, колбасы не будет». С бывшим политзаключенным беседует И. Мильштейн // Огонек. – 1991. – № 18. – С. 27.

4. Вернадский Г. История России: В 5 т. – Тверь: ТОО «ЛЕАН»; М: АГРАФ. – Т.1. Древняя Русь, 1996; Т. 2. Киевская Русь, 1996; Т. 3. Монголы и Русь, 1997; Т. 4. Россия в средние века, 1997; Т. 5. Московское царство: В 2-х частях, 1997.

5. Волошин Максимилиан. Россия распятая: Сб. статей и стихов. – М.: Агентство «ПАН», 1924. – С. 76, 192.

6. Гиренко Ю. Сталин. Тито. – М.: Политиздат, 1991. – С. 432.

7. Гордин Я. «Таких переворотов не бывает!» – Мнение правозащитника В. Буковского комментирует известный историк // ЛГ. – досье – 1991. – № 8. – С. 11.

8. Гусейнов Г. В чужую правду вслушаться, которая не ниже твоей // Віче. – 1997. – № 4. – С. 97-104.

9. Гуцал А., Кузьменко В. Космопланетарні ідеї у творчості мислителів України та Росії // Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір: Наук. збірник. – К.: НІУРВ, 1998. – С. 144.

10. Зеньковский В. История русской философии: В 2 т., 4-х частях. – Paris: YMCA-PRESS, 1950; Л.: Эго, 1991.

11. Зеньковский В. Пять месяцев у власти (15 мая – 19 октября 1918 г.): Воспоминания. – М., 1995. – С. 11.

12. Игнатьев А. Пятьдесят лет в строю. В 2 т. – М.: ГИХЛ, 1959. – Т. 2. – С. 454.

13. Кропоткин П. Взаимная помощь среди животных и людей как двигатель прогресса. – Пг.; М., 1919.

14. Кузьменко В. Майбутнє: версії прогнозу // Друг читача. – 1991. – 30 липня. – С. 3.

15. Кузьменко В. Спектр сприйняття елітою РФ незалежних Росії та України // Стратегічна панорама. – 1998. – № 3-4. – С. 98-100.

16. Кузьменко В. Экономические циклы в периодизации общественного развития // Тезисы докл. на всесоюзн. науч. семинаре «Темпы и пропорции общественного производства в условиях перехода к регулируемой рыночной экономике» – Петрозаводск, 1991. – С. 29-32; О синхронизации «длинных волн» Н. Кондратьева с историометрическими циклами А. Чижевского и В. Хлебникова // Тезисы докл. на междунар. науч. конф., посвященной 100-летию со дня рожд. Н.Д. Кондратьева. – М., 1992. – С. 67-68; Инновационная теория экономических циклов и прогнозирование общественного развития // Кузьменко В. Инвестиционная политика в регионе. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 221-235; Цикличность социально – политико-экономических процессов и их прогнозирование // Посредник. – 1994. – № 66. – С. 15-17; № 67. – С. 16-18; Космопланетарність української наукової думки і циклічність соціально-економічного розвитку // Сучасність. – 1994. – № 5. – С. 150-154.

17. Лисичкин Г. Карл Маркс – злейший враг российских большевиков. Размышления о причинах кризиса в России. – Минск: ТПЦ «Полифакт»; М.: «Конкорд» ЛТД, 1993. – С. 102-103.

18. Нострадамус М. Центурии: Пер. с фр., коммент. В. Завалишина. – М.: Паритет, 1991. – С. 159.

19. Павловский Г. СССР умер, не оставив завещания. Москва и Киев в споре за великодержавное наследство // Московские новости. – 1991. – № 44. – С. 6.

20. Подолинский С. Труд человека и его отношение к распределению энергии. – М.: Ноосфера, 1991.

21. Салмин А. Опыт и перспективы содружества независимых государств. Ключ от развития ситуации находится в России // Независимая газета. – 1996. – 15 мая. – С. 5.

22. Федотов Г. Доля імперій // Сучасність. – 1993. – № 1. – С. 104-108.

23. Федотов Г. О Мазепе // Полн. собр. соч.: В 6 т. – Т. 4. Защита России. Статьи 1936-1940 гг. из «Новой России». – Paris: YMCA-PRESS, 1988. – С. 207-211.

24. Федотов Г. Судьба и грехи России: В 2 т. – СПб.: «София», 1992. – Т. 2. – С. 325-326.

25. Федотов Г. Судьба империй // Даугава. – 1991. – № 5-6.

26. Хлебников Велимир. Собр. произв.: В 5 т. – Л., 1933. – Т. 5. – С. 324.; Доски судьбы Велимира Хлебникова. Листы 1-3. – М., 1922. – Л. 1. – С. 3.

27. Ян Е. Перелом у Східній Європі // Сучасність. – 1994. – № 5. – С. 64-65.