| Фашизм: ідеологія,
міфологія, технологія
ШЕВЧЕНКО О.К. Побудова на просторі колишнього СРСР сучасних цивілізованих суспільств вимагає чіткого розуміння, які тенденції та сили заважають цьому процесові. Останнім часом суспільна думка звертає увагу на появу певних кіл і рухів, що не просто жадають загальмувати цей процес, а й мають наміри повернути його в протилежний напрям. Усі ці відверто антидемократичні прояви громадська думка тлумачить як «фашизм». Засоби масової інформації України, особливо Росії, з тривогою порушують питання про те, наскільки можливою є загроза приходу цих сил до влади. Якщо в Україні відверто екстремістські течії залишаються маргінальними, то в Росії ситуація бачиться більш небезпечною. Склалися умови альянсу окремих політиків, представників правлячої бюрократичної верхівки, найвищих чинів армії, інтелектуалів-гуманітаріїв з масовими угрупованнями (переважно молодіжними), що виступають уже під відверто фашистськими гаслами, копіюючи німецькі націонал-соціалістичні зразки. Ідейною основою гіпотетичного об’єднання перелічених прошарків і сил виступає туманний націонал-патріотизм з концептуально невиразним, переважно емоційним негативним ставленням до Заходу, декларуванням особливого російського шляху в світовій історії, що випливає з традицій колективізму та православ’я (на відміну від західного індивідуалізму), безпосереднім переживанням «величі Росії» та її всесвітньої місії.Ці процеси ставлять перед аналітиками цілу низку запитань, серед яких чи не найголовнішим є питання про критерії кваліфікації соціальних течій як фашистських та про сутнісні відмінності цих соціальних явищ від типологічно схожих тенденцій у вигляді расизму, насильства, авторитарних проявів влади тощо. (Друге питання, від якого ми свідомо абстрагуємося в нашій статті, полягає в тому, наскільки можливою є небезпека приходу фашистських угруповань до влади і які заходи треба вжити для запобігання цієї можливої соціальної катастрофи). Немовби передчуваючи сучасну плутанину з цим терміном, видатний філософ радянської доби М. Мамардашвілі ще у 80-ті роки писав: «Традиційність соц.-політичного мислення ніколи не вмре: що тільки не називають «фашизмом» – усе, що насправді є крайнім націоналізмом або расизмом, звичний і такий, що вже давно мав місце, так би мовити, критичний реакціонаризм і т. ін. до безкінечності. Тоді, як насправді, фашизм є заперечення громадянського суспільства і (нетрадиційний) спосіб влади, заснований на цьому запереченні. Звідси його несподівана спорідненість з будь-яким «науковим соціалізмом». Його стрижневий мотив «чистоти» або «алхімічного очищення»… може будь-яким чином відбиватися та розігруватися в гамі расовій, соціальній та ще в якійсь уявній, або і в першій, і в другій, і в третій, протеобразно у будь-яку переключаючись і переливаючись» [6]. Беручи за основу інтуїцію мислителя щодо сутнісної природи фашизму, ми ставимо перед собою завдання простежити, за допомогою якого інструментарію в рамках фашистського світобудування відбувається руйнація основних складових компонентів європейської цивілізованості. Усвідомлюючи, що фашизм є не просто типом соціальної теорії та світогляду, але й основою певного автоматизму психічного реагування та соціальної поведінки, ми вважаємо доцільним розглянути цей феномен як ідеологію, міфологію та технологію. 1. Фашизм як ідеологія В своїй теоретичній частині фашизм успадковує деякі інтуїції європейського романтизму в його опозиції до основних постулатів філософії Освіти (тобто основного теоретичного джерела для обгрунтування принципів громадянського суспільства). Стислою формулою цієї стратегії може бути кредо М. Бердяєва (філософа, роботи якого високо цінувалися ідеологами німецького фашизму): «Нове Середньовіччя». Традиційно визначена опозиція проходить майже усі основоположні принципи мислення та цінності культури. Освітньому універсалізму протиставляється культ особливого, своєрідного, локального; правовому і юридичному договору – ідея феодальної вірності; концепції рівності – аристократизм та ієрархія; цінностям ринку і грошей – культ доброчесності; атеїзму – релігійна віра; раціоналізму і поклонінню науці – нова міфотворчість; космополітизму – національна ідея; мрії про вічний мир – проповідь війни та героїки. В цілому об’єкт ненависті одержував презирливу назву «буржуазного суспільства». У визначенні цього об’єкта та у своїй ненависті до нього були солідарні Карл Маркс і Жозеф де Местр.
Для сучасних націонал-ідеологій (як в українському, так і в російському варіантах), що становлять базис ідеології фашизму, характерні такі основні положення: а) Заперечення «Заходу» (здебільшого у вигляді феномену Сполучених Штатів, що у свідомості традиціоналістів уособлює суть західної цивілізації повніше, ніж феномен Європи), що ототожнюється з пануванням нечуваної техніки, смертоносної зброї та розбещеною владою грошей. Відповідною реакцією традиційного суспільства на подібний образ виступає фундаменталізм того або іншого спрямування. І для будь-якого фундаменталізму (чи в його мусульманській, чи православній редакції) всі зазначені характеристики Заходу оцінюються як «сатанізм». Наприклад, Е. Лимонов, скандально відомий письменник і засновник партії націонал-більшовизму (1993 р.), в одному із своїх інтерв’ю охарактеризував США як основного політичного супротивника і назвав його «головним Сатаною, який спотворив людину» [4]. Він розкриває важливу особливість войовничого екстремістського традиціоналізму у вигляді антизахідної солідарності: «Ми більше довіряємо таджикам, калмикам, усім нашим азіатським братам, ніж міфічному союзу з НАТО і Західною Європою» [4]. (Глибинна спільність російського націоналізму та ісламського фундаменталізму в їхньому протистоянні Атлантичному Заходу була детально проаналізована А. Малашенком) [5].
б) Ідея національної держави як антитеза громадянському суспільству. Поняття «громадянського суспільства» належить до найважливішої соціальної характеристики західного стилю життя, а його критика становить істотну частину ідеологічної консолідації на протилежних засадах. Що не влаштовує націонал-ідеологів, фундаменталістів, романтичних утопістів у європейському типі соціального устрою? Це передусім індивідуалізм, егоїзм, людська відокремленість (у марксистській термінології «відчуження»), «холодний» правовий принцип організації суспільства, службова роль держави, яка обслуговує егоїстичний, приватний інтерес. Ці характеристики, що висвітлюють соціальний аспект західної «бездуховності», відсутності там «позитивних принципів» і «спільної справи», викликають послідовну опозицію і пошуки деякого об’єднуючого принципу. (Імперативний характер такого пошуку, що властивий багатьом течіям антизахідного спрямування – комунізму, фашизму, релігійному фундаменталізму, дозволив французькому філософу А. Глюксману ввести поняття «інтегризму», що є родовим щодо перелічених «ізмів». Евристичність цього поняття не викликає сумнівів, бо дозволяє діагностувати немовби різнорідні явища і напрями, думки шляхом введення потужного типологічного критерію). Це може бути ідея соборності, класу-гегемона або Нації, однак у будь-якому випадку держава з суто службового органу перетворюється на найвищий гарант суспільного об’єднання, на священний механізм, що уособлює ця вища єдність. Ймовірно, що в такому випадку відносини між державою і суспільством виявляються зворотними порівняно із західною цивілізацією, оскільки самоцінна «державність» повністю притискає конкретну особистість і суспільство в цілому.
в) Образ Ворога, що є фундаментом консолідації національної самосвідомості та формує стратегію національного відродження в категоріях Боротьби і Війни. Якщо в часи Першої світової війни уособленням гендлярського духу була Британія, то для сучасного інтегриста образ Ворога персоніфікується в міфологізованих образах Американця та Єврея. (Для українських націоналістів до цих персон додається ще й образ Росіянина. Поява останнього в такій незвичній для нього компанії обумовлена тим, що в уяві ідеологів даного типу він несе принципи безнаціональної космополітичної свідомості в його радянсько-імперському різновиді). Перелічені риси романтичної ретро-утопії є невід’ємною частиною фашистської ідеології. Однак наявність цих рис виступає необхідною, але недостатньою умовою, щоб вчення інтегристського типу набуло рис фашизму. Ми не можемо без великого перебільшення вважати Макса Шелера або Мартіна Хайдегера фашистами, хоча ректорська промова останнього в 1933 р. цілком вписується в догмати фашистської теорії «крові і грунту» та нацистської ідеї про виключну роль німецького Духу в світовій історії. І сучасна російська праворадикальна організація «Чорна Сотня» не може бути з повним правом зарахована до фашистських угруповань, як не можуть бути зарахованими до цього табору багато представників українського радикального націоналізму. Для того щоб украй права і вкрай консервативна ідеологія трансмутувала в фашизм, вона має бути пов’язаною з певним станом свідомості та психіки, виявлятися у відповідних проявах тілесної моторики, підсилюватися в обрядах і ритуалах. Іншими словами, вона має увібрати в себе риси архаїчного міфу з його таємничими містеріями й емоційно-екстатичним світопереживанням. 2. Фашизм як міфологія Окрім безпосередньої сили емоційного впливу міф має ще одну важливу особливість, без якої будь-яка націонал-ідеологія приречена залишатися кабінетним ученням. Йдеться про його спроможність відповідати на запити найрізноманітніших прошарків населення і людей з вельми широким спектром інтелектуального рівня. Багаторівневість міфу дозволяє принагідно звести всю політичну програму до гасел типу «Грабуй награбоване!» або поширити її до витонченої, квазінаукової картини світу, філософії історії, етногенезу та інше. Такий міф обов’язково повинен мати приховану, езотеричну частину, призначену тільки для «втаємничених». У своїх конкретних історичних формах фашизм часто спирався на подібні доктрини «таємного знання», що дозволяли йому вербувати в свої ряди інтелектуалів, учених, естетів, людей, які причетні до художньої культури і які мають тонкий художній смак. Класичний приклад Німеччини демонструє нам те, як нацистський міф фабрикує свою вульгарну версію (в найпростіших тезах про велич німецької нації, необхідність захоплення нових життєвих просторів і знищення неповноцінних народів) й доповнює її вишуканою метафізикою «льоду і полум’я», тибетськими культами, складною медитативною практикою, що набули поширення серед вищих ієрархів Рейху. Ідеальною моделлю інституціалізації подібних таємних доктрин є масонські ложі (для еліти), релігійні секти (для нижчих верств організації) тощо. На практиці ці дві форми зливаються в єдину організацію, де секта автоматично перетворюється на подібність націонал-соціалістичної партії, а її елітна частина – на аналог її «Політбюро». Основний нерв будь-якого масонського руху і масонського Ордену полягає в спробі придбання таємного знання, що надасть Владу. Характерними принципами зберігання і трансляції подібного знання в інститутах масонства є його герметичність, точна дозованість отримання залежно від місця адепта в ієрархії, окультизм, магія, апеляція до «темних сил» (зв’язок багатьох масонських напрямів з культом Сатани у зв’язку з викладеним вище виглядає зовсім не випадково). В основі цих принципів можна розпізнати образ єгипетських жерців – касти професійних керівників, з якими себе ототожнюють адепти Ордену. Структура релігійної секти є більш простою, а її теоретична частина – більш зрозумілою і розрахованою на найпримітивніші запити. На відміну від масонського Ордену, куди тягне інтелектуала «воля-до-влади» і можливість суперкомпенсації інтелігентських комплексів, релігійна секта апелює не стільки до спраги управління, скільки до мазохістського інстинкту підпорядкування. Секта в самій своїй основі є тоталітарною, в ній сам акт беззаперечного підпорядкування зводиться до релігійного принципу. (Розмах сектантського руху на території України та Росії, месіаністські і апокаліптичні настрої, що зумовлюють успіх сект типу «Білого Братства», «Аум Сім Рікьо», кришнаїтів, численних протестантських сект, що буквально заполонили територію країн СНД, – усе це виглядає як загрозливий симптом того, що сектантський рух може бути провідником фашизму, потужним каталізатором ескалації профашистських настроїв, оскільки формує психологічну готовність масової свідомості до тотального перетворення людей на зомбі. (В даному контексті характерна назва одного з московських фашистських угруповань – «Національний Фронт Церква Наві» [8], де практикується культ таких собі абстрактних нордичних богів. З’єднуючи військове і релігійне, новонароджений «фюрер» цього об’єднання І. Лазаренко інтуїтивно вгадав, що фашистська організація є не просто армійським об’єднанням, а являє собою аналог общини, де спільний культ ідеально підкріплює принцип Єдиновладдя і авторитет керівника). Для того щоб масонський Орден набув специфічних рис, властивих фашистському спрямуванню, вся його доктрина таємного знання має бути пов’язана з образом Нації й повинна запропонувати якийсь сценарій «священної історії», де конкретна нація (насправді, можливо, відстала й принижена) має посідати в ній чільне місце. В Україні ми маємо значну кількість публікацій, присвячених темі арійського походження українського народу, що надають прекрасний матеріал для фашистських історіософських спекуляцій. При цьому самі книжки про «арійські» та «дотрипільські» корені українства можуть бути дуже далекі від фашистського екстремізму і фашистських орієнтацій у політиці. Наприклад, книжка Юрія Канигіна «Шлях аріїв. Україна в духовній історії людства», що стала своєрідним бестселером останніх років, не несе в собі нічого фашистського. Більше того, вона написана з гуманістичних позицій, де відстоюються принципи «сонячної» релігії, діаметрально протилежній «нічним» уподобанням фашизму. В книзі подана цікава гіпотеза про протистояння двох фундаментальних принципів світової історії – «єгипетського» (закритого, темного, масонського) і «арійського» (відкритого, сонячного, релігійно-монотеїстичного). Концепція походження аріїв відверто полемізує з її німецькою версією і як уявний експеримент цілком заслуговує на уважне прочитання. Однак остаточний висновок про те, що «істинними» арійцями є не хто інший, як українці, може бути легко ідеологізований і використаний у фашистських ідеологічних програмах. (Уже зараз можна стверджувати, що теза про арійсько-трипільське походження українців активно обговорюється, навіть узята на озброєння в колах УНА-УНСО). Російська націонал-ідеологія не має в своєму розпорядженні міфу, аналогічного арійській версії про походження українців. (Частково лакуну російської етнічної самоідентифікації заповнюють різноманітні моделі етнічно недиференційованого всеслов’янства або «географічно» зорієнтованого євразійства). «Російська ідея» в своїй історичній еволюції ніколи не вирізняла етнічний аспект, а, навпаки, виставляла на перший план аспект державно-імперський (згадаймо міф «Москва – третій Рим» монаха Філофея) і аспект релігійний (православ’я) як основні принципи своєї ідентифікації і протистояння Європі. Саме тому сценарій аутентичного фашизму в Росії не прищеплюється, а експансія фашистських ідей здійснюється в змішаних, еклектичних, «червоно-коричневих» формах. Ось чому стосовно Росії вживають термін комунофашизм для означення того пістрявого конгломерату складових частин, який характерний для російської специфіки націонал-патріотичної свідомості. (Оксюморон «націонал-більшовизму» в самій своїй самоназві фіксує цю тоталітарну суміш, можливу лише в соціальному Позадзеркаллі, так само, як і термін «лівий традиціоналізм», що, на думку П. Власова, поєднує в собі «пристрасну комуністичну мрію з православною і російською національною орієнтацією». [2]. Православна орієнтація російського націонал-патріотизму стримує проникнення в його середовище поганських культів і екстремістських сект, надаючи фашизму, що народжується в його рамках, риси релігійного фундаменталізму. 3. Фашизм як технологія На відміну від ідеології та міфології, технологія не припускає відтворення в рефлексії всіх зв’язків, що мають місце в дійсності, також як і цілісного, логічно-несуперечливого образу цієї дійсності. Технологія з самого початку онтологічна, її об’єктивна системність вибудовується сама собою, як результат введення певних вихідних параметрів. Соціальна технологія аналогічна машині: запущені механізми працюють незалежно від волі й бажань людей, причетних до їхнього запуску, і відтворюють наслідки, вельми далекі від цих бажань. Аналіз фашизму як технології не є поширеним засобом специфікації цього явища, хоча, можливо, саме в ній – ключ до його розуміння. (Частіше фашизм трактується в дусі Веберової парадигми «цілераціональної дії», згідно з якою ідеологічні постулати безпосередньо втілюються в соціальній практиці). Втім, зустрічаються публікації, в яких зроблено спроби розглядати фашизм з «технологічної» точки зору. Наприклад, у статті «Якщо ворог захоче» [7] поняття технології ототожнюється з технологією управління, вводиться передумова наявності двох фундаментальних технологій (технології мети і технології ворога), а у висновку йдеться про те, що фашизм належить до останньої. В реальності це ототожнення значною мірою звужує поняття технології, яке включає в себе набагато ширший спектр автоматизмів соціальної поведінки та стереотипів психічного реагування. Для того щоб наблизитися до прояснення технологічної основи фашизму, необхідно описати механізм, що є базовим щодо конкретних проявів цих автоматизмів та стереотипів і який об’єднує соціальні та індивідуальні прояви фашистського «стилю життя». На наш погляд, такою базовою «програмою» (якщо вживати комп’ютерні аналогії) є концепція апокаліпсису, яка перетворюється на колективне переживання. Фашизм як течія завжди розгортається на тлі цього переживання Кінця Світу, кінця часів, він завжди апокаліптичний, що надає його адептам небачену свободу від усіх культурних норм і цінностей. (Можна продовжити це міркування в напрямі, що будь-яка філософія апокаліпсису в зародку містить у собі фашизм, бо вона прирікає цей світ на неминуче знищення. Внаслідок цього фашизм можна визначити як «безлад», зведений не тільки в норму, але і в культ). Переживання апокаліпсису перетворюється на нескінченний карнавал, на фієсту, на «комунітас» (термін етнолога В. Тернера). В рамках цього свята погром набуває рис ритуальної жертви, а терор транспонується в план релігійного дійства. Кінець ХХ ст. і другого тисячоліття структурує апокаліптичне тло й поглиблює апокаліптичні переживання. Глобальні кризи, що вразили планету (Чорнобиль, СНІД, розпад СРСР, деструктивні соціально-економічні процеси на його руїнах), уявляються як здійснення давніх пророцтв. Книжка Нострадамуса стає настільною книжкою інтелігенції. Хвиля містицизму, що стала вже кічем, доводить апокаліптичні формули до свідомості мас. Зростає кількість сект, в яких твердження про швидкий кінець Світу слугує структурним стрижнем їхніх ідеологій, ієрархічної організації та деструктивних культів. Усі ці особливості формують потужне живильне середовище для трансмутації останніх у фашизм, який відрізняється від невизначеного побутового есхатологізму лише мірою кристалізації та оформленої інституціоналізації. Досягнення цієї міри має характер резонансної дії, внаслідок якої апокаліптичне світопереживання вибудовується в чітку технологію, у систему взаємопов’язаних алгоритмів, сценаріїв та локальних ігорних правил. У першому наближенні складові частини цієї системи можуть бути описані таким чином:
А) Примат естетичного над етичним. Гра як модифікація принципу «усе дозволено» Ця особливість є закономірним наслідком універсалізації апокаліптичного принципу в організації людської свідомості й самого людського буття. Оскільки есхатологічне світопереживання вбачає сенс історії лише в її самознищенні, то відмічена домінанта надає його адептам максимальну свободу від усіх моральних норм та цінностей, що їх виробило людство. Естетизація поведінки та буття пов’язана з необов’язковістю останнього. Той факт, що позаду залишається «брудна», гріховна історія, а попереду майорить перспектива Золотого Віку (тобто райського стану), спонукає людей до святкування цієї події. Тому аморалізм ситуації «кінця часів» набуває майже примусового, ритуального характеру. (Існує безліч свідоцтв етнологів щодо есхатологічних свят у народів країн «третього» світу, і всі ці свята відмічені свідомим порушенням основних моральних норм і заборон як інсценування Золотого Віку та водночас його наближення). Щодо фашизму, то можна стверджувати, що ці архаїчні типи поведінки свідомо моделюються та відтворюються. Однак – нині ціннісне наповнення деструктивної поведінки істотно відрізняється від есхатологічних свят традиційних суспільств і навіть від німецького фашистського руху. На відміну від європейських середньовічних апокаліптичних рухів, що вбачали в «кінці часів» провіщення Нового Царства щастя, добра та справедливості, навіть на відміну від Гітлера, який, використовуючи ідеї Меллера ван ден Брука, мріяв про новий світовий порядок у вигляді Тисячолітнього Рейху, новітні апокаліптики перетворюють деструктивну поведінку на самоціль. Крах утопій ХХ ст. зумовив самоцінність руйнування, породив той різновид апокаліптичного світогляду, що його можна визначити як апокаліптичний нігілізм. В цьому сценарії смерть не є лише моментом, фазою нового народження (як вчать будь-які традиційні вчення), але набуває абсолютного характеру, перетворюється на Смерть з великої літери. Наприклад, відомий сучасний російський апокаліптик О. Дугін вбачає смисл Росії в тому, «що через російський народ здійсниться остання думка Бога, думка про Кінець Світу» [9]. Саме ця установка на позаінституціональну поведінку в умовах свята «кінця часів», реалізація принципу «все дозволено» формує технологію впровадження ігрового начала та естетизацію всіх сфер соціального буття. Навіть поверхового погляду достатньо, щоб констатувати, що, незважаючи на жорстку ієрархію фашистських угруповань, їхні члени не є простим знаряддям виконання наказів, але складають своєрідний підвид Хейзінгової Homo Ludens. Не дивно, що саме тому фашистські рухи мають успіх у середовищі людей мистецтва. Імена митця Шикльгрубера-Гітлера, здібного дитячого письменника Сосо Джугашвілі-Сталіна, любителів і тонких поціновувачів поезії в осередках першого покоління людей у чорних шкірянках (типу Лариси Рейснер або терориста-есера Блюмкіна), Едуарда Лимонова або представників сучасної рок-культури є переконливою ілюстрацією його прагнення поширити принципи мистецтва на організацію соціуму, художньої форми на саме життя, перетворити останнє на естетичне видовище, театр, хепенінг, ототожнити політичну дію з режисурою масових дійств, моральний вибір – з відвертою стилізацією, в процесі якої інколи важко відрізнити власне фашизм від «гри-в-фашизм».
Б) Імператив чистоти Цей імператив базується на двох різних джерелах та відповідно – двох різних технологічних перспективах, які у реальному світі настільки зливаються в одне ціле, що для аналітика буває дуже важко їх відрізнити. Перша перспектива продовжує апокаліптичну лінію, згідно з якою у день Страшного Суду врятуються лише «вірні». У цьому контексті символ чистоти є синонімом вірності, знаряддям відокремлення «своїх» від «чужих», «чистих» від «нечистих». Друга технологічна перспектива цього імперативу пов’язана з алхімічною традицією європейського езотеризму, де символ чистоти означає радикальне перетворення усього низького на благородне, повну трансформацію душі, друге народження людини, моделлю якого виступає процес переплавлення неблагородних металів на золото. Матеріальним і брутальним виразом цієї алхімічної інтуїції є ритуальні «чистки», без яких неможливо уявити масштабний рух фашистського типу. Саме ця особливість дозволяє зрозуміти деякі дії, що з точки зору здорового глузду та елементарної раціональності видаються абсолютно безглуздими. Наприклад, тільки урахування символічного акту алхімічного перетворення суспільства та створення «Нової Людини» дає можливість зафіксувати ритуальний смисл сталінських репресій, його Великого Терору як універсального очищення суспільства. (В цьому символічному ритуалі поняття індивідуальної провини в раціонально-юридичному смислі повністю втрачає свій сенс). Сучасний французький дослідник А. Глюксман, який узагальнює течії фашистського типу за допомогою терміну «інтегризм», виділяє три основні об’єкти, на яких реалізується міфологема чистоти – праця, життя, мова. Ці об’єкти обумовлюють типологію інтегристських учень, а їх вибір – конкретну історичну та соціокультурну модифікацію інтегристського сценарію: «Що таке комунізм? – пише Глюксман. – Релігія праці, що підтримує непорушне довір’я до виробника, який виробляє себе самого, виробляючи світ, і який відсторонює себе від результатів своєї праці, стає не кимось іншим, а власним рабом, перед тим, як побачити, ніби в дзеркалі, свого Володаря і володаря універсуму. Що таке расизм? Релігія життя, що євгенічно відтворює себе, повстає проти ризикованого виродження, утверджує себе як чиста раса, гарантуючи собі безсмертя крові і грунту. Що таке інтегристська віра? Релігія мови, що розглядається як безсумнівна і невідчужена, без шлаків і вивертів. Звідси скандал, скоєний Салманом Рушді, який зважився припустити, що священний текст, Коран, може включати параграфи сумнівні, дещо попсовані, навіть сатанинські. Для релігії мови – змішані віршики, для релігії життя – змішана кров, для релігії праці – непродуктивні біржові спекуляції. Трійця проклятих змішувань, три версії «гріха із гріхів» [3]. Безумовно, типологія французького мислителя не відтворює всього різноманіття фашистських сценаріїв алхімічного перетворення суспільства на засадах міфологеми чистоти, не враховує можливості існування «гібридів», у яких дивовижно переплітаються всі об’єкти, виділені Глюксманом, та фантастичні алхімії, де «чистота» не пов’язується з жодним з об’єктів і впроваджується заради самої себе. (Прикладом останньої є, на наш погляд, сталінський терор). Але цінність його теоретичної розробки полягає в чіткій фіксації принциповості «алхімічної» симптоматики для всіх різновидів інтегристської (тобто фашистської) хвороби ХХ ст.
В) Знакова системотехніка управління Названий аспект фашизму як технології відбиває той бік апокаліптичної свідомості, коли переживання чистоти обертається усвідомленням порожнечі як корелята Небуття, Смерті, Ніщо. На цій апофатичній стадії технологія демонструє свою фактичну байдужість до ідеологічного виправдання певного типу поведінки та повну підпорядкованість ідеології, яку М. Мамардашвілі називав «знаково-мовною системотехнікою». В її силовому полі ідея втрачає свою змістовну визначеність і перетворюється на Слово-Гасло, тобто чистий сигнал-збудник. Цей факт прихованої боротьби фашизму з ідеологічним принципом як таким, що залишився непоміченим багатьма дослідниками, спонукає філософа до формулювання основного парадоксу фашизму як технології: «Парадоксально те, що сучасні ідеократії («ідеологічні держави») менш за все звертаються до ідей як до переконань, а більш за все, отримавши тим чи іншим шляхом набір дезорганізованих свідомостей (це одна з характеристик «маси» в сучасному смислі слова), до системотехніки знаково-мовної мобілізації мас, до маніпуляції ними» [6]. Не важко помітити, що в технології цієї системотехніки відбувається інверсія традиційної ідеократії в тому смислі, що влада Ідеї підмінюється ідеєю Влади, влади як принципу без будь-якого змістовного наповнення. Відмічена особливість була дуже влучно сформульована Дж. Оруеллом в сентенції головного ідеолога цього принципу О’Брайена («1984») про те, що метою Влади є лише сама Влада. Іншим прикладом застосування подібної системотехніки (який має дедалі більше прихильників у сучасних фашистських ідеологіях) є так звана «філософія прямої дії». Як і у випадках знаково-мовної мобілізації мас (де ця мобілізація впроваджується заради самої мобілізації) та оруеллівського застосування влади заради демонстрації ідеї влади, «пряма дія» є зразком повної незалежності від будь-якого ціннісного навантаження та раціональної мети, оскільки характер цієї дії та її спрямованість не має абсолютно ніякого значення. Наприклад, один з ідеологів сучасного російського фашизму М. Вербитський ось як обгрунтовує його програмну основу: «Містицизм, езотерика, глобальний терор – усі засоби чудові. Це має назву філософії прямої дії» [1]. Сформульована відсутність змістовно-ціннісної основи запропонованої «прямої дії» як поведінкового стандарту та ідеалу також наочно присутня в іншого адепта російського фашизму Е. Лимонова, який у своєму інтерв’ю на запитання: що його партія може висунути як антитезу західному стилю життя? – відповів: «Дати молоді марші, процесії, війну, перемогу. Війна оздоровлює кров нації» [4]. Байдужість до кінцевої мети цієї гіпотетичної війни (тобто синоніма «прямої дії») проявляє себе в невизначенні її місця. Війна заради війни, згідно з цією логікою може відбуватися де завгодно, в будь-якій довільно обраній географічній точці. Резюмуючи наш попередній аналіз, можна дійти висновку, що відмічені нами основні аспекти фашизму (фашизм як ідеологія, фашизм як міфологія, фашизм як технологія) хоча й утворюють якусь єдність, однак не можуть бути зведені до універсальної типологічної моделі. Фашизм як явище достатньо різнорідне, тобто його ідеологічні, містичні, сектантські, деструктивні складові частини часто-густо не можуть бути з’єднані в теоретично послідовне світоглядне кредо. Його конкретно-історична форма значною мірою залежить від культурних традицій, політичної ситуації, участі різних течій та сил тощо (саме це мав на увазі М. Мамардашвілі, засвідчуючи «протеобразність» фашизму, тобто його спроможність кристалізуватися чи як расизм, чи як радикальний націоналізм, чи як загальнототалітарна червоно-коричнева суміш «комунофашизму» та «націонал-більшовизму» з православним кольором). Але значною мірою «ідентифікаційним кодом» фашизму, що надає йому рис чіткої соціально-політичної визначеності, виступає його технологічний аспект, деструктивно-нігілістичні моделі соціальної поведінки, можливі на тлі колективного переживання близького Апокаліпсису. В умовах відсутності захисних механізмів громадянського суспільства, особливо в ситуації обвальної кризи можливе коротке замикання всіх складових частин фашизму як «точки біфуркації». В ситуації, коли загальний вибух може сприйматися як єдиний вихід, фашистську спокусу простих «рішень» не можна ігнорувати, як не можна применшувати фашистську небезпеку в посткомуністичних країнах з кризовою економікою та незрілими демократіями. Джерела
|