Україна і Росія у системі пріоритетів та політики США

Останнє десятиріччя позначилося найбільшими геополітичними змінами за сторіччя. До останнього часу на провідних ролях у світі виступали, крім США, і євразійські країни. Розпад СРСР став поштовхом для утвердження єдиної глобальної наддержави – Сполучених Штатів Америки. Між тим, саме Євразія, котру З. Бжезінський називає «головним призом» Америки, лишається шахівницею, на якій триває боротьба за геостратегічне лідерство у світі. Зрештою, тезу «хто контролює Євразію, той контролює світ» докладніше розглянемо згодом. А тут підкреслимо лише, що саме відповідно до цієї аксіоми США будують свою стратегію, виходячи із домінантного становища на євразійському континенті.

В основі відмінностей між європейською (російською зокрема) та американською зовнішньою політикою лежать принципи, на яких грунтуються підходи двох «шкіл дипломатії». В той час, коли панівною в Європі була і залишається так звана концепція рівноваги сил, то американська дипломатія запропонувала принцип етнічного самовизначення (маються на увазі «Чотирнадцять пунктів» Вудро Вільсона), коли безпека держав залежить «не від військових союзів, а від колективних дій». Слід зазначити, що Сполучені Штати упродовж півтори сотні років не мали проблем щодо безпеки, та коли «вони її торкнулись, Америка двічі брала участь у світових війнах, розпочатих європейськими націями» [6, 12]. В обох випадках американці мали змогу пересвідчитися, що принцип рівноваги сил, запропонований європейцями і спочатку рішуче заперечуваний Сполученими Штатами, якраз і гарантував їхню безпеку. Щоправда, лише доти, доки цей принцип діяв відповідно до первісного задуму. Його порушення змушувало США дедалі активніше втручатися в європейську політику.

Безперечною вадою системи рівноваги було й залишається те, що вона не запобігає виникненню конфліктів та воєн. За задумом, вона лише обмежує масштаби криз і можливості домінування одних країн над іншими. За своєю суттю «система рівноваги сил неспроможна повністю задовольнити кожного з членів міжнародного співтовариства; найкращим чином спрацьовує, коли здатна знизити рівень невдоволеності до такої міри, за якої ображена сторона не прагне розвалити міжнародний порядок» [6, 13]. Загалом можна констатувати, що даний основоположний принцип європейської дипломатії застосовувався при створенні найбільшої міжнародної інституції – Організації Об’єднаних Націй.

Протягом своєї історії США здебільшого намагалися не брати участі в системі рівноваги сил. У період «холодної війни» в політиці двох наддержав, у світі двох систем можна було говорити про фактичне домінування американського принципу етнічного самовизначення над європейським принципом рівноваги сил. Однак, як не парадоксально, саме Сполучені Штати останнім часом починають щодалі більше виступати апологетом «балансової» політики. Це, мабуть таки, в першу чергу спричинене закінченням епохи двополюсного світу. Наслідком двох світових воєн стало й те, що Європа фактично відмовилася від практики союзів, віддавши перевагу методам колективної безпеки, навіть без участі США (як бачимо це на прикладі ОБСЄ). Між тим, чи не найкращим свідченням переорієнтації європейської дипломатії на американські принципи стало створення НАТО. Якщо основним завданням союзів була протидія конкретним загрозам, що передбачало визначені обов’язки для певних країн, то концепція колективної безпеки не розрахована на наявність конкретної небезпеки, не дає повної гарантії безпеки окремим націям (згадаймо конфлікт членів НАТО Греції і Туреччини навколо Кіпру) і водночас не дискримінує жодної з них.

Концептуальні підходи до визначення ролі України і Росії
в Євразії

На думку Г. Кіссінджера, світова система ХХІ ст. характеризуватиметься двома наочними протиріччями – фрагментацією, з одного боку, і глобалізацією, з другого. Міжнародний світопорядок нагадуватиме європейську систему ХVIII-XIX ст., складовими якого стануть США, Європа (об’єднана), Росія, Китай, Японія, можливо Індія, а також багато середніх і невеликих країн. «Водночас міжнародні відносини вперше набудуть справді глобального характеру» [6, 15].

Що ж стосується ролі, яку відіграватиме у майбутньому світопорядку Європа, то більшість дослідників (у тому числі Г. Кіссінджер та З. Бжезінський) сходяться на єдиному висновку: той, хто контролює євразійський материк – той контролює світ. На думку З. Бжезінського, «держава, що панує в Євразії, контролювала б два з трьох найбільш розвинених та економічно продуктивних світових регіонів» [3, 44]. Безперечно й те, що євразійські потужності (75% населення світу, 60% світового ВВП і близько трьох чвертей енергетичних запасів Землі) набагато перекривають аналогічні показники США. З. Бжезінський тут же називає шість найбільших після американської економік і двох претендентів на регіональну гегемонію і глобальний вплив – Росію та Китай (згодом він включив сюди і Францію. – Авт.). Підсумовуючи усе це, вчений-політик стверджує, що «на щастя Америки, Євразія надто велика, аби бути єдиною у політичному сенсі».

Пояснюючи одвічне прагнення імперської Росії до збільшення своїх територій, цікавого висновку доходить Г. Кіссінджер. Він стверджує про поширеність серед російської еліти міфу про «месіанське призначення» Росії, що, зрештою, постійно підштовхувало її до розширення своїх кордонів. Натомість чимало інших аналітиків часто пояснюють російський експансіонізм комплексом відсутності у росіян почуття безпеки. Опинившись у межах кордонів, яких не було за весь час її існування, Росія змушена буде витратити чимало зусиль для переосмислення своєї ролі у новому світопорядку. Чи зможе вона перебороти виклики реальності і відмовитися від ідеї відновлення імперії? Принаймні Г. Кіссінджер у це не вірить.

Особливої уваги заслуговують підходи Сполучених Штатів до політики, яку Росія проводить на території колишніх радянських республік. Надто примітно, що Кіссінджер і Бжезінський незалежно один від одного доходять висновку про надзвичайне значення України для відновлення потужності Російської імперії. Г. Кіссінджер наводить висловлювання О. Солженіцина з його праці «Як нам облаштувати Росію», де той прямо заявляє про необхідність Росії позбутися інородців (тобто неслов’ян. – Авт.), об’єднавшись з Україною, Білоруссю та Казахстаном, що становитиме близько 90% території колишнього СРСР.

Що ж до «феномена України», то З. Бжезінський, зокрема, тут категоричний: «без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може змагатися за імперський статус, але тоді вона стала б загалом азіатською імперською державою» [3, 61]. Саме тому З. Бжезінський без вагань відвів Україні роль каталізатора розвалу СРСР, зазначивши при цьому, що втрата українських земель «стала центральною геополітичною подією... для подальшого послаблення Росії».

З огляду на такі переконання, а також враховуючи заперечення політичною ідеологією США (одним з теоретиків якої є, до речі, З. Бжезінський) відновлення потужності Росії, можна порушити риторичне питання: чи Америка сприятиме Росії в її прагненні повернути до поля свого геополітичного впливу Україну, без якої відновлення євразійської імперії неможливе? Додатковим чинником напруги є те, що навіть у разі перетворення Росії на імперію не євразійського, а азіатського типу, вона автоматично втрачає шанси посісти панівні позиції у світі. Таким чином, можна зробити висновок, що основна боротьба за геополітичний вплив у світі розгорнеться в Європі, точніше, у східній її частині. Цієї думки дотримується, зокрема, З. Бжезінський, в інтерпретації якого Євразія (він називає її ще «євразійською шахівницею») умовно поділяється на чотири платформи. Перша – «захід» (включає всю Західну та Північну Європу); друга – «серединний простір» (Росія, Білорусь та Північний Казахстан); третя – «південь» (Близький Схід, Середня Азія, Аравійський півострів та західна частина Індії); і четверта – «схід» (Китай, Корейський півострів, Японія та південно-східна Азія). Надзвичайно примітним є те, що одна країна цілком випала з цієї схеми, опинившись у точці перетину «заходу», «півдня» та «серединного простору» – це Україна.

Геостратегічно активні держави та геополітичні центри

Донедавна у середовищі провідних геополітиків точилися суперечки навколо двох підходів – «морського» та «сухопутного». Сенс полягав у тому, де більше значення має владарювання – на морі, чи на суші. Врешті-решт, більшістю була прийнята концепція євразійської «опорної території», запропонована Харольдом Маккіндером. Пізніше він трансформував її в ідею «серця» Східної Європи у відомому своєму афоризмі: «Хто володіє Східною Європою – той володіє Серцем Землі; хто володіє Серцем Землі – той володіє Світовим Островом (Євразією); хто володіє Світовим Островом – той володіє світом». Таким чином, американські дослідники цілком припускають можливість появи в Євразії серйозного конкурента життєвим інтересам Сполучених Штатів, їхньому lebenstraum (життєвому простору).

Не підлягає сумніву занепокоєність США самою такою можливістю, що вимагає від Сполучених Штатів кроків на випередження, які передбачають (в інтерпретації З. Бжезінського):

· виявити потенційних геополітичних конкурентів (геостратегічно активні держави) в Євразії та визначити їх зовнішньополітичні цілі;

· чітко визначити принципово важливі з географічної точки зору євразійські держави (геополітичні центри), чиє розташування має ефект каталізатора або для геостратегічних країн, або для формування передумов їхньої появи;

· сформулювати політику США з метою компенсації або контролю вищезазначених процесів в інтересах життєвих цілей США, а також скласти концепцію геостратегії, яка встановлює взаємозв’язок між конкретними політичними курсами США у глобальних масштабах [3, 53].

Американці трактують активні геостратегічні держави як такі, що мають здатність і політичну волю здійснювати владу або справляти вплив за межами власних кордонів з метою змінити – до міри, коли це не відбивається на інтересах США – наявне геополітичне становище. Такі країни мають необхідний потенціал і намагаються оволодіти регіональним або світовим лідерством через прагнення до національного самоствердження, релігійного месіанства або економічного домінування. Водночас вважається: хоч геостратегічно активні держави є зазвичай важливими і потужними країнами, проте не всі вони стають геостратегічно активними.

До категорії геополітичних центрів прийнято відносити країни, чия значущість випливає не з їхньої сили, а з геостратегічного розташування і наслідків цього для активних геостратегічних держав. Особлива роль геополітичних центрів обумовлюється такими чинниками: їхнім доступом до важливих регіонів або ресурсів, потрібних для геостратегічних діючих осіб; роллю щита, що має життєво важливе значення для інших країн.

У межах сучасного світу американські дослідники виокремлюють п’ять ключових геостратегічних діючих осіб (без урахування США) – це Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія, а також п’ять геополітичних центрів – Україна, Азербайджан, Туреччина, Іран та Південна Корея. З. Бжезінський активно відстоює тезу про те, що існування геополітичних центрів має дуже серйозні політичні і культурні наслідки для більш активних сусідніх геостратегічних діючих осіб. А ідентифікацію ключових європейських центрів та їхній захист він безапеляційно називає «принциповим аспектом глобальної геостратегії Америки» [3, 55].

Якщо поглянути на карту Євразії, то увагу привертає те, що усі п’ять країн другої категорії або мають спільний кордон з однією і тією ж країною (Україна, Азербайджан, Іран), або розташовані у безпосередній близькості до неї (Туреччина, Південна Корея). Неважко зрозуміти, що ця країна – Росія. Між тим, така надзвичайна увага до однієї країни та до оточення її п’ятьма геополітичними центрами легко в’яжеться з відомою концепцією З. Бжезінського про створення так званих санітарних зон навколо Російської Федерації. Чи означає це, що Америка свідомо закриватиме очі на дії чотирьох інших конкурентів (Франція, Німеччина, Китай та Індія), натомість зосередивши свій погляд лише на одному?

Росія у системі пріоритетів США

Безперечно, що США цілком усвідомлюють потенціал чотирьох конкурентів, особливо стосовно Німеччини та Китаю. Водночас підходи до них, порівняно з увагою до Росії, не можна назвати ключовими. Наочно це проявляється на прикладі Франції. За словами З. Бжезінського, попри те, що «Франція... прагне центральної політичної ролі в об’єднаній Європі» і «намагається знову представляти собою Європу», вона не може вважатися світовою державою. Основний партнер і конкурент Франції за регіональне лідерство в Європі Німеччина «знає реальні межі французької потужності», а також те, що вона «значно слабша за Німеччину в економічному плані, до того ж її військова машина не вирізняється високою компетентністю» [3, 83].

Подібні оцінки американських експертів великою мірою грунтуються на реальних фактах, здобутих унаслідок військового співробітництва під час війни у Перській затоці в 1991 р. Що стосується найбільш небезпечного для Америки альянсу, то тут розглядаються в основному дві можливі осі: Франція-Німеччина-Росія та Росія-Іран-Китай. В обох випадках основною метою союзів буде витіснення США із Євразії. На даному етапі розгляд обох варіантів має переважно теоретичний характер, однак це не зупиняє американських дослідників, які, виходячи з концепції геополітично активних країн, повинні весь час тримати процеси можливих новотворень у полі зору США з огляду на їх динамізм та непередбачуваність.

Сценарій серйозного перегрупування сил в Європі, зокрема стосовно створення франко-німецько-російського союзу, хоч і видавався малоімовірним, почав набувати своїх рис у 1996 р. (частково це було пов’язано з приходом до МЗС Росії колишнього голови Служби зовнішньої розвідки Є. Примакова). Реальним імпульсом для формування коаліції стала взаємна занепокоєність трьох країн посиленням ролі США в загальноєвропейських справах. У даному випадку лідери Франції, Німеччини і Росії виходили з того, що наявна монополярність світу викликала прагнення домінуючої сторони (США) одноосібно розпоряджатися наслідками розвалу соціалістичного блоку в Європі, що спонукало європейців до створення системи противаг, яка цілком в’язалася із згадуваними вже традиціями європейської дипломатії.

Реалізація три- або двостороннього (франко-російського чи німецько-російського) партнерства могла б відбутися лише у разі призупинення процесу загальноєвропейського об’єднання або погіршення стосунків Європи з Америкою. Однак це суперечило б наріжному принципові європейської політики, за яким відновлення втраченого балансу у монополярному світі можливе лише за умов існування дієвого політико-економічного союзу на противагу Америці. У цьому сенсі Євросоюз, що набуває чітких кордонів і важелів та має півсторічну історію, вигідно відрізняється від ефемерного альянсу з непередбачуваною Росією.

Американська політика в Європі не дає шансів скільки-небудь відчутному погіршанню взаємин між США та Євросоюзом. Навпаки, усвідомлюючи, що на карту поставлена довгострокова роль і присутність США в Європі, Сполучені Штати дають зрозуміти, що зацікавлені у співробітництві з ЄС насамперед як з глобальним партнером, а не регіональним спільним ринком, який утворено з країн-союзниць по НАТО (про це було заявлено у Мадридській американо-європейській декларації в грудні 1995 р.). Отже, США свідомо йдуть на відсторонення Росії від Євросоюзу, а з цього випливає, що навіть об’єднана, економічно розвинена Європа непокоїть їх менше, ніж розорена Росія. Аби перешкодити укладенню альянсу останньої з Францією та Німеччиною, Америка фактично висловилася за можливість трансформації НАТО на основі формули 1+1 (США+ЄС).

Кроком у цьому напрямі стало створення Об’єднаної спільної оперативної групи НАТО (1996 р.), що має опікуватися власне європейськими військовими справами. Для посилення впливу на Францію США навіть розглядають можливість передачі Західноєвропейському союзу більших повноважень у керівництві Північноатлантичним альянсом [3, 96-97]. Таким чином, Сполучені Штати намагаються збудувати потужну систему взаємозалежності зі своїми основними партнерами в Європі, унеможлививши їхнє зближення з РФ. Таке демонстративне виштовхування Росії з європейської арени є реалізацією першого із двох сценаріїв політики США стосовно зближення РФ з ЄС.

Другий варіант, запропонований Г. Кіссінджером, грунтується на протилежному умовиводі – убезпечити Росію від неї ж самої можна лише наданням їй можливості інтегруватися до Європи. Проте суттєвою вадою даного плану є те, що в ньому мало враховується нинішня різниця між економічними реаліями Росії та Європейського союзу. До того ж сам Г. Кіссінджер погоджується з наразі пануючою в колах американської адміністрації тезою про те, що приєднанню нових країн до ЄС має передувати вступ до НАТО. Подібна теза, паралельно до американської позиції, поділяється практично більшістю західноєвропейських країн. Адже першим кроком Польщі, Угорщини і Чехії стало приєднання до Альянсу, що викликане менш жорсткими вимогами членства порівняно з вимогами вступу до Європейського союзу.

Як уже зазначалося, нинішня політика Сполучених Штатів щодо Росії не має на меті сприяти їй повноцінно інтегруватися до ЄС і НАТО. Крім того, створення найбільш небезпечного для США союзу у складі Франції, Німеччини та Росії ставиться під сумнів самою «трійкою». Домовленості президентів цих трьох країн під час останньої зустрічі, що відбулася 28 березня 1998 р. у підмосковній резиденції Бориса Єльцина, хоч і давали Сполученим Штатам певні підстави для побоювань, проте внаслідок краху російської економіки можуть лишитися нереалізованими. За інформацією Франс Прес, США найбільше занепокоїла заява речника Жака Ширака Катрін Колон про те, що в подальшому цей саміт «підтвердить місце та роль Росії в Європі, спільно підтримувані Францією та Німеччиною, обидві з яких керують процесом європейського реформування і поділяють позиції Росії». Особливе роздратування американського держдепартаменту викликало нав’язливе повторювання неологізму «велика вісімка», що лунало з вуст не лише Єльцина, а й Коля та Ширака [1]. І хоча Гельмут Коль запевняв, що тристоронній «союз не спрямований проти когось», було зрозуміло, що йдеться саме про США, які є «більше союзником, ніж ворогом у протистоянні цивілізацій» [9]. Однак розгортання гострої системної кризи російської економіки на тлі загальних проблем європейського об’єднання, а також залишення політичної арени великим симпатиком Росії Гельмутом Колем не дають достатніх підстав сподіватися, що видані Катрін Колон кредити російському президентові матимуть логічне продовження.

До певної міри ускладнить і саму реалізацію створення осі Париж-Берлін-Москва нещодавня перемога німецьких соціал-демократів. В умовах загального «полівіння», що відбувається у Західній Європі, зв’язки між соціалістичними урядами Франції, Великобританії та Німеччини лише міцнішатимуть. Тому не виключена можливість внесення корективів щодо участі Росії як третього учасника франко-німецького союзу. Принаймні новий канцлер Німеччини Шрьодер та його британський колега Блер одразу ж після того, як стало відомо про перемогу німецьких соціал-демократів, висловилися за ідею створення трикутника Париж-Берлін-Лондон, що має значно більше шансів на реалізацію, ніж розтягнута геополітична вісь за участю Москви.

Сполучені Штати, таким чином, можуть на кілька років забути про франко-німецько-російський альянс (у разі реалізації він становив би пряму загрозу інтересам США в Європі) і переключитися на інший можливий напрям напруги, про що вже згадувалося. Йдеться про створення осі Росія-Іран-Китай, що видається вельми перспективною для російських геополітиків і зовсім небажаною для американців, які не забули про 10-літній період існування радянсько-китайського блоку. Американські дослідники, зокрема З. Бжезінський, вважають, що основним імпульсом, який підштовхує Росію до Китаю, стало розчарування у «невдалій спробі орієнтації (Росії. – Авт.) на Захід». Водночас сам З. Бжезінський не хоче визнати очевидного факту, за яким Америка свідомо штовхає Росію в китайські обійми, не дозволивши їй інтегруватися до Європи.

Безперечно, слід мати на увазі, що США ніколи б свідомо не давали імпульсу російсько-китайським взаєминам, якби не були переконані у відсутності у них взаємного тяжіння. Відправним пунктом для створення союзу Росії, Китаю та Ірану логічно могла б стати не спільна ідеологія, а «взаємні образи» стосовно Америки [3, 72]. Використання цього чинника недвозначно пов’язується з ім’ям колишнього прем’єр-міністра Росії Є. Примакова, якого американська преса охрестила «архітектором непоступливої російської зовнішньої політики» (газета New York Times), «шпичаком, що заважає сидіти американським і західним дипломатам», та «ідеологом, якого насамперед цікавить колишня радянська велич» (газета Washington Post). Тому чимало російських аналітиків висловлювали переконання, що знання Сходу і непересічна рішучість допоможуть Є. Примакову створити коаліцію з геополітичною ставкою на обмеження домінантного впливу США в Євразії.

Основна «причина зближення Росії та Китаю – їх спільне прагнення не допустити безмежного панування у світі Сполучених Штатів. Відчуваючи свою слабкість порівняно з США, Москва і Пекін готові активно взаємодіяти в питанні втілення в життя ідеї багатополюсного світу, в якому їхні голоси лунали б нарівні з голосом Вашингтону. Значною мірою саме тому позиції Росії та КНР з багатьох міжнародних проблем близькі або збігаються – розширення НАТО, конфлікт у Косово, корейський «вузол» і т. ін.» [2].

Відправним пунктом для альянсу став візит Бориса Єльцина на початку 1996 р. до Китаю, де було підписано декларацію про наміри неприйняття політики США. Наприкінці того ж року китайський прем’єр Лі Пен відвідав Москву, де підтвердив намір дати гідну відповідь гегемонії Сполучених Штатів. Такі дії особливо активно віталися російською елітою, яку мало обходили розбіжності між економічною ситуацією в Росії та Китаї.

У липні 1998 р. відбулося пожвавлення російсько-китайських контактів на вищому рівні. Так, 2 липня Є. Примаков (тоді міністр закордонних справ) взяв участь у зустрічі в Казахстані п’яти держав-учасниць Шанхайської (1996 р.) та Московської (1997 р.) угод про зміцнення довіри у військовій галузі. Окрім Примакова (Борис Єльцин не приїхав через проблеми із здоров’ям), у зустрічі брали участь керівники Казахстану, КНР, Киргизстану і Таджикистану. Було підписано спільну заяву про активний розвиток консультацій з питань безпеки з прицілом на стратегічне військове партнерство. Саміт продемонстрував особливе зближення Росії з Казахстаном і Китаєм. Того ж місяця (14 липня) до Китаю здійснив робочий візит тодішній прем’єр-міністр С. Кирієнко. Він зустрівся з головою КНР Цзян Цземінем і прем’єром Чжу Жунцзи. Вирішувалися питання співробітництва у торгівлі і науковій галузі, в тому числі ядерній енергетиці.

Одразу ж по тому, 22 липня, Є. Примаков прибув безпосередньо до Пекіна з п’ятиденним візитом. Поїздка була ще одним етапом підготовки російсько-китайської зустрічі на найвищому рівні у вересні, яку згодом було перенесено. Головною темою переговорів Є. Примакова з Цзян Цземінем стала ситуація у Косово, проблеми врегулювання на Близькому Сході і Корейському півострові. Ця зустріч укотре продемонструвала прагнення двох країн сформувати новий центр тяжіння в Азії у складі Росії та Китаю.

Проте «така перспектива уявляється... нереальною. Насамперед тому, що КНР не піде на такий союз. У КНР чудово розуміють, що об’єднання з одним проти інших негайно призведе до краху стратегії модернізації. Лише збитки у торгівлі з США (на сьогодні вона сягає 65 млрд дол., тоді як російсько-китайський товарообіг не перевищує 7-8 млрд дол.) становлять десятки мільярдів доларів на рік». Не кращими виявляються й перспективи для Росії, яка усвідомлює, «що нова «вісь» нічого, крім негараздів, не принесе і Москві. Розширене НАТО автоматично перетвориться на стовідсоткового супротивника Росії, більшість азійських держав повернуться на ворожі позиції» [2]. Піти на подібний ризик ні Росія, ні Китай на сьогодні не можуть.

Однак Росія продовжує розвивати південно-східний вектор своєї зовнішньої політики, завдяки чому отримав імпульс розвиток російсько-іранських контактів, що упродовж липня-вересня 1998 р. активно ініціювалися заступником міністра закордонних справ РФ Б. Пастуховим (питання розподілу північної частини шельфу Каспійського моря), Г. Селезньовим та Б. Березовським (пропозиція Ірану приєднатися до СНД). Безперечно, що коаліція Росії, Китаю та Ірану могла б виникнути тільки у тому випадку, коли б «Сполучені Штати виявилися настільки необачними, щоб викликати антагонізм в Китаї та Ірані одночасно» [3, 140]. Однак навіть у такому разі Китай та Іран не були готовими до геополітичного союзу з ослабленою Росією. На думку З. Бжезінського, жоден з членів коаліції не досягне скільки-небудь відчутних результатів, а для Китаю це може означати кінець надходження інвестицій. Найменше від цього постраждав би Іран, який виявляє щодалі більше прагнення до співробітництва з Росією у питанні каспійської нафти та ядерних програм.

Таким чином, США не вбачають реальної загрози своєму геополітичному лідерству з боку динамічних євразійських країн без укладення ними союзу з Росією. Кроки Сполучених Штатів останніх років свідчать про те, що вони не збираються лишати Росії іншого шансу завершити реформування своєї економіки і досягти успіху, окрім як змусити її відмовитися від амбітних планів відновлення біполярної моделі світу. Останній візит Б. Клінтона до Москви, що відбувся 1-2 вересня 1998 р., показав, що США і надалі проводитимуть політику ослаблення Росії, аж поки та не визнає відновлення свого статусу наддержави неможливим.

Для досягнення цієї мети американська адміністрація готова надати в Росії підтримку тому кандидатові на виборах 2000 р., який зможе оптимально врахувати зацікавленість США у «новому курсі». Розвідувальний характер поїздки Клінтона до Москви підтверджує тезу, що Сполучені Штати більше не розраховують на Б. Єльцина, шукаючи «свого» кандидата. Б. Клінтон вперше за всю історію зустрічей з Єльциним (їх було 13) влаштував прийом для провідних російських політиків, куди були запрошені всі можливі кандидати на посаду президента РФ. А це означає, що Сполучені Штати більше не хочуть очікувати, вони готові формувати потрібну їм московську владу і вже роблять це.

Україна – пріоритет США тільки щодо Росії?

Американські дослідники неодмінно віддають Україні роль геополітичного центру на теренах колишнього Радянського Союзу, повсякчас наголошуючи на необхідності існування незалежної української держави як «якоря» непередбачуваної Росії. Особливих зусиль щодо цього докладає З. Бжезінський, який прямо пов’язує неможливість відновлення Росією імперського статусу без повернення України в лоно «братніх народів». Причому, якщо Москві вдасться повернути собі контроль над Україною «з її 52-мільйонним населенням і значними ресурсами, а також виходом до Чорного моря, то Росія автоматично знову отримає засоби для перетворення на потужну імперську державу, що розкинеться на просторах Європи та Азії» [3, 62].

В українсько-російських взаєминах неможливо обминути ще один аспект, на якому неодноразово наголошує Г. Кіссінджер, – проблему релігійної автентичності. Те, що Росія змогла штучно подовжити історію власної державності внаслідок механічного приєднання періоду Київської держави, має особливе значення з огляду на місце хрещення Русі, яке відбулося саме на київських пагорбах. Таким чином, Кіссінджер робить доречне зауваження, що втрата України була особливо болісною для релігійних почуттів росіян [6, 743], які ототожнюють Київ з «матір’ю міст руських». Це й викликає особливий спротив відокремленню Української Православної церкви від Московського патріархату, який відклав вирішення цього питання на невизначений строк.

Таким чином, відновлення підпорядкованого статусу України призвело б до відновлення імперської потуги, об’єднаної не лише близькими слов’янськими коренями, але й релігійною автентичністю. Розгляд України лише крізь призму її геополітичного розташування підтверджує тезу, що існування незалежної України вбачається Сполученими Штатами виключно як «держави на рубежі» напрямку російських геостратегічних інтересів.

Подібної позиції дотримуються не лише американські дослідники, які не приховують своєї зацікавленості у підтриманні «форпостного» стану України щодо РФ, але й їхні російські колеги. Віце-президент російського Інституту національної безпеки та стратегічних досліджень С. Казеннов наполягає на тому, що «Україна має проміжне, «околичне» геополітичне розташування між європейською, передньоазіатською, російською геополітичними суперструктурними платами. У цьому – її постійна геополітична «несамодостатність», що з часом зовсім не зникає, якими б самостійними шатами її не намагалися прикрити. Це історичний і геополітичний факт – і в цьому немає нічого підступного щодо України» [5]. Особливої уваги заслуговує те, що С. Казеннов паралельно З. Бжезінському висловлює гіпотезу про ті ж самі, вже згадувані, три геополітичні плато, на перетині яких розташована Україна.

Збігаються погляди американських і російських політологів і стосовно особливої ролі України в Євразії. Причому навіть наголошується на небажаності для України конфронтації Росії з США. Російські аналітики, які займаються зовнішньою політикою, одностайні у тому, що Сполучені Штати прагнуть, аби «на континенті (Євразії. – Авт.) була не одна провідна держава, а багато середніх, відносно стабільних і обмежено сильних.., але обов’язково слабших порівняно із Сполученими Штатами як окремо, так і разом» [4]. Отже, виведення України із сфери російського впливу є для американської дипломатії першочерговим завданням.

Окреслених рис у цьому напрямі політика США щодо України почала набувати лише з 1994 р. Як зазначалося вище, наріжним каменем зовнішньої політики Сполучених Штатів до сьогодні був принцип етнічного самовизначення, який повсякчас нехтувався залежно від інтересів США у тій чи іншій частині земної кулі. Характерно, що існування України мало обходило США до того моменту, поки політика тодішнього міністра закордонних справ Росії А. Козирєва (вона мало влаштовувала російську еліту) перебувала у полоні мрій про російсько-американське панування у світі. Коли очевидним став факт, що США не збираються ділитися владою, яка звалилася на них, і мають намір втручатися у справи не лише Східної Європи, але й СНД, А. Козирєва замінив директор СЗР Є. Примаков, і російська зовнішня політика зазнала значного повороту у ставленні до Сполучених Штатів.

Зрештою, переорієнтація американської дипломатії відбулася на два роки раніше, ніж сталися кардинальні зміни у Міністерстві закордонних справ РФ, тобто у 1994 р. Причиною цього послужило тверде переконання як американців, так і росіян, що «Україна з часом буде якимось чином «реінтегрована» в Росію. Приблизно у той самий час сталося так, що З. Бжезінський назвав процесом лобової сутички геополітичних та історичних сумнівів Росії щодо самостійного статусу України з точкою зору США, підкресливши, що «імперська Росія не може бути демократичною» [3, 126-127]. Тому ставка американської дипломатії на недопущення відновлення контролю Росії над щойно втраченими територіями пов’язується передусім з підтриманням статус-кво України, потім – Азербайджану (закавказький напрям) та Узбекистану (ключ до Середньої Азії).

Підтримання такого статусу не може бути самоціллю для США, що завжди керувалися прагматизмом. Отже, кінцева мета підтримки нових незалежних держав є «складовою частиною політики, спрямованої на те, аби змусити Росію зробити чіткий вибір на користь Європи» [3, 146]. Подальший аналіз американських першоджерел дає підстави зробити висновок про те, що пріоритетність Києва для Вашингтону диктується необхідністю здійснювати тиск на європейську політику Москви. Водночас видиме небажання США спостерігати за посиленням Росії (що уявляється цілком реальним в разі інтеграції до структур об’єднаної Європи та особливо – за умов побудови осі Париж-Берлін-Москва) начебто явно суперечить цьому принципові. Аналогічне протиріччя, за певними джерелами, становить і здійснена Б. Клінтоном під час вересневого візиту до Москви підтримка призначення прем’єр-міністром Росії Є. Примакова, відомого своєю концепцією активної зовнішньої політики в умовах кризи, причому політики, що має окреслено антиамериканський характер.

Остаточно пояснити очевидні протиріччя у ставленні до Росії, що надають нам американські дослідники, можна лише визначивши роль, яку вони відводять Україні. За свідченням Джеймса Шерра, «коли генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана у квітні 1996 р. заявив, що Україна «покликана грати абсолютно унікальну роль у забезпеченні стабільності в Європі», він висловив думку, що вже стала прийнятною і в Північноатлантичному альянсі, і в нових демократіях Центральної Європи. Для західного зовнішньополітичного мислення пов’язувати Україну з поняттями «стрижень» або «ключовий елемент» так само звично і політично коректно, як пов’язувати Росію зі словом «партнерство»... Багато хто бачить зараз в українській незалежності передумову партнерства між Заходом і пострадянською, постімперською Російською Федерацією» [10].

Далі, за логікою Джеймса Шерра, «незалежна і стабільна Україна виконує чотири функції у системі європейської безпеки і дві – за межами Європи, причому значення останніх зростає». Першою є відносно безболісна для Заходу можливість «нейтралізувати» Росію з метою усунення небезпеки для країн Центральної Європи.

Друга функція – це саме те, що колишній британський міністр закордонних справ Малькольм Ріфкінд назвав початком усвідомлення Росією факту, що Україна здобула незалежність «всерйоз і надовго». Як очікується, це дасть можливість РФ встановити взаємовигідні стосунки з сусідами, які йдуть на зближення з Європою. Проте якщо виявиться, що «Україна не здатна «встояти на ногах» (вислів Президента Л. Кучми – Авт.), буде не лише підтверджено погляд на незалежність України як на тимчасове явище, а й посиляться авторитарні і силові підходи, що з таким поглядом часто пов’язані»[10].

З третьою функцією пов’язане питання життєздатності незалежної України, що помітно зменшує значення «російського чинника» у внутрішній політиці Польщі, Угорщини, Чехії та інших партнерів по колишньому Варшавському договору. Через сприйняття Росії як країни географічно віддаленої (буфером виступає Україна) на зміни у Центральній Європі часто дивляться як на остаточні.

І, нарешті, четверта функція України в системі європейської політики. Стабільність самої України, що межує з сімома країнами, «безумовно виступає конструктивним чинником у регіоні, де зберігається небезпека виникнення конфліктів... етнічного, географічного й економічного характеру». Особливою ж зоною напруги є відносини між кримськотатарською громадою і проросійською більшістю Криму, що ускладнює стосунки між Києвом і Москвою. «Будь-яке ж серйозне порушення стабільності в Україні... поставило б під сумнів безпеку «співвітчизників» і навіть могло б переконати поміркованих політиків сусідніх країн у тому, що слід наполягати на droit de regard (праві заступництва. – Авт.) щодо певних меншин»[10].

Україна відіграє також особливу роль у зв’язку з двома проблемами поза Європою. По-перше, це аспект розробки паливно-енергетичних ресурсів у країнах СНД, особливо в регіоні Каспійського моря. Для «Російської Федерації, де президент Єльцин назвав Каспійське море «другою Перською затокою», боротьба за контроль над шляхами транспортування енергоносіїв між Європою й Азією набуває, окрім економічного, й геополітичне значення»[10]. Україна ж здатна надати підтримуваний Заходом альтернативний шлях для транспортування газу й нафти до Європи. Таким чином, йдеться про відлучення Росії від каспійських контрактів, у чому Україні відводиться одна з ключових ролей.

По-друге, геополітичне розташування України надає нову актуальність ролі Туреччини в НАТО. По суті, йдеться про заміну виміру «Схід-Захід» новим – «Північ-Південь». Відносини з Україною певним чином утримують Туреччину в рамках Європи. З розвитком цих відносин для Туреччини зменшується небезпека бути відстороненою на другий план пріоритетністю Росії для НАТО.

«Усі ці параметри ролі України в Європі та за її межами, – каже Джеймс Шерр, – не лише забезпечують потужну підтримку незалежності цієї держави. Вони виступають також джерелом великих очікувань і сильного тиску на країну». Насамперед це означає, що «до яких би міжнародних економічних клубів не вступала Україна, вона не зможе фактично інтегруватися до Європи, тому що не в змозі виробляти товари і послуги для західних ринків за прийнятними цінами» [10]. Це і буде, на думку Дж. Шерра, причиною тяжіння України до інтеграції в межах СНД. А це, у свою чергу, відкриє можливості для тих, хто думає, що послаблення України означає посилення Росії. Проте ще більшу небезпеку становитиме розчарування Заходу (тобто США) в Україні, яке може спричинитися як посиленням її дрейфу в бік Співдружності, так і рівнем корупції.

Між тим, Дж. Шерр і З. Бжезінський висувають два погляди на концепцію відносин України з НАТО. Підкреслюючи роль України в процесі розширення Альянсу як «дуже значну», Дж. Шерр висловлює думку, що український підхід до членства у Північноатлантичному союзі суттєво відрізняється від підходів її західних сусідів. Якщо «Польща й Угорщина виходять з того, що майбутній вступ до НАТО зробить національну політику у сфері безпеки непотрібною, то Україна не може вважати, що членство в НАТО автоматично піде на користь її національним інтересам (і вступ до блоку їй не гарантовано)». На його переконання, Київ робить відповідні кроки у бік Альянсу лише з метою «переконати Росію у тому, що її політика штовхає Україну в обійми НАТО». Найбільша небезпека полягає в тому, що Україна постійно посуватиметься до Росії через неможливість «зробити свою економіку привабливою для західних партнерів» [10]. Песимізм Дж. Шерра цілком поділяє колишній військовий чин Пентагону Шерман Гарнетт, який відзначає, «що розширення НАТО створить для України серйозні проблеми, скорочуючи простір для маневру» [11], який він образно називає breathing space (аналогія до lebenstraum).

Натомість З. Бжезінський вважає вступ України до НАТО одним з наріжних каменів передумови поширення трансатлантичної системи безпеки. На його переконання, вже між 2005 і 2010 роками Україна досягне такого «прогресу у проведенні реформ усередині країни», що мусить «бути готовою до серйозних переговорів як з Європейським cоюзом, так і з НАТО» [3, 105-106]. Зважаючи на особливу зацікавленість Німеччини і Польщі в існуванні незалежної України, З. Бжезінський робить наступне припущення. Попри сформульований ним принцип американської політики на послаблення скільки-небудь небезпечних союзів євразійських держав, США зможе погодитися на створення до 2010 р. франко-німецько-польсько-українського альянсу, який «охоплюватиме близько 230 млн чоловік» і «може перетворитися на партнерство, що поглиблює геостратегічну взаємодію в Європі» [3, 106]. Подібна несподівана поступка з боку З. Бжезінського уявляється можливою лише з огляду на вибір одного з двох: Україна буде або з Росією, або ж з Європою. Безперечно, «тиск з боку Москви (на Україну. – Авт.) можна парирувати зближенням із Заходом». Водночас Київ не може бути зацікавлений у конфронтації Росії з НАТО, адже це «перетворює Україну на поле битви». На переконання російських дослідників, деякі протиріччя (реалізація німецької ядерної програми) можуть завадити реалізації союзу України з ФРН, і «лише з Америкою в України все більш-менш ясно: дружба з США не має альтернативи, але допомога Вашингтона Києву... поки що не особливо ефективна» [8].

Якщо ж очікувану інтеграцію України до ЄС і НАТО буде відкладено на певний строк (насамперед через затримки економічних реформ), тоді Сполучені Штати готові підтримати Україну в ролі альтернативного Росії центру в СНД, що якраз і продемонстрували останні події. Принаймні «поява нового лідера на пострадянському просторі, визнаного більшістю країн Співдружності і підтриманого Заходом, буде для Росії кінцем привілейованого становища». І покладатися Росії навіть «на нібито вірного Лукашенка не можна», адже «він у числі перших перекинувся на бік Кучми.., закривши кордон з Росією, заборонивши вивіз продуктів з республіки» [7].

Висновки

З усього викладеного можна зробити такі висновки:

· у довгостроковому плані Росія і США (через ослаблення РФ внаслідок кризи), ймовірно, зменшать двосторонній вплив на зовнішню політику одне одного. Проте подібне віддалення можливе лише в тому разі, якщо Москва не зробить скільки-небудь значних успіхів у реформуванні економіки та не досягне успіху в створенні таких небезпечних для США союзів, як Франція-Німеччина-Росія або Росія-Іран-Китай, що здається малоймовірним;

· у ставленні США до України і Росії зберігатимуться різні підходи. У той час, коли стосунки з РФ наближатимуться до формули normal state-to-state relations (нормальні міждержавні відносини), взаємини з Україною дедалі більше набуватимуть характеру становища між лідером і тим, кого ведуть;

· «епоха Єльцина» наближається до завершення, а Вашингтон ніколи не ставить на аутсайдерів, і тому США у подальшому надаватимуть перевагу спілкуванню з його можливими наступниками. Відмова США від ставки виключно на Єльцина та відхід Росії від економічних рекомендацій МВФ зроблять американське втручання у російські справи менш помітним;

· політика США щодо України натомість лишатиметься активною. Головним завданням буде підтримка прозахідної орієнтації України та її прагнення дистанціюватися від Росії;

· концепція американської політики стосовно України виходитиме з того, що основним суперником і джерелом загрози для США і Заходу загалом у подальшій перспективі залишатиметься Росія. Таким чином, американсько-українські відносини формуватимуться крізь призму ставлення Вашингтону до Москви. Очевидним мінусом цього для України є те, що вона не зможе розраховувати на допомогу з боку США у довгостроковій перспективі;

· що стосується напряму зближення України із НАТО та ЄС, то тут Сполучені Штати надаватимуть перевагу вступові України до Альянсу, що пояснюється насамперед їхнім домінуванням у цій організації, тоді як Євросоюз лишається дедалі менше контрольованим, і «відпускати» Україну в ЄС для США зараз є небажаним кроком. Водночас Україні не можна сподіватися на вступ до НАТО у найближче десятиріччя;

· вступ України до НАТО прямо пов’язуватиметься із станом російсько-американських відносин. Політика США до часу приєднання України до Альянсу грунтуватиметься на необхідності підтримувати Україну в ролі альтернативного центру в СНД (можливо, до припинення його існування);

· Україна, як вважає З. Бжезінський, може бути в Європі без Росії, тоді як Росія не може бути в Європі без України [3, 147], тому питання відносин Росії з Європою відкладатиметься на майбутнє. Водночас вступ України до Євросоюзу багато в чому залежатиме від позиції Сполучених Штатів, які на сьогодні не сприяють її інтеграції в ЄС.

1. Agence France Presse. – 1998. – March 28. – Internet, http://www.francepresse.com.

2. Бажанов Е. Россия и Китай: не союзники, но партеры // Интеллектуальный капитал. – 1998. – Internet, http://www.intellectualcapital.ru.

3. Бжезинский З. Великая шахматная доска. – М., 1998.

4. Богатуров А., Кременюк В. Американцы сами никогда не остановятся // Независимая газета. – 1996. – 28 июня.

5. Казеннов С. В какое будущее дрейфует Украина? // Internet, http://www.nns.ru/analytdoc.

6. Киссинджер Г. Дипломатия. – М., 1997.

7. Рябов А. Тиха украинская мощь // КоммерсантЪ-Власть. – 1998. – 28 сент.

8. Тренин Д. Московский центр Карнеги. // Internet, http://www.carnegie.ru.

9. The Observer News Service. The past and present puzzle // Internet.

10. Шерр Дж. Украина в системе европейской безопасности // Вrassey’s Defence Yearbook. – 1998. – Internet, http://www.carnegie.ru.

11. Sherman W. Garnet. Keystone in the Arch. Ukraine in the Emerging Security Environment of Central and Eastern Europe // Internet, http://www.carnegie.ru.