Соціологічний вимір деяких макрополітичних тенденцій у громадській думці та аналіз їхнього впливу на політичну ситуацію

ВАЛЕВСЬКИЙ О.Л.  

Нині підвищується інтерес до аналізу тенденцій, що панують у громадській думці. У даній статті зроблено спробу проаналізувати такі з них, як матеріальне становище населення, рівень соціальної напруженості та рівень довіри до владних інституцій, і визначити їхній можливий вплив на перебіг політичних подій у 1999 р.

Матеріальне становище населення. Думка про те, що виникнення масового збіднення є прямим наслідком сучасного реформування, не викликає сумніву у більшості політиків, журналістів, політологів, незважаючи навіть на їхні політичні уподобання. Безумовно, тривалі затримання виплати заробітної плати та пенсій, непослідовність у проведенні економічних перетворень сприяють підвищенню соціальної напруженості та матеріального розшарування населення.

Але чи насправді в українському суспільстві зростає бідність?

Аналіз динаміки матеріального стану населення за останні роки розпочнемо з даних наявності у населення товарів довготривалого вжитку (табл. 1).

Виходячи з аналізу даних таблиці, можна зробити висновок, що у роки незалежності, незважаючи на непослідовність у реалізації ринкових перетворень, матеріальний рівень життя населення порівняно з 1982 р. не знизився. Можна припустити, що всі товари (табл. 1) було придбано протягом 1982-1991 рр., і в разі їхнього відпрацювання пересічні громадяни житимуть за умов, коли володіння телевізором або автомобілем вважатиметься розкішшю.

Однак ці припущення дещо спростовують дані соціологічних досліджень щодо купівельних планів населення. Так, у 1982 р. планували придбати модний одяг протягом 2-3 найближчих років більше третини опитаних. У 1994 р. та 1996 р. планували придбати найближчими роками модний одяг понад половина тих, хто відповів на це ж запитання. Наприклад, автомобіль у 1982 р. планували придбати 9% респондентів, у 1996 р. – 11%, холодильник – відповідно 16% та 12%, кольоровий телевізор – 22% і 16%. Тобто плани придбання побутових дорогих товарів за останні 10 років істотно не змінилися (Головаха Є. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні. – К., 1997. – С. 32-33).

Отже, на нашу думку, аналіз динаміки показників володіння дорогими товарами та планів стосовно їхнього придбання певною мірою свідчить, що твердження про масове зростання бідності в українському суспільстві порівняно з «заможним» минулим недостатньо аргументоване.

Певну стабільність матеріального становища населення уточнюють дані, що наведені у таблиці 2.

Використовуючи самооцінки респондентів у діапазоні об’єктивних індикаторів («високий – низький»), можна дійти висновку, що протягом майже чотирьох років опитування (не враховуючи, зрозуміло, певні статистичні коливання) не зафіксовано ні суттєвого зростання матеріального становища населення, ні його зниження. Тобто населення вважало себе бідним як на початку реформ, так і нині.

Інший погляд на цю проблему демонструє аналіз суб’єктивного сприйняття населенням змін у їхньому матеріальному становищі і в суспільстві упродовж останніх років (рис. 1, 2).

На рисунку 1 наведено динаміку індексів відповідей на запитання: «Як Ви оцінюєте свій щомісячний дохід?» за такими індикаторами: «можемо відкладати гроші щомісячно», «можемо відкладати гроші, але не регулярно», «зводимо лише кінці з кінцями», «відмовляємося від найнеобхіднішого». Рисунок 2 демонструє моніторинг відповідей на запитання: «Все, що відбувається в Україні, йде у правильному чи неправильному напрямі?»

Дані рисунків свідчать про погіршення самооцінок матеріального стану респондентів: якщо у 1994-1996 рр. індекс коливався від 0,6 до 0,4, то у 1997-1998 рр. – від 0,4 до 0,2. Оцінки змін, що відбуваються у суспільстві, також інші. Так, у 1998-1999 рр. респонденти найбільш негативно ставилися до подій політичного та економічного життя країни.

Слід звернути увагу на те, що найнижчі оцінки опитування зафіксовано у жовтні 1998 р., тобто у той період, коли населення повною мірою відчуло наслідки фінансової кризи.

Отже, соціологічні дослідження протягом останніх років фіксують усталене протиріччя в громадській думці. Коли респондентам пропонується оцінити власне матеріальне становище за об’єктивними індикаторами (за шкалою «добрий – поганий»), то відповіді свідчать про певну стабільність. У разі оцінки власного добробуту за суб’єктивними індикаторами (якщо не вдаватися до спеціальних смислових конструкцій щодо розуміння респондентами понять «зводити кінці з кінцями» або «найнеобхідніше», від чого доводиться відмовлятися), то наявна тенденція до спаду рівня самооцінок. Тобто у суспільній свідомості накопичуються негативні оцінки у сприйнятті свого матеріального добробуту, люди дедалі більше переконуються в тому, що вони біднішають.

Як можна пояснити таке явище: з одного боку, за показниками (згідно з наведеними вище даними соціологічних досліджень) наявності дорогих предметів добробуту та купівельними планами щодо їхнього придбання у населення нібито не погіршилися у цілому умови життя, а з другого – більшість респондентів суб’єктивно оцінюють власне матеріальне становище у діапазоні низьких оцінок? Імовірно, це можна пояснити, зокрема, впливом суб’єктивних чинників, коли за умов зникнення товарного дефіциту з’явилися високоякісні товари і послуги, що багатьом не «по кишені». Це, у свою чергу, зумовило виникнення стійкого синдрому бідності, який був відсутнім за умов соціалістичної «зрівнялівки». Отже, на тлі формування невеликого прошарку відносно багатих людей у масовій свідомості формується стійкий комплекс так званого «суб’єктивного зубожіння», як визначає цей феномен Є.Головаха.

Зрозуміло і те, чому люди дедалі частіше негативно оцінюють зміни, що відбуваються у країні, адже цьому сприяють стагнація у реформуванні економіки, безробіття та затримки з виплатою зарплати і пенсій, їх низький рівень, відсутність стійкої тенденції щодо поліпшення матеріального добробуту широких верств населення, впевненості у майбутньому, негативні наслідки фінансової кризи тощо.

Рівень готовності брати участь у соціальних конфліктах (табл. 3). У 1998 р. порівняно з 1994 р. майже вдвічі збільшилася кількість людей, які дотримуються думки, що треба активно протестувати проти постійного погіршення умов життя (табл. 3). Кількість тих, хто згоден терпіти, зменшується. Так, на вересень 1998 р. 33,5% респондентів вважають, що краще терпіти будь-які матеріальні труднощі заради збереження в країні миру та спокою, мають протилежну думку – 41,7% (Дослідження «Громадська думка в Україні: серпень-вересень 98-го» проведено Київським міжнародним інститутом соціології спільно з Київським центром політичних досліджень та конфліктології. Опитано 5 тис. респондентів в усіх областях України).

За даними вересневого (1998 р.) опитування КМІС, 15,8% опитаних уже зараз згодні брати участь в акціях протесту, згодні брати участь, але не мають для цього можливості – 10,2%. Активно не протестуватимуть проти зниження рівня життя або вважають, що це не матиме результатів – 27,6%. Не згодні брати участі в акціях протесту, однак з інших міркувань (категорично проти силових методів протесту) – 24,8%.

Схвалюються передусім легітимні форми виразу свого протесту і негативно сприймається конфліктна поведінка. Так, за даними вище наведеного опитування, згодні брати участь у створенні збройних загонів самозахисту лише 5,3% опитаних, проти – 86,7%. Щодо такої форми протесту, як захоплення будинків, то лише 3,7% могли б узяти участь у такій акції, 88,5% – категорично проти. У голодуваннях готові брати участь 6,1%, не підтримують такий протест – 85%. У незаконних страйках і несанкціонованих мітингах та демонстраціях готові брати участь відповідно 7,8% і 10,4%, не схвалюють таких форм проявів протесту відповідно 83,2% і 80,1%.

Респонденти дотримуються іншої думки щодо санкціонованих чинним законодавством форм протесту. Так, у передвиборних кампаніях як форми обстоювання своїх інтересів готові брати участь 51,7% опитаних (проти – 38,8%), у збиранні підписів під колективними листами – 46,5% (проти – 43,5%), у законних мітингах і демонстраціях узяли б участь 43,9% (проти – 46,2%).

Зазначимо, що схильність людей саме до легітимних форм прояву свого протесту в разі порушення своїх прав та інтересів простежується протягом значного часу. Для порівняння слід навести дані п’ятирічного моніторингу громадської думки проекту «Українське суспільство на межі ХХI століття» (Незважаючи на ідентичність використаних індикаторів, абсолютні значення відрізняються, тому що респонденти могли обрати всі прийнятні для них форми протесту. Для даних КМІС вони давали власну оцінку кожної можливої форми).

Виходячи з наведених даних, можна зробити кілька висновків щодо рівня соціальної напруженості. По-перше, у 1998 р. збільшилася кількість прихильників усіх форм протестної поведінки. По-друге, зберігається тенденція вираження протесту в легітимних формах. Так, у 1998 р. значно збільшилася кількість прихильників саме санкціонованих мітингів та демонстрацій. По-третє, суттєвою є кількість прибічників нелегітимних форм протесту, що у свою чергу можна умовно поділити на несилові форми (з 5 по 9 позиції – 25,5%) і суто силові (10 і 11 – 4,7%). Отже, кожний третій з опитаних вважає за можливе взяти участь у суто конфліктних і нелегітимних формах протестної поведінки.

Слід зазначити, що результати опитувань не дають можливості визначити потенційно найбільш конфліктний регіон України. Так, за матеріалами дослідження КМІС та КЦПДК, як прихильники активних протестних дій, так і їхні супротивники практично рівномірно (не враховуючи певні статистичні коливання) розоділяються по усіх регіонах України (рис. 3).

Слід зазначити, що опитування громадської думки може визначити лише конфліктний потенціал. Показник підтримки респондентами тих чи інших форм протесту під час проведення опитування ще не свідчить про те, що у реальному житті ця людина братиме участь у таких акціях або відмовиться від них. Реальний конфлікт виникає тільки тоді, коли сформовано певний суб’єкт (соціальна або політична група), який зацікавлений у розгортанні конфлікту і свідомо йде на його ескалацію. Тобто цілу низку чинників (політичних, психологічних, економічних), що провокують виникнення конфліктів, соціологічними опитуваннями не фіксуються.

На сьогодні ситуація в країні не виходить з-під контролю. З наведених даних можна зробити висновок, що у суспільстві ще зберігається потенціал стабільності, що може нейтралізувати негативні дії конфліктних факторів. Проте необхідно бути реалістом, адже об’єктивні умови для конфліктного розвитку подій впливові: наявна значна кількість прихильників нелегітимних форм протесту, фактично кожний третій з опитаних вважає за можливе брати участь або у відкрито конфліктних, або у силових формах протестної поведінки.

На думку автора, у суспільстві вже існує масштабний політичний конфлікт на латентній стадії. Враховуючи особливості перехідного суспільства, він виражений у викривлених, передконфліктних відносинах по вісі «влада/держава – населення».

Про його наявність свідчить різке падіння авторитету держави, а також окремих гілок державної влади. Руйнуються канали комунікації: з одного боку, владі насилу вдається донести до громадян значення і необхідність реформ, найчастіше населення виявляється дезорієнтованим і відмовляється розуміти їх значення, а з другого, значна частина громадян спотворено сприймають саме державу.

Динаміка рівня довіри до державних інститутів фіксується усіма українськими соціологічними організаціями протягом кількох років (табл. 5).

Тенденції падіння рівня довіри до державних інституцій – це не ознака саме останніх років. Уже наприкінці 80-х років, коли з’явилися перші ознаки демократизації, рівень довіри до державної влади почав катастрофічно знижуватися, і на початок 1991 р. у масовій свідомості остаточно сформувалася домінанта недовіри до держави. Так, на той час КПРС та Урядові довіряли менше, ніж 20% жителів України.

За роки незалежності відбулися значні зрушення у напрямі зміни ціннісних стандартів, трансформації соціальних ролей, формування нових соціальних зв’язків, орієнтованих на якомога ширше виявлення індивідуальної ініціативи, встановлення нових спектрів культурних взаємовідносин. Проте це не сприяло підвищенню довіри ні до реформаторів, ні до консерваторів.

Народ довіряє владі за умов переконання у тому, що вона виражає його інтереси і здатна їх відстоювати (табл. 6).

Отже, враховуючи наведене вище, можна сформулювати деякі висновки.

На сьогодні у свідомості населення України посилюється відчуття бідності. Хоча, враховуючи європейські стандарти матеріального добробуту, об’єктивно українці упродовж останнього десятиріччя ніколи не були заможними, саме у 1998 р. вони дуже низько оцінили власне матеріальне становище.

У суспільстві продовжує знижуватися рівень довіри до державної влади, накопичується соціальне невдоволення. Як демонструють опитування громадської думки, більшість громадян вважає державу сторонньою силою, чиї закони і настанови є своєрідним зовнішнім розпорядженням. У масовій свідомості триває небезпечний процес «висмоктування» цінностей державності. Державі не довіряють, звинувачуючи її в усіх гріхах. Виникає парадоксальна ситуація: з одного боку, від держави вимагають забезпечення високого рівня добробуту, а з другого – у повсякденному житті домінує прагнення «обійти» державу, зокрема щодо сплати податків. У результаті зростає кількість людей, які не сприймають зміни, що відбуваються в суспільстві.

Зазначені процеси характерні не лише для 1998 р., вони відбуваються протягом тривалого часу. Отже, є усі підстави вважати, що наведені тенденції набувають у суспільній свідомості форми стійких установок і макрополітичного характеру, що може суттєво вплинути на хід політичного процесу в найближчій перспективі.

У чому ж полягає головна загроза внутрішньополітичного характеру тієї ситуації, що склалася?

Як зазначав У.Черчілль, політик думає про наступні вибори, державний діяч – про наступні покоління. Виборча кампанія до Верховної Ради (березень 1998 р.) засвідчила, що в Україні дуже багато політиків і конче бракує саме державних діячів. Українські партії прагнуть свою діяльність побудувати передусім на використанні вже існуючих орієнтацій електорату. Говорити про те, що партії пропонують громадській думці реальні політичні альтернативи, ще рано. Сучасній політичній еліті дуже важко відмовитися від технології так званого «політичного маркетингу» (тобто побудови власних політичних дій на принципі «чого бажаєте») на користь пропаганди політичних і державних рішень стратегічного характеру. Це легко можна пояснити з точки зору кон’юнктури: використання негативістської риторики є більш виграшною ніж раціональний пошук політичного та ідеологічного підгрунтя політики реформ.

Чи не спонукають політичну еліту всі наведені чинники відмовитися від завдання проголосити і відстоювати курс економічних і політичних реформ у 1999 р., і для цього мати неабияку політичну волю, щоб у майбутній передвиборній кампанії відстоювати саме таку ідеологію? Опитування громадської думки дають підстави зробити висновок, що населення дедалі частіше не сприймає «ринково-демократичну» аргументацію, що у свідомості багатьох українців поняття «ринку» та «демократії» ототожнюються з бідністю.

Зрозуміло, що політична еліта не може повністю підпорядкуватися громадській думці, проте чи вистачить їй сміливості відмовитися від «політичного маркетингу» і запропонувати у 1999 р. суспільству не «електоральний» ерзац-продукт, як це робилося у рекламній кампанії виборів до парламенту, а реальну політичну стратегію?

Опитування громадської думки – дуже важливий сигнал для політиків. 1999 р. стане серйозним випробуванням для української політичної еліти, перед якою стоятиме завдання як консолідації своїх зусиль у подальшому реформуванні суспільства, так і нейтралізації негативних соціальних наслідків, пов’язаних із становленням ринкових структур.