Характерні ознаки російської системи державної влади

СТАСЮК Ю.Е.

Одним із першочергових завдань країн, що після розпаду Радянського Союзу проголосили свою незалежність, стало утвердження власної державності. Важливою складовою цього процесу було формування нової політичної системи, спрямованої на реалізацію завдань, що постали перед суспільствами цих країн у політичній, економічній, соціальній, духовній та інших сферах життя. На виконання цих завдань у кожній пострадянській державі створювались певні, притаманні тільки цій країні, системи функціонування державної влади.

На формування структури владних взаємовідносин значний вплив мали такі фактори, як особливості попереднього історичного розвитку країни у складі СРСР, специфіка політичної культури, існування традицій державності, особливості ментальності етносів, співвідношення різних політичних сил у період підготовки та прийняття Основного Закону держави. Велику роль у виборі системи правління відігравав суб’єктивний чинник в особі провідного політичного лідера, під якого в окремих новоутворених державах значною мірою створювалась уся конструкція державної влади й управління (зокрема в Білорусі, Казахстані, Росії).

До механізму взаємовідносин в органах влади входить складний та взаємопов’язаний комплекс структурованих органів і установ, що здійснюють свої повноваження з питань внутрішнього та зовнішнього життя країни. До переліку таких органів включають, звичайно, органи законодавчої та виконавчої влади, судові та позаурядові інституції. У відповідності із загальноприйнятою схемою державного будівництва кожен з цих органів має належати одній з трьох основних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Залежно від прийнятої системи розподілу повноважень між цими владними гілками в країні з республіканським устроєм утверджується певна форма державної влади: президентська, напівпрезидентська чи парламентська.

Країни пострадянського простору, в тій чи іншій формі прийнявши конкретну схему поділу повноважень, сформували свої політичні системи та закріпили владні взаємовідносини в основних законах своїх країн – Конституціях.

Породжений розпадом СРСР вакуум влади в усіх республіках колишнього Радянського Союзу з невідворотною нагальністю поставив проблему формування власної політичної системи і перед Росією. РФ, звичайно, мала певні переваги перед іншими пострадянськими країнами, які тільки-но розпочинали утверджувати свою державність. Зокрема, протягом усього існування СРСР Москва як союзний центр акумулювала потужний кадровий потенціал з усіх просторів Радянського Союзу (особливо представників вищої та середньої ланки державного керівництва), який мав значний управлінський досвід та здатність працювати на загальнодержавному рівні.

Крім того, новостворена Російська Федерація в тій чи іншій формі перебрала на себе організаційні структури (міністерства і відомства) та управлінський склад колишнього СРСР, що дало можливість швидше сформувати органи влади. Вона успадкувала також фінансово-економічні ресурси Радянського Союзу – Центральний банк, Ощадбанк, золотий запас тощо. РФ як правонаступниця СРСР отримала стале представництво на міжнародній арені, що теж відіграло не останню роль у формуванні та підтримці нової політичної системи.

Розглядаючи процес формування політичної системи Російської Федерації, варто вказати, що Конституція РРФСР, яка передувала нинішній Конституції Російської Федерації, прийнятій 12 грудня 1993 р., діяла з квітня 1978 р. За час перебудови до неї було внесено 25 поправок, а протягом 1990-1993 рр. – ще понад 300 поправок і змін. Та оскільки старий закон навіть із змінами та доповненнями не здатний був задовольнити потреби нового суспільства, що продовжувало трансформуватися, різні політичні сили – кожна на свій смак і розсуд – вдалися до розробки власних конституційних проектів, які планувались до альтернативного розгляду. Крапку в цих перегонах поставили драматичні події осені 1993 р. Переміг президентський варіант, який і було прийнято на загальноросійському референдумі (деякі політичні сили в Росії і зараз заперечують легітимність Основного Закону РФ).

У новій Конституції було офіційно закріплено зміни, що сталися в політичному житті держави, нові умови майнових, національних, соціальних відносин, визначено федеративне облаштування Росії, закріплено нову систему державних органів і по-новому розподілено між різними гілками влади функції державного управління. Було також уточнено взаємовідносини центру, суб’єктів федерації та місцевих органів самоврядування, записано гарантії демократичних прав, свобод людини і громадянина.

В Основному Законі Російської Федерації вказано, що Росія є демократичною федеративною державою з республіканською формою правління (ст. 1). Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є її багатонаціональний народ, який здійснює свою владу безпосередньо через референдуми та вибори, через органи державної влади й органи місцевого самоврядування (ст. 3). Російська Федерація є світською державою (ст. 14).

Конституцією РФ закріплено демократичний республіканський правовий лад, що стверджує принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади, за Конституцією, є самостійними (ст. 10). Основні інститути здійснення державної влади у Російській Федерації визначено на загальнофедеральному рівні (ст. 11):

· Президент Російської Федерації;

· Федеральні Збори (Рада Федерації і Державна Дума);

· Уряд Російської Федерації;

· суди Російської Федерації.

В Конституції зазначено, що органи державної влади РФ мають будувати свою діяльність на принципах, покладених в основу конституційного ладу Росії. Носієм законодавчої влади і представницьким органом є Федеральні Збори. Виконавчу владу здійснює Уряд Російської Федерації, правосуддя – суди, а судова влада реалізується через конституційне, громадянське, адміністративне і кримінальне судочинство.

За Конституцією 1993 р., Президент Російської Федерації власне виводиться із структури трьох гілок влади і в міру наданих йому повноважень контролює їхню діяльність. А самі ж гілки влади практично позбавляються можливості контролювати роботу Президента. Та й у тексті Конституції роз’яснювальний розділ про права й обов’язки Президента Російської Федерації стоїть перед розділом про Державні Збори.

Президент РФ є Главою держави (ст. 80), верховним представником Російської Федерації як у самій країні, так і в міжнародних відносинах. Він виступає гарантом Конституції своєї країни, прав та свобод людини і громадянина, вживає заходів щодо охорони суверенітету, незалежності і цілісності держави. Він є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил Російської Федерації (ст. 87). Найважливішим з його повноважень вважається забезпечення узгодженого функціонування і взаємодії органів державної влади. За Конституцією, Президент має виступати у ролі арбітра, посередника між різними гілками влади та державними інститутами, а також здійснювати посередництво між державою і суспільством.

З конституційних прав, а отже, і можливостей Президента витікає ряд особливих його повноважень, згідно з якими він визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики (ст. 80, п. 3), здійснює керівництво зовнішньою політикою РФ (ст. 86, п. «а»), приймає рішення про відставку уряду РФ (ст. 83, п. «в»), формує і очолює Раду Безпеки РФ (ст. 83, п. «ж»), призначає і звільняє вище керівництво Збройних Сил РФ (ст. 83, п. «л»), розпускає Державну Думу (ст. 84, п. «б»), призначає референдум (ст. 84, п. «в»). Президент РФ, відповідно до Конституції Російської Федерації, федеральних конституційних та федеральних законів безпосередньо керує діяльністю федеральних органів виконавчої влади, що є відповідальними за оборону і безпеку країни, внутрішні та міжнародні справи та які причетні до запобігання надзвичайних ситуацій і ліквідації наслідків стихійних лих, затверджує за поданням Глави Уряду Російської Федерації положення про них і призначає керівників цих структур.

Президентові РФ надається також право представляти для призначення за згодою Державної Думи кандидатури Глави Уряду РФ та Голови Центрального Банку і для затвердження Радою Федерації – кандидатури суддів Конституційного Суду, Верховного Суду, Вищого Арбітражного Суду та Генерального прокурора РФ.

Президент також призначає за поданням Глави Уряду його заступників та федеральних міністрів, усіх суддів федеральних судів. Йому належить право призначати вибори до Державної Думи. Президент користується правом законодавчої ініціативи, володіє правом накладати вето, підписувати та обнародувати закони. Глава держави у випадку агресії вводить воєнний стан, і в разі необхідності – надзвичайний стан, затверджує військову доктрину, вирішує питання громадянства, призначає повноважних представників Глави держави і дипломатичних представників Російської Федерації. Якщо Державна Дума тричі відхилить запропоновану Главою держави кандидатуру Глави Уряду РФ, Президент може сам призначити Главу Уряду РФ, розпустити Державну Думу і призначити нові вибори.

Беручи до уваги надзвичайно великі повноваження, надані Президентові РФ за Конституцією Російської Федерації, майже повну неспроможність інших гілок влади ефективно впливати на його діяльність, а також складний механізм усунення Президента від влади1, можна стверджувати, що Президент Російської Федерації є фактично одноосібним уособленням державної влади в Росії. Вся практика існування теперішнього конституційного ладу в Російській Федерації переконливо демонструє, що такі повноваження Президент РФ може зберігати і в умовах суттєвого погіршення становища в країні, ускладнень зі здоров’ям, фактичної втрати ним важелів управління державою і навіть тоді, коли політична ситуація нагально вимагатиме усунення Президента з посади.

Вищим представницьким та законодавчим органом Російської Федерації є Федеральні Збори (ст. 94). Вони складаються із двох палат: Ради Федерації, до якої входять по два представники від кожного суб’єкта Російської Федерації (по одному від представницького та виконавчого органів державної влади суб’єкта федерації – всього 178 членів), і Державної Думи, яка складається з 450 депутатів, обраних шляхом загальних, рівних і прямих виборів, що працюють на професійній основі чотири роки.

Палати парламенту засідають окремо, обирають свої керівні органи, самостійно встановлюють регламент і вирішують питання внутрішнього розпорядку своєї діяльності. Конституція передбачає випадки спільних засідань обох палат для заслуховування послань Президента, послань Конституційного Суду, а також виступів керівників зарубіжних країн. Для здійснення контролю за виконанням федерального бюджету Рада Федерації і Державна Дума спільно формують Рахункову палату.

До повноважень верхньої палати (Рада Федерації) парламенту належить розгляд прийнятих Державною Думою законів, питання призначення вищих державних службовців судової гілки влади, призначення та звільнення з посади Генерального прокурора РФ, затвердження окремих указів Президента (про введення воєнного та надзвичайного стану, про можливість використання Збройних Сил РФ за межами країни), а також затвердження зміни кордонів між суб’єктами Російської Федерації, призначення виборів Президента РФ та усунення його з посади (ст. 102).

Конституцією закріплено коло законів, що є обов’язковими для розгляду в Раді Федерації. Серед них – закони з питань федерального бюджету, федеральних податків і зборів, фінансового, валютного, кредитного, митного регулювання, грошової емісії, ратифікації і денонсації міждержавних договорів РФ, статусу і захисту державного кордону, війни та миру.

До прерогатив Державної Думи належать: розгляд усіх законопроектів, запропонованих суб’єктами законодавчої ініціативи (зокрема Президентом РФ, Радою Федерації та її членами, депутатами Державної Думи, Урядом, законодавчими органами суб’єктів Російської Федерації, Конституційним, Верховним і Арбітражним судами); надання згоди на призначення Президентом Глави Уряду РФ; вирішення питання про довіру Уряду РФ; призначення на посади та звільнення з посад Голови Центробанку, Голови Рахункової палати та половини складу її аудиторів, Уповноваженого Державної Думи з прав людини; висунення звинувачення проти Президента РФ для усунення його з посади; оголошення амністії (ст. 103).

Прийняті в належному порядку закони протягом п’яти днів направляються Президенту для підписання і обнародування. На випадок відхилення закону Президентом передбачено процедуру повторного розгляду закону. Якщо закон буде схвалено у попередній редакції двома третинами голосів в обох палатах, то він має бути підписаний Президентом протягом семи днів з наступним обнародуванням (ст. 107).

Виконавчу владу в Росії здійснює Уряд, у складі якого Глава, заступники і федеральні міністри. Глава визначає основні напрями діяльності Уряду й організовує його роботу. В ст. 112 ч. 1 Конституції РФ зазначено, що Глава Уряду не пізніше тижневого строку після його призначення подає Президентові пропозиції щодо структури федеральних органів виконавчої влади.

До організаційної основи виконавчої влади включається також уся система органів державної влади, що забезпечує фактично і юридично реалізацію виконавчої влади на всій території Росії. Ця система формується з федеральних органів виконавчої влади суб’єктів Федерації як у межах їхньої компетенції, так і в межах повноважень з предметів спільного відання Федерації та її суб’єктів. У функціональному й організаційному полі виконавча влада є самостійною і незалежною у своїх стосунках з іншими гілками влади.

Виконавча влада в особі Уряду РФ наділена функціями розробки та забезпечення виконання федерального бюджету, забезпечення проведення єдиної фінансової, кредитної і грошової політики, єдиної державної політики в галузі культури, науки, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, екології, управління федеральною власністю. Вона також здійснює заходи щодо забезпечення оборони країни, державної безпеки, реалізації зовнішньої політики РФ, проводить заходи по забезпеченню законності, прав і свобод громадян, охороні власності і громадського порядку, боротьбі зі злочинністю (ст. 114).

За Конституцією, діяльністю виконавчої влади та її структур мають охоплюватись усі сфери громадського життя. Проте виконавча влада є фактично лише провідником рішень Президента Російської Федерації і, як засвідчує реальна практика, нерідко стає заручником його непередбачуваності.

Судова влада в Російській Федерації реалізується через конституційне, громадянське, адміністративне і кримінальне судочинство (ст. 118). Судова влада в особі суддів є незалежною і підвладною тільки Конституції Російської Федерації та федеральному закону (ст. 120).

Конституційний Суд РФ вирішує справи щодо їх відповідності Конституції Російської Федерації, федеральним законам, нормативним актам Президента, Ради Федерації, Державної Думи, Уряду, конституціям республік, іншим нормативним актам суб’єктів РФ. Він також вирішує суперечки з питань компетентності тих чи інших федеральних органів державної влади, визначає конституційність законів, перевіряє скарги на порушення конституційних прав і свобод, дає роз’яснення Конституції РФ. Конституційний Суд РФ складається з 19 суддів.

Верховний Суд РФ – це вищий судовий орган з вирішення громадянських, кримінальних, адміністративних та інших справ. Вищий Арбітражний Суд є вищим органом у питаннях вирішення економічних суперечок. Судді Конституційного Суду, Верховного Суду, Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації призначаються Радою Федерації за поданням Президента РФ.

У Конституції закладено норми незалежності судової влади через незмінність суддів (ст. 121), їх недоторканність (ст. 122). Конституція також забезпечує порядок розгляду справ у відкритому змагальному процесі, а там, де це передбачено, – за участю присяжних засідателів. За законом, незалежність суддів має забезпечуватись винятковим фінансуванням з федерального бюджету.

Такі основні юридичні повноваження центральних органів влади Російської Федерації, що закріплено в Основному Законі держави – Конституції РФ.

У той же час аналіз практичної діяльності суб’єктів російських владних взаємовідносин дає підстави стверджувати, що стан у системі державної влади Російської Федерації фактично склався сьогодні наступним чином.

Конституція 1993 р., яку, навіть за офіційними даними, було прийнято без підтримки простої більшості росіян (на той час у Росії було зареєстровано 106170835 виборців, взяло участь у виборах – 58187755 чол., проголосувало за нову Конституцію РФ – 32937630 чол.), закріпила в Російській Федерації президентську республіку, але не класичного типу на зразок північноамериканської – з чітким розподілом владних повноважень, дієвою системою розподілу гілок влади з добре налагодженим механізмом стримувань та противаг, а республіку на зразок латиноамериканського та африканського типу. Таку структуру влади в Росії дехто називає суперпрезидентською (зокрема російський дослідник В. Пугачов, український дослідник В. Шаповал).

Якщо ж поглянути на глибинну природу російського політичного режиму, то необхідно вказати на певну штучність політичних інститутів, які з’явились унаслідок простого копіювання іноземних зразків. Але варто зазначити, що такий феномен характерний не тільки для Росії, а й для всього пострадянського простору.

Зокрема, в Росії при запровадженні нових форм владних відносин не було враховано інерційність політичної системи, затримку модернізації економічних відносин, зіткнення традицій та інновацій, національних цінностей і універсальних пріоритетів. Західні інституції тут сприйнято надто спрощено і запроваджено у відриві від реальної російської історії та факторів, що вплинули на їхнє поступове реформування.

Новий суб’єкт здійснення державної влади в Росії – інститут президентства – було створено ще за часів колишнього СРСР під час боротьби російських політичних сил із союзним центром, коли інститут президентської влади західного зразка було обрано як інструмент для здійснення радикальних реформ. Коротке за часом президентство М. Горбачова, як фактор формування політичного досвіду, можна не враховувати, оскільки воно не мало самостійного характеру через правові, законодавчі, владні чинники і було скоріш політичним компромісом, аніж важливою базовою конструкцією системи державної влади.

Упродовж короткої пострадянської історії російського президентства змінено кілька варіантів формування державної влади, що визначались місцем і розташуванням протиборчих сил у кожний конкретний момент політичного протистояння. Пройдено шлях від верховенства законодавчої влади над виконавчою до відносної їх рівноваги і, нарешті, до концентрації значних повноважень у руках фактичного голови виконавчої влади – Президента Росії.

Відповідно змінювалась і модель виконавчої влади в Росії: від псевдоамериканської, де президент формально очолюючи уряд, фактично не несе за його діяльність особистої відповідальності, до псевдофранцузької, де президент, володіючи винятковими повноваженнями, підміняє собою уряд (а іноді і парламент, користуючись наданим йому правом законодавчої ініціативи). І це на фоні невизначеності та обмеженості всіх аспектів інституту президентства і, головним чином, нечіткості повноважень інших інститутів влади в РФ.

За чинною Конституцією Російської Федерації, Президент не наділений повноваженнями глави виконавчої влади, але фактично його повноваження значно ширші, ніж у переважної більшості президентів демократичних країн, за якими закріплений статус глави виконавчої влади. В Росії сформовано особливий тип політичної системи, в якій Президент, обраний всенародно, практично без участі парламенту та без врахування результатів парламентських виборів, формує уряд, одноосібно вирішує питання про відставку уряду в цілому чи відставку окремих його членів та визначає структуру уряду. За законодавством, Президент Російської Федерації може змінювати систему виконавчої влади та її персональний склад. На практиці так відбувалося вже неодноразово (причому, як правило, з негативними для суспільства наслідками). Можна говорити про російський уряд як про певною мірою технічний орган, який здебільшого виконує волю Президента країни.

Ці повноваження Президента РФ на тлі загострення кризи політичного режиму, різкого скорочення його соціальної бази, значного вичерпання кадрових ресурсів та загальної соціально-економічної кризи в країні здатні провокувати перманентний конфлікт чи навіть відкрите протистояння між різними гілками влади, різноманітними соціальними групами та угрупованнями фінансово-економічної, номенклатурно-політичної та регіональної еліт, які практично позбавлені можливості вести нормальну політичну боротьбу за можливість впливу на виконавчу владу та відігравати важливу роль у державному управлінні.

Продовжуючи розгляд російської політичної системи, варто зазначити, що Президент РФ має право видавати укази, які мають силу закону. Цим Президент посилено користувався, заповнюючи вакуум у законодавчій сфері. На сьогодні Державна Дума вже прийняла значну кількість федеральних законів і цим суттєво обмежила сферу, в якій Президент діяв указами, і перевела тим самим його з фактичного суб’єкта законодавчої діяльності до звичайного суб’єкта законодавчої ініціативи. Але Президент має право накладати вето на закони, прийняті Федеральними Зборами. Подолати його надзвичайно важко – потрібно не менше двох третин голосів за списком.

Передумови і процес формування існуючого сьогодні в Росії політичного режиму, особливо інституту президентства, дають підстави стверджувати, що нинішня структура держави і владне наповнення посади Президента Російської Федерації були сформовані Б. Єльциним особисто для себе (варто зазначити, що цією тезою повністю не визначається феномен російського інституту президентства).

Що ж до стану законодавчої гілки влади, то сьогодні у політичному житті Росії парламент відіграє подвійну роль: з одного боку, конституційні повноваження у нього досить широкі з цілого ряду напрямів, а з іншого – він обмежений у своїй діяльності визначеним йому місцем у системі державної влади. Але парламент не несе політичної відповідальності за діяльність виконавчої влади, що теж негативно впливає на взаємовідносини цих гілок влади. Тому російський парламент є швидше декоративним, ніж реальним органом влади. Він не правомірний бути творцем усіх законів (як уже зазначалось, їх іноді підміняють укази Президента) і не здатен контролювати виконання законів. Якщо виникає якась незгода між парламентом і Президентом, то парламент взагалі може бути розпущений.

У Росії не передбачено парламентської відповідальності Глави держави. Парламент не може змусити Президента піти у відставку, відмовляючи у підтримці його політики чи запропонованих ним рішень. Навіть у тексті Конституції РФ з розділу про Федеральні Збори зникло положення про те, що парламент є єдиним представницьким та законодавчим органом Російської Федерації.

У парламенту відсутні дієві контрольні важелі кадрової та фінансової політики, реальні повноваження щодо розпорядження державною скарбницею. Штучний розподіл повноважень двох палат Федеральних Зборів призводить до втрати цілісності цього єдиного органу представницької влади. Деякі важливі державні питання вирішує Рада Федерації, половина депутатських місць у якій відведена «колегам» Президента по виконавчій вертикалі влади.

На нашу думку, в Росії сформовано політичну систему, для якої характерна значна перевага виконавчої гілки влади. Ця політична система не має якихось реальних інституціональних та матеріальних гарантій проти сваволі виконавчої влади, водночас вона породжує ілюзію демократичності, надає по суті авторитарному режимові демократичний антураж і зовнішню респектабельність, допомагаючи певним опозиційним лідерам і партіям інтегрувати в існуючу політичну систему.

Політична система, яку створено в Росії, характерна ще й тим, що населення, яке звикло до взаємовідносин з владою за схемою «Я і цар», що за часів Радянського Союзу трансформувались у схему «Я і улюблений Лідер», шукає не кращу систему взаємовідносин, а нового кращого «царя».

Незважаючи на появу нових центрів політичного впливу, передусім фінансово-промислових груп, політичних партій та громадських об’єднань, а також на високу загальну активність громадян за низької, щоправда, їхньої організованості, держава (виконавча влада) залишається єдиним механізмом прояву політичних змін. Використовуючи цей стан і концентруючи у своїх руках економічні та інформаційні ресурси, а також ще завдяки майже необмеженій адміністративній владі «партія влади» застосовує цей арсенал для перемоги на виборах, перетворюючи їх тим самим на інструмент маніпулювання волевиявленням виборців, на засіб закріплення своєї домінуючої позиції в системі владних взаємовідносин.

Проявом цього і є становлення в Росії латиноамериканської моделі «делегованої демократії», що фокусується на моделі всенародно обраного президента, який завдяки цьому має, так би мовити, «більшу» легітимність, ніж усі інші гілки влади. Ця система породжена слабкістю демократичних цінностей, норм, інститутів і, що особливо загрозливо, свідомо консервує наявний стан, створює значну складність переходу країни до повноцінного громадянського суспільства.

Світовий досвід державотворення, практика останніх років державного розвитку Росії переконливо доводять, що подібна система в принципі нежиттєздатна і її зміна – це питання часу. Така політична система нестійка, бо тримається цілковито на одній особі. Якщо президент популярний, то ця система може працювати, хоча й не без певних вад. Якщо ж президент втрачає популярність і підтримку, то це призводить до швидкого порушення балансу, який фактично склався, і система починає руйнуватися, втрачає цілісність та ефективність, що неодмінно позначається на діяльності уряду, парламенту, регіональної влади (це останнім часом спостерігається в Росії).

Узагальнюючи сказане, можна стверджувати, що в багатьох пострадянських суспільствах характер політичної влади багато в чому визначає тип соціально-економічного розвитку країни. Встановлення авторитарних і олігархічних режимів під виглядом президентських республік призводить до несправедливої приватизації державної власності, стрімкої майнової поляризації, засиллю паразитичних форм капіталу, а отже, до соціальної напруги.

Матеріальна залежність закріплює громадянське і політичне безправ’я переважної більшості громадян держави. Трансформація суспільства проходить повільно і болісно, глибина і гострота соціальних протиріч блокує розвиток демократичних інститутів, традицій, відносин. Замість того, щоб об’єднатись та спільними зусиллями шукати шляхи виходу суспільства із надто складного, а вірніше – кризового соціально-економічного стану, різні гілки влади своєю неузгодженістю дій та відвертим протистоянням ще більше загострюють становище, яке загрожує самому функціонуванню державного механізму.

Тому на порядку денному ряду країн СНД, а Росії особливо, стоїть питання перегляду існуючої системи державної влади, її оптимізації, усунення негативних моментів діяльності, справедливий перерозподіл владних повноважень між виконавчою та законодавчою владами, формування системи стримувань та противаг. Якщо основні політичні сили цих країн будуть неспроможні провести структурні зміни державного устрою, то їх чекає подальше загострення кризових явищ, що може призвести до втрати державності або розколу на окремі держави – «удільні князівства».

Досвід формування політичної системи в Україні засвідчує, що і в нашій державі цей процес пройшов кілька етапів розвитку. В нашій державі, як і в сусідній Росії, спостерігається перетягування «владної ковдри» між виконавчою та законодавчою гілками влади. Це протистояння сприяло погіршенню соціально-економічного становища в країні. Процес визначення механізму державотворення відбувався болісно і надто довго як для країни, перед якою постали завдання трансформації посттоталітарного суспільства.

В Україні було сформовано напівпрезидентський варіант форми державного правління, який, на нашу думку, більш адекватно здатен репрезентувати потреби та вимоги, що існують в українському суспільстві. Кардинальною відмінністю між РФ та Україною є те, що в нашій державі процес становлення владної системи відбувався у межах законодавчого поля. Хоча навряд чи можна стверджувати, що наше суспільство одержало найоптимальнішу модель політичної системи. Зокрема, як один із прикладів, можна навести надзвичайно складну процедуру імпічменту Президента України, а також нереальність існування підстав для розпуску Верховної Ради. Навіть тільки це, не кажучи вже про інші чинники, обумовлює майже повну відсутність дієвого впливу на діяльність цих органів влади й ускладнює застосування механізму стримувань та противаг. Варто зазначити, що в подальшому Україну чекає непростий процес ретельного відшліфовування існуючого механізму системи державної влади.

Хоча вже зробленим закладено певний фундамент для подальших плідних змін, у яких необхідно враховувати як позитивний, так і негативний досвід найближчих сусідів, а також загальносвітові напрацювання в галузі державного будівництва, постійно вишукувати нові можливості вдосконалення українського державного механізму.

1. Гринкевич О., Стасюк Ю. Після шести років протистояння. Українсько-російські взаємини: перспективи після підписання широкомасштабного договору // Політика і час. – 1997. – № 7.

2. Демократия: государство и общество. – М.: Юрист, 1995.

3. Энтин Л.М. Разделение властей. –М.: Юрид. литература, 1995.

4. Конституция Российской Федерации. Научно-практический комментарий // Под ред. Топорнина Б.Н. – М.: Юрист, 1997.

5. Кувалдин В. Блеск и нищета президентства // Независимая газета. – 1998. – 23 марта.

6. Ноздрачев А.Ф. Основные характеристики исполнительной власти по Конституции Российской Федерации // Государство и право. – 1996. – № 1.

7. Основин В.С Перестройка представительной системы: тенденции, парадоксы, проблемы // Правоведение. – 1991. – № 2.

8. Пугачев В. Российское государство: попытка политологического аудита // Власть. – 1997. – № 12.

9. Рудич Ф. В одному геополітичному просторі // Політика і час. – 1995. – № 12.

10. Румянцев О.Г. Основы конституционного строя России. – М.: Юрист, 1994.

11. Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. – К.: НІСД, 1996. – Вип. 1.

12. Салмин А.М. О некоторых проблемах самоопределения и взаимодействия исполнительной и законодательной властей в Российской Федерации // Полис. – 1996. – № 1.

13. Сахаров В.А. Институт президентства. – М.: Юрид. литература, 1994.

14. Старилов Ю.Н. Институты государственной службы: содержание и структура // Государство и право. – 1996. – № 5.

15. Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство: введение в теорию. – М., 1993.

16. Чиркин В.Е. Разделение властей: социальные и юридические аспекты //Советское государство и право. – 1990. – № 8.

17. Чиркин В.Е. Элементы сравнительного государствоведения. – М., 1994.

18. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. – К.: Програма Л, 1995.

19. Шаповал В. Президент у механізмі здійснення державної влади. – К.: НІСД, 1995. – Вип. 36.