Три домінанти в політичній палітрі Угорщини

КІШЕ Е.Б.

Проблема демократії полягає не в тому, чи потрібна людям свобода, а в тому, якою мірою вони здатні нею користуватися. Слушність цього цікавого судження Алексіса де Токвіля є незаперечним фактом і відповідає суспільно-політичним реаліям Угорщини 90-х років XX ст.

Аналіз подій політичного життя Угорщини 90-х років саме в цьому контексті дозволяє визначити чи не найголовніші дві події суспільно важливого значення 1989-1998 рр. Адже саме у 1989 р. внаслідок залучення (за ініціативою демократичної опозиції) угорського соціуму до безпосередньої співучасті у прийнятті політичних рішень як легітимних учасників політичного життя в країні було вирішено засобом плебісциту найважливіше питання сучасного і майбутнього політичного устрою Угорщини – формування парламентської, а не президентської посткомуністичної демократії.

Саме парламентські вибори 1990 р. на інституційному рівні остаточно визначили становлення угорської багатопартійної політичної системи.

В цьому контексті прецедентом центральноєвропейського масштабу порівняно з іншими суспільно-політичними формаціями країн Центрально-Східної Європи можна вважати перемогу на демократичних виборах 1990 р. Союзу молодих демократів (ФІДЕС – угор.), який отримав 22 мандати (8,95%) і відповідно – 20 мандатів (7,02%) уже у 1994 р. На відміну від результатів виборів в інших країнах Центрально-Східної Європи протягом 90-х років XX ст., перемога молоді Угорщини (не старше 35 років із вищою, переважно юридичною освітою) на найвищому державно-політичному рівні може слугувати прикладом реалізації політичної соціалізації молоді країни, найрепрезентативнішим політичним представником якої є ФІДЕС.

Проте навряд чи хто з експертів міг із впевненістю прогнозувати, що у наступних парламентських виборах 1998 р. перемогу здобуде ФІДЕС, і що саме представники цієї партії формуватимуть виключно правоцентристський уряд Угорщини кінця XX ст. Власне дії цього уряду в майбутньому вже у XXI ст. пов’язуватимуться із вирішенням такого важливого питання, як інституалізація процесів загальноєвропейської та євроатлантичної інтеграції Угорщини.

Фактично на початку 1998 р. упродовж виборчої кампанії, навіть після першого туру виборів, позиція ФІДЕС – Угорської громадянської партії (УГП) була досить лабільною, позаяк у першому турі (10 травня 1998 р.) 32 відсотки голосів виборців набрала Угорська соціалістична партія (УСП), тоді як ФІДЕС – УГП здобула лише 28 відсотків голосів виборців.

Аналізуючи суспільно-політичну ситуацію в Угорщині у 1998 р., зокрема наслідки парламентських виборів як перемогу правих політичних сил Угорщини у 1998 р., слід відзначити загальнополітичні обставини, що сприяли цій перемозі, а також загальні тенденції розвитку політичної соціалізації та стратифікації угорського соціуму.

Безперечно, головним чинником, який детермінував перемогу ФІДЕС-УГП, була власне трансформація цієї партії у політичну формацію правоцентристського напряму – її перейменування, зняття вікового цензу, що й розширило можливості залучення широкого кола електорату, вироблення більш прагматичної програми (ще не реалізованих намірів із 40 пунктів, але дуже вдало імплікованої та структурованої на соціальний простір Угорщини – від питань стосовно скасування оплати за навчання у вузах до підвищення пенсій тощо). Позитивним моментом у цьому аспекті можна вважати також і урахування ФІДЕС уроків – тактичних помилок попередньої виборчої кампанії, коли ще на початку 1994 р. поряд із УСП саме ФІДЕС очолював передвиборний марафон.

Перемога ФІДЕС-УГП значною мірою була зумовлена і успішною координацією зусиль правих політичних сил у період між 10 та 24 травня 1998 р. У цьому зв’язку калейдоскопічні зміни напруженого політичного марафону в Угорщині головним чином позначилися у застосуванні так званої практики відмови від подальшої участі у виборах в другому турі на користь представників іншої партії. Так, представники Незалежної партії дрібних власників (НПДВ) майже у 50 виборчих округах відмовилися від подальшої боротьби на користь представників ФІДЕС-УГП, що у кінцевому підсумку значно посилило позиції останньої.

Успіх правих сил, як і в 1989 р., був обумовлений також і вдалою «виборчою кампанією» між 10 та 24 травня 1998 р. Насамперед це стосується плідної діяльності стратегів, спеціалістів виборчої кампанії, що доклали всіх зусиль аби відповідним чином вплинути на думку тих виборців, які на цей час ще не зробили свого політичного вибору. Власне ці акції як з боку правих, так і лівих політичних сил Угорщини було спрямовано не тільки на зміну громадської думки щодо голосування за певного кандидата чи партії, а перш за все дії політичних інституцій та суб’єктів було зосереджено на агітації потенційних виборців щодо їх обов’язкової участі у другому турі виборів. Справді, порівняно з 1990 р. (45,54%) та 1994 р. (55,12%) участь електорату в другому турі парламентських виборів 1998 р. в Угорщині виявилась найвищою (56,57%), що фактично і створило реальну можливість для угорського соціуму радикально змінити співвідношення політичних сил на користь правих, зокрема ФІДЕС-Угорської громадянської партії.

Як це не парадоксально, але навіть за наявних позитивних змін в економіці Угорщини у 1997-1998 рр. (економічне зростання на 4-4,4% проти 1,5-1,3% у 1995-1996 рр., дефіцит бюджету у 1994 р. становив 8,4% ВНП при брутто заборгованості 85,9%, тоді як у 1997 р. цей показник уже дорівнював 4,6% при 64,1% заборгованості тощо), суспільна думка в країні була детермінована не стільки економічними та зовнішньополітичними успіхами соціал-ліберального уряду, скільки зростаючою криміногенною ситуацією в Угорщині у зазначений період. Адже у 1997-1998 рр. відчутнішими для пересічних громадян країни стали такі негативні явища, як корупція у вищих щаблях влади, істеблішменту країни, вбивства та постійні вибухи за умов якнайширшого висвітлення цих украй негативних подій у засобах масової інформації. По суті, переповнення інформаційного простору країни подібними подіями значно зменшило підтримку соціалістів, а особливо лібералів з боку електорату Угорщини.

Очевидно, що в умовах трансформації політичних структур країн Центральної та Східної Європи великого значення набуває особистість політичного лідера. Не дивно, що значний вплив на прийняття виборцями рішення під час голосування має особистість кандидата чи голови політичної партії. Щоправда, в Угорщині за наявності елементів правової та політичної культури соціуму, сталих демократичних традицій, переважає орієнтація електорату країни на політичні структури, програмні установки тієї чи іншої партії. Саме в цьому контексті певний суспільно-політичний резонанс в Угорщині викликав і політичний дискурс 20 травня 1998 р. між справжніми харизматичними, авторитетними лідерами двох впливових політичних партій країни – Віктором Орбаном (ФІДЕС-УГП) та Дюлою Хорном (УСП). Власне позитивна політична реклама для ФІДЕС-УГП була в тому, що завдяки трансляції цього дуже важливого, як на нашу думку, повчального політичного діалогу з точки зору прояву толерантності опонентів, їх культури спілкування – у масовій свідомості угорського соціуму латентно була сформована думка про наявність гідної альтернативи як прем’єр-міністру, так і соціал-ліберальному уряду взагалі.

Відомо, що досягти взаєморозуміння можна лише за умови суспільного діалогу, передумовою якого є традиції європейської правової і політичної культури, взагалі цінності демократії. Отже, оцінюючи цей політичний діалог, взагалі дискурсивну демократію в Угорщині згідно з теорією Ю. Хабермаса, як джерело легітимності інституційно організованої влади та як одну з передумов формування демократичних інститутів громадянського суспільства, можна зробити висновок, що загальнодемократичний розвиток політичного плюралізму в Угорщині у 1998 р. був би неможливим без розвитку в країні громадянського суспільства, яке певною мірою забезпечувало б соціальну злагоду, дало можливість його політичним інституціям та механізмам запобігти виникненню соціальної напруги та конструктивно розв’язати суспільно-політичні суперечності.

Боротьба за офіційну номінацію у внутрішньополітичному просторі Угорщини завершилася 24 травня 1998 р. За результатами другого туру парламентських виборів 1998 р., в Угорщині перемогу здобула ФІДЕС-Угорська громадянська партія (147 мандатів), що разом із Незалежною партією дрібних власників (48 мандатів) та Угорським демократичним форумом (18 мандатів) створила урядову коаліцію. Коаліційний уряд очолив голова ФІДЕС-УГП Віктор Орбан. Опозиційними партіями в парламенті Угорщини стали політичні інституції колишнього соціал-ліберального уряду – Угорська соціалістична партія – УСП (134 мандати), що фактично не змогла скористатися шансом на перемогу, та Союз вільних демократів – СВД (24 мандати), поразка якого на виборах 1998 р. без сумніву є чи не найвражаючою подією суспільно-політичного життя країни.

І ще один важливий, але з історичної перспективи та структуралізації угорського політичного простору прикро-несподіваний результат парламентських виборів 1998 р. – це отримання 14 депутатських мандатів украй політично-радикальною інституцією – Угорською партією за справедливість і життя. Втім уже традиційне місце, за результатами перших двох демократичних виборів 1990 р. та 1994 р., не здобула Християнсько-демократична народна партія, що поряд із значним послабленням політичної позиції Угорського демократичного форуму (УДФ) визначає у перспективі тенденцію подальшого перерозподілу внутрішньополітичного простору Угорщини не на користь правих сил.

Сучасна політична палітра Угорщини чітко відображає домінування трьох політичних орієнтацій соціуму країни, а саме – лівих, лібералів та правоконсервативних політичних сил, з яких представники двох останніх (за умов розколу в лавах лібералів ще з 1994 р.) тяжіють створити на сьогодні структурований політичний центр.

Безумовно, визначення принципового завдання – створення впродовж 1998-2002 рр. стабільного політичного центру, а отже й уряду в Угорщині (що є особливо важливим в економічному вимірі) – має реальну перспективу. Проте сучасний розклад політичних сил у парламенті Угорщини, а також і досвід взаємодії урядових коаліцій 1990-1994 рр. у площині Угорський демократичний форум – Незалежна партія дрібних власників та 1994-1998 рр. у площині Угорська соціалістична партія – Союз вільних демократів свідчить: по-перше, про дуже хиткий компроміс соціалістів – УСП (які намагаються репрезентувати соціал-демократичний напрям західноєвропейського зразка) та лібералів – СВД (на сьогодні найменш популярних як на рівні еліт, так і на рівні мас), яких об’єднує статус опозиційних партій і які справді за своєю чисельністю та високим професійним рівнем уже у найближчій перспективі здатні «ускладнювати» механізми прийняття рішень урядової коаліції.

По-друге, це власне проблеми, що періодично виникатимуть між ФІДЕС-УГП та НПДВ, партіями урядової коаліції (до речі, малоймовірною є зміна тактики УДФ як «тихого партнера» в сучасній коаліції). Якщо ж порівняти урядову угоду між ФІДЕС та УДФ, то вона мало чим відрізняється від аналогічної між ФІДЕС та НПДВ, утім остання передбачає з історичної перспективи можливість для представників Незалежної партії дрібних власників, зокрема для її політичного лідера – здібного оратора, прихильника безкомпромісної боротьби з «наслідками криптокомунізму» Й. Тордяна стати президентом Угорщини у 2000 р. Згідно з угодою саме представники НПДВ мають право висувати на цей надзвичайно важливий політично-державний пост свого кандидата. Таким чином, ця цілком реальна перспектива, а також й імідж майбутнього президента Угорщини, можливо, і стануть тими чинниками «стримання», завдяки яким будуть унеможливлюватися як постійні політичні скандали у площині коаліція – опозиція, так і перспективи виникнення передкризових ситуацій уряду, що безперечно підриватиме власне авторитет НПДВ і в найгіршому випадку – виникнення конфронтації всередині НПДВ знову викличе розкол цієї партії, а отже, може призвести і до урядової кризи.

У перспективі можливе виникнення протиріч як у площині уряд-опозиція чи власне між партіями урядової коаліції, але вони аж ніяк не здатні змінити демократичний вибір угорського соціуму. Адже політика Угорщини у 1998-2002 рр. (а це стосується як коаліції, так і опозиції) визначатиметься перш за все загальноєвропейським процесом економічної інтеграції, а також і євроатлантичною інтеграцією країни вже у 1999 р.

Такий стратегічний напрям політики Угорщини наприкінці XX ст. має вирішальне значення, по-перше, з точки зору розбудови загальноєвропейської системи безпеки в контексті подальшої переструктуризації загальноєвропейського геополітичного простору; по-друге, у зв’язку з реалізацією прагматичної концепції економічної інтеграції Європи. Стратегічною метою цього масштабного проекту 90-х років XX ст. є також і розширення Євросоюзу на Схід, що в кінцевому результаті вже у XXI ст. легалізує факт «повернення» Угорщини до Європи.

Таким чином, наприкінці XX ст. вагомим чинником європейської політики стає об’єднання Європи, що зумовлено загальноєвропейськими інтеграційними процесами країн Заходу, розширенням зони їх інтересів, а також бажанням та готовністю послідовно виконувати вимоги Євросоюзу (приведення законодавств аплікантів у відповідність з європейськими стандартами, подальше формування ринкової економіки тощо) з боку країн Центральної Європи, зокрема і Угорщини.

Зважаючи на специфіку геополітичного та економічного стану Угорщини як центральноєвропейської держави, активного розвитку у 90-х роках набув також і процес субрегіональної інтеграції виключно країн Центральної Європи. Субрегіональна інтеграція країн Центральної Європи зумовлена не тільки спільними регіональними інтересами, географічним положенням, спільним історичним минулим, а насамперед геополітичними чинниками та економічними можливостями, прагненням реінтеграції цих країн регіону в Європу. В цьому контексті розвиток процесів інституціалізації відносин Угорщини з ЄС та НАТО набувають стратегічного значення. Хоча створення таких субрегіональних об’єднань як Вишеградський «чотирикутник» – Центральноєвропейська Ініціатива, а особливо ЦЕФТА (Центральноєвропейська асоціація вільної торгівлі) і були детерміновані здебільшого чинниками політичного характеру, втім значення цих перехідних «штучних споруджень», за влучним висловом Вацлава Клауса, важко переоцінити. Саме на регіональному центральноєвропейському рівні можна швидше та ефективніше вирішувати питання пожвавлення економічних відносин, їх стабілізації, прискорення коопераційних процесів та товарообороту, зняття перешкод у торгівлі, що надає переваги та розширює торговельно-економічні зв’язки, а у геополітичному вимірі слугує своєрідним стабілізуючим чинником.

Про доцільність створення таких субрегіональних (перехідних) об’єднань, що, певна річ, уже в XXI ст. значно трансформуються за умови вступу аплікантів першої хвилі (Польщі, Угорщини та Чехії) до ЄС та НАТО, свідчать і успіхи країн центральноєвропейського регіону. В політичному сенсі – це спільна репрезентація своїх інтересів та динамічний розвиток політичного дискурсу з європейськими, євроатлантичними інституціями та формування активного лобі (що не виключає і суперництва країн) стосовно прискорення інституціалізації відносин цих країн із Північноатлантичним альянсом та Євросоюзом у 1997-1998 рр.

В економічному вимірі – адаптація аплікантів «першої хвилі» до нового Євросоюзу як єдиного суб’єкта у зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних зв’язках є дещо тривалішим процесом, аніж євроатлантична інтеграція. Враховуючи, що в Польщі та Угорщині аграрна політика має пріоритет, частка аграрного виробництва у ВНП досить значна, з іншого боку – спільна аграрна політика ЄС вимагатиме від претендентів виконання умов однакових для всіх, а також і наявність зовнішніх перешкод, які неминуче виникатимуть перед країнами Центральної Європи – реформування інституцій Євросоюзу, визначення витрат на розширення, питання дотацій, внесків до бюджету, можлива нейтралізація переваг «біднішим» країнам – членам ЄС, у цілому будуть дещо ускладнювати процес економічної інтеграції країн Центральної Європи.

Отже, аналіз основних макроекономічних показників Угорщини за 1997-1998 рр. свідчить і про дуже непогані шанси країни для здійснення стратегічної мети у 2002 р., а саме – завершення процесу інституціалізації відносин з ЄС, що підтверджують також і висновки експертів Євросоюзу: показники (економічні, юридичні тощо) Угорщини визнано найкращими серед претендентів «першої хвилі». За статистичними даними, у 1997 р. в Угорщині динамічно зростав експорт – 19,1 млрд дол. США, що на 21,4% більше, ніж у 1996 р., у той час коли імпорт зріс на 16,3% (21,1 млрд дол. США). Частка експорту в розвинуті країни становила 78% (пріоритет мають Німеччина та Австрія) і лише 19% – у центрально- та східноєвропейські держави. Порівняно з 1996 р. на 19,3% зріс експорт Угорщини в країни ЦЕФТА (переважно у Словенію – 30,5% та Польщу – 30%). У 1997 р. угорсько-український товарообмін складав 520 млн дол. США. Хоча вже у першій половині 1998 р. досить помітною стала така «регресивна» тенденція, як «боротьба за ринки» між країнами ЦЕФТА, що позначилося передусім у скасуванні переваг, введенні високих митних тарифів на деякі товари, продукцію сільського господарства. Це в кінцевому підсумку безпосередньо вплине також і на торговий обіг цих країн.

Структурні зміни, що відбуваються в країнах Центральної Європи, зокрема і в Угорщині, переконливо свідчать про розвиток проєвропейської, євроатлантичної орієнтації переважної більшості соціумів країн регіону. Адже переструктуризація Центральної Європи створила нові можливості для розвитку політичного, військового, економічного діалогу, співробітництва по вісі Схід-Захід. Передусім це зумовлено і наслідками історичного розвитку країн регіону, їх бажанням набути так званої європейської ідентичності.

Висока легітимність таких економічних, військово-політичних інституцій як Євросоюз та НАТО пов’язана перш за все із зобов’язаннями цих європейських, євроатлантичних структур щодо посилення та збереження внутрішньої інтеграції у сфері захисту своїх економічних інтересів та надання гарантій безпеки, колективного захисту на випадок нападу тощо.

В цьому контексті європейська інтеграція України – як стратегічна мета, є в перспективі цілком реальним пріоритетом зовнішньої політики України. Посилення позицій України стосовно її просування у напрямі європейської інтеграції нині реально саме на субрегіональному рівні. Адже такі ініціативи, нові прагматичні (перехідні) механізми відносин країн Центральної Європи, як Альпи-Адріа, ЦЕФТА, ЦЕІ, Карпатський Єврорегіон сприяють розширенню субрегіональних зв’язків, формуванню міжнародного політичного дискурсу, його інституціалізації, створенню нової ефективної системи політико-економічних відносин між державами регіону. Власне ці міжнародні об’єднання і є тією можливістю реального залучення України у загальноєвропейський інтеграційний процес.

Стратегічний вибір соціуму Угорщини на зламі ХХ-ХХІ ст. свідчить про те, що Угорщина має всі шанси утвердити чи то підтвердити свій імідж як однієї з найстабільніших держав Центральної Європи у політичному та економічному вимірах. Адже за умови динамічного розвитку загальноєвропейського інтеграційного процесу у XXI ст. така дефініція як Центральна або Центрально-Східна Європа щезне, і цілком реально, що народи цього великого географічного, геополітичного простору зможуть ідентифікувати себе з європейцями, а цю частину континенту – з Європою (хоча у соціокультурному вимірі це дуже тривалий трансформаційний процес). Питання в цьому сенсі полягає лише в тому, як далеко просунуться ці ще уявні на сьогодні кордони Європи?