Складові довгострокового розвитку економіки України

ГЕЄЦЬ В.М.

Початок ХХI ст. дасть новий поштовх до подальшого розвитку, але успіху досягне той, хто вдало поєднає свої можливості з загальноцивілізаційним процесом, що, на нашу думку, все ж таки матиме, незважаючи на окремі негативні тенденції та песимістичні оцінки щодо їх наслідків, прогресивний характер. Саме тому, відповідаючи вимогам часу, відбуваються спроби розробити відповідні програми національного масштабу стосовно розвитку, перш за все, економіки та соціальної сфери на довгострокову перспективу.

На сьогодні вже очевидно, що в ХХI ст. основним джерелом, що визначатиме перспективи економічного розвитку, буде не використання природних ресурсів, що здійснюється за допомогою технологій, зосереджених у так званих базових галузях (електроенергетика, паливна, металургія, металообробка), а високі технології, які використовуватимуться для створення нових матеріалів і речовин з більш високими показниками ефективності та корисності. Саме ці технології, а також відповідна підготовка людей до таких видів діяльності визначатимуть успіх. При цьому слід мати на увазі, що роль нових високих технологій може бути набагато важливішою, ніж це розуміють зараз, щодо їх можливостей для задоволення потреб людини. Головне в тому, що саме вони відіграватимуть роль каталізатора, за допомогою якого може глобалізуватися процес економічного розвитку на стабільній основі замість зовсім нестабільної світогосподарської фінансової системи. Якщо така модель застосовуватиметься, то тільки в міру того, що капітало- і наукоємність таких виробництв підвищуватиметься, а оскільки завжди в окремо взятій країні не вистачає і не вистачатиме необхідних як фінансових, так і матеріальних ресурсів, особливо творчих потенцій, то об’єктивно виникатиме необхідність їх концентрації, а отже – зростатиме взаємозалежність світу в аспекті його взаємодоповненості. Ті ж країни, які не вписуватимуться в цей процес, змушені будуть підвищувати рівень використання своїх природних ресурсів шляхом зменшення їх запасів та відповідно до можливості забезпечення стабільного розвитку.

Серед основоположних факторів, що матимуть першочергове значення для розвитку економіки на період до 2010 р., є такі: стан і перспективи розвитку робочої сили, капіталу та науково-технічних надбань, а також зовнішні та внутрішні чинники економіко-соціального й політико-економічного характеру – особливо разом з проблемами стрімкого зростання та необхідності обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів України, які до останнього часу взагалі не були притаманні нашій економіці та політиці.

Стан ресурсів робочої сили залежатиме передусім від демографічної ситуації, що визначається, за прогнозами демографів, послідовним скороченням на період до 2010 р. кількості населення до 47,0-47,5 млн чоловік при однозначному збільшенні частки населення старшого працездатного віку з 23,2% у 1998 р. до 24,5% на кінець періоду.

Зменшення кількості населення відображає процес, згідно з яким Україна (як, між іншим, і багато інших країн світу) втрачатиме свою потужність. І очевидно, що єдиною альтернативою цьому процесові залишається необхідність збереження та нарощування такого людського потенціалу, який буде здатним працювати й акумулювати нові знання та досвід з тим, щоб підвищувалася кількість висококваліфікованої робочої сили, яка має можливість, у свою чергу, підвищувати рівень продуктивності праці.

Старіння населення, особливо при відносному збільшенні його в працездатному віці, матиме позитивні наслідки, оскільки саме населення старшого віку, залишаючись працездатним, є, як правило, нетто-кредитором економіки, бо схильність його до заощаджень порівняно більша, ніж населення молодших вікових груп. Але є ряд і негативних аспектів. Перш за все те, що старші за віком можуть зменшити витрати на освіту, а отже – в складі всього населення зменшуватиметься кількість тих, які мають високу кваліфікацію. За таких умов Україна як держава, в якій поряд з іншими державами цей процес очікуватиметься, втрачатиме свою потенційну потужність, закладену в людському розвитку на даний час. Така тенденція може бути загальною для багатьох країн, в яких переважатиме кількість старшого населення над молодшим. Якщо ж ця тенденція охопить більшість, особливо індустріально розвинутих країн, на що звертає увагу Лестер К. Туроу, то потенційні можливості економічного зростання в світі в цілому, на нашу думку, зменшаться, тому в майбутньому щодо цього можуть виникнути досить серйозні ускладнення глобального масштабу.

Разом з тим збільшення витрат на підтримку та розвиток людини в Україні, особливо в частині, яка пов’язана з ростом витрат на освіту та охорону здоров’я, значно обмежуватиметься тим, що вже на сьогодні склалася ситуація, коли розгалужена соціальна система, успадкована від соціального устрою минулого, вже не відповідає можливостям економіки України як нинішнього, так і значною мірою найближчого десятиліття внаслідок невідповідності соціальних зобов’язань держави до обгрунтованого рівня державних витрат. За розрахунками, що були здійснені в Інституті економічного прогнозування НАН України на період до 2005 р., обсяг необхідних поточних витрат на соціальні потреби у 3-4 рази перевищує потенційно очікувані можливості економіки України. Для пом’якшення вказаної ситуації принципово важливо добитися упродовж найближчих 5 років детінізації економіки України до рівня, що відповідає країнам з ринковою економікою; скоротити рівень безробіття до 4-5%; перейти за рахунок здійснення політики економічного зростання до стабільних темпів економічного росту (4-6%). І, що особливо важливо, для забезпечення старту вищевказаних процесів необхідно грунтовно переглянути структуру витрат бюджету як на освіту, так і охорону здоров’я в напрямі приведення у відповідність до європейського рівня, навантажень хворих на одного лікаря, учнів і студентів на одного вчителя та викладача вищого навчального закладу при одночасному перегляді мережі шкіл, особливо в сільських місцевостях. Має бути переглянута й політика заробітної плати у цих сферах діяльності. Вимагає перегляду і структура органів державної влади в рамках адміністративної реформи, що розпочалася в Україні. Без реструктуризації витрат бюджету створити умови для старту вищевказаних позитивних процесів, які забезпечать виконання соціальних функцій держави, буде неможливо.

У рамках започаткування стратегії економічного зростання, що, як очікується, буде характерною рисою розвитку економіки в найближчі 10 років, слід реалізувати програму створення нефондоємних робочих місць, вартість кожного з яких на сьогодні менша більше як у 10 разів, ніж у капіталоємних галузях, яким поки що надається перевага. Тут потрібна докорінна зміна економічної політики, оскільки за роки незалежності в цій частині сталися зміни, що гальмують і економічне зростання, і створення ефективної структури економіки. Так, найбільш капіталомісткі та енергоємні галузі – перш за все промисловості (електроенергетика, паливна, металургія) – довели свою частку в структурі капіталовкладень з 39,6% у 1990 р. до 59,5% у 1997 р. Така тенденція не сприяє ні переходу до нової, більш прогресивної, структури економіки, ні збільшенню зайнятості порівняно зі збільшенням обсягів безробіття, ні прискоренню економічного зростання, ні нагромадженню фінансових ресурсів розширеного відтворення економіки, оскільки рівень ефективності виробництв цих галузей промисловості значно менший, ніж виробництв зі швидким оборотом капіталу, що дають можливість нагромаджувати фінансові ресурси, у збільшенні яких ми зацікавлені в першу чергу, і без яких досягти справді високих темпів економічного зростання неможливо. Зміни, що відбулися в структурі капіталовкладень, значно більші за питомою вагою, ніж у радянські часи: у 1986 р. питома вага капіталовкладень у вказані три так звані базові галузі становила 45,1%. Але, як відомо, вже тоді вважалося доведеним, що така структура промислового виробництва, а отже і капіталовкладень, була надзвичайно неефективною, що стало однією з суттєвих причин кризи радянської економіки в цілому.

Наступним довгостроковим фактором економічного розвитку України, що був сформований у попередні десятиліття, є стан основних фондів, визначений інвестиційною політикою 1965-1990 рр. та спадом інвестиційної активності протягом останніх 7 років.

У найближчі 10 років з усієї сукупності виробничих фондів найстаршого віку (тобто більше 21 року) досягне або вже досягла 75,7%. Загалом можна вважати, що необхідної заміни або удосконалення, капітального ремонту тощо вимагатиме близько 2/3 фондів на суму понад 350 млрд грн. Якщо врахувати, що далеко не всі вони досягнуть повного ступеня зношеності та замортизованості, то сума необхідного оновлення становитиме близько 300 млрд грн. У розрахунку в середньому на рік необхідно було б для збереження фондоозброєності виробництва здійснити капіталовкладення щонайменше на таку ж суму. Разом з тим ця відновлювана вартість основного капіталу при таких обсягах капіталовкладень дасть тільки можливість оновити фонди на тому ж технологічному рівні, на якому вони свого часу створювалися в кінці 70-х на початку 80-х років. Якщо говорити про сьогоднішню ситуацію, то оновлення має відбуватися на новій технологічній основі, що значно збільшує вартість основного капіталу. За розрахунками, які були проведені раніше, так звана інноваційна складова нових фондів у середньому збільшує величину капіталовкладень не менше як у 1,5 раза [1, 2]. Це означає, що протягом найближчих 10 років, якщо ставити за мету не тільки зберегти, а й оновити виробничий апарат, сума капіталовкладень в економіку України має досягати величини близької 450-500 млрд грн. У розрахунку на рік на найближчі 10 років це становитиме в середньому 45-50 млрд грн. Якщо виходити з того, що в середньому до 2000 р. сума капітальних вкладень на рік досягне величини близької 15-16 млрд грн, то це означає, що їх необхідно вкладати в 3,0-3,5 раза більше протягом кожного року всього наступного десятиліття. За своїми потенційними можливостями Україна разом з іноземними інвесторами не має можливості задовольнити такі потреби. Якщо врахувати, що сумарно з усієї суми активного капіталу понад третину вже зношено повністю, а половина потужностей не використовується через різні причини, то це означає, що навіть бажане подвоєння обсягу капіталовкладень за існуючих умов є значною мірою на сьогодні нереальним, а точніше таким, що не дозволить вирішити проблеми, які накопичилися.

Якщо ставити за реальну мету подвоєння обсягів капіталовкладень десь на другу половину даного періоду, то це фактично означає, що до 2/3 основних фондів протягом найближчих 10 років стануть в основному зношеними і не матимуть можливості бути вчасно заміненими. За таких умов подальше їх збереження в існуючому стані тільки принесе нові збитки, оскільки техногенні катастрофи різного характеру матимуть тенденцію до збільшення, що значною мірою знекровлюватиме економіку, відволікаючи фінансові ресурси від капіталовкладень на те, щоб ліквідувати наслідки катастроф та аварій. Зовсім позбутися такої тенденції не вдасться, але знівелювати її наслідки можна, прискоривши, на нашу думку, передусім процес консервації, закриття та ліквідації підприємств. Ліквідні ресурси, що ще залишилися на таких підприємствах, варто продати, а виручені кошти використати для допомоги безробітним, які з’являться в такому випадку, та для створення недорогих робочих місць. Саме таким чином в Україні може бути зроблено поштовх до реальної реструктуризації економіки, перш за все промисловості, а також до створення умов для ефективного використання наявного капіталу [3].

Якщо не здійснити заходи з інвестиційно-інноваційної активності в Україні в цей період (тобто до 2010 р.), то бажаних масштабів індустріального оновлення не відбудеться, оскільки високорозвинутий світ, як уже вище вказувалося, бере зараз черговий технологічний бар’єр, пов’язаний з опануванням технологій, заснованих в першу чергу на інтелектуалізації функціонування виробничого апарату, тобто формує і використовує вже шостий технологічний уклад.

Здійснення технологічних проривів в Україні надасть можливість значно підвищити експорт наукоємної продукції України. Для цього уряду разом з провідними науковими установами України слід виділити пріоритетні сучасні макротехнології, за допомогою яких виробляють наукоємну продукцію. Це дасть можливість змінити структуру експорту з сировинного характеру та продукції первинної переробки на користь продукції інвестиційного та споживчого призначення. Серед таких технологій виділяються насамперед авіаційні та космічні макротехнології, суднобудування, спецметалургії, технології промислового устаткування (верстатобудування), біотехнології, інформаційні технології. А це, у свою чергу, дасть можливість сформувати технологічний образ України як розвинутої держави і на цій основі визначити її місце на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Системоутворюючі механізми реалізації такої концептуальної довгострокової програми складають єдино можливий програмно-цільовий підхід, оскільки саме він є найбільш ефективним механізмом реалізації таких проектів у всьому світі.

Орієнтація на такий підхід є виправданою не тільки в силу внутрішніх, а й зовнішніх причин, оскільки в світі, незважаючи на уповільнення світового зростання ВВП, в тому числі й у високорозвинутих країнах, у перші 10 років XXI ст. саме випереджаючими темпами зростатимуть експорт і імпорт переважно високотехнологічної продукції, тобто саме цей сектор світового ринку найбільше розширюватиметься при тому, що темпи зростання світової торгівлі в цілому будуть у 3,0-3,5 раза вищими, ніж темпи зростання ВВП.

На довгострокову перспективу – до 2010 р. – зовнішні чинники розвитку економіки матимуть також серйозний вплив за рахунок глобалізації економіки, хоча заперечення щодо перспектив її формування останнім часом стали досить активними.

У найближче десятиліття в Україні треба здійснити заходи з метою самостійного розв’язання власних економічних і соціальних проблем. При відсутності таких можливостей глобальні ТНК та міжнародні фінансові організації постійно вступатимуть у протиріччя з «національними інтересами», що вимагатимуть серйозного захисту. Не випадково сьогодні про це говорять уже економісти не тільки країн, що є бідними і страждають від кризи, а й економісти, які живуть і працюють у розвинутих країнах. «Без залучення бідних країн до міжнародної фінансової системи і без надання їм реальних прав у цій системі тривала стабільність глобальної економіки неможлива, якщо йдеться про загальний добробут, то ця зустріч (зустріч Великої Сімки у Кельні в 1999 р.) має стати не черговим причастям для багатих країн, що претендують на роль світових лідерів, а рівноправним діалогом між багатими і бідними країнами» [3]. Розв’язанню цих проблем заважатиме також і та можлива активізація міжнародних структур, у тому числі й кримінального характеру, що через фінансові операції спекулятивного характеру глобального масштабу можуть нести загрозу економіці окремої країни, у якій немає відповідних механізмів захисту. Це актуально для України, особливо зараз, оскільки, з одного боку, держава останнім часом дедалі більше втрачала інструменти захисту економіки за допомогою старих механізмів, а з другого, внаслідок економічної кризи рівень економічної безпеки України за значною кількістю показників, що її характеризують, уже або майже досяг порогових значень, або відповідно перебуває на тому рівні, коли проблема економічної безпеки стала проблемою номер один.

Виходячи з вищезазначеного, основною умовою розвитку економіки наступного десятиліття має бути зміна даної тенденції на зворотну, якщо Україна не хоче повторити досвід латиноамериканських країн. Несприятлива ситуація на сьогодні склалася і в структурі доходів населення. Якщо частка населення, що отримує доходи нижче прожиткового мінімуму, за граничною нормою складає 7%, то в Україні за підсумками ще 1997 р. вона вже перевищена в 3,7 раза. В даний час вона ще більша. Як бачимо, проведення подальших змін в економічному житті в наступне десятиліття має проходити за сценарієм, який не допускав би подальшого зниження рівня життя не тільки тому, що ми перейшли порогові значення щодо кількості збіднілих людей, а ще й тому, що на період переходу до змін на краще ми вже не маємо права збільшувати борг держави, який можна було б використати для підтримки збіднілих, оскільки поточна потреба в обслуговуванні та погашенні внутрішнього боргу, що вимірюється у % до податкових надходжень до бюджету, вже перевищила порогове значення на 20 відсотків, а обсяг зовнішнього боргу (в % до ВВП) теж досяг майже критичної позначки (90% порогового значення). Це означає, що фактично ліміт позик без гарантії економічного зростання та особливо без їх реструктуризації вичерпано.

У довгостроковій перспективі слід оптимізувати структуру використання заощаджень. В останні роки основні потоки інвестицій направлялись переважно у галузі проміжного продукту, а їх внесок у машинобудування та легку промисловість значно скоротився. Проте найбільший внесок у додану вартість робить машинобудування, харчова промисловість, а вже потім – галузі проміжного продукту. Найбільші потенційні можливості зростання доданої вартості мають також нафтогазова, хімічна і нафтохімічна галузі промисловості. Особливої уваги потребує легка промисловість, яка раніше мобілізовувала основну частку додаткового продукту. Підходячи відповідально до справи економічного зростання, слід створювати преференції для галузей із найбільшою часткою доданої вартості та швидким оборотом капіталу. Це є завданням і складовою стратегії розвитку на наступні 10 років.

Одним з вирішальних питань економічного зростання є зв’язок національних заощаджень з бюджетним дефіцитом та торговельним балансом. Дотепер внутрішніх ресурсів, як ми знаємо, не вистачало для покриття поточних витрат держави. При зростанні капітальних вкладень, що перевищуватимуть внутрішні заощадження, інвестиційні проекти і надалі фінансуватимуться за рахунок запозичень на світових фінансових ринках. Однак треба принципово підвищити у складі ВВП частку національних заощаджень, що власне можливе в довгостроковій перспективі до 2010 р. [4].

Зниження зовнішньої залежності передбачає досягнення позитивного сальдо торговельного балансу. Новий вимір проблеми полягає в тому, що в політиці економічного зростання по суті неминучим є збільшення імпорту, в першу чергу сучасного технологічного обладнання. Тому нарощування експорту, інвестиційна підтримка експортних галузей стануть чи не найбільшим пріоритетом у наступні роки з метою досягнення збалансованості платіжного балансу та вирівнювання торговельного балансу й самостійного розв’язання економічних і соціальних завдань, що стоять перед українським суспільством. Це є однією з найскладніших проблем, оскільки більшість східноєвропейських країн з перехідною економікою, в яких навіть почалося економічне зростання, мають серйозні проблеми з дефіцитом саме торговельного балансу, що говорить про формування довготривалих умов для їх дестабілізації.

Важливою часткою заощаджень є амортизація основного капіталу, за рахунок якої в розвинутих країнах формується до 70% валових інвестицій. Найпоширенішим методом стимулювання інвестиційної активності є прискорена амортизація та списання капітальних активів, податкові пільги підприємцям. Саме така ідея закладена у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» (стаття 8), що діє з 1 серпня 1997 р. Середню норму амортизаційних відрахувань підвищено з 4,5 до 9%. Спираючись на це, прогнозують помітне збільшення амортизаційних сум у 1999-2000 рр. і на період до 2010 р.

Однак ці прогнози дуже сумнівні, бо існує ціла низка суперечливих обставин, які вимагають подальшого удосконалення амортизаційної політики. Передусім передбачений законом метод «зменшуваного залишку», в якому за базу прийнято не повну, як раніше, а вдвічі меншу залишкову балансову вартість. Зростання нарахованих сум може статися лише при досягненні позитивної динаміки ОФ та омолодженні парку виробничого устаткування, чого ми не досягли і не досягнемо найближчим часом. З 1995 р. відбувається пряме скорочення вартості основних фондів: коефіцієнти введення нових фондів багаторазово знизилися і у 1996-1997 рр. становили: у виробничій сфері – 0,76; промисловості – 0,83, сільському господарстві – 0,34.

При низькій рентабельності виробництва прискорена амортизація зведеться до фінансового засобу уникнення податків і не принесе фізичного оновлення ОФ. Це, в свою чергу, сприятиме зменшенню вартості активів і штучній затримці списання активів. Саме тому правильне за ідеєю рішення, маючи короткочасний ефект, не стане довгостроковим фактором економічного зростання. Така в даний час позиція Інституту економічного прогнозування стосовно можливості використання амортизаційної політики в інтересах забезпечення економічного зростання.

Для розв’язання проблеми Інститутом економічного прогнозування НАН України запропоновано вжити додаткові заходи. А саме: встановити державну регламентацію нормативних строків експлуатації ОФ, провести вибіркову переоцінку основних фондів, якої не було вже понад 25 років, і встановити відновну – повну і залишкову вартість. Після проведення індексацій фактична вартість ОФ удвічі перевищує відновну вартість, що штучно завищує витрати та ціни на продукцію, протидіє інтересам прискореної амортизації, приховує небезпеку прогнозування нереальних обсягів інвестицій. Для прискорення інвестиційного процесу слід лібералізувати амортизаційну систему в цілому, надавши суб’єктам господарювання право обрання конкретних строків списання фондів в межах діапазону, визначеного державою, а також методів списання – лінійного, нелінійного та їх різних комбінацій. Слід відповідно терміново прийняти закон «Про амортизацію» та внести відповідні зміни до закону «Про оподаткування прибутку». Необхідні пропозиції в даний час уже напрацьовані в Інституті економічного прогнозування НАН України.

Грунтуючись на вищезазначених позитивних і негативних тенденціях, що впливатимуть на розвиток економіки до 2010 р., можна розраховувати, що у 2001-2005 рр. Україна може вийти на стабільні темпи зростання реального ВВП. Виходячи саме з таких завдань, розроблено Програму «Україна – 2010», яка має реалізовуватися відповідною економічною політикою. При цьому варто зазначити, що ця Програма може розглядатися лише як концептуальний документ, і для її успішної реалізації, як показав проведений автором аналіз накопичених проблем, необхідно розробити та реалізувати понад сорок документів, що можуть наповнити змістом дану Програму і стануть першочерговими напрямами дій уряду, реалізація яких забезпечить досягнення стратегічного успіху.

Щодо узагальнення перспектив успішного розвитку економіки України, то, напевне, в наших умовах слід скористатися одним дуже важливим висновком Д.К. Гелбрейта, відомого в світі економіста, більша частина творчого життя якого пов’язана з Гарвардським університетом. Він указував на те, що перехід від комунізму до ринкової системи потребує часу та осмислення процесів, що відбуваються. В наших умовах слід сподіватися на стабільний і сильний уряд, поступові та виважені дії. Це все дуже важливо для господарського процесу, який привів би до успіху, саме тому тепер програми розвитку економіки і суспільства в цілому знову почали розроблятися не на 500 днів, а на десятиліття.

1. Болховитинова О.Ю., Борисенко З.М. Экономика Украины: итоги и возможное развитие в 1991–1995 гг. (Перспективы накопления и возмещения фондовых ресурсов). – К.: Інститут економіки НАН України, 1991. – 51 с.

2. Геец В.М., Пасичник Л.А., Ларин С.А., Лунина И.О. Экономика Украины: итоги и возможное развитие в 1991–1995 гг. (Научно-технические, экономические и экологические условия, определяющие развитие экономики Украинской ССР). (На рус. языке). – К.: Інститут економіки НАН України, 1991. – 50 с.

3. Детально можливі механізми реструктуризації підприємств та пропозиції щодо їх використання в Україні див. Геєць В. Реструктуризація підприємств як умова оздоровлення економіки // Розбудова держави. – 1998. – № 5/6. – С. 51-65.

4. Сакс Д. Досить повчань // Економіст. – 1998. – № 11. – С. 15.

5. У свій час нами були розроблені відповідні позиції. Див. детально Геєць В., Возна Л. Макроекономічна стабілізація і криза пропозиції у перехідній економіці // Банківська справа. – 1998. – № 1. – С. 25-32.