Про концептуальні основи будівництва ВМС України

ПАВЛЕНКО А.М., БЛИЗНЮКОВ С.П.

Одне з найгостріших питань розбудови Збройних Сил України – становлення її Військово-морських сил (ВМС).

Як відомо, Збройні Сили нашої держави було створено на базі всіх видів і родів військ колишнього СРСР, які тут дислокувалися і в 1991 р. прийняли присягу на вірність народу України. Єдиний виняток – Чорноморський флот (ЧФ), переважна більшість особового складу якого виявила бажання залишатися у складі Збройних Сил РФ. Отож ВМС України довелося створювати з невеликих уламків ЧФ, а практично – майже з нуля.

На жаль, свого часу (а фактично й досі) не було затверджено концепцію розбудови ВМС України, і вони створювалися, можна сказати, експромтом, з урахуванням особистих поглядів кожного нового командувача. Концептуальні ж погляди керівництва Міністерства оборони та ВМС України на завдання, структуру ВМС тощо було набуто ще у радянських навчальних закладах і базувалися вони на можливостях кораблів і зброї, що дісталися нам при розподілі ЧФ. Зокрема, відповідно до радянської військової науки, одним з головних завдань ЧФ у взаємодії з іншими військами була боротьба за Чорноморські протоки і досягнення переваги (перемоги) над будь-яким супротивником на південному та південно-західному стратегічних напрямках. Сьогодні основне завдання ЧФ Російської Федерації, за словами його командувача адмірала В. Кравченка, – це забезпечення економічних і політичних інтересів РФ на Півдні, що практично і є продовженням радянських концепцій.

Незалежна Україна, яка відразу ж задекларувала свій нейтралітет, мала будувати свої ВМС на зовсім інших засадах, а не пристосовуватися до обставин, що склалися.

Сучасна військова наука і сучасні реалії вимагають критичного переосмислення поглядів на причини виникнення Військово-морського флоту, його призначення та основні завдання. При затвердженні концепції розвитку ВМС України слід враховувати її географічне розташування, економічні зв’язки, проголошену зовнішню політику, економічний стан держави, завдання ВМС, що стосуються акваторії Чорного моря, а також інтересів України в окремих районах світового океану, доцільності та можливості їх забезпечення, зокрема і за допомогою ВМС.

Аналіз морських перевезень показує, що існування й розвиток як у мирний, так і у воєнний час прибережних атлантичних держав неможливий без інтенсивного товарообміну і постачання сировини, що на 3/4 здійснюються морським шляхом. Велика Британія, наприклад, завозить морем в країну до половини своїх вантажів, серед них залізна руда, кольорові і рідкісні метали, продовольство тощо. Франція – понад 60% усіх зовнішніх вантажів, а Німеччина – понад чверть. Судноплавство Норвегії майже повністю забезпечує її зовнішні торговельні зв’язки. Загалом морем транспортується 70% усіх сировинних вантажів, а також зброї і техніки у кризових ситуаціях. Так, для проведення операції на Аравійському півострові у Перській затоці в 1991 р. переважно морем, а також повітрям було перекинуто 75 тис. чоловік, 279 танків, 536 артилерійських гармат та мінометів, 784 пускових установок ПТУР, 228 зенітних установок, понад 500 літаків і гелікоптерів. Отож флот – важливий компонент стратегічного потенціалу.

Якщо поглянути в історію, то з давніх часів основним (найпершим) завданням флотів усіх держав було порушення перевезень морем вантажів супротивника, які були життєво необхідними для його існування. Тому дії флотів завжди були спрямовані на захист власних перевезень від намагань супротивника їх зірвати, а також забезпечити перевезення військ і засобів ураження з континенту на континент чи на острови. Боротьба на морі ніколи не була самоціллю, тобто боротьбою з метою знищення одного флоту іншим.

Свого часу Клаузевіц зазначав: «При веденні війни можуть бути три головні завдання:

а) перемогти й знищити ЗС супротивника;

б) оволодіти матеріальними засобами боротьби та іншими джерелами існування армії супротивника;

в) схилити на свій бік суспільну думку» [2].

Отож неважко зрозуміти, чому Росія, яка протягом 300 років намагалася стати повноцінною світовою морською державою (як Велика Британія, Франція), так і не змогла нею стати. Адже в цьому нема об’єктивної потреби. Росія з її великою територією та запасами практично всіх корисних копалин не має критичної потреби в економічних зв’язках морем, розрив яких загрожував би її існуванню.

При бойових діях проти європейських держав як під час Першої, так і Другої світових воєн ВМС Росії виконували допоміжні функції. Доля війни для неї традиційно вирішувалася на сухопутних фронтах. З цих же причин Німеччина також не планувала широкого використання флоту проти Росії під час обох світових воєн.

Найефективнішим засобом зриву перевезень морем, починаючи з ХХ століття, стали підводні човни та авіація. Під час Першої світової війни підводні човни Німеччини потопили 5861 торговельне судно загальним водотоннажем 13,2 млн. рег. т. Ефективність дій підводних човнів Німеччини проти судноплавства переважила у 22 рази відповідні дії її крейсерів. Зокрема, підводні човни Німеччини на океанських комунікаціях поставили Велику Британію на межу поразки. Адмірал Джон Джелліко, який командував флотом Великої Британії, в 1916 р. писав, що втрати в постачанні продовольства, військових матеріалів і техніки внаслідок дій підводних човнів німців можуть примусити його державу влітку 1917 р. погодитись на неприємні умови миру попри успішні дії разом із союзниками на сухопутних фронтах.

У роки Другої світової війни, незважаючи на успіхи підводних човнів у 1914-1918 рр., панувала стара орієнтація на генеральне бойовище повноцінних ескадр, основу яких складали лінійні кораблі.

Одним із найважливіших завдань флоту Великої Британії було морське блокування Німеччини для того, щоб надводний флот останньої не міг порушувати океанські та морські комунікації. Блокаду планувалось виконувати силами надводного флоту.

Головним завданням флоту Німеччини було порушення океанських комунікацій Великої Британії. Це також планувалось здійснювати силами надводних кораблів.

США та Японія вважали, що головне завдання їхніх флотів – знищення надводних сил, завоювання панівного становища в океані та на прилеглих морях. З початку війни США та Японія захисту океанських комунікацій у своїх зонах увагу не приділяли. За це Японію було суворо покарано – відібрано острови, які були нею загарбані на початку війни. Вважається, що однією з основних причин поразки Японії є втрата нею 88% довоєнного торговельного флоту, причому 2/3 суден було знищено підводними човнами.

За період Другої світової війни Німеччиною, Японією та Італією було знищено 5150 суден загальним водотоннажем 21,5 млн. рег. т (із них підводні човни знищили 68%). Супротивники Німеччини знищили близько 6462 суден загальним водотоннажем 33 млн рег. т.

Важка боротьба на морі і великі втрати вантажних суден вдруге в березні 1943 р. поставили Велику Британію (вперше, як зазначалося, під час Першої світової війни) на межу розриву транспортного зв’язку зі США та іншими державами. Перелом у збройній боротьбі на заході стався в червні 1943 р., коли поповнення транспортного флоту союзників почало перевищувати втрати від дій ВМС Німеччини.

Друге основне завдання ВМС – це сприяння сухопутним військам у доставці зброї. В деяких випадках під час збройної боротьби держав, які розташовані на різних материках (чи островах), для досягнення перемоги необхідно, крім перевезення вантажів і військ, доставити зброю, придатну для негайного використання, але яка не може використовуватися безпосередньо з території через її недостатню дальність дії. Для цього використовуються кораблі та підводні човни, які, виконуючи функції високошвидкісних, захищених (а для підводних човнів ще й прихованих) платформ-носіїв зброї, «підвозять» її на необхідну відстань від берега супротивника для застосування і сприяння сухопутним військам. Це може бути ракетна зброя, літаки на авіаносцях тощо.

Напруженість судноплавства на Чорному морі під час Другої світової війни була незначна, тому що основний вантаж – румунська нафта – доставлялася переважно по Дунаю та залізницею. Завдяки просуванню військ Німеччини та Румунії на схід з’явилися додаткові напрями перевезення: Констанца – Одеса, Одеса – Севастополь, але й вони не мали вирішального значення. В перші дні війни супротивник різко скоротив морські перевезення через можливі втрати вантажних суден від дій підводних човнів Чорноморського флоту, яких налічувалося понад 40. Підводними човнами Чорноморського флоту за 1941 р. було потоплено тільки 5 транспортів (18 тис. рег. т.). Але й цього вистачило, щоб супротивник до травня 1942 р. повністю припинив тут морські перевезення. За наступні місяці 1942 р. було потоплено 16 транспортів водотоннажем 30 тис. рег. т. У 1943 р. для евакуації своїх військ супротивник використовував сухопутні шляхи. Війська морськими транспортами майже не перевозилися. За 1943 р. підводними човнами ЧФ було потоплено 27 транспортів і малих плавзасобів (74 519 бр. т.). Значно зросли перевезення морським шляхом, коли Крим у 1944 р. було відрізано радянськими військами від материка. За цей рік було потоплено 23 транспорти (52 482 рег. т).

Усього за весь період бойових дій на Чорному морі Чорноморським флотом було потоплено 62 транспорти (145 930 рег. т). Водночас деякі підводні човни Німеччини та Сполучених Штатів Америки за значно коротший час потопили транспорти водотоннажем до 150 000 рег. т. Так, підводний човен Німеччини U-66 з 25.12.41 р. по 29.09.42 р. потопив кораблі та судна загальним водотоннажем 176 317 рег. т. Низька ефективність дій підводних човнів на Чорному морі і висока ефективність дій німецьких та американських підводних човнів пояснюються як різними умовами бойових дій, так і тим, що перевезення на Чорному морі не відігравали значної ролі.

Однак нині ситуація тут докорінно змінюється. І не тільки у зв’язку із зростаючими перевезеннями Російською Федерацією нафтопродуктів. Із завершенням будівництва нафтового терміналу в Одесі, нафтопроводів з Азербайджану до Самсуна і з Одеси до Бродів по Чорному морю здійснюватимуться значні трансконтинентальні поставки нафти. Це позбавить Україну критичної залежності від енергоносіїв, що зараз надходять здебільшого з Росії. Звичайно, постане й питання щодо захисту цього маршруту. Оскільки ним, окрім Туреччини та України, користуватимуться країни Центральної та Західної Європи, більшість з яких є (чи незабаром буде) членами НАТО, то можна вважати, що цей альянс буде нашим союзником, зацікавленим у захисті чорноморських транспортних комунікацій.

Для РФ, навпаки, особливе значення, як і раніше, мають Чорноморські протоки. Зараз по них за рік проходить близько 50 тис. суден, з яких понад 50% перевозять нафту, газ, хімікати, відходи атомних електростанцій. Причому основним перевізником нафти та газу Чорним морем до інших країн є Росія. Туреччина ж висловлюється за обмеження пропуску танкерів по згаданих протоках.

Аналіз вантажопотоків приморських регіонів України показує, що перше місце за обсягами перевезень на Чорному морі посідають транзитні вантажі (до 70%), друге – експортні вантажі (20%). Загалом обсяги вантажопотоків до українських портів у 1995 р. становили 44% рівня 1990 р. Нині спостерігається стійка тенденція до стабілізації перевезень морським транспортом та їх поступове зростання. Найбільші потоки вантажів ідуть через Одеський, Іллічівський та Південний порти. За 1995 р. через порти Одеського регіону відправлено вантажів 16,1 млн. т, тоді, як обсяги зовнішньоекономічних вантажопотоків між країнами Чорноморської Економічної Співпраці (ЧЕС) за 1997 р. становили близько 650 млн. т. На рис. 1 схематично показано вантажопотоки приморських регіонів України, портові комплекси за станом на 1997 р. По Одеському регіону вантажообіг у 1995 р. складав: експортні вантажі – 53% (в основному хімічні та мінеральні добрива, продукти хімії, нафтопродукти, вугілля, збіжжя, чорні метали, папір), імпортні – 6%, транзитні – 34%, внутрішні вантажі – 7%. Вантажопотік потужністю понад 5 млн т спрямований до порту Маріуполь. У його структурі переважають експортно-транзитні вантажі майже в рівних частинах. Вантажообіг до 3,5 млн т спрямований до портів Миколаєва та Херсона. Він складається переважно з експортних і транзитних вантажів. Інші вантажопотоки приморських регіонів мають потужність менш 1 млн т.

Короткий аналіз морських перевезень вантажів Чорним морем, що здійснюються в інтересах України, показує їх незначний вплив нині на економічний стан України. Повне припинення морських вантажних перевезень, без сумніву, погіршить економічний стан України, але не загрожуватиме руйнуванню економіки держави. При подальшому зростанні економіки України морські перевезення по Чорному морю матимуть для неї з часом більше значення. Повне припинення перевезень вантажів морським шляхом негативно впливатиме більше на економіку Росії, тому що значна частина морських транзитних перевезень здійснюється в інтересах Росії (для Одеського порту ця частка складає 74%) [3].

Аналіз зовнішньоекономічних зв’язків України показує, що основними торговельними партнерами України є країни СНД та Європи, з якими можна без особливих перешкод здійснювати торгівлю без широкого використання морського транспорту (табл. 1). Так, усі види транспорту України перевезли в 1996 р. 1.937 млн т, тоді, як морським шляхом перевезено 14 млн т (0,7% загальної кількості) [4].

Використання корабельної артилерії в інтересах сухопутних військ малоефективне. Більш-менш її можна обмежено використовувати в локальних конфліктах. Ракетна зброя, що зараз є на озброєнні ВМС причорноморських держав (Росія, Румунія, Болгарія, Грузія), не здатна ефективно уражати наземні цілі. А сучасну високоточну зброю, нове покоління ракет «Гарпун» з дальністю дії до 440 км і ракети морського базування «Томагавк», що можуть використовуватися для ураження будь-яких наземних цілей на відстані до 2500 км, мають тільки держави – члени НАТО. Оскільки Туреччина є членом цього альянсу, а розміри Чорного моря для ракет дальньої дії вельми незначні, можна зробити висновок, що підвозити зброю Чорним морем практично нема потреби.

Щодо РФ, то вона достатньою мірою вже присутня своїми збройними силами у Криму, Придністров’ї та вздовж державних кордонів України і має достатню кількість ракет дальньої дії та інших засобів зброї масового ураження.

Тепер про оперативні морські десанти. На Чорному морі ймовірність їх проведення мінімальна через їх недоцільність, складність здійснення, а також відсутність аналогів вдалих оперативних десантів на закритих морях за весь час історії збройної боротьби.

Отже, отримавши в спадщину від російського ЧФ застарілі кораблі та зразки зброї, Україна автоматично прирекла себе бути другорядною морською державою. Намагання України привести до ладу ці кораблі і забезпечити їх зброєю, що вже знята з виробництва, – це марно витрачений час і великі кошти, а також подальше відставання від сучасних вимог щодо корабельного складу та його озброєння. Крім того, цю велику кількість кораблів необхідно забезпечити пальним, щоб вони змогли виконати повний навчальний курс і стати боєздатною силою. На жаль, таку кількість кораблів ні зараз, ні в найближчому майбутньому забезпечити необхідною кількістю пального Україна не може.

При веденні бойових дій на морі під час Другої світової війни всі держави мали труднощі щодо забезпечення пальним своїх кораблів. Особливо це стосувалося тих країн, що не мали своїх джерел нафти – Італії, Німеччини, Японії. У зв’язку з тим, що це питання є актуальним для України, потрібно також враховувати фактор споживання пального кожним типом корабля. Це є необхідною умовою для того, щоб уникнути ситуації, коли є достатня кількість великих кораблів, але вони не можуть активно діяти як у мирний, так і воєнний час. Так, одне заправлення підводного човна тоннажністю 600-800 т потребує 50-60 т пального, якого вистачає на 30 діб бойових дій чи бойової служби. Заправка СКР проекту 1135 потребує 480 т пального, есмінця проекту 956 – 1700 т, повна заправка проекту 1164 (крейсер «Україна») – близько 2000 т, тобто у 30 разів перевищує потреби підводного човна.

Сьогодні у складі ВМС України найбоєздатніші ті кораблі, що були добудовані в роки незалежності України (фрегат «Сагайдачний», корвети «Луцьк», «Чернігів»). Прийняття ж застарілих кораблів Україною від ЧФ Росії без затвердженої концепції розбудови ВМС, звичайно, було помилкою, яку так чи інакше доведеться виправляти.

Як же нам вийти з цієї ситуації? Якими шляхами можна і доцільно розбудовувати ВМС України?

Можна запропонувати розглянути один із варіантів поліпшення стану ВМС з урахуванням існуючого важкого економічного стану України.

Надводні сили. Сучасні зразки зброї високих технологій у Європі виробляються тільки в кооперації кількох країн. Це не лише зменшує навантаження на бюджет, а й сприяє поширенню ринків збуту військової продукції.

На думку значної частини військових фахівців багатьох країн світу, в тому числі й України, найбільш придатними для використання на закритих морях є катери різного призначення. Україна сьогодні має необмежений потенціал для розробки та побудови катерів будь-якого класу і кількості. Можна також забезпечити ці катери майже всім обладнанням і частково сучасною зброєю. Маємо лише труднощі в забезпеченні їх сучасними ракетами.

Отже, для реанімації української військової суднобудівної промисловості, налагодження співпраці у сфері оборонно-промислової політики з іншими країнами та виходу на світовий ринок торгівлі цією продукцією Україна вже сьогодні готова розпочати спільне виробництво катерів різного призначення на базі проектів, які розроблено українськими фахівцями. Зацікавленість у такій співпраці можуть виявити Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Грузія і, можливо, Туреччина. Додамо, що наші проекти відповідають вимогам часу, а також передбачають варіанти озброєння країн – членів НАТО. Окрім того, ці проекти подвійного призначення, тобто військово-цивільні. Порівняно із західними зразками вони в 1,5-2 рази дешевші.

Підводні сили. Підводні човни і сьогодні є найгрізнішою і найефективнішою силою, що здатна протидіяти ВМС будь-якого супротивника. За критерієм «вартість-ефективність» вони також є найприйнятнішим засобом ведення боротьби на морі для держав, які неспроможні мати великі ВМС. Нагадаємо, що Німеччина під час Другої світової війни мала на Чорному морі 6 підводних човнів типу ІІ (тоннажність 250 т). Вона не втратила жодного з них за весь час ведення бойових дій у цьому регіоні. Водночас ці підводні човни потопили кораблів та суден тоннажем 45 426 бр. т.

Враховуючи специфіку оборонних завдань на Чорному морі, ВМС України бажано мати підводні човни малого тоннажу. Поки що наша держава не може самостійно будувати підводні човни і не планує це робити. Керівники ВМС Польщі та багатьох інших держав також вважають, що підводні човни малого класу (типу U206) – найприйнятніші для бойових дій у закритих морях. Цієї ж думки дотримується і професор, контр-адмірал у відставці Г. Костєв, який пише, що ядро Чорноморського флоту Росії повинні скласти передусім дизельні підводні човни («Морской сборник» – 1998. – №4. – С. 12). Як повідомлялося у пресі, минулого року в Джакарті підписано угоду, відповідно до якої Німеччина має продати Індонезії п’ять підводних човнів проекту U206. Перші два вже було доставлено туди в листопаді-грудні 1997 р. Останні три планувалося поставити протягом 1998 р. Події, що відбулися в Індонезії у травні 1998 р., могли завадити передачі останніх трьох підводних човнів. Але й на випадок виконання цієї угоди Україна може придбати 3-4 човни з 13, які продає Німеччина.

Окрім того, Німеччина планує поступово замінити підводні човни U206 (460 т) на U212 (близько 2000 т), починаючи з 1999 р. Отже, Україна матиме шанс отримати 3-4 підводних човни типу U206 на пільгових умовах (табл. 2). Тобто без значних фінансових затрат ми можемо створити сучасні і сильні власні ВМС.

· відсутні морські перевезення, що мають критичний вплив на економіку причорноморських держав;

· відсутня гостра необхідність доставки зброї масового ураження морем до об’єктів вогневого впливу через те, що такої зброї, яка може використовуватися з будь-яких носіїв чи з місць її розташування на суші поза межами Чорного моря у причорноморських держав – не членів НАТО нема, а вона є лише у держав – членів НАТО;

· імовірність оперативного десанту на Чорному морі майже виключена;

· безпека морського маршруту транспортування нафти з Самсуна (Туреччина) до Одеси і далі до країн Європи найімовірніше забезпечуватиметься колективними зусиллями усіх зацікавлених сторін.

Отже, найоптимальніший варіант ВМС для України – це їх оснащення сучасними бойовими катерами різного призначення, дизельними підводними човнами малої тоннажності, авіацією та відповідною інфраструктурою. Це дозволить вирішити питання захисту морських перевезень у мирний час та при загостренні відносин з окремими причорноморськими країнами. Забезпечити більш-менш ритмічне перевезення вантажів на Чорному морі у військовий час можна тільки при завоюванні повного панування на ньому. Для України це нереальне завдання як зараз, так і в майбутньому.

Може виникнути запитання: а чи потрібен Україні Військово-морський флот взагалі? Автори переконані, що для держави, яка має понад тисячу кілометрів морського узбережжя, значні морські кордони та відповідні економічні зони у двох морях, і якій дістався у спадок один з найбільших у світі цивільних торгових флотів, захист її національних інтересів на морі був, є і буде однозначним імперативом.

Нині прийнято поділяти завдання збройних сил для мирного та воєнного часу. Так, для збройних сил Великої Британії із 50 завдань тільки 14 (тобто 28%) можна вважати завданнями воєнного часу, а 36 (72%) – мирного часу.

У разі виникнення воєнних дій для ВМС України залишається досить велика кількість завдань. Це передусім сприяння сухопутним військам на приморському напрямку, а саме: здійснення тактичних морських десантів; захист від морських тактичних десантів; забезпечення перевезення військ на приморському узбережжі через гирла річок та лиманів тощо.

Для мирного часу доцільно також визначити завдання охорони морської економічної зони перед ВМС України з передачею їм від прикордонних морських частин усіх кораблів класу корвет, залишивши за прикордонними військами охорону територіальних вод України. ВМС України мають брати участь у спільних миротворчих операціях; демонстрації своїх можливостей у складі миротворчих сил і виробничих можливостей промисловості України в побудові сучасних ВМС; розвивати дружні стосунки з ВМС інших держав; брати участь у спільних навчаннях тощо.

На сучасному етапі розвитку цивілізації, і насамперед у Європі, основне завдання ВМС, збалансованих за родами сил, – це бути стримуючим чинником для ймовірного супротивника. Тому що будь-які спроби ймовірного супротивника вирішити політичні питання силовим шляхом починаються із з’ясування співвідношення сил і, якщо виявиться перевага, може виникнути спокуса скористатися цим для вирішення військово-політичних питань.

1. Кириченко А. Состояние тенденции и перспективы внешнеэкономической деятельности Украины // Зовнішня торгівля. – 1998. – № 1.

2. Клаузевіц. Про війну. – М., 1941. – Т. 2. – С. 389.

3. Малик М., Топчиев А., Шашук А. Внешнеэкономические транспортно-распорядительные функции причерноморских регионов Украины // Причерноморский Транспортный Курьер. – 1997. – № 1.

4. Україна в цифрах у 1996 році // Мінстат України. – К.: Наукова думка, 1997.