Віртуальність належить до числа тих фундаментально-категоріальних понять, глибинний смисл яких відкривається людству на зламі епох. Коли ж певна культурна епоха входить у спокійне “русло”, віртуальність у первісно-сакраментальному, сакральному сенсі цього поняття “ховається в тінь”.

У перекладі з латинської virtus має значення “незвичної якості”, непересічності, доблесті та мужності, а також доброчесті, моральної довершеності, душевної шляхетності. Неважко вловити етимологічну спорідненість цього virtus з українським “вірити” та похідними від нього “вірогідне” (гідне віри) та “ймовірне” (“ймив”, тобто “мав у руках”, а відтак – повірив). Отже, таке “віртуальне” вказує не на уявно-ілюзорні (як це зараз в основному і використовується), а на практичні речі та вміння людини з ними оперувати. Характерним у цьому плані є й звернене до особистого досвіду “вміння” (етимологічно – “у мене є”).

Virtus споріднений етимологічно із Veritas-Істиною і навіть містить у собі ті ж самі три ключові приголосні VRT. Звичний до “тьми дешевих істин”, наш сучасник, як правило, не налаштований на таке сприйняття Істини, яке вимагає особистої мужності та непересічних якостей характеру. Проте перед лицем викликів новітнього “буремного” часу потрібна радикальна світоглядна переорієнтація, основою якої й може стати віртуальність у морально-етичному та онтологічному сенсі цього поняття.

Перша спроба філософського осмислення віртуальності належить, очевидно, середньовічному логіку Дунсу Скоту (XIII ст.). У відомій суперечці стосовно природи всезагальних понять (універсалій) він зайняв позицію, компромісну між реалістами (платоніками) та номіналістами, вважаючи, що поняття містять в собі емпіричні (чуттєво-досвідні) атрибути конкретних речей не формально, як деякі наперед встановлені ознаки, а віртуально.

Критично-віртуальні фазові переходи між загальним та одиничним згодом дослідив у своєму “Вченому незнанні” німецький філософ, теолог, кардинал Римо-католицької церкви Миколай Кузанський.

У новітній час в науковому лексиконі поняття віртуальності з’явилося у 70-ті роки завдяки фізикам. Вони позначили як віртуальні “фіктивні” елементарні частки, наявність яких давала можливість заповнити прогалини в теорії ядерних взаємодій. Їхня особливість полягає в тому, що вони існують, але тільки тут і тепер – на момент енергетичної взаємодії, без якої і поза якою неможливі. Наприкінці 70-х термін “віртуальна реальність” було використано дослідниками Масачусетського технологічного інституту у процесі комп’ютерного макромоделювання простору. З часом віртуальність стала своєрідним фетишем прихильників глобальної комп’ютерної мережі та “жерців” Net-культури.

Блискавичність, з якою віртуальність вторглась у сучасну не лише елітарну, але й масову свідомість, уже сама по собі засвідчує її нетривіальність. Навіть якби фізики, а згодом і комп’ютерні технологи й не звернулись до “віртуальності”, це поняття з великою ймовірністю взяли б на озброєння сучасні культурологи, політологи, економісти. Зокрема, уже й виконавчий секретар СНД визнає, що “у підсумку семи років існування СНД ми маємо віртуальне інтеграційне об’єднання” [3].

Закономірним є і те, що процеси віртуалізації дали найбільш феноменальні прояви саме у православному світі, насамперед у Росії. Витоки цього, ймовірно, криються в основах духовної традиції, вибудуваній на монотеїзмі триєдності Бога “Отець – Син – Святий Дух”. На рівні людини це може сприйматися як трихотомія “дух – душа – тіло” або дихотомія “душа розумна – тіло”. У філософії відповідним аналогом є триєдність “ідеального – віртуального – матеріального”. На рівні соціокультурних засад – це пріоритет душевних та духовних засад над матеріально-предметними.

Західна філософія розвивалась у руслі дуальності “матеріального-ідеального”, а у культурі визначився пріоритет матеріально-тілесного начала та Логоса. Для мусульманина Бог виступає як єдине начало, а життя людини підпорядковане Логосу, транслятором його є духовний вождь – пророк.

Водночас це зовсім не означає, що західна або мусульманська цивілізації не схильні до ілюзій. У надмірних обсягах Захід демонструє зразки “фетишу споживання”, Схід – релігійного фундаменталізму. Але природа цих явищ суттєво відрізняється від того, на чому заснована віртуальність православних, що грунтується на душевній основі як внутрішній опорі людини.

Таким чином, саме категорія віртуального виявилась здатною напрочуд точно передавати новітні тенденції “виходу у виміри реального часу” засадничих парадигм людського само- та світосприйняття. Водночас зрозуміти російську ситуацію неможливо без урахування її віртуальної складової у повній відповідності із констатацією Федора Тютчева:

Умом Россию не понять,

Аршином общим не измерить.

У ней особенная стать –

В Россию можно только верить.

У свою ж чергу, для всебічного усвідомлення віртуальності неоціненним є приклад таємничої російської душі й особливого історичного шляху Росії.

Замкнута у монолінійному світі штучно сконструйованої стабільності буття новоєвропейська людина не без труднощів звикається з думкою, що реальність раптом може стати невизначеною такою ж мірою, як і майбутнє. Раціоналізований класичний підхід у відповідності з гаслом “Сучасне очаснюється минулим” демонструє прогресистську впевненість у тому, що закони минулого невблаганно діють у світі сучасності. В свою чергу, потік часу із минулого, спрямований нам “у спину”, з певним автоматизмом неодмінно спрямує людство до “берега обітованого”.

Історія минулого завжди лінеаризована (лінійно спрямлена) як істориками, так і свідками подій. Так само однозначно спрямленим під “залізну логіку” виглядає життя конкретної людини, якщо його “читати” від кінця, тобто від моменту смерті. Така “змертвечена” історія (на відміну від “живої”, що твориться тут і зараз) більш-менш зрозуміла та передбачувана. Звідси й виникає спокуса нав’язати суспільству сценарії розвитку, які певною мірою виправдали себе у минулому – на Заході чи на Сході. Так народжуються ілюзорні ідеологеми, які набувають сили стереотипів та забобонів. Подібні “ігри” з людською реальністю наочно описав засновник трансакційного аналізу психолог Е. Бьорн.

Проте “жива” історія сучасності істотно нелінійна, а тому й до кінця не передбачувана. Учасники історичних трансформацій реально можуть розраховувати лише на імовірнісне здійснення власної волі. Бо та історія, яку вони творять, – незворотний нерівноважний процес.

У відповідності із соціосинергетичною парадигмою динамічні процеси у рівноважних умовах розвиваються у межах лінійної детермінації, а в міру віддалення від статично-ентропійних точок рівноваги переходять у стан “вибухоподібної” непередбачуваності в точках біфуркації (лат. bifurcus – двозубий, роздвоєний). При цьому процес обумовлюється, з одного боку, випадковими “слабкими” флуктуаціями (своєрідними спонтанними “вольовими” поривами), а з другого – конкретними кінцевими альтернативами, які закладені апріорі і несуть відомості щодо його майбутніх станів. За влучною формулою С. Курдюмова, спостерігається феномен, коли “майбутнє очаснює сучасне” (“будущее временит настоящее”).

Але й майбутнє, за такого підходу, уявляється не наперед визначеним, а ймовірнісно-множинним. Незважаючи на таку принципову невизначеність, майбутнє (правильніше було б сказати у множині – майбутності) щодо суспільних процесів можна охарактеризувати як віртуальне. При цьому воно обумовлюється фундаментальними стилями життя людини та суспільства, які відіграють своєрідну роль “дивних атракторів” або ж патернів соціальної структури. Таким чином, відбувається проектування інноваційно стійких структур і водночас “відсів” структур нежиттєздатних, які мусять неуникно розвалитися і відмерти.

Потреба у віртуалізації означає, що для справжнього розуміння властивостей речей слід заглиблюватись у власний неповторно-індивідуальний суб’єктивний досвід. Із простого поняття чи сприйняття речі подібні властивості вивести неможливо. Реальна річ містить у собі множинність емпіричних якостей, але обособлює їх лише віртуально. Бо вони не можуть проявитись усі одночасно як якості даної конкретної речі. Якщо ж такою “річчю” вважати наш Всесвіт, то можна припустити множинність віртуальних світів у дусі Лейбніца. Щоправда, сам Лейбніц вважав, що попри усю віртуальну множинність нам випало щастя жити у “найкращому зі світів”.

Це означає, що поділ реального на суб’єктивний та об’єктивний світи, з погляду сучасності, є умовним. Фактично існує біполярна омнієктивність (від лат. omnia – усе), невід’ємними полюсами якої виступають суб’єктивність свідомості та об’єктивність матерії. Взаємодія між вказаними полюсами відбувається завдяки віртуальному “третьому світові” (за Г. Сковородою) належного буття людських цінностей. Такі цінності чогось варті лише у тому разі, якщо вони не знецінюються предметно-практичною “критикою”.

Так само й ідеї чогось варті, якщо вони здатні опредмечуватись, матеріалізуватись. Євангельське “на початку був Логос...” означає, що весь світ є опредмеченою Божою Ідеєю, яку ми покликані в міру сил, знань та вміння розпредмечувати. Між людиною та Богом виникають у такому разі стосунки синергії (за Платоном) на шляхах сходження до Бога (за В. Соловйовим) та в процесі співтворчості з ним (за М. Бердяєвим).

Якщо раніше об’єктивність істини тлумачилась як її позасуб’єктність, “усвідомлена необхідність”, то нова “некласична раціональність”, яка утверджується на переломі тисячоліть, повертає Істині її віртуальність. А сам пізнавально-практичний процес набуває характеру етично забарвленої “гри з реальністю”. Причому правила такої гри жорстко не фіксовані і можуть довільно змінюватись учасниками. Цей ігровий підхід до розуміння пізнання та практики як творчості можна назвати природно-онтологічним, оскільки він не ігнорує людську онтологію, а намагається її врахувати та “виправдати”, а отже, заснований на універсальному антропному принципі, зміст якого вперше розкрив давньогрецький софіст Протагор у відомій максимі “Людина є мірою всіх речей – існуючих, що вони існують, та неіснуючих, що вони не існують”.

Віртуальність є світобаченням ізсередини людського “Я”, миттєвісною моделлю світу, притаманною лише цьому “Я” хоча б тому, що жодне інше “Я” не може зайняти даного місця. Таким чином, позитивна віртуальна культура передбачає чітку ідентифікацію як власного “Я”, так і колективного “Ми” та відповідно – взаємозв’язків між “Я” та “Ми”.

Соціальна реальність твориться людиною й у жодному випадку не є об’єктивно-позалюдською. Вона конвенційна й інтерсуб’єктивна, багатоманітна й ієрархічна, існує у часових вимірах не лише актуально, але й віртуально. Така реальність твориться ситуаціями зустрічі “Я” (із відповідним “Ми”) з “Іншими” та розпізнаванням себе у цих “Інших”. За подібних ситуацій відбувається безперервна самоідентифікація. Причому маргінально-атипові стани набувають визначального смислу саме тому, що вони є безпосередньо причетними до нетривіального суб’єктивного досвіду.

Світоглядна цінність віртуалістики саме в тому й полягає, що вона закладає теоретичні основи усвідомлення людиною і людством шляхів реалізації віртуальних комунікаційних задумів та намірів, у першооснові яких – не конфлікт та боротьба за “вічні” абсолютні істини, а компроміс, злагода й порозуміння [20].

Віртуальний світ є варіативною моделлю реального світу, яка не просто відтворює реальність, але й інтерактивно деконструює та реконструює її. Саме сприйняття реальності є активною процедурою творення зустрічних репрезентативних образів. Відповідно до сучасних визначень, інтелект людини (як індивідуальний, так і колективний) є за своїм онтологічним статусом “особливою формою організації...ментального (розумового) досвіду у вигляді наявних ментальних структур, породжуваного ними ментального простору відображення та побудованих у межах цього простору ментальних репрезентацій того, що відбувається” [24].

Отже, у подібних диспозиціях невизначеності особливо необхідною є віртуальна культура в її неілюзорних вищих вимірах та у повній відповідності із висхідним значенням слова virtus: мужність перед лицем невідомої реальності та особистісна непересічність у прийнятті й реалізації рішень. А головне – свобода у позитивному сенсі персональної відповідальності за здійснений вибір та прийняття рішення. Особливої актуальності у вказаному контексті набуває девіз І. Канта із праці “Що таке Просвітництво?” Sapere aude! – Май мужність керуватись власним розумом! Тим більше, що чимало наших співвітчизників, вихованих на псевдоідеалах (“ідолах”, за визначенням Е. Ільєнкова) “звеличуючої нас омани”, керуються зовсім іншим принципом – “Ах, обмануть меня не трудно, – я сам обманываться рад!” (із пушкінських “Єгипетських ночей”).

Що ж до комп’ютерної віртуальної реальності, то вона, строго кажучи, не зовсім віртуальна. Адже стосується не об’єктів-фікцій, а цілковито об’єктивної реальності взаємодії комп’ютера та людини. Зокрема, за допомогою “електронних окулярів” чи “електронних рукавичок” людина отримує ілюзію перебування у штучно створеному комп’ютером світі “неможливих можливостей”. Суб’єктивно вона почуватиметься там майже так само, як у світі реальному, користуючись усіма п’ятьма органами відчуттів та вільно “рухаючись” (тими ж самими “рукавичками” із чутливими сенсорами широко користуються у західних університетах для тренування майбутніх хірургів). Але при цьому суттєвим є те, що психічно здорова людина обов’язково усвідомлюватиме, що відбувається тільки гра з реальністю, яка до реальності об’єктивної (тобто реальності здорового глузду та персонального позитивного життєвого досвіду) має стосунок вельми опосередкований [22].

Віртуальне не слід плутати із суб’єктивним. Фактично у віртуальній реальності об’єктивні та суб’єктивні змісти “інтимно” переплетені, рівноправні та не піддаються поляризації. Проте подібна цілісність віртуальності утримується лише завдяки її релевантності (відповідності) досвідній актуальній реальності, стосовно якої вона має свої референції.

Мінливий об’єктно-атрибутивний зміст актуально-віртуальної моделі забезпечується постійними змінами атрибутів віртуальних та актуально-емпіричних об’єктів та змінами релевантної актуальної реальності або типів референції [8]. У даному контексті доречно звернути увагу на роль та значення у процесах референції дієслівних та іменникових ресурсів природної мови. Бо саме вони позначаються на відповідних об’єктах та операціях над ними. Для тоталітарної ж влади характерним є намагання всіляко ослабити ці ресурси (зокрема, замінивши або пов’язавши їх прикметниками та дієприкметниками) з тим, щоб трансформувати віртуальність із засобу опанування дійсною соціальною реальністю у засіб творення оманливої та дезорієнтуючої штучної реальності (цим проблемам будуть присвячені наступні статті).

Особливо актуальною темою є аналіз штучно створених віртуальних реальностей, що слугують для втягування у власне смислове середовище якомога більшої кількості людей, аби згодом використати їхню заангажованість з вигодою для самих “проектантів”. Такого роду цільові суб’єктно орієнтовані віртуальні реальності мають на меті не просте маніпулювання свідомістю, а, власне, її підміну і “фарширування” готовими репрезентативними образами фальшиво-спотвореної дійсності.

Мова йде насамперед про формування через мас-медіа “нашарувань” із штучно заданих співвідношень фактів, осіб, подій, які тенденційно репрезентують певну реальність, що утримується на тривалий час і на великих просторах. Свідомість людей у таку штучну реальність втягується тотально на рівні атрибутованих об’єктів і навіть “мікроідеологій”. Така штучна реальність – це відносно стійка репрезентативна модель, покликана підмінити те, що дано людині у чуттєвому сприйнятті [9]. Характерні приклади – “роздуті” за допомогою російських ЗМІ фінансові “піраміди”, особливості інформаційно-пропагандистського “супроводження” виборчої президентської кампанії в Росії (1996 р.), спалах антисемітських пристрастей (осінь 1998 р.), “особлива” позиція (подвійний стандарт) західних мас-медіа під час війни у Перській затоці, в період югославської кризи, війни у Чечні, російської урядової кризи (жовтень 1993 р.) тощо.

Типовим прикладом облудної віртуалізації є диверсифікація за безліччю версій атрибутивного змісту ілюзорної реальності, яку творять ЗМІ. Це виявляється найнадійнішим способом втаємничування інформації, з яким надзвичайно важко боротись, оскільки він спрацьовує як на релевантному, так і на референтному рівнях. На релевантному відбувається, зокрема, нищення первісної цілісності повідомлення, оскільки “інформджерело” насичує атрибутивний зміст безліччю “тупикових” посилань на інші засоби інформації. Це істотно утруднює референцію, перетворюючи її на багатоступеневий і неочевидний процес [10].

Ретроспективно стає зрозумілим, чому Homo sovieticus неодмінно мав засвоїти діаматівську тезу про вторинність свідомості разом з приналежними до неї ідеями. Вочевидь, це мало навіяти радянським людям переконаність у тому, що свідомість кожного з них є похідною від свідомості небагатьох “богоподібних” суб’єктів (членів Політбюро?), причетних до усвідомлення та опредмечування вищої об’єктивно-абсолютної ідеї (саме тої, що невпинно крутить “колесо історії”, потрапити під яке собі ж дорожче).

Винесений назовні віртуальний образ стає доступно-прозорим для іншої людини або навіть для усього соціуму. В оболонці такого образу можуть зосередитись декілька суб’єктів або навіть усе суспільство на певному етапі його розвитку. Інша справа, що, подібно до мильної бульбашки, такий віртуальний образ реального не може бути тривким, якщо у ньому “не вгадані” об’єктивні віртуалії реально-природного та реально-соціального світу.

Віртуальними у широкому смислі цього слова є будь-які видозмінені стани свідомості, що відхиляються від норми. При цьому врахуймо, що свідомість людини не лише відображає світ, але й активно творить його. Гіпоманіакальна ейфорична свідомість людини, що бачить світ крізь “рожеві окуляри”, творить віртуальність, зовсім не схожу на ту, яку творить свідомість депресивна – та, що віддає перевагу “сірим окулярам”.

Філософствуючи у такому дусі, доходять висновку, що віртуальною є будь-яка реальність, оскільки не буває двох людей, які б сприймали світ однаково, а поняття “істина” та “норма” є чисто умовними, релятивними [5]. Навряд чи можна погодитись з подібним висновком, який відверто заперечує норми і нормативність, так само як і істотні відмінності норми та патології. Адже безапеляційно прийнявши такий підхід, ми відразу ж унеможливимо базис очевидності, завдяки якому люди, принаймні приналежні до спільного культурно-мовного ареалу, здатні порозумітися та дійти спільно організованих життєвих форм.

Таке тлумаченням віртуальної реальності, яке начебто дається “під прапором постмодерну”, насправді слугує тільки безоглядній комерції. У такому разі тотальна віртуалізація геть усього може стати екстремальним трагіфіналом людства, коли існуватиме лише “безмежна свобода створювати “генероване комп’ютером імітаційне довкілля до послуг користувача” [19].

Отже, термін “віртуальна реальність” несе знакове навантаження, з урахуванням того, що віртуальне суб’єктивно та об’єктивно збігається і не збігається з реальним. Тому для суспільства та кожної особистості, зокрема, зустріч з віртуальним є певним випробуванням на мужність і пасіонарність (за Л. Гумильовим). Лише за їх наявності віртуальність може реалізуватися у творчості як здатність “викликати із небуття” принципово нову реальність. У протилежному випадку – це безвідповідальна ризикована гра з реальністю, яка творчо виснажує і патологізує як людину-гравця, так і суспільство в цілому.

Різниця між цими двома полярними тлумаченнями віртуального така ж сама, як між “живою” та “мертвою” водою або біофілією та некрофілією у розумінні Е. Фромма. Віртуальну реальність можна вітати лише у тому разі, якщо вона несе в собі “довершення людської відкритості, яка зуміє утримати всезагальне перебування у світі тутешньому і нетутешньому” [1]. Таким чином, віртуалізація особистісної та суспільної (колективної) свідомості може вести як до духовного здоров’я, так і до нездоров’я, соціальної патології.

Що ж стосується старого та нового (радянського та пострадянського) утопічно-віртуального мислення і внутрішнього зв’язку між ними, то тут спостерігається “варіант” віртуальності як соціального утопізму та “втечі від реальності”. Вона стає серйозною перепоною на шляху інноваційного мислення, заважає радикально оздоровити ситуацію у нових незалежних суспільствах, загрожує не лише їхній власній, а й глобальній безпеці. Зрештою, загрожує утвердженню їхньої нової ідентичності не як закритих, а як відкритих суспільств.

Водночас соціальна та особистісна віртуальність внутрішньо парадоксальна. Вона належить, за визначенням, до сфери ризикованих можливостей. Тих, які принципово позбавлені гарантій реалізації тут і тепер, у конкретно-історичних вимірах простору і часу. А тому доводиться йти на більш-менш виправданий ризик і прораховувати міру цієї виправданості. У цьому смислі віртуальність – квазіреальна, подібна до символічно-ігрової реальності творів мистецтва чи сновидінь та до виграшу у будь-якій грі взагалі. Але без оцього “квазі” не було б і справжньої, “гідної віри”, реальності.

Соціальна віртуальність в авантюрно-патологізуючому сенсі цього поняття може бути особливо небезпечною, якщо в її полоні опиняються соціуми у періоди кардинального історичного вибору. У таких випадках вона призводить до соціальних деформацій та появи спотворених або фальшивих форм суспільної свідомості (рос. – превратное сознание). У даному випадку йдеться про відчуження як “втечу” людини або цілих соціальних груп та інституцій від світу “жорстокої” реальності у штучно замкнутий ілюзорний світ, де панують забобонні утопічні вірування, стереотипи та наставляння [11].

Вищезазначене спонукає дослідницьку думку заглибитись у сутність віртуальності як такої. Тим паче, що довкола цього поняття та усього пов’язаного з віртуальністю нагромаджуються чималі непорозуміння, часто-густо загрозливого забарвлення, пов’язані з тим, що термін “віртуальність” використовують переважно як метафору. У нашому дослідженні метафоричний смисл “віртуальності” є висхідним, але не визначальним. Оскільки, відправляючись від метафор, ми намагатимемось осягти більш-менш строгого розуміння процесів віртуалізації соціальної дійсності, що відбуваються на тлі не зовсім вдалих ринкових перетворень як в Росії, так і в інших пострадянських соціумах.

Пострадянські соціуми не з’явилися з нічого. Вони успадкували звичаї, традиції та ритуали комуністичної утопії (далі – комунотопії), яка була своєрідною суспільно загальнозначущою віртуальністю. Суспільна віртуальність, перенесена в нові ринкові умови, утворила новий феномен утопічності – маркетотопію (від англ. market – ринок).

Найбільш демонстративною вона визріла саме на російському грунті. Росія виявилась першою інфікованою як “дитячими”, так і застарілими хворобами такого ринку, додавши до них свої власні специфічно національні. Відомий актор Олег Даль досить вдало описав у своєму “Щоденнику” момент такого роду патологічної віртуалізації свідомості: “Бувають такі періоди, коли довго дотикаючись до чужого тобі світу, втрачаєш відчуття істинної своєї реальності і вона розчиняється і відходить від твоєї свідомості, перетворюючись на недосяжну. Твоє “я” витікає з тебе, і те, справжнє твоє життя, стає чиїмось, але не твоїм...” [7]. З того ж таки ряду винесені нами в епіграф цієї статті висловлювання стосовно російської віртуальності, які належать Астольфу де Кюстіну.

Посиланнями на те, що “розумом Росію не збагнути”, виправити ситуацію неможливо. Підміна реальності віртуальністю постійно підживлюватиме кризові явища на шляху парадоксального “сходження” до відкритого ринкового суспільства. При цьому і “життя за кризи” стає своєрідною нормою. Більше того, у ньому виникає потреба, оскільки криза як наркотик живить ілюзії.

Одним із рельєфно зримих віртуально-ринкових сурогатів сучасної Росії стали олігархи. Як засвідчила російська фінансова криза, феномен їх квазістабільного існування обумовлений виключно унікальністю та екзотичністю під них же створеного російського політичного режиму. А тому й знаковим та закономірним є інтерес російських олігархів до капіталовкладень переважно не у виробничу сферу, а в інформаційні імперії. Вони ж самі по собі стали потужними генераторами і маніпуляторами у різних сферах світоглядних фальсифікацій. За таких умов держави і суспільства стають об’єктами маніпуляцій, як правило, у ролі заручників – їх безпосередньо або опосередковано “підставляють”, переслідуючи приватні інтереси.

Як свідчить аналіз, вісім із кожних десяти інформповідомлень російських мас-медіа несуть заряд негативних емоцій і почуття катастрофізму. Чимало такої “чорнухи” має відверто антидержавну адресність. Апофеозом осінньої (1998 р.) “чорнухи” стала кампанія деяких мас-медіа по звинуваченню ФСБ, а значить і влади, у політичних вбивствах, що знайшло конкретний прояв, зокрема, у справі “підготовки ФСБ вбивства Б. Березовського”. За цих умов зловісне знакове, ритуальне вбивство Галини Старовойтової стало “логічною” ланкою у ланцюгу дій з тотальної дестабілізації ситуації в Росії. При цьому навіть найближчі “соратники” не погребували тим, щоб на цій смерті нарощувати свій політичний капітал, зокрема через намагання “вплести” вбивство у вже “розкручену” кампанію по звинуваченню лівих у антисемітизмі.

“Компроматний жанр” в усіх його вимірах та іпостасях представлений настільки потужно, що у споживача інформації аж ніяк не може формуватись позитивний образ нової влади та повага до “государєвих людей”. Але й держава не виявляє готовності до конструктивної взаємодії із “четвертою владою”. Адже донедавна мас-медіа були іграшкою в її руках – і проблем не виникало. Нині ж держава часто й сама стає іграшкою в руках суб’єктів, що використовують мас-медіа з тільки їм відомою метою.

Новизна ситуації полягає в тому, що інформаційні інструменти та засоби керування недержавних структур набули такої якості, за якої держава уже не в змозі монопольно контролювати реальну суспільну свідомість. Функцію керування нею купують (і буквально, і фігурально) ті, хто може запропонувати більш ефективну комунікативну структуру. Відтак істотно утруднюється формування нових, адекватних вимогам відкритого ринкового суспільства, соціально-політичних інституцій. Офіційній же владі штучно-віртуальним чином прищеплюють “невроз виправдань”.

Своєрідним характерним виявом віртуальності за умов кризового розвитку подій на пострадянському просторі є поява незримої “третьої” сили, яка відчутно провокує та підживлює конфлікти.

Отже, чи варто ставити риторичне запитання “Кому тоталітарна віртуальність вигідна?”. Зрозуміло і без того – вигідна тим, кого на найближчу перспективу влаштовують безладдя та безвладдя, хто хотів би законсервувати у свідомості людей на контрастному тлі похмурого сьогодення, з одного боку, нетлінний образ “світлого минулого”, з другого – “світлого майбутнього”. Саме цим можна пояснити і те, чому спроба А. Коха [14], хоча й у досить зухвалій формі, “розвінчати” ілюзії ринкових перетворень викликала таке активне намагання дезавуювати “невигідні” відвертості.

Реально-ринкове суспільство можливе лише за умови мислення у антивіртуальному дусі критичного реалізму (за К. Поппером). І не лише в Росії, але й в усіх пострадянських соціумах. Описані Олегом Далем феномени називаються в психопатології дереалізацією та деперсоналізацією.

Не хто інший як К. Маркс вперше виразно поставив проблему фальшивої свідомості. Хоча іронія історичної долі полягає в тому, що той же К. Маркс надав вимірів квазінауковості комуністичній утопії, яка сама по собі є яскравим прикладом спотвореного бачення соціальної реальності. Пропонуючи тезу про фальшивість суспільної свідомості, К. Маркс прагнув, вочевидь, у такий спосіб виправдати свою “універсально ощасливлюючу” теорію та пояснити, чому ж людство не поспішає на догоду цій теорії здійснювати світову революцію.

Конкретні симптоми ілюзорної віртуалізації дійсності вельми багатоманітні. Оцінювати їх, зрозуміла річ, непросто. До того ж у подібних оцінках ми завжди знайдемо чимало суб’єктивізму. Втеча у віртуальність, на нашу думку, має місце там і тоді, де і коли:

· необхідні у житті людини та суспільства компроміси переходять межі розумного, досягаючи ступеня конформного опортунізму;

· невиправдано, аж до крайнощів фаталізму, знижуються рівні життєвих сподівань;

· окремими людьми та цілими соціальними групами втрачається здатність до самоідентифікації і творення пізнавально й мотиваційно ефективних концепцій власного “Я” та колективного “Ми”;

· адекватні дійсній ситуації самооцінки заміщуються комплексами меншовартості з химерними переходами у свою протилежність – комплекси позірної величі;

· мають місце описані психоаналітиками симптоми нарцисизму (інцесту), садомазохізму та некрофілії у їхніх соціально-психологічних вимірах.

Хоч у пропонованому аналізі заради конкретики ми зосередились переважно на перманентно кризовій російській ситуації, це зовсім не означає, що фальшиві форми суспільної свідомості обійшли стороною інші країни, до того ж не лише пострадянські. Скоріш навпаки – на схилку XX століття соціально-політичний порядок у глобальному масштабі характеризується виразними ознаками віртуалізації та ірраціональності.

Дитинча, яке наділо собі на голову баняка (імітація скафандра) і “поринуло” у віртуальний космос (стрибнуло з груші), скоріш усього потрапить до травматологічного відділення. Суспільство ж, яке, плутаючи віртуальність з реальністю, довго перебуватиме в полоні утопічних ілюзій, може отримати набагато серйозніші неприємності. Історія дає тому достатньо підтверджень, а наша вітчизняна – особливо.

Гомункул із другої частини трагедії Гете “Фауст”, щойно з’явившись у колбі, звертається до свого креатора Вагнера з характерним монологом: “Ось, батечку, зажив я не дарма / Тули ж мерщій своє дитя! / Та обережніше, – зважай на скло! / Ось неуникнеє речей всіх тло: /Природному і Всесвіт затісний, / А штучному – закритість подавай”.

Така віртуальність є не чим іншим, як зануренням у замкнуто-закритий світ штучності з його позірною зрозумілістю, так характерною для різного роду соціальних утопій. Не випадково свою книгу про радянсько-утопічну свідомість А. Кестлер назвав “Сліпуча темрява” (із того ж ряду “Зяючі висоти” О. Зинов’єва).

Водночас, напевно, не все виглядає так похмуро. Існує й інший вимір і вибір Росії, який виявився штучно “затьмареним” – чимало сил до цього доклали своїм старанням і сучасні мас-медіа. Це та Росія, яка історично давала достатньо прикладів віртуальності у кращому розумінні цього поняття – мужності перед випробуваннями “смутного времени” та “безвременья”. Вважатимемо це запорукою того, що вона і нині зуміє віднайти гідні відповіді на виклики “віртуалій майбутнього”.

У віртуально-ігровій парадигмі, означеній Германом Гессе у “Грі в бісер” та Йоганом Хейзінгою у “Homo ludens” (“Людина-гравець”), уже давно живуть політики не лише на пострадянському Сході, але й на демонстративно благополучному Заході. З огляду на те, що некласична парадигма раціональності вимагає саме такої віртуальної гри з реальністю, дивуватись нічому. Інша справа, що гра часто набуває безвідповідально-авантюрного характеру та змісту, коли кожен з учасників прагне нав’язати іншим свої правила гри, цілковито ігноруючи морально-етичні засади.

Характерно, що остання книга Збігнєва Бжезінського про світові справи називається саме в ігровому ключі – “Велика шахівниця”. Всередині окремих країн теж відбуваються свої віртуальні ігри. Це особливо помітно з оцінок, які політичним фігурам сучасності дають мас-медіа та які мало чим вирізняються за своїм стилем з-поміж спортивних репортажів чи рецензій на театральні спектаклі або естрадні шоу.

Хіба реальні прототипи гротескних “Ляльок” В. Шендеровича не наближаються впритул за стилем поведінки до своїх гумових двійників? І хіба так само гротескно-клоунадною не виглядає піднята до вершин державної політики історія любовних пригод президента Білла Клінтона? Особливо після того, як ця історія потрапила на сторінки Інтернету з усіма подробицями дванадцяти інтимних контактів президента з “підступною Монікою”, вісім з яких мали місце у стінах Білого дому. Складається навіть враження, що, усупереч фрейдівським законам, політична енергія президента сублімувалась у статеву, а улюблениця французьких королів Анжеліка “реінкарнувалась” у Моніку.

Той шлях модернізації, на який вступили нові пострадянські суспільства, позначено виразними рисами ризикованості та ігрового азарту. Безперечним є і те, що модернізація перманентно породжує чимало загроз як на національному, так і глобальному рівнях. Символічними у цьому плані є поради “західних учителів демократії” на зразок “навчіться грати за правилами”. Справді, навіть у світових економіці та фінансах відбувається велика гра. Полем цієї гри стала і глобальна політекономічна система, з “гравцями” “планетарного” (Дж. Сорос) та “регіонального” (Б. Березовський) рівнів. Що стосується національного рівня, то тут також вистачає “любителів гострих відчуттів” з числа представників російського олігархату.

Своєрідно символізує пародійно-ігровий стиль російської політичної сцени В. Жириновський. Сміх, пародія та гротеск – його рідна стихія. Перш ніж уявлятися некерованим, загрозливим та страшним “руським фюрером”, Жириновський насамперед смішний. Працюючи на імідж паяца, він невпинно (і цілком усвідомлено) пародіює самого себе. Але, висміюючи себе, він висміює заодно і владу, а вірніше – сам принцип влади, деконструює дискурс влади зсередини, тримаючись на плаву за рахунок руйнування та десакралізації владних символів.

Таким чином, голосуючи за В. Жириновського, виборці голосують де-факто проти великодержавної риторики і проти “влади симуляції”, яку їхній “кумир” так блискуче пародіює, доводячи її майже до абсурду. Така ігрова свобода – не що інше, як вихід із дурної незавершеності радянського та пострадянського дискурсів [18]. Доречно нагадати, що гротескно-віртуальна “сміхова культура” завжди була на Русі своєрідною противагою офіційно-політичній владній віртуальності.

Віртуальна гра ведеться і на рівні міждержавних угруповань. Український скепсис стосовно віртуального СНД якраз і пояснюється не в останню чергу певною “антивіртуальністю” національного характеру. Бо українському менталітету властиво, перш ніж приймати рішення, із селянською грунтовністю “намацати”, відчути об’єкт уваги. А СНД – це забагато красивих слів та гасел, приємних ностальгійних спогадів і обмаль конкретики реальних справ. Не дивно, що у пошуках реальної основи співіснування саме Україна намагається конструювати локальні спільноти, об’єднані намірами щодо предметної співпраці. Зокрема, угруповання всередині СНД, яке дістало назву ГУАМ, зорганізувалося довкола проблем диверсифікації джерел надходження енергоносіїв і транспортування каспійської нафти. Хоча й у цьому випадку не можна виключати, що і сама “велика” каспійська нафта може стати ілюзорною...

Не відповідає особливостям української ментальності й олігархат, який є похідним від типово російського феномена самозванства. Адже від часів козаччини в Україні не визнають авторитету людей, які за відсутності на те повноважень громади намагаються над усіма вивищитися, диктувати іншим свою волю. Тому і закінчуються поки що невдачами спроби творити суперпотужні українські природні монополії на взірець російського Газпрому. Намагання деяких вітчизняних політиків і бізнесменів “погратися в олігархів” закінчилися повним фіаско. Решта ж навіть не наважуються на подібне – певне, на рівні підсвідомості усвідомлюють, що це йде врозріз з національними традиціями.

Якщо України російська віртуальність стосується меншою мірою, то це пояснюється, окрім вищезазначеного, ще й тим, що за період з 1991 р. стався певний розрив між елітами обох країн. Українська політична еліта тепер уже не квапиться сліпо копіювати поведінку і дії російської. Хоча певна подібність ситуацій кидається в око. То ж, хочемо ми цього чи ні, а Україна, хоч із деяким запізненням, навряд чи зможе уникнути тих же проблем, що й Росія.

Зрештою, існує ще одна прикметна особливість. Те, до чого вдається російська владна еліта, потужно обставлено ідеологічно-віртуальним “антуражем”. Українські ж “володарі дум” таких можливостей поки що не мають – не та потужність мас-медійного механізму. В російському інформаційному просторі діє набагато розвинутіша іміджмейкерська і PR-індустрія (від перших літер англ. public relations – зв’язки з громадськістю), яка спеціалізується на “проштовхуванні” віртуальних ідей і персоналій на політичний ринок.

Віртуальну ірреальність персонажів російської політичної сцени останнього часу яскраво уособлює “феномен Кирієнка”. Не випадково мас-медіа охрестили його “кіндерсюрпризом”. Адже для Росії з її традиціями геронтократії швидке сходження до вершин владного Олімпу аж ніяк не властиве. Якщо відкинути нічим не обгрунтовані плітки про інтереси кланів або масонства, виразником яких начебто був екс-прем’єр, то залишається його привабливість як особи, що здатна ефектно пообіцяти швидкі ігрові рішення непростих проблем.

Подальший перебіг подій, пов’язаних з російською “прем’єріадою”, теж є віртуально-симптоматичним. Кандидатура типово нового газпромівського капіталіста, ідеолога природних монополій В. Черномирдіна виявилась, усупереч розрахункам самого Президента РФ, непрохідною.

Чи не засвідчує це про перехід гри в ліберально-капіталістичну ідею у нову компромісну фазу із знаковою постаттю Є. Примакова, що є уособленням національно-державницької ідеї?

Остання російська фінансово-економічна криза, яка розпочалась “чорним понеділком” 17 серпня і набула “офіційної чинності” 23 серпня 1998 р. разом з падінням “найбільш реформаторського” Кабміну, спонукає до рефлексії на тему віртуальності російських ринків – не лише економічного, а й соціального та політичного.

Центральною тезою у багатьох аналітиків стало твердження про те, що ринкові перетворення в Росії були просто міфом, а реформи, які проводились урядом усі сім років поспіль, не мали жодного ліберально-демократичного спрямування, оскільки

· не було жорсткої монетаристської політики;

· мали місце колосальні спотворення інформації;

· формувалась не реально-ринкова, а віртуальна економіка.

Віддаючи належне примаковській зовнішньополітичній “доктрині зосередження сил” і піддаючи нищівній критиці недієздатність російського уряду у внутрішніх справах, експерти Московського центру Карнегі залишають “на горіхи” й МВФ. На їхню думку, ця організація видавала бажане за дійсне, штучно завищуючи та “покращуючи” економічні показники (ВВП, зокрема, – на 10-25% порівняно навіть з офіційною російською версією). За прогнозними оцінками МВФ, реальні доходи Росії мали вирости під кінець 1998 р. на 30 відсотків.

Фонду дорікають також за те, що він “заплющував очі” на зриви Росією із року в рік намічених програм, унаслідок чого вона, попри усе, отримувала фінансові підживлення, що остаточно розбестило правлячу російську еліту. Що стосується якості рекомендацій та програм МВФ, то вони більш ніж красномовні: за найостаннішими з них, Росія мала б ще більше підняти податки, які і так уже сягнули немислимих вершин, та ні в якому разі не йти на девальвацію [17]. У відповідь на такого роду ілюзорні рекомендації “найбільш реформаторський уряд” не тільки проголосив девальвацію рубля, але й заявив про “дефолт”, що фактично засвідчило визнання банкрутства державних фінансів.

Західні та вітчизняні аналітики мають усі підстави звинувачувати міжнародні донорські фінансові організації в тому, що своєю некомпетентністю вони допомогли Росії створити хвору “віртуальну економіку” – не планову, але й не ринкову і тим більше – не змішану. Бо саме з їхньої мовчазної згоди можновладці почали проводити радикальні економічні реформи, принципово несумісні з потребами соціальної та політичної стабільності.

Один лише МВФ вклав у Росію після 1992 р. 31,2 млрд дол. США на доктринерських умовах, сутність яких мало чим відрізняється від доктринерства радянських часів. А якщо й відрізняється, то “з точністю до навпаки”, тобто за схемою віртуальної підміни плюсів мінусами. Таким чином, одну віртуальність було замінено іншою, однак нова ринкова реальність так і не сформувалася. Суцільна одержавленість замінюється на приватизацію, бюджетна перевитратність – на бюджетну економію.

Що ж до “простого” народу, то йому доводиться визначатись у площині не віртуально-ідейного, а матеріально-тілесного виживання. Суспільство розшарувалось на меншину, спроможну оперувати матеріально-грошовими знаками, а тому збайдужілу до символів духовності (в РФ, за оцінками соціологів, майже 2,5 млн заможних громадян та близько 50 млн – тих, хто живе вище межі бідності), і ту мовчазну більшість, яку обставини замкнули у вадливому колі безгрошів’я та бідності. Перепад між бідністю і багатством досяг майже 30-кратної позначки, тоді як у Штатах він 11-кратний, а в Західній Європі навіть 8-кратний. До того ж, над деякими регіонами Росії в умовах неврожайного 1998 року нависла примара голоду [12]. Як би привабливо не виглядали віртуальні утопії, жити людям доводиться у реальному суспільстві, де за віртуальні парадокси доводиться розплачуватись реальним життям та здоров’ям.

На відміну від попередніх російських криз, в яких “мішенями” ставали так звані вразливі верстви населення, остання спрацювала не за дарвіністським принципом – “перемагає сильніший”. Якраз молодші, сильніші та економічно активніші – ті, хто в найближчій перспективі міг скласти ядро новонароджуваного середнього класу, і стали першими жертвами. Підтримувати ілюзію, що цей клас існує і – що найголовніше – нічим не відрізняється від свого західного аналога, для Росії виявилося “не по кишені”. Виникає закономірне питання: для чого тоді потрібні були усі соціальні жертви, якщо обіцяне світло в кінці тунелю так і не з’явилось? [15].

Єдиним сумнівно втішним моментом у цьому паноптикумі нищення “перебудовних малюків” може стати прощання з двома ілюзіями:

· про життєздатність на весь перехідний період шизоїдно розщепленого суспільства, одна частина якого живе (пробує жити?) за ринковими законами цивілізованого світу, а інша – персистує у віртуально-інфантильному режимі елементів феодалізму радянського взірця;

· про те, що все соціальне зло йде від надто сильної держави (рейганівська формула “імперії зла”).

В умовах холодної війни ідеалом будь-якого західного демократа чи вітчизняного дисидента була слабка держава. Лише за такої умови можливі, мовляв, свобода та персональна автономія людини. І хоча нині вплив держави на пострадянському просторі (чи то російської, чи будь-якої іншої) вкрай послабився, проте радикальне звільнення людини від такого впливу не ощасливило, а навпаки – знедолило більшу частину суспільства.

Таким чином, у фінансовому вимірі (а для монетаристів він є кардинальним) Росія виглядає зовсім таки скромно. Річний ВВП приблизно дорівнює канадському і становить усього чотири відсотки американського. Російський же фондовий ринок (у період кризи “обвалився” на 79 відсотків) за рівнем та обсягом капіталізації дорівнює фондам однієї американської корпорації середньої ваги. Сукупний капітал усіх російських банків (близько 100 млрд дол. США) – це менше, ніж капітал лише одного (дев’ятого за величиною) банку США. На Росію припадає лише один відсоток американського експорту. З тих 61,4 млрд дол., які Росія заборгувала інобанкам, на американські припадає лише 1,6 млрд дол. прямих втрат і 6,4 млрд дол. заморожених позик.

Здавалось би, за таких обставин російська криза не здатна суттєво вплинути на світову, а тим паче на американську фінансову ситуацію. Але на практиці спостерігаємо іншу картину. Відомо, що у дні обумовленого російською кризою падіння курсу акцій на Уолл-стріті власники їх втратили астрономічну суму – близько двох з половиною трильйонів доларів, що, за підрахунками “Файненшнл таймс”, становить десять економік Росії (якщо виходити із співвідношення рубля до долара у початковий період кризи) [6].

Такого роду надмірність можна пояснити хіба що самою сутністю нинішнього фінансового світу як явища віртуального. Як віртуальний феномен він, з одного боку, провокує кризу, з другого – від неї “живиться”. За таких умов фінансовий світ синергетично взаємодіє з фінансовим ринком РФ (ще більш віртуальним). Ось чому “слабкі” (щодо світової фінансової системи в цілому), але надмірно віртуалізовані російські “коливання” (підсилені “страхіттями” про “неконтрольовану” ядерну зброю, масову міграцію тощо) справді здатні “загнати” світові фінанси у пастку нестабільності. При цьому не слід забувати про наявність світових фінансових гравців, які і є головними “споживачами” валютної нестабільності (зокрема, завдяки грі на різницях курсів світових валют).

У такому контексті необхідно визнати, що Росія і справді демонструє світові найгірші сценарії його майбутнього [13].

Холодна війна з її гострим ідеологічним протиборством призвела до такої поляризації та радикалізації точок зору на “вільне” та “невільне” суспільство, коли суперскладні суспільні проблеми знаходили у “бійців ідеологічного фронту” по обидва боки залізної завіси надміру спрощені віртуальні розв’язки.

Звичною, зокрема, стала для Заходу характеристика радянсько-російського суспільства як такого, що побудоване за принципом піщаного годинника (клепсидри). В одній напівсфері знаходиться держава, а в другій – люди, які зводять до мінімуму свої взаємини з нею і, по суті, так і не стали її громадянами. Звичними стали також вказівки на соціальну шизофренію (інституційне лицемірство) як типово російську хворобу, коли “в одному тілі живе ніби дві людини – одна видима назовні, яка усе говорить і робить, дослуховуючись державних команд, та інша, яка...до держави звертається іноді лише з надією “поексплуатувати експлуататора” [2].

Нині ж початкову ейфорію, що була пов’язана з пострадянським роздержавленням, змінила на Заході серйозна тривога: горезвісну клепсидру не вдалося реконструювати – її просто зламали. Державні верхи з якихось пір вже не експлуатують і не пригнічують суспільні низи, навіть не керують ними. Вони їх просто ігнорують.

Такі крайнощі псевдоринкової бездержавності виявились для життєздатності людини і суспільства не менш загрозливими, ніж крайнощі суцільної одержавленості. І вже на Заході, наляканому непривабливою картиною суспільства, в якому “кілери логічно доповнюють ділерів” за майже повної відсутності нормальних державних регуляторів ринку, раптом пробудилось усвідомлення значущості елементарного принципу: де немає твердої державної влади, там не можуть існувати й права людини та громадянина. Це співзвучно з тим, на що вказував один з “батьків-основоположників” США: first enable the government to control the governed (“слід насамперед забезпечити урядові контроль над керованими”).

Проблема набуває глобальних масштабів. Відсутність стабільності у суспільстві, начиненому ракетно-ядерними носіями, уявляється істотною загрозою “новому світовому устрою” і потребує від західних урядів адекватної відповіді, бодай хоч в очах своїх виборців. До того ж вони поставлені перед необхідністю прийняти виклик, пов’язаний з компрометацією в російських умовах ліберально-демократичних принципів, які Захід як всезагальну панацею пропонує для наслідування усьому світові. Більше того, виявилось, що недієздатність держави загрожує ліберальним цінностям та ліберально-демократичним реформам не меншою мірою, ніж деспотична влада. Суцільне роздержавлення не стільки вирішує проблеми, скільки породжує їх, а без дієвої державної влади не буде ані запобігання суспільному злу, ані особистої безпеки, ані загальнообов’язкових “правил гри” [23].

Радянська держава була, як відомо, патерналістською, виконуючи функції соціального опікуна. Нинішні пострадянські держави довели антипатерналізм до абсурду.

Логіка виправлення становища теж не нова. Щоб здійснювати опіку, держава мусить навчитися збирати податки. Люди ж, які здатні заробляти гроші, мусять без особливої скрухи їх віддавати. Звичайно, з повною вірою в те, що ці гроші підуть на належні цілі. Проте тут якраз і склалася патова ситуація, коли “верхи не можуть, а низи не хочуть”.

Прірва між видатками держави та її прибутками є надто відчутною. У 1997 р. федеральному урядові вдалося зібрати податків, що становили 10,8 відсотка ВВП. І це без врахування тіньової економіки, яку податками обкласти неможливо. Для порівняння: у США зазначений показник становить 30, а в Західній Європі – навіть 45 відсотків ВВП. Водночас російські бюджетні видатки склали у 1997 р. 18,3 відсотка ВВП. Не дивно, що праця податківця стає професією підвищеного ризику (лише у 1996 р. в Росії їх вбито 26). У 1994 р., за даними Держкомстату РФ, витрати федерального бюджету на соціальні потреби за умов об’єктивного скорочення фінансових можливостей держави становили 54,1 відсотка. А це, до речі, відповідає показникам благополучних західноєвропейських країн, де ці витрати знаходяться на рівні 50-60 відсотків, але де у населення століттями виховувались стійкі “податкові рефлекси”.

Звідси зрозуміла ностальгія більшості не лише політиків, але й “простих” людей за сильною державою, за стабільністю. Звідси і їхня відраза до неконтрольованої жодними державно-правовими регулятивами свободи. Звідси й усвідомлена чи неусвідомлена туга за солідарною національною ідеєю. Словом, сумніватись у тому, що на таку ідею є суспільно-державницькі запити, не доводиться.

Крайні ліберали часто твердили, що держава начебто має право на примус лише для попередження збитків і захисту права власності. Що ж до сьогоднішніх Росії та інших пострадянських країн, то слово “тільки” у цій фразі звучить вкрай недоречно. В обстановці хаосу, виявляється, неймовірно важко створити соціально виправданий ринок.

Що ж стосується провідних російських політиків, то вони укотре вже за час ринкових трансформацій продемонстрували відсутність системних уявлень про реальну соціально-економічну ситуацію та небажання і/або невміння її адекватно оцінювати. У свою чергу, інформаційно-політичний словник мас-медіа до неймовірного віртуалізувався у площині абсурду, абсолютно протилежній полярним оцінкам здорового глузду (“правильно-неправильно”, “добре-погано”).

Цілком зрозуміло, що суспільство, у якому трагедії реальних людей зводяться до віртуалій трагіфарсу, не має жодної перспективи, незалежно від того, якими привабливими епітетами воно себе характеризує. Не врятують таке суспільство й чергові утопії з ринковою включно.

Адже ні американцям, ні європейцям не вдалося поки що віднайти ідеальну модель ринкового суспільства, яка була б водночас як соціально, так і економічно ефективною. Такої моделі просто не існує. Ринок працює у фазовому режимі бінарної опозиції, коли перехід його в одну із фаз автоматично послаблює іншу.

Хрестоматійний шведський соціалізм “куплено”, зокрема, ціною різкого послаблення економічної ефективності внутрішнього ринку і “втечею” з нього, хоча й не катастрофічною, національних капіталів. Та й у німців щодо цього не все благополучно, якщо врахувати той факт, що висока ціна робочої сили на внутрішньому ринку спонукає німецький капітал “втікати” за межі батьківщини у несприятливій пропорції 1:9 (дані О. фон Ламбсдорфа за 1996 р.). Усе це зайвий раз підтверджує наш попередній висновок: усі розмови про ринок як універсальну панацею – всього-навсього маркетотопія.

Отже, остання російська криза спонукає вітчизняну і світову політичну думку піддати фундаментальному сумнівові дві, витримані у дусі типової маркетотопії, застарілі догми стосовно здатності ринку:

· бути суспільною панацеєю та універсально лікувати усі хвороби віртуальних суспільств та їхніх економік;

· вести суспільства до всезагального матеріального добробуту.

Адже лікування явно набуло характеру затяжного, на межі агонії, “шоку без терапії”, а добробут поширений поки що лише серед “вузьких верств обмежених людей” (за Г. Явлинським). Усе це означає, констатує дослідник проблеми П. Бріч, закінчення ери безоглядної віри у те, що ринки, які ведуть до капіталізму, водночас ведуть до добробуту. “Гірко, але пора зрозуміти, – вторять йому дослідники Бруклінгського центру, – що у випадку з Росією ми маємо справу з чимось суто особливим” [2].

Розвінчання віртуальної “маркетотопії”, яка є таким самим реліктом холодної війни як і “комунотопія”, необхідне й для соціального та економічного “протверезіння” західних суспільств. Мова йде про нагальну потребу у контексті нинішньої російської реальності незаполітизовано відповісти на такі запитання:

· що таке реальний, а не віртуальний, ринок?

· які його реальні можливості та обмеження?

· якими є об’єктивні критерії оцінки його економічної та соціальної ефективності?

· чи може він бути побудований за універсальною рецептурою?

· якщо ні, то які можливі варіанти реально-ринкового суспільства з урахуванням особливостей національної ідентичності?

· наскільки політично репрезентативними є на сьогодні пострадянські ринкові реформи?

· якою мірою вони мають спиратися на “соціальний контракт”, користуватися кредитом довіри населення, мати соціальний карт-бланш на здійснення подальшого курсу ринкових перетворень?

· чи можуть бути створені механізми “відсіву” віртуальних ілюзій початкової фази (маркетотопія) від реальності ринкових перетворень, що не обіцяють негайного добробуту, але й не вимагатимуть нових зречень?

1. Російська ситуація є віддзеркаленням ситуації глобальної, яка породжує безліч параметрів ризику та небезпеки. Традиційні нормативні обмеження на стосунки людини із соціальним та природним довкіллям майже зняті, а нові, очевидно, ще не скоро утворяться і невідомо, чи будуть створені взагалі. Ризики в умовах глобалізації, як і ризики Чорнобиля чи глобального потепління, не знають національно-державних кордонів. Людина стала все більше бездумно посилатися на технічні і технологічні можливості, за якими втрачається, власне, сама людина. Заавансована модернізація супроводжується майже повним колапсом державного соціального забезпечення. Водночас, вказує англійський аналітик У. Бек, “на тлі зростаючих можливостей технічних рішень, зростає непрорахованість наслідків подібних рішень” [2]. На думку американського вченого К. Касторіадіса, “дедалі більше ми навіть не пробуємо чинити “як слід” або навіть “як бажано”; дедалі більше ми чинимо те, що можемо ... у якомога пришвидшені терміни” [16].

2. Безперервне мас-медійне тиражування фантасмагорій іміджів, повідомлень, рекламних кодів є характерною прикметою симульованої під брутальну інтимність сучасної віртуальної “дійсності”. Інформація далеко не завжди збіжна за змістом із новим знанням про дійсність, більше того часто втаємничується і не надходить у сферу соціальної комунікації. До того ж віртуальні психологічні образи, завдяки тим же мас-медіа, проникають у масову свідомість поза чуттєвим контролем людини.

Усе це вимагає грунтовного перегляду концепцій людської суб’єктивності. Особистість з її здатністю до самотлумачення, самовідстежування та самовизначення піддається ризику часткової або повної втрати ідентичності та вміння розмежовувати рефлективне і афективне, реально-раціональне та бажано-віртуальне. А тому необхідною умовою самозбереження є здатність до особистісної та національної самоідентифікації, активного творення світу змістів навколо власного “Я” та колективного “Ми” згідно зі своєю внутрішньою природою. Необхідно навчитися адекватно оцінювати свої можливості, не вдаючись ні до самонищівної критики, ні до самовозвеличення, ні до самолюбування.

3. Cоціально-політична практика тому й опинилась на небезпечній межі постійної “гри з реальністю”, що правила та норми такої практики в умовах інформаційного вибуху доводиться час від часу переглядати. Сама вона зазнає постійного реформування, адекватного реальній ситуації. А це означає, що в структуру такої політичної практики мають бути неодмінно вмонтовані аналітично-рефлексивні інституції, покликані напрацьовувати необхідні й достатні передумови для все нових і нових “правил гри”. Ті, хто приймає рішення (політики у широкому розумінні цього слова) без належного аналітично-рефлексивного забезпечення, ризикують постійно перебувати у полоні фальшивої віртуальної свідомості.

4. Хто здатний вчитись на чужих помилках, той може почерпнути багато доцільного з уроків останньої російської кризи. Адже, судячи з усього, гра в “російську рулетку” багатьом, насамперед Україні, категорично протипоказана. А тому слід робити висновки на рахунок того, у які ігри в цьому глобально-ігровому світі можна безпечно погратись, а від яких слід поки що утримуватись.

Суттєвим є те, що не можна включатись у фінансові ігри за умов соціально-політичної нестабільності. Так, сучасна Росія – це, образно кажучи, “бочка, начинена політичним порохом з ракетно-ядерними домішками”. Питання лише в тому, хто із політичних гравців (а значна частина нинішньої російської політичної еліти “визріла” саме за “революційних” умов і окрім як до нищівної критики не здатна) раніше “підпалить гніт”, аби вона вибухнула.

5. Ще один серйозний урок стосується банківської системи. Якщо криза є своєрідним функціональним підживлювачем віртуальності, то фінансово-банківська сфера являє собою структурну компоненту сучасного “монетаризованого” світу, яка саме і визначає правила гри.

Характерним щодо цього є приклад російського Центробанку (ЦБ) – одного з найвпливовіших владних осередків, що здатний “ставити умови” навіть урядові. З часів розквіту монетаризму в економічному житті РФ ЦБ відігравав, по суті, роль колишнього ЦК. Характерно, що ця структура витрачала на своє існування більше, аніж центральна влада на своїх чиновників (за керівництва С. Дубиніна середньомісячна зарплата 82 тисяч працівників системи ЦБ становила 1200 дол. США). На гребені фінансової кризи Центробанк спробував зайняти в Росії домінантно-монопольну позицію. Характерно і те, що нині відбувається могутній перерозподіл активів російських банків на користь Центрального.

За таких умов центральна влада, особливо в ситуації нестабільності, має посилити свою увагу до фінансово-банківської сфери, насамперед її керівних органів, не тільки як до можливих творців віртуальності, але й як до реально владних інститутів, наслідки “володарювання” яких здатні приводити до “обвальних” процесів.

Без відповіді на поставлені запитання та розумного врахування зазначених уроків на нові пострадянські суспільства (а саме вони перебуватимуть у полоні віртуально-негативних утопій та ілюзій) постійно чекатимуть безодні “чорних дір” – від фінансово-економічних до соціально-духовних.

Відродження ж цих суспільств як повноцінних членів людської цивілізації може відбутися тільки тоді, коли вони навчаться відрізняти бажане від дійсного, віртуальне від реального, формально можливе від справді можливого. Коли, зрештою, належно увійдуть у світ віртуальної культури особистісної відповідальності, яка виключає будь-які посилання на об’єктивні обставини як вияв малодушної слабкості.