Усвідомлюючи стратегічне значення відносин України з Російською Федерацією, збереження й понині критичного рівня взаємозалежності, спрямованості зовнішньої політики нашої держави, на перший план висувається необхідність проаналізувати, як сприймається Україна в російських геополітичних концепціях. Адже, як влучно зазначається у науковій доповіді Національного інституту стратегічних досліджень РНБОУ “Національна безпека України, 1994-1996 рр.” [29], орієнтація нашої держави на Захід, реальні кроки у напрямку європейської інтеграції призводять до руйнування геополітичного простору, в якому РФ ще донедавна зберігала монопольні позиції.

Водночас, як вказує зроблений нами аналіз, з існуванням такого простору, за домінуючої ролі в ньому РФ, російські політичні та наукові еліти пов’язують і саме відновлення її статусу наддержави, і всіляке запобігання процесам дезінтеграції.

Подібних підходів, щоправда, різної міри відвертості, дотримуються більшість російських політиків, політологів, громадських діячів, науковців, інтереси яких останнім часом надзвичайно захопила геополітична проблематика. І не випадково, що під час “історичної” (першої за кілька років) зустрічі 12 травня 1998 р. з керівним складом Міністерства закордонних справ РФ глава російської держави Б. Єльцин однозначно заявив про необхідність піднесення міжнародного авторитету Росії, її провідної ролі у світових процесах [25].

Очевидно, для досягнення саме такої мети в Росії створено цілу низку академічних центрів, які ретельно досліджують проблеми взаємозв’язку політичних та географічних факторів, розробляють пропозиції щодо стратегії і тактики держави у сфері зовнішньополітичних відносин. Проблеми геополітики постійно перебувають у полі зору аналітичних центрів та відповідних структур адміністрації Президента РФ, Ради Федерації, Держдуми, уряду Російської Федерації.

Сьогодні в Росії активно розробляють цю тематику такі відомі й досить впливові наукові центри, як Російський інститут стратегічних досліджень, Інститут Європи, Інститут світової економіки та міжнародних відносин РАН, Рада з питань зовнішньої і оборонної політики, Інститут національної безпеки і стратегічних досліджень, Інститут стратегічних оцінок при Московському громадському науковому фонді, Інститут діаспори та інтеграції (Інститут країн СНД), Центр глобальних програм Горбачов-Фонд, Центр політичних технологій.

Питанням сфери геополітики постійно приділяє належну увагу і Державна Дума. Варто наголосити, що у нижній палаті парламенту створено такі, зокрема, структури, як Комітет з питань геополітики (О. Митрофанов), Комітет з міжнародних справ (В. Лукін), а також Комітет у справах СНД та зв’язків із співвітчизниками (Г. Тихонов).

В останні роки з’явилась низка монографій, спеціальних книг, навчальних посібників, у яких окреслюються параметри, формулюються концептуальні установки та методологічні принципи геополітики як самостійної наукової дисципліни. В них розглядаються геополітичні реалії сучасного світу, місце Росії у світовому співтоваристві, проблеми її національних інтересів і, що для нас дуже важливо, відводиться місце нашій державі у так званій геополітичній системі координат.

Доктрини та актуальні питання російської геополітики найбільш детально, на наш погляд, викладено у двох надто своєрідних і вкрай відвертих книгах: О. Дугін “Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії” [6] та К. Гаджієв “Геополітика” [4].

Перша з них, що видана за участю кафедри стратегії Академії Генерального штабу РФ, презентована як навчальний посібник, а також як довідник для тих, хто приймає рішення у найважливіших сферах російського політичного життя. Привертає в ній увагу насамперед відверто імперська концепція автора, який, беззастережно вдаючись до нерідко досить сумнівних історичних аналогів, послідовно відстоює думку, що Росія немислима без імперії, а специфіка російського народу полягає виключно в його глобальності. Поза імперією, категорично стверджує він, росіяни втратять свою ідентичність, а в перспективі зникнуть як нація. Геополітична інтеграція пострадянського простору за центральної ролі Росії розглядається автором як єдина умова збереження етнічної ідентичності росіян. При цьому він змальовує глобальний проект створення нової імперії, намагається довести, а головне – переконати, що російська експансія матиме не етнічний, а геополітичний характер, де росіяни виступатимуть як єдина національна спільнота у просторі наднаціонального імперського комплексу. “Імперобудівництво”, вважає О. Дугін, одразу ж зніме загрозу потенційних конфліктів, які визрівають унаслідок розділеності російського народу “по різноманітних новонароджених державах”, зокрема, зніме загрозу конфесійного та національного дроблення України, вирішить проблеми Криму.

І далі. За твердженням автора навчального посібника, суверенітет України є настільки негативним для російської геополітики явищем, що легко може спровокувати збройний конфлікт. Він послідовно проводить думку, що поява нового геополітичного суб’єкта, яким виступає наша держава та який до того ж прагне інтегруватися у європейський і трансатлантичний простір, є абсолютною аномалією. “Україна як самостійна держава являє собою велику небезпеку для всієї Євразії”, – пише О. Дугін. Стратегічно Україна повинна бути винятковою проекцією Москви на півдні і заході, абсолютним імперативом російської геополітики на чорноморському узбережжі – тотальним і нічим не обмеженим має бути контроль Москви на всьому його протязі, від українських до абхазьких територій.

Дещо помірковано обережнішим щодо цього є автор другої книги – “Геополітика”. Аналізуючи місце та роль Російської Федерації в умовах глобальних змін, К. Гаджієв робить висновок про те, що перед Росією стоїть насамперед завдання заново сформулювати свої політичні цілі, які були б адекватними новим реаліям та геополітичним аспектам безпеки. На думку автора, становище РФ у даний момент таке, що саме внутрішній стан здебільшого визначає найважливіші параметри її геополітичної безпеки. Йдеться передусім про необхідність досягнення економічної, соціальної, політичної та ідеологічної стабільності всередині самої країни.

Привертає увагу й позиція автора щодо ідентифікації Росії як великої держави. До речі, ця думка є домінуючою нині у публіцистиці, науковій літературі та практичній політиці. К. Гаджієв намагається довести, що деякі сучасні автори, а заодно й політики інколи безпідставно перебільшують фактор самобутності та особливого шляху розвитку Росії. Він вважає недоречними зайві декларування величі нації і держави, відхиляє як неприйнятну євразійську месіанську ідеологію.

Віддаючи належне сучасним реаліям, К. Гаджієв дотримується лінії, яку нині Російська Федерація займає щодо світових центрів – тобто лінії серединного простору між Європою, Далеким Сходом і мусульманським світом. Водночас, з точки зору автора, РФ є віссю нового угруповання країн і народів, центром тяжіння на пострадянському просторі. Проводиться думка про те, що наприкінці XIX – початку XX ст. кордони Росії набули свого природного обрису, і саме тому ключовим напрямом її політичної стратегії залишається настанова на стабілізацію набутого у минулому геополітичного статус-кво. В силу цього, зазначає К. Гаджієв, увесь пострадянський простір є зоною російських життєво важливих інтересів, і саме з цього простору виходять для Російської Федерації основні загрози глобального порядку. Економічна, політична, духовна, культурна присутність Росії у новостворених незалежних країнах виокремлюється як така, що відповідає її довгостроковим національним інтересам.

Думка, як бачимо, цілком прозора. Якщо екстраполювати такі ідеї автора на інші країни, то стає зрозуміло, що Україні відводиться другорядна роль – у своїх діях вона має бути підпорядкована якомусь глобальному центру, а ним, звичайно ж, повинна стати колишня наддержава.

Заглиблюючись у тему, варто наголосити, що термін “геополітика” став сьогодні одним з найпопулярніших у лексиконі російського політичного істеблішменту. Аби забезпечити собі популярність в народі, підвищити свій авторитет, бути завжди на “вістрі подій”, російські політики прагнуть охопити широке коло проблем, про які в минулому і не згадувалося. А отже, робляться політичні заяви, пишуться статті й книги. При цьому ми аж ніяк не заперечуємо, що трапляються серед них і досить грунтовні, серйозні роботи. Однак для переважної більшості з них характерним є те, що погляди представників російської еліти, особливо тих, хто активно формує суспільну думку, певним чином впливають на атмосферу російсько-українських взаємин.

Саме з цього погляду привернули увагу книги лідера ЛДПР В. Жириновського “Останній кидок на Південь” [10], “Російське питання: шляхи вирішення” [9] та “Ідеологія для Росії” [8]; голови Народно-республіканської партії О. Лебедя “Світ і порядок” [21]; керівника КПРФ Г. Зюганова “Географія перемоги. Основи російської геополітики” [12]; голови Комітету Держдуми РФ з питань геополітики О. Митрофанова “Кроки нової геополітики” [24]. Хоча погляди авторів – впливових російських політиків багато в чому і різняться, проте спільною для всіх є точка зору щодо необхідності забезпечення геополітичного контролю над територіями колишнього СРСР, відновлення політичної єдності слов’янських народів, повернення “природного” геополітичного статусу Росії станом на 1991 рік.

Основні аспекти геополітичної ситуації у світі, тактику і стратегію російської зовнішньої політики викладено в опублікованих аналітичних доповідях Ради з питань зовнішньої і оборонної політики “Стратегія для Росії-2” [45], “Чи відродиться Союз? Майбутнє пострадянського простору” [3], “Стратегія Росії в XXI сторіччі: аналіз ситуації та деякі пропозиції (Стратегія – 3)” [46], в аналітичному дослідженні Московського громадського наукового фонду “Російська зовнішньополітична думка: у пошуках національної стратегії” [41], у статті тоді ще міністра закордонних справ РФ Є. Примакова “На горизонті – багатополюсний світ. Міжнародні відносини напередодні XXI сторіччя: проблеми та перспективи” [36], у книзі І. Рибкіна “Безпечний світ для Росії” [43] та в інших численних публікаціях [2, 19, 28, 42 тощо].

Зокрема, у доповіді “Чи відродиться Союз?” серед життєво важливих стратегічних інтересів Росії насамперед виокремлюється питання створення на руїнах зруйнованої держави федеративного союзу держав, розглядаються різнобічні фактори, що сприяють та перешкоджають відродженню Союзу. І, як висновок, наголошується на неминучості інтеграції значної частини пострадянського простору, включно з Україною, та відтворення на початку наступного сторіччя колишньої союзної держави у вигляді конфедеративного об’єднання.

Геополітичні виклики національній безпеці Російської Федерації, стратегія її виживання та розвитку аналізуються в доповіді директора Інституту США і Канади РАН академіка С. Рогова “Контури нової російської стратегії” [39], у монографії заступника директора РІСД В. Кривохижи [20], працях А. Миграняна “Росія в пошуках ідентичності (1985-1995)” [23], Д. Євстаф’єва “Переоцінка цінностей. Велика геополітика та європейська безпека” [7], Е. Позднякова “Геополітичний колапс і Росія” [35], О. Громика “Геополітика сьогодні і завтра” [5].

Відомий фахівець у галузі стратегічного планування С. Рогов у згаданій вище доповіді підкреслює, що серед тенденцій, які призвели до послаблення ролі Москви на пострадянському просторі, є, зокрема, гра Заходу на російсько-українських суперечностях. Сценарій перетворення України на зону особливих інтересів Заходу, тенденція щодо створення противаги Росії з боку деяких колишніх радянських республік розглядаються як виклики національній безпеці РФ з важкими політичними наслідками для неї. Академік доходить висновку, що забезпечити Росії збереження статусу великої держави та захистити її стратегічні інтереси на міжнародній арені можна, винятковою мірою, використовуючи центральне розташування її на геоекономічній карті Євразії. Це, переконує автор, дає Росії унікальну можливість сформувати глобальний ринок. Виокремлюється теза про те, що у разі того, якщо Росія опиниться в центрі глобальних ринкових процесів у XXI сторіччі, Україна, Білорусь та інші союзні республіки матимуть великі вигоди, ставши “воротами” трансконтинентального “євразійського моста”. На думку С. Рогова, такі перспективи дадуть об’єктивний імпульс центробіжним тенденціям у СНД.

Велика увага приділяється стратегії і тактиці Російської Федерації в діяльності на пострадянському просторі. Зокрема, це зазначається в доповіді Служби зовнішньої розвідки РФ “Росія-СНД: чи потребує корекції позиція Заходу?” [40], анонімній доповіді “СНД: початок чи кінець історії?” [44], колективній монографії “Нове зарубіжжя і шанси російсько-американського партнерства” [30], публікаціях “Інтереси Росії та СНД” [І3], С. Шахрая “Час розпаду минув. Чи відродиться Радянський Союз?” [49]. Національні інтереси Росії в контексті формування системи колективної безпеки СНД висвітлюються у тезах керівних працівників Ради безпеки РФ Л. Майорова та Д. Афіногенова “Найважливіший напрям інтеграції” [22].

Цілком зрозуміло, що особливе місце у зазначених дослідженнях відводиться Україні. Численні публікації торкаються безпосередньо ролі і місця нашої держави у нових геополітичних умовах, стану та перспектив російсько-українських відносин. Про це йдеться насамперед у збірнику “Україна і Росія: суспільства і держави” [48], в роботах завідуючого сектором Інституту Європи РАН А. Мошеса “Геополітичні пошуки Києва. Центральна та Східна Європа в політиці України” [26] і “Нова стара Україна та політика Росії” [27], у статтях: керівника Центру геополітичних досліджень В. Колосова “Перспективи російсько-українських відносин” [16], С. Каззенова, В. Кумачова “В яке майбутнє дрейфує Україна?” [14], К. Затуліна “Випробовування Україною” [II], В. Печеньова “Російська зовнішня політика щодо країн СНД та Балтії” [32] та ін.

Аналіз названих та багатьох інших публікацій дає можливість виокремити основні положення російських геополітичних концепцій. Слід передусім зауважити, що в політико-академічних та громадських колах Росії мають місце суттєві протиріччя в поглядах на становище Росії в сучасному світі, на її національні інтереси, алгоритм забезпечення цих інтересів у різних регіонах світу. Це стосується насамперед підходів до визначення геополітичного статусу Росії, її “природних кордонів”, зовнішньополітичних пріоритетів. Як уже зазначалось, велика група дослідників та політиків лівої, націонал-патріотичної та імперської орієнтацій доводять, що з розпадом СРСР вперше в історії були порушені “природні географічні кордони країни”, внаслідок чого відбулися геополітичні зміни всередині сформованого Росією “великого простору”. Робиться висновок про неминучість відновлення колишнього геополітичного статусу Росії.

З іншого боку, переважно в академічних наукових колах та серед різних політичних угруповань домінує точка зору про те, що Росія має в сучасних геополітичних умовах “вікно можливостей” для відновлення “великого простору” шляхом збереження державної самодостатності та створення навколо себе “великого простору” стратегічних союзників. Починаючи з 1994 р., помітно виділилась точка зору досить чисельної групи політиків і вчених, які в минулому брали участь у розробці зовнішньополітичної доктрини колишнього СРСР, мислять категоріями геополітики і виступають за збереження великодержавного статусу Росії. У геостратегічних пріоритетах Росії стали переважати ідеї центризму та прагматизму, які поділяють політики та вчені різних політичних орієнтацій. Висунуто лозунг про відродження великої держави, що дістав підтримку всіх партій і течій та представників російського національного капіталу.

З точки зору “освіченого патріотизму” та прагматизму, російські стратеги в 1995-1996 рр. сформулювали основні положення зовнішньополітичної доктрини Росії, визначили її геополітичні пріоритети, обгрунтували політику стрижневих напрямів. Офіційно було заявлено про “відродження великої держави” насамперед через зміцнення її впливу на пострадянському просторі. Широка узгодженість позицій науково-громадської та керівної еліт дала підстави на державному рівні затвердити основні стратегічні доктрини Росії, зокрема: Стратегічний курс РФ з державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав [47], Концепцію зовнішньої політики РФ [18], Концепцію державної національної політики РФ [17], Основи прикордонної політики РФ [31], Концепцію національної безпеки РФ [19], інших державних документів Росії [37, 38].

Цими документами передусім засвідчується, що основні геополітичні, так само як і національні інтереси Росії полягають у наступному: забезпечення позиції “великої держави” та впливового центру багатополярного світу, економічне, політичне та військове об’єднання нових незалежних країн під проводом Росії, забезпечення охорони зовнішніх кордонів по периметру СНД, протидія зміцненню “геополітичного плюралізму” на території колишнього СРСР. Пострадянські держави оголошено зоною життєво важливих інтересів Росії, заявлено про “особливий” статус РФ на просторі СНД.

Упродовж останніх двох років визначені національні пріоритети цілеспрямовано втілюються в життя, що знайшло свій вияв у доктрині створення “багатополюсного світу”, у негативній позиції Росії в питаннях розширення НАТО, у змінах прозахідного курсу, активізації близькосхідної й азіатської політики, у нових жорстких кроках стосовно взаємовідносин з країнами-учасницями СНД, в актах захисту прав російських співвітчизників за межами РФ.

Привертає увагу те, що останнім часом у практичній політиці російського керівництва спостерігається зміна концептуального підходу в питаннях інтеграції, що не відповідає вимогам раніше запропонованих документів Ради зовнішньої і оборонної політики. Зміна полягає в тому, що головною політичною лінією російських державних органів тепер стає підтримка співробітництва “знизу” – тобто активізація інтеграції ринків товарів, послуг, створення транснаціональних фінансово-промислових груп, обміну боргів на власність тощо.

Серед пріоритетів зовнішньої політики одним з головних продовжує залишатися захист прав російськомовного населення та російської мови у нових незалежних країнах.

Геополітичний фон українсько-російських відносин також розглядається російським державно-політичним та науковим істеблішментами з точки зору закономірностей розвитку великих просторів, а саме – Східноєвропейського великого простору, дроблення якого трактується як явище загрозливе для “природно-історичних процесів”. Окремі геополітики в своїх публікаціях прямо стверджують, що Україна є лише субкультурною конструкцією, і політичне існування Української держави не підтверджується ні просторово, ні економічно, ні історично, ні етнічно [16, 4].

У геополітичних аналізах російських експертів та політиків Україна і Білорусь виокремлюються як ключові для стратегічного розвитку Росії, насамперед у реалізації ідеї створення слов’янського союзу трьох держав. Проблема нового возз’єднання з Білоруссю й Україною є не просто початком набуття Росією свого “природного геополітичного статусу”. По суті, це проблема життєздатності Росії, зазначає Г. Зюганов у книзі “Географія перемоги” [12]. Якщо, з погляду лідера КПРФ, для повноцінного союзу Росії та Білорусі не вистачає тільки політичної волі з боку російського керівництва, то проблема возз’єднання Росії та України набагато складніша, у першу чергу завдяки протидії з боку Заходу та антиросійської орієнтації нинішньої політичної еліти України. Однак, вважає лідер комуністів, на боці Росії – симпатії основної маси українського народу та армії, зокрема офіцерського корпусу.

“Нове возз’єднання” України та Білорусі з Росією висувається народно-патріотичними силами РФ як першочергове стратегічне завдання на шляху відновлення геополітичного контролю Росії над “євразійським хартлендом” та як запорука забезпечення національної безпеки Росії.

Варто зазначити, що аналогічні оцінки набрали широкого поширення в російській науковій думці. Зокрема, переважна більшість аналітиків різної орієнтації вважають, що об’єктивні та суб’єктивні фактори свідчать про можливість возз’єднання України та Росії.

В опублікованих розробках політологів переважає думка про те, що у разі невдачі політики Росії щодо відтворення слов’янської держави Україна стане одним з головних джерел нестабільності в регіоні, загрозою безпеці РФ. Це, як вважає чимало російських аналітиків, вже нині виявляється у прагненні України до великодержавної політики, відсутності у неї глибокого інтересу до діяльності в рамках СНД, наявності своїх поглядів на сучасні політичні процеси і проведення власної політичної лінії. А головне, чим лякають суспільство, – це об’єднання нашої держави з іншими країнами з метою протистояння Росії. З цього приводу директор Інституту діаспори та інтеграції (Інститут проблем СНД) К. Затулін навіть увів в ужиток термін “випробування Україною”. У доповідях Інституту, які періодично публікуються у спеціальних випусках “НГ-Содружество”, доводиться, що Україна і надалі йтиме у фарватері антиросійської політики та висловлюються наполегливі рекомендації російському керівництву докорінно змінити “українську політику”. Аналогічної позиції дотримуються й численні аналітики та політики різноманітної орієнтації.

З іншого боку, очевидною стала спрямованість зусиль політологів на формулювання об’єктивних факторів, визначення закономірностей, що мають “штовхати” Україну до інтеграції з Росією. Зокрема, в академічних наукових розробках увага насамперед концентрується навколо мотивації “геополітичної несамодостатності” України та згубності для її національної безпеки політики дистанціювання від Росії.

В узагальненому вигляді висновки російської академічної науки зводяться до наступного.

Україна має проміжне, “окраїнне” геополітичне розташування між європейською, передньоазіатською, російською геополітичними суперструктурними платами і в цьому полягає її постійна “геополітична несамодостатність”, що не зникає з утвердженням державної самостійності.

В ході пошуку Україною свого місця у світі з метою здійснення максимально точного геополітичного маневру, чітко визначеної оцінки власних цілей та можливостей їх досягнення – найменш “загрозливим” напрямом є саме російський. Це пояснюється передусім об’єктивно визнаною східнослов’янською культурно-психологічною ідентичністю. Стверджується, що ні сільськогосподарський, ні промисловий, ні науково-культурний потенціал України ніколи не буде затребуваний світовим співтовариством настільки, наскільки це може зробити Росія.

Позбувшись “опіки” Москви, Україна зіткнеться з низкою більш серйозних викликів, що виходять не від Росії, а з інших напрямів. Мається на увазі, що “новий світовий порядок”, який формується, тільки на даний короткий час зацікавлений у ролі України як конкурента й опонента Росії, у тому числі в рамках СНД. За висновками російських аналітиків, на Заході вже приходить розуміння того, що саме Росія є головним стабілізуючим елементом і партнером Заходу на території колишнього СРСР, унаслідок чого Україна зазнає згодом серйозних втрат стосовно свого геополітичного іміджу.

Російськими експертами відверто проголошується, що у стратегічній перспективі “дрейф” України в бік Заходу, прагнення дистанціюватися від Росії призведе до фатального ослаблення української держави та її розпаду, а включення її в діяльність НАТО прискорить геополітичне протистояння “Північ-Південь” і закріпить за Україною статус “роздільного рубежу”.

У російських аналітичних розробках дедалі виразніше простежується намагання протиставити дві політичні культури, що нібито склалися в Україні – “самостійницьку” західну та “малоросійську” східну, робиться спроба довести, що рубіж Східної (Центральної) Європи пролягає по території самої України, через що орієнтація на “західну” геополітичну доктрину загрожує цілісності української держави.

Серед заходів, які рекомендуються російській стороні для забезпечення стратегічних інтересів РФ, превалює передусім думка щодо недоцільності ратифікації Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. В російських політичних і наукових колах досить поширеною є точка зору про те, що підписаний у Києві документ є суперечливим і не відповідає національним інтересам Росії. Зокрема, рішення Комітету Держдуми у справах СНД і зв’язках із співвітчизниками, яким відхилено проект федерального закону про ратифікацію українсько-російського Договору, мотивується насамперед тим, що він не враховує “тисячолітньої історії існування російської державності”, порушує територіальну цілісність Росії як правонаступниці СРСР та Російської імперії, не вирішує проблем статусу Криму та Севастополя, відособлює населення України, яке є частиною російського народу тощо.

У тезах “Стратегія-3” впливової Ради з питань зовнішньої і оборонної політики також зазначається, що стратегія дружби з Києвом здійснюється за рахунок російської економіки та її суб’єктів. З підписанням Договору, заявляють автори даного документа, Москва дала українському керівництву політичний аванс, не вимагаючи у відповідь політичних і економічних кроків, унаслідок чого позитивні політичні кроки виявились економічно, а отже й політично контрпродуктивними. У висновках тез підкреслюється, що вектором російської політики щодо України та інших країн колишнього СРСР повинні стати двосторонні відносини при жорсткому відстоюванні національних економічних інтересів.

Що ж до контролю над пострадянським простором, який має здійснювати Росія у своїй практичній політиці, то тут називаються насамперед військовий, політичний, економічний, комунікаційний, інформаційний, культурно-цивілізаційний контроль. Головною загрозою для національної безпеки Росії вважаються спроби світових держав встановити свій контроль над пострадянським простором. У численних аналітичних розробках рекомендується спрямувати геополітичний вплив Росії передусім на запобігання таких спроб.

Кінцевою метою російської геополітики є прагнення створити єдину державу за типом конфедерації, федерації чи союзу, що відновило б “єдине розірване геополітичне поле” – територію колишнього СРСР. Уже зараз до політичного словника вводяться такі терміни, як “територія СНД”, “далеке і близьке зарубіжжя”, “внутрішні і зовнішні кордони Співдружності”. Водночас належним чином враховуються і нинішні реалії, а тому возз’єднання не розглядається як завдання найближчого часу. Нині вважається за доцільне вести мову лише про принципи і форми геополітичного контролю над територією колишньої Російської імперії та СРСР. Акцентується увага насамперед на приниципах взаємовигідності і добровільності, здорового державного прагматизму, індивідуального підходу щодо кожного партнера.

Розвиваючи цю тему, варто наголосити, що прагнення Росії посісти провідне місце в нинішньому світі, ігнорування нею реалій, що склалися з розпадом колишньої радянської імперії, певна зневага до суверенітету нових держав, які виникли на пострадянському просторі, добре усвідомлюють провідні зарубіжні політики і політологи, зокрема З. Бжезінський [1] та Г. Кіссінджер [15]. У цьому контексті варто окремо зупинитися на фундаментальній праці Г. Кіссінджера “Дипломатія” [15]. Людина, яка за роки своєї професійної діяльності в адміністрації президента США доклала багато зусиль, аби врівноважити стосунки між Сполученими Штатами і Радянським Союзом, переконана, що переважна більшість провідних постатей в РФ, незалежно від їхніх політичних переконань, відмовляються визнати крах Радянської імперії, належно сприйняти легітимність держав-нащадків, особливо ж України – колиски руського православ’я. “На території колишнього Радянського Союзу не кожний антикомуніст – демократ і не кожний комуніст відкидає російський імперіалізм”, – влучно зазначає автор.

Як прояв практичної реалізації геополітичних доктрин РФ, великодержавного та зверхнього ставлення до нашої країни слід розглядати деструктивну діяльність Комітету Держдуми у справах СНД і зв’язках із співвітчизниками, який докладає неабияких зусиль до підштовхування парламентаріїв переглянути низку вже вирішених проблем в українсько-російських відносинах. Так, у матеріалах, підготовлених Комітетом до парламентських слухань з українського питання, наша держава звинувачується у тому, що нею були захоплені одвічні землі росіян, які приєднано (без будь-яких узгоджень з метрополією) до її державної території.

Вважаємо, що не можна обійти увагою й такі ініціативи деяких депутатів Держдуми (фракція “Яблоко” виступила проти), як звернення від 24 жовтня 1996 р. до Верховної Ради України з приводу відмови від “одностороннього підходу до питань довільної передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР у 1954 році, про статус міста Севастополя та про розподіл Чорноморського флоту”, звернення до Конституційного суду РФ із запитом “Про відповідність Конституції РФ Указові Президії Верховної Ради РРФСР від 29 листопада 1948 р. № 761/2 “Про виділення м. Севастополя у самостійний адміністративний центр” та Постанову ВР РРФСР від 9 липня 1993 р. № 5359-1 “Про статус міста Севастополя”, прилюдне знущання над державним прапором України російським депутатом Лисенком тощо.

Поруч з висуненням територіальних претензій, проявом політичної безграмотності, що межують з втручанням у внутрішні справи суверенної України, ухвалювалися рішення про припинення розподілу ЧФ (Федеральний закон від 24 листопада 1996 р.), “Про політико-правову ситуацію в Автономній Республіці Крим”, про денонсацію Біловезьких угод та ін.

Усе це відбувалося на фоні заяв мера Москви – високого російського урядовця, члена Ради Федерації, який час від часу наголошує на російському статусі українського міста Севастополя і навіть вдався до погроз силового вирішення питання, виступав ініціатором постанови Ради Федерації Федеральних Зборів РФ від 17 квітня 1997 р., № 129-СФ стосовно ставлення до України та її суверенітету.

Вищевикладене свідчить, що геополітичні доктрини Росії, хоч і різняться за деякими підходами, проте однозначно збігаються в оцінках і висновках стосовно збереження геополітичних контурів та домінування Росії на пострадянському просторі. Водночас у діях окремих російських владних структур, зокрема Державної Думи, простежуються спроби практичної реалізації своїх великодержавних геополітичних цілей, у тому числі й шляхом втручання у внутрішні справи нашої держави.

Це, безумовно, є викликом Україні, становить певну загрозу перспективам розвитку двосторонніх відносин і вимагає адекватних заходів захисту з боку нашої держави.

У той же час Росія була й залишається для України одним з найважливіших і пріоритетних партнерів, добрі взаємини з яким стратегічно важливі для обох сторін [33, 34]. Тому міждержавні відносини слід і надалі будувати виключно на принципах міжнародного права, взаємоповаги один до одного, поваги до суверенітету та визнання територіальної цілісності, економічної доцільності та взаємовигоди.