На порозі XXI ст. геополітична ситуація у світі зазнає стратегічних змін. Спостерігається тенденція до визначення міжнародного статусу держав за рівнем економічного та інформаційно-технологічного розвитку, а також за ступенем доступу до енергетичних та стратегічних ресурсів. Разом з тим економічно відсталішими або політично нестабільними державами фактор військової могутності та володіння зброєю масового знищення продовжує розглядатись як основний засіб впливу у міжнародних відносинах.

Глобальний характер змін, які безпосередньо позначились на міжнародному статусі України і Російської Федерації і які визначають теперішнє місце кожної з них у світовому співтоваристві, обумовлюється такими основними факторами: руйнацією системи балансу сил, що існувала за часів холодної війни; домінуванням США як єдиної світової супердержави після розпаду Радянського Союзу і Варшавського Договору; збереженням та посиленням НАТО як системи колективної безпеки трансконтинентального характеру і водночас слабкими механізмами врегулювання конфліктних ситуацій, якими володіють Європейський Союз та ОБСЄ; тенденцією до оформлення багатополюсного контуру, в тому числі з метою створення противаги політичному та економічному впливові США, з відмінними за політичною, економічною, військово-технічною могутністю центрами тяжіння; намаганнями побудови загальноєвропейської – трансатлантичної – євразійської системи колективної безпеки.

Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах, за наявності теперішньої домінанти – США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угруповань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової наддержави окремо, не виступаючи складовою певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Разом з тим монополюсність світу не може існувати протягом тривалого часу: домінантне становище однієї держави об’єктивно проявиться у прагненні реалізації односторонніх дій без урахування інтересів інших спільнот, що у свою чергу викликатиме намагання відтворити певний баланс. Тобто характеристики монополюсного світу вимагають не тільки оформлення багатополюсного контуру, але й обумовлюють посилення інтеграційних процесів у міждержавних угрупованнях. Цим твердженням визначаються також інтереси потенційних центрів тяжіння, серед яких і нова Росія, що прагнуть до зміцнення власної зовнішньополітичної ваги, намагаючись зберегти чи навіть поширити свій вплив, зокрема щодо пострадянських і постсоціалістичних держав.

Водночас на такій основі логічно говорити про нове, сутнісно відмінне значення так званих малих держав, геополітична присутність яких та орієнтація у певному напрямі створюють своєрідний ефект “малих доз”.

Названі фактори сукупно характеризують перехідний процес у системі міжнародних відносин, в які Україна і Російська Федерація входять з різною метою: Україна має утвердитись як нове утворення в системі міжнародних відносин, Росія – як колишня центральна складова Радянського Союзу, місце якого вона прагне посісти у світовому співтоваристві. Особливість цього процесу для обох держав полягає у наявності між ними багаторівневих системних взаємозв’язків. Причому визначається сьогоднішня стратегічна залежність України від Росії у сфері енергетичних джерел, а також певні труднощі, які існують для Києва в плані проведення зовнішньої політики, що спричиняється фактором різноспрямованих зовнішньополітичних орієнтацій населення України і геополітичною та геоекономічною вагою Російської Федерації.

Основні критерії геополітичного положення України детерміновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, які характеризуються різним ступенем політичної, економічної та військової могутності. Такими виокремлюються: на західному напрямі – Європейський Союз, входження до якого деклароване стратегічною метою країн Центральної Європи; на східному напрямі – Росія з її прагненням реінтегрувати євразійський простір; на південному сході – ісламські держави Близького Сходу, а також Північно-Східної Африки.

За таких умов для України надзвичайної ваги набуває необхідність вироблення загальних підходів до поняття багатополюсності світу не з позицій протистояння окремих полюсів, блоків, диктату одних держав щодо інших, а з точки зору створення умов для побудови системи трансконтинентального і в перспективі глобального співробітництва з метою вирішення ключових соціально-економічних, гуманітарних, екологічних, інших проблем, загострення яких може становити небезпеку як для окремих держав, так і для людської спільноти в цілому.

Концептуальні можливості встановлення міжнародних відносин неконфронтаційного типу на євразійському просторі визначились руйнацією комуністичної системи і проголошенням демократичного устрою як стратегічної мети суспільного розвитку абсолютною більшістю держав континенту. Але для цього є як об’єктивні, так і суб’єктивні перешкоди. Йдеться насамперед про прагнення Росії зберегти статус великої держави, правонаступниці світової надпотуги – СРСР – з відповідним ступенем політичного, економічного, військового впливу, ознаками цивілізаційної окремішності та самодостатності. У той же час інтереси ряду ісламських держав до створення власного центру тяжіння із залученням пострадянських країн Центральної Азії та Кавказу через непередбачуваність та конфронтаційне забарвлення їхньої зовнішньої політики перешкоджають встановленню клімату цілковитої довіри на євразійському просторі.

Разом з тим процеси європейської інтеграції, що грунтуються переважно на принципі виключення, а не включення (зокрема положення Шенгенських угод), створюють досить відчутний вектор напруги у міжнародних відносинах. Це стосується країн пострадянського простору, передусім Росії, України, а також держав Південно-Східної Європи, зокрема Туреччини, які фактично підштовхуються до пошуку або створення інших, можливо, відмінних від європейського, центрів політичного та економічного тяжіння [1]. Окремо слід зазначити, що в цю саму зону напруги потрапляють і Сполучені Штати Америки, стосовно інтересів яких можна стверджувати, що європейська інтеграція на принципах виключення не тільки теоретично може посилити геополітичний вплив Росії на держави, що виключаються, а й у такий спосіб (за збереження динаміки інтеграції) зростають можливості збільшення ваги самої Європи як самостійного центру впливу.

Відтак можна резюмувати, що вимальовується певна двокомпонентна тенденція. Вона визначається, з одного боку, прагненням окремих великих країн Європи, у тому числі й Росії, послабити роль США на континенті (це підтверджується, зокрема, минулорічною заявою президента Франції Ж. Ширака про зміну зовнішньополітичної стратегії Франції у плані проведення нею менш залежної від США політики, а також відвертими спробами Росії створити “європейську вісь” у складі Росії, ФРН та Франції).

З другого боку, названа тенденція безпосередньо стосується таких країн, як Україна, Туреччина, можливо, низки інших центральноєвропейських та пострадянських держав, які підпадають під принципи винятку Європейського Союзу, а отже, для реалізації своїх інтересів на міжнародній арені вони прагнуть підтримки США і стають у такий спосіб новими точками опори Вашингтона в Європі, водночас посилюючи свій зовнішньополітичний потенціал щодо потужніших країн та інтегрованих державних об’єднань.

Звичайно, названі фактори не можна сприймати як такі, що засвідчують послаблення визначального партнерства між Сполученими Штатами та західноєвропейськими державами. Окреслена тенденція є лише проявом конфліктних полів, які існують у відносинах Європа-США. Проте сукупно ці вектори дають підстави говорити про об’єктивне посилення ролі Північноатлантичного альянсу, і не так у військовому, як у політичному плані – з урахуванням того, що НАТО є найконсолідованішою на сьогодні міжнародною структурою безпеки, яка об’єднує партнерів по обидва боки Атлантики. Саме така політична спільність, на відміну від економічної, що лімітована жорсткою взаємозалежністю, а відтак є менш гнучкою, може обмежувати подібні конфліктні поля, виступаючи фундаментом спільності системи.

Показовим щодо цього є процес інтеграції в західноєвропейські структури країн Центральної Європи, зокрема Польщі, Чехії та Угорщини. Їхнім першим кроком стає вступ саме до НАТО. Процес їх приєднання до ЄС як повноправних членів буде досить тривалим з огляду на центральну на сьогодні проблему Євросоюзу – створення єдиної монетарної системи.

Серед країн, про які йшлося вище, особливе місце посідає Росія, яка на відміну від інших “великих гравців” не належить до усталеної системної спільності західного зразка. Більше того, її цивілізаційна окремішність, або, як кажуть росіяни, “инаковость”, що була і є системоутворюючою парадигмою російської державності, у поєднанні з амбітними намаганнями перебрати на себе міжнародну роль Радянського Союзу не дозволяє Росії “влитись” у системну спільність Заходу. А відтак зрозумілою і логічною є позиція Москви щодо надання першочергової ролі в Європі такій структурі, як ОБСЄ, якій нібито мають підпорядковуватись НАТО і ЗЄС. Адже не можна не брати до уваги того факту, що за політичною структурою Північноатлантичного альянсу стоїть його військова функція оборонного союзу, системи колективної безпеки не тільки для держав-членів, а й організації, що має сьогодні потужний вплив на всьому європейському континенті, на прилеглі субрегіони, на процеси загальносвітового значення.

Певною мірою цьому впливові завдячує й те, що нова незалежна держава Україна порівняно спокійно змогла врегулювати свої відносини з деякими сусідніми центральноєвропейськими країнами, де через факт володіння в різні історичні часи окремими українськими територіями могли набирати сили територіальні претензії. Так само очевидним є і те, що без укладення Росією повномасштабного Договору з Україною неможливим було б і юридичне оформлення відносин РФ та НАТО, що проявилося в підписанні Основоположного акта про взаємовідносини, співробітництво і безпеку.

У свою чергу, повноцінний вступ Росії до НАТО теж, очевидно, не відповідає глобальним інтересам США та їхніх європейських партнерів. Прийнятнішим для них вбачається збереження Росії як окремого, неідентифікованого з Заходом центру впливу, як певного балансу стосовно ісламського світу й азійського простору. Справедливість такого твердження яскраво продемонстровано під час чергової кризи навколо Іраку на початку 1998 р., де Росія виступила як третя сторона з посередницькими функціями, що допомогло уникнути масштабного військового протистояння, в яке могли б бути втягнуті ряд арабських країн, причому, на відміну від операції “Буря в пустелі”, не на боці США. Логічною також є функція Росії на початку косовської кризи у плані поновлення контактів Заходу із сербським керівництвом.

Однак, незважаючи на досягнуті домовленості про співробітництво Росії і НАТО, стратегічні підходи Москви до Альянсу залишаються незмінними. Вони полягають, зокрема, у трактуванні процесу розширення НАТО на схід як загрози національній безпеці Росії. Про це йдеться і в Концепції національної безпеки РФ, на цьому грунтуються відомі заяви Є. Примакова щодо певної “червоної лінії”, за якою Росія у жодний спосіб не допустить входження до НАТО нових членів (маються на увазі насамперед країни Балтії та Україна). Серед практичних кроків Москви з метою створення перешкод просуванню НАТО на схід є, приміром, квітнева 1998 р. антилатвійська кампанія. Безперечно, можна очікувати й інших кроків Росії у цьому напрямі – з використанням як явної, так і прихованої дипломатії. Йдеться, зрештою, про те, що відсутність об’єктивних можливостей для повноправного членства Росії в Північноатлантичному альянсі у певній передбачуваній перспективі в інтересах як Заходу, так і самої Росії.

Трактування Росією НАТО як загрози, підтримання стереотипів “образу ворога” в особі Організації північноатлантичного договору, що є безумовним рудиментом “холодної війни”, аж ніяк не відповідає національним інтересам України. Якщо Росія прагне утвердитись як самостійний і самодостатній трансконтинентальний (євразійський) центр тяжіння, для якого вигідне будь-яке послаблення іншого “гравітаційного поля”, то Україна, що не претендує на роль такого центру впливу принаймні у найближчому майбутньому, але розташована на лінії контакту геополітичних центрів, життєво зацікавлена у створенні трансконтинентальної системи безпеки, з неодмінним входженням до неї як Росії, так і США.

Побудова такої системи значною мірою залежатиме також від її розвитку на південному напрямі, серед іншого, гарантуючи функціонування запроектованих енергетично-транспортних коридорів. Проблема становить першорядний інтерес як для транскавказьких та центральноазійських країн, так і для держав Близького та Середнього Сходу, які прагнуть вийти на світові і зокрема європейські ринки експортерами не тільки сировини, а й промислових товарів. Для них такий стрибок в економічно-технологічному розвитку стає на сьогодні проблемою номер один.

Цілком зрозумілі у даному випадку й енергетичні інтереси України в цій сфері. Зважаючи ж на феномен “закритості” Європейського Союзу, Україна з її стратегічним розташуванням, наявністю спільних кордонів з країнами Центральної Європи та Російською Федерацією є чи не найпривабливішим об’єктом для країн названого регіону, чим визначаються спільні інтереси і певні можливості співпраці України і центральноазійських та транскавказьких держав у плані окреслення фрагментів трансконтинентальної системи безпеки.

Саме в такому плані можна розглядати перспективний внесок України в послаблення напруженості, пов’язаної з перманентною нестабільністю політичної ситуації в даному регіоні – у той час, коли Росія та Сполучені Штати – з одного боку, й ісламські держави Близького Сходу – з другого, ведуть боротьбу за вплив на центральноазійські та транскавказькі країни і субрегіони з корінним мусульманським населенням. Позитивним фактором у цій ситуації є входження абсолютної більшості країн вказаного регіону, включаючи всі пострадянські держави, до структури ОБСЄ. Разом з тим деякі країни Близького Сходу виявляють певну зацікавленість щодо залучення їх до європейських військово-політичних механізмів вирішення конфліктних ситуацій.

З урахуванням наведених факторів, а також беручи до уваги геополітичне розташування України, її економічний, науково-технологічний, культурний, людський потенціали, за якими вона у перспективі може посісти одне з провідних місць у регіоні, визначається стратегічне завдання України в окресленні багатовекторного зовнішньополітичного підходу. Звичайно, йдеться не про можливості держави з неусталеною соціально-політичною ситуацією та слабкою економікою, яка значною мірою залежить від зовнішніх чинників. Саме в такій слабкості і полягає корінна причина того, чого сьогодні принцип багатовекторності в Україні часто визначають як сумарний нуль. Багатовекторна політика є перспективним завданням, реалізація якого залежатиме від того, наскільки самостійною – політично, економічно, культурно – Україна зможе утвердитись у нових геополітичних реаліях, обумовлених характером відносин, що складаються між США, Росією, Західною та Східною Європою, мусульманським світом. Однак за будь-яких обставин першочерговим питанням для України і надалі залишатимуться взаємини з Російською Федерацією.

Як самостійний суб’єкт міжнародних відносин, держава, що географічно приналежна до європейського континенту, із значним політичним, економічним, військово-технічним потенціалами, Україна становить стратегічно значущий фактор як для Російської Федерації, інших пострадянських держав, так і для країн Європи, США та ряду інших. Це випливає з концептуально можливої для України орієнтації як на інтеграцію в нову Європу, услід за центральноєвропейськими державами, так і на об’єднання пострадянських країн з Росією як центром.

Для Росії важливість України полягає в тому, що, уявляючи Радянський Союз системою, де існував умовний баланс – економічний, демографічний, культурний, центр такого балансу створювала саме Україна. Без України, без такого балансу нове інтегроване об’єднання під проводом Росії в кордонах колишнього Радянського Союзу є нереальним. В цьому ж полягає і важливість України для Заходу. Таким чином, можна робити висновок, що проблема зовнішньої орієнтації нашої держави не є проблемою тільки сьогодення. Залишаючись на смузі розмежування двох центрів тяжіння, Україна, очевидно, відчуватиме цю проблему стільки, скільки проявлятиметься потужність тяжіння цих центрів.

Відтак, ключовою проблемою утвердження України на міжнародній арені є побудова відносин України поміж Росією і Європою, що об’єднується. Стосовно останньої, мова насамперед має йти про НАТО, чия могутність визначається спільним потенціалом Європи та Північної Америки. До того ж, стосовно Європейського Союзу, через його у першу чергу економічні характеристики, якими значно ускладнюється повномасштабне розширення структури у плані прийняття нових членів, вбачається обгрунтованим говорити, що він має набагато менший вплив на загальний стан відносин Росія-Захід.

Розглядаючи проблему розширення НАТО, можна було б припустити, що невходження до цієї організації трьох західних сусідів України – Польщі, Чехії та Угорщини – створювало б умови для побудови субрегіональної центральноєвропейської єдності, що нібито послабило б напругу в балансі Росія-Захід. Однак тоді, вірогідно, могли б посилюватись конфліктні поля на осі Росія – Європа – США (про що зазначалось вище), і питання нового “розподілу сфер впливу в Європі” набуло б значно сильнішого звучання. Прямим наслідком такого перебігу подій стало б суттєве послаблення континентальної, а отже і світової стабільності та безпеки. Враховуючи це, логічно стверджувати, що розширення НАТО на схід відповідає національним інтересам України.

Наразі мало хто має сумнів щодо повноцінного приєднання трьох центральноєвропейських держав до НАТО. Таким чином, Україна опиняється на лінії контакту двох військових гігантів, незважаючи на те, чи приєднається вона сама або до НАТО, або до Ташкентського Договору. Виходячи з цього, важливим завданням для України є виробити підходи і реалізовувати таку політику, яка була б спрямована на недопущення повномасштабного, передусім воєнного протистояння між країнами НАТО і Росією. Очевидно, найбільша загроза його виникнення полягає, по-перше, при недемократичному розвитку Росії і приходу до влади націоналістичних сил. По-друге, потужним конфліктогенним чинником став би розпад самої Російської Федерації, що могло б викликати пряме втручання військових контингентів НАТО для стабілізації ситуації. У менш вираженому вигляді при загостренні насамперед політичного протистояння Росії з країнами НАТО наслідком стане каталізація спроб послаблення позицій Росії на континенті та у світі, намагання використати “український фактор” для посилення тиску на Москву. Останнє для України є украй небажаним з огляду на перспективність добросусідських відносин з Росією, потенціал співробітництва в соціально-економічній та гуманітарній сферах, культурну наближеність населення. Окрім цього, небезпека розвитку подій за таким сценарієм виявлятиметься у зведенні до мінімуму свободи маневру України, іншими словами, унеможливить забезпечення власних національних інтересів, цілком підпорядковуючи українську політику діям “великих гравців”.

Одним з превентивних компонентів щодо зменшення протистояння Росія-Захід має стати посередницька роль України у створенні неагресивного, неконфліктного сприйняття Росією Організації північноатлантичного договору. Очевидно, на це працюватиме підготовлена договірна база співробітництва як України, так і Російської Федерації з Альянсом, проведення спільних військових навчань НАТО, України і Росії тощо.

Проте найбільші перспективи для уникнення конфронтації Схід-Захід полягають, без сумніву, у розвитку економічного співробітництва України та Росії з європейськими країнами – і західними, і постсоціалістичними. На сьогодні існує певна конкуренція: хто перший – Україна чи Росія – увійде до Європи, хто перший “владнає суперечності” з Радою Європи, хто швидше розвиватиме угоди з Євросоюзом, і нарешті, хто перший утвердиться на міжнародній арені як стабільна й економічно розвинута країна зразка XXI століття.

У той же час зовнішні перешкоди на шляху входження України і Росії в систему європейської економічної кооперації створюють бар’єри для встановлення відносин повної довіри і розуміння інтересів та цілей західних і східних партнерів. Координація зовнішньополітичних зусиль на забезпечення економічних інтересів України і РФ в європейському просторі, приєднання до міжнародних організацій та угод про вільну торгівлю, стратегічна орієнтація на досягнення економічного статусу, що відповідав би вимогам нової Європи можуть стати спільною сферою зовнішньої політики України і Росії на європейському напрямі. Там, де існують спільні інтереси і поважання прав партнера, спільні механізми прийняття рішень – там імовірність виникнення воєнної загрози зводиться до мінімуму.

Разом з тим сьогодні можна констатувати, що зацікавленість у синхронізованій інтеграції в Європу більше виявляється з боку Росії, зокрема російськими аналітиками, експертами у зовнішньополітичній та зовнішньоекономічній сфері. З погляду загальнодержавних інтересів це пояснюється насамперед не просто прагненням бачити Росію європейською державою, а скоріш намаганнями не допустити односпрямованої орієнтації України, її відмови від політичної інтеграції в рамках СНД, що призведе до певного ізолювання Росії від Європи, її “замикання” у просторі Азії.

З української сторони, поряд з економічними підходами, які полягають у достатньо зрозумілих ваганнях стосовно доцільності економічної інтеграції не з сильним партнером, а з таким, що переживає не меншу, а навіть глибшу кризу, об’єктивними є і політичні прагнення європейського поступу. На це працює парадигма демократичного розвитку України, становлення інституцій громадянського суспільства, що загалом відповідає глибинним складовим українського менталітету. У цьому зв’язку незаперечним є те, що лише в контексті загальноєвропейської інтеграції для України існують реальні можливості у порівняно стислий строк пройти тим шляхом демократизації, на що в європейських державах потрібні були десятиліття, якщо не століття суспільного розвитку. З іншого боку, приклад створення союзу між умовно демократичною Росією й авторитарною Білоруссю вказує на відсутність подібної мотивації для України на північно-східному напрямі.

Вартою уваги є також проблема, яка перебуває у культурно-психологічному полі зовнішньої політики. Так, дещо неправомірною вбачається оцінка проблемності зовнішньополітичної орієнтації України у плані труднощів, пов’язаних з різноспрямованими уподобаннями населення різних регіонів. Особливо чітко це проявляється у порівнянні із стереотипним сприйняттям російських зовнішньополітичних орієнтирів, котрі, як правило, вважаються визначеними і незмінними. Дійсність очевидно є дещо іншою. А саме: суперечності у зовнішньополітичних орієнтаціях в Росії значно сильніші, ніж в Україні. В останній проблема здебільшого полягає не у сприйнятті місця держави на геополітичній карті світу. Загальний підхід, навіть якщо йдеться про “російсько орієнтовані” південно-східні регіони і, зокрема російську меншину, окреслюється у визнанні європейського статусу України. Регіональна диференціація проявляється у питанні пріоритетів, ступені інтеграції України в тому чи іншому напрямі.

Натомість у Російській Федерації – при існуванні консенсусу стосовно загальних цілей та засобів реалізації зовнішньої політики – суперечності грунтуються саме на громадській психологічній невизначеності щодо місця держави в системі міжнародних відносин, її подальшого розвитку за європейськими стандартами чи за визначення євразійського статусу Росії, чим обумовлюється докорінно відмінний напрям не тільки у зовнішньополітичних підходах, а й еволюції всієї суспільної системи.

Узагальнюючи сказане, варто підкреслити, що мова йшла про оцінку ситуації з одного боку – з позицій держав, які намагаються прийти в Європу, що більшою мірою для України і дещо меншою для Росії, означає увійти в міжнародне співтовариство не опонентами, а повноцінними його членами в рамках співдружності демократій. Проте для виявлення можливостей наближення України і Росії до Європи набагато більше важитиме аналіз західних підходів, які можна спробувати розглянути в плані вказаної вище двокомпонентної тенденції.

Так, стосовно американського підходу на сьогодні вже досить відомим є бачення З. Бжезінського, вплив якого на політику американського уряду, зокрема в українському питанні, знову набуває виразних форм – на відміну від періоду, принаймні кінця 80-х – початку 90-х років. Це бачення оприлюднено так: “Україна здатна бути частиною Європи і без Росії, натомість Москва може зробити це тільки через Україну” [2]. Очевидною є, щонайменше, фактологічна пов’язаність такої позиції з українськими підходами. Відзначається також і першочерговий політичний, а не економічний її зміст.

Разом з тим, незважаючи на всі європейські декларації про підтримку прагнень України і Росії інтегруватись в Європу, реалії лишаються дещо іншими. Загрунтована передусім на економічному базисі європейська інтеграція є процесом подальшого зближення економічних, соціальних, фінансових систем країн, які творять західноєвропейську спільноту. Отже, йдеться про надзвичайно високу залежність стабільності системи від фактора “незмінності складових”. Тобто, введення нових компонентів – держав, абсолютна більшість яких може бути лише з числа економічно слабших країн, несе в собі потенційну загрозу дестабілізації системи. Тому прийом нових членів має супроводжуватись глибокою та всебічною підготовкою і найсерйознішими вимогами. З огляду на це, Європі (мається на увазі насамперед Європейський Союз) потрібна, звичайно, стабільна Україна як фактор неконфліктності на східному та, можливо, південно-східному напрямах. Однак, щоб досягти такої стабільності і міцності, які в майбутньому теоретично могли б відповідати стандартам ЄС, Україна сьогодні фактично підштовхується Європою до розширення співробітництва з Росією як найближчим і системно рівним партнером [5]. Смисл такої позиції коротко можна передати так: Україна може ввійти в Європу тільки через Росію, зміцнивши свою економіку шляхом співробітництва насамперед з Російською Федерацією.

В такому вигляді цей підхід явно збігається з російським баченням. Проте між ними існує принципова різниця, яка часто лишається поза увагою. А саме, якщо критерієм зацікавленості таким сценарієм для Європи є насамперед економічний фактор, то у Росії він грунтується на політичній мотивації. Це доводиться, зокрема, і загальними російськими зовнішньоекономічними показниками, за якими найбільша частка товарообігу РФ припадає на країни ЄС. У той же час вражаюче низький рівень теперішнього товарообігу між Україною і Росією можна порівняти хіба що з умовами “економічної війни”. Очевидно, не все у даній ситуації можна пояснити несприятливим інвестиційним кліматом та відставанням реформ в Україні. Проблема справді набагато глибша за суто економічну форму.

У такому зв’язку – якщо враховувати наведену різницю в економічній та політичній мотиваціях – логічним має бути висновок, за яким європейська політика Росії як держави, що прагне стати самостійним центром сили, ставить за мету співробітництво з Європою, тобто з іншим центром впливу. Метою ж української політики на європейському напрямі є повномасштабна інтеграція в Європу, на шляху якої не можуть робитись винятки на кшталт відсутності поглиблення співробітництва з НАТО. Адже навіть щодо проблеми розширення Європейського Союзу, його екстенсивного розвитку можна стверджувати, що входження до цієї структури нових членів неможливе без одночасного вироблення механізмів їхнього зближення з Організацією північноатлантичного договору, зокрема із структурами Західноєвропейського Союзу.

Разом з тим стратегічна мета України на інтеграцію в Європу означає за своєю суттю якісне зменшення політичної та економічної залежності від Росії. У такий спосіб визначається найглибша суперечність в українсько-російських відносинах, стосовно якої є підстави констатувати, що вона, незважаючи на апелювання до цивілізаційної, культурної, географічної, іншої наближеності двох держав, перманентно ставитиме під сумнів поняття стратегічного партнерства України і Російської Федерації, якщо постійно не працювати в напрямі позитивних зрушень, не намагатись досягти результату навіть там, де він здається неможливим. Інший єдино можливий спосіб подолати таку суперечність полягав би у відході України від її теперішньої зовнішньополітичної орієнтації.

Однак цілком природним і об’єктивним є прагнення меншої держави дистанціюватись від більшої – і мотиви тут цілком зрозумілі. Проте у цьому плані знову постають питання: чи буде спроможна Європа, Євросоюз прийняти Україну “завтра”, навіть за умови досягнення Україною необхідних соціально-економічних показників; чи не виявиться подальше внутрішньоєвропейське фінансово-економічне інтегрування занадто складним процесом, щоб дозволити приєднатись до структури новому потужному, але зі своїми особливими характеристиками елементу?

Вірогідність такого сценарію досить істотна, зважаючи на критерій “збереження динаміки європейської інтеграції” [4]. Приклад Туреччини, яка за економічними показниками входить у двадцятку розвинутих країн світу, є досить показовим. Подібний цивілізаційний підхід цілком може бути застосований Європейським Союзом і до України. На це вказують і ті напрями співробітництва з Україною, які визначаються сьогодні ЄС. Серед таких називають співробітництво у сфері транспортно-комунікаційних коридорів, поставки Україною електроенергії в країни ЄС, виробництво нового літака Ан-70, кооперація за проектом “Морський старт”, боротьба з організованою злочинністю. Проте в цьому переліку не представлені загальні питання політичної сфери, зокрема вироблення спільних принципів зовнішньої, воєнної політики та політики у сфері безпеки, які залишаються на другому плані західноєвропейської уніфікації, де-факто зберігаючись за НАТО, але без яких неможлива сама ідея Європейського Союзу, взаємонаближення держав-учасниць та прийняття нових членів.

Проте, за будь-якого сценарію, при досягненні Україною політичної й економічної стабільності та потужності, вона посідатиме в геополітичному просторі особливе місце. Вирішальну роль у цьому відіграватимуть її стратегічне розташування, проходження потенційних трансконтинентальних коридорів, орієнтованість на встановлення добросусідських партнерських відносин як на заході, так і на сході, а також на півдні євразійського континенту. Вже саме Україна відіграватиме стратегічну роль “посередника” між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем, про що сьогодні досить часто йдеться. Окремої ваги тут можуть додавати й наслідки вірогідних регіонально спрямованих тенденцій усередині Російської Федерації – посилення ролі регіональних сегментів, а отже, певне послаблення загальноросійського – супраконтинентального поля тяжіння, на яке претендує сьогоднішня Росія, за рахунок формування окремих центрів впливу регіонального чи навіть субрегіонального значення.

Перебуваючи на лінії контакту, Україна фактично створює баланс між двома або навіть трьома полюсами тяжіння – з різним ступенем політичного, економічного, військового, культурного впливу: Європою (Західною), Росією та, можливо, умовним Півднем. Безперечно, що у такому випадку якісно по-новому звучить питання про міжнародних партнерів України. Цілком зрозуміло, що за однозначної орієнтації останньої на одну із сторін цей баланс порушуватиметься, посилюючи напругу в існуючих конфліктних полях. Тому за певної рівності потенціалів, зокрема Росії і Західної Європи, Україні логічно визначати потужніших або менших за названі тактичних партнерів. Звичайно, з урахуванням обумовленої (західно) європейської орієнтації. Окрім Сполучених Штатів, політику яких щодо України можна трактувати все-таки і як “функцію політики США щодо Росії”, такими партнерами, очевидно, можуть виступати країни Центрально-Східної Європи.

Незважаючи на відверті прояви доброзичливого ставлення до української держави абсолютної більшості центральноєвропейських країн, цей напрям становить досить складне завдання для української зовнішньої політики, що обумовлюється принципами “відкритості” внутрішніх кордонів ЄС при “закритості” зовнішніх. Однак зменшення зацікавленості у розвитку багатостороннього співробітництва з Україною в рамках центральноєвропейських ініціатив, що спостерігається сьогодні в ряді держав цього регіону, орієнтованих насамперед у західному напрямі, навряд чи визначає загальну тенденцію початку наступного століття. Це пояснюється як пріоритетами самої України на інтеграцію в Європу, так і можливими негативними наслідками для названих країн у разі політичної й економічної ізоляції України, її “замикання” виключно у пострадянському просторі. І якщо сьогодні вся зовнішньополітична діяльність центральноєвропейських країн підпорядковується меті вступу до ЄС і НАТО, то в майбутньому вони або як повноправні складові європейської спільноти, або навіть як “другорядні члени”, чию повноцінну інтеграцію загальмують складності фінансової єдності теперішніх учасниць ЄС, матимуть змогу здійснювати певний тиск на формування загальноєвропейської політики стосовно України.

Однак слід наголосити: бачення України як певного балансу між різними полюсами тяжіння не може стосуватись лінії “США плюс Європа Vs Росія” через неадекватність потенціалів цих двох “балансирів”. Йдеться, власне, про вкрай негативне у такій системі значення для України ролі врівноважувача, що в даному випадку стає просто “буфером”.

За таких обставин питання не може розглядатись і як вибір Україною тієї чи іншої сторони, адже мова йде про політику щодо створення всеохоплюючої системи колективної безпеки. Така система у свою чергу навряд чи можлива як за беззастережного замикання України в пострадянському, з домінуванням Росії, просторі та чітким оформленням відомої “червоної лінії” – де-факто “стіни” на західних кордонах СНД, так і за непідготовленого – стосовно позиції Росії – вступу України до НАТО, що спричинить масштабне протистояння Росія-Захід, виключаючи першу з твореної архітектури трансконтинентальної безпеки. Одночасно проведення Індією та Пакистаном військових ядерних випробувань наочно демонструють, що саме трансатлантично-євразійська лінія має становити хребет глобальної системи безпеки.

У цьому зв’язку важливо також визначити ті тенденції, які мають місце у просторі СНД. Період після 1991 р. продемонстрував, що на даному етапі основними зовнішньополітичними пріоритетами для нових незалежних держав стало визначення ключових партнерів за спільними національними інтересами, підходами до формування нової системи міжнародних відносин, орієнтаціями на рівноправне співробітництво на раціонально-прагматичному базисі, насамперед в економічній сфері. Якісно інший підхід був властивий Росії, яка прагнула до оформлення організму СНД передусім у політичній площині. Проте цей підхід переконливо довів свою неефективність і відсутність перспективи. Пошуки односторонньої вигоди, надмірна політизація, якою були позначені, зокрема українсько-російські відносини, в результаті призвели до значних економічних, а також політичних втрат.

На такій основі головними критеріями подальшого розвитку кооперації та інтеграційних зв’язків між державами-учасницями СНД визначаються: подібність політико-економічних орієнтацій як у внутрішньому, так і у зовнішньому вимірах; ефективність використання двосторонніх та багатосторонніх зв’язків для спільного економічного зростання, підвищення економічної могутності кожної з держав; передбачуваність соціально-політичної ситуації; стабільність законодавчої бази; привабливість соціально-економічних характеристик; ступінь дотримання досягнутих міждержавних угод та зобов’язань.

На сьогоднішній день можна констатувати, що процес подальшої інтеграції в рамках СНД із залученням всіх держав-учасниць фактично призупинено. Це твердження випливає з тенденції, яка активно формується зараз у Російській Федерації, а саме: надання пріоритету прагматичним підходам, визначення критерію економічної доцільності у відносинах з колишніми радянськими республіками. Як зазначав російський експерт Г. Бовт, “близького зарубіжжя, з яким теоретично була можлива особлива зовнішня політика, вже не існує ... З пострадянськими державами, на жаль, доводиться сьогодні вести мову не тільки про співробітництво” [3].

Разом з тим очевидними стають ознаки переорієнтації Росії на спроби подальшого інтегрування навколо себе тих країн, які готові до цього, – як з використанням політичних шаблонів на кшталт проголошення Союзу Білорусі і Російської Федерації, так і умовно економічних, прикладом чого є митна “п’ятірка”. Умовність економічного трактування останнього утворення визначається тими самими потребами здійснення політично-військового зближення за економічної інтеграції, що й у випадку з подальшою уніфікацією економічної політики та політики у сфері безпеки в Західній Європі. Водночас відзначається явне невдоволення Москви розвитком двосторонніх та багатосторонніх відносин у межах СНД поза участю Росії. Ступінь конфліктності посилюється контролем Москви щодо існуючих у державах Співдружності транспортно-постачальних енергетичних мереж. Саме останнім чинником спричиняється найбільша диференціація інтересів України і Російської Федерації на південно-східному напрямі, у кавказькому, прикаспійському та центральноазійському регіонах. У названій зоні енергетично-транспортний фактор стає визначальним геополітичним чинником, відсуваючи сьогодні на другий план іслам. Проголошена орієнтованість зовнішньої політики України на диверсифікацію системи забезпечення енергетичними ресурсами і зменшення стратегічної залежності від Російської Федерації натрапляє на реальну протидію Москви.

При цьому слід підкреслити, що у проведенні своєї політики кожна із сторін намагається знайти власних партнерів. Менш ефективною виявляється політика Росії, яка, за винятком Ірану, Вірменії та сьогоднішнього Таджикистану, стає опонентом більшості держав регіону, налаштовуючи навіть Казахстан розширювати газонафтове співробітництво з Китаєм. У той же час Україна досягла успіхів у створенні групи ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), проголошенні вільної економічної зони у Придунайському регіоні (з входженням регіонів України, Молдови та Румунії), а також змогла перебрати на себе лідерські функції в ініційованій Туреччиною ідеї Чорноморського економічного співробітництва, яке організаційно інституалізувалось улітку 98-го у складі 11 країн. Серед них окремо слід назвати Румунію, Грецію і конфліктуючі Вірменію та Азербайджан. Позиція Росії, яка теж входить до створеної Організації ЧЕС, поки що відзначається дещо прохолодним характером, оскільки Москва не має тут звичної для себе першорядної ролі, а також через певні прогнози стосовно того, що у перспективі Чорноморське співробітництво може заступити для держав регіону місце СНД. До того ж інтерес до ОЧЕС виявили такі країни, як Франція, Іран, Казахстан, Узбекистан та ряд інших, які не належать до регіону Чорного моря. Цим фактом значно підноситься значення нового об’єднання і обумовлюється його перспективність, незважаючи на входження до нього як визначених партнерів Росії, так і їхніх умовних чи відкритих опонентів. Проте, як наслідок, за будь-яких обставин вплив Росії у цьому регіоні докорінно послаблюється – Росія перетворюється на рівнозначного, рівновартісного учасника процесу.

Підсумовуючи, можна констатувати, що за названих умов та розбіжностей поняття стратегічного партнерства України та Російської Федерації стає нібито вкрай проблематичним. Однак визначальні підходи України у цьому питанні якраз і базувались саме на економічному баченні такого партнерства з Росією, тобто власне у тому ж сенсі, який формується сьогодні в Росії як нагальне завдання зовнішньої політики, зокрема в підходах до побудови відносин з державами СНД.

Об’єктивно, принцип багатовекторності української зовнішньої політики не є перешкодою для розвитку такого типу партнерства України і Росії. Адже в економічній сфері обидві держави однаково прагнуть посісти своє місце в Європі. Цим визначається і обопільна, мабуть, потреба не протиставляти, а взаємопов’язувати завдання наближення, певної уніфікації соціально-економічних систем держав як у межах СНД, так і в загальноєвропейському просторі, у прилеглих та сусідніх регіонах.

Одночасно на цьому грунтується базис для побудови трансконтинентальної системи колективної безпеки. Оптимальним вбачався б корпоративний характер її архітектури, де складовими виступатимуть НАТО як структура трансатлантичної побудови, а також ті держави, які, не входячи в НАТО, співпрацюватимуть з Північноатлантичним альянсом на засадах узгодженого партнерства в рамках принципів ОБСЄ.

Відтак, можна зробити логічний підсумок: європейська орієнтація України не може реалізовуватись інакше, як за стратегічного партнерства з Росією, уникаючи небезпеки посилення наявних конфліктних полів у двосторонніх відносинах і водночас виконуючи роль політичної, економічної, культурної з’єднувальної ланки, не допускаючи ізоляції Росії від Заходу. Разом з тим вірним є й інший висновок: тільки через Європу, через організації міжнародного співробітництва, які грунтуються на західних зразках побудови міжнародних відносин (серед таких і утворення за ключової ролі США, і система співробітництва в рамках ОЧЕС), а також використовуючи напрацьований досвід СНД, Україна може утвердитись у плані розвитку добросусідських відносин з найбільшим своїм партнером – Російською Федерацією, зводячи до мінімуму ті потенційні загрози, що спричиняються їх недостатньою стабільністю, відсутністю історичного досвіду співіснування як незалежних держав та існуючими дотепер стереотипами та міфологізованими штампами.

Такими визначаються умови та грунт для реалізації національних інтересів України, успіху її входження у світове співтовариство, європейської інтеграції, наповнення реальним змістом програм стратегічного співробітництва та партнерства з Росією – як у найближчій перспективі, так і стосовно тих викликів, які неминуче принесе із собою XXI століття.