19 вересня 1997 р. Державна Дума прийняла цей Закон, а Рада Федерації, ігноруючи рекомендації двох її Комітетів, відповідно до рішення яких законопроект слід було або відхилити, або принаймі глибше вивчити, ухвалила Закон 24 вересня. 26 вересня 1997 р. Закон було підписано Президентом РФ Б. Єльциним. З моменту публікації у “Російській газеті” 1 жовтня того ж року Закон набув чинності.

Закон зазнав суттєвих змін порівняно з попереднім Законом РРФСР 1990 р. Він був сприйнятий неоднозначно не тільки представниками різних конфесій, які існують у Росії, а й різними політичними силами, органами державної і місцевої влади, світовим співтовариством. На думку деяких фахівців і аналітиків, Закон суттєво порушує права з релігійної свободи різних конфесій і деномінацій, наприклад, православних, римо-католиків, баптистів, п’ятидесятників, адвентистів Сьомого Дня, мормонів, членів організації “Християнська наука”, а також багатьох інших.

Обговорення законопроекту тривало понад півтора року. У засобах масової інформації точилася жорстка боротьба між прихильниками і противниками нового Закону.

Спочатку законопроект викликав негативну міжнародну реакцію як релігійних, так і урядових організацій. Президент Б. Клінтон обговорював законопроект безпосередньо з Президентом Б. Єльциним, умовляючи його відхилити законопроект. Інші джерела вказують, що колишній Президент США Дж. Картер також звертався до Б. Єльцина з таким же проханням. 18 членів сенатського Комітету по асигнуваннях, який контролює надання допомоги Росії, направили спільного листа до Президента Б. Клінтона, підтримавши його зусилля переконати Б. Єльцина накласти на законопроект вето. Сенатор Лугар надіслав до Президента Б. Єльцина листа, підписаного 26 членами Конгресу, серед яких 12 сенаторів і 14 конгресменів, з проханням утриматися від підписання Закону. Окрім того, “трійка” представників Європейського Союзу в Москві висловила занепокоєність дискримінаційними положеннями, закладеними в Законі, і водночас нагадала Б. Єльцину про міжнародні зобов’язання, взяті на себе Росією під час підписання підсумкового документа Віденської зустрічі країн-учасниць ОБСЄ при прийнятті до Ради Європи.

Занепокоєність виявили й інші країни. Канада і Ватикан критично висловились щодо законопроекту у Постійній раді Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі. Папа римський Іоанн-Павел II звернувся до Б. Єльцина з листом, у якому нагадав Президентові РФ про зобов’язання, взяті на себе Росією під час прийняття у Відні 19 січня 1989 р. підсумкового документа, в якому йшлося, зокрема, про повагу права на свободу совісті.

Кілька неурядових організацій також висловили своє негативне ставлення до законопроекту. IV Всесвітній конгрес Міжнародної асоціації релігійної свободи (МАРС), у роботі якого взяли участь релігійні лідери, представники урядів і вчені-експерти з проблем релігійної свободи, рекомендував відхилити законопроект.

У Росії спільного листа до Державної Думи надіслали лідери баптистів, п’ятидесятників і адвентистів, протестуючи проти законопроекту. Більшість релігійних організацій у Росії (переважно представники релігійних меншин) також виступили проти нього. Російський Гельсінський комітет улаштував прес-конференцію, присвячену порушенням прав людини, пов’язану із законопроектом. Іншу прес-конференцію було проведено двома Московськими організаціями – Християнським юридичним центром та Інститутом релігії і права. Виступи проти Закону не припиняються і в даний час.

Спочатку Президент Б. Єльцин відхилив Закон. Як відзначалось у повідомленні прес-служби Глави держави, йшлося про те, що Закон суперечить основам конституційного ладу РФ та іншим положенням Конституції РФ, загальноприйнятим принципам і нормам міжнародного права, зокрема статтям 2, 6, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 28, 29, 30, 54, 55, 59 і 62 Конституції Російської Федерації, статтям 18 і 19 Загальної декларації прав людини, статтям 18 і 19 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права, статтям 9 і 10 Конвенції Ради Європи про захист прав і основних свобод.

На думку Президента, не випадково всупереч частині 4 статті 15 Конституції з тексту Закону зникло положення про міжнародні правові акти як невід’ємну складову законодавства Російської Федерації про свободу совісті, а містилася лише вказівка на допоміжне використання міжнародних договорів із метою тлумачення законодавства РФ про свободу совісті.

Президент вважав, що Закон суперечить іншим російським законам, вносячи додатковий дисбаланс у систему російського законодавства. Закон, з одного боку, характеризує РФ як світську державу, а з другого – під приводом обмеження діяльності псевдорелігійних організацій містить у собі дискримінаційні правила реєстрації і перереєстрації релігійних організацій, що вкорінилися у Росії. Безумовно, держава може і повинна обмежувати діяльність псевдорелігійних організацій, що завдають шкоди моральному здоров’ю населення, але це не повинно обумовлювати зневажання при цьому основних прав людини.

У Президента викликали заперечення положення Закону, свідомо спрямовані на обмеження прав громадян РФ, які мешкають за межами Росії, а також осіб, які не є її громадянами.

Серйозним антиконституційним положенням Закону Президент вважав відступ від принципу рівності релігійних об’єднань перед Законом, встановленого певними статтями Конституції, а також відповідними міжнародними правовими актами.

Крім того, пункт 2 статті 13 Закону передбачає, що представництва іноземних релігійних організацій можуть відкриватися тільки при російських релігійних організаціях і за їхньою згодою. Така норма, по-перше, ставить представництво іноземних релігійних організацій у пряму залежність від ставлення до них російських релігійних організацій, а по-друге, накладає на російські релігійні організації функції органів державної влади стосовно іноземних релігійних організацій. Тим самим порушується принцип відокремлення релігійних об’єднань від держави (стаття 15 Конституції РФ).

Позицію про забезпечення рівності кожного, хто сповідує релігію, а також релігійних об’єднань Президент висловлював неодноразово, зокрема двічі відмовляючись у 1993 р. підписати прийнятий Верховною Радою РФ Закон про внесення змін і доповнень до Закону РРФСР “Про свободу віросповідань” як такий, що не відповідає Конституції і міжнародним правовим нормам. Більше того, після прийняття Державною Думою проекту Закону в першому читанні Главою держави було направлено до нижньої палати парламенту концептуальні зауваження і пропозиції, однак депутатами вони були цілком проігноровані.

На думку Президента, преамбула Закону закріплює нерівність також і релігій, бо тільки православ’я визнається невід’ємною частиною загальноросійської історичної, духовної і культурної спадщини. Водночас іслам визнається рівним православ’ю, але без вказівки на входження до загальноросійської спадщини, а буддизм, іудаїзм та інші традиційні релігії лише вшановуються. Інших релігій ці принципові положення не торкаються.

На думку деяких експертів, позиції яких збігаються з позицією Президента (МАРСа, Експертної Палати з прав людини Політичної консультативної ради при Президенті РФ), Закон порушує деякі положення російської Конституції і міжнародні зобов’язання Росії. Тому доцільно спинитися на деяких з них.

Стаття 14 передбачає, що релігійні об’єднання рівні перед Законом. Закон у його нинішній формі позбавляє релігійну організацію рівного з іншими статусу, якщо вона не має 15-річного терміну існування. Визнання особливої історичної ролі деяких основних традиційних релігій у Росії саме по собі не порушує передбаченої рівності доти, доки на практиці це не перетворюється у дискримінацію інших релігійних організацій як на загальноросійському, так і на регіональному рівнях. Як це сформульовано тепер, всеросійський статус може обумовити певні привілеї для деяких організацій, що не зовсім узгоджується зі статтею 14.

Стаття 17 ч. 2 передбачає, що основні права і свободи особи (включаючи релігійну свободу) належать кожній людині від народження. Деякі положення статті 3 Закону обмежують право на навчання релігії неповнолітніх. Це у свою чергу може у визначеному контексті суперечити правам неповнолітніх. Закон повинен обумовлювати захист прав батьків щодо турботи про дітей та їхнє виховання (відповідно до статті 38 ч. 2).

У статті 28 підтверджується право на релігійну свободу у тому значенні, що кожному гарантується право на свободу совісті, свободу богослужіння, право сповідати індивідуально чи разом з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніякої, вільно обирати й поширювати релігійні або інші вірування і діяти відповідно до них. Багато положень Закону не відповідають цій основній гарантії. Оскільки Закон практично охороняє інтереси тільки частини російських громадян, він зневажає права іноземців, біженців, осіб без громадянства тощо. Відмова у наданні прав юридичної особи обмежує свободу як окремих російських віруючих, так і релігійних організацій. Те, що викладати релігію громади мають право тільки своїм послідовникам, суперечить праву людини вільно обирати, сповідати і поширювати релігійні або інші віровчення. Таким чином, місіонерство втрачає смисл.

Стаття 35, у якій ідеться про право на власність, мабуть, також порушуватиметься через те, що Законом, на думку деяких експертів, передбачається припинення діяльності багатьох нині існуючих об’єднань. Різні “нетрадиційні” релігійні організації було утворено в ситуації, коли передбачалося, що їхня власність зберігатиметься за ними без будь-якого обмеження у часі як власність організації, створеної після 1990 р. Якщо така організація буде ліквідована на підставі Закону, а релігійна громада не зможе утворити нову релігійну організацію через 15-річне обмеження, то матиме місце позбавлення її права на власність.

У багатьох європейських країнах для різних релігійних організацій передбачаються різні рівні визнання. Водночас усі країни, що належать до Європейської конвенції й ОБСЄ, надають релігійним організаціям певні види юридичного статусу з тим, щоб вони могли здійснювати повною мірою свою релігійну діяльність. Прихильники російського Закону (насамперед вище керівництво Руської Православної Церкви) наводять як приклад литовський Закон для виправдання умови для реєстрації 15-річного терміну існування релігійної організації, що міститься у російському Законі. Але литовський приклад лише вказує на недоліки російського Закону. Якщо стаття 6 литовського Закону передбачає, що релігійні об’єднання можуть бути визнані як традиційні через 25 років після їх первинної реєстрації, то зі статей 6 і 11 цього Закону ясно, що “нетрадиційні” релігійні організації мають можливість отримати статус юридичної особи у порівняно короткий термін, що не перевищуватиме шести місяців. Отримавши цей статус, вони повною мірою можуть здійснювати діяльність, на яку мають право “традиційні” релігійні громади. Проблема російського Закону полягає у тому, що він позбавляє численні релігійні групи доступу на певний час до природного процесу надбання статусу юридичної особи.

У Німеччині конституційні норми вказують, що умовою для отримання статусу “суспільної корпорації” є термін існування організації. Однак більшість релігійних меншин отримали цей статус, а ті, що не отримали, мають можливість зареєструватися як приватні асоціації з правом здійснення своєї релігійної місії. Серед організацій, які мають у Німеччині статус “приватних” корпорацій, баптисти, члени організації “Християнська наука”, Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів (мормони), Вільні Євангелічні Церкви, Свідки Єгови, меноніти, методисти, Нова Апостольська Церква, Армія Спасіння, Адвентисти Сьомого Дня, унітарії. Багато інших громад отримали статус юридичної особи як організації, зареєстровані відповідно до цивільного кодексу.

Відповідно до німецького законодавства організації, які легально існують, відповідно до положень цивільного права, користуються релігійною свободою так само, як і ті, що мають статус суспільних корпорацій. Багато релігійних організацій відповідно до російського Закону з урахуванням регіональної законотворчості в інтересах Руської Православної Церкви (що має місце сьогодні), по суті, позбавлено статусу юридичної особи з усіма можливими наслідками.

Приклади можна наводити й надалі, але у даному випадку важливо зазначити, що всі країни надають релігійним організаціям прав юридичної особи на деякому “базовому” рівні, який є доступним для усіх релігійних громад, що бажають дотримуватися закону і конституційного ладу відповідної країни. Проф. С. Феррарі, член правління Міжнародної Академії, який обіймає кафедру церковного права на юридичному факультеті Міланського університету, повідомив, що він не знає жодної країни в Європейському співтоваристві, яка визначила б 15-річний іспитовий термін як умову для надання прав юридичної особи релігійній організації. Всі країни надають якийсь вид юридичної особи релігійним організаціям, щоб вони мали можливість певною мірою здійснювати релігійну діяльність на законній підставі.

У сучасному світі для більшості релігійних об’єднань позбавлення статусу юридичної особи є суттєвим обмеженням релігійної свободи. З цієї причини принципи Віденського підсумкового документа (1989 р.) зобов’язують країни-учасниці Гельсінського процесу, і Росію також, надавати громадам віруючих, на їхню вимогу (звичайно тим, що практикують або готові сповідати релігію у рамках конституцій своїх держав), визначений статус. Правові формулювання прав юридичної особи можуть бути різними залежно від законодавчої системи тієї чи іншої країни, але право на надбання деяких видів статусу юридичної особи тією чи іншою мірою без відстрочки на 15 років є істотним зобов’язанням перед ОБСЄ. Відмова у наданні такого статусу є порушенням прав людини. Це суперечить статті 9 Європейської конвенції з прав людини, і тому навряд чи можна говорити про те, що відмова в наданні статусу юридичної особи відповідає засадам, на яких будується демократичне суспільство. Навпаки, саме надання такого статусу є істотною особливістю сучасного демократичного товариства. Одним із найважливіших положень про релігійну свободу (що було визначено у Гельсінському процесі) є право релігійних груп на надбання статусу юридичної особи. Найяскравіше це, мабуть, сформульовано у Віденському підсумковому документі (1989 р.). Однією з проблем Закону є те, що він порушує це право.

Стаття 15 ч. 4 Конституції РФ передбачає, якщо міжнародна угода РФ припускає положення, що відрізняються від правил, визначених Законом, то правила міжнародної угоди є пріоритетними. Таким чином, Закон порушує міжнародні зобов’язання Росії. Він суперечить статті 15 ч. 4, де йдеться про перевагу останніх.

Зміст статті 28 російської Конституції на перший погляд відповідає статті 18 Міжнародного пакту про цивільні й політичні права і статті 9 Європейської конвенції. Важливим у даному випадку є те, що відповідно до міжнародного права обмеження релігійної свободи не виправдовується тим, що воно обгрунтовується наміром сприяти суспільній безпеці, здоров’ю, добробуту, моральності й порядку або захищати права третіх осіб. Щоб відповідати міжнародним правовим нормам, такі обмеження мають бути узгоджені з принципом їхньої необхідності у демократичному суспільстві та перебувати у зв’язку з державними інтересами. Взагалі державні цілі не повинні зневажати право на релігійну свободу. Усі спірні положення Закону порушують це основне конституційне положення, яке безпосередньо стосується прав людини.

Щодо свободи слова. В тій мірі, у якій Закон порушує статтю 29 російської Конституції, він також порушує статті 19 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права і статтю 10 Європейської конвенції.

Міжнародні документи містять у собі також положення, що забороняють дискримінацію на підставі релігії або віри. Якщо в Законі формально передбачено антидискримінаційний принцип (наприклад, стаття 3 ч. 3), то відмова у наданні статусу юридичної особи багатьом релігійним організаціям, по суті, може призвести до прямих і непрямих форм дискримінації, що не узгоджується з духом і літерою міжнародних норм.

Закон відбиває, на думку деяких фахівців, також значну стурбованість діяльністю “небезпечних” для суспільства нових вірувань. “Антиіноземний” дух, що панує у Законі, обмежує права на релігійну свободу не тільки іноземців у Росії, але й російських громадян, які зробили вибір і вирішили реалізувати своє право на свободу совісті, приєднавшись до релігійних організацій, що мають своїх єдиновірців за кордоном.

Водночас, на думку представників вищого керівництва деяких конфесій, насамперед Руської Православної Церкви, лідерів КПРФ, ЛДПР та ін., Закон є позитивним явищем у законодавчому просторі Росії. “Для нашої країни, для Росії, він справді дуже потрібний, необхідний і своєчасний”, – так оцінив новий закон про свободу совісті керуючий справами Московської патріархії архієпископ Солнечногорський Сергій. Слід звернути увагу на те, що під час обговорення Закону архієпископ (разом із керівниками мусульман, іудеїв і буддистів) перебував в урядовій ложі зали засідань Державної Думи. Представники інших релігійних організацій, у тому числі католики і протестанти, на слухання Закону запрошені не були.

Усе це цілком відповідає новій концепції релігійного законодавства. У преамбулі Закону чітко зазначено, що Федеральні Збори прийняли Закон, “шануючи православ’я як невід’ємну частину загальноросійської історичної, духовної і культурної спадщини, як багатомільйонний іслам, а також буддизм, іудаїзм та інші традиційно існуючі в Російській Федерації релігії.”

Втім, додаток “так само як багатомільйонний” щодо ісламу з’явився в тексті лише перед третім читанням законопроекту тільки після того, як до Комітету у справах релігійних організацій Держдуми було передано протести регіональних муфтіїв проти виділення в тексті тільки православ’я, що ставило конфесію у привілейоване становище. В цілому ж, як відзначив глава мусульман Центральноєвропейського регіону Росії муфтій Равіль Гайнутдин, “законопроект мусульман влаштовує. Можливо, окремі християнські конфесії незадоволені, але мусульман це не стосується”. Так, напередодні слухання Закону в другому читанні голові Думи Г. Селезньову було надіслано листи представників трьох протестантських конфесій, а також Російського відділення МАРС із проханням повернутися до початкового тексту Закону. Справа в тому, що після проходження Закону у першому читанні у червні 1996 р. для його доопрацювання було створено робочу групу за участю представників релігійних конфесій. Однак ця група фактично успадкувала долю подібної групи, яка працювала над релігійним законодавством у 1993 р. Останній раз робоча група збиралася наприкінці грудня 1996 р. Після того до розробки Закону група не залучалася. Окремі її члени, які представляли Уряд, Адміністрацію Президента, міністерство юстиції і юридичний відділ Московської патріархії, продовжували брати участь у роботі над текстом Закону.

Фактичне усунення робочої групи від участі в законотворчій діяльності комуніст В. Зоркальцев, який очолював цей Комітет, пояснив тим, що її роль на той час була вичерпана. В. Зоркальцев охарактеризував Закон як охоронний. “Ті поправки, які багатьма розглядаються як дуже жорсткі, запропоновані не для якогось обмеження прав віруючих або релігійних об’єднань, а, навпаки, для їхнього захисту, – заявив він. – До таких захисних норм можна віднести перш за все нові правила реєстрації, що дозволяють оцінити і віровчення, і культову практику, необхідність поділити релігійні об’єднання, що існують століттями, і ті, що виникли тепер, про які, по суті, нічого не відомо суспільству. Це і є дотримання рівноправності на практиці”.

Відповідно до нового Закону усі релігійні організації, створені до набуття чинності даного законодавства, повинні були перереєструватися до 31 січня 1998 р. При цьому статус юридичної особи отримають лише ті з них, що зможуть довести своє існування на даній території не менше 15 років, або подадуть довідку про те, що вони є складовими централізованої релігійної організації того ж віросповідання.

Ті релігійні організації, які не зможуть виконати цих умов, перейдуть до розряду релігійних груп, тобто позбавляться правоздатності юридичної особи. Це означатиме, що вони не зможуть ні орендувати помешкання для молитовних зборів, ні купити його, ні вступати у будь-які інші відносини, що вимагають юридичного статусу. Вони також не зможуть запрошувати для проповідницької діяльності іноземних громадян, оскільки це право надається Законом винятково релігійним організаціям.

У той же час релігійна група поза своїм бажанням або небажанням реєструватися у майбутньому зобов’язана повідомити місцеву владу про своє існування. Відповідно до законодавства для реєстрації релігійної організації необхідно подати не тільки заяву про реєстрацію, статут, протокол зборів про утворення релігійної організації, список осіб-засновників, довідку з органів місцевого самоврядування або з централізованої релігійної організації, але й відомості про основи віровчення і відповідну йому практику, в тому числі, історію виникнення релігії і даного об’єднання. При цьому бути засновниками мають право лише громадяни Росії, тобто це право не поширюється на іноземних громадян і осіб без громадянства.

Ці положення Закону сприймаються такими, що мають дискримінаційний характер і суперечать окремим статтям російської Конституції.

Відповідно до 28 статті Конституції свобода совісті і свобода віросповідання гарантується кожному, а у статті 30 йдеться про те, що кожен має право на об’єднання.

Іноземні ж громадяни і особи без громадянства відповідно до частини 3 статті 63 Конституції користуються правами і несуть обов’язок нарівні з громадянами Росії.

Стаття 19 Конституції гарантує рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від ставлення до релігії і забороняє будь-які форми обмеження прав громадян за ознакою релігійної приналежності. Новий же порядок реєстрації, що вводить поділ на релігійні групи й організації, обмежує правоздатність громадян саме за віросповідною ознакою. Закон дає великі можливості органам місцевого самоврядування у сфері регіональної законотворчості і це може призвести до зловживань на місцях.

Заслуговує на увагу і те, що проти прийняття Закону в другому читанні проголосувало лише п’ять депутатів, за – 337 із 450. 23 червня 1997 р., коли Закон було прийнято у третьому читанні: за – 300, проти – 8 голосів.

З одного боку, прийняття Закону сприймається як результат домовленостей між Урядом, Думою, Президентською Адміністрацією, політичними силами переважно лівої орієнтації. З другого ж, – прийняття Закону може свідчити про зниження інтересу суспільства до проблеми релігійної свободи, оскільки, незважаючи на певну жорсткість, Закон не викликав серйозного резонансу у громадськості. Слід мати на увазі й те, що його прийняттю передувала потужна, майже півторарічна пропагандистська кампанія, спрямована проти нових релігійних рухів.

Млявою виглядає реакція зацікавлених конфесій у Росії, у першу чергу протестантських, керівники яких, цілком ймовірно, розраховують на збільшення чисельності своїх організацій за рахунок тих релігійних організацій, які заради збереження юридичної правоздатності постануть перед необхідністю увійти до централізованих структур.

Малопомітною є реакція на Закон і з боку Заходу, що змушує багатьох вважати, що для західних урядів обмеження релігійних свобод не найважливіше питання в процесі встановлення збалансованих взаємин з Росією.

Спочатку, коли російський Президент відмовився підписати Закон, це призвело до звинувачень Б. Єльцина з боку його опонентів у тому, що він поступився тиску Заходу. Водночас зацікавлені кола Заходу, задовольнившись президентським вето, заспокоїлися, і для багатьох із них підписання Б. Єльциним практично того ж самого Закону, що був ними відхилений спочатку, стало сюрпризом. Але цього разу реакції, адекватній ситуації, практично не було, особливо порівнянно з активністю громадськості раніше.

Американський віце-президент Альберт Гор, правда, згадав на зустрічах з Б. Єльциним і В. Черномирдіним про занепокоєність Уряду США у зв’язку з Законом. Але це було зроблено настільки коректно й обережно, що через кілька днів після від’їзду А. Гора з Москви Закон був підписаний Президентом РФ.

Під час візитів до Росії Президента Франції і прем’єр-міністра Великобританії, судячи з повідомлень західної преси, питання про Закон зовсім не піднімалося.

Відбулися, схоже, значні зміни й у позиції членів Конгресу США. Коли думський проект Закону ще не було відхилено Президентом Б. Єльциним, сенатор Сміт, який представляв штат Орегон, запропонував Сенату поправку до білля про асигнування. А саме про те, щоб заборонити іноземну допомогу Уряду Росії, якщо він введе закони, що дискримінують релігійні меншини в Російській Федерації, оскільки жоден із фондів, що мають відношення до цього, не може мати справи з Урядом РФ до того часу, поки Президент не визначить і не підтвердить у письмовій формі Комітетам з асигнувань та з іноземних справ Сенату, що Уряд Російської Федерації не введе в дію ні законодавчого, ні нормативного акта, який би дискримінував або спричинив дискримінацію релігійних меншин у Російській Федерації. Оскільки це призвело б до порушення прийнятих міжнародних угод з прав людини і свободи віросповідання, підписаних Російською Федерацією, включаючи Європейську конвенцію і Віденський підсумковий документ Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі 1989 р.

Поправка була прийнята Сенатом, але для її внесення до білля необхідно, щоб за неї також проголосувала Палата представників. Для розгляду такої можливості було утворено узгоджувальну Комісію. Дотепер це питання не розглядалося. Однак відомо, що на шляху до Комісії текст поправки було пом’якшено і тепер у ній ідеться не про введення положень, що дискримінують де-юре, а про їх реалізацію де-факто.

Ці зміни цілком можна розглядати як своєрідний дипломатичний успіх російської адміністрації. Її основною турботою після прийняття Закону постало впровадження до міжнародної суспільної думки ідеї, що Закон було прийнято для заспокоєння опозиції і керівництва Московської патріархії, а на практиці нічиї права не обмежуватимуться. Особливо після того, як його відкоригують різними положеннями і посадовими інструкціями.

Державну лінію в цьому напрямі успішно доповнювали дипломатичні зусилля церковних діячів. Так, на “круглому столі”, що відбувся у Вашингтоні, в якому брали участь члени Конгресу, юристи і представники Держдепартаменту США, співробітник ОВЦС МП свящ. В. Чаплін не стільки захищав прийнятий російський Закон, скільки намагався звинуватити США у проведенні політики подвійного стандарту в галузі релігійної свободи.

Приводом для цього став білль Ф. Волфа і Е. Спектера, який також обговорювався у Конгресі США і викликав критику Держдепартаменту. Відповідно до цього білля США слід вводити економічні санкції проти усіх країн, де зафіксовано переслідування за релігійною ознакою.

В інтерпретації свящ. В. Чапліна, у біллі насправді йшлося про ті країни, де критерії релігійної свободи не збігаються з американськими стандартами у цій сфері. “США дуже часто ставлять знак рівності між власними стандартами і міжнародними, що не зовсім коректно”. Він підкреслив однак при цьому, “що, можливо, головною причиною критики на адресу поправки Волфа-Спектера є те, що вона торкнеться і Китаю, і Ізраїлю”.

На думку штатного радника Комісії з безпеки і співробітництва в Європі Конгресу США Дж. Фінерті, подібні заяви про подвійний стандарт перебільшені.

Не привернув, мабуть, російський Закон і помітної уваги держсекретаря США Мадлен Олбрайт та створеної за її ініціативою Комісії з релігійної свободи при Держдепартаменті. Про яку-небудь реакцію з їх боку поки що не відомо.

Єдиним офіційним відгуком США на появу російського Закону про свободу совісті була заява офіційного представника Держдепартаменту Дж. Рубіна. “Ми з жалем сприйняли той факт, що Президент Б. Єльцин вирішив підписати цей Закон, – заявив Дж. Рубін. – Ми маємо намір дуже уважно стежити за тим, як він застосовуватиметься, чи буде Росія на рівні своїх міжнародних зобов’язань шанувати релігійні свободи і права релігійних меншин”.

Щодо європейських країн, то їхню реакцію на введення в Росії Закону можна визначити як доволі мляву.

Ватикан цього разу обмежився лише заявою свого постійного представника при ОБСЄ монсеньйора М. Зенарі, який охарактеризував новий російський Закон як далекий від “літери і духу” документів ОБСЄ, і виступом кардинала Й. Ратцингера, який відзначив, що Закон ускладнює становище Католицької Церкви в Росії.

Європейський Союз, здається, взагалі не зважив на появу Закону або вирішив не оприлюднювати свою позицію з якихось міркувань.

Не пролунало ніяких заяв щодо Закону і в Раді Європи під час візиту Б. Єльцина до Страсбурга 10 жовтня 1997 р., хоча ще 23 вересня британський представник у Парламентській Асамблеї Ради Європи Д. Еткінсон порушив питання про призупинення членства Росії в Раді Європи у зв’язку з прийняттям Закону і цю пропозицію підтримав 41 представник від 10 країн у Парламентській Асамблеї.

Заяв же з приводу Закону з боку найвпливовіших екуменічних організацій – Всесвітньої Ради Церков і Конференції Європейських Церков не було, можливо, тому, що залишається загроза виходу РПЦ з цих організацій.

Не виключено, що саме такий підхід міжнародного співтовариства до проблеми з правами людини у Росії й уможливив відкрите лобіювання Закону Московською патріархією, яка нині не тільки не боїться втратити реноме в очах міжнародної громадськості, але й розраховує (до речі, не без підстав) на розуміння урядів багатьох країн, де права людини у сфері релігійної свободи також порушуються.

З одного боку, дуже схоже, що представники Заходу, з огляду на “російську специфіку”, віддадуть перевагу дипломатичним діям і тактиці сепаратних домовленостей, з іншого ж, – невтручання міжнародного співтовариства цілком може бути розцінене як сигнал того, що і надалі Захід не реагуватиме адекватно на ситуацію з правами людини у Росії. Найвірогідніші причини, які можуть обумовлювати таку позицію в умовах загальної важкої кризи, що охопила сьогодні Росію, є перш за все політичні, фінансові та економічні.

Порівняно з ситуацією, що склалася у зв’язку з прийняттям у Росії Закону “Про свободу совісті та про релігійні об’єднання”, законодавство України стосовно релігійної сфери виглядає позитивним, таким, що відповідає засадам побудови демократичного суспільства, міжнародним правовим документам, як це й обумовлено в Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”, а саме, у статті 32 про міжнародні договори. В ній проголошується: “Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство про свободу совісті та релігійні організації, то застосовуються правила міжнародного договору”. Слід зазначити, що за весь термін чинності Закону України практично не відомо жодного випадку нарікань на недемократичність Закону чи на його невідповідність міжнародним правовим нормам ні з боку представників конфесій, що існують в Україні, ні з боку міжнародних організацій. За даними Міжнародної Гельсінської Федерації (МГФ), на кінець 1997 р. 19 європейських держав порушують релігійні свободи, а релігійні меншини у деяких європейських державах стикаються з більшими труднощами, аніж у часи комуністичного періоду. Порушення релігійних свобод помічено в: Албанії, Австрії, Боснії і Герцоговині, Болгарії, Вірменії, Грузії, Греції, Казахстані, Киргизії, Латвії, Македонії, Молдові, Норвегії, Румунії, Росії, Туркменістані, Узбекистані, Югославії – включаючи Косово і Чорногорію (Агенція Релігійної Інформації. – 1998. – № 37(261). – 18 вересня. – С. 12-13). Україна не увійшла до цього переліку. Тобто, на думку МГФ, в Україні не помічено порушень прав людини щодо свободи совісті і релігійних свобод з боку держави, а це може сприйматись як відповідність до чинного законодавства міжнародним правовим нормам. Це є надзвичайно важливим для становлення України як суверенної держави і формування її позитивного іміджу у світовому співтоваристві.

Водночас дисбаланс у правовому просторі у контексті українсько-російських відносин обумовлює певні труднощі в Україні як у конфесійному середовищі, так і в суспільстві взагалі. Завдяки введенню в дію Закону Росії і регіональній законотворчості, насамперед на користь Руській Православній Церкві, створюються певні умови для дискримінації деяких релігійних організацій. Це стосується перш за все нових вірувань, які діють інколи деструктивно і їх діяльність становить певну загрозу не тільки для морального, психічного і духовного здоров’я народу України (передусім для молодого покоління), а й для безпеки держави. Тому останнім часом стала помітною і поширюється міграція представників нових вірувань в Україну для ведення місійної роботи. Оскільки місійна діяльність представників найпоширеніших конфесій (православних) в Україні за браком кваліфікованих кадрів перебуває на низькому рівні і тому малоефективна (за винятком Української Греко-Католицької Церкви), представники вищого керівництва конфесій, що належать до православної традиції, неодноразово висловлювали думку про законодавче обмеження діяльності нових вірувань і створення умов для надання привілеїв православним. Патріарх Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет (Денисенко) заявив про те, що Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” необхідно доопрацювати на зразок російського. Цей шлях видається хибним, оскільки може привести до ускладнення як внутрішньополітичної ситуації, так і стосунків України з міжнародним співтовариством.

Окрім того, зараз відповідними органами РПЦ ведеться робота по доопрацюванню статутів Церкви з метою приведення їх у відповідність з чинним законодавством Російської Федерації. Водночас рішенням синоду Української Православної Церкви (складової РПЦ) з урахуванням внесених змін до статутів РПЦ створено відповідну комісію для доопрацювання статутів УПЦ. Це може становити певну небезпеку для України, оскільки не відкидається можливість поширення і посилення впливу Росії на Україну через конфесійне середовище.

Тому, враховуючи наведене, доцільним для України було б вжити певних заходів, зокрема:

· розробити Концепцію державної політики України у релігійній сфері;

· виключити можливість доопрацювання чинного законодавства на зразок російського;

· найближчим часом розробити і прийняти Закон про захист морального, психічного та духовного здоров’я народу;

· для запобігання шкідливому впливу представників нових вірувань на суспільство провадити ретельну релігієзнавчу експертизу на предмет визначення справжньої релігійності організації перед її реєстрацією;

· виключити можливість переслідування громадян за релігійною ознакою;

· у випадках різних правопорушень притягати віруючих до відповідальності згідно з кримінальним, цивільним, адміністративним кодексами, податковим, митним законодавством України та ін.;

· виключити можливість регіональної законотворчості на користь тієї чи іншої конфесії;

· обмежити пропаганду деструктивних вірувань у засобах масової інформації, місійну діяльність у навчальних закладах, будинках культури, стадіонах тощо.