Не буде перебільшенням сказати, що дух ювілею, свята, яке зібрало нас у цій залі, витає над усією українською наукою, всією нашою державою. Бо заснування 80 років тому Української академії наук було справді знаменною віхою вітчизняної історії. Йому належить одне з чільних місць у ряду досягнень національної культури XX століття. Сердечно вітаю високоповажне зібрання, наукову громадськість України з цією визначною датою.

Заснування академії припало не на кращі для науки часи. Не вистачало найнеобхіднішого, часто й непередбачувано змінювалася політична ситуація, а з нею і ставлення чергових властей до новонародженої структури. Тим більшою є заслуга фундаторів академії та їхніх послідовників. До своїх суто наукових досягнень, які нерідко набували справді планетарного масштабу, вони додали непересічний організаторський хист, наполегливість та цілеспрямованість.

Володимир Вернадський, Данило Заболотний, Олександр Богомолець, Олександр Палладін – кожен з них творив цілу епоху в українській науці. І не тільки особистими новаторськими здобутками, а й загальним внеском очолюваної ними академії у розв’язання найширшого спектра суспільних проблем, у розвиток світової науки.

Цю естафету вже четверте десятиріччя гідно несе Борис Євгенович Патон – ровесник академії, чиє ім’я також стало знаковою прикметою в її історії. Я оцінив би звершене першопрохідцями і ще з однієї точки зору. Саме їхньою ініціативою й енергією, розумом і терпінням, подвижницькою працею було виправлено історичну несправедливість щодо українського народу, який, давши світові стільки славетних учених, не мав своєї Академії наук. Її виникнення стало логічним вінцем та організаційним завершенням процесів, що відбувалися впродовж минулих століть у науковому середовищі, суспільстві загалом. Організаторам академії, наступним поколінням учених треба віддати належне і за те, що вони блискуче спростували сумніви щодо української науки, її можливостей та перспектив. Акцентувати на цьому увагу доводиться тому, що рецидиви подібного скептицизму, зневіри у майбутньому академії зустрічаються ще й зараз, через вісім десятиліть. Можу сказати одне: зруйнувати головний штаб української науки не дозволено нікому. І не вдасться. Натомість усі разом маємо думати над тим, як поліпшити діяльність академії, оптимізувати її відносини з державою.

Виходячи, зокрема, і з давно напрацьованого та апробованого досвіду. Він, як свідчить практика, далеко не в усьому втратив свою актуальність. На мій погляд, мусимо погодитися з першим президентом Академії наук та його однодумцями, які вважали: організація науки не може бути приватною справою. Національна і державна вага академії наук полягає, за Вернадським, у сприянні зростанню національної самосвідомості та культури, впливі на розвиток виробничих сил і людини, у найтіснішому зв’язку з питаннями практичного буття. І виступати, таким чином, одним з визначальних чинників, які згуртовують, цементують націю, однією з несучих конструкцій усієї державної будівлі.

З цього випливає висновок: наука не може існувати без держави, а держава – без науки. Формула універсальна і на всі часи. Пам’ятаймо її завжди, навіть наражаючись на історичні протиріччя чи вносячи поправки на особливості сучасного етапу.

Я зовсім не маю наміру скидати з рахунку гальма і бар’єри, які стримують сьогодні поступ української науки, а деякі її ланки ставлять на грань виживання. Причин тому багато – і об’єктивних, і суб’єктивних. Вони в якісній новизні завдань, чимало з яких академії доводиться вирішувати вперше за тривале своє існування. Вони в жорстких реаліях ринкового трансформування економіки, від стану якої наука залежить прямо й безпосередньо. Загальна фінансова скрута змусила посадити на голодний пайок не лише академічні установи. І якщо за таких винятково складних умов не розгублено наукового потенціалу, збережено провідні школи й основні, перспективні напрями досліджень, то в цьому наочний доказ життєвої сили української науки.

У цьому свідчення і наслідок вірності нинішнього покоління дослідників добрим традиціям, справі тих, хто ставив на ноги і зміцнював академію, хто кував зброю для перемоги над фашизмом і піднімав Україну з руїн по війні. Ознайомившись у ході підготовки нашої зустрічі зі станом справ в академічних установах, я ще раз переконався, що й за нинішніх труднощів більшість з них працює, отримує результати, шукає і знаходить замовників та споживачів своїх розробок – у нас і за рубежем. Честь і хвала таким людям, таким колективам! Саме вони творять майбутнє України, саме там проростають зерна піднесення економіки, добробуту і духовності народу.

Якщо повернутися до суворих викликів часу і конкретизувати формулу “держава – наука”, то слід наголосити: без тісного зв’язку з наукою не може бути ефективної політики. Ось вичерпний аргумент. В сучасному світі держави – наукові лідери є одночасно і лідерами геополітичними. Вони визначають перебіг глобальних процесів, задаючи міжнародному співтовариству високі економічні та соціальні стандарти. Потреба у такому симбіозі демократичної політики та ефективної науки дуже актуальна для України. Поки що ці дві сфери існують і функціонують у нас в основному самодостатньо, не часто пересікаючись між собою.

Політичні рішення не завжди будуються на фундаменті наукового обгрунтування та прогнозу, а наука вже звикла стояти в черзі нарівні з іншими прохачами бюджетних коштів. Першооснова тут, повторюю, в економічних труднощах. Але в будь-якому разі правило “сильна наука – сильна держава” виявляється порушеним. І нелегкий фінансовий стан держави – то лише пояснення, а не виправдання ситуації, за якої наукові дослідження проводяться чи не виключно завдяки самовідданості, довготерпінню та винахідливості самих дослідників.

Розумію недостатність тих параметрів забезпечення науки, які закладаються у бюджеті на наступний рік і прогнозах на найближчий період. Необхідні найрішучіші заходи, які б забезпечували повноцінність процесу наукової роботи на всіх його стадіях, допомагали долати збитковість науки. Разом з тим вважав би за потрібне висловити кілька міркувань, адресованих безпосередньо академії. Історично склалося так, що вона тривалий час перебувала під практично повною – насамперед адміністративною – опікою держави. Дія інерції, психологічних стереотипів, пов’язаних з традиційним патерналізмом, спостерігається і нині. Час переходити від підпорядкованості до активної і рівноправної, партнерської позиції у стосунках з державою. Хоча б тому, що академії вже 80 років, а державі – лише сім.

Як це мені бачиться на практиці?

Спробую проілюструвати на такому прикладі. Говорячи про здобутки академії, здебільшого мають на увазі, як прийнято висловлюватися, точні, природничі та технічні науки. Тим часом значні зрушення спостерігаються останнім часом і в гуманітарній сфері, а деякі з суспільних наук переживають справжній ренесанс. Новітні дослідження у галузі теорії держави і права, філософії, історії, в інших гуманітарних дисциплінах повернули нашому народові і світові багато незаслужено забутих імен, пам’яток матеріальної та духовної культури. Поступово, повільно і болісно, нерідко зі зміною знаків, але відновлюється правда про драматичні сторінки та неоднозначні особистості минулого.

І все ж, вважаю, тут ще залишаються невикористані можливості та невирішені завдання. Говорячи про взаємне дистанціювання політики і науки, я також маю на увазі правничу сферу.

Докорінне реформування економічних засад, самої основи та організації суспільного життя немислимі без законодавчого забезпечення – максимально повного, виваженого, зорієнтованого як на поточні потреби державотворчої практики, так і головним чином на перспективу. А це сьогодні чи не найслабша ланка державного будівництва, яка гальмує започатковані перетворення. І більше того, час від часу змушує відступати.

Такому стану речей ми не в останню чергу зобов’язані колізіями, які випливають з Конституції. Не применшуючи історичного значення Основного Закону та факту його прийняття, я все ж мушу констатувати, що у нинішньому своєму вигляді він не дає можливості вибудувати дієздатну систему державної влади.

Не схильний зводити причини цього, як дехто робить, лише до змагання за переділ повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади. Конституція могла б бути значно досконалішою, якби, з одного боку, в розробці її проекту активнішу і діяльнішу участь взяли науковці, і з другого – якби до їхньої думки уважніше прислухалися. Досить виразно простежується дистанція між наукою та політикою і в розробці стратегії економічного розвитку. Погодьтеся, що тут особливо потрібні глибина наукового аналізу і точність наукового передбачення. За цієї умови нам вдалося б уникнути чимало помилок та прорахунків, які завдали шкоди не менше, ніж невідворотні об’єктивні обставини.

На жаль, практична віддача економічного блоку науки у цьому розумінні поки що не адекватна його потенціалу. І не в останню чергу через те, що й досі не покінчено з таким рудиментом минулого, як обслуговуюча роль наук про людину та суспільство. Тим часом основне призначення науки – бути локомотивом прогресу. І не лише у виробничо-технічній сфері, а й в усіх без винятку сторонах нашого буття. Інакше вона просто перестане бути наукою.

Професійне та громадське покликання вчених – виступати в авангарді нації. Усе це передбачає як чутливу й негайну реакцію на суспільні потреби, так і постійне їх передбачення та врахування. Тобто, у широкому плані, має стати правилом робота на випередження. Вбачаю в цьому головний імператив для всієї нашої науки, всіх її галузей і сфер.

Безумовно, рівень виконання наукою прогностичних, упереджувальних функцій залежить не тільки від неї. До думки вчених прислуховуються, як і раніше, не всі і не скрізь. Гранично загострювати на цьому увагу мене змушує особливо та обставина, що десятиліття адміністративного диктату призвели до спотворення, деформованості структури української економіки. Аварія на ЧАЕС стала наслідком не тільки кричущої безвідповідальності, а й притуплення відчуття небезпеки, закладеної в цій самоїдській структурі. На території України, що не перевищувала трьох відсотків від усієї площі колишнього Радянського Союзу, вироблялося близько чверті союзного валового внутрішнього продукту. Причому наша частка формувалася переважно за рахунок гірничої, металургійної та хімічної галузей. Техногенне навантаження на навколишнє середовище перевищує зараз максимально допустимі межі у 10-15 разів.

Чорнобиль, про загрозу якого настійно і не раз попереджала українська наука, став катастрофічним, але не єдиним нагадуванням про масштаби і можливі наслідки цієї загрози. За останні 25-30 років кількість екологічно небезпечних явищ техногенного характеру збільшилася в Україні у 3-5 разів. Збитки від них сягають одного-півтора мільярда гривень щорічно. Звикати до цього, а тим більше миритися з цим не можемо, просто не маємо права.

Сталася нова велика біда – небачена повінь у Закарпатті. Що теж потребує величезного напруження сил і колосальних ресурсів. На жаль, тільки тепер починаємо розбиратися, у чому ж причина – надмірному, не співвіднесеному із законами екології, природокористуванні чи в чомусь іншому. Принагідно хотів би наголосити: ліквідація наслідків стихії у Закарпатті, допомога його населенню та економіці повинні бути підняті до рівня найважливішої на даний момент загальнодержавної справи.

Додам, що це якраз той випадок, коли державній владі, суспільним інституціям, народові треба виявити кращі свої риси і якості – від чіткості та організованості до співпереживання і милосердя. До такої постановки питання мене спонукає державний та людський обов’язок. І як Президент я добиватимуся, щоб Закарпаття одержувало все необхідне, не опинилося наодинці з лихом, яке його спіткало...

Для мене є очевидними, принаймні, два ключові моменти, що стосуються академії, перебудови її структури, засад та принципів діяльності. Перший – співвідношення між фундаментальними і прикладними дослідженнями. Другий – пріоритети, напрями та межі державної підтримки науки. У відповідях на ці запитання ми повинні знайти дуже непростий оптимум, уникаючи крайнощів та перегинів. Я категорично не згоден з вузькоутилітарними поглядами на науку, в тому числі і насамперед академічну, як на свого роду служницю виробництва, ключ до розв’язання поточних його проблем. Але не сприймаю й апологетики “чистої” науки, закликів до перетворення академії з високоорганізованої структури в елітарний дискусійний клуб.

Жодна країна, навіть з багатим бюджетом і потужним інтелектуальним потенціалом, не в змозі охопити своїми силами весь фронт наукового пошуку. З огляду на сказане хотів би привернути увагу до такої, на мою думку, важливої обставини. За самою своєю природою і сутністю наука інтернаціональна, що передбачає широкі й різнопланові зв’язки між ученими та дослідницькими установами різних країн. У зв’язку з цим важко переоцінити роль і значення Міжнародної асоціації академій наук, яку очолює Борис Євгенович Патон.

Вважаю її доброю організаційною формою творчої співпраці, об’єднання і координації зусиль. А отже, треба спільно нарощувати її потенціал та віддачу. Сердечно вітаючи на сьогоднішньому святі представників держав СНД, усіх зарубіжних гостей, я хотів би висловити впевненість у дальшому розширенні і поглибленні міжнародних контактів української науки, розвитку співдружності та кооперування у науковому пошуку. Намічаючи шляхи стабілізації та поліпшення стану справ у вітчизняній науці, необхідно враховувати, що це дуже непросте саме по собі завдання обтяжується специфікою перехідного періоду, кризовим станом економіки. А отже, хочемо ми цього чи ні, при визначенні державних пріоритетів зараз необхідно робити наголос на роботах, що обіцяють не тільки відчутну, а й головне, швидку віддачу.

Разом з тим не підлягає сумніву необхідність збереження провідних наукових шкіл, продовження фундаментальних досліджень. Це питання не дискусійне навіть за нинішніх складних умов. Ситуація в науці дуже суперечлива, але не тупикова. Ми в змозі утримати її під контролем, не допустити розвитку незворотних процесів. Зі свого боку наука повинна активніше освоюватися у ринковому просторі, що формується, адаптуватися до його особливостей та вимог. Тим більше, що є можливість робити це вже не з нуля, не з чистого аркуша.

Академія наук України зуміла вистояти у період так званої “стабілізації чисельності наукових кадрів”, яка підкосила чимало наукових центрів колишнього Радянського Союзу. Як пам’ятає старше покоління науковців, тоді допоміг ініційований Борисом Євгеновичем курс на створення при академічних інститутах госпрозрахункових конструкторських бюро та заводів. Це дало значний ефект як науці, так і виробництву.

За об’єктивними даними, саме Академія наук України була на початку 90-х років найбільш підготовлена до роботи за ринкових умов.

Цих та інших напрацювань ми не втратили, хоча певною мірою розгубили. Час активно взятися за їх відродження і примноження, роблячи акцент на наданні ринковим перетворенням якісного, інноваційного формату. Маю на увазі насамперед якомога повніше поєднання прямої фінансової підтримки науки державою з формуванням інноваційно сприятливого середовища. Утвердившись в економіці, воно неминуче втягне у свою орбіту й науку, бо це необхідний його компонент. Роль Академії наук тут важко переоцінити. Як фундаментальна, базова суспільна інституція з величезним специфічним досвідом, вона може і повинна зробити один з визначальних внесків у формування такого середовища.

Для цього необхідне, повторюю, реформування структури академії та організації її діяльності. Максимально серйозних і виважених підходів потребує кадрове забезпечення наукової сфери. Тут теж є чимало гострих, болісних проблем, що мають, поза всіма іншими вимірами, найголовніший – людський. Значне вивільнення працівників наукової сфери – об’єктивний і закономірний процес для країн з перехідною економікою. А особливо для тих, де помітна частина науки працювала на військово-промисловий комплекс. Наша Україна – серед них.

Але все це жодною мірою не повинно означати механічне скорочення кадрів, що може призвести – і, на жаль, уже інколи призводить – до підриву плідних і перспективних напрямів наукових досліджень. Я не знімаю відповідальності з держави, яка за багатьма параметрами у великому боргу перед науковими колективами та науковими кадрами. Проте є й інший бік справи.

Після багаторічного періоду обмежень і заборон на відкриття нових інститутів та наукових напрямів на початку 90-х років різко активізувалася організаційна розбудова академічної науки. Думається, давно вже настав час для конструктивного аналізу та оцінки доцільності й ефективності проведених організаційних новацій, для прискіпливого погляду на фактичну матеріалізацію обіцяної їх віддачі. Простіше кажучи, треба грунтовно і всебічно зважити, що себе виправдало, а від чого слід відмовитися, не марнувати кошти та сили. Без такого аналізу неможливо оптимізувати кількісний та кваліфікаційний склад наукових установ, удосконалювати механізм трансформації академічних інститутів.

Розумію: кадрове забезпечення науки – проблема складна, багатопланова. У ній тісно переплітаються чинники суто матеріального порядку і тонкі, делікатні матерії, пов’язані зі специфікою, я б сказав, унікальністю наукової діяльності, особливостями духовної організації та менталітету людей, які нею займаються. Як мені здається, зусилля мають бути сконцентровані на тому, щоб людина науки не відчувала себе зайвою, непотрібною суспільству. Кожний науковець – це особистість. А особистість потребує і конкретних виявів уваги до себе. Відповідно слід враховувати все – від винагороди за працю до витребуваності знань, досвіду та здібностей науковця.

Щоб він відчував свою потрібність у продуктивному віці і не сумнівався у соціальному захисті на схилі літ. Як вам відомо, за моїм рішенням суттєво збільшено розміри оплати за звання дійсного члена та члена-кореспондента Національної академії наук. Поповнюється кількість стипендіатів Президента України у сфері науки, освіти, культури. Її буде доведено до тисячі. Зараз готується проект указу про заснування ста довічних стипендій Президента України для видатних діячів науки та освіти, які досягли 70-річчя.

Формується нова система пенсійного забезпечення працівників науки. Істотним чином зміняться підходи до вчених та їхньої праці з прийняттям Закону “Про науку і науково-технічну діяльність”. Знаю: того, що зроблено, ще мало, недостатньо. Але в міру нарощування фінансових ресурсів держави – а для цього напружуються всі зусилля – наука буде серед найперших адресатів для їх одержання. Заходи, що вживаються і плануються, мають на меті, крім усього іншого, уникнення вкрай небезпечного розриву між поколіннями учених, який намітився. Вихід тут, безумовно, у загальному контексті підвищення статусу вченого, престижності занять наукою. Я додав би сюди, і підкреслював важливість цього також не раз, оптимізацію системи підготовки фахівців на основі максимального врахування і точного прогнозу суспільних потреб у конкретних спеціальностях, ширше впровадження цільового методу підготовки кадрів.

Треба враховувати, що у молодому віці комплекс суспільної невитребуваності фахівця чи вченого переживається особливо гостро і болісно. Вже задіяно деякі стимули для молодих учених, наприклад, збільшення, розміру стипендій Президента України. Вважав би також за доцільне встановити для особливо здібної наукової молоді щорічну нагороду. Це могла б бути, за загальноприйнятою академічною традицією, почесна медаль імені когось з корифеїв вітчизняної науки. Я розглядаю її і як своєрідний місток, єднальну ланку між лауреатами та претендентами і старшими поколіннями дослідників.

Заохочення було б вагомим, особливо якщо додати до медалі і матеріальну винагороду. Готовий порадитися з цього приводу, вислухати пропозиції.

Особисто мені здається, що таку медаль можна було б назвати Патонівською – на честь сім’ї, яка стільки зробила для науки, для України. Завершуючи свій виступ словами вдячності всім поколінням учених та організаторів науки, сподіваюся, що шановне зібрання підтримає мене у тому, що їх особливо слід адресувати президентові академії. Людині, яка стала одним із символів та уособлень інтелектуальної потужності нашого народу.

Про вклад Бориса Євгеновича у вітчизняну та світову науку багато і справедливо говорилося у день його 80-річчя, що збіглося з ювілеєм академії. Цілком і повністю до них приєднуюся. Як вам відомо, до цих двох свят для Бориса Євгеновича Патона долучилося ще одне: він став першим Героєм України. Це заслужена оцінка життєвого і наукового подвигу видатного вченого сучасності.