Отже, цілком природно, що в Росії владні структури і лівопатріотична опозиція навперебій виступають з ініціативами про більш тісну економічну та політичну взаємодію республік колишнього СРСР. Що стосується української офіційної точки зору щодо співробітництва у рамках СНД, то її узагальнив секретар Ради національної безпеки і оборони України Володимир Горбулін ще у лютневому 1997 р. інтерв’ю “Независимой газете”: “Я можу погодитися з думкою президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва, про що надруковано у вашій газеті [16], президента Леоніда Кучми, та й останніми заявами президента Білорусі Олександра Лукашенка, які фактично стверджують, що СНД перспектив не має” [7].

Інтеграціоністи-суперники в РФ вважають “близьке зарубіжжя” пріоритетним регіоном зовнішньоекономічної політики Росії. Курс на інтеграцію з країнами СНД оголошено офіційною політикою РФ. Опозиція, в цілому не заперечуючи його, стверджує, що після приходу до влади вона проводитиме цей курс більш послідовно і рішуче. Тут варто наголосити: між прибічниками інтеграції в Росії простежуються суттєві розбіжності.

Керівництво країни підкреслює свою прихильність до так званої нової інтеграції, що нібито схожа на західноєвропейську. Акцентується увага на поступовому сходженні до головної мети – єдиного економічного простору – через такі етапи, як зона вільної торгівлі, митний союз, загальний ринок товарів, послуг, капіталів та робочої сили і, нарешті, валютний союз як вінець інтеграції.

Саме на цих питаннях спинився Борис Єльцин у промові на саміті глав СНД, що відбувся у Москві ще 28 березня 1997 р. На закритому засіданні Ради глав держав СНД Президент Росії виступив з досить відвертою заявою, яка суттєво відрізняється від тез офіційної пропаганди. Він, зокрема, наголосив, що перед Співдружністю нині вкрай гостро постало питання: будуть наші країни індустріальними чи сировинними, зорієнтуються на прогрес чи обслуговуватимуть розвинуті держави? “Давайте визначимося і прямо скажемо нашим народам, як ми бачимо долю держав Співдружності – разом нам бути чи окремо?”

Російський Президент підкреслив, що однією з головних причин економічної кризи в усіх без винятку державах СНД він вважає удавану ізоляцію одна від одної, що колосальний за потенціалом внутрішній ринок СНД розсічено на шматки, вільний рух товарів, капіталів та послуг перекрито кордонами, митницями, різного роду інструкціями. А на світових ринках нашим товарам місця нема – їх туди просто не пускають, беруть, мовляв, одну лише сировину. Зате своїми товарами наводнюють наші ринки. Таку політику не одразу вдалося розгледіти. Отже, Президент РФ закликав усіх до розумної ринкової кооперації, до суттєвого збільшення товарообігу між країнами СНД, до відновлення процесу створення Економічного союзу, активізації дії його механізмів – Валютного комітету, Міжнародного банку, Центру багатосторонніх розрахунків.

“Питання, на мій погляд, стоїть так: або ми створимо умови для відновлення взаємовигідних виробничих та інших зв’язків на території СНД і тим самим відновимо економічний потенціал, повернемо роботу десяткам мільйонів наших людей. Або ми відмовляємося від цього, розраховуючи тільки на міжнародні фінанси. Тоді змушені будемо розпрощатися з вітчизняною обробною промисловістю й існувати за рахунок продажу своїх природних багатств. У цьому випадку можна прожити і без інтеграції... Наші народи навряд чи схвалять відмову від поновлення здорових вигідних економічних зв’язків. <...>

Прирікати ж народи на залежність від дотацій фінансових центрів і завезення здалеку життєво важливих товарів було б ризикованою справою. Соціальна ціна такої політики може виявитися надто високою” [10].

Слід зазначити, що на тлі сучасної фінансово-економічної кризи в Росії ця думка Президента РФ, висловлена півтора року тому, є досить влучною, однак судять сьогодні про його діяльність не по словах.

Напередодні ж цього саміту, 26 березня 1997 р., в московському Будинку журналістів відбулась прес-конференція директора Інституту проблем діаспори та інтеграції Костянтина Затуліна, відомого і як персона нон грата в Україні, а також члена Президентської ради проф. Андроника Миграняна. Вражає відповідь останнього на запитання кореспондента “Киевских ведомостей”: “Вам має бути відомо, що якщо навіть не діюча нині влада, то обов’язково в Росії буде влада, яка зробить заяву близькому та далекому зарубіжжю: Росія скоріш піде на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору і на розвал України, аніж допустить створення багатьох центрів сил на антиросійській основі. Це повинно бути абсолютно ясно і зрозуміло для всіх, тому що це є умова російської держави. Патякання про демократію і збереження держави – це зовсім різні речі” [26]. Ось таку заяву зробив член Президентської ради РФ, який і сьогодні лишається на цій відповідальній посаді. Більше того, у той же день “Независимая газета” опублікувала, як результат дослідження “невідомих фахівців”, велику доповідь, від авторства якої не відмовились на прес-конференції ні К. Затулін, ні А. Мигранян. У ній подибуємо такі пасажі:

“Якщо Росія намагатиметься перетворити СНД на справжню і дієздатну Співдружність, нам неминуче, рано чи пізно, треба буде пройти через випробування у відносинах з Україною. <...> Україна і при Леоніді Першому, і при Леоніді Другому іде, з невеликими корективами, у фарватері антиросійської політики. І це невипадково. <...> Українців як єдиної, сформованої нації немає і не було. На Східній Україні, згідно з останніми опитуваннями населення, зростає неприйнятність відокремленої української державності взагалі. Україна, як неісторичне утворення, значно більше ділима, ніж виявився ділимим Радянський Союз. <...> Якщо б на Західній Україні і справді не знали, з яких різних частин складається нинішня Україна, Чорновіл не відхрестився б зараз від гасла її федералізації, яке він висунув з надією на розкол у радянські роки. До того часу, поки Український старшина і західноукраїнське “українство”, яке його надихає, не дійдуть висновку, що, граючи з Росією, вони ризикують цілісністю України, – до того часу вони насильно продовжуватимуть експеримент щодо вирощування антиросійської політичної нації”.

Автори цього, з дозволу сказати, дослідження не виключають інших кроків, таких, зокрема, як відмова Україні в прямих і опосередкованих кредитах, вимога прискореного погашення українського боргу, переведення всіх бартерних операцій з Україною на грошову основу, жорсткі обмеження демпінгу української робочої сили в Росію, встановлення режиму неприйнятності Україною використання російської інфраструктури для здійснення зовнішньоекономічних зв’язків з іншими країнами СНД, поступового встановлення економічної блокади України (на зразок США – Куба). Врешті-решт, мовляв, слід зрозуміти, що “хоча розпад України – проблемний для Росії варіант, але краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі”[19].

Щоправда, після відомої заяви тодішнього міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка МЗС РФ змушене було відмежувати офіційну точку зору Кремля від висновків опублікованого “дослідження”. Однак таку реакцію слід вважати досить стриманою. І не випадково, адже в Росії мають місце і більш суворі оцінки України як незалежної держави. Так, російський “академік” Олександр Дугін у своїй книжці “Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії”, яку видруковано 1997 р. тиражем 3000 примірників, у розділі “Внутрішня геополітика Росії” обгрунтовує геополітичну декомпозицію України так:

І далі: “За цієї обставини самостійне існування України (особливо у сучасних кордонах) може мати смисл тільки в значенні “санітарного кордону”... Все це прирікає Україну на маріонеткове існування та геополітичну службу таласократичної стратегії в Європі. <...> Існування України у нинішніх кордонах і з нинішнім статусом “суверенної держави” тотожне завданню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України є недопустимим. Ця територія повинна бути розділена на кілька поясів...” [9].

Підкреслимо, що цитується книга, видрукувана під егідою Центру спеціальних метастратегічних досліджень. Науковим консультантом цього “навчального посібника” є завідувач кафедри стратегії Військової академії Генерального штабу РФ генерал-лейтенант Микола Клопотов. Центр спеціальних метастратегічних досліджень продовжує роботу над проектом “Фундаментальна геополітика”, в якому мають бути подальший розвиток, конкретизація і деталізація напрямів, визначених у цитованому “навчальному посібнику”. Причому в кінці його зазначається, що у проекті акцент буде зроблено на військово-стратегічних аспектах геополітики Російської держави, її національної безпеки.

Достойну відповідь на пропагування серед військової еліти РФ людиноненависницьких, а заодно й антиукраїнських поглядів Дугіна одержав Клопотов з-за кордону – від колишнього радянського дисидента, відомого історика і соціолога Олександра Янова. Наприкінці своєї аргументованої статті він задав науковому консультантові книги кілька риторичних запитань: “Пане генерале, ви справді поділяєте людиноненависницькі ідеї автора?.. Не можна ж завідувати кафедрою стратегії і не розуміти: проповідування винищування цивілізацій у дусі “Третього рейху” є ні чим іншим, як закликом до світової війни в ядерному столітті. Справді, загибель людства, як ми тепер знаємо, входить до езотеричних планів Дугіна. Але ж ви, пане генерале, навчаєте студентів. Невже саме оцьому? За підручником Дугіна?” [30].

Ще за часів “перебудови” (до “серпневого путчу”) головною силою збереження СРСР була КПРС, активісти якої після її заборони об’єдналися з націонал-патріотами проросійської шовіністичної орієнтації. В лівопатріотичному таборі Росії ринковий характер інтеграції пострадянського простору або заперечується, або відсовується на другий план. Тут господарює настанова на відновлення (у намірах, звичайно, – добровільне) розірваних зв’язків, або реінтеграцію в повному розумінні цього слова. В перспективі її реалізації проглядається відновлення єдиної держави (федерації чи конфедерації) типу СРСР. На цій позиції стоять і “ліві” в Україні. Саме КПРФ і КПУ виступають у ролі локомотивів такого возз’єднання.

Зважаючи на те, що останні вибори в Україні “ліві” якщо й не виграли, то, принаймні, за їх результатами посилили свої позиції у Верховній Раді, слід враховувати їхню роль “п’ятої колони” у налагодженні добросусідських відносин саме між державами Україна і Росія. Чого вартий, наприклад, виступ народного депутата України минулого скликання Івана Симоненка на антиукраїнських слуханнях 3 березня 1998 р. у Державній Думі Росії, присвячених обговоренню широкомасштабного договору України з РФ. Депутат стурбовано бідкався, що “існуючий договір – не про дружбу і співробітництво. Нема у договорі ні дружби, ні співробітництва... Не треба нас дурити: це договір про кордони”. А трохи раніше на цих слуханнях від імені фракції ЛДПР виступив Олексій Митрофанов, що є головою Комітету з геополітики Державної Думи Росії, із заявою: “Справа у неприйнятті принциповому: нема держави “Україна”. Нема для суспільства” [25]. Наприкінці 1997 р. вийшла у світ його книга “Кроки нової геополітики”, в якій бажаний ним прогноз видається за реальний шлях “до дезінтеграції України на три-чотири держави, включаючи турецько-кримськотатарську “державу” з центром у Бахчисараї” [15].

Що ж до позиції в РФ “ізоляціоністів”, яких можна охарактеризувати і як лібералів – вестернізаторів, то вона, по суті, зводиться до того, що Росія повинна дистанціюватися від республік колишнього СРСР, а Україна – від РФ, якщо вони хочуть скоріше подолати проблему неконкурентоспроможності вітчизняної обробної промисловості і увійти з потужними експортними позиціями на світовий ринок. Такий погляд стосовно Росії узагальнено Юрієм Шишковим у тезі: “Не можна не рахуватися з тим, що країни СНД якийсь час ще можуть бути ринком збуту російських виробів низької якості і таким чином підтримувати неконкурентоспроможні підприємства обробних галузей, а також захистити ринки від напливу готових виробів з третіх країн і зберегти їх для російських експортерів (на зразок РЕВ). Однак у довгостроковому плані це стало б перешкодою на шляху розвитку російської промисловості” [29].

Оскільки послабився вплив у сьогоднішній Росії радикал – лібералізму як у політиці, так і в економіці, сама ідея ізоляції її від країн СНД стає дедалі менш привабливою. Але слід зазначити, що такий підхід схвалюється більшою частиною західного політичного істеблішменту. Достатньо типовою стала думка: інтеграція в тій формі, в якій вона уявляється багатьом її прихильникам у Москві, потребує витрат ресурсів і енергії, що неминуче ударить по внутрішньополітичних і економічних реформах” [5].

Спроба зберегти єдиний економічний простір без створення єдиної держави, та й ще в умовах радикальної зміни суспільних систем, виявилася ілюзією. Розпад СРСР і трансформаційна рецесія, що наклалися одне на одне, викликали на пострадянському просторі потужні дезінтеграційні тенденції. Причому кожен з цих процесів, при взаємодії з іншим, набував додаткового прискорення. Глибокий спад економіки практично у кожній з країн СНД сприяв лавиноподібному розриву попередніх господарських зв’язків, а останній, у свою чергу, сприяв спадові виробництва. За офіційною статистикою, протягом 1991-1997 рр. ВВП в середньому по республіках колишнього СРСР скоротився щонайменше наполовину, хоча врахування “тіньового сектора” економіки зменшує ці показники майже вдвоє.

Важливо підкреслити, що дезінтеграція пострадянського простору підсилювалася дією політичних факторів, які частково подолано у відносинах між Україною та РФ після підписання 30 травня 1997 р. широкомасштабного договору. Слід, проте, усвідомлювати, що глибинне розуміння цієї проблеми у багатьох елітних прошарках Росії не змінилося. Тільки висока динаміка суспільних процесів у Європі з пошуком соціально-політичних рівноваг у розвитку відносин між країнами західної та східної її частин, включаючи Росію, зумовила останню навесні 1997 р. зробити практичні кроки до поліпшення відносин зі своїм південним слов’янським сусідом. До речі, економічна інтеграція в ЄС посилилась саме після підписання в 1963 р. широкомасштабного договору між Західною Німеччиною та Францією. Виходячи з такої аналогії, можна сподіватися, що саме з поліпшенням відносин між Україною та РФ тільки й почнеться справжня інтеграція країн пострадянського простору.

Для підкріплення своєї аргументації стосовно єдності українського та російського народів владна московська еліта останнім часом періодично вдається до пошуків своїх українських генетичних витоків. У радянські часи висока питома вага вихідців з України, перш за все дніпропетровців, у складі Політбюро ЦК КПРС відверто дратувала певну частину цієї еліти (так само, як сьогодні у частини української еліти невдоволення викликає все той же вояж дніпропетровців до Києва). Але вже наприкінці “перебудови” Михайло Горбачов із задоволенням розповідав про свої українські корені за материнською лінією, а під час підписання широкомасштабного українсько-російського договору про щось подібне говорив і Борис Єльцин. А наприкінці листопада 1997 р. у радіозверненні до російського народу він просто і зрозуміло сказав, що у ньго в Україні є рідня і вирвати з серця, що українці свої, – неможливо.

Нічого дивного тут нема. Ще 70 років тому лідер “євразійців” Микола Трубецькой писав за кордоном, що на рубежі XVII і XVIII століть нібито відбулась українізація великоруської духовної культури. Різниця між західноруською та московською редакціями руської культури була, мовляв, викоренена шляхом скасування московської редакції, і руська культура стала єдиною. “Ця єдина руська культура післяпетровського періоду була західноруською за своїм походженням, російська державність була за своїм походженням великоруською, а тому і центр культури повинен був переміститися з України до Великоросії”[27].

Десь через рік після публікації статті М. Трубецького “До української проблеми” з’явилася грунтовна, як на наш погляд, відповідь на неї відомого українського історика Дмитра Дорошенка. В ній він стверджував: як не відбулося “культурної українізації Великоросії” у тому широкому смислі, який має на увазі кн. Трубецькой, і не сталося “перетворення української культури на культуру загальноруську”, так самісінько не відбулося ... і втрати українською інтелігенцією створення своєї культурної особливості, відмінної від великоросійської. Українці чудово усвідомлюють, який потужний набуток поклали вони протягом хоча б одного ХІХ ст. у цю “загальноруську” культуру і наскільки сприяли виробленню її традицій. Отож, вони не думають відмовлятися від своєї, так би мовити, частки: Д. Веланський, Лесевич, Остроградський, Костомаров, Потебня, Антонович, Кистяківський, М. Ковалевський, К. Ушинський, М. Туган-Барановський, Овсянико-Куликовський – отого величезного вкладу українців, яких кн. Трубецькой міг би прилучити до лику російських величних вчених (начебто на противагу українській культурі) лише на тій підставі, що вони викладали свої думки російською мовою. Але ж це продукт творчості українського генія, українського духу, й українці не думають від них відмовлятися, як не відмовлялися усі ці представники потужного внеску в духовну скарбницю від своєї української національності [8].

Принагідно у цьому ж зв’язку згадати і про так звану руську ідею. Генетичні корені її теж можна знайти в Україні. Адже першим роботу з такою назвою написав видатний російський філософ Володимир Соловйов ще наприкінці ХІХ ст. У 1903 р., через три роки після смерті філософа, його біограф Василь Величко повідомив своїх читачів, що “мати Володимира Сергійовича походить зі старовинної та всебічно обдарованої малоросійської родини Романових, одну гілку якої спіткала загадково-трагічна доля (у Полтавській та Харковській губ.), а друга дала світові незрівнянного українського філософа Григорія Савича Сковороду”. В. Величко підкреслює, що і в ученні, і в особистому характері, і в духовному складі Володимира Соловйова, якого добре знав, він досить часто помічав вражаючу схожість зі Г. Сковородою, чарівна особистість якого разюче збереглася в пам’яті його земляків. Гумор Володимира Соловйова, підкреслює автор, був чистісінько малоросійським – і “допускався ним у найзаповітніші сфери думки та почуття. Славнозвісну епітафію, яку за життя склав для себе Сковорода – “світ мене ловив, але не спіймав” – з великим успіхом і правом міг би скласти і Володимир Соловйов, що не раз висловлювався у тому ж дусі” [4].

Вже після закінчення другої світової війни, за два роки до смерті, співець “філософії свободи” [1] Микола Бердяєв написав фундаментальну працю “Руська ідея” [2], зміст якої перегукується з думками В. Соловйова. І в цьому немає нічого дивного, тому що М. Бердяєв є одним з найпослідовніших соловйовців, до того ж формування поглядів філософа відбулося в Києві, де він народився, де закінчив спочатку Кадетський корпус, а потім навчався у Київському університеті Св. Володимира. Як і В. Соловйов, у цій роботі В. Бердяєв відкидає ідею панславізму, а до основних заслуг свого попередника відносить обгрунтування християнського гуманізму. Адже в статті-лекції “Руська ідея”, з якою В. Соловйов уперше виступив публічно 1888 р., він говорив, що “не можна безкарно написати на своєму прапорі свободу слов’янських та інших народів, віднімаючи водночас свободу в уніатів та руських розкольників, громадянські права у євреїв. Не в такому стані, з устами загородженими, з зав’язаними очима (пряме цитування “Філософічних листів” видатного російського філософа західного спрямування Петра Чаадаєва – головного опонента слов’янофілів та російського царя-паличника Миколи I, який своїми імператорськими указами нагородив вільнодумця Тараса Шевченка далеким, тривалістю у чверть століття засланням, а П. Чаадаєва – званням “божевільного” лише за те, що той вперше виніс суворий вирок великоросійському етносу, якого не можна віднести “ні до однієї з відомих родин людського роду, ні до Заходу, ні до Сходу... Ми стоїмо мовби поза часом, всесвітнє виховання людського роду на нас не поширилося”[28]. І справді, такі слова міг сказати проімперським російським псевдопатріотам тільки мислитель, для якого “істина дорожча за батьківщину” (його ж вислів – Авт.), і з душею, яку роздирають протиріччя і муки совісті, належить йти Росії на своє історичне діло” [22]. І хіба сьогодні, якщо зробити заміну, скажімо, уніатів та євреїв на чеченців та інших “осіб кавказької національності”, слова В. Соловйова через сто десять років стали менш актуальними в Росії?

До того ж, якщо уважно придивитися до сьогоднішніх гасел опозиції Бориса Єльцина, то програмна робота лідера КПРФ доктора філософії Геннадія Зюганова також розвиває основні положення “руської ідеї”. І хоч має вона досить віддалене відношення до думок згадуваних вище російських філософів, проте проголошує саме ідею “слов’янського братства” [11]. Але Москва сьогодні багата й на інші думки – думки, що грунтуються на реаліях сучасних тенденцій розвитку суспільства у багатьох країнах, на осмисленні їх зарубіжними та російськими вченими у соціопсихологічних, соціологічних та економічних теоріях з урахуванням і філософського надбання Чаадаєва, Соловйова та Бердяєва.

Нещодавно в одному з періодичних видань РФ опубліковано статтю відомого російського публіциста-суспільствознавця Юрія Буртіна “Конвергенція. Чи не вона вміщує шукану “руську ідею”?”. Свої роздуми і висновки автор будує з урахуванням думок і висловлювань на цю тему, які ще задовго до розпаду СРСР з’являлися в публікаціях – частіше за рубежем, зрідка – і в радянських виданнях.

Про зближення (лат. – convergo) з подальшим злиттям двох соціальних систем – капіталізму та соціалізму – як однієї з головних тенденцій нашого часу ще на початку 60-х років писав видатний російсько-американський соціолог Питирим Сорокін. Свій прогноз вчений обгрунтовує трьома підставами. По-перше, у чистому вигляді обидва устрої є надто недосконалими, щоб задовольнити потреби майбутнього достойного творчого життя. По-друге, обидва вони можуть працювати тільки в особливих умовах та в особливі періоди. По-третє, за останні три десятиліття обидва устрої все більше втрачали свої специфічні риси і “позичали” та об’єднували в собі характеристики один одного. В такому розумінні обидва ставали щодалі більш схожими один на одного у своїх культурах, соціальних інститутах, системах цінностей та укладах життя. А це означає, підкреслює П. Сорокін, що обидва типи, представлені прикладами США та Радянської Росії, переживають процес об’єднання у проміжний тип, відмінний і від комунізму, і від капіталізму.

“Цей проміжний тип протягом періоду свого існування являтиме собою еклектичну суміш характеристик обох систем. Однак, якщо буде дано необхідний час для його мирного розвитку, то він у кінцевому підсумку виросте в єдиний інтегральний соціальний, культурний і особистістний устрій у людському всесвіті” [24].

Наприкінці 60-х років визначний американський економіст Джон Гелбрейт написав книгу “Нове індустріальне суспільство”, в якій теж прогнозував шлях до розбудови постіндустріального суспільства за рахунок “асиміляції” двох систем, що протистоять одна одній і які, на думку автора, досягнуть у майбутньому злиття через всесвітній характер науково-технічної революції та завдяки спільному вирішенню загальнолюдських глобальних проблем [6].

Вже на початку 70-х років видатний радянський вчений і правозахисник Андрій Сахаров (у 1975 р. нагороджений Нобелівською премією миру), визначаючи майбутні шляхи розвитку людської цивілізації, у статті “Світ через півстоліття” писав: “Що протистоїть (чи може протистояти, повинно протистояти) руйнівним тенденціям сучасного життя? Для мене особливо важливим є подолання розпаду світу на антагоністичні групи держав, процес зближення (конвергенції) соціалістичної та капіталістичної систем, що супроводжується демілітаризацією, зміцненням міжнародної довіри, захистом людських прав, закону і свободи, глибоким соціальним прогресом та демократизацією, зміцненням морального, духовного, особистого начал в людині.

Я припускаю, що економічний лад, який виникне в результаті цього процесу зближення, повинен являти собою економіку змішаного типу, що поєднує максимум гнучкості, свободи, соціальних досягнень і можливостей загальносвітового регулювання” [18].

Саме відштовхуючись від цих положень, суспільствознавець Ю. Буртін і закликає до розробки та втілення в життя “програми переходу Росії від доконвергентного суспільства до конвергентного, загальні контури якого ще багато років тому окреслив академік Сахаров”. Адже, як стверджує автор, “нема капіталізму “взагалі” – є доконвергентний і конвергентний, як небо від землі, далекі один від одного. Нема соціалістичної ідеї “взагалі” – є революційна і реформістська, гостро ворожі одна одній. Нема соціалістичного устрою “взагалі” – є знову ж таки доконвергентний соціалізм та конвергентний, і вони настільки антиподи, що навіть доконвергентні капіталізм та соціалізм (не кажучи вже про конвергентні) мають між собою більше спільного. Все, що якось зближує ці “два соціалізми”, зосереджене виключно у сфері ідеалів, почасти – соціальної психології. Інше все: реальні суспільні відносини, власність, характер держави, вся організація економічного та політичного життя – не просто різні, вони протилежні”.

Для втілення в життя ідеї конвергентного суспільства, як стверджує Ю. Буртін, замало сподіватися “тільки на еволюційний процес”. Однак потрібні деякі передумови, яких на сьогодні нема і які самі собою не виникнуть.

Необхідно, по-перше, щоб на повну силу запрацювали універсальні засоби розвитку – механізми ринкової конкуренції та політичної демократії, які свого часу соціалістична революція виключила. Нинішні сурогати того чи того зовсім не придатні – обманювати ними можна кого завгодно, тільки не історію.

По-друге, для конвергенції капіталізму та соціалізму потрібно, щоб обидва ці начала властиві були даному суспільству у вигляді самостійних і достатньо сильних тенденцій-суперників. Але ж тоталітарний доконвергентний соціалізм, з якого шляхом самоперебудови виріс теперішній російський режим, ніяких “протиріч” не має. Отже, про прискорений перехід до конвергентного суспільства можна говорити лише за умови, “якщо демократично орієнтована, громадянсько активна частка населення зуміє зробити ідею конвергенції не тільки своєю метою, а й повсякденно застосовуваним засобом своєї політичної діяльності” [3].

Взагалі, досвід ХХ ст. як в СРСР, так і в дореволюційній та пострадянській Росії засвідчує: надто небезпечно ставити за мету побудувати рай, заради якого протягом усього цього періоду, як і прогнозував свого часу російський геній Ф. Достоєвський, жертвами в країні стали близько ста мільйонів безвинних людей. Сучасник великого письменника – батько видатного діяча “срібного віку” російської культури поета та прозаїка Андрія Бєлого – математик та філософ Микола Бугаєв повернув російських мислителів до монадології видатного німецького філософа і математика ХVІІ ст. Готфріда Вільгельма Лейбниця, створивши оригінальну власну її концепцію. Особливу увагу він приділяв персональній особистості людської монади, її духовності. З цими ідеями тісно пов’язаний і креативний (творчий) космоперсоналізм Максиміліана Волошина, близького Андрію Бєлому за духом і рівнем культорологічних та поетичних напрацювань, якими вони в останній період життя майже щорічно звітували один одному в Коктебелі. Нещодавно на це звернув увагу сучасний російський філософ Еріх Соловйов. Він показав, що, на відміну від багатьох своїх соратників у символістському русі, які пропагували соборність, а потім колективізм та інтернаціоналізм російського народу, “Волошин викорінює месіанську ідею... Він сповідує стоїчну версію філософії “малих справ”, відповідальності за усе, що відбувається “тут і нині”, і служіння добровільно вибраній мирській локальності, яке відбувається з розумінням космічного достоїнства особистості. (Можливо, генетично, це було обумовлено українськими – за батьком та німецькими – за матір’ю коренями Кирієнка-Волошина. – Авт.) Маніфестом цього, одного з найдостойніших, філософського переконання, якого так не вистачає нинішній нашій культурі, є строфи вірша “Дім поета”:

Живет в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас” [23].

Навесні 1998 р. оригінальний український філософ Сергій Кримський нагадав нам про ті неймовірні жертви, що були принесені в ім’я “високої цілі” – розбудови так званого раю на землі. А хіба тут можна було створити рай? Тут би лише якось не допустити пекла, – сам на своє ж запитання відповідає автор. Не політична концепція, навіть не принципи соборності або плеядності мають висуватися на перший план, а “принцип, як я кажу, монадності, коли кожна конкретна особистість представлятиме свою епоху, свою культуру, свій світогляд. Такі монадні особистості, як Ганді, Мартін Лютер Кінг, Януш Корчак, мати Тереза, Андрій Сахаров досягли більшого, ніж політичні партії світу разом узяті. Можливо, особистість – це Всесвіт, який стиснуто до межі індивідума. Таких монадних людей і необхідно сьогодні виховувати”. Але для цього, як вважає автор, необхідне утвердження громадянських прав людини і вільного розвитку особистості, що є стрижнем сучасної демократії. Поза цими критеріями демократія, на яку б волю більшості вона не спиралась, буде неповною. “А неповна демократія дуже небезпечна. Історія свідчить, що нерозвинутий демократичний устрій дуже легко поєднується з деспотією, утворює парадоксальний гібрид, який я б назвав “демоспотією”” [14].

З цими думками філософа перегукуються і висновки відомого російського правозахисника Сергія Ковальова, який стверджує, що попри все демократія в Росії існує, проте вона, як і належить будь-якій демократії, точнісінько відбиває рівень російської демократичної свідомості. Механізми політичної демократії хоч і недосконалі, проте і ними “ми не вміємо користуватися. Які ми з вами демократи, така у нас з вами й демократія”.

Автор слушно зауважує, що самій ідеї концепції прав людини докоряють її походженням – це породження, мовляв, західної культури, наскрізь пройнятої індивідуалістичним світоглядом. Що ж, це цілком справедливо, адже в Росії індивідуалізм ніколи не був основою національного буття... Не “суспільний договір”, не “система стримувань і противаг”, а соборність, консенсус був тією основою. Тому розмови про якісь індивідуальні права громадян, що можуть вступати у протиріччя з суспільними (а точніше – державними) інтересами несумісні з російською... національною ідеєю.

Висновок автора однозначний: “Влада – необхідний, але й небезпечний механізм. За відсутності жорсткого суспільного контролю будь-яка влада у будь-якій країні починає тяжіти до етатизму, до авторитаризму, до утискування прав та свобод особистості. Подібний контроль неможливий, якщо базовою цінністю стають “державні інтереси”. Ми й пискнути не встигаємо, як вони враз перетворюються на “національні інтереси”, а держава відповідно – на національну святиню...”.

Саме таку систему управління, підкреслює полум’яний російський правозахисник, під акомпанемент розмов про державний патріотизм блискуче демонструють можновладці протягом кількох останніх років. Оця, з дозволу сказати, національна ідея особливо яскраво проявила свою “ефективність і вміння у вирішенні реальних проблем в роки чеченської війни – як у справі розв’язання конфлікту, так і в ході бойових дій”.

Сергій Ковальов доходить наприкінці статті болючого висновку: “Зрозуміло, що поки наша національна свідомість, наша внутрішня і зовнішня політика не позбавилась комплексу державності, ні про яке дотримання прав людини у нашій країні неможливо й мріяти. А в очах освіченого людства ми так і залишимося безглуздим солом’яним опудалом, що здатне лише на те, аби на власному досвіді навчати інших як не треба жити” [13].

Таким чином, незважаючи на внутрішню політичну кон’юнктуру, серед окремих представників наукової і навіть політичної еліти РФ все ж з’являються мудрі, виважені міркування як, зокрема, щодо “руської ідеї”, так і стосовно “російської загальнонаціональної ідеї (РЗНІ)” загалом. Будуються такі міркування на реаліях сучасної соціально-політичної та економічної ситуації з урахуванням соціокультурного менталітету росіян з їхнім розвинутим почуттям колективізму (соборності).

Спробу теоретичного визначення поняття РЗНІ зробили завідувач сектора геостратегічних проблем ІМЕМВ РАН Сергій Казеннов та віце-президент Інституту національної безпеки і стратегічних досліджень Росії Володимир Кумачов – тобто науковці, посади яких вимагають точних суджень і високої відповідальності за пропозиції. На думку цих авторів, “РЗНІ повинна розглядатися як СУКУПНІСТЬ ПОГЛЯДІВ, (САМО) ІДЕНТИФІКУЮЧИХ РОСІЮ ТА РОСІЯН ЯК СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКО – ПІВНІЧНОЄВРАЗІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – ДЕРЖАВО-НАЦІЮ ЯК ЦІЛІСНУ, САМОДОСТАТНЮ, КЕРОВАНУ, ЩО ВИЛУЧЕНА З НАВКОЛИШНЬОГО СВІТУ І ЯКА АКТИВНО І ПОЗИТИВНО З НИМ ВЗАЄМОДІЄ, ІДЕОЛОГІЧНУ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНУ, ГЕОПОЛІТИЧНУ, СОЦІО-КУЛЬТУРНУ СИСТЕМУ” [12].

Дуже важливо, що ця дефініція географічно визначає Росію як східнослов’янсько-північноєвразійську державу (тобто без Білорусі та України). При цьому автори підкреслюють, що РЗНІ не тільки вилучає Росію та росіян з числа інших, але, в першу чергу, їх внутрішньо об’єднує. Саме на ідейній консолідації суспільства та об’єднанні усіх народів, що компактно проживають в ареалах Росії, без зазіхань на території інших держав, можливий подальший її розвиток, у тому числі й економічна інтеграція з країнами СНД. Тільки усвідомлення цього дає шанс власній еліті РФ на вихід з політичної та соціально-економічної криз, розбудову демократичного громадянського суспільства та формування динамічно розвинутої соціально-ринкової економіки.

Несправедливо було б, з нашого боку, обійти статтю Сергія Романенка “Кінець слов’янського братства”, яка написана в Москві, а опублікована в Парижі. Автор недвозначно стверджує: “Мені ще у 1991 р. доводилося писати, що спроба відродити “слов’янську ідею” у зовнішній політиці не може не викликати негативні для Росії наслідки у відносинах з іншими слов’янськими народами і державами. Неслов’янські держави Європи та Азії побачать в цьому спробу відродити колишню зовнішньополітичну експансію. Апеляція до “слов’янської ідеї” може викликати несхвальну реакцію в інших європейських країнах, відродити концепції, що відійшли було у минуле...”.

Якщо Росія не претендує на роль “надвеликої слов’янської держави”, то у нинішніх історичних умовах завдання її полягає не у розширенні своєї території за рахунок “братніх держав”, а в тому, щоб врахувати досвід СФРЮ, застерігає автор. Було б безглуздям допустити подібний розвиток подій у себе вдома та у відносинах зі своїми сусідами [17].

Додамо, що до цих побажань не завадило б прислухатися різним прошаркам російської еліти, в тому числі й головному комуністові РФ Геннадію Зюганову разом з червоно-патріотичною Держдумою, яка вже прийняла чимало антиукраїнських рішень та заяв, і, можливо, щонайбільше – головному антикомуністові Росії Олександрові Солженіцину, що став свого часу непотрібним викиднем великодержавно-шовіністичної матінки-вітчизни, жалюгідним вигнанцем “одностайно дружної сімейки народів-братів” і який ще за рік до розпаду СРСР слізно повідомляв з-за кордону:

“Сам я – ледь не наполовину українець (точнісінько, як Горбачов та Єльцин! – Авт.), і у ранні роки виріс при звуках української мови..., я звертаюся не ззовні, а як свій...

Сьогодні відокремлювати Україну – означає різати через мільйони сімей та людей: яка змішаність населення; цілі області з російською перевагою; скільки людей, що мають труднощі вибору собі національності...”

Ось такої тобі... Навіть сам особисто завагався хто ж він – росіянин чи українець? Та після заклику: “Брати! Не потрібно цього жорсткого поділу!” Олександр Ісайович, як істинний демократ, все ж допускає: “Звичайно, якщо б український народ справді забажав відокремитися, ніхто не наважиться утримувати його силою...” [20].

На цьому можна було б і поставити крапку. Та ось через чотири роки, перед самим поверненням до Росії (тут Солженіцин перебуває вже п’ятий рік, а нещодавно його обрали дійсним членом Російської академії наук) він написав у американському Вермонті свою останню тамтешню роботу під назвою “Російське питання” у кінці ХХ століття”, в якій закидав камінням як Україну, так і Сполучені Штати Америки, що надовго дали йому притулок після вигнання з СРСР. Чого варті такі слова: “Американський посол у Києві Попадюк мав авантаж зробити заяву, що Севастополь є істинно українська територія. За якою історичною ерудицією чи на яких юридичних засадах він виніс це своє вчене судження? – не пояснив. Та й не потрібно: одразу ж і Держдепартамент підтвердив думку пана Попадюка. Це – про Севастополь, якого й навіжений Хрущов (додамо, що це та сама людина, яка створила умови “відлиги”, звільнивши з ГУЛАГу і піднявши до вершин всесвітньої слави письменника Солженіцина – Авт.) не здогадався “подарувати” Україні, бо його було виключено з Криму як місто центрального підпорядкування” [2]. Підкреслимо також, що саме цю “аргументацію” колишнього в’язня ГУЛАГу і заодно – своєрідного знавця історії підняли на щит і послідовний щодо України аналітик Костянтин Затулін, і завше тонкий щодо Криму політик Юрій Лужков, зраділо “забуваючи” при цьому просту істину: підпорядкування ж було республіканське, а не союзне, тобто Києву, а не Москві. Місто ні за яких умов не може бути вилучене з географічної території Криму, а отже, й України. Наведемо аналогічну ситуацію: після більш як півтораста років перебування в колоніальній залежності від Великобританії, незважаючи на різні політичні системи, Гонконг було передано під юрисдикцію Китаю. А разом з територією – і місто Гонконг. Інакше і бути не могло. І якщо зняти сьогоднішню воєнно-політичну напругу навколо Севастополя, то хіба він, маючи унікальне геополітичне та геоекономічне розташування, не міг би стати українським Гонконгом? Кроком до цього може бути створення там хоча б локальної вільної економічної зони.

Слід зауважити, що за часів існування СРСР військово-морська база у Севастополі фінансувалася, звичайно, із загальносоюзного бюджету. Але це не значить, що Росія сьогодні може мати особливі права на це місто. Міністерства оборони Союзу більше не існує, як і державного суверенітету СРСР щодо Чорноморського флоту, військово-морської бази Севастополя і самого міста. У 1992 р. Указом Президента України на місто Севастополь був повністю поширений суверенітет України. У Росії сьогодні не лишилося ніяких інших “зачіпок”-важелів, аби справляти політичний, економічний чи ще якийсь тиск на Україну, розігруючи “севастопольську карту”. Отже, тільки позбавившись імперської парадигми розвитку, Росія спроможеться увійти в світову цивілізацію як демократична держава, що відмовилась від ролі жандарма народів, які проживають не тільки на її сучасній території, а й на терені усього пострадянського простору.

1. Бердяев Н. Философия свободы. Смысл творчества. – М.: Правда, 1989. – 250 с.

2. Бердяев Н. Русская идея. Основные проблемы русской мысли ХIХ века и начала ХХ века//Бердяев Н.А. Русская идея. Судьба России. – М.: ЗАО “СВАРОГ и К”, 1997. – 220 с.

3. Буртин Ю. Конвергенция. Не в ней ли искомая “Русская идея”?//Независимая газета. – 1998. – 3 апр.

4. Величко В. Владимир Соловьев. Жизнь и творения//Книга о Владимире Соловьеве. – М.: Сов. писатель, 1991. – С. 12-76.

5. Гарнетт Ш. Искушение интеграцией//Научные доклады Московского центра Карнеги. – 1995. – Вып. 1. – С. 19.

6. Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество. – М.: Прогресс, 1969. – С. 31- 480.

7. Горбулин В. Содружество независимых государств...// Независимая газета. – 1997. – 5 февр.

8. Дорошенко Д. “К украинской проблеме” по поводу статьи кн. Н.С. Трубецкого//Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. – С. 380-392.

9. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России – М.: “Арктогея”, 1997. – С. 377-383.

10. Ельцин Б. Давайте определимся и прямо скажем нашим народам, как мы видим судьбы государств содружества – вместе нам быть или порознь// Независимая газета. – 1997. – 5 апр.

11. Зюганов Г. Смута//Приложение к “Независимой газете”: НГ-сценарии. – 1996. – Октябрь.

12. Казеннов С., Кумачев В. “Национальная идея” для России: бремя или инструмент политики//Власть. – 1997. – № 5. – С. 19-24.

13. Ковалев С. Какие мы демократы – такая у нас и демократия. Права человека как национальная идея//Известия. – 1988. – 14-15 апр.

14. Крымский С. “На Земле не построить рай, но можно не допустить ада”//День. – 1988. – 18 апр.

15. Митрофанов А. Шаги новой геополитики – М.: “Русский вестник”, 1997. – С. 173.

16. Назарбаев Н. Россия могла бы стать стержнем содружества, но не стала//Независимая газета. – 1997. – 16 янв.

17. Романенко С. Конец славянского братства//Русская мысль. – 1997. – 4 июня.

18. Сахаров А. Мир, прогресс, права человека: Статьи и выступления – Л.: Сов. писатель, 1990. – С. 39.

19. СНГ: начало или конец истории?//Независимая газета. – 1997. – 26 марта

20. Солженицын А. Как нам обустроить Россию?//Солженицын А.И. Публицистика. В 3 т. – Ярославль: Верхне-волжское кн. изд-во, 1995. – Т. 1. – С. 546.

21. Солженицын А. Русский вопрос к концу ХХ века// Там же. – С. 691-692.

22. Соловьев В. Русская идея//Соловьев В.С. Сочинения. В 2 т. – М.: Правда, 1991. – Т. 2. – С. 217-246.

23. Соловьев Э. “Благослови свой синий окоем”. Космоперсонализм и историософская ирония Максимилиана Волошина//Независимая газета. – 1988. – 28 мая.

24. Сорокин П. Главные тенденции нашего времени. – М.: Наука, 1997. – С. 116-118.

25. Стенограмма парламентских слушаний на тему: “Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между РФ и Украиной – путь к новым межгосударственным отношениям”//Приложение к “Независимой газете”: Содружество НГ. – 1998. – № 3. – Март.

26. Тимоненко В. Распад Украины – проблемный для России вариант//Киевские ведомости. – 1997. – 29 марта.

27. Трубецкой Н. К украинской проблеме//Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С. 362-380.

28. Чаадаев П. Философические письма//Сочинения. – М.: Правда, 1989. – С.18.

29. Шишков Ю. Тернистый путь России в мировую экономику//Российский экономический журнал. – 1996. – № 1. – С. 31.

30. Янов А. Кровавая и ослепительная судьба – такое будущее, по мнению Александра Дугина, ожидает Россию//Московские новости. – 1998. – № 5. – (27 янв. – 3 февр.).