Загальновідомо, наприклад, що будь-яка незалежна держава у випадку, якщо вона і надалі має намір такою залишатися, не може не прагнути до контролю над своїм інформаційним простором. Таке прагнення спричинене багатьма різноплановими чинниками, що мають у той же час одну спільну рису – усі вони, у кінцевому підсумку, безпосередньо або опосередковано визначають безпеку держави, а отже, підлягають щонайменше фіксації й осмисленню. Адже цілком зрозуміло, що активне використання спільного з іншою державою інформаційного простору зумовлює необхідність усвідомлення як реальних, так і потенційних загроз такого використання, а значить, вимагає вироблення стратегічної лінії обгрунтованої, адекватної і функціонально виправданої позиції в даному питанні.

У свою чергу, вироблення подібної стратегічної лінії можливе лише за умови, якщо буде з’ясовано існуючу специфіку спільного українсько-російського інформаційного простору, тобто специфіку, яка наразі відбиває своєрідність ситуації, що склалася і де-факто, і де-юре. При цьому необхідний первісний етап вироблення зазначеної стратегічної лінії має бути загальнотеоретичним осмисленням сутності і “палітри” вірогідних напрямів трансформації зазначеної ситуації, тому що саме таке осмислення дасть можливість відтворити загальну картину останньої в її найбільш імовірних варіантах розвитку.

Попередню ж методологічну умову, що задає параметри проблемного поля досліджуваного становища сформулюємо так: українсько-російський інформаційний простір не можна зводити лише до спільних каналів комунікації, оскільки він являє собою насамперед своєрідну систему історично вироблених, а тому і формально, і змістовно близьких один одному, культурних кодів. При цьому достатня взаємна впізнаваність останніх визначена передусім спільнослов’янською ідентичністю українців і росіян (подібна близькість знайшла відбиток у відомій міфологемі “народів-братів”), спорідненим характером української і російської мов, спільною культурною спадщиною як наслідком підвищеної дифузності культур в умовах імперського універсалізму.

У розглянутому контексті є підстави ідентифікувати спільний українсько-російський інформаційний простір як зону тим або іншим (об’єктивним або суб’єктивним, цілеспрямованим або нецілеспрямованим тощо) чином скоригованого функціонування всієї сукупності інформаційних масивів, що завантажуються в її межі, універсалізованих за допомогою їх більш-менш ідентичної культурно-кодової організації.

Природно і закономірно, внаслідок цього, що для досягнення зваженого позитивно-результативного впливу на характер процесів, які відбуваються в рамках спільного українсько-російського інформаційного простору, необхідно насамперед розібратись у питаннях: по-перше, чи мають подібні процеси цілеспрямовано регульований характер, по-друге, яких форм фактичної реалізації вони набувають або здатні набути і, по-третє, які наслідки вони спричинюють або здатні спричинити.

Аналіз сутнісного характеру культурних кодів і смислової “полярності” відповідних інформаційних масивів дає підстави припустити, що останні не є нині тотально інспірованими, тобто не виступають відбитком цілей, переслідуваних централізованою плануючою інстанцією. Водночас характер процесів, які відбуваються в Росії, – посилення авторитарних тенденцій у владних структурах, ескалація націонал-патріотичних настроїв тощо – дає підстави стверджувати, що споріднені культурні коди, які діють у зоні спільного українсько-російського інформаційного простору, можуть бути використані (а можливо, вже використовуються) відповідними соціальними силами в Росії для цілеспрямованого впливу на Україну.

І справді, посилюються останнім часом експансіоністської риторики у виступах не тільки окремих державних чиновників, а й широко відомих представників інтелектуальної еліти Росії (зв’язок політики і культури чітко сформульовано у висловлюванні академіка Д.С. Лихачова: “Россия должна быть страной империализма. Империализма культуры”), простежуються численні прояви “просоюзного” реваншизму та “неосоюзної” реінтеграції як дуже поширених стереотипів російської геополітичної свідомості (і, до речі, потенційно “перспективних” зовнішньо-політичних настанов Росії стосовно держав СНД). Відомий російський політолог А. Мигранян, наприклад, відкрито звинувачує Президента України Л. Кучму в безвідповідальності у його ставленні до Москви, яка нібито привела його до влади. Він порушує питання про необхідність створення в Україні проросійської політичної сили – так званої Російської Партії, яка б спроможна була вирішити проблему мови, подвійного громадянства, інтеграції в СНД тощо [1]. Не менш відвертий щодо цього і Д. Рогозін, керівник Конгресу російських общин: “Я довольно часто выступаю на украинской службе Радио “Свобода”, – зізнається він. – Для нас чрезвычайно важно не оторвать Украину от России, что происходит сейчас под влиянием и российских, и украинских, и американских политиков. Я вижу отношения между Россией и Украиной примерно такими же, как между США и Канадой. Но параллельно активно должен идти процесс воссоединения – не интеграции! – России и Украины. Будем выращивать нового Богдана Хмельницкого” [2].

Подібні пасажі підштовхують до ряду не дуже оптимістичних висновків. Скажімо, до висновку про те, що в річищі цілком імовірної зміни у найближчому майбутньому конкретно-історичної ситуації в Росії можлива істотна, аж до кардинальної, зміна російської політики щодо країн, розташованих на території пострадянського простору. В даному разі ніхто не може дати й найменших гарантій того, що спільний українсько-російський інформаційний простір не буде використано для послідовного цілеспрямованого впливу на масову свідомість в Україні. Не становить великих труднощів змоделювати й устремління, що, ймовірніше за все, виявляться визначальними для постановки та реалізації конкретних цілей подібного впливу. Останні, безсумнівно, будуть похідними стратегії “підштовхування” України до об’єднання у новий союз з Росією. Для реалізації цієї стратегічної лінії може бути використано кілька сценаріїв, з яких ми розглянемо найбільш вірогідні. Назви сценаріїв значною мірою умовні і покликані лише у найзагальнішому вигляді відбити відповідну центрострімку тенденцію.

Даний сценарій припускає використання дуже привабливого, з позицій соціально-психологічних закономірностей, чинника опозиційності щодо будь-якої офіціозної ідеології і безпосереднє звертання до масової свідомості, її емоційного досвіду, що ностальгічно ідеалізовано відтворює недавнє радянське минуле. “Радянський” проект відводить мовній проблемі (тобто російськомовності в країнах, що утворилися на терені пострадянського простору) істотну, проте іншу роль у порівнянні з сучасними націонал-патріотичними міфами про “русскую идею”. У його рамках російська мова виступає не стільки як інструмент етносоціокультурної ідентифікації, скільки як каталізатор спільної історичної пам’яті.

Звертання до міфів повсякденної свідомості визначає й конкретні форми реалізації аналізованого сценарію, визначальними для якого є підкреслено непропагандистські, неідеологічні засоби впливу. Це можуть бути, скажімо, ретрофільми радянського періоду, неформальні інтерв’ю з ученими, естрадними зірками, діячами культури, відомими акторами театру, кінематографа і т.п.

Ідея “радянської” солідарності виникла як стихійна реакція на обробку масової свідомості з позицій радикального націоналізму, як протест проти штучного роз’єднання культур і людей на догоду політичним іграм та амбіціям, а також національному фанатизмові. Однак немає підстав стверджувати, що “радянська” карта не використовується і принципово не може бути використана як запланований сценарій цілеспрямованого впливу на населення України, як досить ефективний засіб виховання громадянського індиферентизму, тобто як інструмент, за допомогою якого можна перешкодити щодалі виразнішому і масовішому процесу громадянської самоідентифікації в Україні. Подібний же індиферентизм у своєму послідовному логічному розвитку цілком здатний трансформуватися у першу стадію процесу перетворення дуже значної частини населення країни на своєрідну п’яту колону неосоюзної реінтеграції.

Можливість реалізації “радянського” сценарію не слід применшувати, оскільки в Україні існує не тільки певна частина населення, яка співчутливо ставиться до гіпотетичної можливості повернути республіки до лона колишнього Союзу, але й консолідована політична сила, що проводить активну інтеграційну політику відповідного спрямування. Йдеться, як неважко здогадатися, про Комуністичну партію України. Для прикладу, який здатний підтвердити сказане, можна навести домовленість між П. Симоненком і Г. Зюгановим щодо спільних координованих дій, спрямованих на інтеграцію України до нового союзу з Росією [3].

Націонал-патріотичне забарвлення даного сценарію припускає дещо іншу техніку обробки масової свідомості, ніж це передбачає демонстративно-аполітичний “радянський” проект. Штучна політизація всіх сфер культури (у тому числі сфери мови) досягається тут за рахунок використання відомого міфу, за яким світ є ареною біполярного протистояння двох сил, що у свідомості асоціюються з Добром і Злом. Перенесений зі сфери відносин між СРСР і Заходом на сферу взаємин між Україною і Росією, цей міф трансформується в опозицію “гарної” російської ідеї “поганій” ідеї українського самостійництва. Цьому, без сумніву, значною мірою сприяє діяльність українських націонал-патріотів, які ведуть антиросійську кампанію, до речі, у рамках усе тієї ж біполярної моделі.

Ескалація іманентного для будь-якої соціальної ситуації, що заснована на принципі біполярності, конфлікту, включаючи своєрідну “проповідь” етики Війни, припускає активну агітацію, примус до фінального вибору одного з двох таборів, під прапорами якого треба боротися. Війна мов і культур, до якої поза своєю волею стає причетною людина, що піддається пропагандистському впливу, втягує її у своє коло. Не дивно, що деякі адепти “російського” проекту хотіли б нав’язати всьому російськомовному населенню України роль російської діаспори, що відстоює інтереси “крайніх рубежів Росії”. “Нынешние русские диаспоры самим фактом своего существования отстаивают крайние рубежи России, сдерживая с одной стороны ислам (в Таджикистане, Узбекистане, Туркмении, Казахстане), с другой – наступление НАТО и прочие формы западной агрессии (на Украине, в Молдавии, в Прибалтике)” [5]. У цій концепції, що стала програмним документом, виробленим в Інституті країн СНД, насторожує тезаурус часів “холодної війни” та загальна експансіоністська стратегія імперської свідомості, яка перебуває у стані перманентної війни з усіма, хто протидіє російському екстенсивному розширенню.

Доводиться, на жаль, констатувати, що подібна концепція “російської діаспори” та “співвітчизників за кордоном” із сфер абстрактних теоретичних розробок і приватних думок усе частіше проникає до сфери “великої політики”, перетворюючись на офіційну доктрину певних політичних кіл Росії. З проблеми майже суто культурологічної питання про російськомовне населення України шляхом нескладних комбінацій трансформується в проблему політичну. Прорахунки і недоробки владних структур у галузі внутрішньої політики використовуються в цьому випадку для зміни змістового статусу проблеми – з мовної вона, ніби за порухом чарівної палички, перетворюється на проблему прав і свобод росіян в Україні. Причому негативна оцінка “стану” цих прав і свобод, акцент на “обмеженні” останніх усе частіше стають ключовим пунктом “турбот” чиновників досить високого рангу, включаючи представників Держдуми Російської Федерації і навіть адміністрації Президента Росії.

Що ж до внутрішнього механізму здійснення домінуючого завдання, яке реалізується у рамках “російського” проекту, то він також гранично простий. Його дія побудована на ототожненні російської мови і російської культури з російською державністю. Тому й не дивно, що у рамках даної схеми самий факт російськомовності ставить людину перед дилемою: усіма силами домагатися або возз’єднання України і Росії, або, як мінімум, уведення в Україні подвійного громадянства. Байдуже, до яких наслідків неминуче призведе як перше, так і друге у конкретно-історичній ситуації.

Для безпосереднього ж практичного здійснення даного сценарію зацікавлена сторона використовує відповідні “обгрунтування” і заклики у ЗМІ, включаючи квазінаукові трактати й есе, які настійливо доводять українському читачеві, з одного боку, ілюзорність української нації й української мови як самостійних культурних феноменів, з другого – принадність російського імперського державного “штилю” порівняно з провінційною українською “містечковістю”.

Сценарій інтеграції під егідою Росії є не що інше, як пом’якшений варіант відверто шовіністичного “російського” проекту. Панслов’янська тенденція бере початок, як відомо, від тієї лінії російської філософської думки (Ф. Достоєвський, М. Данилевський, В. Соловйов), що робила акцент не на національному автаркізмі російської культури, а навпаки, на її всесвітньо-домінантному характері.

Необхідно відразу ж зазначити, що подібна орієнтація аж ніяк не виключала і не виключає великодержавного мислення (навпаки, сприяла і сприяє йому), оскільки відзначений універсалізм являє собою замаскований, сублімований у “духовному” вимірі варіант імперського глобалізму. Інша справа, що у сучасному ідеологічному контексті панславізм минулого століття звужується до ідеї східнослов’янського союзу як результату об’єднання трьох народів-братів (російського, українського і білоруського). При цьому саме введення в ідеологічний обіг слів, що підкреслюють сімейні, близькородинні відносини, вказує на заміну “етосу війни” проповіддю любові і гармонії.

Характерним і дуже показовим прикладом розглянутої позиції в контексті проблеми українсько-російських відносин є позиція О. Солженіцина, послідовно викладена в одному з фрагментів останньої книги письменника “Росія в обвалі”, опублікованому у вигляді статті під назвою “Слов’янська трагедія”. Не можна, до речі, не відзначити досить симптоматичний характер як назви самої книги, так і назви опублікованого фрагменту з неї, оскільки і та й інша яскраво відображають кредо письменника, який розглядає факт політичної незалежності великих народів, насамперед українського, мало не як вселенську катастрофу. Порушуються в ній справді болючі питання українсько-російських відносин і непростої взаємодії двох споріднених культур на сучасному етапі їхнього розвитку. Причому пафос підкресленої “об’єктивності” талановитого стиліста породжує бажання вірити, що “слов’янська” позиція письменника є наслідком по-своєму вистражданого своєрідного третейського судді, оптимальним, вдумливим і “неметушливим” поглядом його на заплутаний клубок хворобливих питань і дріб’язкових ідеологічних чвар.

“Будемо зберігати тепле почуття єдиного треслов’янського народу: “А ви, українці, як і білоруси, – все одно наші брати!” [4] – проголошує письменник. Однак проповідь любові і постулат про дивного етнічного кентавра у вигляді “єдиного треслов’янського народу” по суті своїй камуфлює чи не найістотнішу і принципово важливу частину позиції письменника. За ними приховуються його нетерпимість до самої постановки питання про будь-яку незалежність слов’янських народів, нав’язлива ідея союзу під неодмінним протекторатом Росії і відверто великодержавна позиція щодо проблеми Криму (передачу останнього Україні О. Солженіцин кваліфікує як Лиходійство).

Як бачимо, про можливість реалізації “слов’янського” проекту в рамках українсько-російського інформаційного простору ми маємо підстави твердити далеко не тільки у суто приблизному плані. Розглянута вище позиція одного з корифеїв російської словесності та найбільш впливових духовних лідерів Росії є не тільки дуже показовою, а й водночас здатною навести на тривожні міркування вже сьогодні. Якщо представник російської інтелектуально-духовної еліти і, так би мовити, “совість нації” дотримується подібних поглядів, причому не соромиться їх привселюдно викладати, у тому числі звертаючись безпосередньо і до українського народу, то чого в такому разі очікувати від численних, практично нічим не “регламентованих” у морально-етичному плані “варягів” на ниві відносин між Україною і Росією?..

Отже, усі три розглянуті сценарії потенційного, а почасти (як ми мали можливість переконатися) і реального впливу Росії на самосвідомість громадян України через спільний інформаційний простір ставлять за мету формувати негативне ставлення до української незалежності. У функціональному плані вони зорієнтовані, головним чином, на те, щоб зробити притягальним в очах широкої української громадськості ідеал повернення в “союзне лоно” (якого б фактично найменування це “лоно” не набуло в контексті специфіки тієї або іншої конкретно-історичної ситуації), пропонуючи на власний вибір версію фактичного ідеологічного обгрунтування такого повернення.

Зрозуміло, сказане не означає, що принципово неможливі інші (у тому числі й неконфронтаційні) сценарії, у відповідності з якими можуть розгортатися процеси у рамках спільного українсько-російського інформаційного простору. Не означає сказане і того, що конкретно-історична ситуація складеться неодмінно таким чином, коли реалізація одного з розглянутих сценаріїв з необхідністю перетвориться з потенційно можливого на ймовірний.

Таким чином, йдеться про те, що серйозна аналітична робота, яка є неодмінною умовою ефективного функціонування будь-якого державного механізму, повинна включати завчасний, упереджуючий розгляд усіх скільки-небудь небезпечних у прогнозованому майбутньому ситуативних варіантів, тобто таких варіантів, які реально або потенційно здатні призвести до дестабілізації обстановки в державі. У даному ж конкретному випадку підвищеною має бути увага до спільного українсько-російського інформаційного простору і тих процесів, що у його рамках відбуваються і які безпосередньо пов’язані з тривожними явищами і фактами.

Аналіз ситуації, що склалася, переконує: нині не тільки існує, а й стала добре помітною тенденційність значних масивів інформації, які втягуються російською стороною в процес функціонування у рамках українсько-російського інформаційного простору. Причому подібна тенденційність найбільшою мірою проявляється не стільки, можливо, у появі до кінця відвертих матеріалів, аналогічних, скажімо, статті О. Солженіцина, скільки у самому факті практично повної відсутності спроб з боку російських авторитетних інституцій зробити скільки-небудь виважений змістовний аналіз цих проявів і тенденцій, так само, як і дати належну оцінку їх негативним, відверто руйнівним наслідкам у процесі формування зовнішньополітичного курсу Росії стосовно історичних реалій пострадянського періоду.

Практично ми не маємо жодного прикладу (!) серйозної публікації російських політологів, культурологів, філософів, журналістів, у якій би державна незалежність України аналізувалася не з позицій великоросійської “дружби”, а з установкою на істинно партнерські відносини двох суверенних держав. І як наслідок – сама російська суспільна думка виявляється абсолютно не готовою до подібного співробітництва, вона продовжує репрезентувати реальний культурний обмін між нашими країнами винятково, скажемо так, у термінах ідеологічного тиску. А це завдає серйозних збитків як українсько-російським взаєминам, так і національній безпеці обох держав.

У той же час, розглянуті закономірності і потенційні погрози аж ніяк не дають підстав робити постійні висновки про те, що спільний українсько-російський інформаційний простір має бути зруйнований. Йдеться про інше – своєрідність цього феномена потребує насамперед ретельного вивчення. На нашу думку, необхідно усвідомити і належним чином систематизувати процеси, що відбуваються у рамках такого простору, з урахуванням багатьох змістових, формальних, функціональних і т.п. критеріїв. Серед яких є основними, безсумнівно, критерії функціонального плану, саме з допомогою їх можна визначити й оцінити наслідки усіх тих процесів, що сприяють або перешкоджають самостановленню і самоутвердженню України в статусі незалежної держави.

Так, незаперечним є те, що:

· саме за допомогою спільного українсько-російського інформаційного простору Україні значною мірою вдається підтримувати досить високий рівень освіти, науки і культури;

· саме за допомогою спільного українсько-російського інформаційного простору Україні вдається (принаймні, у неї є така можливість) з найменшими витратами сил і коштів “транслювати” практично будь-які інформаційні масиви як у світовий інформаційний простір, так і навпаки – зі світового інформаційного простору;

· саме за допомогою спільного українсько-російського інформаційного простору Україна в принципі (!) здатна здійснювати необхідний вплив на будь-які сфери українсько-російських відносин.

Однак настільки ж незаперечним є й те, що:

· саме завдяки спільності українсько-російського інформаційного простору Росія має можливість істотно впливати на будь-які, в тому числі політичну й ідеологічну сфери українсько-російських відносин, що не виключає спроби реалізації і таких, зокрема, цілей, які суперечать завданню збереження України у статусі незалежної держави.

Це означає, що вирішення проблеми спільного українсько-російського інформаційного простору зумовлене розробкою і реалізацією стратегії ефективного використання даного простору при одночасному максимальному зниженні рівня неминучих негативних наслідків такого використання. Вирішення цього завдання і є стратегічною метою України у зазначеній сфері.

Необхідно передусім розірвати порочне коло, що утвердилося у свідомості як українських, так і російських націонал-радикалів і перетворилося на пропагандистське кліше по обидва боки українсько-російського кордону. Йдеться про відверто помилкову тезу, яка щоразу виникає у результаті вже згадуваного ототожнення відповідної мовно-культурної ідентифікації індивіда та його нібито проросійської орієнтації (згідно з даною тезою, кожен індивід, що віддає перевагу в побутовому спілкуванні російській мові, автоматично переходить до розряду представника “російської діаспори” і потребує “захисту” з боку Росії).

Причому, для того, аби усунути потенційне внутрішньо- і зовнішньополітичне тертя на грунті свідомо або несвідомо “культивованої” українсько-російської біполярності, необхідно у першу чергу:

· змінити один з вихідних концептуальних постулатів формування української державності, помінявши етнічний принцип національної самоідентифікації громадян України на державно-територіальний;

· на основі зміненого у такий спосіб концептуального постулату, зняти опозицію “корінна нація – національні меншини” за допомогою конституювання положення про те, що будь-який громадянин України, що визнає українські закони, належить до корінної української нації, незалежно від етнічного походження.

Переглянута у такий спосіб фундаментальна теоретична і законодавча база формування української державності дасть можливість переглянути і політику ототожнення російської культури з іноземною з усіма практичними наслідками, що з цього випливають. А це означає, що в Україні будуть створені реальні й істотні передумови не тільки для максимально ефективного використання українсько-російського інформаційного простору, а й для нейтралізації діяльності націонал-радикалів по обидва (!) боки українсько-російського кордону.