Воєнна поразка в Абхазії болісно позначилась на грузинській національній гордості. Грузинська сторона докладає усіх зусиль, щоб встановити контроль над територією Абхазії, залучаючи до цього процесу як держави СНД, так і світове співтовариство. На першому засіданні Ради національної безпеки Грузії було визначено найневідкладніші проблеми, які мусять вирішуватися у найближчому майбутньому. Е. Шеварднадзе зазначив, що передусім слід завершити розробку Концепції національної безпеки, яка включає в себе і стратегію розв’язання абхазького конфлікту.

Конфлікт в Абхазії – не тільки грузинська проблема. Як джерело нестабільності в усьому Кавказькому регіоні він тією чи іншою мірою зачіпає інтереси багатьох етнічних та політичних груп. Прямо чи опосередковано у протистояння було втягнуто Грузію, Абхазію, Росію, північнокавказькі республіки, Вірменію та Туреччину.

Абхази тривалий час були тісно пов’язані з грузинами, маючи досить умовну (за радянських часів) автономію, однак вони зберегли національну ідентичність та значною мірою “націоналізовані” місцеві владні структури. Більшість ключових посад в адміністрації автономії посідали саме етнічні абхази. Основною специфікою формування місцевої влади був протекціонізм, до того ж за партійним принципом. Це призвело до утворення міцного прокомуністичного апарату, що й при керівництві президента З. Гамсахурдіа всіляко виявляв свою нелояльність до Грузії. В час, коли більшість грузинів прагнула досягти незалежності часто ціною політичної конфронтації, абхазьке ке-рівництво, спираючись на підтримку комуністів тодішнього Радянського Союзу, почало зближення з представниками його Збройних сил, втручання в конфлікт яких згодом принесло перемогу Аб-хазії. Невиважена національна політика уряду З. Гамсахурдіа викликала вибух націоналізму на заході країни. Протистояння посилювалося як з боку грузинських праворадикалів, так і з боку абхазів.

Ситуація загострилася із введенням грузинських військ в Абхазію. З 1 липня 1992 року, після встановлення дипломатичних стосунків Тбілісі з Москвою, розпочався процес визнання Грузії провідними державами світу. Це стало приводом для встановлення контролю за усією територією країни, але з втручанням в конфлікт гірських народів Кавказу (традиційних союзників Абхазії) ситуація стала некерованою.

Почалася конфронтація за участю не лише кавказьких народів, а й ісламського світу. Позиція Росії стала ще одним фактором розгортання конфлікту. Тоді, коли Грузія відмовилася вступати до СНД, а Абхазія усіляко виявляла свою лояльність до Москви, остання почала зближення із Сухумі. Однак після падіння режиму З. Гамсахурдіа новий лідер Грузії Е. Шеварднадзе спробував урятувати країну від громадянської війни, розпочавши прямі переговори, але на той час значні військові сили вже було втягнуто до конфлікту. Нездатність здійснювати реальне управлі-ння військовими формуваннями, відсутність єдиної позиції грузинського керівництва щодо Абхазії призвели до втрати контролю за ситуацією та стихійних збройних сутичок між підрозділами грузинської армії та абхазькими сепаратистами.

Позиція Абхазії у конфлікті відзначається крайнім радикалізмом, більшість її населення не вірить у можливість проведення паритетних переговорів, що зумовлено передусім жорсткою позицією грузинського керівництва щодо його основних вимог: включення Абхазії до складу Грузії й повернення 300 000 біженців, що втричі перевищує населення самої Абхазії.

Слід зазначити, що грузинське населення Абхазії є порівняно неавтохтонним, хоча традиційно грузини становили більшість її населення.

В умовах конфлікту сторони стикаються не лише з розбіжністю інтересів, але й з розбіжністю інтерпретацій подій, оскільки населення Абхазії сприймає законні (з точки зору міжнародної практики) вимоги грузинської сторони як невиправданий тиск та спробу повернути території, що не належать Грузії. У той же час кожна наступна спроба Тбілісі хоча б якось відстояти власні інтереси, пропагуючи ідею об’єднання всіх народів Грузії в єдину державу, використовуючи при цьому як історичні, так і політичні прецеденти, натикається на обурення, що призводить до все більшого загострення ситуації. Незважаючи на максимально прийнятні умови автономії, абхази не сприймають ці пропозиції як виправдані, що далі поглиблює кризу.

Як зазначають оглядачі, головна роль у вирішенні абхазького конфлікту належить Росії, що й стало причиною певної напруженості у грузинсько-російських стосунках. Грузинське керівництво неодноразово було незадоволене процесом його врегулювання, намагаючись при цьому максимально використати потенціал світового співтовариства. З одного боку, Тбілісі зацікавлений у надійних грузинсько-російських взаєминах, а з другого, опосередковано, в обмеженні присутності, а отже і впливу Росії в регіоні, що поступово призводить до стагнації відносин між двома країнами і відповідно змушує Москву жорсткіше відстоювати власні інтереси. Дедалі частіше в Грузії вищі посадові особи заявляють про необхідність перегляду відносин з Росією, яка, на їхню думку, є тією силою, що ініціювала, а тепер контролює сепаратистські сили на території Грузії.

Грузинське керівництво готове продовжувати курс на стратегічне партнерство з Росією, але за умови, що Грузія відновить свою територіальну цілісність, тобто Росія насправді буде розглядати Абхазію як складову частину Грузії.

У даному випадку зацікавленість грузинської сторони у співробітництві з Росією полягає в тому, що це може вирішити абхазьку проблему, адже, крім Росії, в Абхазії немає надійного союзника. Москві ж дружні відносини з Тбілісі дають змогу збільшити кількість одиниць військової техніки на Кавказі (використовуючи грузинську квоту за угодою по флангових озброєннях). Однак усе це може відбутися не раніше, ніж Грузія відновить свою територіальну цілісність.

Сама Росія дедалі більше втрачає свій вплив у регіоні. Це пов’язано із загостренням ситуації на Північному Кавказі, народи якого проводять все більш незалежну політику, що формується на тлі постійних етнічних конфліктів. Останні загрожують зруйнувати хисткий баланс у всьому регіоні. При загостренні ситуації на Північному Кавказі Росія значною мірою втратить контроль за регіоном, що буде прецедентом для виникнення сепаратистських настроїв на інших територіях РФ. Тому російське керівництво закликало Тбілісі прискорити процес інтеграції на двосторонній основі, що, ймовірно, може врятувати авторитет Москви, яка взяла на себе місію щодо забезпечення стабільності в регіоні.

Безпосередньо зацікавлене в отриманні необхідної кількості озброєнь, що згодом мають перейти у власність Грузії, її керівництво підписало договір про розміщення російських військових баз на своїй території, положення якого передбачали відновлення територіальної цілісності Грузії, допомогу Росії при створенні грузинської армії, ліквідації озброєнь, що належать сепаратистським силам. Жодну з цих умов досі не виконано.

Абхазія вбачає в Росії запоруку власної незалежності; Грузія сподівається на вирішення проблеми територіальної цілісності при посередництві останньої. Однак Росія сама перебуває у певній залежності від вирішення абхазької проблеми.

Е. Шеварднадзе неодноразово заявляв, що поки не буде відновлено територіальну цілісність Грузії, парламент республіки не ратифікує угоду щодо російських баз на грузинській території. Вже сьогодні Грузія відіграє важливу роль у системі регіональної безпеки та політичних комунікацій, налагоджуючи двосторонні відносини з Туреччиною, Азербайджаном та з країнами клубу “Друзів Грузії”, тобто створюючи багатополярну систему зовнішньої політики, що дозволяє їй впливати на ситуацію в регіоні.

Тому грузинський парламент, різні політичні партії та деякі вищі посадові особи все частіше ставлять питання про виведення з території Грузії всіх російських військ. Крім того, розглядається можливий вихід з СНД, до якої Грузія вступила, сподіваючись з її допомогою (і насамперед Росії) врегулювати абхазьку проблему. Таким чином, Грузія у подальшому буде дедалі більше покладатися на двосторонні стосунки з країнами СНД, серед яких Україна становить для неї основний політичний інтерес.

Першим конкретним кроком грузинського керівництва щодо перегляду стосунків з Росією стала відмова Грузії підписати проект декларації стосовно принципів встановлення та підтримання режиму зовнішніх кордонів СНД, а також низку інших документів, що були запропоновані на засіданні Ради командувачів прикордонних військ СНД 12 вересня 1996 р. у Тбілісі.

31 жовтня 1996 р. представники 17 малочисельних, але радикально налаштованих політичних організацій та партій Грузії створили в Тбілісі “Комітет з деокупації Грузії”. У прийнятому статуті та декларації зафіксовано, що організація буде діяти доти, доки останній військовослужбовець ЗС Росії не залишить територію Грузії. Комітет також буде пропагувати ідею вступу Грузії до НАТО. А наприкінці 1996 р. парламентська фракція “Націонал-демократ” запропонувала на розгляд парламенту Грузії проект закону про захист територіальної цілісності Грузії. Один з пунктів проекту вимагає негайного виведення з території республіки не тільки миротворчих сил, а й усіх російських військ. Фракція також виступила з пропозицією анулювання угоди “Про співробітництво та добросусідські відносини між Грузією та Росією” і договору про вступ Грузії до СНД.

Грузія була змушена почати активний пошук інших можливостей для завершення реорганізації своїх Збройних сил та розбудови ефективної економіки. Найвірогіднішими кандидатами для військово-технічної співпраці могли стати Туреччина, враховуючи її зацікавленість у реалізації власних інтересів у регіоні, та НАТО. Відчуваючи загрозу втрати Грузії як партнера, нове керівництво міністерства оборони РФ відновило співпрацю з її військовим керівництвом.

Загострення суперечностей з РФ призвело до того, що 2 жовтня 1996 року парламент Грузії звернувся до президента республіки з проханням створити надзвичайну державну комісію з метою вивчення усіх аспектів розвитку сучасних грузинсько-російських відносин та розгляду питання щодо можливості зміни зовнішньополітичного курсу Грузії в бік зближення із західними країнами.

У зв’язку з цим керівництво країни розпочало процес активного реформування Збройних сил. Цьому сприяє і той факт, що у середині липня 1996 року конгрес США зняв ембарго на продаж зброї 5 країнам, у тому числі й Грузії, тобто у неї можуть з’явитися альтернативні джерела озброєння армії у межах визначених їй квот.

Розгортання конфлікту та неспроможність Росії вирішити його призведуть до подальшого зростання напруженості в Грузії. Це викличе ще більший тиск на уряд з вимогами зайняти жорстку позицію щодо вирішення конфлікту з подальшими вимогами негайного виводу усіх російських військ з території Грузії. Крім цього, незважаючи на досягнуті за посередництвом Росії домовленості між Сухумі та Тбілісі щодо неприпустимості застосування сили, зберігається небезпека відновлення збройної конфронтації, оскільки з часом праворадикальні сили з обох боків розігруватимуть абхазьку карту для посилення власного політичного впливу; а реальних можливостей вирішити конфлікт шляхом переговорів поки що немає через непримиренні позиції сторін.

Відсутність активних політичних кроків з боку Росії призведе до зростання ролі північнокавказьких республік, що згодом можуть утворити стійкий політичний союз з Абхазією, спрямований передусім проти Грузії, а згодом і проти Росії. Тому Москва, ймовірно, вимагатиме продовження мандату російських миротворчих сил в Абхазії з метою подальшого контролю над Грузією і запобігання зростанню ролі північнокавказьких республік.

Незважаючи на небезпеку загострення суперечностей на Північному Кавказі, Росія може продовжити затягування вирішення абхазької проблеми на користь Грузії. Це підштовхуватиме її до зближення із західними країнами, передусім з Туреччиною та США, що призведе до зростання ролі останніх у регіоні.

Позиція інших закавказьких республік буде більш поміркованою, зокрема Вірменія виступатиме за створення гнучкої моделі вирішення конфлікту. Згодом вона спробує застосувати досвід Грузії для вирішення проблеми Нагірного Карабаху. Туреччина, ймовірно, у подальшому не втручатиметься у конфлікт, зберігаючи при цьому дружні стосунки з Грузією.

Для України конфлікт в Абхазії, як і інші етноконфлікти на території Грузії, становить значну небезпеку, оскільки зачіпає її національні інтереси. На сьогодні Грузія є найбільш перспективним партнером України у Закавказзі, який згодом може підтримувати її інтереси не лише на Кавказі, а й в усьому Чорноморському регіоні. До того ж через територію Грузії проходять стратегічно важливі для України транспортні комунікації. Однак нестабільна політична ситуація в цій країні може завдати шкоди українським інтересам у регіоні. Стаючи на той чи інший бік, Україна прямо чи опосередковано втягується у конфлікт, навіть якщо це не відповідає її безпосереднім інтересам, оскільки на сьогодні Київ не підтримує прямого контакту з Абхазією, маючи до того ж недостатні важелі для здійснення політичного впливу на жодну з конфліктуючих сторін. Україна всіляко підкреслює своє бажання зберегти мир на Кавказі та виступає за швидше вирішення абхазької проблеми. Перспективною стратегією для Києва може стати підтримка позиції Грузії у налагодженні прямого діалогу щодо абхазької проблеми зі сторонами, які безпосередньо беруть участь у вирішенні конфлікту. Зокрема, з країнами-членами групи “Друзі Грузії”, особливо із США та Росією, а також країнами СНД.

Подальша політика України на Кавказі мусить бути спрямована на розширення української присутності в цьому перспективному регіоні, однак лише за наявності стійкої підтримки міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ та інші).