Зовнішні параметри геополітичних змін визначатимуться приєднанням країн Центрально-Східної Європи до НАТО і ЄС, що виступають ядром єврооб’єднавчих процесів.

У нових історичних умовах розширення Північноатлантичного альянсу і Європейського Союзу слід розглядати, з одного боку, як поширення простору стабільності, безпеки і добробуту, а з другого – як реальний шлях природного повернення країн ЦСЄ до нової європейської єдності країн і народів. Таким чином, європейці як на Заході, так і на Сході отримали унікальний шанс остаточно звільнитися від стереотипів минулого і об’єднати свої зусилля заради будівництва нової Європи. Не використати цей шанс було б неприпустимою помилкою.

Цілком зрозуміло, що об’єднавчі процеси в Європі, які впливатимуть на долі сотень мільйонів людей, залишаються об’єктом гострих дискусій. Спектр питань, що обговорюються, досить широкий – від створення нової архітектури європейської безпеки через призму “розширювальних процесів”, реформування самих європейських та євроатлантичних структур у напрямі їх адаптації до нових політичних реалій аж до ставлення громадської думки в країнах щодо їх участі у євробудівництві.

Для України питання європейського вибору не є риторичним. Наша вітчизняна історія наводить чимало яскравих прикладів, які переконливо свідчать, що за своїми історико-культурними, ментальними джерелами Україна завжди належала до Європи.

Разом з тим, у пам’яті українського народу зберігається чимало трагічних моментів, які є вагомим і переконливим аргументом на користь серйозного осмислення власної геополітичної орієнтації і перспективи. Зокрема, можна згадати, що лише у нинішньому столітті Україна заплатила десятками мільйонів життів своїх громадян через свою належність до так званих “зон життєво важливих інтересів” інших держав.

Саме уроками історії та прагненням України повернути свою ідентичність як повноправної європейської держави насамперед керувався Президент України Л.Д. Кучма при визначенні стратегічної мети зовнішньої політики Української держави – інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. Втілення у життя його Указу від 11 червня 1998 р. “Про стратегію інтеграції України до ЄС” має забезпечити нашій державі набуття асоційованого, а згодом і повноправного членства в Євросоюзі.

Таким чином, європейський вибір – це єдиний прийнятний шлях магістрального розвитку України, що відповідає її національним інтересам, волевиявленню народу, який прагне, врешті, повернутися до європейської спільноти, надійно забезпечити своє майбутнє у єдиній демократичній і процвітаючій Європі. Він є логічним і безальтернативним результатом процесу утвердження незалежності нашої держави, формування її зовнішньополітичного курсу.

Варто нагадати, що набуття членства України в ЄС, а також інтеграція до інших загальноєвропейських структур як перспективної мети нашої зовнішньої політики зафіксоване в “Основних напрямах зовнішньої політики України”, схвалених Верховною Радою України у липні 1993 р., а також у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України.

У цьому контексті навряд чи можна зрозуміти позицію деяких політичних сил лівої орієнтації в Україні, які закликають відмовитись від європейського вибору і рухатись у протилежному від Брюсселя напрямі. Досвід країн Центральної Європи та Балтії свідчить, що там інтеграцію до євроструктур підтримують усі політичні партії, у тому числі вчорашні комуністи. Вивчення цього досвіду опонентами стратегічного курсу України на євроінтеграцію, опанування ними європейського мислення, на наш погляд, було б корисним як для них самих, так і для держави.

Сучасна євроінтеграційна модель зовнішньої політики України побудована на двох взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих шляхах її поступового входження до нової європейської спільноти, а саме:

а) інтеграції до європейських і євроатлантичних структур та інституцій;

б) співробітництві з державами ЦСЄ, участі у регіональних (субрегіональних) організаціях і форумах.

Наша євроінтеграційна стратегія пов’язана насамперед з розвитком відносин особливого партнерства з НАТО і ЄС. Це, так би мовити, базовий елемент європейського виміру зовнішньої політики України. У цьому контексті можна стверджувати, що стан практичних відносин з Північноатлантичним альянсом і Європейським Союзом віддзеркалює реальну картину наших зрушень на європейському напрямі.

Розглядаючи процес розширення НАТО і Європейського Союзу через призму поширення демократичних цінностей на Схід, Україна вітає успіхи своїх західних сусідів і партнерів – Польщі, Чехії та Угорщини. Зокрема, вже навесні 1999 р. вони стануть “під парасольку” НАТО. Яких-небудь десять років тому це вважалося б утопією.

Але з урахуванням політичних реалій сьогодення – це природний і закономірний процес. Адже, рухаючись назустріч один одному, НАТО та центрально-східноєвропейські країни переживають етап трансформації, загальними знаменниками якої, на нашу думку, виступають демократія, добробут і безпека.

Щодо трансформації Альянсу та його адаптації до нових умов, то вони вже відбуваються, а їх конкретні результати відчуватимуться, зокрема, на фоні прийняття нової стратегічної концепції НАТО на Вашингтонському саміті. Слід очікувати, що в міру трансформації цього трансатлантичного форуму його роль як найбільш стабільного і ефективного механізму європейської безпеки дедалі зростатиме.

Виведення наших відносин з Альянсом на траєкторію особливого партнерства було забезпечено завдяки Хартії Україна – НАТО, підписаної у Мадриді в липні 1997 р. З позицій сьогодення можна однозначно констатувати: цей історичний документ не виправдав прогнозів песимістів, які вважали його суто політичною декларацією, що підписана українською стороною заради свого психологічного задоволення. Інша справа, що наша дипломатія ще на початку непростих переговорів з Альянсом наполягала на укладенні формалізованого юридично-політичного документа з винесенням на перший план зобов’язуючої частини. Але тоді наші партнери виявилися неготовими зробити такий крок.

Підписання Хартії про особливе партнерство як основоположного документа взаємовідносин Україна – НАТО було б справедливо віднести до зовнішньополітичного активу України, яка тим самим зміцнила свою репутацію як держави – контрибутора загальноєвропейської безпеки. Це, безумовно, й заслуга Альянсу.

В порядку імплементації положень Хартії, яка є нашим безумовним зовнішньополітичним пріоритетом на осяжну перспективу, співробітництво Україна – НАТО набуває належної динаміки, а його механізм уже сьогодні працює на повну потужність. Відбувається також послідовна інституціалізація співпраці.

При цьому розвиток співробітництва в рамках Хартії не зменшує уваги нашої держави до Ради Євроатлантичного партнерства і програми “Партнерство заради миру”. Надаючи всіляку підтримку зміцненню РЄАП та поглибленню програми ПЗМ, Україна вбачає в цьому один з важливих вимірів свого особливого партнерства з НАТО.

З метою координації діяльності міністерств і відомств, причетних до співпраці з Альянсом, створено Державну міжвідомчу комісію (ДМК) з питань співробітництва з НАТО. Президентом України затверджено Державну програму співробітництва з НАТО на період до 2001 р. (ДПС). На спільному засіданні ДМК і Політичного комітету Альянсу відбулася презентація цього документа, високо оціненого нашими партнерами у Брюсселі як унікального за своїм характером і масштабами не тільки для пострадянської держави, але й для усіх країн – учасниць програми ПЗМ. На думку членів НАТО, Програма може слугувати моделлю для інших держав, що прагнуть поглиблювати відносини з Альянсом.

Державна програма співробітництва з НАТО охоплює співпрацю не тільки у політичній, військовій та військово-політичній, але й науковій, екологічній та інших сферах. Нею передбачається налагодження безпосередніх зв’язків між міністерствами і відомствами України та відповідними структурами НАТО. У цілому до співпраці з Альянсом залучено понад 20 міністерств і відомств.

На засіданні Комісії Україна – НАТО, яке відбулося у Брюсселі 8-9 грудня 1998 р. на рівні міністрів закордонних справ, був підписаний Меморандум щодо заснування офісу зв’язку НАТО в Україні. Разом із схваленням ДПС-2001 він символізує вихід відносин особливого партнерства України з НАТО на новий рівень.

Підтримуючи сповідувану НАТО політику “відкритих дверей”, а також право будь-якої держави вступити до цієї військово-політичної структури, Україна разом з тим не ставить поки що у практичну площину питання про своє членство в Альянсі.

Керуючись прагматичним підходом і реальною оцінкою ситуації, ми повинні визнати: до вступу України в Альянс не готове насамперед НАТО. Крім того, подібний крок України міг би викликати неадекватну реакцію деяких сусідніх держав. Саме тому Україна демонструє високу відповідальність, чітко усвідомлюючи, що власну безпеку не можна будувати без урахування інтересів інших держав. У той же час саме Україна і НАТО визначатимуть, коли і як наша держава скористається своїм правом на забезпечення належної власної безпеки.

Паралельно з Північноатлантичним альянсом динамічно розвиваються відносини стратегічного партнерства з Європейським Союзом. Наше прагнення стати у перспективі повноправним членом ЄС і пріоритетне завдання – набути асоційованого членства як першого кроку на даному шляху, продиктовані зростаючою роллю цього осередку стабільності й добробуту в формуванні майбутньої спільноти європейських країн і народів.

У цьому контексті співробітництво з Європейським Союзом має стати вагомим стимулом подальшого реформування політичних та економічних структур і разом з тим важливим фактором соціальної злагоди в українському суспільстві. Адже сьогодні ЄС дає світові приклад забезпечення соціального захисту людини. Не менш важливим є і те, що реалізація стратегічної мети України щодо Євросоюзу буде гарантією того, що вона не опиниться за бортом євроінтеграційних процесів.

Головним змістом відносин Україна – ЄС на сучасному етапі є виконання Угоди про партнерство і співробітництво, яка набула чинності 1 березня 1998 р. Належному вирішенню цього завдання має посприяти широка інфраструктура співпраці з Євросоюзом.

Зокрема, заснована і активно працює Українська частина Ради з питань співробітництва на чолі з Прем’єр-міністром. Президентом України затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС, розпочато її виконання відповідними міністерствами і відомствами. З метою синхронізації українського законодавства з правовою системою Євросоюзу створено Міжвідомчу координаційну Раду з адаптації та Центр порівняльного права.

Таким чином, Україна не тільки декларувала свій намір, але, виконуючи умови ЄС, робить цілеспрямовані практичні зусилля щодо поступового наближення до нього. Саме у цьому напрямі, зокрема, здійснюються заходи по реформуванню української економіки.

Разом з тим, не перебільшуючи наших досягнень на цьому шляху, Україна, природно, хотіла б почути чітку заяву з боку Євросоюзу про підтримку її стратегічного курсу на вступ до ЄС. Саме такий сигнал з Брюсселя, так само, як і опрацювання ним довгострокової стратегії відносин з Україною, на нашу думку, могли б стати своєрідним каталізатором процесу консолідації громадськості України навколо ідеї євроінтеграції і забезпечити однозначне бачення обнадійливої перспективи наших взаємовідносин.

Відсутність офіційної реакції ЄС щодо серйозного наміру України можна вважати головним, але не єдиним проблемним питанням у відносинах Україна – Європейський Союз. Тісно пов’язані з ним питання небажання ЄС залучити Україну до роботи євроконференції, відсутності позитивної відповіді на пропозиції нашої держави про створення зони вільної торгівлі, а також надання Україні статусу держави з ринковою економікою при проведенні антидемпінгових розслідувань.

Наша стратегія співробітництва з ЄС спирається на те, що Україні потрібно буде пройти шлях еволюційного, поетапного поглиблення стосунків. Утім, не треба бути професійним політиком, щоб зрозуміти, що це – шлях назустріч один одному. Тому, демонструючи на практиці всебічне прагнення розвивати співробітництво з Євросоюзом, Україна має право очікувати адекватних конкретних дій, у тому числі по відкриттю ринків країн – членів ЄС для вітчизняних товаровиробників, скасуванню імпортних квот, збалансуванню торговельних потоків, пошуку компромісу щодо спільного розв’язання інших актуальних питань.

Окремої уваги заслуговує “візова” тематика. Разом з терміном “розподільні лінії” вона не випадково стала невід’ємним атрибутом дискусій навколо розширення НАТО і ЄС. Адже, підтримуючи майбутній вступ наших західних сусідів до Євросоюзу, ми разом з тим добре усвідомлюємо потенційну загрозу існуючій спрощеній процедурі перетину кордонів з ними. Введення візового режиму відповідно до Шенгенської угоди, безумовно, завдасть відчутної шкоди подальшому розвитку економічних і гуманітарних зв’язків України з державами Центральної Європи.

Відомо, що у минулому поїздки за кордон були привілеєм лише елітної частини суспільства. Сьогодні парадокс полягає у тому, що країни, які справедливо критикували тоталітарний режим за створення “залізної завіси”, схоже, самі обирають подібний шлях. Це важко ув’язується з концепцією просування демократичних цінностей Заходу у східному напрямі...

Досвід ряду держав Центральної Європи (зокрема Угорщини та Австрії), які перебувають на різних “поверхах” європейської інтеграції, свідчить, що збереження безвізового режиму відповідає інтересам не тільки цих держав, але й усієї Європи. Саме під таким кутом зору ми розглядаємо переговори за участю представників України, Польщі, Угорщини, Чехії, а також ЄС з метою колективного розв’язання цього актуального питання.

Взагалі з урахуванням вищенаведених та інших чинників, у тому числі досвіду євроінтеграції, варто очікувати, що в осяжній перспективі ЦСЄ перетвориться на один з найбільш динамічних, привабливих і разом з тим чутливих регіонів континенту. Тому в інтересах усієї Європи необхідно зберегти і зміцнити клімат добросусідства і довіри, нарощувати потенціал рівноправного, партнерського співробітництва як важливого фактора європейської та регіональної стабільності і безпеки.

З цієї точки зору було б великою помилкою недооцінювати регіональний вектор інтеграції України до провідних європейських структур. Навпаки, в міру створення “критичної маси” у розвитку євроінтеграційних процесів його роль у вирішенні загальноєвропейських справ дедалі зростатиме.

Як Центрально-Східноєвропейська і Чорноморська держава, Україна активно розвиває співпрацю з існуючими регіональними організаціями і структурами – Центральноєвропейською ініціативою, Організацією Чорноморського економічного співробітництва, Радою держав Балтійського моря та ін.

З трансформацією ЧЕС у регіональну економічну організацію було створено сприятливі умови для інтеграції природних ресурсів країн Чорного і Каспійського морів до індустріальних потенціалів держав Центральної та Східної Європи. Роль України як з’єднуючої ланки між ЄС, що розширюється, та Чорноморсько-Каспійським регіоном важко переоцінити. Економічним стрижнем співробітництва слугуватиме реалізація “проекту XXI століття” транспортування каспійської нафти територією України до Європи. Разом з проектом євроазійського транспортного коридору та мультимодального транспортного коридору між Балтійським і Чорним морями – це реальний шлях до створення принципово нової геоекономічної ситуації у наступному столітті.

Активно взаємодіючи в рамках регіональних форумів та ініціатив (“трикутників співпраці”, Єврорегіонів та ін.), Україна підтримує ідею їх гармонізації. Одночасно ведеться пошук нових можливостей для нарощування потенціалу регіональної співпраці. У цьому контексті ми надаємо великого значення реалізації пропозиції Президента України про проведення у вересні 1999 р. Балто-Чорноморського саміту. На нашу думку, цей представницький міжнародний форум стане вагомим внеском у будівництво об’єднаної Європи, вільної від розмежувальних ліній.

Закріплюючи позитивні тенденції на європейському напрямі зовнішньої політики, Україна разом з тим не має наміру знижувати “планку” політичних і економічних відносин з сусідніми державами, у першу чергу Російською Федерацією. Це суперечило б як національним інтересам України, так і самій логіці загальноєвропейського процесу. Не випадково наш європейський марафон ми розпочали з остаточного врегулювання цивілізованим шляхом спірних проблем з сусідами.

Варто зазначити, що глобалізація політичних, економічних та фінансових проблем, сьогодні, як ніколи, потребує консолідації наших зусиль для спільної відповіді викликам сучасності. Приклади такої плідної співпраці вже є. Зокрема, створення українсько-російської “антикризової групи” з метою оперативного реагування на негативні наслідки світової і російської фінансової кризи, проведення регулярних консультацій керівництва України та інших держав, у тому числі СНД, з цієї актуальної тематики.

У цьому контексті взаємодія України з європейськими структурами і державами дозволяє їй по-новому оцінювати власні можливості щодо співробітництва з країнами – учасницями СНД. Розвиток традиційних взаємовигідних зв’язків з цими державами не тільки не віддаляє нас від нашої стратегічної мети, а, навпаки, доповнює потенціал співробітництва з Заходом, зміцнюючи таким чином європейське тяжіння України та її свідомий політичний вибір.

Не буде перебільшенням стверджувати, що Україна прийняла європейський виклик і у 1998 р. помітно наблизилась до Європи. Це значною мірою – безумовний результат проведення цілеспрямованої, послідовної та конструктивної зовнішньої політики.

Разом з тим досягнуті позитивні зрушення не можуть бути підставою для самозаспокоєння. Більше того, спираючись на них, необхідно крок за кроком впевнено рухатись уперед, торуючи безальтернативний шлях до об’єднаної Європи XXI століття.