Серпневі події в Росії ставлять на порядок денний проблему політичної економії національної безпеки. Політичні та економічні форми і засоби забезпечення національної безпеки визначаються системним характером, коли політична безпека демократичних інституцій має надійне економічне підгрунтя в ефективному економічному відтворенні, зростанні ВВП, а економічна безпека не може перебувати на належному рівні без політичних інституцій і демократичних процедур вироблення ефективних економічних рішень, надійних соціальних гарантій та інших чинників суспільно-політичної стабільності суспільства. Інакше кажучи, можна водночас говорити як про політичну економію, так і про політичну економію безпеки, що зосереджує увагу на політичних інституціях і демократичних процедурах вироблення економічної стратегії, на політичній організації бюджетного процесу, політичному підгрунті монетарної та податкової влади держави, на конверсії економічної влади держави (монетарної, бюджетної, податкової) у демократичний політичний процес. У центрі політекономії національної безпеки знаходяться економічна політика та співвідношення між демократією і державою. Уроки російської кризи можуть бути повчальними для України.

Призначення Є. Примакова прем’єр-міністром РФ знаменує не лише закінчення локальної політичної кризи, яка була викликана відставкою уряду С. Кирієнка. Аналіз подій, що привели до цього призначення, свідчить про завершення цілого періоду в історії Росії – періоду раннього посткомунізму.

Б. Єльцин залишається діючим Президентом Російської Федерації, але зміни політико-економічної моделі розвитку країни свідчать про вибір нового шляху розвитку, який буде, очевидно, уособлений іншими політичними діячами.

Російська криза – це перша на пострадянському просторі ендогенна криза відтворення, яка виникла вже на базі політико-економічної моделі посткомуністичного транзиту, на відміну від політико-конституційної кризи 1993 р. або фінансової кризи жовтня 1994 р. Повернення до багатопорядкової інфляції було неприпустиме передусім з політичних міркувань, оскільки гіперінфляція початку 90-х років асоціювалася з нестабільністю та неефективністю влади й суперечила антиінфляційному консенсусу її з населенням. Оскільки основним індикатором економічної стабільності був валютний курс, то економічна і політична динаміка замикалася на динаміці обмінних курсів національної валюти.

Курсова незмінність формувала стабільність:

· соціальну;

· політичного режиму, політичної та адміністративної еліти;

· іноземних інвестицій;

· фінансових потоків та формуванння олігархічних фінансових груп;

· “партії влади”;

· стратегій опозиції, які можна було передбачити та протидіяти їм.

Обмінний курс стає комплексним цифровим показником ефективності державної влади та соціальної лояльності мас, що досягається за рахунок неявної відмови від глибинного реформування. Слабка посткомуністична влада не наважується на порушення хиткого балансу і тому обмежує власну активність фінансовою сферою, а “вдячний” народ за умов відсутності структурних реформ відповідає терпінням. Отже, підтримання курсу замінює структурне реформування як таке. Ціною (як у прямому, так і у переносному значенні) такого забезпечення стабільності було нарощування зовнішнього та внутрішнього боргів. Бюджет усе більше перевантажувався, беручи на себе всі соціальні, політичні та економічні витрати. Фіскальний “залізний трикутник”: борг – курс – бюджет став своєрідною інтегральною частиною політичної системи. Порушення валютного курсу зруйнувало баланс політико-монетарних чинників стабільності політичного режиму.

В цій ситуації “партія влади” почала диференціюватися, вона опинилась у політичному вакуумі. Опозиція стала агресивнішою, стратегічно мобільною. Почав розриватися негласний антиінфляційний соціальний контракт між “партією влади” і населенням.

Держава Б. Єльцина стала банкрутом: зовнішні та внутрішні неплатежі, “розбігання” регіонів, втрата довіри до уряду. Держава втратила кредитоспроможність. Тому збіг у часі політичної та фінансової криз у Росії лише зовні виглядає прикрою випадковістю.

Крах адміністративно-монетарної моделі суспільства викликав необхідність зміни і самої системи державної влади. Побудована на стратегії державних позичок та експлуатації природних монополій, ця система захиталася, як тільки почали падати ціни на нафту, а привабливість державних короткочасних зобов’язань уже серйозно не сприймалася. Заміною В. Черномирдіна на С. Кирієнка почався пошук “нових форм”. Діяльність нового прем’єра, яка грунтувалася на технократичних принципах “системності” в економічних підходах, прискорила руйнування встановленої політико-економічної моделі. С. Кирієнко опинився у політичній ізоляції, а Президент РФ залишився без ешелонованого інституціонального захисту у вигляді політичної партії, міцної держави та лояльного державного апарату. За таких обставин Б. Єльцин уже не зміг бути політичним прикриттям Кабміну С. Кирієнка.

З розпадом економічних основ системи існуючих політичних гарантів її збереження виявилося недостатньо, до того ж свою роль зіграла хвороба Б. Єльцина, вольова присутність якого досі була основним як консервуючим, так і мобілізуючим фактором. Зміни набули такого характеру, що спроба єльцинської реставрації, надання режиму другого дихання в особі В. Черномирдіна швидко провалилася. Вичерпання первісного реформаторського імпульсу, що знайшло символічне втілення у політичному згасанні Б. Єльцина, призвело до зростаючого усвідомлення необхідності конституційних змін політичного та економічного порядку.

Президентська система, підтримуючи виконавчу та законодавчу владу, прирікає уряд на певний правовий дискомфорт, а тому виявлення її сильних сторін потребує певного рівня політико-економічної стабільності. На етапі реформування законодавчий супровід реформ може здійснюватися або за підтримки з боку харизматичної постаті президента, або через лобістські структури, які у Росії включають членів Думи і так званих олігархів. Створюється особлива політико-фінансова реальність: економічною опорою влади виступає фінансово-спекулятивний сектор, який виявляє свою політичну іпостась через політико-спекулятивний сектор, пов’язаний з впливом фінансової олігархії на владу. Внаслідок цього віртуальна економіка переходить у віртуальну політику. Відрив від реального виробництва призводить до замикання політики на самій собі, до формування самодостатнього політико-ігрового кола, віддаленого від реальних потреб суспільного відтворення.

Грошові потоки в умовах первісного посткомунізму – це своєрідне монетарне прикриття, яке пригнічує всі види інституціональних ресурсів, що можуть давати політиці умови для відтворення. Коли внаслідок кризи ключові учасники регулювання фінансово-грошових потоків – виконавча влада та олігархічні структури – виявляються неплатоспроможними, домінуючі позиції переходять до тих політичних сил, які спираються на партійні організації або на інституціональні ресурси (Держдума). Втрата впливу як з боку лобістів, так і з боку політично і фізично слабкого Президента дає опозиції шанс використати кризу у власних цілях.

Усвідомлення переваг, які отримує опозиція, підштовхує її до активізації кризових факторів. Тут простежуються елементи планування, свого роду керування кризою. Спочатку формується певна криза “низів” – шахтарські страйки, виступи бюджетників тощо. Потім або навіть одночасно – криза “верхів”: парламентський натиск на уряд і президента. Постійне розхитування ситуації є способом формування кризи у “верхах”, коли політичні еліти охоплює паніка. Криза “низів” виступає тлом, на якому розгортається криза політичних еліт. Розгортається політико-системна криза, ліберально-реформаторське крило партії влади відступає.

Зусилля консервативної опозиції та олігархів, що до неї приєдналися, спрямовуються на применшення ролі адміністрації Президента й вибиття з-під його ніг урядової платформи. Завдання – ізолювати “партію влади” від Президента, а потім усунути її саму, тобто залишити главу держави в інституціонально-політичній самоті, а згодом відправити у відставку. Президента атакують як праві, так і ліві, вкладники та бюджетники, зростає інституціональний тиск з боку Держдуми, зовні тиснуть іноземні інвестори.

Ця стратегія стає дієвою тоді, коли президентська посада укорінена на мікрорівні плебісцитарної підтримки електорату і на макрорівні інституціональної підтримки держапарату, у той час як мезорівень без розгалуженої партійно-політичної бази виявляється проваленим. Криза “внизу” сприяє розмиванню соціальної бази, а криза “вгорі”, тобто криза вертикалі влади, відсікає всі можливості її впливу на суспільство.

По суті, Є. Примаков виявився єдиною кандидатурою Б. Єльцина, здатною стабілізувати політичну ситуацію в країні й розвести основних “гравців” по кутах політичного рингу.

Ідея формування “політичного” уряду, який користується підтримкою парламенту, належить до концептуально-риторичного комплексу, що відрізняється від попереднього за всі роки правління Б. Єльцина. У такій схемі Президент відходить на другий план, а політичний режим перетворюється з президентської республіки на прем’єрську в межах чинної Конституції.

Вибір кандидатури, яка могла б очолити такий уряд, отримати від еліти згоду на майбутні перетворення й у той же час не допустити розриву у спадкоємності влади, був непростим завданням. Епоха Б. Єльцина не могла завершитися постаттю В. Черномирдіна, оскільки В. Черномирдін – плоть од плоті цієї епохи, представник сировинного комплексу, навколо якого будувалася вся зовнішня та внутрішня політика. Здійснювана монетарно-сировинна капіталізація не тільки диктувала специфічне наповнення політики, а й виводила на перший план постаті, які цю політику відтворювали. Амбіційність Ю. Лужкова та О. Лебедя, їхня ангажованість певними елітними угрупованнями і схильність до різких політичних рухів не дозволяли дійти загальної згоди щодо їхніх кандидатур. Кандидатура Є. Строєва не відповідає масштабності та глобальності майбутніх завдань. За цих обставин кандидатура Є. Примакова була значущою.

Є. Примаков виявився “потрібною” кандидатурою, оскільки він пов’язаний як з радянською політичною елітою, так і з єльцинськими висуванцями першої і другої хвилі. Призначення Примакова уможливлює компроміс між політиками, політичними центрами й політичними проектами. З одного боку, це політичний ретроспективний проект комуністів, що є ностальгійною варіацією на тему брежнєвських сімдесятих. З іншого – політичний проект, втілюваний Б. Єльциним, певною мірою теж ретроспективний, але це ліберальна ретроспектива кінця 80-х – початку 90-х років. Компроміс цих двох ретроспекцій, реформаторської (модернізаторської) і традиціоналістської (комуністичної) виявлятиметься в урівноваженішій і пристосованій до специфіки посткомуністичного транзиту політиці Є. Примакова.

Перший успіх Є. Примакова – досягнення певного балансу основних політичних сил: прокомуністичних, пропрезидентських (разом з “новими росіянами”) і компромісних в особі самого Є. Примакова. Цей баланс утримуватиме від домінування неполітичних (корпоративних, сировинних, галузевих тощо) інтересів у країні. Вектор загальнонаціонального інтересу визначатиметься сумою політичних векторів, що формують єдиний напрям по-літичної стратегії.

У Росії настає епоха державників, які мають повернути владним механізмам утрачений кредит внутрішньої та зовнішньої довіри. “Дитячий”, “ігровий” період посткомунізму змінюється періодом “реального” посткомунізму. Цей реалізм полягає у зрілості нової епохи та відході від віртуальності попередньої. Але надбані “ігрові навички” не відкидаються, а використовуються у новій ситуації, в справі розбудови Росії.

Історичний шанс входження країни в ринкову економіку за допомогою монетарної політико-економічної моделі не був використаний. Цьому перешкоджало багато обставин, головною з яких є цивілізаційна масивність Росії. Росія почала форсований вихід до світових ринків, маючи власний неосвоєний культурний і географічний простір.

Локальні осередки західного життя та монетарної філософії – Москва, Петербург, Владивосток тощо – виявились ізольованими островами в радянському (за суттю) консервативно-патерналістському середовищі. У цих центрах зосередився й тонкий політикоформуючий прошарок нової Росії. Внутрішня Росія опинилася нібито покинутою. Вона не лише не “вписувалася” в цю структуру “нового фінансового світу”, а й зазнавала додаткової депривації і, як наслідок, деградації, адже всі фінансові потоки було спрямовано назовні, минаючи безперспективні для “коротких” грошей регіони.

Крім того, нові форми економічного життя в основному не мали міцних економічних підстав: великі та “легкі” гроші зароблялися поза правилами ринку. Адміністративне регулювання ad hoc заступало відсутність інституційно-правових регуляторів, що надавало перевагу особам, які мали доступ до бюрократичного чи силового ресурсу. Ринкова конкуренція підмінялася конкуренцією “дахів”. Неправильність та ризикованість такого бізнесу відштовхувала стратегічних інвесторів. Отже, не стільки Захід удався до ринкового освоєння “відкритої” Росії, скільки Росія здійснила експансію на Захід силами “нових росіян”.

Очікуваною реакцією на такого роду перетворення стало зростання національно-патріотичних настроїв у політичному та почасти громадському середовищі й активізація регіональних еліт. Відповідна риторика стала золотим правилом у політичній еліті широкого ідеологічного спектра – від О. Лебедя й Г. Зюганова до Ю. Лужкова й Б. Нємцова. Мали місце лише стилістичні варіанти. Національно-державницький тренд почав проявлятись і в певному зовнішньополітичному відстороненні від Заходу. У Міністерстві закордонних справ віддзеркаленням цього стала заміна Б. Козирєва на Є. Примакова.

Криза легалізувала пошук нової, адекватної реаліям і запитам еліти, моделі розвитку й надала її розробці та запровадженню характеру оперативності. Згода щодо призначення Є. Примакова на посаду прем’єр-міністра продемонструвала, що стосовно його кандидатури збігаються думки представників різних політичних сил, і національно-державницька ідея починає відігравати роль наріжного каменя в базовому ціннісному консенсусі.

Для Росії такий вектор пов’язаний із певним відходом “углиб”, з опорою на внутрішні чинники, що походять ще з радянського минулого. Насамперед це повернення до індустріальної культури ВПК і важкої промисловості. Сировинний сектор залишається важливою складовою, але він не матиме колишнього впливу на політико-економічні процеси.

Нова політико-економічна модель передбачає активістську політику держави, стимулювання промислового зростання, посилення держсектора, зменшення фінансової залежності від зовнішніх позик, збільшення економічної агресивності на зовнішніх ринках. Нова економіка визначатиметься двома напрямами: орієнтованою на експорт економікою держсектора з воєнною складовою (ВПК) та орієнтованим на імпорт середнім бізнесом. Результатом має стати багатосекторна економіка з лівим ухилом.

Фінансова та боргова криза створила фінансово-політичний навіс над політико-економічною системою й разом з тим зруйнувала надвплив олігархічних структур. Новий фінансовий капіталізм матиме підпорядкований характер, фінансові потоки спрямовуватимуться на ремодернізацію, а свою роль у світі Росія забезпечуватиме не стільки за допомогою фінансових інструментів, скільки за допомогою інфраструктури ВПК, що надасть економіці більш мілітаристського характеру.

Це, у свою чергу, зумовлює й корективи у геополітичних пріоритетах, що замикатимуться на країнах “третього” світу як основних споживачах продукції ВПК. Розвиток ВПК може стати фактором тиску на СНД, а також значно вплинути на структурування країн СНД щодо Росії. Уся зовнішня (стосовно сусідніх держав) політика розглядатиметься крізь призму антинатовських та інтеграціоністських схем.

При цьому очікувати чогось надзвичайного стосовно Росії не варто. Жодна країна сьогодні не здатна вирішити економічні проблеми, оскільки імперативи економічного виживання диктують правила відкритості та зближення. А через контроль Сполученими Штатами і Європейським Союзом глобальних фінансових потоків Росія, незважаючи на всі заяви щодо особливої позиції, намагається не бути відстороненою від структур глобальної безпеки.

Таким чином, сучасна Росія розпочинає реалізацію нового проекту розвитку національної економіки й відродження країни, що має вивести її на нові позиції активного геополітичного і геоекономічного “гравця”.

Та обставина, що криза раніше і найбільше вразила Росію, надає українській владній еліті можливість врахувати помилки колег-сусідів і вийти із складної фінансово-політичної ситуації з найменшими втратами. А для цього потрібно сконцентрувати увагу не стільки на відмінностях, що зумовлюють специфічно українське протікання “хвороб” демократичного транзиту, скільки виявити природу цієї хвороби та загальні причини й витоки кризи, що охопила генетично споріднені політико-економічні системи.

Російський сюжет у широкому контексті системних трансформацій на пострадянському просторі можна інтерпретувати як сюжет політичної економії посткомуністичної влади або як політичну економію національної безпеки. Цей сюжет свідчить про існування серйозних протиріч між імперативами соціальної і політичної безпеки та імперативами економічного зростання, тобто імперативами економічної безпеки в широкому розумінні. У багатоплановій і багаторівневій проблемі забезпечення національної безпеки в умовах посткомуністичної трансформації на грунті нових демократичних інституцій та процедур об’єктивно постає дилема: або втратити соціально-політичну стабільність, але зберегти економічні параметри безпеки, або підтримувати безпечний рівень соціально-політичних характеристик на шкоду показникам економічного розвитку. Але, як слід було очікувати, коректного вирішення ця проблема не має, і провал захищеного сегмента – справа часу.

Схема, за якою спрацьовує ця своєрідна пастка, досить проста і нагадує схему самоіндукованих резонансних коливань з амплітудою, що зростає. Коли плата за соціально-економічну та політичну лояльність здійснюється за рахунок державних витрат на соціальну сферу, то це призводить до накопичення боргів. Наявність боргів спричиняє посилення податкового тиску, й простір реального сектора економіки стискається, з одного боку, зменшуючи обсяг внутрішніх бюджетних надходжень, а з іншого – погіршуючи соціальне тло. Для усунення негативних соціальних наслідків закладаються кошти на додаткові соціальні витрати, а зростання бюджетного дефіциту стримується за рахунок нових запозичень. Таким чином, створюються умови для нового циклу вказаного процесу.

Адже проценти і фінансових, і “соціальних” боргів зростають за експонентою.

Очевидно, що ні дискреційні заходи податкової “надзвичайної політики”, ні основні економічні параметри, що виходять за межі розумного ризику, не сприяють залученню інвестицій у промислове виробництво, а пригнічений стан промисловості виключає її з числа надійних джерел зростання національних доходів. Вихід із “зачарованого кола” соціально-економічної стагнації, таким чином, виявляється перекритим, а заплачена за соціальну безпеку і стабільність жертва – принесеною даремно.

Ймовірно, процеси, що призвели до економічної кризи, розпочалися вже у період активного демонтажу комуністичної системи, коли на хвилі загального неприйняття тотальної присутноcті держави і впевненості у тотальних можливостях демократії сформувався вибухонебезпечний симбіоз неефективного інституціонально-правового середовища і напруженого демократичного поля. Відносини між державою і демократією можна охарактеризувати диз’юнктивною схемою “або – або”. Хоча до анархічних крайнощів у оцінках справа не доходила, проте держава опинялася апріорі “винною” перед демократією і її “боржницею” на підставі самого факту свого існування. І для того, щоб це існування гарантувати, держава була змушена “відкупатися” від демократії. Звідси – неможливість привести до ладу бюджет та боргова кабала.

Демократичні механізми, як не парадоксально, стали основними трансляторами соціалістичних за суттю імпульсів, що виходили від “радянських” народних мас. Демократичні інституції, передусім виборчі процедури, працювали, використовуючи стихійний, “наївний” соціалізм плебісцитарної маси. Вимоги “зрівнялівської” соціальної справедливості означали у першу чергу очікування збільшення державних витрат, а не правове забезпечення сприятливих умов для підприємництва і самозабезпечення громадян.

Соціальні витрати перетворюються на інтегральну частину політичної системи і забезпечують лояльність виборців. Фінансово-бюджетна сфера виступає проекцією політико-конституційних і соціально-електоральних механізмів досягнення прийнятного рівня внутрішньополітичної стабільності та передбачуваності політичних процесів, зокрема результатів виборів. По суті, було побудовано специфічну систему “передвиборної економіки”, спрямовану, з одного боку, на “умовляння” і стримування соціально депривованих верств населення, мешканців промислово-депресивних регіонів, а з іншого – на створення умов для скасування політичної ренти для небагатьох привілейованих груп підтримки. Звідси і суттєве “перевиробництво” політики, надмірна політизація суспільства, дефіцитні ресурси якого переливаються не в реальну економіку, а знаходять норму прибутку в різних видах політичної діяльності – виборчих кампаніях, парламентському та адміністративному лобізмі тощо.

За таких умов парламент надав перевагу представницьким функціям над законотворчими, перетворився на орган отримання по-літичних дивідендів і необмежених вимог соціальних виплат з “худого” бюджету та інших державних фінансових фондів. Через це законодавча гілка якоюсь мірою випадає з системи державного управління, її роль зводиться до постановки питань для держави від імені народу. Невирішеність структурно-інституційної проблеми посткомуністичного транзиту “держава – демократія”, таким чином, зумовлює протистояння органів представницької демократії й виконавчої влади, плебісцитарно-політичних і адміні-стративних механізмів урядування. Посткомуністичний комплекс влади змушений працювати у режимі хронічної адміністративно-політичної неефективності й легітимаційної недостатності.

Держава і демократія перебувають у різних площинах: перша – це передусім легітимація насилля, друга – це влада народу. Історії відомі як держави без демократії, так і демократії без сформованої та ефективної держави. Для посткомуністичного транзиту характерна саме нерозвинена демократія за умов недостатньо дієвої державної влади, що розбалансовує систему національної безпеки трансформаційного періоду. Отже, національна безпека виявляється розірваною між двома чинниками, що мають суперечності: з одного боку, економічна безпека держави передусім бюджетної, податкової, фінансової влади, з другого – інституційна безпека демократичних процедур.

Посткомуністична президентура опиняється у непростій ситуації. Президент, що є водночас гарантом перетворень демократичного транзиту, національної безпеки та соціальним гарантом, змушений нести тягар усіх протиріч політико-економічної моделі й відповідати за їхнє розв’язання. Доки соціальна і політична стабільність спирається на відносну стабільність валютного курсу, Президент має певну соціальну базу підтримки, консолідуючи фінансову, політичну, адміністративну, інформаційну еліти. Поточна критика здебільшого зосереджується на прем’єрі й Кабінеті міністрів. Проте, як тільки виявляються симптоми фінансової кризи, відразу ж починається відхід груп підтримки від Президента, процес його делегітимації, – як зовнішньої, у формі соціального невдоволення, так і внутрішньої, внутрішньоелітної. За умов розгубленості еліти опозиція використовує парламент як інституціональну базу для атаки на виконавчу владу, захоплення влади і здійснення консервативного повороту. Фінансова і соціальна проблематика конвертується у політико-конституційну, і на порядку денному стає питання про зміну політичного режиму.

Вихід з такого небезпечного становища без втрати вектора демократичних ринкових перетворень за інших можливих форм може бути лише один – структурний розрив з минулим і побудова збалансованої політико-економічної моделі національної безпеки, що грунтується на пріоритетах економічного зростання. Паліативними заходами бюджетно-політичних компромісів можна досягти тимчасового перепочинку. Проте нові коливання у межах дилеми – досягнення політичної стабільності або підрив імперативів фінансово-економічної безпеки – призведе до некерованого розвитку кризових процесів.

Таким чином, криза в дуже гострій формі ставить питання забезпечення широкого комплексу завдань національної безпеки. У сферу вирішення цих завдань входять основні політико-економічні чинники. Адекватна політика національної безпеки повинна будуватися на теорії політичної економії національної безпеки як співвідношення факторів моменту (політико-інституціональна, соціальна стабільність, легітимність політичного режиму, вплив політичних еліт, стан політичних партій) і довготривалих цілей (імперативи економічного зростання, науково-технічний прогрес, стан держфінансів, прийнятні параметри державного бюджету і державного боргу).

Сфера національної безпеки пострадянського транзиту є зосередженням ризиків та загроз, що постійно супроводжують реформаторську владу. Кожний її захід несе певний – політичний, соціальний, економічний – ризик, зумовлений, зокрема, специфічним цивілізаційним комплексом пострадянського типу. Проблема подолання цієї “закомплексованості” тією чи іншою мірою стоїть перед кожною країною колишнього СРСР.

Особливість нинішньої ситуації в Україні полягає у розгортанні президентської виборчої кампанії на тлі повільної кризи. Це стає додатковим фактором, що ускладнює подолання, по-перше, самої кризи, а по-друге, тієї внутрішньої політико-економічної розбалансованості, негативні наслідки якої проаналізовано вище. Хоча новий цикл боротьби за оновлення владної легітимності може сприяти рішучим діям щодо перегляду попереднього досвіду, актуалізації стратегічної складової та суттєвої модифікації політичного курсу і надання нових перспектив процесам демократичного будівництва і державотворення. Та для реалізації цих заходів слід врахувати такі уроки.

1. Період “нестабільної стабільності” або “стабільної нестабільності”, що характерний для раннього посткомунізму, не має перспективи. Адже ресурси легітимації посткомуністичної влади, що побудована на засадах політико-фінансового балансування, дуже швидко вичерпуються, а її політика має невиправдано високу ціну як фінансова, бюджетна, соціальна кризи. Відсутність єдиного можливого підгрунтя для стабілізації режиму – продуктивної економіки – неминуче призводить до банкрутства політичного режиму, тієї політико-економічної моделі, що домінувала на початку 90-х років.

2. Лише раціональні структурні реформи, врешті-решт, сприятимуть формуванню стабільної економіки. Назрілі конституційно-політична і адміністративна реформи мають поєднати імперативи зміцнення державної влади у фінансово-економічній діяльності та імперативи демократії. Остання не може позитивно розвиватися, якщо вона функціонує у неефективних макроекономічних умовах. Економічний хаос призводить до руйнування демократичних механізмів, до інституціональних змін посттоталітарних демократій у напрямі авторитаризму, тих чи інших форм популістських або лівих диктатур.

3. Фінансова криза виявила короткочасність впливу фінансових ресурсів на політику. Еволюція режиму призводить до того, що саме політико-партійні чинники, основою яких є організаційно-ідеологічна компонента, стають найліквіднішими, і демократична державна влада заради стабільності повинна спиратися саме на них.

4. Для підтримання соціальної безпеки необхідно змінити умови та принципи соціальної легітимації, укласти новий соціальний контракт за умов збереження антиінфляційного консенсусу. Нова політика має забезпечити реструктуризацію соціальної сфери – від соціалістичної держави до держави соціального добробуту, зміну структури економіки, знайти нові опори в суспільстві та механізми соціальної стабілізації невитратного типу. Державі необхідно сформувати мережу соціальної безпеки, щоб мінімізувати негативні соціально-політичні наслідки економічних перетворень, подолати неспроможність політико-державної системи збалансувати бюджет.

5. Держава повинна спиратися не лише на олігархів за загальної соціальної індиферентності або соціального протесту “небезпечних класів”, знайомих ще з часів манчестерського капіталізму. Треба сприяти становленню справжнього (а не фінансово-спекулятивного) середнього класу, який, інвестуючи збереження, робить внесок як у власну, так і у національну стабільність та безпеку. Поведінка такого виборця є не емоційною, а передусім проективною, що формує “наказ” виборців на економічну політику і змушує партії зайнятися визначенням чітких політико-економічних параметрів власних програм, враховуючи той чи інший сегмент соціальної бази.