Україна успадкувала після розпаду Радянського Союзу майже третину підприємств, які виробляли оборонну продукцію. Основу оборонного промислового комплексу (ОПК) тоді становили 205 промислових об’єднань і підприємств, 139 науково-дослідних і проектних організацій. На той час Україна виробляла 17% всієї оборонної продукції Союзу. Провідними галузями в ОПК тоді були ракетно-космічна техніка, суднобудування, транспортна авіація, бронетанкова та інженерна техніка, виробництво спеціальних радіотехнічних систем. Поряд з цим в Україні не вироблялись такі важливі компоненти озброєнь, як винищувальна, штурмова і бомбардувальна авіація, зенітно-ракетні комплекси, артилерійська зброя та ін.

ОПК України значною мірою був інтегрований у союзні структури і став залежним від зовнішніх замовлень та обсягів постачання комплектуючих, матеріалів і сировини.

Зміна геополітичних умов після розпаду СРСР та розбудова України як незалежної і суверенної держави вимагали радикальної перебудови ОПК. В його основу, як відомо, було покладено конверсію воєнного виробництва, що розглядалась як складова структурної перебудови всього народного господарства. На державному рівні було розроблено 22 цивільні програми, які включили понад 550 підпрограм щодо організації розробки і виробництва товарів широкого вжитку.

Для фінансування конверсійних програм, які планувалось здійснити головним чином упродовж 1993-1996 рр., передбачалось виділяти 600 млрд крб. (в цінах 1993 р.). Внаслідок виконання конверсійних програм було впроваджено близько 2 тис. нових виробничих процесів, понад 1000 нових зразків цивільної продукції (від тролейбусів до устаткування для цукрової промисловості) і понад 3 тис. нових зразків товарів широкого вжитку (від міні-тракторів до відеомагнітофонів).

Однак в цілому переорієнтація військового виробництва на випуск продукції цивільного призначення згідно з розробленими державними цільовими програмами не дала очікуваних позитивних результатів. Фактично надходило не більше 20-30% коштів від запланованих і використовувались вони багатьма підприємствами на збереження наявних виробничих потужностей та зарплату. Майже половина коштів із фонду фінансування конверсії одержували підприємства, які не мали ніякого відношення до ОПК. У зв’язку з недостатністю та неритмічністю фінансування (наприклад, у 1994 р. на програму конверсії було виділено близько половини від запланованих коштів), виробничі потужності оборонних підприємств було використано на 5-80% від їх проектної потужності.

Проведення конверсії вимагає значної державної підтримки і великих інвестицій. Важкий стан фінансово-кредитної системи, а також відсутність інвестицій як вітчизняних, так і іноземних інвесторів призвели до того, що багато оборонних підприємств не в змозі були організувати випуск потрібних товарів народного вжитку і згорнули своє виробництво.

Опинившись у важкому фінансовому становищі та не маючи будь-яких перспектив на отримання держзамовлення на виробництво озброєнь і військової техніки, виробничі підприємства, науково-дослідні інститути, конструкторські бюро стали здійснювати конверсію, яка не відповідала їх технічному рівню і потенційним можливостям.

Багато керівників, не маючи можливостей налагодити виробництво продукції широкого вжитку, стали коригувати чисельність персоналу або відправляти своїх працівників у довгострокові відпустки без збереження заробітної плати. Ситуація в ОПК ще більше ускладнювалась лібералізацією імпорту товарів широкого вжитку, внаслідок якої внутрішній ринок перейшов фактично до іноземного виробника. Вітчизняний виробник був не тільки не підготовлений до дій в умовах ринку, але й виявився незахищеним від безперешкодних надходжень іноземної продукції.

Як наслідок, оборонна галузь стала втрачати свій науково-технічний, виробничий та кадровий потенціали.

Аналіз діяльності конверсованих виробництв свідчить, що обраний шлях конверсії ОПК не мав достатнього наукового обгрунтування, не враховував реальні можливості держави і зрештою завів у глухий кут. Реалізація “швидкої” конверсії призвела до різкого зростання економічних труднощів та соціальної напруги і в умовах, що склалися в Україні, стала практично неможливою. А тому потрібна нова концепція, яка врахувала б як економічну ситуацію в країні, так і прогноз її розвитку, і була б чітко спрямована на збереження обороноздатності держави, забезпечення пропорційного розвитку економіки й орієнтована на соціально-економічні пріоритети.

Вимагає радикального реформування система управління конверсією. Вона має бути гнучкою, здатною швидко реагувати на зміни умов ринку, активно впливати на виробничі процеси. В її основу має бути покладено єдиний системний підхід, розроблений на основі методів менеджменту та маркетингу.

У більшість механізмів управління конверсією закладено не економічні принципи, а вимоги жорсткого виконання конверсійних програм. При розробці нових механізмів основну увагу слід зосередити на забезпеченні конкурентоспроможності конверсованої продукції, стимуляції структурної і технологічної конверсії на основі самофінансування та комерційного інвестування, конкурсної основи залучення бюджетних і позабюджетних коштів.

Нині ОПК перебуває в стані глибокої кризи. Йому загрожує цілковита “ерозія”, спричинена різким спадом обсягів оборонного замовлення, розривом коопераційних зв’язків з країнами СНД, значною залежністю від постачання комплектуючих та матеріалів. У 1991 р. в Україні на 750 підприємствах було розроблено та виготовлено озброєнь і військової техніки в обсязі оборонного замовлення близько 27% від загального обсягу виробництва Мінпромполітики. У даний час загальний обсяг оборонного виробництва знизився до 4%, кількість оборонних підприємств зменшилась у 5 разів, а кількість працюючих на оборонних підприємствах скоротилась майже в 7 разів.

До 1994 р. рівень обсягів виробництва ОПК утримувався практично за рахунок продукції широкого вжитку, але вже 1994 р. він скоротився в 2 рази. Співвідношення між виробництвом озброєнь і військової техніки та продукцією широкого вжитку зараз становить 4:96, що свідчить про значну деградацію науково-технічного потенціалу ОПК.

За прогнозом, фінансування Міністерства оборони в 2000 р. становитиме всього 128% до 1996 р. (рис. 1), а це означає, що з урахуванням темпів інфляції бюджет Міністерства фактично залишиться без змін.

Через обмежене фінансування Міністерства оборони припинено виконання значної частини науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). Наприклад, якщо в 1995 р. розроблялось близько 600 НДДКР і при цьому в них брало участь 133 науково-дослідні інститути (НДІ) та конструкторські бюро (КБ), то в 1996 р. виконувалось 318 НДДКР, а кількість виконавців зменшилась до 86 НДІ та КБ. Однак упродовж року Міністерство оборони через ненадходження коштів змушене було припинити ще 130 НДДКР. Фактично було призупинено виконання майже всіх найважливіших НДДКР, спрямованих на розробку нових зразків озброєнь і військової техніки.

Починаючи з 1992 р., ОПК функціонував в умовах невизначеності економічної політики. Були відомі тільки загальні орієнтири економічних перетворень. Нововведення, які випливали з макроекономічної політики уряду, майже завжди були раптовими і жорсткими. Помилки в економічній політиці, формуванні механізмів ринкових відносин в ОПК призвели до дезінтеграції старих зв’язків. Функціонування оборонної промисловості у сфері виробництва продовжувало визначатись потенціалом, який був нагромаджений ще за часів централізованого планування.

Внаслідок значного скорочення купівельної спроможності продукція багатьох підприємств, навіть тих, що володіли високими наукоємними технологіями і досконалими виробництвами, була несприйнята ринком. Значна частка цієї продукції виявилась неконкурентоспроможною, за якістю вона поступалася світовим зразкам, а за вартістю була набагато вищою.

Через низьку культуру прогнозування, планування і фінансового аналізу об’єктивний підхід до ціноутворювання на підприємствах поступався максималізму, який деколи перевершував усі припустимі норми. Перепрофілювання підприємств часто вимагало додаткових коштів на будівництво, реконструкцію цехів і дільниць, модернізацію або заміну виробничого обладнання тощо. Для цього використовувались кошти держбюджету, власні кошти підприємств, кредити комерційних банків, які видавались під великі відсотки. Ці витрати включались у собівартість продукції.

В Україні до цього часу діє “План на 1986 розрахунковий рік”, який було розроблено для Збройних сил колишнього Союзу. Згідно з цим планом українська оборонна промисловість повинна виробляти бойові та допоміжні судна, літаки військово-транспортної авіації, танки, радіотехнічні системи, землерийну інженерну техніку та деякі інші системи зброї. План передбачає також виробництво зброї, яка за технічним рівнем морально застаріла (танки Т-64Б, Т-72А) або вилучена з озброєння і ліквідована згідно з міжнародними угодами (ракетний комплекс 9К76). Мобілізаційні потужності підприємств передбачають випуск озброєння та військової техніки в обсягах, які Міністерство оборони не зможе замовити. З одного боку, йому такі обсяги не потрібні, а з іншого – для їх збереження в країні немає відповідних коштів. Так, на утримання мобі-лізаційних потужностей в 1994 р. було виділено всього 10% коштів від запланованих, а в 1995 р. – 8,9%. Оборонні підприємства, зберігаючи і підтримуючи в готовності мобілізаційні потужності і резерви, несуть великі збитки. З метою компенсації цих збитків багато підприємств стали включати їх у собівартість продукції. Це ще більше загострило проблему її збуту.

Основною метою реформування ОПК повинно стати збереження потрібної частки існуючих потужностей, які складатимуть “ядро” оборонної промисловості, і поступове впровадження нових виробництв з урахуванням фінансових можливостей держави, потреб Збройних Сил, перспектив розвитку експорту тощо. Всі економічно безперспективні підприємства повинні бути перепрофільовані або визнані банкрутами.

Досягнення цієї мети вимагає радикальної зміни структури виробництва і виробничих потужностей, форм власності, організаційно-правових форм підприємств-виробників, механізмів управління.

До цього часу не розроблено концепцію реструктуризації ОПК. Відсутня також науково-обгрунтована програма реструктуризації оборонної галузі, яка визначала б конкретні поетапні дії уряду в цій сфері діяльності, шляхи та засоби їх реалізації.

В оборонно-промисловому комплексі збереглися галузі, продукція яких ще відповідає світовому рівню. До них можна віднести ракетно-космічну галузь. Ракета-носій “Зеніт”, що розроблена ДКБ “Південне” і виготовлена на ВО “Південмаш” в кооперації з Російською Федерацією, є основою міжнародних проектів “Морський старт” і “Глобал стар”. На думку багатьох фахівців, на сьогодні це одна з найдосконаліших у своєму класі ракет. Великий інтерес іноземних фірм викликає розроблена в ДКБ “Південне” ракета-носій “Циклон”, що призначена для запуску супутників середньо-го класу.

Україна має сучасну високорозвинену суднобудівну галузь, на яку в колишньому СРСР припадало 30% всього обсягу суднобудування по тоннажу і 40% – за кількістю суден. До її продукції входять різні типи суден: від малих патрульних кораблів на підводних крилах до великих крейсерів-авіаносців. Галузь має широкі можливості щодо ремонту та модернізації надводних і підводних кораблів.

Авіаційна галузь посідає провідні позиції у розробці транспортних і військово-транспортних літаків. Літак Ан-70, за оцінками фахівців, випереджає свої зарубіжні аналоги [“Геркулес” (США), Iл-76 (Росія), FLA (Західна Європа)] на 8-10 років. Ведеться підготовка серійного виробництва сучасного літака Ан-140, попит на який на світовому ринку оцінюється в 20-25 млрд дол. Вартість цього літака очікується на 40% меншою від вартості зарубіжних аналогів. У найближчі роки потреба в цих літаках оцінюється в 1500 одиниць, а на 10-15-річну перспективу – в 5000 одиниць. Україна виграла міжнародний тендер і розпочала в 1998-1999 рр. виробництво літака Ан-140.

Значний науково-технічний і виробничий потенціал має авіаційне двигунобудування. Воно здатне виробляти широкий спектр двигунів для літаків і вертольотів. Двигуни запорізького АТ “Мотор-Січ” використовуються на літаках майже 60 країн світу.

Підприємства авіаційного двигунобудування мають широкі можливості міжнародного співробітництва, зокрема у наданні послуг у проведенні капітального і поточного ремонту двигунів для вертольотів типів “Мі” і “Ка”. В 1995 р. експорт продукції авіаційного двигунобудування приніс Україні понад 100 млн дол.

Світового рівня в розробці та виробництві танків досягла бронетанкова галузь. Танки Т-80УД, які виробляються на заводі ім. Малишева, успішно конкурують на світовому ринку озброєнь і військової техніки.

Порівняно з авіаційною і суднобудівною галузями бронетанкова галузь значно меншою мірою залежить від імпортних поставок матеріалів, сировини, комплектуючих. Вона спроможна налагодити виробництво багатьох видів продукції практично за замкнутим циклом.

Україна є світовим лідером у виробництві навігаційних приладів, головок самонаведення для ракет “земля-повітря”, станцій радіотехнічного контролю, звукометричних систем артилерійської розвідки, складних систем управління, апаратури радіозв’язку, радіотехнічної і радіоелектронної боротьби, авіаційних і ракетних систем прицілювання.

В Україні збереглась добре розвинена електронно-оптична галузь.

У колишньому Союзі їй належало лідерство у виробництві універсальних радарів.

Нині основне завдання реформування ОПК полягає в тому, щоб на базі наявного науково-технічного і виробничого потенціалу організувати виробництво конкурентоспроможної на світовому ринку продукції і знайти там свою “нішу”. Передумовою для цього є ціла низка конкретних переваг ОПК, а саме: високий рівень фундаментальних і прикладних наук, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт зі створення озброєнь і військової техніки; наявність високих технологій оборонного і “подвійного” призначення; висококваліфікована і порівняно дешева робоча сила.

Україна повинна утвердитися в “клубі” постачальників наукоємної і високотехнологічної продукції. Інакше на неї чекає прискорений розпродаж найважливіших науково-технічних і технологічних досягнень і, як наслідок, “ерозія” високотехнологічного сектора оборонної промисловості. Не можна не відзначити того факту, що деякі країни розглядають міжнародне співробітництво у військово-технічній сфері як один із засобів створення ефективної національної економіки. До таких країн належить Південна Корея, Ізраїль, ПАР, Сінгапур, Тайвань та інші. Ці країни лише протягом одного-двох десятиріч зуміли не тільки ліквідувати великий розрив в економіці, але й налагодити за рахунок упровадження наукоємних технологій інших країн власне виробництво зброї. Нині у цих країнах виділяються великі кошти на проведення НДДКР в галузі розробки та виробництва сучасних видів озброєнь і передусім для військово-морських і аерокосмічних військ.

Аналіз процесів акціонування і приватизації оборонних підприємств як способу реформування ОПК свідчить, що ці процеси в Україні йдуть досить повільно, з порушеннями правових та нормативних актів. Фактично вони звелися тільки до перерозподілу власності. Завдання пошуку “ефективного власника” так і залишилось невирішеним. У багатьох випадках зацікавленість іноземних інвесторів і підприємців з комерційних структур в акціонерному капіталі підприємств, що підлягають приватизації, виявилась обмеженою. Головна причина полягає у відсутності сприятливого інвестиційного клімату, привабливих інвестиційних проектів тощо. На вкладений у будівництво заводу капітал, за оцінками фахівців, норма прибутку становить у Західній Європі 38,6%, а термін окупності – 6 років. В Україні ця норма становить 21%, а для окупності будівництва заводу потрібно 11 років.

На першому етапі приватизації основну увагу було зосереджено на окремих високорентабельних підприємствах та їх структурних підрозділах. Внаслідок цього створилися передумови для поділу єдиних виробничо-технологічних комплексів на окремі структури, значна частина яких не зможе налагодити власне виробництво і самостійно вижити в сучасних економічних умовах. Стає очевидним, що політика приватизації має тісно пов’язуватись з політикою реструктуризації. Дослідження показують, що багато підприємств підтримують ідею створення фінансово-промислових груп, холдингових компаній, великих концернів. У цьому зв’язку процес приватизації вимагає подальшого удосконалення й розвитку організаційно-структурних форм виробництва озброєнь і військової техніки.

На даний час значна частина підприємств і організацій ОПК пройшли етап акціонування, створення перших державних холдингових компаній, промислово-фінансових груп, міжнародних промислово-фінансових груп, лізингових компаній, консорціумів. Однак результати виробничої діяльності цих структур показують, що більшість з них ще не досягла основної мети – забезпечення прибуткового виробництва. Основні причини пов’язані з відсутністю коштів для оновлення чи модернізації виробництва, поповнення оборотного капіталу, ліквідації боргів державі та підприємствам-суміжникам, відсутністю ефективної нормативно-правової бази тощо.

Успішне проведення реструктуризації підприємств і організацій ОПК вимагає створення сприятливих умов для товаровиробника, надійних гарантій іноземним і вітчизняним інвесторам, вибіркової державної підтримки підприємств і наукових організацій, найбільш вагомих для оборонної галузі. Без вирішення цих проблем важко розраховувати на успіх. Необгрунтована і поспішна реструктуризація ОПК може призвести до втрати значної частини його науково-технічного потенціалу.

Створення в Україні на основі поєднання промислового і фінансового капіталу виробничих структур може бути одним з основних шляхів реформування ОПК. Як свідчить світовий досвід, саме таким шляхом можливе ефективне вирішення ключових проблем, пов’язаних з налагодженням коопераційних і виробничо-технологічних зв’язків, надійного інвестування підприємств-виробників, підвищення конкуренто-спроможності продукції, забезпечення її на-дійного постачання і збуту. Слід зауважити, що процес інтеграції промислового і фінансового капіталу в межах фінансово-промислових груп у Російській Федерації розглядається як один із важливих елементів структурної перебудови ОПК.

Сьогодні в Україні ще немає основних документів, які визначали б оптимальний склад та чисельність Збройних Сил, вигляд систем та комплексів озброєнь і військової техніки на найближчий час та на перспективу. Спроби розробити такі документи для наявної чисельності Збройних Сил з урахуванням реального фінансового забезпечення заздалегідь приречені на невдачу. Відсутні також науково обгрунтовані державні програми, які визначали б основні напрями розвитку та виробництва озброєнь і військової техніки.

В умовах, що склалися, Україна неспроможна утримувати армію, яка є в даний час. У неї немає для цього відповідних засобів і ресурсів. У цивілізованих країнах на утримання збройних сил виділяється від 4 до 5% валового національного прибутку. У Російській Федерації сума досягає близько 6%, а в Україні 1,5-2,0%. Маючи таку ж практично чисельність населення, що й Україна, такі країни, як Франція і Велика Британія у 1993 р. витратили на оборону понад 40 млрд дол. США (понад 700 дол. на душу), Італія – 25 млрд дол. США (430 дол. на душу), Туреччина – 6 млрд дол. США (100 дол. на душу). Військовий бюджет України становив близько 250 млн дол. США (5 дол. на душу). Це значно менше витрат таких країн, як Польща (69 дол. на душу), Чехія (74 дол. на душу), Росія (157 дол. на душу). Цього бюджету не вистачає навіть на покриття видатків, пов’язаних з грошовим утриманням, речовим та продовольчим забезпеченням особового складу армії.

У найближчі роки Збройні сили України матимуть озброєння і військову техніку, що залишились після розпаду СРСР. Україна має понад дві тисячі військових літаків і бойових вертольотів, на її території розташовано чимало зенітно-ракетних ко-мплексів, є системи розвідки, виявлення та попередження про ракетний напад. На озброєнні Сухопутних військ перебуває значна кількість сучасних танків, бойових машин піхоти, бронетранспортерів, артиле-рійської зброї тощо. Проте треба відзна- чити, що значна частина цих озброєнь уже найближчим часом вимагатиме модернізації або заміни. На думку експертів, через 5-10 років багато зразків зброї та військової техніки, якими оснащені зараз Збройні Сили, стануть непридатними для використання.

З наведеного аналізу можна зробити висновок, що в даний час і на найближчу перспективу забезпечення належного рівня боєздатності Збройних Сил досягатиметься в основному шляхом модернізації озброєнь і військової техніки, їх “реставрації” з одночасним підвищенням бойових і експлуатаційних характеристик, продовженням гарантійних термінів експлуатації, проведенням поточного і капітального ремонту.

Незважаючи на свою значущість і актуальність, проблема виробництва основних видів сучасних озброєнь може вирішуватись тільки після досягнення економічної стабілізації. Однак уже зараз за певних умов може бути організовано за замкнутим циклом виробництво радіолокаційних систем, переносних зенітних ракетних комплексів, протитанкових ракетних комплексів, керованих ракет типу “повітря-повітря” і “повітря-земля”, газотурбінних двигунів для суден, бронетанкової та інженерної техніки, стрілецької зброї тощо. А тому вже найближчим часом потрібно сконцентрувати наявні можливості для організації та розгортання виробництва найбільш перспективних з них.

Організація модернізації озброєнь і військової техніки вимагає значно менших коштів, матеріальних ресурсів, часу. Світовий досвід показує, що шляхом поетапної модернізації тактико-технічні характеристики систем зброї можна довести до сучасного рівня, а фінансові витрати зменшити (порівняно з розробкою нової системи) у декілька разів. Модернізація у багатьох країнах розглядається як один із основних шляхів забезпечення обороноздатності їхніх армій. Так, наприклад, своїм першочерговим завданням країни ЦСЄ вважають організацію та проведення модернізації застарілих радянських літаків і танків, які залишились у них після розпаду Варшавського Договору. Модернізація передбачає підвищення їхніх бойових характеристик, надійності, безпеки експлуатації, зменшення витрат на обслуговування тощо. Для цього заплановано замінити на літаках застарілі системи управління польотом, системи озброєння, навігаційні системи, радіолокаційні засоби радіоелектронної боротьби на більш досконалі. На танках передбачено встановити сучасні системи озброєння, більш досконалі системи керування вогнем, зв’язку, захисту екіпажу тощо.

У стратегії формування структури оборонної промисловості має бути передбачено досягнення трьох основних цілей:

· удосконалення існуючих зразків озброєнь і військової техніки та ліквідація старих, які непридатні для подальшої експлуатації;

· збереження та розвиток виробництва тих видів озброєння і військової техніки, що відповідають світовому рівню та користуються попитом на ринку зброї;

· усунення відставання у тих основних галузях військової техніки, в яких Україна істотно поступається іншим країнам і які мають важливе значення для забезпечення обороноздатності країни.

Удосконалення озброєнь і військової техніки має здійснюватись на основі використання науково-технічних досягнень і сучасних технологій, своєчасного проведення науково-технічних розробок, фундаментальних і пошукових досліджень.

В умовах різкого зменшення асигнувань на розвиток та удосконалення озброєнь і військової техніки накладаються жорсткі обмеження на можливості вирішення цих завдань. Тому дуже важливим є пошук нетрадиційних підходів до визначення джерел фінансування. Доцільно створити державний фонд сприяння реформуванню оборонної галузі, кошти якого в основному формуватимуться за рахунок приватизації об’єктів ОПК, експорту продукції військового призначення, надання послуг іншим країнам у військово-технічній сфері, розпродажу військового майна та техніки, які вивільняються у результаті реформування. Експортний потенціал ОПК залишається одним з основних засобів виживання цієї структури. В цьому зв’язку особлива підтримка має надаватись державою тим науково-технічним розробкам і технологіям, які спрямовано на створення конкурентоспроможної на світовому ринку військової продукції, збільшення її експорту.

ОПК має значний науково-виробничий потенціал для нарощування експортних поставок у таких галузях, як літакобудування, суднобудування, ракетно-космічна, бронетанкова та інженерна техніка, радіолокаційне озброєння тощо. Однак реалізація цього експортного потенціалу значною мірою гальмується відсутністю ефективного механізму управління у сфері військово-технічного співробітництва України з зарубіжними країнами та відповід-ного нормативно-правового забезпечення. Значну увагу потрібно приділити створенню як на державному рівні, так і на рівні підприємств і наукових організацій ефективної інфраструктури військово-технічного співробітництва, яка включала б інформаційно-рекламні мережі, канали товарозбуту, сервісні мережі обслуговування, спрощувала б саму процедуру налагодження і реалізації військово-технічного співробітництва.

Таким чином, реструктуризація ОПК повинна здійснюватися із потреби вирішення на сього-дні і найближчу перспективу двох основних завдань:

· підтримки на основі наявного науково-технічного та виробничого потенціалу необхідного технічного рівня боєздатності Збройних Сил з орієнтацією у перспективі на організацію власного виробництва озброєнь і військової техніки за замкнутим циклом;

· розширення експорту продукції військового призначення на основі розвитку наукоємних конкурентоспроможних виробництв.

Стратегія реалізації співробітництва з іншими країнами має спрямовуватись на зменшення бюджетних витрат на розробку та модернізацію продукції військового призначення; розвиток науково-технічної, технологічної та експериментальної бази ОПК, розширення експортного потенціалу, отримання валютних коштів для державних потреб, залучення іноземних інвестицій, забезпечення соціального захисту робітників і службовців та організацій ОПК.

Тільки таким шляхом Україна може зміцнити свої позиції на світовому ринку озброєнь і військової техніки.

Для вирішення завдань ОПК потрібно реалізувати цілий комплекс невідкладних заходів економічного, організаційно-структурного, виробничо-технічного і соціального характеру. Серед них слід відзначити такі:

1. Створити на вищому рівні органів державної влади єдину систему формування, планування і фінансування військово-технічної полі-тики, яка координувала б діяльність органів державної влади у сфері забезпечення Збройних Сил озброєннями і військовою технікою, військово-технічного співробітництва із зарубіжними країнами, конверсії оборонного виробництва, реструктуризації ОПК.

2. Провести реформування Збройних Сил з урахуванням реальних потреб в озброєнні і військовій техніці, економічного стану країни, можливостей ОПК. Україні потрібна відносно невелика, але боєздатна, ефективна й мобільна армія, спроможна швидко та успішно вирі-шувати поставлені бойові завдання.

3. Розпочати глибоку реструктуризацію ОПК на основі кооперації та концентрації науково-технічних і виробничих можливостей та фінансового капіталу, внаслідок якого має бути створено “ядро” оборонної промисловості, а економічно безперспективні підприємства перепрофільовано або визнано банкрутами.

4. Сконцентрувати науково-технічний і технологічний потенціал підприємств ОПК для створення замкнутих циклів власних виробництв озброєння і військової техніки, які не потребують значних капітальних витрат і фінансів, наукоємної конкурентоспроможної на світовому ринку продукції військового призначення.

5. Скоригувати програми конверсії оборонного виробництва, зосередивши основну увагу на забезпеченні конкурентоспроможності продукції, стимуляції структурної і технологічної конверсії на основі державної підтримки, самофінансування і комерційного інвестування.

6. Привести наявні мобілізаційні потужності та резерви у відповідність до реальних потреб, а отримані при реалізації надлишкових мобілізаційних потужностей і резервів кошти спрямувати на проведення реструктуризації підприємств.

7. Розробити концепцію та державну програму реструктуризації ОПК, які визначали б основи державної політики щодо мети і завдань, принципів, засобів і форм реструктуризації підприємств і організацій, механізми управління, програму дій уряду в даний час і найближчій перспективі в цій сфері діяльності.

8. Створити державний фонд сприяння реформуванню ОПК, кошти якого формуються за рахунок отриманих при приватизації об’єктів ОПК, експорту військової продукції, розпродажу майна та техніки, що вивільняються при реформуванні Збройних сил.

У цій статті віддзеркалюється власна думка авторів, яка може і не збігатися з офіційною точкою зору. Автори не претендують на всебічне і глибоке висвітлення надзвичайно складних процесів в ОПК, а саму статтю слід розглядати як запрошення до дискусії з цих дуже важливих для національної безпеки питань.