При відсутності необхідних для самостійного розширеного відтворення власних природних ресурсів і недостатньому рівні надійності коопераційних зв’язків загроза економічній безпеці країни набуває постійного характеру. Саме такий стан справ є характерним для паливно-енергетичної галузі України, основу якої складає нафтогазова промисловість.

Однією з головних причин економічних негараздів в Україні є великий дефіцит паливно-енергетичних ресурсів, перш за все нафти і природного газу. Значення цих ресурсів для повноцінного функціонування економіки є надзвичайно великим, тому непередбачуване зменшення або призупинення їх надходжень є серйозною загрозою економічній безпеці, а також національній безпеці в цілому, оскільки імпортна залежність використовується монопольними постачальниками цих ресурсів для політичного тиску в міжнародних відносинах. Такий тиск здійснюватиметься до того часу, поки ця постійна потенційна загроза економічній безпеці України існуватиме, тобто поки не буде розв’язано проблему забезпечення потреб держави у нафті і газі. Таким чином, серед проблем забезпечення економічної безпеки України особливого значення набуває проблема енергетичної безпеки.

Для повноцінного функціонування економіка України потребує 36-40 млн т нафти на рік. Середньорічний видобуток нафти за останні десять років із власних родовищ становить близько 4 млн т, а в перспективі (у 2000 р.), згідно з прогнозом Держкомнафтогазпрому України передбачається довести цей показник до 6 млн т. Наведені дані свідчать, що власної нафти для повного покриття своїх потреб Україна не має і впродовж найближчого часу не матиме. Покриття потреб України власною нафтою складає 6-10% залежно від коливання виробничого і невиробничого попиту на продукти її переробки. Аналогічною є картина щодо задоволення потреб у газі. При його середньорічному видобутку в Україні (18-20 млрд куб. м на рік) потреба у ньому промисловості і населення коливається у межах 80-100 млрд куб. м на рік, тобто покриття потреб становить 20-25%.

Основним постачальником нафти і газу в Україну є Російська Федерація, на частку якої припадає понад 80 відсотків необхідних Україні обсягів нафти і близько 75 відсотків газу, решта дефіциту покривається поставками з Казахстану, Киргизії, Туркменістану, Білорусі і частково з прибалтійських країн.

Зменшення Росією нафтових поставок стало головним фактором енергетичної кризи, яку переживає економіка України впродовж семи останніх років. Наприклад, у липні 1998 р. Росія поставила в Україну на 100 тис. т нафти менше, ніж у червні, а всього за 7 місяців 1998 р. поставки на НПЗ України зменшено порівняно з аналогічним періодом 1997 р. майже на 40%.

За цих обставин нагальною необхідністю стає вжиття необхідних заходів щодо виправлення існуючого становища з нафтогазовим забезпеченням, максимального використання існуючих і потенційно можливих шляхів розв’язання цієї проблеми.

В подоланні будь-якої проблеми завжди існують кілька шляхів і завдання полягає в тому, щоб обрати оптимальний. Варіантність існує і в розв’язанні проблеми нафтогазового забезпечення України. Однак особливість полягає у тому, що у даному випадку кардинальне поліпшення ситуації вимагає реалізації не одного з варіантів, а раціонального їх поєднання, інакше вирішення проблеми буде або неможливим, або ж носитиме тимчасовий характер. Такими варіантами є на сьогодні три:

· відновлення поставок нафти і газу з Росії у попередніх їх обсягах (тих, що повністю забезпечували потреби в них української економіки);

· пошук і реалізація альтернативних російському варіантів надходження нафти і газу до України;

· максимальне використання внутрішніх резервів розв’язання паливно-енергетичної проблеми в цілому і нафтогазової зокрема.

Перш ніж вдаватись до характеристики кожного з перелічених варіантів, слід звернути увагу на їх пріоритетність. Реалізація двох перших варіантів пов’язана з зовнішніми факторами розв’язання проблеми. За цих умов мова може йти про подолання паливно-енергетичної кризи, однак не про усунення фактора, що загрожує економічній безпеці країни. Як уже було вказано, при відсутності власних джерел покриття потреб економіки країни у нафті і газові ця проблема набуває постійного характеру.

У зв’язку з цим нагальною необхідністю стає першочергова реалізація третього з названих шляхів. При цьому слід враховувати, що навіть максимальне використання внутрішніх резервів не дозволить за нинішнього рівня розвитку нафтогазовидобувної промисловості країни повністю розв’язати нафтогазову проблему. Однак саме реалізація даного варіанта допоможе значно зменшити гостроту проблеми й полегшити її розв’язання, оскільки знижує потребу в експортних поставках палива.

Максимальне використання внутрішніх можливостей розв’язання нафтогазової проблеми – це передусім вияв і приведення в дію резервів найбільш раціонального, економного споживання енергоносіїв у виробничій і невиробничій сферах. Розглянемо ці резерви.

У виробничій сфері (за винятком нафтопереробних підприємств), а також у невиробничих галузях споживається не сира нафта і газ у його первісному вигляді, а продукти їх переробки (бензин, дизельне паливо, мазут, газ, смоли, поліпропилен, поліефірна продукція, аміак, селітра, карбамід), тому існує пряма залежність між обсягами потреб у нафті та газі і технологічним рівнем їх переробки на нафтогазові продукти. Саме в цьому полягає один з найдійовіших резервів економії.

Вітчизняна нафтопереробна промисловість має дуже низькі показники виходу світлих нафтопродуктів. На Херсонському та Одеському нафтопереробних заводах (НПЗ), наприклад, цей показник по бензину не перевищує 12%, у той час як новітні технології дозволяють довести його до 80 і вище відсотків. Якщо враховувати, що із шести існуючих в Україні НПЗ прогресивна технологія частково застосовується лише на двох (гідрокрекінги невеликої потужності мають Кременчуцький і Лисичанський НПЗ), то невикористані можливості для розв’язання нафтопаливної проблеми лежать, так би мовити, на поверхні.

При попиті економіки країни на бензин до 5 млн т на рік і дизельного пального 8,5-9,2 млн т необхідно мати 36-40 млн т сирої нафти, а власний видобуток становить сьогодні лише 4 млн т (6-10% від загальної потреби). Водночас, як показують розрахунки експертів, за умови реконструкції Дрогобицького, Одеського та Херсонського НПЗ за світовими стандартами, тобто шляхом встановлення гідрокрекінгів, вихід світлих нафтопродуктів можна довести до 80% і скоротити загальний попит України на сиру нафту до 26-28 млн т на рік. Вирішення цього питання стримується відсутністю необхідних коштів. Однак, як свідчать розрахунки, залучення іноземних інвесторів дозволило б упродовж двох років змінити стан справ у нафтопереробній промисловості України. Отже, проблема коштів переходить, таким чином, із площини їх відсутності у площину створення сприятливого інвестиційного клімату для їх надходження у цю галузь. До того ж розв’язання проблеми можливе шляхом цільової каналізації частини кредитів іноземних і світових банків, що надходять до України у цю визначальну для економіки країни галузь виробництва.

Не менш дійовими резервами розв’язання нафтогазової проблеми є збільшення вітчизняного видобутку нафти і газу за рахунок підвищення продуктивності діючих нафтогазових свердловин та розвідки і освоєння нових родовищ нафти і газу.

Діючі на даний час вітчизняні способи видобутку дозволяють викачати із пластів лише 30% нафти, тоді як застосування сучасних технологій дає можливість довести цей показник до 80%. Використання нових технологій на старих свердловинах дозволило б згідно з розрахунками збільшити видобуток власної нафти з нинішніх 4 млн т на рік до 6-7 млн т.

Розв’язати проблему можна і шляхом збільшення видобутку за рахунок розвідки та освоєння нових родовищ нафти й газу. Перспективи для цього в Україні є – розвідано нові родовища нафти у Придніпровському і Прикарпатському регіонах, великі можливості лежать на шляху інтенсивного освоєння Дніпровсько-Донецької западини. Перспективними, як показали геологічні розвідки, є північні райони Донбасу, Покутсько-Буковинських Карпат, Закарпатської улоговини. Особливої уваги заслуговує південний регіон, конкретніше – шельфова частина українського сектора Чорного і Азовського морів. Вірогідність відкриття промислових покладів вуглеводнів у цих регіональних зонах є досить високою.

Реалізація можливостей розвитку виробництва за рахунок цих двох резервів, як і у випадку з впровадженням сучасних технологій по переробці нафти, наштовхується на відсутність коштів. Але ж наведені аргументи свідчать про пріоритетність залучення вітчизняного та іноземного капіталу саме в ці галузі, оскільки вони є вигідними для вкладення інвестицій.

Значними є і резерви щодо раціонального споживання природного газу. На сьогодні структура потреб у ньому й джерела їх покриття виглядає наступним чином. Загальні потреби України у природному газі коливаються (залежно від кліматичних умов того чи іншого року) у межах від 80 до 100 млрд куб. м на рік. Власний видобуток газу в Україні становить 18-20 млрд куб. м на рік. Різниця в 60-80 млрд куб. м покривається на 75% за рахунок поставок з РФ і на 25% поставками з Туркменістану, Казахстану, Киргизії, Білорусі і країн Балтії.

Оплата експортних поставок газу здійснюються переважним чином валютою, що в умовах фінансової кризи України є основною причиною зростання заборгованості перед РФ, Туркменістаном та іншими постачальниками. З майже 60 млрд куб. м російського газу половина надходить в Україну в рахунок оплати за транзитні послуги, а половина оплачується валютою. Останнє не завжди є можливим і призводить до виникнення напруженості між двома країнами, змушує вдаватися до постійної реструктуризації боргів і всіляких поступок монопольному постачальнику.

За цих умов нагальною необхідністю є реструктуризація споживання природного газу в країні. Головними споживачами природного газу в Україні є Міненерго (теплові електростанції), металургійна промисловість, житлово-комунальне господарство і хімічна промисловість (виробництво карбаміду, аміаку, аміачної селітри тощо). Кожний з названих споживачів має як внутрішні резерви для зменшення споживання цього стратегічно важливого виду сировини, так і резерви, пов’язані із загальною реструктуризацією промисловості країни.

Реструктуризація промисловості України повинна змінити питому вагу чорної металургії, а отже, значно зменшити витрати природного газу і електроенергії. Цей процес носить об’єктивний характер, оскільки скорочення попиту на світових ринках на чорні метали має тривалу перспективу і призведе до зменшення їх виробництва в Україні. Загострення конкурентної боротьби призведе до зупинки мартенівських печей, які мають надвеликі витрати природного газу. Не існує перспектив подальшого розвитку й у металургійних комбінатів, які не використовують технології конвертерного виробництва, методів безперервної литої заготівки (МНЛЗ), ківшової металургії. Наслідком цього стане скорочення чисельності існуючих в Україні металургійних заводів. Як свідчать розрахунки експертів, усе це призведе до скорочення попиту на природній газ на 4 млрд куб. м на рік.

Незважаючи на негативне ставлення громадськості (через чорнобильське лихо) до розвитку атомної енергетики, а також протидію цьому процесові деяких гілок влади, цей напрямок розвитку енергетики носить незворотній характер, оскільки на сьогодні людство ще не винайшло більш дешевого способу виробництва електроенергії. Завдання полягає не в тому, щоб призупинити використання атомної енергетики, а в тому, щоб зробити її максимально безпечною. Питома вага електроенергії, яка виробляється на атомних електростанціях, повинна становити 70% (як у країнах Західної Європи) загального її виробництва, що зменшить ту її частку, що виробляється на теплових електростанціях до 15-20%, різко скоротить споживання останніми природного газу і, отже, послабить залежність країни від його експортних поставок і посилить її економічну безпеку.

Перспективним напрямом розвитку електроенергетики є також перехід на виробництво електроенергії з допомогою автономних газотурбінних установок потужністю від 110 до 300 МВт замість існуючих теплових електростанцій. Експлуатація однієї такої газотурбінної установки дозволяє повністю задовольнити попит на електроенергію міста з населенням в 500 тис. чоловік і є, з точки зору споживання природного газу, значно економнішою.

Витрати природного газу на житлово-комунальне господарство становлять в Україні 31 млрд куб. м на рік. Використання газу для покриття житлово-комунальних послуг при наявності потужних атомних електростанцій є відсталим і неефективним. Наявність потужних атомних електростанцій і використання Україною сучасних електротехнологій у житлово-комунальному господарстві (автономного електричного опалювання житла, адміністративних будинків та автономного постачання гарячої води тощо) дозволить, за розрахунками експертів, утричі скоротити вартість опалювання, зменшити витрати газу на житлово-комунальні послуги з 31 млрд куб. м до 10 млрд куб. м на рік.

Такими в основних рисах є внутрішні резерви розв’язання нафтогазової проблеми України і подолання на цій основі сучасної паливно-енергетичної кризи. Цілеспрямована програма розвитку власного видобутку нафти і природного газу, впровадження сучасної технології їх переробки на нафтогазопродукти, реструктуризація споживання енергоносіїв у напрямі зменшення у загальному їх обсязі частки нафтопродуктів і природного газу дозволяє водночас зменшити залежність у них України від Росії і тим самим ослабити загрозу економічній безпеці країни.

Характер відносин між Росією і Україною, що склався після проголошення останньою своєї незалежності й суверенітету, призводить до того, що знаходження і реалізація альтернативних російському джерел постачання нафти та газу стає надзвичайно важливим не тільки економічним, а й політичним завданням. Його успішне вирішення якщо і не поставило б крапку на безперервних намаганнях певних російських кіл у різний спосіб повернути відносини між двома країнами до тих, що були за часів існування СРСР, то принаймні значно ослабили б ці спроби. Складність розв’язання завдання полягає в тому, що воно наштовхується на економічну й політичну протидію зовнішніх і внутрішніх олігархічних сил.

Одним з таких альтернативних джерел нафтогазового забезпечення країни є поставка каспійської нафти. Економічною основою реалізації цього варіанта вирішення проблеми слугує прагнення продуцентів каспійської нафти, перш за все Азербайджану й Казахстану, експортувати її до країн Західної Європи. За цих обставин Україна отримує реальний шанс на поставку певних її обсягів у рахунок оплати за транспортування нафти через свою територію. Саме тут виникають зазначені вище економічні й політичні труднощі. Суть економічних труднощів полягає в тому, що існують певні протиріччя між інтересами України і продуцентів каспійської нафти щодо маршрутів її транспортування. Вони посилюються постійними намаганнями Росії умовити каспійських виробників нафти транспортувати її через російську територію, від чого вона мала б подвійну вигоду: економічну – зиск від транспортування і політичну – оскільки нафта пішла б не через територію України, а це зберегло б нафтову залежність України від Росії і, отже, дало б їй змогу не зменшувати політичного тиску при вирішенні тих чи інших спірних питань.

Активні зусилля української сторони щодо максимального зближення її інтересів з інтересами продуцентів нафти дещо знівелювали ці труднощі, однак їх ще не усунено повністю. Якщо до недавнього часу точилися суперечки, яким шляхом потече каспійська нафта, то нині питання про створення “основного експортного трубопроводу” вже не стоїть. За попередніми даними, буде створено декілька маршрутів до Європи, і, можливо, Україна стане головним транспортером нафти, що перекачуватиметься із Баку до грузинського порту Супса, а далі танкерами по Чорному морю до Одеського терміналу і по трубопроводу Одеса-Броди – до Польщі та інших країн Європи. Якщо ж говорити в цілому, то в інтересах України слід не тільки лобіювати всі проекти по спорудженню нафтопроводів, які забезпечують вихід каспійської нафти у порти Чорного моря, а й брати активну участь у всіх заходах, що сприяють видобутку та реалізації каспійської нафти, і виступати їх ініціатором.

У цьому контексті досить важливою є ініціатива України щодо створення міжнародного консорціуму з транспортування каспійської нафти. З української сторони до консорціуму ввійдуть підприємства магістральних нафтопроводів – “Дружба” і “Придніпровські магістральні нафтопроводи”, Інститут транспорту нафти й чотири нафтопереробних заводи – Одеський, Херсонський, Надвірнянський, Дрогобицький. Для участі у проекті запрошено також російську компанію “ЛУКойл”. Введення в дію другої черги трубопроводів дозволить перекачувати 30 млн т нафти на рік. У той же час потужності Одеського терміналу після запуску другої черги становитимуть 40 млн т.

Завантаження нафтопроводу забезпечать компанії, які контролюють західноєвропейський ринок нафтопродуктів. За даними українського координатора проекту В.Шумейка (призначеного за розпорядженням Кабінету Міністрів України), американська компанія ТДА готова виділити 1 млн дол. США для технічно-економічних розрахунків на його спорудження. Оскільки поставки нафти до Європи контролюють Shell, Western and Eastern Europe, Exxon, Mobil, то найімовірніше вони також увійдуть до співзасновників цього міжнародного консорціуму.

Разом з тим слід узяти до уваги, що реалізація каспійського варіанта нафтозабезпечення України дасть можливість значною мірою зняти нинішню гостроту проблеми, однак не вирішує її повністю. За наявними даними, перша хвиля “великої” каспійської нафти буде добута у 2001 р. – 20 млн т, з 2004 р. – 30 млн т, з 2007 р. – 40 млн т і т.п. Але за таких обсягів каспійський варіант не зможе повністю задовольнити потреби України у нафті (36-40 млн т на рік), не кажучи вже про те, що він не вирішить проблеми повного завантаження 6-ти українських нафтопереробних заводів, загальна потужність яких становить понад 50 млн т на рік (52,4).

Тому пошуки альтернативних варіантів повинні активно тривати, а оскільки це потребує часу, то залишається надзвичайно важливою проблема використання у повному обсязі російського джерела нафтогазового забезпечення України.

Загальною умовою налагодження співробітництва між країнами є, як відомо, наявність у них спільної мети й матеріальної основи для її досягнення. Така спільна мета й матеріальна основа для тісного співробітництва України і Росії у нафтогазовій галузі є і має вона взаємовигідний характер. Щодо мети, то Україна прагне задовольнити власні потреби у нафтопродуктах, а Росія як крупний виробник нафти – збути її. Матеріальною основою для реалізації інтересів обох сторін є нафтогазовий комплекс України, що включає в себе, поряд з 6-тьма нафтопереробними заводами, розгалужену нафтогазову транспортну мережу, а також термінали та сховища для зберігання нафти і газу. Ефективне використання цього комплексу повністю відповідає економічним інтересам двох країн (політичний фактор в даному випадку не береться до уваги, оскільки він потребує окремого розгляду).

Росія, як відомо, посідає перше місце в світі по видобутку газу і третє – по видобутку нафти (після США і Саудівської Аравії) і має значні проблеми з їх збутом. Вони пов’язані з жорсткою конкуренцією на світовому ринку з боку інших, не менш могутніх експортерів (країн ОПЕК, Ірану, Мексики, Норвегії та ін.), а також з відносною обмеженістю ринків збуту. Найсприятливішим для Росії залишається нафтогазовий ринок Європи.

Для експортування нафти і газу до Європи у неї на сьогодні є два шляхи і обидва пролягають через територію України. Перший – через трубопроводи “Дружба” і Уренгой-Ужгород, другий – через нафтогавань Одеського торговельного порту. Є ще й третій шлях – через Одеський термінал і нафтопровід “Одеса-Броди”, однак останній перебуває у стадії будівництва. По території України проходить понад 3500 км магістральних газопроводів, 4000 км нафтопроводів і 3500 км нафтопродуктопроводів, створено 13 підземних сховищ природного газу. На трубопровідній системі експлуатується 39 насосних перекачувальних і 70 компресорних станцій.

Досить значною є і потужність трубопровідних систем, зокрема вхідна потужність нафтопровідних систем становить 135 млн т на рік, вихідна – 65 млн т на рік; вхідна потужність газопровідних систем – 215 млрд куб. м на рік, вихідна – 132 млрд куб. м на рік. Зазначених потужностей достатньо не тільки для забезпечення сучасного рівня споживання нафти, газу й нафтопродуктів Україною, а й для їх транзиту до європейських країн-імпортерів російської нафти й газу. Безсумнівно, що на цьому напрямку партнерства можливостей для реалізації інтересів обох країн більш ніж достатньо, однак вони реалізуються не повністю.

Не менш важливою матеріальною основою для партнерства двох країн може бути і нафтогазопереробний комплекс України. До його складу входить 6 нафто- і 3 газопереробних заводів (до останніх віднесено у даному випадку лише ті, що виробляють зріджений, сухий і відбензинений газ, тобто не враховано численні заводи по переробці газу на хімічну сировину).

Українські НПЗ спроможні при повному їх завантаженні переробляти понад 50 млн т нафти на рік. На задоволення потреб України, як уже зазначалось, необхідно 36-40 млн т нафти. “Вільними”, таким чином, залишається від 15 до 20 млн т нафти, продукти переробки якої (бензин, дизпаливо, мазут) можуть бути використані Росією для їх експортування або ж покриття власних потреб, скажімо, у її прикордонних до України регіонах. Щоправда, тут є свої проблеми, що пов’язані з майже повною відсутністю на європейському нафтопродуктовому ринку вільних ніш – з однієї сторони, і відсутністю в українських НПЗ можливостей для глибокої переробки нафти, а отже і забезпечення високої конкурентоспроможності продукції – з другої.

Однак ці проблеми можуть бути подоланими. Слушно зауважити, що нафтопереробний комплекс України з самого початку створювався з метою переробки російської нафти не тільки для задоволення потреб України, а в першу чергу для їх експорту до країн Європи. Техніко-економічним обгрунтуванням доцільності створення нафтопереробних комплексів був той принцип, що торгівля готовими продуктами набагато вигідніша ніж торгівля сировиною. Цей принцип залишається актуальним і на даний час, тому його застосування цілком відповідає інтересам обох країн. Схема партнерства при цьому є простою і ефективною: російська нафта – українські нафтопереробні заводи – експорт продуктів нафтопереробки до країн Європи.

Дещо меншим, однак усе ж вагомим чинником для реалізації інтересів Росії є використання потужностей газопереробних комплексів України. Газопереробна промисловість України має у своєму складі три заводи – Долинський (Івано-Франківськ), Яблунівський (Полтавська обл.) і Генічеський (Херсон). Їх загальна потужність становить понад 310 млрд куб. м газу на рік, однак, починаючи з 1993 року, використовувалась вона лише на 40-60%. Причина – відсутність необхідних обсягів поставок газу з Росії.

Поряд із спільним використанням нафтогазової інфраструктури України та її нафтогазового переробного комплексу ефективним напрямом партнерства могло б бути співробітництво у розвідці та освоєнні нових родовищ нафти й газу. До розпаду СРСР воно розвивалося досить активно, оскільки здійснювалось у межах єдиної держави. Українська економіка зробила досить вагомий внесок у розвиток нафтогазової промисловості Росії, зокрема у освоєння Тюменських нафтових і газових родовищ. Ця проблема залишається актуальною для Росії і сьогодні. Ще більш актуальною вона є для України, для якої життєво важливим є введення в експлуатацію власних родовищ нафти й газу.

Разом з тим стан справ щодо максимального використання зазначених напрямів співробітництва у нафтогазовій галузі залишається вкрай незадовільним. Незважаючи на те, що потужності нафтотранспортної мережі України використовуються Росією з високою інтенсивністю, у відносинах між країнами час від часу виникає напруження, яке полягає у систематичному намаганні Росії переглянути на свою користь умови транспортування нафтопереробної продукції через територію України. Мова йде про загальновідомі дії Росії щодо зниження ціни за транспортування нафтогазової продукції та підвищення відпускних цін на цю продукцію понад рівень, за яким вона поставляється до країн Західної Європи. Так, середні експортні ціни на поставку нафтопродуктів з Росії в країни СНД майже в 1,65 раза більші, ніж для далекого зарубіжжя.

Щодо спільного використання нафтопереробного комплексу України за схемою “російська нафта – українські НПЗ – європейські споживачі”, то вона не тільки взагалі не працює, а у своїй середній ланці – українські НПЗ – перебуває у кризовому стані. Причиною цього є щорічне, починаючи з 1991 року, різке зменшення Росією поставок нафти до України. Внаслідок таких дій українські нафтопереробні заводи практично перестали працювати. Рівень використання їх потужностей за останні п’ять років не перевищує у середньому 20%.

Повністю нереалізованим залишається третій можливий напрям партнерства – спільне освоєння і експлуатація нафтогазових родовищ України і Росії. Ця взаємовигідна галузь співробітництва зведена практично до нуля: замість спрямування зусиль відповідного науково-технічного потенціалу двох країн на освоєння російських родовищ, участь у ньому беруть сьогодні лише окремі спеціалісти за домовленостями. Спільне освоєння українських родовищ не ведеться.

Серед чисельних причин, що породжують незадовільний стан співробітництва Росії і України у нафтогазовій галузі, чітко окреслюються дві головні:

1. Економічна – неплатежі України за постачання нафтогазової сировини та її неспроможність їх здійснення у найближчій перспективі.

2. Політична – неадекватне сприйняття певними урядовими і фінансово-промисловими колами РФ факту існування України як самостійної, політично незалежної від Росії держави.

Всі інші причини (несвоєчасна поставка підприємствами України газокомпресорного обладнання, звинувачення у самовільному доступі до магістральних трубопроводів тощо) є похідними, другорядними і серйозного впливу на загальний стан співробітництва між країнами не мають. Слід також підкреслити, що і дві головні причини відіграють неоднакову роль. Головною і вирішальною, на наш погляд, є політична. Одним із підтверджень тому є те, що у 1991 році, коли ще про неплатежі за поставки нафтогазової сировини не могло бути й мови, Росія розпочала різке скорочення обсягів її постачання до України. Складається думка, якби цих боргів не було зовсім, виникли б інші причини для аналогічних дій Росії.

Саме політичною причиною можна пояснити активний пошук Росією шляхів розвитку власного нафтогазового комплексу, зокрема його транспортної інфраструктури. Виявом цього є будівництво нафтогазових трубопроводів в обхід території України. Все інтенсивніше відпрацьовується проект будівництва нафтотранспортної мережі через Білорусь. Поряд з цим РАТ “Газпром” розробляє варіанти постачання природного газу до Європи через Фінляндію.

Політичний характер дій Росії проглядається і в докладанні нею зусиль для зміни напрямків транспортування каспійської нафти. І справа тут не тільки у тому, щоб домогтися спрямування її потоку через порт Новоросійськ. Лише політичними мотивами можна пояснити перешкоди, що чинить Росія на шляху реалізації паралельного варіанта транспортування нафти до грузинських портів і далі, морським шляхом, до українського Одеського терміналу.

Всі ці дії неминуче ведуть до одного висновку. Росія, намагаючись застрахувати себе від несподіванок, які може привнести у взаємовідносини двох країн процес дедалі більшого утвердження незалежності України, робить усе можливе, щоб призупинити розвиток цього процесу й примусити Україну до інтеграції за білоруським варіантом. Саме для досягнення цієї мети Росія й використовує різноманітні форми й методи економічного тиску на Україну і передусім у найбільш вразливій для її економіки ланці – паливно-енергетичному комплексі.

Налагодження тісного партнерства між Україною і Росією у паливно-енергетичній галузі та повне забезпечення економічних інтересів обох сторін потребує насамперед рішучого усунення всілякого роду політичних мотивацій, що їх супроводжують. Використання паливно-енергетичної проблеми як засобу економічного тиску для досягнення політичних цілей і налагодження тісного партнерства є явищами несумісними. У той же час є очевидним, що вирішуючи проблеми партнерства, Росія прагне до більш вигідних умов співробітництва у цій галузі. Конкретно мова йде про надання російському капіталу можливостей для активної участі у приватизації об’єктів нафтогазового комплексу України. Вбачається, що це найреальніший шлях розв’язання проблем, оскільки продаж акцій підприємств разом із наданням з боку покупця відповідних зобов’язань вирішує одночасно проблему інвестування, сплати боргів, повного завантаження потужностей нафтової промисловості України, а отже проблему додаткових надходжень до бюджету країни і вирішення інших соціально-економічних проблем. Доцільність такого шляху не потребує доказу. Вже сьомий рік завантаження шести українських нафтопереробних заводів не перевищує 20% потужностей. Без нафти вони є металом, який не тільки не приносить користі, а, навпаки, призводить до величезних збитків. За даними Лисичанського НПЗ, витрати на підтримання обладнання у робочому стані протягом зимового періоду простою обходиться йому близько 3 млн дол. США.

При умові недопущення порушення порогів забезпечення національної безпеки України і жорсткого контролю над приватизаційним процесом у нафтогазовому комплексі з боку державних органів участь у ньому російського капіталу є доцільною. Свідченням цього є світова практика і, зокрема, позитивний досвід наших східних сусідів. Доречним буде сказати й про те, що у міжнародній практиці існує і така форма неповного відчуження власності на взаємовигідній основі, як передача підприємств у концесію. Згідно з концесійним договором право володіння і розпорядження залишається за власником підприємства, а іноземному капіталу передається лише право користування ним протягом більшого чи меншого періоду часу. Подібне рішення можна прийняти і для розв’язання проблем нафтогазової транспортної мережі України та її підземних газосховищ. Це також стосується і спільного освоєння та експлуатації нафтогазових родовищ України. Застосування такої форми взаємин стримується відсутністю в Україні відповідної законодавчої бази, зокрема закону про концесійні договори та закону про угоди про розподіл продукції.

Такою є на сьогодні суть нафтогазової проблеми України і можливі шляхи її розв’язання. Завдання полягає у тому, що всі вони повинні реалізовуватись комплексно, оскільки лише за цієї умови може бути знижена гострота проблеми, а можливо, і взагалі її існування.

У контексті захисту економічних інтересів України найпріоритетнішими залишаються питання енергетичної безпеки, зокрема:

· диверсифікації джерел енергоресурсного забезпечення України, перш за все знаходження альтернативних російському варіантів постачання нафти і газу з огляду на можливості погіршення умов їх імпорту;

· максимальної преференції та створення сприятливих умов для нарощування власного видобутку нафти та газу на території України, а також активної участі в освоєнні газонафтових родовищ в Туркменістані, Казахстані, Азербайджані та Росії;

· ліквідація гіпертрофованих пропорцій споживання енергоносіїв, особливо газу, в загальному енергобалансі країни (можливості диверсифікації поставок нафти є значно ширшими);

· реорганізація системи постачання нафти і газу за рахунок зменшення опосередкованих ланок на шляху від постачальників до споживачів.