Упродовж 1991-98 рр. на пострадянському геополітичному просторі відбулося стільки різних за своїм характером подій, що не так уже й просто розібратися, які з них вважати випадковими та несуттєвими, а які слід віднести до стійких тенденцій суспільного розвитку, що, зрозуміло, викликають певне занепокоєння.

Наприкінці 90-х років українсько-російські відносини залишаються надто складними, нерівномірними та невизначено-компромісними (ситуативними). Вони й досі не склалися у цілісну систему та перебувають у стані кризової нестабільності. До того ж невідомо, якими вони будуть надалі. Очевидним є те, що параметри констатованої нестабільності виходять далеко за межі як самих взаємин між державами, так і їх нинішнього стану.

Визначальною особливістю сучасного наукового дослідження українсько-російських відносин є, на нашу думку, практично повна відсутність чіткої узагальнюючої концепції у погляді на цей процес. Надто ретельно, можна сказати скрупульозно, вивчаються лише окремі елементи і прояви українсько-російських взаємозв’язків, а це, за відсутності цілісного осмислення, аж ніяк не йде на користь справі і значною мірою є наслідком впливу цілого ряду негативних факторів, а саме:

· наявного або ледь прихованого панування методологічних конструкцій колишньої офіційної науки, намертво прикутої до “істматівської діалектики” з її намаганнями будь-що вкласти суспільні процеси у парадигмальне ложе первинності економічного базису та вторинності ідеологічних надбудов;

· своєрідного теоретичного вакууму, що з’явився після дещо вимушеної відмови від логічних абстракцій класичного марксизму;

· переважання прихильників провідних західних шкіл, які не звертають уваги на соціокультурний зміст пропонованих ними “еталонних” моделей суспільного розвитку;

· засилля політичної кон’юнктури, спрямованої не на фундаментальні пошуки, а на вирішення суто “технологічних” проблем.

Класична теорія суспільної еволюції виходила з того, що історичний розвиток відбувається на засадах поступовості аж до настання “стрибків” – корінних, якісних перетворень. І хоча вона визнавала факт об’єктивної детермінованості суспільного розвитку, проте так і не дійшла єдиної думки щодо його визначальних критеріїв. Тому у різні часи такими критеріями вважались:

· рівень знань, науково-технічного, науково-технологічного та науково-інформаційного розвитку;

· розвинутість продуктивних сил, характер виробництва та споживання, домінуючих виробничих відносин, особливо ж – відносин власності на засоби виробництва;

· ступінь вивільнення людини від впливу природної та суспільної стихій;

· характер і рівень соціальної солідарності.

У зазначених контекстах природний розвиток українсько-російських відносин мав би пов’язуватись з тими або іншими цілісними суспільними утвореннями та набути характеру плавних безперервних змін економічних, політичних та духовних інституцій на тлі визначених кількісних показників. На жаль, дійсність вельми далека від щасливого збігу з бажаннями теоретиків.

Дискредитація класичних еволюційних концепцій обумовлена перш за все крахом глобальних схем історичного розвитку, в яких змішувались поняття логічного та фактично необхідного зв’язків суспільних процесів. Тому наприкінці ХХ ст. значна кількість науковців виявились взагалі нездатними визначитись щодо загальнофілософського критерію власних досліджень, а отже, працюють у суто “позитивному” ключі, залишаючись осторонь будь-яких теоретичних дискусій.

Таким чином, жодна з традиційних “методологічних спільнот” не може належним чином забезпечити всебічне обгрунтування назрілих суспільних перетворень, включаючи і визначення перспективних стратегем розвитку українсько-російських взаємин. Водночас дилема полягає в тому, що неможливо відмовитись і від наукових напрацювань минулого. Тому виходитимемо з того, що подолання існуючого кризового стану суспільних наук відбуватиметься по лінії подальшого опрацювання та “доведення до розуму” методології неоеволюціоністського типу шляхом невпинних пошуків на перехрестях принципово різних, а тому й взаємодоповнюючих підходів.

Створення працюючої моделі українсько-російських відносин, яка виходила б лише з одного фактора (економічного, політичного, ідеологічного чи ще якогось іншого), не є ані можливим, ані доцільним. Це стосується і дії економічного чинника, якого – попри всю його важливість – не обминає надзвичайно потужний, так би мовити, позаекономічний тиск. В умовах глобальної суспільної кризи багато з того, що корисно прислуговується економіці, є дуже болісним для суспільства.

На нашу думку, інтегрального імпульсу та історичного контексту українсько-російським відносинам надає передусім культура, яку треба розуміти як потенційну можливість, внутрішню міру та межу мінливості цих відносин. Причому культурний фактор не тільки скеровує дію усіх інших чинників суспільного розвитку, а й “перемішує” їх, а нерідко – навіть перешкоджає їхній дії.

Заглиблюючись у сферу аналізу культурної самоідентифікації, ми переводимо дослідження з площини кон’юнктурно-прагматичної у площину ціннісно-аксіологічну. Вона передбачає постійну увагу до особливого типу онтологічної інтуїції, яка задає висхідний імператив суспільного розвитку та визначає сенс національного буття в історії. А що найголовніше, зауважимо причетно до теми, – такий підхід задає кінцеву мету і закладає розумні підвалини українсько-російських відносин.

Усе це в сукупності дає підставу водночас розглядати міжнаціональні відносини крізь призму як індивідуалізації, так і генералізації, вивчати їх у взаємозв’язку поступальних та циклічних форм, у взаємодії культурних та соціальних контекстів стосовно як синхронної, так і діахронної шкали етнокультурного розвитку. Головну увагу (в разі визнання адекватності пропонованого дослідницького підходу) слід приділяти трансформаціям на тлі інваріантів у центральному ядрі суспільних цінностей і насамперед – аналізові загальноприйнятих стереотипів національно-специфічної поведінки.

Отже, з позицій неоеволюціоністських концепцій, вважається некоректним досліджувати мінливість, ігноруючи національно-культурний генотип та існування свого роду одвічних цінностей та стійких (інваріантних) соціальних інституцій, які у власних суверенних межах не піддаються без певного опору інноваційним рекомбінаціям, мутаціям і трансплантаціям “чужорідного” матеріалу.

Інакше кажучи, більшу увагу слід звертати не на вигадані та бажані (з погляду теоретиків та політиків-практиків) адаптації національних організмів до норм так званого суспільного прогресу, а на ті історичні прецеденти успішних “щеплень” нововведень та новоутворень, які ретроспективно виявились найбільш перспективними.

Зосередженнями (концентрами) цивілізаційного впливу нині цілком правомірно визнаються наступні культурно-історичні типи: західноєвропейський, конфуціанський, індуїстський, слов’яно-православний, латиноамериканський та африканський. Національно-специфічні культури з необхідністю еволюціонують довкола одного із зазначених концентрів. Тому однією з основних характеристик еволюційних процесів, за М.Д. Кондратьєвим, є циклічність як та оберненість на себе, яка корінним чином відрізняє соціальні зміни від природно-циклічних, де безперервно міняються напрями розвитку.

Кондратьєвський підхід дає можливість врахувати і передбачити не лише короткотермінові, а й середньотермінові та довготермінові коливання, які охоплюють глибинні пласти суспільного буття і спричинюють радикальні перетворення та системні кризи, що можуть накладатися одна на одну та резонансно коливатись.

Оскільки сучасні українсько-російські відносини є складним та багатограним процесом, критерії їх оцінки повинні бути в жодному разі не кон’юнктурними, а такими, що виходять із структур довготривалої дії, які незмінно втручаються в хід суспільного життя і виходять за межі конкретної ситуації.

Таким чином, українсько-російські відносини не є спрощено-еволюційними. Їх слід розглядати як “спільний знаменник” взаємодії спадкоємності, мінливості та стабілізуючого добору. Тільки так можна відстежити цілісний образ українсько-російських відносин на тлі глобальних тенденцій сучасних суспільних перетворень. Нееволюційний підхід, що дає бачення порівняно незмінних інваріантів національно-культурного генотипу, знаходить належне місце в межах такого розширеного тлумачення.

На даний час можна виокремити чотири основні варіанти соціокультурного розвитку України, які безпосередньо торкаються сутності українсько-російськіх відносин та визначають головні тенденції їхнього розвитку:

· рішучий (шоковий) “стрибок” назустріч асиміляції вже сформованих суспільних моделей, які довели власну ефективність у США та Європейському Союзі;

· реінтеграція, тобто остаточне приєднання до Росії як домінуючої у Східній Європі соціокультурної системи та центру геополітичного впливу;

· проміжне “стояння” між різними цивілізаційними центрами, опора на власні сили і ситуаційна зміна зовнішньополітичних пріоритетів;

· “багатолінійна еволюція” та багаторівневий і багатоканальний цільовий розвиток, який спирається на непорушні (одвічні) цінності самобутньої “материнської” культури і довільно поєднує політичні та економічні настанови будь-яких цивілізаційних блоків з особливостями етнічного (субцивілізаційного) плану.

Практика останніх років переконливо довела нашу неспроможність миттєво і повноцінно приєднатися до існуючого “світового”, а насправді “західного”, співтовариства та неможливість модернізуватись відповідно до пропонованих еталонів. Наукові конструкції, що живуть вірою в існування загального плану історії (О. Конт, Г. Гегель, К. Маркс, У. Ростоу та інші), виходять з хибного уявлення про неуникність деякого кінцевого стану суспільного розвитку, який начебто втілює усю повноту досконалості (американський соціолог Ф. Фукуяма назвав це явище “кінцем історії”).

Визнаючи ідею універсальної єдності реальної історії, ми завжди повинні орієнтуватись на її абстрактно-потенційний характер і не плутати абстрактне з конкретним. Тут доречно зауважити, що сходження від абстрактного до конкретного – це не є тим самим, що сходження від конкретного до абстрактного. Влада абстракцій є вельми небезпечною у визначенні орієнтирів реальної політики.

Екстраполяція найбільш узагальнених особливостей розвитку США та Західної Європи на майбутнє всього людства не допоможе, у свою чергу, позитивно вирішити проблему українсько-російських відносин. У кожному елементарному процесі, який, за умов поверхового аналізу, виступає результатом якоїсь однієї тенденції, можна за бажання віднайти власну логіку. Але ж цілком очевидно, що у такому “чистому” вигляді не існує жодного історичного процесу, який у реальній, а не абстрактній історії найпримхливішим чином завжди поєднується з іншими.

Не слід також забувати, що здобутий на підставі минулих спостережень за наперед заданою схемою логічної послідовності висновок не має характеру загальності та необхідності, а лише вказує на деяку ймовірність повторення цієї ж послідовності у майбутньому. В історії взагалі неможливо за допомогою однієї лише логіки виводити наступне з попереднього, так само як неможливо вивести часткове із загального. До того ж у даному випадку йдеться взагалі про цілком різні суспільні послідовності.

Величезне розмаїття культурних, економічних, політичних течій, потоків та ліній свідчить про те, що єдиного орієнтира і критерію розвитку світова історія не знає. Цілком зрозумілим є прагнення Заходу гранично звузити альтернативні варіанти соціокультурного розвитку світового співтовариства. Але не може не впадати в око також і те, що подібний спрощений підхід стає на заваді становленню української державності та створює штучні бар’єри між Україною та Росією. В цих умовах вибір деякими представниками національної еліти відверто прозахідного курсу слугуватиме вузькогруповим інтересам окремих фінансово-промислових груп та самій же “елітній” групі, дасть їм певний ситуаційний виграш. Однак не виключено, що за подібних вузькоегоїстичних орієнтацій можна привести до загибелі національно-культурний генотип. Таке в історії вже мало неодноразові прецеденти.

Для нейтралізації потенційних загроз однолінійних та односпрямованих європоцентристських моделей слід, очевидно, звернутись до концепцій поліцентричного типу, які визначають центральне поняття “цивілізації” – або культуроцентрично (О. Шпенглер, М. Бердяєв, П. Сорокін, А. Тойнбі, К. Ясперс та інші), або етноцентрично (Л. Гумильов). Притаманна “позитивній науці” методологічна настанова, яка орієнтує перш за все на пошук безперервних причинних ланцюгів суспільного розвитку і грунтується на визнанні безумовної розумності економічних інтересів та політичних зазіхань, як правило, не спрацьовує у доволі-таки специфічних умовах Східної Європи.

Не можна будувати життєспроможну концепцію українсько-російських відносин за аналогією міжнаціональних та міждержавних взаємин, які розгортаються деінде в інших частинах світу. Разом з тим порівняльний аналіз дає змогу не лише зафіксувати численні формальні розбіжності, а й зрозуміти, що наявні прояви асиметрії грунтуються на зовсім інших, відмінних від українських чи російських, уявленнях про рівність та ієрархію, свободу й обов’язки. З цієї точки зору, українсько-російські відносини розгортаються під впливом особливого роду фундаментальних культурних цінностей і не можуть розглядатися як меншовартісні чи більшовартісні тощо.

Досить небезпечними слід вважати і будь-які спроби повної політичної та економічної переорієнтації на Росію. Крах російської фінансової системи та різка (певною мірою спровоковано-вимушена, а дещо й закономірна) девальвація рубля, а відтак і гривні ще раз довели, що Росія як і раніше залишається провідною стороною формування українсько-російських відносин. Покірне слідування у фарватері російської політики може підвести українське суспільство не лише до фінансової кризи, але й до внутрішньо-культурного розколу і навіть до втрати територіальної цілісності молодої держави.

Адепти проросійського підходу, усвідомлюючи очевидну культурну, політичну та економічну близькість обох держав і виходячи із спільності цивілізаційного поля, яке їх об’єднує, забувають водночас про сутнісні відмінності культурницьких, цивілізаційних, етнічних домінант. Унаслідок цього вони необгрунтовано змішують самостійні етнокультурні потоки самобутнього історичного світу Східної Європи.

Тут причаїлась небезпека маніпулювання суспільною свідомістю, в якій утворився вакуум загальнонаціональних ідей та чітко окресленого історичного самоусвідомлення та світорозуміння, адже – старе зруйнувалося, а нове складається повільно і важко. Можна погодитись з тим, що “активні спроби виділити суто російську (“русскую”) складову долі Росії і саме з нею пов’язати уявлення як про минуле, так і про майбутнє країни,...які спостерігаються зараз і серед політиків, і серед вчених, малопродуктивні у науковому плані та небезпечні у політичному” [4]. Але те ж саме і не меншою мірою стосується й України.

Сучасні Україна та Росія склалися на перехресті різних цивілізаційних систем – власне східнослов’янської (у тому числі дохристиянської – “язичницької”), візантійської, західноєвропейської, ісламської, буддистської. Причому конкретні їх сполучення у кожній державі не збігаються між собою, а часто виступають навіть несумірними та обтяженими потенційною конфліктністю. Україна як самостійна культурна цілісність і окрема складова східнослов’янської (слов’яно-православної) та західноєвропейської суперкультур (цивілізацій) не може ані цілком розчинитися у проблемах суто російських, ані остаточно дистанціюватись від них.

Найгіршим варіантом слід вважати будь-яку спробу утримати Україну у стані перманентної цивілізаційної невизначеності. Такі “монадологічні” конструкції виникають через абсолютизацію індивідуалізуючого підходу та проголошення незмінності національно-культурного генотипу, тобто через психічну, культурну та моральнісну самобутність “природних” українців. Вони явно суперечать самоочевидній відкритості і незамкненості різноманітних, а тому й самобутніх національно-історичних культур.

Жорстка і надмірна акцентуація на національній самобутності неуникно підведе Україну до небезпечної межі етнокультурного розламу. А це означає, що вона може перетворитись на буферну державу, неспроможну проводити власну політику. Взаємовідносини з Росією у цьому випадку будуватимуться за принципом “виклик-відповідь”, причому Україна завжди “запізнюватиметься”, залишаючись пасивною стороною. Прагнення розколоти українське суспільство за етнічною ознакою та спроби усунути “етнічних росіян” (22% народонаселення!) від вирішення загальнодержавних проблем дають зручний привід для постійного тиску на Україну, а Росію перетворюють у “стратегічного гаранта” прав “російськомовних”.

У період розгортання трансформаційних процесів рухомість і мінливість умов історичної життєдіяльності українського суспільства не слід розглядати як наявну чи приховану загрозу його національній безпеці. На наш погляд, тривожнішим є те, що Україна й донині остаточно не визначилась, чого, врешті-решт, прагне, а саме: з якою Росією і як хоче надалі жити та дружити, які взаємини (міждержавні чи внутрішньодержавні) їй належить будувати.

І хоча найперспективніших, з погляду реальної політики, здобутків слід очікувати саме від реалізації моделі багатолінійного та багатомірного розвитку, проте ця можливість навряд чи здійсниться, якщо не вдасться дійти до певності та визначеності щодо кінцевих цілей нашого подальшого взаємоприйнятного розвитку. Невизначеність же, у свою чергу, породжує та посилює занепокоєння і навіть взаємну підозрілість. Зрозуміло, що на цей час перспективи багатовекторного варіанту розвитку українсько-російських відносин є, на жаль, найменш сприятливими.

Проведення достатньо виваженої культурної та національної політики надає державі можливість ефективно використовувати з користю для себе та своїх громадян потенціал різних культур, що є надто важливим для подолання сучасної затяжної суспільної кризи. Навіть реалізація національних економічних інтересів значною мірою залежить від компліментарності (у гумильовському розумінні – взаємної симпатії або антипатії) [2] взаємодіючих культур. Адже розмаїтість культурних впливів підвищує життєву стійкість тих суспільств, які динамічно розвиваються. В цілому ж усе це може створити досить сприятливі умови для розгортання рівноправного діалогу сторін, які змінюються з неоднаковою швидкістю та, можливо, у різних напрямах.

Міркування дослідників українсько-російських відносин щодо визначення загальної спрямованості останніх вирішальною мірою залежать від їхніх ціннісних орієнтацій. Отже, можна стверджувати, що вони є досить суб’єктивними, однак за своїм змістом не можуть не відображати реально існуючих суспільних зв’язків і відносин. Недоліки спрощеного еволюційного підходу стають особливо помітними у процесі вирішення проблем загальної спрямованості макросоціальних процесів. Невизначеність виникає уже при постановці питання про наявність у межах українсько-російських відносин незворотно-еволюційних течій та рухів.

Більшість прихильників “голої” еволюціоністської ідеї традиційно вважають, що зміни у суспільстві відбуваються не хаотично, а мають певну позитивну спрямованість. Суспільство, мовляв, розвивається від простого до складного, від нижчого до вищого, тобто має прогресивно-поступальний рух. Разом з тим відомо, що в історії бувають і застійні періоди, і навіть регресивні рухи назад. Із врахуванням усього цього слід вважати соціальні варіації у розвитку взаємин двох сусідніх держав продуктом як конкретного суспільства, так і певної культурної традиції. Вони достатньо далекі від сліпої випадковості та водночас не зовсім ізольовані від її впливу.

З точки зору прикінцевого результату, розвиток українсько-російських відносин може привести до одного з наступних альтернативних станів:

· перетворення цих взаємин у систему міждержавних відносин суто нормативного типу, яка знаходиться поза впливом будь-якої культурної традиції і нічим не відрізняється від систем аналогічного роду;

· появи нової соціокультурної та політичної єдності конфедеративного чи навіть федеративного типу.

Реально ж існуюча система українсько-російських відносин у жодну з цих крайностей не вписується, але й не може, зрозуміла річ, існувати окремо від них, без їх постійного врахування.

Стратегічне спрямування українсько-російських відносин так чи інакше первісно обумовлене зрозумілою структурною організацією тих суспільних одиниць, поміж яких вони склалися. Існує дві протилежні позиції стосовно оцінки розвитку взаємин двох держав у їхньому “довкіллі”. Українсько-російські відносини мають певну прогресивну спрямованість [1]; не мають жодної спрямованості [2].

На наш погляд, найменш очевидною з них є перша. Стійкий суспільний розвиток стає можливим не лише за наявності зрілої системи соціальних відносин та інститутів (моральності, духовної культури, релігії, права, власності тощо) і визначеності інтересів більшості громадян, але й за умов усвідомлення його глобальних цілей. Жоден із зазначених інваріантних блоків у відносинах Україна-Росія ще не проявив себе повною мірою. І навпаки, усім цим “стратегічним арсеналом” тією чи іншою мірою володіють більшість міжнародних партнерів України та Росії – США, країни Західної Європи і навіть колишні “товариші по соцтабору”.

Слід враховувати й те, що системи міждержавних відносин набувають стабільності лише за умови їх цілісності. Отже, розбудова їх виключно на засадах поваги до “суто російських” або “суто українських” інтересів та одночасної зневаги до інтересів іншої сторони або ігнорування загальних інтересів призводять до руйнації системи розвитку в цілому.

Стан справ усередині держави безпосередньо позначається на її зовнішньополітичному курсі. Отже, в процесі вивчення міждержавних взаємин слід виходити з оцінки осягнутого рівня стабільності кожної окремої сторони. А це, у свою чергу, передбачає дослідження передусім загальнокультурних підвалин їхнього суспільного розвитку, і вже потім – соціальних процесів (стану виробництва та послуг, суспільної рівності та нерівності, рівнів демократизації, соціальних і політичних прав та свобод особистості, способів накопичення, розподілу та перерозподілу власності, досягнення в науці та інформатизації тощо).

Для ілюстрації цієї думки звернемося до розробок російських науковців. У ході реалізації дослідницького проекту “Перспективи трансформації Росії” Інститутом соціології РАН було окреслено п’ять можливих сценаріїв соціального розвитку Росії [3]:

· інерційний (“колумбійський”) за трендом 1992-97 рр. – підвладність силам, які економічно панують на світовому ринку, із культурною деградацією та депопуляцією, дезінтеграцією держави і суспільства, різкою поляризацією та криміналізацією;

· реакційно-комуністичний (“кубинсько-північнокорейський”) – швидкісний крах внутрішнього ринку товарів та послуг, запровадження надзвичайного стану, терор і політика військових авантюр, спроби реставрації СРСР з імовірним розвитком громадянської війни;

· реакційно-націоналістичний (“югославський”) – повторення попереднього сценарію, але у трохи сповільненішому режимі;

· катастрофічний (“албанський”) – соціальний вибух, повна дестабілізація і дезінтеграція держави та суспільства, розпад Російської Федерації і громадянська війна між її суб’єктами;

· прогресивно-демократичний (“польсько-чеський”).

На короткотривалу перспективу (“до відходу від керівництва Єльцина”, орієнтовно до 2000 р.) майже всі експерти вважають найімовірнішим збереження режиму “колумбійського” типу, який, як вважається, утримується лише завдяки страхові більшості населення перед загрозою переходу до одного з подальших варіантів. Потім, у міру зменшення імовірності, йдуть решта зазначених варіантів.

Стосовно середньотривалої перспективи (“після Єльцина”, орієнтовно до 2005 р.) думки більшості експертів також схиляються до вірогідності збереження “колумбійського” сценарію, після якого настане час “югославського”, а уже згодом – “албанського”, “польсько-чеського” і “кубинсько-північнокорейського”.

Експертні оцінки довготривалої перспективи (2010-2025 рр.) демонструють тяжіння до нормативного підходу, тобто бажаності “польського” сценарію розвитку Росії та унеможливлення “албанського”.

Вказані прогнози підтверджуються також даними Аналітичного центру Інституту соціально-політичних досліджень РАН [3]. Більшість росіян (незалежно від їх політичної прихильності) вважають, що труднощі повсякденного життя народу залежать перш за все від органів влади. Причому привертає увагу те, що звинувачень на адресу комуністів удвоє менше, ніж на адресу демократів – відповідно у відсотках 7 проти 13 у січні 1997 р. та 5 проти 19 у січні 1995 р. Характерно, що звинувачення респондентами федеральних та місцевих властей практично не змінюються в часі (у листопаді 1993 р. їх вважали відповідальними за кризу відповідно у відсотках – 48 проти 45, у лютому 1994 р. – 59 проти 41, у січні 1995 р. – 53 проти 40, у січні 1997 р. – 54 проти 42). Владні структури звинувачуються переважно службовцями, інженерно-технічними працівниками, пенсіонерами (понад 50%), тобто тут відіграє провідну роль рівень освіти на тлі зниження матеріального добробуту. Нікого не звинувачують передусім молоді люди, безробітні та найбільш забезпечені громадяни (від 13 до 16%).

Дані соціологічного моніторингу переконливо засвідчують, що економічний курс реформ, який проводить керівництво РФ, не набув популярності в народі і має вкрай слабку базу підтримки. Зокрема, курс економічних реформ у січні 1995 р. позитивно оцінили лише 11% опитаних, у січні 1996 р. – 19%, у січні 1997 р. – 15%, тоді як негативне ставлення до них виявили у січні 1995 р. 51% росіян, у січні 1996 р. – 52%, у січні 1997 р. – 47%.

Привертає увагу ставлення росіян до існуючої політичної системи. Величина цього показника вважається критичною за наявності більше 40% противників, що засвідчує делегітимацію влади. Політична система цілком влаштовує у середньому не більш як 3% опитаних (причому у листопаді 1995 р. цей показник становив лише 1%, а у травні 1996 р. тимчасово зріс до 5%). Більшість респондентів – від 40 до 43% (у травні 1996 р. – 31%) – вважає, що політичну систему необхідно змінити радикальним чином. Водночас близько третини опитаних (від 45% у травні 1994 р. і 25% у травні 1995 р. до 43% у травні 1996 р. та 35% у січні 1997 р.) ще вірять, що недоліки системи можна усунути за допомогою реформ. Таким чином, процес делегітимації влади після виборів президента РФ інтенсивно відтворюється і зростає.

Недовіра до всіх владно-соціальних інституцій стає прикметною ознакою сучасної масової свідомості росіян. Кількість громадян, які взагалі нікому не довіряють, сягнула максимальної межі і перевищила третину населення – з січня 1995 р. (25% опитаних) вона постійно зростала (33% у січні 1996 р.) і досягла у січні 1997 р. 35%. Негативною залишається також динаміка ставлення респондентів до президента та федеральних органів влади: у січні 1995 р. президенту довіряли лише 9% опитаних, урядові – 8%, Держдумі – 10%, не довіряли президенту 74%, урядові – 69%, Держдумі – 61%. Деяке “потепління” громадської думки спостерігалось лише у травні 1996 р. (президенту тоді довіряли 20%, урядові – 14%, а Держдумі – 15%, не довіряли відповідно 65, 65 і 61 відсоток опитаних). Але це “потепління” не набуло подальшого розвитку, бо вже у січні 1997 р. президентові знову не довіряло 73%, урядові – 72%, а Державній Думі – 64%. Довіряло ж відповідно – 14, 12 і 13 відсотків. Усе це засвідчує готовність російської масової свідомості сприйняти зміни в політичному устрої держави.

Зростання матеріальної та соціальної диференціації російського суспільства викликає природну протестну реакцію населення, оскільки власні інтереси достатньо захищеними вважає лише незначна частина опитаних (у лютому 1994 р. – 3%, у листопаді 1995 р. – 1%, а у січні 1997 р. – 5%), тоді як більшість вважає себе ображеною. Готові підписати звернення до уряду – від 10 до 13%, вийдуть на мітинг чи демонстрацію – від 9 до 10%, братимуть участь у страйках – до 10%. Захищати власні інтереси, вдаючись до зброї, готові представники усіх вікових та освітніх груп, у тому числі 17% підприємців та 18% робітників. Загалом же з початку 1997 р. спостерігається зростання усіх видів протестної активності, тоді як ще наприкінці 1995 р. панувала зовсім інша тенденція.

Наведені соціологічні дані є яскравим підтвердженням думки про те, що держави, які неспроможні забезпечити необхідний рівень життя населення, належний розвиток освіти, науки та інформаційної сфери, не мають шансів на успішні соціально-економічні реформи і скоріш за все залишаться джерелом дешевих сировини та робочих рук. Отже, є всі підстави висловити побоювання, що пострадянські держави за такого курсу будуть приречені на майже повну залежність від зовнішніх політичних, економічних, інформаційних та фінансових центрів.

І що найголовніше – збереження існуючих несприятливих тенденцій суспільного розвитку у вигляді накопичення глибинних структурних економічних диспропорцій, швидкої деградації інтелектуального та науково-виробничого потенціалу, руйнації технологічних та коопераційних ланцюгів тощо може призвести до фактичної втрати національно-державного суверенітету як Україною, так і Росією.

Загалом усе зазначене означає, що за відсутності ефективного вирішення внутрішніх проблем України та Росії взаємовідносини двох сусідніх держав не стільки еволюціонують, скільки механічно переводяться з однієї системи економічних і політичних координат в іншу. Вони змінюються не як самостійне суспільне явище, а скоріш за “залишковим” принципом.

На жаль, поки що розвиток українсько-російських взаємин визначається не стільки потенційними можливостями і безпосередніми діями держав, скільки існуючим розкладом світових сил та прямим втручанням “третіх” держав. Тому неважко спрогнозувати, що за умов збереження або навіть зростання напруги по лінії “Росія – НАТО” тісна взаємодія й “особливий” характер співробітництва України з одним із “полюсів сили” в Європі істотно перешкоджатиме нормальним її зв’язкам з іншим “полюсом”.

Отже, зробимо насамкінець такі висновки:

· твердження про визначену спрямованість і безумовну поступальність сучасних українсько-російських відносин є вельми суперечливими і в цілому бездоказовими;

· за умов існуючої в обох країнах нестабільної суспільної ситуації стійкий позитивний розвиток українсько-російських відносин не є можливим;

· панорамне бачення українсько-російських відносин мусить з необхідністю забезпечуватись серйозними дослідженнями стосовно цілої групи альтернативних моделей – як еволюційних, так і нееволюційних, оскільки будь-які категоричні висновки щодо їх подальшого розвитку не можуть вважатися на даному етапі остаточно обгрунтованими.