Після завершення «холодної війни» та виникнення нових викликів стабільності на континенті ідея європейської інтеграції у вимірах безпеки та оборони отримує друге дихання. У ході засідання міністрів закордонних справ країн-членів НАТО у Берліні 3 червня 1996 р. на порядок денний висувається концепція СЄПБО (спільної європейської політики безпеки та оборони). Її досить загальні засади були закладені в Амстердамському договорі 1997 р., яким, серед іншого, передбачається створення нової посади Високого представника ЄС із зовнішньої політики та політики безпеки, підрозділу політичного планування і раннього попередження, а також можливість проведення консультацій з усього спектра питань політики безпеки та оборони між відповідними інституціями Європейського Союзу.

Разом з тим, лише з жовтня 1998 р. обговорення згаданої проблематики стало жвавим та відвертим. Це значною мірою пов’язано з тим, що у зовнішньополітичному курсі Великої Британії, який донедавна базувався на принципі жорсткої трансатлантичної солідарності у питаннях стабільності та безпеки на континенті, змістилися акценти на користь його часткової «європеїзації». Таке зміщення сталося під впливом Франції.

Першим пробним кроком у напрямку формування більш уніфікованої політики оборони та безпеки стала неформальна зустріч міністрів оборони держав-членів ЄС у Відні на початку листопада 1998 року. Керівники оборонних відомств п’ятнадцяти європейських країн не формалізували жодних домовленостей за результатами засідання. Проте, вони дійшли згоди, що механізм подолання подібних до косовської криз на європейському континенті потребує подальшого вдосконалення, і закликали Європейський Союз зміцнити військовий потенціал Європи. Пропонувалося, зокрема, підвищити рівень координації дій збройних сил, гармонізувати виробництво та постачання оборонного обладнання, а також посилити взаємодію між ЄС і ЗЄС.

Нові ідеї щодо СЄПБО були в центрі уваги учасників засідання Постійної Ради ЗЄС на рівні міністрів закордонних справ та оборони 16-18 листопада 1998 р. у Римі. У заключній декларації зустрічі підкреслювалося, що для успішного виконання «Петерсберзьких завдань» (надання гуманітарної допомоги, врегулювання регіональних криз, проведення рятувальних та миротворчих операцій, а також операцій з підтримання миру) особливий наголос варто зробити на визначенні подальших кроків, спрямованих на підвищення європейського оборонного потенціалу, включаючи більшу транспарентність і оперативну сумісність європейських багатонаціональних формувань. Незважаючи на деклароване бажання держав-членів ЗЄС сприяти якнайшвидшому формуванню СЄПБО, в ході засідання виявилися розбіжності у позиціях його учасників. Нейтральні країни Євросоюзу (Австрія, Фінляндія, Швеція та Ірландія) не бажали, щоб європейська оборона була занадто «суворою». А Туреччина та Норвегія, що входять до НАТО та не є членами ЄС, виступали проти «поширення СЄПБО без їхнього відома».

Згадані форуми значно активізували дискусію навколо СЄПБО на двосторонньому рівні. У цьому контексті важливе значення для формування засад майбутньої європейської ідентичності у галузі безпеки та оборони мав грудневий 1998 р. французько-британський саміт у м. Сен-Мало (Франція). У спільній заяві лідерів Великої Британії (Т. Блера) та Франції (Ж. Ширака) було виокремлено основні принципи подальшої співпраці у даній сфері. Це – забезпечення ролі Євросоюзу у світовій оборонній і зовнішній політиці, створення нового більш ефективного процесу ухвалення рішень і зміцнення європейського оборонного потенціалу за рахунок сучасних технологій. Наголошувалось, що ЄС має бути здатним здійснювати аналіз ситуації та приймати необхідні стратегічні рішення з урахуванням можливостей ЗЄС, але без зайвого дублювання з НАТО. А проведення у майбутньому Євросоюзом СЄПБО не впливатиме на самостійне здійснення Францією та Великою Британією контролю над своєю ядерною зброєю. У заяві підкреслювалося, що необхідні оборонні ресурси мають забезпечуватись або НАТО, або багатонаціональними європейськими формуваннями поза межами Альянсу. В ході зустрічі також зазначалося, що Європа повинна мати достатньо засобів для автономних дій. Зокрема, вона має бути спроможною самостійно, без участі США, втручатися у врегулювання регіональних криз на європейському просторі. При цьому лідери Великої Британії та Франції підкреслили, що не мають наміру ставити під сумнів провідну роль НАТО.

Справжнім каталізатором дискусії щодо СЄПБО у першій половині 1999 р. стали, з одного боку, успішне впровадження нової європейської грошової одиниці, створення та ефективне функціонування Європейського монетарного союзу, а з іншого – нездатність європейців самостійно врегульовувати кризи на континенті, їхнє помітне відставання від США у галузі озброєнь і високих технологій, що яскраво виявилося в ході військово-повітряної кампанії Північноатлантичного альянсу проти СРЮ.

Дискусійна тема знайшла своє відображення у рішеннях Вашингтонської зустрічі на найвищому рівні лідерів держав-членів НАТО 23-24 квітня 1999 р. Зокрема, у Стратегічній концепції Альянсу і комюніке саміту йдеться про можливість проведення операцій під керівництвом не лише ЗЄС, а й ЄС, із застосуванням сил і засобів НАТО. Передбачається також і створення необхідної інституційної основи. Формування останньої включає такі заходи, як призначення заступника Верховного головнокомандувача Об’єднаними збройними силами Альянсу в Європі з європейських операцій, заснування ядра штабу НАТО для операцій під проводом ЗЄС, відповідна адаптація концепції багатонаціональних оперативних сил. Досягнутий таким чином компроміс враховує інтереси європейських союзників. Водночас він грунтується на провідній ролі НАТО, сили і засоби якого у більшості випадків мають складати матеріальну основу проведення операцій з врегулювання криз регіонального характеру.

Міністри закордонних справ і оборони держав-членів ЗЄС в ході засідання 10-11 травня 1999 р. у Бремені схвалили результати саміту Північноатлантичного альянсу у Вашингтоні. Вони висловили задоволення тим, що НАТО зобов’язалося сприяти посиленню європейської складової у своїх рамках і у цьому зв’язку позитивно оцінили досягнуту з НАТО угоду щодо надання ним відповідних засобів для виконання «Петерсберзьких завдань» під проводом ЗЄС.

Етапними в плані формування СЄПБО стали результати Кельнського саміту ЄС 3-4 червня 1999 р., під час якого було досягнуто домовленості щодо забезпечення спроможності Євросоюзу діяти автономно в разі виникнення регіональних кризових ситуацій. Передбачається, що рішення щодо застосування військової сили прийматимуться в рамках ЄС на основі консенсусу, а участь у воєнних операціях чотирьох його нейтральних членів (Австрія, Ірландія, Фінляндія та Швеція) здійснюватиметься на добровільній основі. Роль своєрідного ядра, навколо якого формуватимуться механізми СЄПБО, поки що відіграватиме Західноєвропейський Союз. Після очікуваного наприкінці 2000 р. перебрання відповідними структурами ЄС на себе функцій ЗЄС останній як незалежна міжнародна структура фактично відійде у минуле. Хоча не виключається, що формально Західноєвропейський Союз продовжить своє існування ще певний час. Важливим моментом зустрічі стало також схвалення кандидатури колишнього Генерального секретаря НАТО Х. Солани на посаду Високого представника ЄС із зовнішньої політики та політики безпеки.

Додаткового імпульсу виробленню СЄПБО надали результати засідання Постійної Ради Західноєвропейського Союзу на рівні міністрів закордонних справ і оборони у Люксембурзі 22-23 листопада 1999 р. В ході цієї зустрічі, серед іншого, була підтверджена готовність надати доступ ЄС до операційних можливостей ЗЄС – Генерального секретаріату, Військового штабу, Супутникового центру в Торрехоні та Інституту ЗЄС з досліджень проблем безпеки. Значним внеском Західноєвропейського Союзу у справу зміцнення європейської безпеки та оборони стало здійснення інвентаризації сил та засобів, необхідних для проведення операцій з управління кризовими ситуаціями під проводом європейців. Міністри також схвалили рішення про призначення Х. Солани новим Генеральним секретарем ЗЄС.

На Гельсінському саміті ЄС 10-11 грудня 1999 р. відбулась подальша матеріалізація концепції СЄПБО на основі пропозицій франко-британської та німецько-британської зустрічей на найвищому рівні, що відбулись наприкінці листопада 1999 р. Держави-члени Євросоюзу з метою виконання у повному обсязі «Петерсберзьких завдань» зобов’язались до 2003 р. бути готовими розгортати за 60 діб та забезпечувати, щонайменше, протягом одного року оперативну діяльність військових підрозділів чисельністю до 50-60 тис. осіб. Передбачається розбудова співробітництва між НАТО та ЄС і формування в рамках останнього низки додаткових структур, які сприятимуть аналізу, оцінці та прийняттю рішень з питань безпеки та оборони. Планується також проведення регулярних зустрічей міністрів оборони держав-членів ЄС та їх періодичне запрошення на засідання міністрів закордонних справ. Крім цього, в рамках Євросоюзу намічено створити Постійний комітет з питань політики та безпеки, Військовий комітет, а також «ситуаційний центр». На зустрічі у Гельсінкі було привнесено нові елементи в концепцію СЄПБО. Зокрема, зроблено наголос на необхідності зміцнення невійськових інструментів реагування на кризи, що знаходяться у розпорядженні ЄС. У майбутньому передбачається здійснення інвентаризації наявних засобів у таких сферах, як цивільна поліція, гуманітарна допомога, адміністративна та судова реформа, пошук і рятування, а також моніторинг виборів та дотримання прав людини.

В ході саміту лідери ЄС всіляко підкреслювали, що створення СЄПБО ніяким чином не означатиме відхід від «євроатлантичного партнерства», а швидше буде «раціональним та необхідним доповненням НАТО». Така позиція обумовлена усвідомленням країнами Західної Європи, попри очевидне бажання вийти з військово-політичної тіні США, відсутності у Євросоюзу на даному етапі військових сил і засобів, адекватних потребам ефективної політики безпеки та оборони в масштабах європейського континенту.

По-перше, армії багатьох держав Європи є громіздкими, немобільними та занадто чисельними за рахунок набору призовників на основі загального військового обов’язку. По-друге, європейцям бракує наявних у США сучасних технологій оборонного призначення щонайменше у чотирьох сферах: розвідці, телекомунікаціях, супутниках спостереження та військово-транспортній авіації. Можливості Західної Європи також недостатні для самостійного захисту своїх інтересів поза межами континенту, зокрема, для повноцінної участі у відверненні таких загроз, як розповсюдження зброї масового знищення, або у вирішенні таких питань, як безпека на Близькому і Середньому Сході та у Перській затоці.

Домінування США у проведенні військово-повітряної операції НАТО в СРЮ у черговий раз нагадало європейцям про їхню слабкість у військовій сфері та небезпеку значного відставання Європи від Сполучених Штатів Америки у оборонній галузі. Підраховано, що 70% літаків та більша частина зброї, яку використовував Альянс в Югославії, – американського виробництва. На думку експертів, проблемою Європи з її загальним високим технологічним рівнем є надмірна чисельність національних збройних сил за наявності фрагментарної оборонної галузі та відсутності узгодженої військової стратегії. Збереження такої ситуації в подальшому загрожуватиме єдності Альянсу, оскільки важко вести спільні бойові дії, використовуючи різну за технічними показниками зброю, зокрема радарні системи та комунікаційне обладнання. Саме тому міністрами оборони держав-членів НАТО на засіданні Північноатлантичної Ради на рівні міністрів оборони в Брюсселі 2 грудня 1999 р. особливо наголошувалось на необхідності усунення існуючого розриву в оборонній сфері між США та європейськими союзниками.

Схоже, лідери держав Європи останнім часом почали усвідомлювати необхідність створення у себе технологічно розвиненої воєнної індустрії, спроможної конкурувати з американським ВПК. Так, Група ЗЄС з озброєнь (ГЗЄСО) затвердила генеральний план, згідно з яким передбачається створення у майбутньому відкритого Європейського агентства з озброєнь. Але, разом з тим, ГЗЄСО залишається поки що більше декларативною структурою. Єдиною ж інституцією, що здійснює сьогодні ефективну робочу кооперацію в даній галузі, є заснована у 1996 р. Організація співпраці в галузі озброєнь (ОСГО). До неї входять лише Франція, Німеччина, Велика Британія та Італія. Існує тенденція до створення основними виробниками озброєнь «закритого клубу» на шкоду маленьким країнам Європи (зокрема, державам Бенілюкс). Останні ж відчувають себе в такій ситуації виключеними з європейської оборони та перетворюються на простих клієнтів. У зв’язку з цим ними відстоюється необхідність уникати у спільній оборонній політиці поділу країн на категорії виробників та споживачів, оскільки нехтування бюджетами маленьких держав призводить тільки до того, що вони починають віддавати перевагу неєвропейським постачальникам.

Європейські виробники озброєнь нині розуміють необхідність консолідації своїх зусиль на цьому напрямі. Все більше потерпаючи від американської конкуренції, вони значно активізували переговори щодо формування конгломератів та альянсів між собою. Зокрема, посилилися інтеграційні процеси у сфері європейської аерокосмічної промисловості. У жовтні 1999 р. відбулося злиття німецької фірми «Даймлер Крайслер Аероспейс АГ» з французькою «Аероспасьяль Матра СА». Нове угруповання під назвою «Еуропіен Аеронотік Дефенс енд Спейс Ко» є першим у Європі та третім у світі в галузі розробки та виробництва гелікоптерів, військових і цивільних супутників, військових літаків та оборонних систем. Воно на рівних конкурує з такими американськими гігантами, як «Боїнг Ко» та «Локхід-Мартін Корп». Іншим яскравим прикладом може стати нещодавнє створення спільного підприємства з виробництва ракет за участю британської фірми «Брітіш Аероспейс», французької «Аероспасьяль Матра СА» та італійської «Фінмеканіка».

За останні чотирнадцять місяців процес структурування Спільної європейської політики безпеки та оборони набув динамічності і, вірогідно, наприкінці 2000 року може досягти своєї кульмінації. Це стало можливим завдяки порозумінню Великої Британії і Франції, які і надалі разом з Німеччиною мають намір просувати СЄПБО. Даному процесу сприяє також поки що помірковане ставлення Сполучених Штатів Америки до ідеї зміцнення європейської ідентичності в галузі оборони та безпеки за умови, що для їх союзників у Європі зобов’язання перед НАТО будуть пріоритетом. Заступник держсекретаря США С. Телбот в ході засідання Північноатлантичної Ради НАТО на рівні міністрів закордонних справ 15 грудня 1999 р. заявив з приводу СЄПБО, що «ми не проти неї, ми не займаємо подвійну позицію, ми не відчуваємо занепокоєння, ми за неї. Ми хочемо бачити Європу, яка може діяти ефективно в рамках Альянсу, чи самостійно, якщо НАТО не залучатиметься».

До посилення європейського чинника при вирішенні комплексу питань, пов’язаних з безпекою та обороною на континенті, значною мірою спонукає невдоволення європейців тим, як США в ході військово-повітряної кампанії НАТО проти СРЮ нав’язували свої рішення малим країнам Європи. До цього змушує також усвідомлення того факту, що в результаті інтервенції Північноатлантичного альянсу в Югославії європейські союзники на багато років втягнулися в обтяжливу для них відбудову Балкан.

Важливим є і те, що новий Генеральний секретар НАТО Дж. Робертсон є прихильником якнайскорішого формування СЄПБО. Відразу після схвалення його кандидатури на цю посаду він заявив, що результати косовського конфлікту «викристалізували необхідність докладання новим Генсеком послідовних зусиль задля зміцнення європейської домінанти в рамках НАТО». В подальшому Дж. Робертсон неодноразово наголошував на необхідності «більш ділового підходу» європейців до формування та реалізації СЄПБО. Одним із пріоритетів у цій галузі він вважає підвищення ефективності використання коштів, що виділяються країнам Європи на оборонні цілі. При цьому Дж. Робертсон продовжує просувати ідею (яка вперше прозвучала під час британсько-італійського саміту у липні 1999 р.) вироблення критеріїв європейської обороноздатності. Новий Генеральний секретар НАТО пропонує визначити чіткі напрями діяльності для підвищення військової могутності Європи як на колективній європейській основі, так і на національному рівні. Зокрема, необхідно виокремити завдання, реалізація яких уже незабаром зможе призвести до посилення європейського оборонного потенціалу, насамперед за такими критеріями, як здатність до швидкого розгортання та довготермінових дій.

Успішному виробленню і реалізації цієї концепції сприяє також поєднання посад Високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СПЗБ) та Генерального секретаря ЗЄС Х. Соланою, чий особистий авторитет та здатність формувати консенсус є загальновизнаними. Такий крок, на думку експертів, є цілком логічним. Колишній Генеральний секретар НАТО є саме тією фігурою, яка зможе успішно керувати процесами перебрання Євросоюзом пов’язаних з обороною і безпекою функцій та інтегрування ЗЄС до ЄС, не зашкодивши при цьому інтересам Північноатлантичного альянсу.

Нині, в цілому, склалася сприятлива політична кон’юнктура для створення СЄПБО. Між Генеральним секретарем НАТО Дж. Робертсоном, Високим представником ЄС із СПЗБ і Генсеком ЗЄС Х. Соланою та європейським комісаром з питань зовнішніх відносин К. Паттеном встановилися добрі робочі контакти.

Разом з тим, очевидно, що трансатлантичні зв’язки, принаймні, у коротко- і середньостроковій перспективах зберігатимуть свою ключову роль. Це пов’язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім, порівняно з можливостями Альянсу, для ефективного реагування на ті непрості виклики, які постануть перед міжнародною спільнотою у XXI сторіччі. Крім того, бюджетна дисципліна, продиктована участю у монетарному союзі країн ЄС, та очікувана протидія громадськості значно звужуватимуть можливості модернізації збройних сил держав Європи.

Найближчим часом спільна європейська оборона формуватиметься на базі військових засобів НАТО. Останні разом з відповідною інфраструктурою передаватимуться у розпорядження європейського командування, яке може перебувати навіть поза рамками Альянсу. А це, в свою чергу, диктує необхідність налагодження гнучкого механізму цієї передачі. При цьому на його ефективність буде і в подальшому справляти вплив такий суттєвий фактор, як давнє небажання США втратити оперативний контроль над силами та засобами, що надаються у розпорядження європейців.