Історично склалося так, що держави, на терені яких було поширене християнство візантійського обряду і які утворювалися внаслідок розпаду імперій, майже з початком державотворення виносили на порядок денний питання про незалежність (автокефалію) своїх Церков [16, 16]. З іншого ж боку, втрата державами незалежності практично обумовлювала і втрату Церквами автокефалії. Це стосується, насамперед, Церков: Української [6, 203-237; 2, 12; 12, 15] (вона перебувала під юрисдикцією Константинопольського патріарха до 1686 р. і була підпорядкована йому лише номінально [12, 15]), Грузинської, Сербської, Македонської, Румунської, Болгарської, Кіпрської, Еладської, Албанської, Польської, Чеської і Словацької, Американської [17]. Прагнення помісних Церков до набуття автокефалії знаходить підстави не тільки у політичному аспекті, а й у канонах (правилах) православ’я [13], що є віддзеркаленням внутрішнього устрою і життя Церков.

Унезалежнення Церков – природний процес, на перешкоді якому часто постає вище керівництво тих Церков, під юрисдикцією яких перебувають Церкви, що прагнуть незалежності, а також і тих держав, що розпалися або розпадаються, втрачаючи свої складові. Цей процес, по суті, обумовлено одержавленням Церкви в імперіях [5, 127-128, 131] Візантійській та Російській [9, 242]. Оскільки Росія та РПЦ вважали себе спадкоємницями традицій Візантії та Константинопольської Церкви [15, 3], після приєднання України [6, 203-237] та Грузії [17, Т. 1. – 38-63] до Росії Українська Православна Церква практично втратила статус автономної, а Грузинська – автокефальної. Внаслідок розпаду Російської імперії у 1917-1918 рр. одразу ж постало питання про автокефалію цих Церков. Проголошення автокефалії Грузинською Церквою не визнавалося РПЦ до середини 40-х років, а Українською – не визнається й понині.

Створення перешкод на шляху унезалежнення Церков ставить за мету утримати Церкви, а через них – і держави, на терені яких вони поширені, у сфері впливу як Церкви, так і держави. Якщо йдеться про Константинопольську Церкву, то спроби утримати помісні Церкви, що перебували під її юрисдикцією, виливалися в процес елінізації – нерідко жорсткої і насильницької, що призводило до протидії. Своїм ставленням, наприклад, до румунів греки-фанаріоти викликали в них таке обурення, що румуни під час Морейського повстання греків (1821 р.) допомогли туркам придушити його [17, Т. – 188]. А, скажімо, після приєднання Київської митрополії до Московської патріархії у 1686 р., на думку деяких істориків, одразу ж почався процес русифікації України [6, 239-284].

У головному напрямі традиційної політики російської держави щодо Руської Православної Церкви (РПЦ) вочевидь простежується використання організаційних структур та інституцій Церкви як засобу зберігання та поширення впливу Росії на країни, які перебувають у сфері геополітичних інтересів вищого керівництва РФ, зокрема на Україну, Молдову, Білорусь, країни Балтії. В наш час церковна політика вищого керівництва РПЦ [14] та Росії практично не зазнала істотних змін і примусове перебування Української Православної Церкви (УПЦ) під юрисдикцією патріарха Московського є одним із засобів утримання України в сфері впливу Росії.

Одним з можливих шляхів зміцнення такого вкрай небажаного для Церков становища може бути також навмисне створення умов для виникнення розколів і напруженості у взаєминах між конфесіями, внаслідок чого вони слабшають, а у суспільстві виникає напруга і тенденція до нестабільності. Це, у свою чергу, об’єктивно погіршує ситуацію в державі і певним чином відбивається на міждержавних відносинах.

Подібні тенденції і є однією з причин розколу в православному середовищі України, що призвело до сформування в країні у 1989-1993 рр. кількох конфесій, які стверджують свою приналежність до православної традиції. А саме: Української Православної Церкви (УПЦ), яка є складовою РПЦ, і незалежних – Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП) та Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), які РПЦ знову ж таки вважає своїми складовими, а їх розкол – тимчасовим явищем. Серія церковних розколів, а згодом затяжний конфлікт у православному середовищі спричинені ставленням православних в Україні до автокефалії, а також неврегульованістю державно-конфесійних взаємин. Це може сприйматися як дестабілізуючий фактор не лише у православному середовищі, а й у суспільстві в цілому.

Послаблення конфронтації між конфесіями сприятиме внутрішній стабілізації у державі, підвищуватиме міжнародний авторитет України і престиж вищого керівництва.

Православ’я залишається найважливішою складовою релігійного життя в Україні. На початку 1998 р. православні громади становили майже 52% загальної чисельності релігійних громад. У свою чергу, православне середовище налічує відповідно 71% громад УПЦ, 18% – УПЦ-КП, 11% – УАПЦ.

Найчисельнішою в Україні є Українська Православна Церква на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом), яка на 1 січня 1998 р. мала у своєму складі 7386 громад, 92 монастирі, 2509 ченців, 6044 священнослужителя. Ще у 1991 р. собор РПЦ прийняв рішення розглянути питання про надання УПЦ автокефалії, проте якихось активних дій щодо цього ні РПЦ, ні УПЦ практично не робили.

УПЦ-КП на чолі з патріархом Філаретом (Денисенком) утворилася у 1992 р. і на 1 січня 1998 р. мала у своєму складі 1901 громаду, 16 монастирів, 68 ченців, 1561 священнослужителя. Ця Церква стоїть на засадах автокефалії.

УАПЦ на чолі з патріархом Димитрієм (Яремою) оформилася у 1993 р. і на 1 січня 1998 р. налічувала 1063 громади, 1 монастир, 547 священнослужителів. УАПЦ також стоїть на засадах автокефалії.

Визнання у світовому православному середовищі має на сьогодні лише УПЦ як складова РПЦ. Вона вважається єдиною серед православних конфесій в Україні, яка теоретично зберегла можливість отримати автокефалію канонічним (правильним, законним) шляхом. Зауважимо при цьому, що у світовому православ’ї ще не відпрацьовано універсального механізму набуття автокефалії саме канонічним шляхом.

Вище керівництво РПЦ стримано поставилось до надання автокефалії УПЦ. Однією з умов розгляду цього питання воно висуває приєднання УПЦ-КП та УАПЦ до УПЦ через покаяння. Таку умову названі Церкви вважають неприйнятною.

Питання автокефалії є центральним і найбільш складним у процесі розвитку православ’я в Україні. На грунті вирішення цієї проблеми виник розкол між православними в Україні, що стало одним із головних чинників конфлікту. Проблема автокефалії тісно пов’язана з проблемою об’єднання і навпаки.

Позиції РПЦ та УПЦ у вирішенні цих проблем в цілому збігаються і їх можна охарактеризувати так:

- в Україні існує одна канонічна православна Церква – УПЦ на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом);

- зміни державних кордонів не обов’язково повинні тягнути за собою зміну конфесійної підпорядкованості [8];

- за певних умов РПЦ готова прийняти під своє безпосереднє управління православні громади, об’єднання й організації на терені України, які виявлять таке бажання;

- прагнення УПЦ до автокефалії має своїм підгрунтям насамперед політичні засади;

- однією з умов вирішення проблем є повернення УПЦ вилучених у неї храмів, єпархіальних центрів тощо [11, 2];

- віруючі УПЦ неоднозначно сприймають ідею автокефалії;

- невтручання центральних і місцевих органів влади, а також народних депутатів у внутрішнє життя Церкви;

- об’єднання УПЦ з УПЦ-КП та УАПЦ можливе лише за умови покаяння віруючих цих конфесій;

- усунення від участі в переговорному та об’єднавчому процесах предстоятеля УПЦ-КП патріарха Філарета (Денисенка) [19].

У цьому переліку порівняно новою вимогою є остання. Спроба реалізації цієї вимоги може мати двоякі наслідки: з одного боку, створить певні передумови щодо здійснення процесів, але не гарантуватиме розв’язання проблем, з другого ж – спричинить черговий розкол. Слід мати на увазі, що частина духовенства і мирян, які залишаться вірними патріархові Філарету, спираючись на підтримку певних політичних сил, можуть активно діяти в напрямі збереження і посилення протистояння між конфесіями, що само по собі не тільки ускладнить проблему нормалізації ситуації у православному середовищі, а й об’єктивно посилить загрозу дестабілізації становища в усій Україні.

Значною мірою позиції патріарха Філарета зміцнюються також тією обставиною, що під його контролем знаходяться фінанси РПЦ в Україні за період до 1992 р., а в подальшому – і фінанси УПЦ-КП.

Враховуючи це, логічно передбачити, що частина відданих патріархові Філарету церковних і політичних діячів залишатимуться з ним за будь-яких умов, а це посилює реальність нового розколу в УПЦ-КП.

Взагалі ж, умови з боку РПЦ та УПЦ стосовно об’єднання конфесій з метою подальшого можливого набуття автокефалії УПЦ [а це означає: повернення відібраних на користь УПЦ-КП храмів; покаяння віруючих УПЦ-КП та УАПЦ; неучасть у переговорах патріарха УПЦ-КП Філарета (Денисенка) тощо] видаються малореалістичними.

Ускладнює ситуацію також і те, що, на думку вищого керівництва УПЦ-КП, УАПЦ, представників політичних сил, які підтримують ці конфесії, відмічається в останні роки прихильність деяких державних діячів до УПЦ.

Важливо звернути увагу й на таку обставину: якщо раніше вище керівництво УПЦ, в тому числі й особисто митрополит Володимир (Сабодан), наголошувало на тривалості і складності процесу набуття автокефалії канонічним шляхом, то сьогодні воно вже зосереджує увагу на можливих розколах (за умови, звичайно, що УПЦ матиме автокефалію), а також на тому, що ідею автокефалії в очах віруючих дискредитовано [19].

Серед духовенства і мирян УПЦ справді існують відмінності у поглядах на можливість об’єднання, набуття автокефаліі та інтенсивність цих процесів. Одна частина духовенства і світського активу вважають за можливе активізувати процеси вже сьогодні. Інші – наголошують на виваженості і неквапливості, пропонуючи перш за все досягти автономії УПЦ; проте переважна більшість віруючих УПЦ категорично виступають проти автокефалії [18, 39].

Що ж до механізму набуття Церквою статусу автокефальної, то РПЦ і УПЦ наполягають на тому, що кожна з православних Церков має право надати автокефалію своїй складовій, як це було зроблено стосовно православних Церков у США та Чехословаччині. До речі, автокефалія цих Церков Константинополем не визнається канонічною [4, 728]. Складним був шлях до визнання й автокефалії Сербської, Румунської, Албанської та Болгарської Церков [22; 23; 24] (до речі, зараз знову виникла проблема і Македонської, що утворилася із складу Сербської Церкви внаслідок розпаду СФРЮ).

Здавалося б, шанс на вирішення проблем дає позиція патріарха Філарета, який висловив думку про те, що він згоден піти з посади за умов набуття УПЦ статусу незалежної, а також визнання його священства і призначення керівником однієї з єпархій автокефальної УПЦ. Однак це уявляється малоімовірним.

Одним з варіантів об’єднання Церков і набуття ними автокефалії міг би бути перехід православних України під юрисдикцію Константинопольського патріарха. Це у принципі надало б можливість отримати широку автономію на зразок УАПЦ в Канаді та УАПЦ у США, які приєдналися до Константинопольського патріархату. В цьому випадку залежність була б фактично номінальною, а Православна Церква в Україні – визнаною у світовому православному, міжконфесійному, міжнародному середовищі. Стимулювалося б навернення до такої Церкви громад, духовенства і мирян з інших православних конфесій. Обмежився б і зменшився вплив Російської Федерації на громадсько-політичне життя в Україні через конфесійну сферу.

У перспективі такий перехід міг би розглядатися як один з етапів на шляху до визнання світовим православним середовищем незалежності православ’я в Україні. Але на сьогодні такий перехід УПЦ практично виключається, оскільки керівництво Церкви та переважна більшість духовенства зорієнтовані на РПЦ.

Перехід УПЦ-КП під юрисдикцію Константинопольського патріарха є малоімовірним, що обумовлено позицією вищого керівництва – автокефалія конфесії.

Об’єднання УПЦ-КП, УПЦ та УАПЦ в єдину конфесію під юрисдикцією Константинопольського патріарха на даному етапі практично неможливе – цьому перешкоджає протидія вищого керівництва УПЦ-КП та УПЦ.

Єдиною православною конфесією в Україні, яка на сьогодні в змозі зробити спробу перейти під юрисдикцію Константинопольського патріарха, є УАПЦ. Та це, зрозуміло, може погіршити взаємини між РПЦ і Константинопольським патріархом, значно ускладнити ситуацію й у світовому православному середовищі – спровокувати розкол у ньому з усіма передбачуваними і непередбачуваними наслідками. Саме цього будь-що намагаються уникнути не тільки православні Церкви, а й передусім – Константинопольський патріарх. Можливість такого процесу залежить також від ситуації у геополітичній сфері, зокрема, від взаємин між Україною, Росією і Туреччиною. Та все ж, перешкоди можна здолати за умови цілеспрямованого прагнення з урахуванням того, що останнім часом активізувалися контакти між вищим керівництвом УАПЦ та УПЦ.

В історії православних Церков світу були випадки, коли з порушенням канонів Церкви проголошувались автокефальними (наприклад, Еладська, Румунська, Болгарська, Польська, Руська Зарубіжна), залишаючись в очах віруючих благодатними і спасительними, бо при цьому порушувались не догматичні положення, а підпорядкованість їх вищому керівництву тих Церков, до складу яких вони входили до проголошення автокефалії. Звичайно ж, не обходилося без деякої напруженості у взаєминах між конфесіями та державами, однак з часом майже всі Церкви визнавалися автокефальними [17]. Щоправда, мусимо звернути увагу на те, що у даному разі схильність до незалежності Церков проявляла переважна більшість православних віруючих, чого не можна сказати про Україну.

Важливо при цьому підкреслити, що проблеми автокефалії, переходу під іншу юрисдикцію, а також офіційного визнання стосуються не тільки світової православної спільноти, але й самих держав, у сфері геополітичних інтересів яких перебувають Україна та Росія. Ось чому при розв’язанні цих досить непростих проблем необхідно враховувати всі аспекти реалій і можливих наслідків. Не можна обходити увагою і того, що Польська, Чеська, Американська, Словацька, Болгарська, Сербська, Антіохійська, Олександрійська Церкви знаходяться під прямим впливом РПЦ, а Константинопольська, Грецька, Єрусалимська, Грузинська – перебувають з нею у стратегічному партнерстві. Напруженість у стосунках між РПЦ і Константинопольською патріархією (КП) сьогодні обумовлена подальшим розвитком боротьби за лідерство у світовому православ’ї та певною політикою за перерозподіл сфер впливу і юрисдикції, пов’язаних зі станом справ як у православному середовищі України, так і в українській православній діаспорі (під юрисдикцію КП перейшли в 1995 р. УАПЦ в Канаді та США). Крім того, виникли розколи і загострилася ситуація між православними Церквами в Естонії та Латвії, пов’язана з переходом під юрисдикцію КП частини православних парафій, які донедавна перебували під юрисдикцією РПЦ [10, 2; 21, 2]. Цілком зрозуміло, що подібний розвиток подій аж ніяк не влаштовує нашого північного сусіда – і Церкву, і державу. А якби сьогодні Українська Православна Церква набула статусу автокефальної, то РПЦ втратила б ще понад 27% єпархій, 43% громад, 43% священнослужителів, 30% монастирів, близько 25% духовних навчальних закладів, 1784 недільні школи, 31 періодичне видання тощо [20, 2]. Якби сьогодні об’єднана Українська Православна Церква набула статусу автокефальної, то вона мала б у своєму складі не менш ніж 10000 громад і, враховуючи релігійність українців, яка значно переважає релігійність православних росіян, можна було б рейтинг цієї Церкви вважати найвищим у світовому православному середовищі, тобто Українська Православна Церква могла б претендувати на провідне місце у світовому православ’ї. За такого розвитку подій (хоч і малоімовірного) постає питання: чи влаштує такий стан справ РПЦ, Константинопольський патріархат, світове православне середовище та зацікавлені країни світу в цілому?

Становище у православному середовищі України можна визначити сьогодні як динамічну рівновагу, досить нестабільну і хитку. Вона може бути порушена у будь-який момент станом справ у взаєминах між Україною і Росією, а також зіткненням різних політичних сил у самій Україні.

Мінімізація конфлікту у православному середовищі є актуальною для України як з точки зору забезпечення внутрішньої стабільності, так і з огляду на міжнародний авторитет нашої держави.

Керівництво усіх конфесій православної традиції (УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ) офіційно заявляє, що об’єднання конфесій в єдину Українську Церкву є важливим чинником припинення та запобігання конфліктів і конфронтації на міжконфесійному грунті; стабілізації стану справ у православному середовищі України, що, у свою чергу, повинно сприяти стабілізації ситуації і процесу державотворення в країні. Та все ж складається враження, що вище керівництво конфліктуючих конфесій більше зацікавлене сьогодні не у мінімізації конфлікту, а у збереженні протистояння і стану динамічної рівноваги.

Отже, проблему можна розцінювати як стратегічну, до вирішення якої доцільно було б долучитися самій державі, адже об’єднання православних в єдину Церкву могло б стати однією з умов внутрішньої злагоди в суспільстві, стабілізації їхнього суспільного життя. Але державні заходи не повинні мати нічого спільного з курсом на створення де-юре чи де-факто державної Церкви, а тим більше зі спробою використати православ’я для досягнення кон’юнктурних політичних цілей. Україні, яка об’єктивно зацікавлена в забезпеченні стабільності у конфесійній сфері, утвердженні в державі миру, злагоди і порозуміння, необхідно було б перш за все мати реальні і дієві важелі розв’язання міжконфесійних протиріч.

А взагалі ідея об’єднання не видається такою вже й незаперечною, як це наразі уявляється деяким аналітикам і політичним діячам. До речі, зразком побудови взаємин між конфесіями та між конфесіями і державою може бути практика, що склалася у Сполучених Штатах Америки. Тут існує чимало православних конфесій різної юрисдикційної підпорядкованості. І що характерно – у їхніх стосунках спостерігається, як правило, не активне протистояння, а взаємовизнання, взаємоповага і взаємодопомога; держава ж не втручається у внутрішнє життя Церков, сприяє врегулюванню відносин між ними.

У контексті взаємин з Російською Федерацією, де одним з найголовніших завдань України в конфесійній сфері є обмеження негативного впливу чинників РФ на православне середовище в нашій державі, стратегічною метою України щонайменше можна вважати забезпечення повновартісного релігійного життя всередині країни, унезалежнення конфесій від центрів негативного впливу (або суттєве його обмеження), набуття всіма Церквами статусу повноправних суб’єктів міжконфесійного співтовариства. А от стратегічним завданням у цьому зв’язку можуть бути: припинення конфліктів на релігійній основі та запобігання їх виникненню, гармонізація міжконфесійних взаємин, налагодження постійного діалогу як між конфесіями, так і між державою і конфесіями.

У меті ж Росії вбачається передусім прагнення використати РПЦ як канал поширення впливу на громадсько-політичне життя України. Своїм завданням Росія у цьому зв’язку ставить зокрема: всіляко протидіяти процесові набуття православ’ям України статусу канонічної автокефальної Церкви, будь-що зберегти його периферійність, провінційність статусу; в разі ж об’єднання православних конфесій України – залишити об’єднану Церкву у складі РПЦ, а якщо це неможливо – протидіяти процесові об’єднання або визнання автокефалії (якщо її буде проголошено) світовим православ’ям.

Отже, за своїми стратегічними інтересами у конфесійній сфері держави вочевидь перебувають в суперечності, а певну роль у стабілізації ситуації у православному середовищі України може відіграти саме держава.

Виходячи з цього, для послаблення протистояння між конфесіями і мінімізації конфлікту в контексті українсько-російських відносин у даний час доцільним було б з боку держави: