Проте, особливості функціонування політичної сфери в сучасному суспільстві обов’язково передбачають розвинений професіоналізм в оперативному понятійному осмисленні і використанні закономірностей її розвитку та динаміки. Адже сьогодні саме політика визначає умови існування взятої окремо чи у співтоваристві людини, родини, країни, а також і всієї земної цивілізації. Незважаючи на величезну різноманітність політичних ситуацій у конкретних країнах і регіонах, переважна більшість внутрішньополітичних та міжнародних процесів мають схожі природу й моделі розвитку (співробітництво й конфлікт, інтеграція та дезінтеграція тощо). Спільним для них є також дедалі частіше і щільніше співвідношення з інтересами особи.

Усі гуманітарні науки, живлячи політологію певними доробками, вивчають і використовують ті чи інші ракурси політологічних знань. При цьому відбувається перенесення з однієї науки в іншу первісних або переопрацьованих концептуальних уявлень. Це наближає їх до реальної людини, збагачує їхні змістовність і предметний діапазон, збільшує різноманітність ідей і теорій.

На жаль, за вітчизняних умов чи не найменше це стосується такого ракурсу взаємовпливу знань, як «політологія – національна безпека». У нашій суспільній свідомості, за великим рахунком, ще й дотепер панують марксистські або напівмарксистські підходи, зокрема, догматичні й міфологічні. Вони зводять багатомірне політичне поле до спрощених схем на кшталт майже сакрального ставлення до економіки як бази та матеріальної основи існування людства. І це при тому, що, з точку зору політики, економіка має бути підгрунтям або основним засобом безпечного буття суспільства, держави, людини. Саме захищеність людини насамперед на вітальному рівні (від хвороб, голодування, насильства тощо) є одвічною її потребою у всі часи і у будь-якій країні.

Можна назвати, принаймні, три чинники, що актуалізують проблему гуманізації ідеології безпеки на порозі третього тисячоліття. Це, по-перше, – зміна суті й змісту поняття «безпека» згідно з критеріями людиновідповідності політики. По-друге, це утвердження синергетичного підходу до безпеки. І по-третє, це – відхід від беззаперечної пріоритетності зовнішньої спрямованості національної безпеки і розвиток її сутнісно нової внутрішньополітичної парадигми. В Україні проблеми безпеки «націоналізуються», набувають специфічного значення через наявний дискомфорт індивідуального й суспільного буття (соціально-економічний чинник), зародкову демократію при залишках тоталітаризму, принаймні у психіці людей (політичний), зневагу до знань, науки, культури, непрестижність інтелектуальної праці взагалі (духовний).

Останній чинник є чи не найнебезпечнішим порівняно з іншими. Деінтелектуалізація політики, за суттю, тотожна її дегуманізації, десоціалізації з усіма відомими з історії наслідками для людини, суспільства, держави. Причому найбільшу загрозу для України зараз становить не стільки успадкована від минулого широкорозповсюджена традиція нехтувати інтелектуальними здобутками, скільки зростаюча вже на власній основі часів незалежності відраза певних політичних кіл до всього, що виходить за межі повсякденного вжитку. Це стає гострою проблемою політичної безпеки, оскільки подальший розвиток подібних тенденцій призведе Україну до ситуації, що зберігається нині у країнах «третього світу», перенасичених некваліфікованою робочою силою.

Протягом десятиріч у свідомості людей послідовно формувалася глибока загальнонародна зневага до фундаментальних розробок гуманітарних наук та граничний прагматизм в ім’я «світлого майбутнього». «Ближче до практики», «не відриватися від завдань сьогодення», «ганьба схоластичному теоретизуванню» – це ті політико-виховні, ідейні настанови, що зводили свідомість до рівня рефлексії і відбивали смак перспективного мислення.

У результаті були втрачені реалістичні орієнтири, а життєдайної, загальноприйнятної альтернативи зруйнованій системі захисту соціально-політичних цінностей, які консолідували громадян у минулому, не створено. Якщо політикою раніше займалися виключно фахівці КПРС з її безмежними ресурсами, то зараз – також значний контингент аматорів-практиків (слюсарів-інтелігентів, за І. Ільфом та Є. Петровим, або кухарок, за В. Леніним) з щонайскромнішими політичними знаннями, досвідом та підтримкою. Цей контингент і є найсприятливішим об’єктом маніпуляцій з боку політиків-професіоналів, оскільки попередня кваліфікація спеціаліста у певній галузі втрачається, а нова – у політиці – ще не набута.

Людина, яка належить до зазначеного контингенту, одночасно «випадає» з ряду понять: «господа-господар-господиня-господарство». Раніше вона знаходила місце серед компартійно-господарського активу.

Як у кожній науці, у структурі політології чітко виокремлюються прикладний і теоретичний рівні. Теоретичні розробки певним чином «прикладаються» до політичної дійсності. Разом з тим, в сучасних умовах ефективність прикладної політології – політичного маркетингу і політичного менеджменту – неможлива поза добротною науковою гіпотезою, її науково-теоретичним аналізом і професійною оцінкою, яка проводиться з позиції «істинне-хибне», а не «добре-погане». Сучасність вимагає не споглядальності, не ремісництва, нехай навіть добре відпрацьованого і сумлінного, а саме наукових здобутків перспективного характеру.

Виходячи із зазначеного вище, вважаємо за доцільне абстрагуватися від багатьох дискусійних питань суто практичного, кон’юнктурно-поточного розуміння безпеки і зупинитися передусім на концептуально важливій для політології оцінці вихідних суджень щодо безпеки і пов’язаних з цим допоміжних понять-сателітів.

Влада у суспільстві – це насамперед влада мови. Недарма Сократ казав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Сила такої влади видається ще могутнішою, коли йдеться про політичну мову та її понятійно-категоріальний апарат. Адже від рівня розвитку мови та вміння користуватись політичними поняттями часом залежить доля величезної кількості людей. Неприємності виникають тоді, коли, за виразом Л. Вітгенштейна, «мова йде на канікули» або служить спекулятивним, вузькокорисним цілям окремих політичних кіл, внаслідок чого інтелект виключається із загального політичного вжитку.

За обох цих випадків прихильники Сократа ще якось могли б роздивитися обличчя співрозмовника, а не політика, і в кожному з них, зазвичай, експлуатується заздалегідь спровокований максимально спрощеними вербальними засобами екстремальний психологічний стан людей з усіма його складовими – страхом, відчуттям небезпеки, ризиком. Проте, оскільки політологія за будь-яких умов має зберігати свій інтелектуальний потенціал, провідну роль у теоретичному осмисленні усіх вихідних і результуючих ситуацій відіграє гама понять, пов’язаних з терміном «безпека».

Ідеї безпеки з’являється у європейській політичній думці з ХVII ст. Загальне розуміння змісту цього поняття виявилося досить сталим попри всі зміни у ставленні до самої ідеї, що відбулися з того часу. Воно передбачає передусім наявність стану захищеності об’єкта впливу (інтересів, цінностей) або мети, досягнення якої гарантує безпеку інтерсуб’єктних взаємовідносин між людьми, у суспільстві або між державами. Безпеку можна визначити і як комплекс (процес функціонування) сформованих і оптимально збалансованих зовнішньо- та внутрішньополітичних умов (відносин), які становлять основу комфортної життєдіяльності людей і гарантують позитивний результат будь-якої зміни, що відбувається в ній.

Проте далі розширені тлумачення безпеки починають різнитися. Це пов’язано з тим, що вони базуються на альтернативному та асоціативному принципах, тобто залучають до науково-теоретичного обігу політології поняття небезпеки та ще ширше коло суміжних понять. Через це логіко-понятійний ряд, що відображає феномен безпеки, найчастіше продовжується поєднанням небезпеки із системою загроз, ризиком втрати чогось або, значно рідше, з певною шкодою. Спільна етимологія понять, незважаючи на розбіжності в їх тлумаченні, на «виході» розуміння безпеки (захищеності, відсутності ризику, нешкідливості) і небезпеки передбачає вияв, оцінку, систематизацію загроз і, нарешті, ліквідацію останніх. Саме так проблема побудови загальної, розрахованої на тривалий час, системи безпеки може непомітно поступитися місцем завданню ліквідації поточної загрози безпеці.

Загроза (ризик, шкода) традиційно асоціюється з важко передбачуваним виникненням і обов’язковим наступом чогось неприємного, небезпечного, негативного. Тут немовби заздалегідь запрограмованим є негативний результат процесу. Останній складається з таких етапів: поява загрози – її усвідомлення – виникнення відчуття небезпеки – генерація страху, що поглинає попередньо ослаблені інтелектуальні імпульси, – активізація позасвідомих руйнівних настроїв і дій. Цей процес виключає можливість навіть найменших позитивних результатів, що могли б скластися внаслідок дії загрози.

Безперечно, загроза (погроза) ніколи не отримує сама по собі позитивної оцінки, бо погано узгоджується з тим, що називається властивістю або полем конструктивності (дружелюбності). Можна сперечатися, чи є загроза переважним знаряддям сильного або, навпаки, позбавленого останніх ілюзій слабого, чи приходить сама по собі, завдяки комусь, або ж ти сам на неї наражаєшся.

Проте дихотомія «захищеність-загроза» не вичерпується, особливо у політичному бутті, однозначним рішенням. Вона не тільки не виключає, а іноді навіть підказує шляхи, коли наслідки дії загрози перетворюються на певні досягнення. Таке перетворення може відбуватися за принципом народного прислів’я «на те у річці й щука, щоб карась не дрімав» (виховне значення загрози). Усе залежить від того, чим у кожному конкретному випадку підкріплена загроза (силою мови, художньо-політичного враження чи мовою сили), з якого боку і під яким знаком («+» або «-») діятиме сила, що загрожує. Таким чином, без сили, що виступає неодмінним компонентом безпеки (щоправда, так само, як і загрози) і була б підпорядкована політичній волі, неможливі ані позитивні зрушення, ані блокування витоків негативу.

Термін «сила» відомий здавна і пов’язаний з давньогрецькою традицією обожнювання речей, подій, явищ природи тощо. Силою називалося все, що виходило за межі розуміння або переважало фізично. У середньовіччя цей термін був позбавлений метафоричних нашарувань. Він втратив свою загадковість, але так і не поширився серед носіїв не лише раціонального, а й теоретичного мислення. Визначальним в історії цього терміну стає його застосування природознавством з одночасним набуттям ним наукового статусу. Значною мірою завдяки Г. Лейбніцу, слово «сила» набуло онтологічного змісту. Надалі безмежний простір для філософського застосування цього поняття забезпечив І. Кант. Він проголосив розум єдиною відомою нам з досвіду силою.

Сучасні науковці використовують кілька тлумачень поняття «сили». Найпопулярнішими з них є чотири. Перше – це уявлення про силу як насилля (влада над іншими через їх примус) у безпосередньому значенні цього слова. Воно грунтується на споконвічному насильницькому характері взаємовідносин між людиною та державою, який досить легко подолати за допомогою правових законів. Силовий детермінізм, започаткований Н. Макіавеллі, Г. Гоббсом і Б. Спінозою, у сучасній політиці означає використання сили переважно у військовій формі і стосується виключно зовнішньої безпеки держав. Друге тлумачення пов’язане з численними зовнішньополітичними концепціями середини ХХ століття, де фактор сили має самодостатнє значення, оскільки виходить за межі військового розуміння й охоплює економічну сферу.

В останню чверть нинішнього сторіччя поступово розширюється тлумачення сили, яка виступає як багатовимірна політична категорія і передбачає прямо пропорційну залежність результативності її застосування від здатності маніпулювати корпоративними та конфліктними відносинами у світовому співтоваристві, від володіння мистецтвом політичного менеджменту. Отже, третє тлумачення сили як засобу впливу одного суб’єкта на інший зовсім виключає застосування насилля або, принаймні, значно пом’якшує модальність у залученні примусу. В даному випадку необхідною простою вимогою буття є уміння будувати певні відносини з іншими людьми.

Таке тлумачення сили змусило чималий загін науковців і громадсько-політичних діячів сучасного світу інтенсивно розробляти програми генерації нового знання і розширеного відтворення інтелектуальних здібностей як основи суспільного прогресу. На XXI сторіччя вчені прогнозують неухильне і глобальне зростання значення інтелектуальної власності, яка перетвориться на пріоритетну форму капіталу. Новим джерелом сили в цей час закономірно стануть не гроші в руках небагатьох, а загальна поінформованість як наслідок розвитку та поширення знань. Поступ XXI століття відзначатиметься зникненням ряду традиційних професій, зростанням кількості людей без фахового вишколу й без робочого місця, активізацією споживацьких амбіцій. З іншого боку, цей час в історії людства буде пов’язаний з переходом «керівної та спрямовуючої» ролі у суспільстві до людей-інтелектуалів найвищого рівня знань та поінформованості. Поза сумнівом, що у розумінні сили провідним компонентом стає інтелект, знання, а, отже, гуманітарний фактор у цілому. Це і є четвертий варіант тлумачення сили.

На жаль, багато політиків ще й досі традиційно вбачають найпростіший і найкоротший шлях збереження безпеки та відвернення загрози у протиставленні останній сили, власної або колективної, із залученням військово-економічного потенціалу партнерів (перші два підходи). І це при тому, що по-справжньому ефективними засобами вирішення таких проблем завжди були вміння не наражатись на небезпеку або здатність до гідного її уникання.

Тому сьогодні, як ніколи, актуальним стає розуміння безпеки саме як уміння уникнути загрози за допомогою широких і грунтовних політичних знань, інформації, високого інтелектуального потенціалу. Саме з цієї точки зору відкриваються можливості та переваги подолання небезпеки, наприклад, через: а) протиставлення силі власного політичного авторитету та іміджу; б) залучення численних перспективних союзників-однодумців; в) обгрунтування і наочну демонстрацію безглуздості застосування сили суперником; г) коректну переадресацію загрози (бо на одвічне питання «хто винен?» завжди існуватиме більше однієї відповіді). Таким чином, сила сьогодні, як правило, може відвернути загрозу, а знання (і це найголовніше!) – упередити саме її виникнення.

Ще з часів Ф. Бекона освічена частина людства стала визнавати за знанням беззаперечну владу, що дорівнює силі, позбавленій брутального насильства. Найістотніші переваги соціально-політичної реальності, народжені новим тисячоріччям, вчені вбачають у кардинальній зміні природи влади. Глибина розуміння суті влади та її якість, а також рівень політичного використання відповідних важелів і понять вимагатимуть принципово нових оцінок найближчих подій, щонайменше, з огляду на гіпотетичні здобутки наступного тисячоліття. Спроби передбачити на початку ХХ століття його результати мали вигляд політичної фантастики на аматорському рівні. Прогнозування ж результатів ХХI-го століття та врахування цих прогнозів при вирішенні проблем сьогодення стане протягом кількох років одним з нагальних завдань наукового і політичного характеру.

Необхідно визнати задовільними науково-теоретичні висновки О. Тоффлера щодо неповноцінності влади, заснованої на тотожності насилля і сили, на загрозі застосування останньої чи примусі. Влада середньої якості спирається на багатство, а вищої – підпорядковує собі політичну волю та фінансовий капітал на багато років вперед.

Іманентними характеристиками безпеки, що є умовою і сутністю існування влади, мають стати високий рівень інтелектуалізації діяльності останньої та політичні знання. Таким чином, безпека не може стояти осторонь сучасних світових тенденцій до оновлення і підвищення статусу знань у системі суспільних відносин. Тому знання не лише прирівнюються до влади, змістовно формують її політичну силу, але й перетворюються водночас на соціально організуючу силу, виконують у суспільстві роль узагальнюючого гуманістичного вектора. А це, у свою чергу, вносить у визначення безпеки в цілому, та її внутрішніх складових зокрема, нові, принципово важливі елементи. Отже, розглянемо деякі з них.

Дедалі умовнішою стає популярна альтернатива «безпека-небезпека». Особливо це виявляється тоді, коли йдеться про домінанту у політичній діяльності військових, насильницьких мотивів. На відміну від своєї однозначної протилежності, поняття «безпека», втілюючи в собі як негативні (силові, примусові), так і позитивні (забезпечення, запобігання, попередження) компоненти, бере на себе левову частку функціонального значення поняття небезпеки і поступово переміщує його у напрямку до віртуальної реальності.

Утвердження і поширення агресивних намагань у збереженні власної безпеки, відповідно до маоцзедунівської метафори про владу, що викочується з жерла гармати, має сьогодні і буде мати місце надалі, всупереч здоровому глузду, політичним резонам і теорії. Однак наприкінці ХХ століття силові, насильницькі методи вирішення суспільних проблем неминуче втрачають своїх прихильників, бо люди втомилися від насилля у будь-яких різновидах. А один з найвидатніших політиків світу Талейран ще задовго до китайського лідера сформулював аксіому про штики, на які можна спертися, але на яких не можна сидіти.

Позитивні компоненти «безпеки» є суттєвими, пріоритетними для внутрішньополітичної діяльності, спрямованої на гармонізацію відносин різних соціальних спільностей людей через підключення політико-правових механізмів узгодження приватних і суспільних інтересів. Провідним чинником забезпечення внутрішньої безпеки покликаний стати високий професіоналізм влади, що користується загальною довірою і завдяки цьому здатна зберігати цілісність особистості як основу цілісного суспільства.

Особиста безпека громадян закономірно перетворюватиметься з поняття, похідного від розуміння безпеки інших рівнів та якостей (державна, федеральна, національна, міжнародна), на фундаментальне, що відбиває насамперед креативний потенціал загальнолюдських цінностей та інтересів в умовах з будь-якою специфікою.

Проте розбіжності у тлумаченні безпеки залишаються значними, особливо коли йдеться про поняття, де вона виступає складовою, а саме: «загальна (міжнародна) безпека», «національна безпека» тощо.

Суперечності виникають вже на лексико-семантичному рівні, який, хоч і не ототожнюється з категоріально-понятійним апаратом науки, але заслуговує на увагу.

Кожне з понять «загальної» та «національної» безпеки має своє походження і власні мовні традиції. Епітет «національна» у європейських мовах отримує передусім етатистське забарвлення. Природно, що це певною мірю впливає і на розуміння національної безпеки. Адже етатизм як поняття виправдовує широке, необмежене втручання держави в усі сфери життя суспільства, а як політичне явище – пов’язаний з антигуманною централізацією й концентрацією державної влади, її бюрократизацією. Саме етатистський чинник, як правило, є досить вагомим у понятті «національна безпека». Він стає вагомішим в умовах політичного знесилення (безпорадності, розгубленості) державної влади, тобто в ситуації, яка склалася в Україні. Тому надії тут часто пов’язуються з впровадженням освіченого авторитаризму під конституційним контролем громадськості.

Виходячи з цього, можна сказати, що для України можливими є різні сценарії подальшого розвитку, в тому числі і ті, за якими демократичні реформи залишаються позбавленими гарантій необоротності. Це, зокрема – інерційний розвиток колишньої радянської республіки; реанімація диктатури під гаслами забезпечення порядку та соціальної справедливості з одночасним здобуттям країною реального статусу напівколоніального сировинного придатку провідних індустріальних держав; продовження демократичних перетворень з метою розбудови незалежної, національно самодостатньої держави, впевненої у власних силах та у зовнішніх партнерах.

Вибір сценарію подальшого розвитку України залежатиме від ряду факторів. Одним з них є інтенсивність вияву світової тенденції до екстраполяції внутрішньодержавних криз на міжнародну безпеку, що характерно для останньої чверті ХХ століття. По-друге, це – створення, на противагу науково-культурному експорту, сприятливого клімату для інтелектуально-політичних інвестицій і для реалізації соціальної відповідальності резидентів. Третім чинником виступає реальність можливого соціального вибуху, усвідомлення його терміну та керованості.

На виборі сценарних варіантів розвитку не можуть не позначитися також і похідні чинники. Останні вимагатимуть відповідних переорієнтацій у змісті, напрямках і цілях діяльності у сфері безпеки. До того ж, поточно-похідне значення якогось чинника зовсім не означає, що, скажімо, завтра він не стане провідним. Так, наприклад, зменшилася ідеологічна інтервенція у людське буття з боку держави та її тотальний контроль за різними суспільними сферами. Проголошено чітке розмежування повноважень різних ланок влади. Централізація вищої влади вичерпала себе і дійшла до тієї межі, за якою розпочинається принципово нова регіональна політика з подальшим розширенням прав органів місцевого самоврядування. Незворотність поступово стає «фірмовою» ознакою процесу професіоналізації влади і соціалізації притаманної їй сили. Внаслідок комплексної дії усіх зазначених передумов безпека звільняється від войовничих асоціацій. Вона отримує чіткі гуманітарні виміри і демократичний образ.

Поруч з європейськими особливостями, поняття національної безпеки увібрало в себе ще й такий зміст, походження якого знаходимо у слов’янській мові. Етноси (які за Л. Гумільовим існують 12-15 століть і, отже, охоплюють близько 40 поколінь) репрезентовані в основному у формі нації, народу або етнічної, національної чи етнографічної груп. Це специфічна спільнота людей, об’єднана самосвідомістю, єдиними походженням (реальним або міфічним), культурою, традиціями і звичаями, мовою, але не завжди – етнонімом (назвою). З огляду на це, поняття і явище національної безпеки може фокусуватися передусім на етнонаціональному бутті, взаємовідносинах націй, етнонаціональних груп, народів і етносів як між собою, так і з державою, на рушійних силах етнічних процесів і джерелах етнополітичних конфліктів тощо.

Ще більшої багатогранності та змістової наповненості національній безпеці надають геополітичні чинники. Доречно зауважити, що народження геополітики значною мірою пов’язане з ідеями органічного зв’язку між територією та державою. Тлумачення геополітики у сучасній науковій літературі є дискусійним питанням. Воно має декілька варіантів. Наголосимо на одному з них: геополітика розглядає простір не тільки і не стільки з позицій державних кордонів, скільки з точки зору його насиченості конкретною політикою. Тому, за всієї можливості географічного і кількісного вимірювання політичного простору, уявлення про нього як про поле дії політики, влади, політичних ідей і теорій стає пріоритетним наприкінці XX століття.

Домінуючим чинником впливу на системність і надійність безпеки дедалі більше стає маловекторний політичний простір, визначити справжні кордони якого дуже важко внаслідок його динамічної зміни. Крім того, там, де припиняє свою дію соціально окреслена політика, переростаючи у банальне політиканство, з’являється можливість для свавілля у встановленні подібних кордонів. Підкреслимо, що геополітика за будь-яких її тлумачень передбачає багатополярність, тобто наявність кількох різних динамічних центрів світу. Останні, вдаючись до різних засобів, співіснують, контактують або конкурують між собою. При цьому захищаються усталені чи стверджуються нові параметри власної своєрідності, якісності, виокремленості.

Таким чином, простежується логічний зв’язок змісту понять геополітики і глобалізації, попри усю їхню різнопорядковість. Адже предметом-епіцентром як для геополітики, так і для процесу глобалізації політичних проблем є територія, національна незалежна держава. Проте для геополітиків територіальні інтереси часто пов’язані з експансіоністськими намірами, виступають не метою, а лише засобом задоволення інших інтересів (наприклад, політичних – через застосування тієї чи іншої моделі взаємостосунків держави й громадян, що не передбачає первісного зв’язку з територією). Територіальність як така не має значення також і для глобалістики, головним сенсом якої є універсалізація політичного та економічного життя, відповідне нівелювання локальних традицій і цінностей. Ідеал глобалістики – об’єднуючий центр світу без конкретного географічного розташування, що існує усюди і, водночас, ніде. Такий підхід, звичайно, не заперечує формальне існування національних кордонів, суверенітетів, культурних традицій, цінностей тощо. Йдеться про інші природу та масштаб розуміння світу, про підхід, що апелює не до прав певного народу, нації, держави і навіть не до громадянина певної держави, а до людини, до її універсалістських єдиних і невідчужених прав та свобод.

Слід підкреслити, що саме безпека людини є ключовою для поняття й концепції загальної безпеки. Ці ідеї також пов’язані з європейською традицією, з епохою Просвітництва і Великої французької революції. Але сама концепція загальної безпеки почала своє активне «життя» у 70-90 роках XX століття і нині дедалі більше поширюється у світі. Проте у неї є і багато опонентів різного гатунку. Передусім – це ті, хто не бачить за необхідності в інтелектуальному розвитку особистості, а також політичні радикали, захисники етнонаціонального, етатистського, військового підходів до безпеки.

Втім, за всіх існуючих дискусійних і дуже суперечливих уявлень щодо загальної безпеки вона стає збалансованішою завдяки сучасним умовам розвитку людської цивілізації. З огляду на давньогрецьке тлумачення безпеки як п’ятої складової світоустрою і на розуміння її як найважливішого, найістотнішого, квінтесенція цих умов полягає у розширенні предметного поля вивчення і використання принципів безпеки для прогресу людини і гідних умов її соціального буття згідно із загальними принципами гуманізму та демократії. Адже глибинні чинники криз, небезпечних для сучасного суспільства, криються вже не стільки в економіці або політиці, скільки у вихідному процесі, що має масовий характер і полягає у руйнації провідної формули цілісного людського буття – «життя, честь та гідність».

Пильної уваги у цьому контексті заслуговує також з’ясування питання про те, що у концептуальній схемі безпеки виступає домінантою. Сьогодні найчастіше вважається, що цю роль відіграють інтереси. Всупереч даній точці зору, слід припустити, що останні є, хоча й важливим, але лише одним з багатьох елементів розуміння безпеки. Жорстке дотримання певних політичних інтересів завдає великої шкоди мистецтву можливого і компромісів. Воно передбачає перемогу сильної сторони (не завжди правої, згідно з народним «сила есть, ума не надо») у боротьбі за переваги на політико-економічному полі та виключне право на використання механізмів влади в інтересах тих, хто цього разу посів її верхівку.

Саме такі тимчасові переможці зразка «халіф на годину» отримують можливість формулювати ідеї загального інтересу і з позиції цієї точки зору переписувати історію, давати кон’юнктурні оцінки поточних суспільно-політичних подій і прогнозувати майбутнє. Тим самим безпека заганяється у глухий кут силового тиску, примусовості. Далі відбувається абсолютизація ролі інтересів у безпеці, що походить з марксистсько-ленінського розуміння їх діалектичної єдності з історичною необхідністю та активно-творчої ролі, яку вони відіграють у перетворенні суспільного життя. Цією теоретичною парадигмою інтересам надається всеосяжний характер. Відповідно до нього жодна зміна у суспільному житті не відбувається без їх визначальної участі.

Означений традиційний для радянського суспільствознавства підхід диктує жорсткий, причинно-наслідковий зв’язок інтересів і безпеки. У такому разі вони набувають безумовно конфронтаційного, однозначно лінійного характеру, коли однакові причини зумовлюють однакові наслідки. Це суперечить народженим реальністю синергетичним ідеям, які змушують переосмислити наші традиційні уявлення про соціальні процеси у цілому, і принципи побудови безпеки зокрема. Заради об’єктивності зауважимо, що інтереси, звичайно, є певною ланкою розуміння безпеки, оскільки виступають одними з передумов, регуляторів, засобів, результатів політичної діяльності. Вони свідчать про вибірковість позиції та лінії поведінки, виявляють себе у мріях і планах практичної діяльності, у створюваних організаційних структурах.

Отже, йдеться лише про відносини субординації між інтересами і безпекою. Відповідно до синергетичного підходу, відносини мають бути гнучкими, відповідати не тільки конкретним умовам на даний момент, але й їхнім швидким змінам, передбачати багатоваріантність, альтернативність зв’язків, відсутність їхньої жорсткої зумовленості, нелінійність, що, втім, не заперечує стабільності. Таким чином, доречніше говорити про вищезгадані відносини зв’язку, місце інтересу в структурі безпеки, ніж про його домінантний статус.

Об’єктивно-ключовим, вихідним пунктом аналізу безпеки та її забезпечення є політичний режим. Це якісний стан політичного простору, де «функціонує» безпека, для реконструкції і розвитку якої він складає колосальний потенціал. У зв’язку з цим безпека має відповідати атрибутивним властивостям того чи іншого політичного режиму і взаємодіяти з ними.

Політичний режим є сферою взаємодії низки компонентів. У свою чергу, кожен з них містить не менш інтегровані складники. Принаймні три найголовніші компоненти визначають поняття «політичний режим». Першим з них є права і свободи особистості, рівень її політичної культури, поведінки, свідомості. Насамперед, характеристика сучасного політичного режиму залежить від того, що є пріоритетним у державі – її права чи права особистості; фальсифікує, обмежує держава або ж визнає, підтримує, гарантує права, зазначені у Всесвітній Декларації прав людини; чи існують порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби).

Другий компонент поняття «політичний режим» також має кілька вимірів, сконцентрованих у принципі розподілу державної влади, засобах формування її органів і кількості правлячих суб’єктів. Ці виміри стосуються ще й статусу партійно-політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, органів внутрішніх справ, церкви, а також рівнів та якості економічного розвитку суспільства. Підкреслимо, що, будучи одним з вагомих показників функціонування політичного режиму, рівень економічного розвитку проте не складає головний його зміст і як такий не виступає необхідною чи достатньою умовою для утвердження демократії.

Третім компонентом політичного режиму є методи здійснення політичної влади, способи врегулювання та розв’язання соціальних і політичних конфліктів.

Отже, характер політичного режиму свідчить про напрям у реалізації політичної влади, політичних пріоритетів, докорінних інтересів громадян чи соціальних груп і механізмів задоволення їхніх поточних потреб з метою зняття соціальної напруженості й досягнення стабільності розвитку суспільства. Найбільш універсальним тенденціям сучасної доби відповідає типологізація політичних режимів на авторитарний і демократичний.

Саме діючий політичний режим теоретично і практично формує систему безпеки. Підгрунтям при авторитарному режимі є караючо-репресивні методи правлячих кіл, а демократичний – зорієнтований на реалізацію загальнолюдських цінностей та узгодження інтересів особи, суспільства і держави. Практичне дотримання останньої з цих двох орієнтацій означає: а) для конкретної людини – утвердження її гідності (від суспільної думки до правових норм, реалізації конституційних прав і свобод); б) для суспільства – однаковий правовий захист з боку держави для усіх соціальних груп, політичну впорядкованість їхніх відносин, стабільність і контроль над апаратом влади; в) для держави – адекватне втілення прав і свобод людини в юридичних нормах та у механізмі захисту цих прав, формування оптимальної системи державно-політичних інститутів з ефективним розподілом функцій влади.

Таким чином, розшифровувати смисл, зміст, складові та функції безпеки, її внутрішні та зовнішні чинники доводиться, образно кажучи, «зсередини». Так, у Статуті ООН поняття «безпека» використано 28 раз, проте його зміст не розкривається. Це є додатковою ознакою тієї існуючої взаємообумовленості безпеки і політичного режиму або «ділянки їхнього взаємного покриття», які завжди матимуть національно-державний характер.

Кінець XX ст. характеризується змінами у розумінні безпеки, зокрема її змістових чинників (просторово-територіальний вимір, військово-економічні параметри і певні державницькі засади), які раніше жорстко протистояли гуманістичним принципам побудови спільного людського буття. Ці чинники зберігають неабиякий вплив на стан безпеки, але невпинно поступаються місцем іншим. Пріоритету набуває насамперед особиста й суспільна, інтегративна безпека як комплекс умов для стабільного розвитку системи «людина-природа-господарство».

Нове бачення безпеки грунтується на гуманістично-цивілізаційному підході, трансформованому у методологію соціального аналізу. Воно переміщує на периферію політичної теорії однобічне, наприклад, військове пояснення феномену безпеки, підпорядковуючи його людському виміру, якості життя громадян і відкритості суспільства. Безпека розглядається переважно з точки зору інтересів людини, незважаючи на прикрі випадки соціально-політичних збоїв, зокрема в Україні. Проте навіть ці випадки вже виходять за межі «утопічної інженерії», стаючи, за К. Поппером, надбанням «інженерії поетапної». Це підводить людство у XXI ст. до необхідності безпеки, що не підтримується насиллям, парадоксальної з позицій XX ст. Тут слід згадати Б. Франкліна, який вважав, що той, хто відмовляється від свободи заради безпеки, зрештою, не заслуговує ні на те, ні на інше. Доречним є також декартівський заклик: «Визначайте значення слів, і ви позбавите світ від половини його помилок».