Монографія відомого російського вченого-демографа А. Вишневського [1] є фактично першою концептуально зрілою працею, в якій питання вікового експерименту з модернізації Росії розглядається у геополітичному ракурсі. Дослідження російського модернізаційного досвіду проведено на великому фактичному матеріалі із залученням широкого кола джерел, що складає надійний грунт для теоретичних побудов ученого. Головним у концепції А. Вишневського є поняття наздоганяючого розвитку, згідно з яким практично будувалися проекти модернізації російської держави, а основною тезою – необхідність впровадження в Росії та СРСР саме консервативної моделі модернізації.

Перехід від традиційного, аграрного, сільського, патріархального, колективістського суспільства до сучасного, індустріального (пізніше – постіндустріального), міського, демократичного, індивідуалістського є загальною закономірністю суспільного розвитку у більшості країн світу. Третього шляху у вигляді поєднання переваг традиційного і модернового суспільства практично не існує. Про це свідчить японський, турецький, а також китайський досвід. Останній показує, що, поряд з великими досягненнями у модернізації країни чинник індивідуалізму тут є ще досить нерозвиненим, а отже втрачаються можливості саморозвитку та виходу на передові рубежі суспільного поступу. Збереження в цілому колективістського або корпоративного стану азіатських країн певною мірою зумовлює їх другорядність у світі, залежність від технологічних досягнень країн Заходу. Такий стан речей маємо й у випадку Росії, яка обрала шлях «наздоганяючого розвитку».

Як показано в роботі, найбільша за масштабами та інтенсивністю ідеологічно обгрунтована спроба реалізації третього шляху суспільного розвитку мала місце в СРСР. У ході радянської консервативної модернізації вдалося за рахунок консервації багатьох ланок традиційного соціального устрою здійснити швидкі і досить ефективні технічні та інші інструментальні зміни. Економічна модернізація перетворила країну з аграрної в індустріальну, сформувала у ній основні елементи сучасної технологічної цивілізації. Внаслідок міської модернізації десятки мільйонів людей переселилися з сіл у міста. Умови їх повсякденного соціального спілкування змінилися і стали підпорядковані міському способу життя. Демографічна модернізація призвела до зміни умов відтворення людського роду і приватного (особистого) життя людей.

В ході культурної модернізації стрімко зріс освітній рівень населення, яке було залучене до сучасних технічних і наукових знань. Відбувалися й інші інструментальні зміни, без яких неможливе становлення сучасного типу культури і типу особистості. Політична модернізація для більшості людей певною мірою відкрила нові канали вертикальної мобільності. Її результатом став прихід до влади нової, демократичної за походженням, політичної еліти.

Але водночас, радянська економічна модернізація не створила соціальних механізмів, що забезпечували б саморозвиток економічної системи індустріальних суспільств, насамперед приватної власності та ринкових відносин.

Міська модернізація не сприяла формуванню середніх прошарків, здатних підтримувати та розвивати соціальну організацію і культуру міського суспільства. Політична модернізація не утворила демократичних механізмів функціонування і оновлення суспільства. Незавершеність демографічної модернізації – у недотриманні принципу свободи індивідуального вибору в усьому, що стосується особистого життя людини, а культурної – у створенні проміжного типу особистості з багатьма архаїчними рисами традиційного суспільства.

Без кардинальної зміни механізмів соціального управління консервативна модернізація в кінцевому підсумку призводить до зниження темпів соціально-економічного розвитку в цілому. Так, наприклад, у Росії вона в принципі не змогла розв’язати головне поставлене перед нею завдання – наздогнати і випередити найбільш розвинуті країни світу.

Перехід від простого (влада землі) до складного (влада грошей) суспільства не може бути легким, відбуватися без важких кризових явищ. Це пов’язано з подоланням старих суспільних стереотипів. У новому суспільстві економіка і соціальне життя стають більш різноманітними і динамічними, зростає рухливість населення, особиста залежність відходить у минуле, прямі міжособистісні зв’язки замінюються опосередкованими. Глибока суперечливість радянського варіанту консервативної модернізації значною мірою була закладена об’єктивними «стартовими умовами», а не тільки чиїмись недомисленням чи злою волею.

«Прогресистський», «західницький» характер більшовизму, який декларував не тільки «інструментальну модернізацію», але й оновлення всієї системи суспільних відносин, впровадження принципів індивідуалізму, економічного і політичного лібералізму тощо, з практичної точки зору все ж мало відповідав реаліям російського життя. Автори радянського модернізаційного проекту, відчуваючи такий стан речей, намагалися вирватися з пастки «наздоганяючого розвитку» за допомогою НЕПу. Але ця спроба в кінцевому підсумку виявилася невдалою. В кінці 20-х років більшовицькі лідери зробили вибір в напрямі до консервативної моделі модернізації, хоча цінності демократії та громадянського суспільства продовжували декларуватися.

Економічна революція, здійснена в СРСР під гаслами побудови соціалізму, виявилася консервативною за механізмами здійснення. Наявність великих шарів архаїчної свідомості у суспільстві та патріархальних соціальних відносин не сприяла просуванню іншим шляхом. Технічний поступ був куплений ціною консервації соціальної архаїки на селі, яке було пограбоване і водночас позбулося після розкуркулення власної відносно модернізованої еліти. Колективізація перекреслила досягнення капіталістичної еволюції російського села.

Основою радянської економічної моделі був державний монополізм і розподільча система. А. Вишневський дотримується поширеного погляду, що в СРСР існували не класичні ринкові відносини, а специфічний бюрократичний, контрольований монополіями розподільчий ринок неекономічного характеру. Наявність бюрократичного квазі-ринку не могла не модифікувати ідею плановості, яка поступилася жорсткій централізації. Недооцінка питання про внутрішні рушійні сили і доведена до абсурду ідея цільової настанови «зверху» зумовили найбільш слабкі сторони радянської економічної моделі, визначили її тупиковий характер.

Незважаючи на великі абсолютні масштаби промислового виробництва, СРСР не увійшов до числа економічних лідерів XX століття через несприятливі макроструктурні характеристики економіки. Приблизно за такої ж, як у високорозвинутих країн, питомої ваги зайнятих у промисловості, висока частка працюючих у сільському господарстві свідчить про нерозвиненість сфери послуг. Найбільш функціональним в умовах економічної централізації виявилося військове виробництво. Зв’язок між військовим сектором економіки і державним соціалізмом стає глибинним, внутрішнім.

Економічне зростання в Радянському Союзі відбувалося переважно за рахунок екстенсивних чинників. Продуктивність суспільної праці практично не підвищувалася. Проблема технічного відставання СРСР від високорозвинутих країн Заходу вирішена не була. Але спроби оновлення радянської економічної моделі все ж мали місце. Найбільш серйозні з них пов’язуються з реформою середини 60-х років, якою передбачалося значне розширення сфери дії ринкових регуляторів, впровадження економічної самостійності господарських одиниць.

Безсумнівним проявом модернізації в СРСР було стрімке зростання міст і міського населення. Перехід від сільського способу життя до міського утворює один з основних векторів руху суспільства до нового якісного стану. В ході урбаністичних процесів ускладнюється і диференціюється не лише фізичний, але й соціальний простір. Прискорена урбанізація, не залишаючи часу на поступове освоєння пов’язаних із нею соціальних нововведень, стає одним із джерел конфлікту у середині суспільства.

Хоча положення про домінування переселень у міста серед процесів міграції сільського люду є загальноприйнятим, у більшості досліджень все ж переважає вивчення землеробської колонізації. Його дотримується і А. Вишневський (с. 83). Це пояснюється також тим, що у філософію територіальної політики (геополітики) автор приходить з демографії. Про «демографічність» автора свідчить не лише змістовний спеціальний розділ, але й використання власне демографічних методів для розв’язання інших проблем. Це, зокрема, застосування когортного методу при визначенні зрілості урбанізації (с. 92-94). Економічна й урбанізаційна модернізація суттєво відбилися на демографічних процесах. В смертності це відображається у переборенні активності над пасивністю перед смертю, у зміні причин смерті. Як демограф, автор, на відміну від вітчизняних спеціалістів (переважно істориків), розуміє, що точно визначити втрати населення від голодомору, насамперед 1932-1933 рр. в Україні та на Півдні Росії, практично неможливо. Тому його оцінки приблизні, досить виважені.

Зниження народжуваності протягом трьох-чотирьох десятиліть (на Заході воно розтягнулося на століття) є корисним при економічних і соціальних перенавантаженнях. Однак, з точки зору стратегічних інтересів СРСР, особливо РФ, великі втрати потенційного приросту населення оцінюються А. Вишневським швидше як програш. Різке зниження народжуваності спричинило вже в середині 30-х років законодавчу заборону абортів. Перехід від патріархальної сім’ї до сучасної (від старого фундаментального принципу сімейних відносин «людина для сім’ї» до нового – «сім’я для людини») розпочався ще в царській Росії. Він виявився у так званих жіночих бунтах, непокорі дітей, сімейних поділах. Незавершеність сімейної революції не могла не загальмувати становлення в СРСР другого демографічного переходу. Зміст останнього зводиться в кінцевому підсумку до підвищення цінності індивідуальної автономії та індивідуального права вибору. Форми вияву другого демографічного переходу – нуклеарізація сім’ї через раннє відділення дітей від батьків, поширення незареєстрованих шлюбів, зростання кількості позашлюбних народжень.

Культурна модернізація передбачає перехід від холізму до індивідуалізму – від суспільства «привідних ременів», де імпульси руху в соціальному полі надходять до кожного з вершини піраміди (з центра того чи іншого рівня), до суспільства, члени якого володіють «вбудованими автономними двигунами» та індивідуальною системою цілепокладання людей «самостійно ділових». Цього в радянській дійсності, як відомо, не відбулося. Креативний потенціал суспільства був заморожений внаслідок домінування колективістських форм його соціально-політичної організації.

Одним з результатів модернізації, у тому числі консервативної, є поява нових еліт. Відбуваються зміни самого типу еліти, принципів її формування та характеру функціонування. Разом з новими статусами з’являються нові способи їх досягнення, зростає вертикальна мобільність. Однак радянська нова еліта через свою маргінальність розуміла і сприймала тільки обмежену інструментальну модернізацію.

У зв’язку із впровадженням принципу федералізму в СРСР стало актуальним вирішення питань перерозподілу повноважень між центром і регіонами та формування нових схем самоідентифікації населення. Розв’язання цих завдань здійснювалося в СРСР шляхом симбіозу принципів федералізму та націоналізму. Консервативна модернізація, незважаючи на декларовані і реально втілювані спроби переборення суттєвих відмінностей між територіями у соціально-економічних і демографічних характеристиках, законсервувала, а в подальшому навіть поглибила величезну територіальну соціально-економічну неоднорідність СРСР. На окраїнах цінності модернізації наштовхувалися на традиційні цінності, не отримували широкої громадської підтримки, натрапляли на пасивне несприйняття, а інколи й активну протидію.

В об’єктивності оцінок – сила прикладних аспектів роботи А. Вишневського. Автор не замовчує досягнуте за роки існування СРСР. Ніякі уточнення статистичних оцінок не можуть заперечити того факту, що за невеликий період у відносно відсталій аграрній країні були створені важливі галузі сучасної промисловості, вона відчула свої індустріальні мускули і продовжувала їх нарощувати. Промислова революція в СРСР в цілому залишилася позаду (с. 56-57). Правомірно говорити і про своєрідну революцію у первинних потребах і споживанні, що почалася після Другої світової війни (с. 68).

Разом з критикою основних ідей марксизму А. Вишневський не відкидає деяких його положень, актуальних і для сьогодення. Зокрема вказується, що більшовики мали всі підстави критикувати нереалістичні погляди народників (с. 29). В. Леніна, який підкреслював прогресивність американського шляху капіталістичного фермерства, зближувала з правими депутатами в Державній думі в цілому правильна думка – Росія входила у нове життя, в якому величезній кількості селян належало назавжди розлучитися із землею та селом (с. 38, 44-45).

Багато критичних зауважень у монографії спрямовано в бік Державного планового комітету СРСР як основної антиринкової інституції. В СРСР у 20-30-х роках домінувала ідея можливості безмежної експлуатації централізованого планування (с. 51). Ідеологія Держплану, часто оперуючи терміном «раціональні потреби» (с. 102), передбачала, що питання про те, де і які будувати заводи, мало вирішуватися на науковій основі. Хоча насправді, за відсутності ринкового ціноутворення, яке дає змогу судити про попит, пропозицію, витрати тощо, планові органи не мали об’єктивних критеріїв для прийняття таких рішень. Тому простір для суб’єктивних оцінок, політичного тиску, корупції був дуже великим (с. 100). Не випадково у свій час саме Голова Держплану СРСР М. Байбаков був призначений одним із головних критиків пропозицій стосовно необхідності запозичення досвіду США і Японії, що висувалися у таємній доповіді щодо погіршення економічного становища СРСР (с. 72).

Сприймаючи в цілому авторське осмислення досвіду модернізації в Росії, не можна не помітити деяких дискусійних та проблемних питань при висвітлені принципово важливих концептуально-теоретичних побудов А. Вишневського. На нашу думку, автор ще значною мірою перебуває у межах стереотипних уявлень про «Росію» та «СРСР». Звідси випливає й ряд інших хибних тверджень. Власне, за це важко дорікати самому досліднику, оскільки такі уявлення домінують навіть серед найбільш прогресивних російських учених. Отже, дорікати можна лише за те, що автор не спромігся вийти за межі звичних дослідницьких концептів, поширених в РФ.

З самого початку варто було б замислитися, що мається на увазі під «модернізацією Росії». Начебто це цілком зрозуміло – йдеться про модернізаційні процеси в Російській імперії, а потім – в СРСР. Але навряд чи це зрозуміють поляки або фіни, чиї країни входили у свій час до складу дореволюційної Росії. Отже, залишаємо Польщу та Фінляндію «за дужками». Чому, власне, так само не зробити і з країнами Балтії, що прилучилися до «радянської модернізації» лише після Другої світової війни і завжди мали свою специфіку, яка після 1991 р. значною мірою сприяла їх переходу до «європеїзації»? Так само і у випадку із Західною Україною, яка взагалі ніколи не була частиною Російської імперії, а до складу СРСР увійшла лише протягом 1939-1945 рр. Далі, мало хто зважиться заперечувати той факт, що модернізаційні процеси на Кавказі та в Центральній (Середній) Азії або навіть у Сибіру істотно відрізнялися від тих, що відбувалися у центральних губерніях (областях) Росії. Щодо України в цілому – це особлива тема, про що трохи пізніше.

З огляду на вищенаведені міркування можна розглядати дослідження А. Вишневського як таке, що стосується переважно Російського Центру і не враховує особливостей модернізаційних процесів в окремих регіонах великого простору, що традиційно називають «російським», але який насправді таким не є. Концептуальні похибки в плані ототожнення Росії і СРСР, Росії і Російської Федерації можуть призводити до небезпечних наслідків. Про це свідчить ситуація на Північному Кавказі.

Річ не в тому, що регіональні проблеми не розглядаються у праці А. Вишневського взагалі. Їм тут приділено багато уваги. Проблема в тому, що національна за своєю організацією «периферія» розглядається виключно під кутом зору «центру». З таких позицій, зрозуміло, виникнення нових незалежних держав на пострадянському просторі виглядає чимось випадковим та історично невиправданим. З цим об’єктивно налаштований дослідник навряд чи зможе погодитися. Такі установчі дослідницькі орієнтації, якими здебільшого керується автор, не дозволяють йому проникнути у глибші шари досліджуваних ним модернізаційних процесів.

Однією з вагомих складових глобальних процесів модернізації у ХIХ-ХХ ст. було утворення модерних націй, починаючи з формування американської та французької нації на уламках ancient regime. У середині ХIХ ст. консолідувалися німецька та італійська нації, які після цього значними темпами пішли шляхом модернізації. Національно-визвольні рухи на Балканах та в Центральній Європі є також засобом виходу поза межі патріархальної державності і переходу народів до більш модерних форм співжиття.

Історичний досвід свідчить, що без утворення сучасного національно-державного організму ніяка модернізація неможлива, а в межах імперської державності вона завжди наштовхується на нездолані перепони. Ми не абсолютизуємо складність проблеми. Національні держави за певних умов також стають схильними до консервації суспільно-економічних форм, що віджили. Але завдяки більш високому рівню внутрішньої консолідації вони можуть не витрачати надмірних зусиль на підтримку силових структур і тому легше проходять шлях до модерного суспільства. Мова не йде про німецький нацизм або італійський фашизм, які набули потворного вигляду саме внаслідок панування ідей шовінізму та зовнішньої військової експансії.

Головний чинник, який сприяв консерватизму і відсталості російського суспільства – це суперечність між потребою у формуванні цілісних модерних національних суспільно-державних організмів та силами імперського типу. Російська держава ще з часів Петра І основні свої зусилля спрямовувала або на зовнішню експансію, або на силове утримання підкорених народів. На модернізацію сил не залишалося. А будь-яка спроба лібералізації і формування демократичних соціально-політичних моделей неодмінно мала призвести до прогресу у сфері національно-політичного самовизначення окремих народів імперії. У цьому випадку прагнення імперської державності до самозбереження бере гору над потребами в поліпшенні життя. Радянський федералізм фактично перетворив статус окремих республік на звичайну фікцію саме тому, що в 20-ті роки вони все більш тяжіли до утворення локальних національно-політичних субкультур, руйнуючи таким чином владу Центру. Реформи 60-х років також не мали успіху значною мірою через «регіоналізацію» економіки та посилення «небажаних» процесів в окремих республіках.

Усвідомлюючи необхідність посилення «індивідуалістичної» складової модернізації, А. Вишневський все ж, на нашу думку, не доводить розгляд цих проблем до логічного висновку. Індивідуалізм має бути присутнім не тільки на особистісному, але й на інших рівнях громадянського суспільства – соціальних груп, великих прошарків населення, націй. Лише після оформлення окремих суб’єктів соціально-політичного, економічного, культурного, професійного та інших типів стає можливим і формування «горизонтальних» зв’язків. Владна структура імперії такого не може припустити в принципі. Але даний стан речей є необхідним, якщо говорити про справжню модернізацію. Справедливо вказуючи на важливість розвитку поряд з технологічними соціально-політичних форм модернізації, автор все ж не спромігся послідовно зробити з цього всі належні висновки, якими б вони не були «гіркими» для російської свідомості. Та існуючі стереотипи мають бути подолані історичним розвитком самої Росії. Їй треба знайти свій шлях модернізації, власну модель самоідентичності, позбавленої «імперського синдрому».

Інший важливий пласт проблем, з вирішенням яких в авторському варіанті можна дискутувати, пов’язаний з міркуваннями щодо опозиції термінів «метрополія/колонія». Річ у тому, що Україна у складі Російської імперії і СРСР розглядається А. Вишневським не як колонія, а як метрополія. Найголовнішими серед аргументів на користь цього твердження є апелювання до того, що і росіяни і українці протягом століть разом брали участь у вирішенні головних історичних завдань російського суспільства (колонізації і модернізації). Це примушує замислитися. З невеликими застереженнями А. Вишневським приймається концепція В. Семенова-Тяньшанського про чотири загальноросійські культурно-економічні колонізаційні бази, серед яких Галицька і Києво-Чернігівська. Застереження пов’язані з тим, що колонізація території України, в якій брали участь галичани після визволення її від турків і кримських татар до XVIII століття, могла бути не російською, а лише польською. Але слід зазначити, що коли росіяни у проведенні колонізації згадуються саме як «росіяни», то українці виступають знову таки скоріш як частина великоросів, а не як власне «українці». Певною мірою можна було б говорити про частковий збіг цілей у випадку колонізації півдня України. Але на розуміння сутнісної природи процесу це не впливає.

Можна стверджувати, що в цілому у колонізації величезних просторів Європейського Півдня імперії й Сибіру українці брали участь як виконавці «великоросійської історичної місії», а не власної історичної мети. Остання ж полягала на той час у формуванні власної державності. Повстання Мазепи (або, як кажуть росіяни, «зрада») фактично було спробою залучити український народ до виконання власних історичних цілей, а не чужих. Такий погляд на дану подію було унаочнено, наприклад, фактом розбудови нової імперської столиці С.-Петербурга на кістках українських козаків.

Зміщення акценту у розумінні історичної мети та історичної долі українців було обгрунтовано ідеями ототожнення українського етносу з російським, що усіляко підтримувалося імперською владою. До виявів такої підтримки можна віднести, зокрема, повну заборону «малоросійського наречія», впровадження механізмів русифікації, а також прямий геноцид у вигляді голодомору 30-х років, репресій української інтелігенції та церкви, знищення «бандерівців» тощо.

Під впливом звичних стереотипів термін «украйна» трактується А. Вишневським як окраїна держави, перш за все російської: «крім вже згадуваної колонізації південноросійських степів значну роль відіграли і переселення на інші ближні «украйни» європейської частини країни – до Поволжя, Передуралля, Північного Кавказу» (с. 239). У цьому ряду стереотипних перекручень стоїть твердження про те, що до 1917 р. самостійної Української держави не існувало (с. 326). Але ж слід згадати Козацьку республіку, Українську державу часів гетьманщини.

Отже, якщо автор і може навести аргументи на користь тези про Україну як «метрополію», то лише в суто технологічно-економічному розумінні. Україна як соціально-культурна цілісність і УРСР як псевдо-державний організм аж ніяк не можуть вважатися «метрополією». Хоча участь українців у колонізації показана автором дуже фахово. На противагу авторській схемі виступає той факт, що переважно українське населення Кубані на сьогодні себе таким у більшості своїй не вважає і втрачає свою ідентичність саме з огляду на наслідки русифікації. Наявність великої кількості українського за походженням населення в Росії аж ніяк не відчувається на рівні соціально-політичної організації РФ. Чому б, скажімо, не утворити на Кубані україномовну автономію, як це зроблено в російськомовному Криму? Зрозуміло, що через ряд чинників це навряд чи реально. Але порівняння цих регіонів власне і показує наочно різницю між українським та російським варіантами колонізації.

Можна стверджувати, що внаслідок відхилення українців від виконання власної історичної мети та їх заангажованості в імперську колонізацію Україна втрачала свій шанс модернізації, насамперед розбудови себе як модерної нації та встановлення внутрішніх соціально-економічних і політичних зв’язків. А підстави для цього в «хуторянській» Україні були значно більшими, ніж в «общинній» Московії.

В концепції А. Вишневського можна назвати і деякі дрібні похибки, що в цілому не порушують загальної логіки праці:

1. З твердження, що ніхто крім більшовиків не засуджував з такою ненавистю російську відсталість, «пережитки феодалізму», царське самодержавство тощо (с. 29), випливає, що реальні економічні та політичні досягнення царської Росії не могли бути визнаними. А отже вони замовчувалися і прямо фальсифікувалися. Цього ж вимагало піднесення досягнень соціалістичного будівництва. Такого ж плану фальсифікації у вітчизняній науковій і, особливо, пропагандистській літературі не могли не відбитися на дослідженні питань розвитку Росії зарубіжними спеціалістами. У цьому контексті часте цитування класичної роботи П. Лященка «Історія народного господарства СРСР» та статей «Большой Советской Энциклопедии» як квінтесенції офіційно прийнятих тлумачень подій та явищ суспільного життя породжує сумнів у тому, чи належні докази для обгрунтування своєї концепції використовує А. Вишневський.

2. У параграфі «Відтіснення інородців» (с. 251) акцентується увага на тому, що в Криму залишилося менше кримських татар, ніж виїхало (таке порівняння несе в собі алогічні елементи, бо дані на певну дату важко порівнювати із даними за певний період), що їх частка в Криму згідно з переписом населення 1897 р. складала всього 35,5%. Водночас при визначенні кількості губерній з переважанням українського населення вказується, що в Криму кримські татари переважали (с. 318).

3. Якщо автор стверджує, що українці в Галичині (с. 319) були в основному уніатами, то це «в основному» мало б бути віднесено до українців Закарпаття (в Галичині уніати домінували). Термін «Закарпаття» має сенс з погляду Галичини і Придніпровської України, а з боку Угорщини, Словаччини, Чехії – це Підкарпаття.

4. У 1939-1949 рр. до Німеччини переселялися німці не лише з Литви, Латвії та Естонії (с. 267), але й з Бессарабії, Буджаку і Північної Буковини. «Некорінність» населення Ліфляндської, Курляндської, Естляндської, Бессарабської губерній (с. 272) аж ніяк не позначилася на становищі їх еліт у політичному просторі Росії, яке було не гіршим (якщо не кращим) порівняно з іншими регіональними елітами.

5. Неточно наводиться (Герінкович) (с. 326, 423) прізвище відомого українського географа, ректора Кам’янець-Подільського інституту народної освіти у 20-ті роки, заступника директора Українського інституту географії і картографії (в довідці про його директора С. Рудницького (с. 274) назва інституту наведена неточно), репресованого в 30-х роках, доцента Львівського торгово-економічного інституту в перші повоєнні роки В. Гериновича.

Але в усьому іншому, окрім вищезазначених моментів, основні постулати теоретичних побудов А. Вишневського, як до речі і вся його концепція розгляду модернізаційних процесів, сформульовані досить чітко (що свідчить про глибоку продуманість викладеного). Основна ідея про те, що західна модель розвитку може бути реалізована в Росії, не викликає заперечень. На це вказує і європейський досвід. З іншого боку, комбіновані проекти модернізації за моделями «третього шляху» не мають історично підтверджених аргументів на свою користь, а їх статус – це статус утопій.

Науковий рівень праці та логічність викладу результатів є бездоганними. Деякі відступи у вигляді переоцінки окремих положень, наприклад, революції почуттів, навіть посилюють логіку викладу. Наведений статистичний та інший фактичний матеріал відзначається продуманістю і виваженістю. Там, де необхідно, навіть у найменших дрібницях, автор скрупульозно точний (наприклад, «Сталін, колишня Юзівка, в подальшому Сталіно, потім Донецьк» (с. 87). Сприйняттю основних положень монографії допомагає її детальна структуризація.